Макроекономічна політика

1. Макроекономічна політика та її ключові цілі

2. Показники національних рахунків.

3. Інвестиції, крива попиту та інвестицій, чинники інвестицій.

4. Стагфляція та її причини.

5. Валюта, валютні курси та валютний ринок. Міждержавне регулювання валютних відносин.

6. Розкрийте суть поняття “ринковий кошик ”, як розраховується загальний рівень цін.

Список використаної літератури.

1. Макроекономічна політика та її ключові цілі

Макроекономіка – галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки. Окрім неї, економіку вивчають багато інших економічних наук: політична економія, мікроекономіка, маркетинг, менеджмент, галузеві та функціональні економіки та ін. Водночас макроекономіка як наука, насамперед, спирається на положення та висновки політичної економії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх використання у практиці господарювання. Вона також має безпосередній зв'язок з математикою і статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку, дозволяє перейти від якісного до кількісного аналізу економічних явищ, процесів та закономірностей, які відбуваються в економіці. Отже, макроекономіка формує наукові уявлення про функціонування економіки на національному рівні. Вона досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб'єктів. Внутрішній стан та функціонування економічної системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами, що входять до її складу, і зовнішнім середовищем. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних агентів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо)[3, c. 67].

Макроекономіка базується на мікроекономічних явищах та процесах, що означає:

• макроекономічні показники є результатом зведення показників економічної діяльності окремих домогосподарств та фірм;

• макроекономічні закономірності відображають тенденції масової поведінки на мікрорівні;

• при побудові макроекономічних моделей виходять із припущення про те, що домогосподарства та фірми приймають оптимальні мікроекономічні рішення;

• макроекономічні процеси є результатом взаємодії економічних агентів та економічної політики держави.

До основних проблем, що досліджуються на макроекономічному рівні, відносяться:

• визначення обсягу і структури національного продукту і національного доходу;

• виявлення чинників, що регулюють зайнятість у масштабах національної економіки;

• аналіз природи і механізму інфляції та антиінфляційне регулювання;

• вивчення механізму і чинників економічного зростання;

• з’ясування причин циклічних коливань і кон'юнктурних змін в економіці;

• дослідження зовнішньоекономічної взаємодії національних економік;

• теоретичне обґрунтування цілей, форм і методів здійснення макроекономічної політики держави.

Питання про цілі і методи здійснення макроекономічної політики є одним із найбільш дискусійних в економічній теорії. Саме з цього питання найбільш чітко проглядаються розбіжності між різними школами макроекономічних теорій. Спектр таких розбіжностей дуже широкий: від майже повного заперечення необхідності державного втручання у функціонування національної економіки (класична школа немарксистської економічної думки) до визнання вирішальної ролі держави у вирішенні всіх макроекономічних проблем (ортодоксальний марксизм)[6, c. 194-196].

Теоретичною основою неоднозначного трактування цілей і задач макроекономічної політики служить різне розуміння спроможності ринку до саморегулювання і безкризового економічного розвитку. Сучасна макроекономічна теорія подана широким спектром шкіл і напрямків. Представники окремих течій економічної думки висловлюють діаметрально протилежні погляди з одних питань, солідаризуються з інших, намагаються знайти консенсус з третіх. Все це ускладнює наукову класифікацію сучасної макроекономічної думки.

Ефективне функціонування національної економіки повинно досягатися як на базі саморегулювальних властивостей ринкового механізму, так і через державний механізм регулювання економіки.

Дія ринкового механізму ґрунтується на досягненні рівноваги між попитом і пропозицією як на окремих ринках, так і в масштабах усього національного ринку. Ринковий механізм функціонує за допомогою своїх інститутів – фірм і компаній, банків і бірж, а також на базі законодавчих актів держави, які забезпечують юридичне оформлення об'єктивних економічних відносин між суб'єктами економічної системи. Ефективне функціонування ринкового механізму досягається за дотримання ряду умов: свободи економічної діяльності господарських суб'єктів; їхньої відповідальності за результати своєї діяльності; вільного ціноутворення, яке гарантує збалансування попиту і пропозиції; конкуренції товаровиробників; обмеження монополізму тощо.

Якщо розглянути, наприклад, ринок ресурсів, то домашні господарства тут виступають продавцями виробничих ресурсів, тобто створюють їх пропозицію. Підприємства на цьому ринку є покупцями, тобто пред'являють попит на виробничі ресурси. Взаємодія попиту і пропозиції встановлює рівноважну ціну на кожний з ресурсів.

