Людина в середньовічній культурі

Категорія (предмет): Культурологія та мистецтво

Arial

-A A A+

Вступ

1. Поняття людської особистості в ранньому середньовіччі

2. Проблема людини у творчості гуманістів Відродження

3. Нові погляди на постать людини за часів середньовіччя

4. Проблема моральнісного розвитку людини в епоху середніх віків

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Середньовічні філософи, подібно до античних мислителів, вважали, що людина складається з душі та смертного тіла — божественної та земної, сакральної та гріховної складових. Слід також відзначити, що поняття людської особистості в цю добу перебуває на початковій стадії формування і лише у творах представників пізньої схоластики набуває більшої конкретизації: під особистістю починають розуміти душу конкретної людини, яка обумовлює її розумові здібності, моральність та вольові якості. Зазначимо, що цей термін здебільшого вживається стосовно людини, яка подолала пута тілесного начала, тобто Ісуса Христа, а також інших священних для християн осіб.

Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов'язано своє коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в “третій стан”). Чітку формулу вивів на рубежі X — XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: “ одні моляться, інші воюють, треті працюють .”. Кожний стан був носієм відповідного типу культури.

Могутнім об'єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького “теос” — бог).

1. Поняття людської особистості вранньому середньовіччі

Згідно з середньовічною християнською доктриною людська особистість формується за образом і подобою Абсолютної Особистості — Бога. Тому пізнання людиною Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє спілкування — молитву, сповідь та покаяння. Ранньохристиянський світогляд заклав основу, згідно з якою праця стала розглядатися як обов´язкова риса "нової людини".

Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов'язано своє коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в “третій стан”). Чітку формулу вивів на рубежі X — XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: “.. одні моляться, інші воюють, треті працюють…”. Кожний стан був носієм відповідного типу культури.

Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей — рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом — але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство базується на трьох головних ідеях:

— ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви;

— ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

— ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав в собі як божественну, так і людську природу[3, c. 106-108].

У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея втіхи – потойбічної нагороди (відплати) за добрі або погані вчинки, тобто раю і пекла.

Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV-V ст. у працях Августина, згодом зарахованого до лику святих. Він розробив вчення про “Божественну благодать”, згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми (“єдинорятуюча роль церкви”). Тільки церква залучає людей до Бога. Як хранительниця “Божої благодаті”, вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони — наслідок первородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати собі опору у вірі. Звідси — постулат: “Вірую, щоб розуміти”, який проголошує пріоритет віри над розумом.

Особливе місце серед засновників християнського світогляду належить гіппонському єпископу з Північної Африки Августину Блаженному (354-430). Він був ревним теоретиком Божого вибору "обраних", ідеї двох протилежних один одному "градів" — Божого і людського. Свою головну працю Августин назвав "Сповідь" ("Про Град Божий"). Цей трактат, що визначив настрої не лише всього Середньовіччя, а й нового часу, був настільною книгою освіченої інтелігентної людини протягом тривалого часу.

Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не повинно бути сили, що мішає її відчувати і думати як хочеться". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесанського гуманізму. Але безумовно, гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну спадщину. Гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV сторіччі, яскравий розквіт наступного сторіччя, внутрішню перебудову і поступовий занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробила потужний вплив на художню культуру Ренесансу.

Системоутворюючим чинником культури європейського середньовіччя стало християнство у формі капіталізму. Ідея Бога займає центральне місце. Основним принципом упорядкування світобудови стала ієрархія різних її рівнів. Верхній рівень – це світ небесний, нетлінний, вічний. Потім іде світ земний – мінливий, недосконалий, підпорядкований занепаду і зникненню. Згідно з цією уявою, час земного життя людини і всього людства постає лише відблиском безконечного “небесного світу” та вічності “майбутнього віку”, а тому є замкненим у собі і конечним. Видатний дослідник Бахтін виразив ієрархію як вертикаль, на якій життя людини і людства лише мить. Відведений людині час її земного існування – омана. Людина не здатна осягнути ні суті своєї долі, ні долі навколишнього світу, адже все це продукт божої волі, зрозуміти яку людина не спроможна[6, c. 92-94].

