Людина – найвища цінність суспільства

Вступ.

1. Проблема людини та її походження в філософії.

2. Біологічне й соціальне в людині.

3. Сфери буття людини.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В XX ст. сформувалось стійке розуміння того образу людини, який склався в античності. Проблема людини, її життя, смерті, призначення та цінності, природи та сенсу існування і перспектив розвитку — здавна предмет зацікавленості людей, їх життєвих турбот та філософських роздумів. Ці питання завжди вічні і завжди вічно нові, кожного разу постають перед людиною, яка живе у конкретних історичних умовах, вирішує питання свого часу, інакше мислить, відчуває та розуміє світ. Питання виникають та одержують перші відповіді ще в міфологічних та релігійних вченнях стародавніх народів, у їх легендах та священних писаннях і тільки пізніше стають предметом філософського осмислення. В історії розвитку антропологічної думки утворилися дві загальні тенденції осягнення людини — натуралістична, що виходить з невідривного взаємозв'язку людини та природи, і ідеалістична, що акцентує увагу на духовному вимірі людини, у крайній формі протиставляє тілесне та духовне у неї. Ці тенденції взаємодоповнюють одна одну та складаються уже у стародавній філософії.

Цілісний образ людини не виникає у філософії історично одномоментно. Але і логічно образ людини може бути сформований лише шляхом сходження від абстрактного до конкретного, виявленням та осмисленням різноманітних, суперечливих взаємозв'язків у системі, якщо не розкрита суть самої системи. Тому філософські роздуми про людину починаються з питання про її суть, виявлення багатоманітності суттєвих взаємозв'язків у системі.

Діяльна суть людини полягає в тому, що саме в процесі суспільної практики у філо- і онтогенезі формуються всі людські якості та властивості, сам життєвий світ людини.

1. Проблема людини та її походження в філософії

Проблема людини — її сутності, походження, можливостей і перспектив, сенсу буття — з давніх часів хвилювала мислителів. Дуже гостро вона стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначатимуть свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Щодо сутності й походження людини існувало багато концепцій — міфологічних, релігійних, наукових. Найбільші досягнення науки про людину зроблені в останні два століття. За сучасними науковими поглядами, людина — високоорганізована істота, яка має природну основу, але здобуває і реалізує свою сутність тільки в суспільстві як його член. Людина здійснює активну, цілеспрямовану, осмислену трудову, предметно-практичну діяльність, застосовуючи при цьому створювані нею ж знаряддя праці, техніку. Вона володіє свідомістю і самосвідомістю, членороздільною мовою, розумом, волею, певною (історично зростаючою) мірою свободи, яка проявляється в здатності вибору й самовизначення.

Людина — це суб'єкт діяльності й спілкування, пізнання, естетичного сприйняття і освоєння дійсності, істота творча, моральна, відповідальна за свої вчинки. Формування і розвиток людини — це в той же час формування й розвиток суспільства, матеріальної і духовної культури, поза якою людина як така не може існувати.

Походження людини по-різному трактується релігією й наукою. Релігія виходить з ідеї креаціонізму (лат. сгеаге — творити), тобто творення світу, всіх речей та істот богом. Як сказано в Біблії: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, дихання життя вдихнув у ніздрі її — і стала л юдина живою душею» (книга Буття 2, 7).

Наука доводить, що передумови виникнення людини склалися природним шляхом. Наш Всесвіт (Метагалактика) має такі фізичні властивості, що в ньому можливе утворення складних систем і — за певних умов — живих організмів. Наукою достовірно встановлено, що людина походить від тваринних предків, отже, її появі передував дуже тривалий (кілька мільярдів років) шлях біологічної еволюції. Процес перетворення тварини в людину почався кілька мільйонів років тому. Безпосередніми предками первісних людей вважаються австралопітеки; далі послідовно формуються такі перехідні типи, як «людина вміла» (лат. homo habilis), пітекантропи, синантропи, неандертальці (ранні й пізні). У цьому процесі діяли закономірності природного добору, але його об'єктами ставали не тільки окремі індивіди, а цілі групи передлюдей: перевагу мали ті, в яких найбільше проявлялися згуртованість, взаємо-підтримка, а також пластичність, варіантність поведінки, здатність пристосуватися до мінливих обставин. Ймовірно, що істотну роль відіграв такий біологічний фактор, як мутації, генетичні зміни, які вплинули на анатомічні й фізіологічні характеристики, значно розширили можливості мозку. Питання про біологічні передумови виникнення людини, безперечно, ще вимагає дослідження.