На ринку продуктів домашні господарства формують попит на товари та послуги. Підприємства, використовуючи виробничі ресурси, виробляють продукти споживчого призначення і створюють пропозицію цих продуктів. Через ціну попит і пропозиція продуктів урівноважуються між собою. Держава на цих ринках виступає додатковим суб'єктом економічних відносин і здійснює контроль за потоками ресурсів і продуктів, а за допомогою відповідної економічної політики (фіскальної та грошово-кредитної) впливає на діяльність фірм і домашніх господарств.

Ринок праці перебуває під впливом багатьох чинників, більшість з яких залежить від інших ринків. Попит на робочу силу визначається потребою підприємців й технічним оснащенням виробництва, тобто станом ринків продуктів та послуг. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату праці робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті й пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що досить часто ускладнює економічне відтворення і породжує економічну нестабільність. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці значна роль належить державі.

В основі механізму державного регулювання лежить економічна політика держави. Економічна політика – це цілеспрямований вплив держави на виробництво, доходи, зайнятість, інфляцію та інші макроекономічні параметри за допомогою зміни пропозиції грошей, рівня податків та державних витрат. Проблеми, пов'язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно впливають на методи державного регулювання економіки. До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести такі:

1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення.

2. Економічна ефективність виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат при обмежених виробничих ресурсах для виробництва певного обсягу товарів та послуг.

3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та оптимального вибору.

4. Повна зайнятість трудових ресурсів, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.

5. Стабільність загального рівня цін, що означає чіткий контроль за рівнем інфляції та обмеження її на рівні помірної інфляції.

6. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти як невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення, так і зрівняльності в оплаті праці.

7. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.

8. Оптимальний платіжний і торговий баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв'язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.

9. Екологічна рівновага: процес оптимальної взаємодії людини з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь населення.

Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони є загальновідомими і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, існує багато варіантів і методів досягнення оптимальності зазначених цілей. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різне їх трактування, й відповідно, різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.

Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їхньої реалізації. А це, в свою чергу, неможливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.

Макроекономіка виконує такі функції:

• Пізнавальна: вивчення, аналіз і пояснення економічних процесів і явищ.

• Практична: надання рекомендацій з економічної політики на основі аналізу підходів до рішення макроекономічних проблем.

• Прогностична: виявлення й оцінка перспектив економічного розвитку й економічної кон'юнктури.

• Ідеологічна: формування певних світоглядних поглядів з різноманітних економічних питань, що торкаються інтересів всього суспільства.

Розрізняють позитивну і нормативну макроекономіку.

Позитивна макроекономіка має на меті пояснення сутності економічних процесів і явищ, що відбуваються, і вироблення рекомендацій з економічної політики на основі аналізу реальних економічних параметрів. Тобто позитивна макроекономіка має справу з аналізом економічних фактів і ставить за мету побудову економічних моделей, вільних від суб'єктивних суджень. Твердження позитивної макроекономіки можуть бути статистично підтверджені або спростовані. Наприклад, типове позитивне судження: “доходи державного бюджету знаходяться в прямій залежності від ставки прибуткового податку”.

Нормативна макроекономіка виражає світоглядні, ідеологічні принципи, постулати і настанови економічної поведінки, які служать основою для оцінки бажаності тих або інших результатів економічної діяльності. Тобто нормативна макроекономіка являє собою сукупність суб'єктивних суджень про те, як повинна функціонувати економіка. Так, наприклад, твердження типу “бідні не повинні сплачувати податки”, “оподатковування повинно будуватися за прогресивною шкалою” є нормативними.

Позитивні і нормативні судження в макроекономіці достатньо тісно взаємозалежні. З одного боку, позитивна теорія є основою для вибору основних нормативних тверджень, з іншого боку – нормативні постулати за певних умов можуть послужити основою для створення нової або спеціальної макроекономічної концепції. Крім того, у макроекономіці, у силу специфіки її предмета, позитивний аналіз найчастіше будується на суб'єктивних оцінках вихідних постулатів економічного розвитку і поведінки економічних суб'єктів[7, c. 24-27].

2. Показники національних рахунків

Вимірювання обсягів сукупного виробництва в національній економіці ґрунтується на основі підрахунку макроекономічних показників. Суспільне рахівництво виконує для економіки в цілому ті ж функції, що бухгалтерський облік для окремого підприємства або, в іншому випадку, для домашнього господарства. Керівник компанії кровно зацікавлений бути в курсі того, наскільки добре йдуть справи його фірми.