Культура Середньовіччя охоплює такі етапи: раннього (5-8 ст.), зрілого (9-13 ст.) та пізнього (14-16 ст.) феодалізму. Початок добі Середньовіччя поклала криза, що її пережив рим у ІІІ ст. Римський світ фактично розколовся після заснування імператором Константином у 324 році Нового Риму – Константинополя. У 330 р. він стає резиденцією імператора і відтоді Західна і Східна Візантія йшли у своєму розвитку різними шляхами. Відтоді почалося характерне для середніх віків змішання народів.

Своєї довершеності “середньовічна картина світу” досягла в Х-ХІІ ст.. Уява про світ носила описовий і багато в чому фантастичний характер. У цілому світ для середньовічної людини обмежувався видноколом її існування, в центрі якого була рідна домівка. Все, що було за її межами, сприймалося як “чуже” і “вороже”. Сталість у просторі стає своєрідною нормою людського життя. Людина повинна була жити там, де вона народилася. Все, що порушувало або не вписувалося в цей ідеал, сприймалося як антисоціальне. Такі життєві норми сприяли укоріненню у свідомості середньовічної людини недовіри до всього чужого і незрозумілого[1, c. 51].

2. Проблема людиниу творчості гуманістів Відродження

На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж, навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представники античної філософи здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин — душі й тіла. Душа належить до світу безтілесних богів-ідей, а її прихід у тутешній світ є наслідком «падіння».

Згодом цей багато в чому штучний розрив тіла і душі позначився на обмеженості змісту теорій, призвів до безсоромного використання людини як інструмента чи засобу в досягненні мети окремих соціальних структур. Щодо цього досить переконливо звучить визначення людини як «тварини, що виробляє засоби» (a tool making animal), авторство якого належить американському вченому-просвітнику, державному діячеві Бенджаміну Франкліну (1706—1790).

Ранні гуманісти: поет філософ Ф. Петрарка (1304(1374), письменник Дж. Боккаччо (1313(1375) ( хотіли створити прекрасну людську особистість, вільну від забобонів середньовіччя, і тому насамперед намагалися змінити систему освіти: ввести в неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні античної літератури і філософії. При цьому гуманісти аж ніяк не заперечували релігії, хоча сама по собі церква і її служителі були об'єктами глузувань. Скоріше, вони прагнули сполучити дві шкали цінностей.

У своєї “Сповіді” Петрарка писав, що аскетична мораль християнства очищає душу, але не менше важливе й усвідомлення цінності земного буття, успадковане від греків і римлян. У такий спосіб усувалося середньовічне протиставлення плоті і духу. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху насамперед в апології красоти світу і людського тіла, плотської любові.

Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Рафаель Санті (1483(1520), Леонардо да

Вінчі (1452(1519), Мікеланджело Буонарроті (1475(1564) оспівували своєю творчістю досконалу особистість, у якої фізична і духовна красота зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики.

Людина з її земними пристрастями і бажаннями з'явилася й у літературі.

Заборонена колись тема плотської любові, натуралістичного її опису одержали право на існування. Проте плотське не придушувало духовного. Як і філософи, письменники намагалися створити гармонію двох начал, або, принаймні, їх зрівноважити. У знаменитому “Декамерон” Боккаччо бешкетні фривільні новели про сластолюбців чергуються з трагічними розповідями про самовіддану любов.

У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові додані земні риси, але і земні почуття підняті до небесної гармонії.