На завершальній стадії формування людини вирішальне значення мали вже не біологічні, а соціальні чинники: виникнення і розвиток трудової, предметно-практичної діяльності, членороздільної мови, перетворення стада передлюдей у первісний родовий колектив, заснований на екзогамії (така форма кровно-родинних зв'язків, за якої виключаються шлюби між близькими родичами) і на перших, спочатку ще на-півінстиктивних соціально-моральних нормах.

У результаті відносно недавно, 50—30 тисяч років тому виникає людина сучасного біологічного типу — homo sapiens («людина розумна»), або, за місцем знаходження її залишків, кроманьонська людина. Принагідно зазначимо, що за традиційними твердженнями християнських богословів увесь світ був створений за 5508 років до н.е. (або до Різдва Христового), а на думку іудейських богословів, навітьу всього за 3761 рікдо н.е. Як бачимо, наука дійшла інших висновків.

Відомий вислів «Праця створила людину» справедливий, якщо розуміти, що він не вичерпує чинників антропогенезу, а виділяє ту ключову обставину, яка відрізняє людську життєдіяльність від тваринної. Адже найскладніші форми життєдіяльності, поведінки тварин біологічно запрограмовані і в основному стереотипні: кіт діє по-котячому, собака- по-собачому, корова — по-коров'ячому і т.д. А людина — по-людськи: вона працює, виробляє. Праця — це виготовлення й застосування знарядь. Користуючись виготовленими нею знаряддями, щоби з предметів природи виробляти їй необхідне, людина розриває жорстку залежність від людських (біологічних) властивостей, від наявної ситуації, вона здобуває можливість діяти в будь-який спосіб, тобто універсально, виходячи з властивостей тих предметів, з якими має справу. А коло і різноманітність цих предметів дедалі зростають, складнішими стають знаряддя, створюється особливий, «надприродний» світтехніки. Діючи універсально, людина й сама стає істотою універсальною, що виявляється в її мові, свідомості, думці. Над біологічною спадковістю надбудовується і стає для людини специфічною, визначальною культурна наступність, яка здійснюється через передачу від покоління до покоління створених предметів, знарядь, техніки, досвіду, через навчання й виховання.

Винятково важливу роль у формуванні людини й людства відіграла членороздільна мова, яка виникла й розвинулася разом з трудовою діяльністю і соціальними формами життя. Мова — це універсальна, тобто всеохоплююча, знакова система, яка має свою внутрішню цілісність, бо між її елементами, словами встановлюються граматичні зв'язки.

Мова виконує насамперед функцію засобу спілкування (комунікативну) — спочатку як звукова, а пізніше і як писемна. Відповідно розширювалися можливості спілкування — в просторі й часі.

Людина має не тільки матеріальні потреби, але й духовні. Саме наявність духовних потреб і виділяє її із світу тварин. Крім того, навіть матеріальні потреби усвідомлюються і задовольняються людиною не як безпосередньо біологічні, а як соціальні, такі, що співвіднесені з ціннісно-нормативною системою особи та суспільства. Нарешті, праця — це свідома, цілеспрямована, планомірна діяльність, здійснення якої з необхідністю потребує теоретичних та суто духовних зусиль. Отже, виявляється людиностворю-вальне значення не тільки трудової, але й духовно-практичної, теоретичної та власно духовної діяльності.