Для того, щоб охарактеризувати діяльність фірми в поточному році, необхідно виміряти її прибутки і витрати. Тільки маючи таку інформацію, керівник може реально оцінити економічний стан фірми. Якщо справи фірми йдуть позитивно, бухгалтерська інформація може бути використана для того, щоб пояснити причини успіху: або знизилися витрати, або виросли обсяги продажів чи ціни на продукцію, що привело до збільшення прибутків. Якщо справи йдуть погано, то бухгалтерські показники можуть бути використані для встановлення безпосередніх причин хвороби. Таким чином, аналізуючи звіти за певний період часу, керівник може виявити збільшення або зменшення прибутків фірми й ознаки, що свідчать про прямі причини цих явищ. Вся ця інформація дуже важлива для прийняття вірних управлінських рішень на рівні фірми.

Система національних рахунків виконує те саме для економіки в цілому: вона дозволяє тримати руку на економічному пульсі країни. Різноманітні показники, які входять у систему національних рахунків, дозволяють вимірювати обсяги виробництва в конкретний момент часу і розкривати фактори, які безпосередньо впливають на функціонування економіки. Далі, порівнюючи рівні національного доходу за певний відрізок часу, можна побудувати криву, що характеризує функціонування економіки в довгостроковій перспективі: її підйом або спад відіб'ється на показнику національного доходу. Нарешті, інформація, що дають нам рахунки національного доходу, є основою для формування і проведення в життя поточної та стратегічної політики держави, спрямованої на поліпшення функціонування економіки: без таких розрахунків економічна політика базувалася б на інтуїції. Коротше кажучи, рахунки національного доходу дозволяють нам складати таблиці економічного здоров'я суспільства і розумно визначати політику, яка б сприяла поліпшенню цього здоров'я.

Для вимірювання результатів економічної діяльності суспільства в теорії і господарській практиці використовують різні макроекономічні показники, що об’єднуються міжнародною системою підрахунку показників – системою національних рахунків(СНР)[5, c. 18-19].

Система національних рахунків – це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, які використовуються для описування та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу на макрорівні. Вона розглядається як національне рахівництво, що характеризує результати економічної діяльності, структуру і найважливіші взаємозв'язки господарських суб'єктів ринкової економіки і подана як система взаємопогоджених макроекономічних показників, що побудована у вигляді рахунків і балансових таблиць.СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та визначення передбачають, що економіка, описана за її допомогою, функціонує на основі дії ринкових механізмів та інститутів.

Метою СНР є надання кількісної інформації про виникнення, розподіл і використання національного доходу, для чого застосовується система макроекономічних показників. СНР використовується для макроекономічного аналізу з метою вивчення й удосконалювання національної економіки, а також для упорядкування економічних прогнозів.

Перевагами СНР є:

• охоплення не тільки сфери матеріального виробництва, але й сфери нематеріальних послуг;

• реально відбивається економічна взаємодія господарських суб'єктів;

• найбільше підходить для економічного аналізу.

Стандартна система національних рахунків, розроблена статистичною комісією ООН, застосовується у світовій практиці з 1953 р.

В Україні СНР впроваджується з 1992 року, що стало необхідним у зв'язку з трансформацією економіки у ринкову. Для описування та аналізу ринкової економіки нам необхідна система статистичних показників, яка адекватно моделювала б економічні процеси. Командно-адміністративна економіка колишнього СРСР використовувала для обліку баланс народного господарства (БНГ), що розмежовував сфери матеріального виробництва і нематеріальних послуг.

Ряд таких показників призначений для оцінки розміру сумарного обсягу національного виробництва. До показників, що тривалий час були основними при оцінці результатів річного виробництва в нашій країні, відносяться: валовий суспільний продукт (ВСП), кінцевий суспільний продукт (КСП), чистий суспільний продукт (ЧСП), проміжний продукт (ПП).

Особливості розрахунку макропоказників у СНР:

1. Всеохоплюючий характер. Це означає, що СНР містить впорядковану певним чином інформацію про:

• всі господарські суб'єкти, які беруть участь в економічному процесі: юридичні особи (підприємства, корпорації, банки, страхові компанії, органи державного управління тощо) та домашні господарства;

• всі економічні операції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, накопиченням активів та іншими аспектами економічного процесу;

• всі економічні активи і пасиви, які формують національне багатство (основні фонди, матеріальні обігові кошти, монетарне золото та інші фінансові активи, вартість землі і корисних копалин тощо).

2. В СНР існує відмінність між національною та вітчизняною “основами” реєстрації показників. Тому й розрізняють показник валового внутрішнього продукту та валового національного доходу.