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407-1457) і Л. Альберти (1404-1472) вважали накопичені знання, що допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини стала визначатися її особистими гідностями, а не положенням у суспільстві :

“Шляхетність ( немов якесь сяйво, що виходить від чесноти й опроміняє її володарів, якого б походження вони не були. ( З “Книги про шляхетність” Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV ст.)[4, c. 69-71]

Наступала епоха стихійного і буйного самоствердження людської особистості, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі, що підкоряє індивідума цілому. Це був час титанізму, що проявився й у мистецтві, і в житті. Достатньо пригадати героїчні образи, створені

Мікеланджело, і самого їхнього творця ( поета, художника, скульптора. Люди, подібні до Мікеланджело або Леонардо да Вінчі, являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного російського вченого А.Ф. Лосєва про необхідність уникати вузької одноплановості, абсолютизації точки зору на суть мистецтва і літератури Ренесансу.

“Естетика Ренесансу,( пише А. Ф. Лосєв,( базувалася на людській особистості, але вона прекрасно розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно і бурхливо заявляла про права людського суб'єкта і потребувала його звільнення ( і духовного, і душевного, і тілесного, і взагалі матеріального. Але естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю, чого не було в наступній естетиці буржуазно — капіталістичного світу: вона знала і відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб'єкту. І це назавжди наклало печатку трагізму на всю нескінченно революційну стихію індивідуалізму Відродження”.

Пояснюючи поняття “особистість” через поняття “людина”, можна сказати, що особистість є людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших.

Творчість італійських філософів-гуманістів визначала найголовніша гуманістична ідея: необхідність докорінної зміни суспільної свідомості, її основоположних засад. Головними об'єктами пізнання постають природа і людина на відміну від божества, яке пантеїстично розчиняється у матеріальному світі, — божество є радше те, що "перебуває у речах" (Дж.Бруно); Бог — "скрізь і ніде" (М.Кузанський). Відбулося закономірне зміщення акцентів у всіх галузях духовного життя — філософії, науці, етичних і естетичних ідеалах, мистецтві. Відтак божественне перетворюється у людське[1, c. 85-87].

В епоху Відродження з’явилося розуміння особистості, що збігається зі сучасним, тобто акцентування не просто на окремішності, а на самоцінній соціальній індивідуальності, соціальному суб’єктові, який діє самостійно. Про це засвідчують зокрема етимологічні дослідження, які демонструють, що саме в цей час поняття "особистість" (personality – англ., personnalite – франц.) наповнилося сучасними значеннями самостійності, унікальності, індивідуальності, з чітко вираженим винятковим соціальним характером. Це було пов’язано з необхідністю протиставити середньовічному поняттю "людина", яке трактували як результат божественного промислу, продукт вищих сил [4, с. 19]. Саме в епоху Відродження у соціально-філософській думці зародився дискурс щодо природи і сутності особистості. По-різному трактували особистість італійські гуманісти, які звеличували свободу, розум, активність, дієвий стиль життя, прагнення до земного щастя і самоствердження. У новочасну епоху Р. Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням, І. Кант підкреслював моральний характер природи людини, а Г. Гегель вважав її духовною істотою, продуктом світового розуму. Й. Фіхте головну ознаку людини бачив у її діяльності, а Л. Фейєрбах розглядав людину як природну істоту, суть якої визначається любовним ставленням до ближнього. Натомість на думку К. Маркса, сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. А. Шопенгауер розумів людину як найвищий вияв волі до життя, а Ф. Ніцше – як проміжну стадію еволюції до Надлюдини. Отже, філософські визначення особистості репрезентують декілька змістових ліній, які акцентують на розумінні особистості як істоти: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної; 5) соціальної (суспільної) тощо [1, 55].

Ядром світогляду середньовічної людини була віра, тому й середньовічна культура була теоцентрична (у її центрі був Бог).