Ставлення людини до світу і до себе не визначається і інстинктивною програмою, а виробляється власноручно. Людина має унікальну, не властиву тваринам здатність та потребу до самозаглиблення. У власній життєдіяльності людина виходить не стільки з безпосередніх інстинктів, скільки орієнтується на прийняту в суспільстві ціннісно-нормативну систему. А світ цінностей — багато-мірний і суперечливий. Людина вимушена з'ясовувати для себе, що дійсно цінує, а що ненавидить, у що вірить, тобто виробляти власне ставлення до світу, будувати власний життєвий світ. З глибин внутрішнього світу людина повертається до зовнішнього світу як головна діяльна особа з тією самістю, якої раніше не мала, з власною програмою життєдіяльності — не для того, щоб підкоритися владі зовнішнього світу, а щоб опанувати його. Повертаючись до зовнішнього світу, людина олюднює його, наповнює власною духовною суттю, перетворює відповідно з потребами власного внутрішнього світу ^ вільно і творчо. Отже, активно-перетворювальне, творче ставлення до світу не можна зводити лише до практично-перетворювального, що здійснюється завдяки праці і потребує свідомості, мислення. Творче ставлення людини до світу з необхідністю поєднує і духовно-перетворювальне ставлення, що потребує наявності духовності. Без духовності неможливо засвоювати, створювати та перетворювати світ — зовнішній і внутрішній.

Отже, генетично взаємопов'язані суттєві характеристики людини: універсальність, унікальність, свобода, соціокультурність, свідомість, розумність, духовність, діяльнісний і творчий початки. Але жодна з суттєвих характеристик людини (може крім універсальності) не надані людині як якась завершена, вихідна, невід'ємна здатність, схоже на те, як рибі здатність плавати, а птаху — літати. Безумовно, усі суттєві ознаки необхідні людині, щоб вижити, народжені самим засобом її буття, але існують як певні можливості розвитку. Людина мала і має поступово їх виробляти, культивувати протягом всього родового та особистого життя. На відміну від тварини, наприклад, лева, який ніколи не може перестати бути левом, втратити власну «львиність», людина постійно ризикує перестати бути собою, єдиною та невідривною від власного, втратити власну людяність. Людина — втілена проблема чи завдання, яке тільки ще треба вирішити. Людина незавершена, відкрита істота, яка не має жорстко визначених меж можливого та неможливого, що постійно їх розширює, виходить за власні межі (є трансцендентальною) і в такому прагненні спрямована на інше — світ, людину, саму себе (є інтенціональною). Трансцендентальність та інтенціональність — ще одна низка сутніс-них властивостей людини. Твердження про незавершеність людини приводить до досить парадоксального висновку: суть людини полягає саме в тому, що людина не має ніякої незмінної, раз і назавжди окресленої суті, що була б заздалегідь визначеним масштабом її розвитку, вихідною межею її буття. Такий висновок не заперечує певної єдності у багатоманітності людських відмінностей, а лише вказує на те, що людина не є чимось раз і назавжди визначеним, а перебуває у постійному процесі становлення та саморозвитку.

Суть людини не вичерпує всієї багатоманітності і складності природи людини. Людина — жива система, яка є єдністю природного і соціального, тілесного і духовного, вродженого та набутого за життя. Тільки врахування усіх таких характеристик та факторів дозволяє зрозуміти цілісність людського єства, можливості та перспективи, що людина має у становленні та розвитку особистого життя, в історії. При розгляді людини в єдності природного та соціального виявляється фундаментальна антиномія людського існування — людина є часткою природи, але не рівноцінною усім іншим її часткам, а такою, яка протистоїть природі, як її самостійна сила. Звідси випливає, що людина не жорстко визначена з боку природи, але пластичність людського організму не безмежна, не абсолютна. Існують граничні значення зовнішніх умов, поза межами яких біологічна та психофізична структура людини набуває незворотних змін, а її адаптивні можливості вичерпуються.

2. Біологічне й соціальне в людині

Людина — частина природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям. У той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині.

З точки зору сучасної науки і наукової філософії сутність людини (тобто те, що визначає її специфіку, відмінність від інших живих істот) соціальна, але необхідно визнати наявність, значення і відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині «зняте» соціальним. Це означає, що воно — це біологічне начало перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність.