3. Правило, яке закладене в основу розрахунків макроекономічних показників, – це рівність доходів і витрат. Це правило випливає із замкненості економічної системи і стверджує, що всі витрати на купівлю товарів і послуг неминуче є доходами виробників цієї продукції. Виходячи з такого правила, будь-яка дія, що впливає на витрати, мусить обов'язково відбитися на доходах, і навпаки – все, що впливає на доходи, надалі відбивається на витратах.

4. При вимірюванні випуску важливо уникнути подвійного рахунку – ситуації, коли одна й та сама операція може бути врахована двічі. З цією метою в СНР розрізняють поняття проміжної продукції, кінцевої продукції, доданої вартості фірми.

5. В СНР для розрахунку загальної вартості виробництва використовують ринкову ціну товарів і послуг. Та оскільки певні товари і послуги не продаються на ринку і не мають ринкової ціни, то для їхньої оцінки застосовують умовно нараховану, або імпутовану вартість.

Вона застосовується в сфері домашніх господарств[1, c. 152-154].

3. Інвестиції, крива попиту та інвестицій, чинники інвестицій

Інвестиції – витрати на відновлення зношеного основного капіталу і збільшення основного капіталу. Основний капітал включає: будинки, устаткування, використовувані в процесі виробництва; житло; товарно-матеріальні запаси. Оскільки інвестиції є одним з основних компонентів ВВП, то коливання інвестицій відображають закономірності циклічності розвитку економіки. Інвестиції визначають економічний ріст у довгостроковій перспективі. Інвестиції поділяються на:

• інвестиції в основний капітал підприємств;

• інвестиції в житлове будівництво;

• інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Під інвестиціями розуміють всі витрати, які безпосередньо сприяють зростанню загальної величини нагромадженого в економіці капіталу. Інвестиції складаються з двох компонентів. Перший з них – це інвестиції в основний капітал, тобто придбання новостворених матеріальних благ, таких, як виробниче обладнання, комп'ютери, будівлі виробничого призначення тощо. Другий компонент – інвестиції в товарно-матеріальні запаси, якими є нагромадження запасів сировини для подальшого використання її у виробничому процесі, а також нагромадження запасів нереалізованої продукції.

Таким чином, оскільки домогосподарства, як правило, витрачають щороку менше у порівнянні з величиною своїх доходів, тоді як фірми витрачають щороку дещо більше, ніж отримують від реалізації своєї продукції, в моделі кругообігу з'являються фінансові ринки.

Під фінансовими ринками розуміють сукупність ринкових інститутів, які направляють потік грошових коштів від власників до позичальників. Вони переміщують значну частину заощаджень, перетворюючи їх в інвестиції. Інша частина коштів переміщується безпосередньо від домогосподарств до фірм внаслідок придбання акцій, облігацій та інших цінних паперів.

Ця модель кругообігу знову ж таки спрощена: не всі фірми насправді є позичальниками; не всі категорії домогосподарств належать до категорії заощаджувальних; джерелами заощаджень або позичальниками можуть бути й інші агенти, в тому числі й такі, що перебувають за межами даної системи.

Паралельно з введенням до моделі кругообігу інвестицій і заощаджень виникає серйозна проблема. Раніше ми припускали, що домогосподарства одразу витрачають увесь свій доход, що забезпечувало рівність національного продукту і сукупних витрат, а також рівновагу всієї економічної системи. Але тепер виникає дві групи осіб, які приймають окремі рішення щодо інвестицій та заощаджень, тому немає впевненості, що інвестиції дорівнюватимуть заощадженням і, відповідно, сукупні витрати дорівнюватимуть національному продукту. Адже, коли така рівність порушується, економічна система стає нерівноважною[4, c. 101-103].

Важливо підкреслити, що навіть тоді, коли I>S і система є нерівноважною, національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат. Роль балансу при цьому відіграють інвестиції в товарно-матеріальні запаси:

• якщо S>І, то збільшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси;

• якщо S<І, то зменшуються незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Таким чином, оскільки враховуються інвестиції в товарно-матеріальні запаси, то інвестиції завжди дорівнюватимуть заощадженням і, відповідно, національний продукт завжди дорівнюватиме величині фактичних витрат.

Графік інвестиційного попиту – модель, яка показує таку закономірність: чим вища ставка процента, тим менша кількість інвестиційних проектів буде прибутковою. Іншими словами, прибутковість інвестицій перебуває в оберненій залежності від ціни капіталу, і вища процентна ставка змушує фірми анулювати певні інвестиційні проекти.