Світогляд античної людини був горизонтальним. Навіть боги знаходились десь поряд з людьми. У середні віки формується вертикальний світогляд, окрім світу земного існує світ небесний і пекло. Багато подій відбуваються по цій вертикалі, іноді у душі героя, що спричиняє до появи психологічності. Цей світогляд окрім ієрархічності (усе в світі перебуває у складних ієрархічних стосунках, де кожен елемент посідає своє місце) має також риси символічності. Реальність, дана нам у досвіді сприймалась як символ іншої, понаддосвідної, небесної реальності, була підпорядкована останній. Будь-який елемент земного світу вважався символом відповідного елементу світу небесного. Причому предметам та явищам не надається символічне значення, як це буде у мистецтві наступних епох. Вони відпочатку сприймаються як символи, сутності котрих потрібно дошукатися.

Започатковане епохою Відродження нове бачення людини як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно, М. Кузанський та ін.) досить швидко заступили загальнопоширені уявлення, які випливали із вчення Р. Декарта пре існування двох протилежних субстанцій — мислячої та протяжної. Тлумачення мислення як єдино достовірного свідчення існування людини (cogio ego sum) було покладено в основу уявлень про тіло як машину, що має спільну природу в людини і тварини, і душу, яку стали ототожнювати із свідомістю. Саме цей підхід на довгі роки ніби затиснув дослідників у псевдотеоретичних лещатах так званої «психофізичної проблеми», яка з часом набула дещо модифікованої, а по суті також збоченої «біосоціальної проблеми»[5, c. 36-37].

3. Нові погляди на постать людини за часів середньовіччя

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки)[7, c. 67-69].

В епоху античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. В середні віки стверджувалось не лише творення Богом людини, а й подальша її доля. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і як наслідок цього — потреба в божій благодаті для свого спасіння.

Визначний мислитель епохи Відродження Пікоделла Мірандола (1463-1494) саме так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з новою системою в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури[11, c. 124-127].

4. Проблема моральнісного розвитку людини в епоху середніх віків

Середні віки є важливою епохою в історії культурного розвитку людства. Вони – необхідна ланка у цьому розвитку і вилучити її, не порушивши при цьому цільність та єдність усього ланцюга, неможливо. Ще донедавна існував зовсім інший, уже засуджений та відкинутий наукою погляд на Середньовіччя як на епоху невігластва, ретроградства і пригнічування думки. Виник, розвинувся і підтримувався він цілковито природно, завдяки різним впливам: тут діяли і епоха гуманізму, і епоха реформаційна, і епоха Просвітництва. І тільки значно пізніше науковці дійшли висновку, що Середні віки — це неминучий, необхідний період в історії людського розвитку, який зберіг для нас античну цивілізацію і створив не менш досконалу власну. Саме тому, що європейське Середньовіччя стало епохою створення сучасних народностей та держав, закладення початків сучасної нам поезії та живопису, відлиття в особливі, осмислені й одухотворені форми архітектури, виникнення понять та відношень, якими і в яких ми живемо і тепер, саме тому воно постає для сучасних людей близькою, так би мовити, епохою, викликає до себе великий дослідницький інтерес, зумовлюючи детальне своє вивчення. У цьому сенсі є актуальними слова відомого історика Л. Ранке про те, що люди ХІХ ст., що звернулися до ретельного вивчення Середньовіччя, відкрили у ньому не один із кращих коренів своєї власної природи. “Ми глибоко переконані у тому, — продовжує він, — що сучасний нам світ не може бути зрозумілим без дослідження тих часів”.

З одного боку, йшли пошуки розуміння її сутності на рівні теорії в творах відомих богословів (Боецій, П’єр Абеляр, Тома Аквінський, Бертольд Регенсбургський); з іншого, власне, самі умови життя людини Середньовіччя здійснили різнорівневий вплив на формування реальної особистості. Існувала певна розбіжність та можливість самовідстороненості від соціальних умов життя, яка дозволяла індивіду цієї епохи самодетермінувати свою долю, свою свідомість, тобто жити в горизонті особистості (Біблер В.С.). Разом з тим, корпоративні відносини — панівні в ту історичну епоху — обмежували активність та новаторську поведінку людини, що негативно впливало на процес особистісного самовизначення людини.