Генетично зумовлені, передаються по спадковості анатомофізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Природжена можливість, здатність оволодіти мовою, мисленням, стати особистістю, реалізується лише влюдському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлений ряд параметрів людського життя, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але і тут вплив соціальних умов досить виразний. Природжені певні особливості нервово-психічних реакцій, темперамент, тип вищої нервової діяльності; можливо, й деякі обдарування, наприклад, музичні, математичні, — але знов-таки їх прояв, розвиток або, навпаки, гальмування залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Є припущення, що до деяких видів асоціальної (анти-суспільної, злочинної) поведінки «привертають» генетичні фактори, проте й тут, якщо людина психічно нормальна, не божевільна, вирішальне значення має вплив середовища, умови життя, виховання, моральна самосвідомість. Якими б не були природжені особливості нервової системи, людина, яка не страждає психічним захворюванням, здатна контролювати свою поведінку і несе за неї відповідальність.

Потреби й прагнення, які називаються вищими, — пізнавальні, моральні, естетичні, потреба в спілкуванні і т.п. — най-біологічні, соціальні за своїм походженням і змістом. Суспільно зумовлені відповідні цілі й мотиви поведінки, напрям думок, моральні принципи, світогляд, громадянські, політичні позиції і т.д.

Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів (за винятком однояйцевих близнят). Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — вона має здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи (зокрема своєї біологічної), і суспільства, й історії, але вона не пасивний продукт цих чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і впливів, сама визначає лінію своєї поведінки. Сильна духом людина буває здатна робити те, що вважає своїм обов'язком, вимогою своєї гідності, всупереч обставинам. Як писав І.Кант, «ти повинен, отже, ти можеш». Навіть і на свою біологію людина може впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною мірою керувати потребами. Давно було сказано: «любов і голод правлять світом». Але ж відомо, що люди можуть з релігійних міркувань відмовлятися від шлюбу і голодувати з політичних та інших мотивів.

Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовність, відсутність жорсткої прихильності до певного набору умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір для дії соціальних факторів, і в свою чергу, ці фактори зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.

Для людини — в результаті її трудової діяльності і соціальних форм життя, взаємної підтримки — втрачають вирішальне значення процеси й закони природного добору і набувають такого значення соціальні закономірності, розвиток і наступність у сфері матеріальної і духовної культури, тобто того справді людського світу, який творимо ми самі.

Ми, з одного боку, ще далеко не вичерпуємо всіх можливостей нашого організму, зокрема нервової системи, колосальних резервів мозку. З іншого боку, ці можливості, які вони не великі, все ж таки не безмежні, їх можна розширювати, але з ними треба й рахуватися. Забруднення середовища, включаючи радіаційне, зростання нервово-психічних перевантажень створюють загрозу здоров'ю людей; біологічні наслідки негативних факторів можуть позначитися й на наступних поколіннях. Необхідні заходи й зусилля в міжнародному масштабі для відвернення цих наслідків, оздоровлення умов життя.

3. Сфери буття людини

Буття людини охоплює різні сфери (аспекти, виміри), які тільки в єдності уможливлюють таку складну істоту, як людина. Як зазначалося, вона є передусім біологічним організмом, тілом. «Я» зливаюся зі своїм тілом, не існую поза ним. Однак «Я» не тільки тіло, «Я» ототожнюю себе також зі своїми переживаннями — думками, емоціями, сподіваннями: «Я» думаю, хочу та ін. «Я», отже, зливаюся з моєю психікою (свідомістю). Крім цього, «Я» є членом суспільства (сім'ї, робочого колективу, суспільних і політичних організацій). «Я» є, наприклад, батько, викладач філософії. Тут «Я» ототожнює себе з певною соціальною роллю, задає соціальний вимір своєму буттю. І нарешті, «Я» може визначити себе як духовну (культурну) істоту. «Я» є носієм певних духовних цінностей — моральних, релігійних, правових, художніх тощо.