Якщо на споживчі витрати в розвинутих країнах припадає більше половини розміру сукупного попиту, то частка інвестиційних витрат складає менше 20% сукупних витрат. Проте аналіз чинників, що визначають інвестиційний попит в економіці, має величезне значення.

По-перше, 15-20 % сукупних витрат – усе-таки достатньо значний розмір, щоб піддати аналізу його динаміку.

По-друге, саме інвестиції забезпечують поступальний розвиток економіки.

Нарешті, інвестиційний попит є найхитливішою, найбільш мінливою складовою сукупного попиту, що надає його аналізу першорядного значення.

Особливість інвестиційного процесу полягає в тому, що інвестиції являють собою потік ресурсів у поточному періоді з метою збільшення запасу капіталу в майбутньому. Тобто, при формуванні інвестиційних планів суб'єкти мають справу з деякою глибиною тимчасового горизонту планування, тому що між моментами інвестування й одержанням вигод існує деякий інтервал. Звідси, інвестиції – це довгострокове вкладення економічних ресурсів із метою створення й одержання чистих вигод у майбутньому.

Під інвестиційним попитом розуміють попит підприємців на блага для відновлення зношеного і приросту реального капіталу.

Відповідно розрізняють валові і чисті інвестиції, перші перевищують останні на величину амортизації.

Існує досить багато концепцій, теорій і гіпотез, що описують прийняття інвестиційних рішень інвесторами.

Надзвичайно важливо виявити мотиви, на підставі яких підприємці приймають рішення про інвестування, і з'ясувати чинники, через котрі ці мотиви можуть бути формалізовані у відповідних моделях.

Обсяг інвестицій визначається декількома чинниками:

• ставка відсотка. Збільшення ставки відсотка збільшує витрати, тому обсяг інвестицій скорочується;

• фінансові обмеження. Можливості фірм в інвестуванні визначаються відповідно до фінансових обмежень у кредитах;

• податкова система. Оподатковування впливає на накопичення капіталу і, отже, на інвестиції. Основним податком, що впливає на інвестиції, є податок на прибутки корпорацій – пропорційний податок із прибутку. Впливати на обсяг інвестицій можна зміною політики оподатковування;

• ринок цінних паперів. Фірми покривають видатки на інвестиції не тільки за рахунок кредитів і поточних прибутків. Фірми також можуть емітувати і продавати свої акції. Коливання на ринку цінних паперів впливають на прибутки, одержувані від продажу акцій. Отже, ринок цінних паперів впливає на інвестиції.

Інвестиції є найбільш мінливим компонентом сукупних витрат. Фактори, які впливають на мінливість інвестицій:

• тривалість строку служби інвестиційних товарів. Тому закупки нових інвестиційних товарів можуть бути відкладені, що зменшить інвестиції. Оптимістичні прогнози можуть вплинути на прийняття рішення про модернізацію, нове будівництво, що приведе до зростання інвестицій;

• нерегулярність інновацій. Значні нововведення виникають нерегулярно, це, в свою чергу, впливає на мінливість інвестицій;

• поточні прибутки є дуже мінливими. Підприємства інвестують лише тоді, коли відчувають, що інвестування буде прибутковим. Між тим поточний прибуток дуже часто змінюється, тому й інвестиційні стимули мінливі. Крім того, прибуток є основним джерелом інвестицій, а значить його нестабільність посилює мінливість інвестицій;

• мінливість очікування. За умов тривалого строку служби основного капіталу прийняття інвестиційних рішень здійснюється, виходячи з очікуваного чистого прибутку. Фірми прогнозують умови інвестування, переглядають деякі події, що можуть привести до значних змін умов підприємництва в майбутньому[9, c. 85-87].

4. Стагфляція та її причини

Виграш від інфляції можуть одержати керуючі фірм, інші одержувачі прибутку.

Інфляція може також розчарувати власників заощаджень. Зі зростанням цін реальна вартість чи покупна спроможність заощаджень, відкладених на чорний день, зменшується. Під час інфляції зменшується реальна вартість термінових вкладів в банці страхових полiсів, щорічної ренти і інших паперових активів з фіксованою вартістю, яких колись вистачало, щоб упоратись з важкими непередбаченими обставинами чи забезпечити спокійний вихід на пенсію.

Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиiнфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність — чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Необхідно також визначити, що в жодній з економічно розвинутих країн не спостерігалася в другої половині ХХ сторіччя повна зайнятість, вільний ринок чи ж стабільність цін. Ціни по ряду причин в цей час зростали постійно і навіть в періоду застою виробництва. Таке явище називається стагфляцією — iнфляційним зростанням цін в умовах стагнації — застою виробництва, економічної кризи.