Зауважується, що християнство створює суперечливу ситуацію існування особистості. З одного боку, християнська релігія проголошує людину здатною робити власний моральний вибір у житті — обирати шлях добра, святості чи зла, гріховності, адже людина володіє великим божественним даром — власною свободою волі. З другого, служіння Богові вимагає покори, придушення особистісних нахилів, які б суперечили ригористичним ідеалам християнства. Свобода вибору, проголошена християнством, таким чином, перекреслюється, нівелюється заповіддю уникати всього, що тією чи іншою мірою може перешкоджати спасінню душі[5, c. 131-133].

Засади моральнісного розвитку людини в епоху Середньовіччя були сформовані задовго до хронологічного початку цього періоду, а саме в епоху пізньої античності, коли людина, трагічно переживаючи відчуття втрати органічної благотворної єдності з природним та соціальним світом, віддаляється в лоно християнської релігії, шукаючи в ній духовний прихисток та можливість віднайти віру в майбутнє.

Людина, начебто, підноситься, займає більш гідне місце в ієрархії цінностей, вибудуваній церквою, вона дещо вивільнюється з пут церковних догматів, які стримували рух її думки, починає розуміти і цінувати принади людського життя, не забуваючи при цьому творити праведні діяння задля спасіння душі; людина починає усвідомлювати головне — власну самоцінність.

Середньовічний індивід повністю асоціює себе з корпоративним станом, цехом, соціальною групою. Ця асоціативність поступово стає домінуючою рисою його ментальності. І хоча паралельно з цим поступово набирає ходи процес індивідуалізації людини, все ж таки мусимо констатувати, що людина цієї доби була орієнтована переважно на загальне, універсальне: Державу, Церкву, Бога. В цих умовах ще не йшла мова про формування якоїсь чіткої концепції громадянської ідеї, котра б виходила з урахування прав людини. Але процес вивільнення особистості починався саме у ці часи.

Розглядаючи сучасні зразки громадянського суспільства через призму історії його формування в Європі, не можна не помітити, що підвалини цього суспільства продовжують закладатися і в середньовіччі. Дивергенція громадянського і політичного в середньовічній реальності спочатку постає як процес відокремлення політичного і духовного, державно-етатичного і сакрально-церковного. Інтелектуальним надбанням доби патристики стає принцип розмежування сфери совісті, сфери сумління, що знаходиться поза компетенцією державної влади і належить лише Церкві, і сфери мирських, світських процесів — царини контролю державних мужів.

Підсумовуючи можна зробити висновок, що середньовічна історія Європи була періодом створення необхідних передумов формування громадянського суспільства. Першою з них було вивільнення духовної сфери суспільного життя з-під політичної тотальності державної влади, саме поза політичними структурами починає формуватися європейська форма права. Друга передумова – становлення системи цивільної правової регуляції між особистістю і державою. Нарешті останній необхідний крок – зародження приватної власності. Саме на цих підставах комбінувалися подальші варіанти дійсного громадянського суспільства у модерному світі[1, c. 144-145].

Висновки

В цей час відбувається переорінтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночасно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.

Спираючись на етичні ідеї Платона, Аристотеля і переосмислюючи їх у дусі епохи Відродження, українські мислителі приходять до висновку, що щастя людина знаходить передусім у розумному і справедливо влаштованому земному житті, яке, на їхню думку, є прекрасним.

Культура — безпосередньо творчий союз почуттів та розуму особистостей людини, її самоусвідомлення у зовнішньому світі, сприйняття історичного досвіду та власноручне накопичування цього досвіду для подальших поколінь засобами мистецтва та національних етико-естетичних традицій. Процес самореформування, що полягає в опануванні негативних афектів людської душі, є ідеальною ланкою між світовим культурним процесом та світовим цивілізаційним процесом. Бо саме на цій стадії людина починає активно реформувати свій внутрішній світ, своє “я” як енергетичну одиницю цивілізаційного процесу.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.