Отже, в бутті людини можна виділити такі сфери: тілесність, свідомість, соціальність і духовність. Про те, що людське буття поєднує різні сфери, філософи та світові релігії проголошували давно. Так, Платон і Арістотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з християнством душа людини може причаститися до духовності, й людське буття набуває тричленної структури — тіло, душа і дух. Таку структуру буття приписує людині М. Шеллер. З XIX ст. філософи і соціологи усвідомили, що соціальність є також невід'ємною сферою буття людини.

До виникнення філософської антропології, яка вивчає структуру буття людини і взаємозв'язок між його сферами, філософи, як правило, абсолютизували певний вимір людини. Так біологізаторські концепції (зокрема, ніцшеанство) надають перевагу тілу. Психологізаторські (психоаналіз, феноменологія, екзистенціалізм) — психіці (свідомості). Соціологізаторські — абсолютизують соціальний вимір людини (марксизм, концепції, що зводять людину до homo economicus (людини економічної) та ін.). Культурологізаторські концепції розглядають людину як передусім релігійну, моральну чи правову істоту. Сюди ж можна віднести і визначення людини як homo ludes (людина, що грає), яка абсолютизує в людині здатність до гри, до освоєння світу за допомогою мистецтва. Слід зазначити, що класифікація людських істот як homo sapiens (людина розумна) також абсолютизує лише одну з психологічних здатностей людини.

Виміри, сфери буття людини існують у нерозривній єдності. Тільки уві сні чи за психічного захворювання людина перетворюється на біологічний організм. А в нормі будь-який вияв людини включає майже всі виміри її буття. Так, споживання їжі є задоволенням біологічних потреб, але воно здійснюється за участю свідомості та культурних норм; кохання є соціальним почуттям, але включає тілесність людини і культуру — один в коханій людині бачить вільну істоту, інший зводить її до речі. Основою, на якій ґрунтуються інші сфери буття людини, є тіло. Всі інші (свідомість, соціальність, культура) тісно пов'язані з тілом й зумовлені ним.

З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються передусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло — психіка (свідомість), тіло — соціальність, тіло — культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософської антропології. Наприклад, відношення соціальності та свідомості вивчає соціологія. Відношення між різними сферами буття людини передбачають взаємовплив, взаємодетермінацію, тобто охоплюють як прямий, так і зворотний вплив.

Тіло — психіка (свідомість). Вплив тіла на свідомість можна охарактеризувати поняттями «умова — зумовлене». Тіло не є причиною свідомості (нею є суспільство), але воно задає умови, параметри буття свідомості. Тіло укорінює свідомість в реальне буття. «Я» (свідомість) має реальне буття (займає місце в просторі) тільки завдяки тілу, якщо не брати до уваги релігійні та деякі філософські концепції (Платон, Декарт), які розглядали душу (свідомість) як окрему субстанцію, самостійний вид буття.

Тіло задає і часові межі буття свідомості. Вона прокидається до життя в тілі й завершує (принаймні своє земне буття) в ньому. Тіло зумовлює просторово-часову перспективу сприймання світу. Ближчі в просторі й часі предмети людина бачить чіткіше, ніж віддалені. Взагалі вона сприймає світ перспективно, з позиції місця (з квартири, Києва, Землі, Сонячної системи) і часу. Тілесна істота не може вискочити з власного тіла і сприймати світ безперспективно. Цим сприймання світу людиною відрізняється від сприймання трансцендентального суб'єкта класичної філософії та безтілесних істот (ангелів, демонів), якщо припустити їх існування. Тіло індивідуалізує «Я» людини. Завдяки тілу «Я» не є абстрактною людиною взагалі, а є чоловіком чи жінкою, що має певний вік, зовнішній вигляд, набір хвороб тощо. Саме завдяки тілу людина відрізняється від інших людей, її впізнають.