Стагфляція — термін, що використовується для позначення кризового стану економіки, при якому стагнація у виробництві відбувається одночасно з інфляцією. В значних масштабах проявилася в 1970-х рр., охопивши слідом за США велику частину розвинутих держав. З кінця 1980-х рр. з'явилася в колишньому СРСР і у всіх колишніх соціалістичних країнах. В обох випадках стагфляція була викликана "штучно" порушенням внутрішньоекономічних закономірностей, що приводять до поєднання таких логічно несумісних явищ як інфляція і стагнація. Незважаючи на подібність загальноекономічних характеристик зі стагфляцією 1970-х і 1980-х рр. вони принципово відрізняються причинами, характером протікання, програмами і механізмами подолання, а також заходам економіко-правового впливу. Стагфляція 1970-х рр. була викликана вольовим рішенням групи основних нафтопереробних країн — членів "нафтового картелю" про різке (приблизно в 10 разів) збільшення цін на енергоносії. Раптове підвищення цін в основних країнах-імпортерах викликало енергетичну кризу. Стагфляція кінця 1980-х рр. у колишньому СРСР і інших колишніх країнах соціалістичного табору була обумовлена довголітнім вольовим втручанням держави в економіку[8, c. 207-209].

5. Валюта, валютні курси та валютний ринок. Міждержавне регулювання валютних відносин

Результати зовнішньоекономічної діяльності кожної країни значною мірою пов’язані з курсом національної валюти. Валютний(обмінний) курс – це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. При цьому під валютою розуміється будь-який платіжний засіб, який може бути застосований у міжнародних розрахунках. Отже, національна грошова одиниця стає валютою, якщо вона використовується в міжнародних розрахунках. Валютний курс установлюється на валютному ринку в процесі торгів по валютах різних країн.

Динаміка курсу національної валюти залежить від співвідношення темпів інфляції в окремих країнах. Але паритет купівельної спроможності визначає валютний курс лише в тенденції, тобто в довгостроковому періоді, а в короткостроковому періоді він відхиляється від цього паритету. Особливо значні відхилення відбуваються в умовах застосування валютного курсу, який коливається під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Як будь-яка ціна, так і ціна валюти знаходиться в прямій залежності від попиту і в оберненій – від пропозиції на валютному ринку.

У першу чергу попит на національну валюту визначається попитом на вітчизняний експорт, а її пропозиція – попитом на вітчизняний імпорт товарів та послуг. Якщо вітчизняний експорт збільшується, то іноземні покупці збільшують попит на гривню, а якщо зростає наш імпорт, то вітчизняні покупці збільшують пропозицію гривні. Отже, ті фактори, від яких залежить експорт та імпорт товарів і послуг, є одночасно і факторами валютного курсу. Основні з них – якість товарів і послуг, їхня ціна та динаміка доходів іноземних покупців.

Крім факторів стосовно експорту та імпорту товарів і послуг, на валютний курс впливають й інші, зокрема співвідношення між відсотковими ставками окремих країн. Якщо відсоткова ставка в нашій країні зростає порівняно зі світовою, то це збільшує попит на наші фінансові активи (акції, облігації), а значить і попит на вітчизняну валюту. Важливим фактором валютного курсу є інфляційні очікування. Якщо в нашій країні намітилася тенденція до зростання інфляції, що в перспективі викличе знецінювання національної валюти, то власники гривні будуть намагатися конвертувати її в більш стійку (тверду) валюту, наприклад в американські долари. Внаслідок цього курс американського долара підвищиться, а курс гривні впаде.

Усі фактори, від яких залежить валютний курс, знаходять своє інтегральне відображення через стан платіжного балансу. Особливо це стосується торговельного балансу[8, c. 352-356].

Між торговельним балансом і валютним курсом існує обернений зв'язок. Якщо, наприклад, торговельний баланс погіршується (збільшується від'ємне сальдо), то це слугує ознакою того, що країна більше витрачає грошей за кордоном, ніж отримує їх від продажу своїх товарів. У цьому випадку на валютному ринку з боку учасників торгових операцій збільшується пропозиція національної валюти і зростає попит на іноземну валюту, що спрямовує курс національної валюти на зниження. Навпаки, при позитивному сальдо торговельного балансу виникає тенденція до підвищення курсу національної валюти.

Зі зростанням курсу національної валюти все відбувається в протилежному напрямі. Одночасно слід враховувати, що обернений зв'язок між торговельним балансом і валютним курсом не є прямо пропорційним. Він залежить від еластичності цін стосовно експорту та імпорту. Але незалежно від цінової еластичності в довгостроковій перспективі зміни валютного курсу є важливим чинником регулювання торговельного балансу.

Валютна система – сукупність законів, правил, установ, які регулюють діяльність центральних емісійних банків на зовнішніх валютних ринках. Валюта як інструмент міжнародних розрахунків спирається на певну систему загальновизнаних правил, згідно з якими здійснюються ці розрахунки. Сучасна валютна система пройшла в своєму розвиткові три етапи: систему золотого стандарту, Бреттон-Вудську систему і Ямайську систему.

• Система золотого стандарту (охоплює період до початку Другої світової війни). Золотий стандарт – організація грошової системи, за якої ціна валюти у золоті встановлюється законом, і органи влади зобов’язуються обмінювати за вимогою золото на валюту за встановленим курсом. Характерними ознаками золотомонетного стандарту були: 1) в обігу перебували золоті монети; 2) золотий вміст кожної грошової одиниці визначався законом і підтримувався незмінним; 3) існувала вільна взаємна конвертованість валют; 4) вільне ввезення і вивезення золота з однієї країни в іншу. У більшості країн світу був відмінений 1931 року. Згідно з цією системою кожна національна грошова одиниця мала певний золотий вміст, тобто була забезпечена певною ваговою кількістю золота. Тому курс національних валют визначався на основі золотого паритету. За системи золотого стандарту національні банки були зобов'язані обмінювати паперові гроші на відповідну кількість золота.

Особливістю золотого стандарту був вільний рух золота як додаткового засобу зрівноважування платіжного балансу. Країна, що мала дефіцит торгового балансу, передавала золото своїм торговим партнерам. Метал фізично переміщався за рубіж для оплати перевищення імпорту над експортом. Експортовані золоті монети потім переплавлялися, і з золота чеканились монети країни, що одержала надлишок. Дефіцит торгового балансу викликав скорочення пропозиції грошей, а надлишок – його збільшення. Це мало два наслідки. По-перше, зменшення грошової маси в країні з дефіцитом викликало збільшення процентних ставок і притік капіталу. Надлишок на рахунку руху капіталу покривав дефіцит торгового балансу, але збільшення процентних ставок сприяло зниженню ділової активності. По-друге, пропозиція грошей, що скоротилася, викликала падіння цін і зниження економічної активності, що підвищувало конкурентоздатність країни і відновлювало рівновагу торгового балансу. У країні з активним балансом виникало обернене явище: надлишок платіжного балансу приводив до притоку золота, що збільшувало пропозицію грошей і знижувало процентні ставки. У середньостроковому періоді збільшення інфляції повинно було сприяти скороченню надлишку. Цей двонаправлений процес називають механізмом Юма, на честь шотландського економіста Девіда Юма, що вперше його описав.

З розвитком міжнародної торгівлі, у зв'язку зі збільшенням її обсягів, для багатьох країн почали виникати труднощі із золотим забезпеченням паперових грошей. Тому з часом обмін грошових знаків на золото припинився.

• Бреттон-Вудська валютна система (виникла наприкінці Другої світової війни 1944 р. і проіснувала до 1971 р.). В основу цієї валютної системи був покладений золотовалютний стандарт, а функція світових грошей була закріплена за американським доларом. Він був єдиною валютою, яка обмінювалася на золото (за ціною 35 дол. за одну унцію золота). Американський долар було визнано основною резервною валютою. Курс інших валют фіксувався по відношенню до долара США. Але на початку 70-х років потреба в американських доларах з боку світової торгівлі почала зростати швидше, ніж золотий запас США. Ріст міжнародної торгівлі означав підвищення потреби в “міжнародних грошах”. Оскільки цими грошима був американський долар, було ясно, що кількість доларів, доступних світовій економіці, повинна бути більше. Парадокс Тріффіна1 полягає в тому, що для росту наявних у світі касових залишків у доларах платіжний баланс США повинен стати дефіцитним. Зрештою, офіційні пасиви США повинні перевищити золотий запас країни[7, c. 481-483].

6. Розкрийте суть поняття “ринковий кошик ”, як розраховується загальний рівень цін

Розглянемо вплив на рівновагу споживача зміни доходу. Припустимо, що доход зростає за інших рівних умов. Оскільки ціни товарів залишаються незмінними, нахил лінії бюджетного обмеження не змінюється. Поступове зростання доходу споживача призведе до зміщення бюджетної лінії праворуч вгору паралельно початковій в положення (рис. 1). Сумістивши графіки бюджетного обмеження з картою байдужості, можемо знайти точки оптимуму споживача за кожного з рівнів доходу.