У зворотному ракурсі (погляд на тіло з позиції свідомості) тіло постає як зовнішня обмеженість свідомості, як межа, поставлена людині її тілесними можливостями. Вона прагне подолати цю межу. Їй (свідомості) хотілося б бути водночас у різних місцях, жити в різні часи, бути всемогутньою та ін. У свідомості людина прагне бути мало не Богом. Для подолання меж, заданих тілом, свідомість створює техніку, яка посилює її могутність, медицину, що розширює часові межі буття, науку, яка долає перспективізм її сприймання світу. Традиція, згідно з якою тіло розглядається як обмеженість (темниця) душі, йде від Платона і християнства. Вона засвідчує справді діалектичну ситуацію: те, що прив'язує людину до життя, що вкорінює в нього, неминуче обмежує її.

Тіло — соціальність. У контексті тілесності й соціальності також виникають філософські проблеми. У ситуації, за якої тілесність визначає соціальність, тіло є основою конституювання (формування) таких соціальних груп, як діти, юнаки, дорослі, літні люди, жінки, чоловіки, інваліди та ін. Кожну з них можна досліджувати під кутом зору філософської антропології.

Наприклад, особливістю молодої людини є те, що вона статево (біологічно) дозріла (почувається дорослою), а соціально ще незріла — не має професії, не може матеріально утримувати сім'ю, вкрай обмеженим є її життєвий досвід. Між статевою і соціальною зрілістю молоді в сучасному суспільстві існує розрив, якого не було (або він був невеликим) у традиційному суспільстві. Цим зумовлена соціальна неусталеність молоді, вразливість її психіки, схильність до асоціальних дій. Дехто так зживається з роллю молодого, що до сивини не може вийти з неї. Це явище має назву «інфантилізм». Воно зумовлене небажанням молодої людини брати на себе соціальні обов'язки, зумовлені її віковим статусом.

Іншим прикладом є так звана феміністична проблема. Жінка, яка на рівні свідомості почувається вільною особою і, отже, рівноправною з чоловіком, яка більшість соціальних обов'язків виконує на рівні з чоловіком, розглядається суспільством як другорядна істота, зазнає дискримінації за статтю. Це виявляється в обмеженні доступу жінок до престижних занять (зокрема керівних), і в оцінці жіночої статі у культурі загалом. Так, в європейській культурі, згідно з біблійною традицією, жіноча стать оцінюється як гріховна, оскільки через Єву гріх увійшов у цей світ.

Відношення тіла і соціальності має і зворотний аспект — підхід до тіла з позиції соціального. Під соціальним кутом зору тіло постає насамперед як здоров'я людини, тобто як здатність виконувати певні соціальні обов'язки, здатність забезпечувати власне існування. Турбота про здоров'я, свідоме ставлення до власного тіла є ознакою цивілізованості суспільства. Останніми роками у перспективі відношення «соціальність — тіло» виникли нові проблеми, пов'язані з трансплантаційною медициною, евтаназією (добровільним відходом з життя за допомогою медика) та ін. Суть проблеми зводиться до питання, в який тип соціальних відносин вкладається ставлення людини до її тіла. «Ким є людина щодо власного тіла —господарем чи орендарем?» —так формулює питання сучасний український дослідник В. Шкода. Якщо господарем, то вона має право на торгівлю своїми органами і евтаназію. Якщо ні («не вона дала життя своєму тілу й не їй належить право позбавляти його життя» — така позиція християнської етики), то її ставлення до тіла має бути цілком іншим. Ці непрості питання широко дискутуються світовою громадськістю, їх вивчають філософія медицини та біоетика.

У політиці тіло також відіграє певну роль. Традиційно претендент на найвищу державну посаду має бути фотогенічним, імпозантним.

Тіло — культура. Це відношення між сферами буття людини також є двоаспектним: можна стверджувати про вплив тіла на культуру і навпаки.