Однією з форм соціального захисту у зв’язку з підвищенням споживчих цін є компенсаційні і дотаційні виплати, використовуються не тільки як тимчасовий захід, але і як постійно чинний елемент соціального захисту. Мова йде про захист доходів населення від інфляції, що практично здійснюється різними способами. Серед них: адаптація, тобто підвищення пенсій і доходів попередніх призначень у відповідності з динамікою цін і рівня життя; компенсація – прямий перегляд ставок і окладів при укладанні колективних договорів, що застосовується при підвищенні цін на певні групи товарів широкого вжитку; індексація доходів населення – основна форма соціального захисту населення.

Державна індексація доходів – це встановлений державою механізм підвищення грошових доходів населення, що компенсує частково або повністю подорожчання споживчих товарів і послуг. Вона направлена на підтримку платоспроможної здатності, особливо вразливих груп з фіксованими доходами – пенсіонерів, інвалідів, неповних і багатодітних сімей, а також молоді. Державна індексація доходів ведеться на основі врахування росту вартості життя. Оцінка зміни вартості життя здійснюється з розрахунку індексу цін і тарифів фіксованого набору товарів і послуг, що складають споживчий кошик. Споживчі кошики, що відбивають обсяг і структуру сімейних витрат, диференційовані за доходними групами. На відміну від споживчого кошика мінімум матеріальної заможності, структура споживчих витрат середнього жителя країни швидко змінюються, так що набір товарів і послуг, що включаються в споживчий кошик середнього класу, постійно розширюється[3, c. 159-160].

Світовий досвід проведення індексації доходів показує, що цей процес повинний бути обмеженим і диференціюватися по категоріях доходоотримувачів і за часом. Підтримка доходів здійснюється в різних формах і по різних каналах. Система соціального захисту спрямована на підтримку реальних, а не номінальних доходів, тому поєднує у собі заходи, що компенсують втрату грошових доходів і натуральні виплати і пільги. До останнього відносяться продовольчі талони, системи державного виховання, навчання дітей і перепідготовки дорослих, державне медичне і соціальне обслуговування й ін.

Матеріальною базою державного перерозподілу доходів є державні фінанси. Існуючі в сучасних умовах системи оподатковування дають у цілому слабкий ефект перерозподілу. Прогресивний вплив прямих податків звичайно послабляються регресивним ефектом від непрямих. Відзначимо, що непрямі податки відбиті в цінах, а це означає, що вони впливають не тільки на номінальні, але і на реальні доходи. Причому всі платники непрямих податків, у тому числі і соціально слабкі, беруть участь у фінансуванні витрат по виплаті соціальних трансфертів[5, c. 211-212].

Список використаної літератури

1. Базілінська О. Макроекономіка : Навчальний посібник для студентів вузів/ Олена Базілінська,; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -442 с.

2. Базилевич В. Макроекономіка : Підручник/ Віктор Базилевич, Катерина Базилевич, Лариса Баластрик,; За ред. Віктора Базелевича,. -2-ге вид., випр. -К.: Знання , 2006. -851 с.

3. Дратавер Б. Макроекономіка : Стислий конспект лекцій/ Борис Дратавер, Наталя Пасічник,; М-во освіти і науки України, КДПУ ім. В. Винниченка. -Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. -189 с.

4. Кривцов О. Макроекономіка у запитаннях та відповідях : Навч. посіб./ Олександр Кривцов, Валерій Бережний, Вікторія Онегіна,. -Харків: Факт, 2003. -199 с.

5. Макроекономіка/ Укл. В. Ю. Еш; М-во освіти і науки України, ДЛАУ. -Кіровоград, 2004. -239 с.

6. Мельникова В. І. Макроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ В. І. Мельни-кова, Н. І. Клімова; М-во науки і освіти України, Нац. аерокосмічний ун-т ім. М. Є. Жу-ковського, Нац. банк України. -2-е вид., доп.. -К.: Професіонал, 2004. -394 с.

7. Панчишин С. Макроекономіка : Навч. посібник для студ. вузів/ Степан Панчишин,. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -614 с.

8. Савченко А. Макроекономіка : Підручник/ Анатолій Савчен-ко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. -К.: КНЕУ, 2005. -441 с.

9. Харкянен Л. Макроекономіка : Навчальний посібник для студентів вузів/ Людмила Харкянен,. -К.: Каравела, 2006. -174 с.