Так, мистецтво — хореографія, скульптура, архітектура, живопис, поезія, театр та інше можливе завдяки тому, що тіло людини «вміє» рухатися, чути, бачити, говорити. Навіть особливості видів мистецтв зумовлені значною мірою різними тілесними здатностями людини. Ознакою творів мистецтва є їхня співмірність з тілом людини, гармонія з ним. Так, основою музики, орнаменту, поезії є біоритми (для інших істот, наприклад слона і бджоли вони, напевно, інші), а танець взагалі є виявом ритміки тіла. Співмірні людському тілу й архітектура, скульптура. Хмарочоси та єгипетські піраміди вражають наше сприймання, але, не будучи співмірними нашому тілу, не сприймаються як прекрасні. Певною мірою вплинуло тіло і на релігійні уявлення. Міфологічні боги антропоморфні, а християнський трансцендентний Бог для того, щоб стати близьким, співмірним людині, втілився в образі людини. У мусульманстві Бог, є найбільш трансцендентним (не має ні образу, ні імені), між ним та людиною тілесним посередником виступає Мухаммед. А Будда взагалі вважається Богом-людиною.

Тіло конституювало й інші релігійні уявлення. Зокрема, християнство, визнаючи душу чимось окремим від тіла, вважає, що перед Страшним судом мертві воскреснуть у плоті. Наявність тіла в останньому акті людської драми не випадкова: справжніх страждань (пекло) і справжнього блаженства (рай), які б не були пов'язані з тілом, християнство не уявляє. Тіло та його потреби зумовили мораль. Мораль і близьке до нього право спрямовані на приборкання зоологічного індивідуалізму. Виконання правових норм гарантується силою, яка, зокрема, передбачає тілесні покарання (ув'язнення).

Співмірною, узгодженою з тілом є також техніка, адже технікою людина керує завдяки тілу. Вона є певною мірою продовженням тілесних здатностей людини: посилює здатності рухатися, копати, піднімати тягар, різати і навіть думати.

Навіть в науці, зокрема в фізиці, простежується роль тіла, що зумовило поділ фізики на вчення про світло, звук, теплоту. Отже, тіло людини відіграло істотну роль у формуванні культури. Культуру загалом можна розглядати як штучний, створений людиною світ, співмірний, згармонізований з людиною (її тілом). Існує і зворотний вплив культури на тіло. Культура існує як певна символічна система, яка кожному включеному в неї предмету надає свого відмінного від природного, значення. Так відбувається і з тілом людини, включеним у культуру. Воно набуває культового неприродного значення. Цим зумовлені заборона канібалізму, поховання тіла, поклоніння мощам, татуювання, прикрашання тіла та ін. Від народження, коли немовля обгортають «крижмою» — полотном, що символізує його перехід із світу природи у світ культури, тіло людини потрапляє в новий світ, в якому його діяльність регламентується не природним, а культурним чином.

Загалом структура сфер буття людини (тіло — свідомість — соціальність — культура) відкриває доступ до розуміння багатьох явищ людського життя.

Висновки

Людина дедалі більше починає проявляти вільність волі у власному розвитку. Впливи спадкоємності та середовища дедалі більше набувають опосередкованого характеру. Людина стає самостійною в діях, починає виступати справжнім суб'єктом власної життєдіяльності.

Життя людини постає як сукупність складових: біологічних, соціальних та власних зусиль людини. Визнання такого становища застерігає не тільки від крайностей біологізаторства чи соціологізаторства, але й від сприйняття людини як пасивного об'єкта зовнішніх впливів — біологічних чи соціальних. Кожна людина — неповторна особистість не тільки внаслідок унікальності ЇЇ генофонду, але й завдяки власним зусиллям, спрямованим на розвиток та реалізацію природного потенціалу. Людина, коли засвоює морально-правові норми, правила мислення та граматики, форми побуту та естетичні смаки, що склалися історично, стає не просто представником певного способу життя, типу культури і ментальності — а продовжує залишатися унікальною саме тому, що всі зовнішні впливи пропускає через внутрішню духовну призму. Отже, виробляє власне ставлення до життя, створює, будує власну особистість, в кінцевому випадку і життя.

Список використаної літератури

1. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Нав-чальний посібник/ Юрій Білодід,. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

4. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

5. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

6. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова,; М-во освіти і науки України. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

7. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

8. Ільїн В.Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

9. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

10. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції:Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

11. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко,. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

12. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж,. -К.: Кондор, 2004. -414 с.