Макросоціологічні зміни в українському суспільстві в роки незалежності: соціологічний аналіз

Вступ.

Розділ 1. Структурна трансформація українського суспільства.

1.1. Зміни у класовій структурі

1.1.1. Роль середнього класу.

1.1.2.Середній клас як основа і запорука стабільності українського суспільства

1.2. Соціальна стратифікація українського суспільства.

1.2.1. Соціальна структура суспільства: основні види та елементи.

1.2.2. Теорія соціальної стратифікації

1.2.3. Трансформація соціальної структури українського суспільства

1.3. Соціальна мобільність українського суспільства.

1.3.1. Особливості соціальної мобільності та соціального переміщення

1.3.2. Соціальна мобільність — форма відтворювання соціальної структури суспільства.

1.4. Етнічна структура українського суспільства.

1.4.1. Перспективи розвитку етнополітичних процесів в Україні

1.5. Територіальна структура.

1.5.1. Територіальна структура суспільства і проблематика соціальних груп

1.5.2. Місто і село.

Розділ ІІ. Соціально-політична трансформація українського суспільства

2.1. Політична трансформація.

2.1.1. Політична культура.

2.1.2. Регіональні відмінності політичної культури в Україні

2.1.3. Політична свідомість.

2.2. Економічна трансформація.

2.2.1. Стартові умови трансформаційного процесу.

2.2.2. Трансформація економічного простору України.

2.3. Соціальна трансформація.

2.3.1. Рівень життя населення України: сучасний стан і тенденції

2.3.2. Соціальне самопочуття як інтегральний показник соціальної захищеності населення.

Розділ ІІІ. Культурна трансформація українського суспільства.

3.1. Мовна ситуація в країні

3.2. Нормативна система українського суспільства.

3.3. Життєві цінності населення України.

Висновки.

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. В умовах розвою соціально-економічних, етнополітичних, світоглядно-духовних засад української держави, пошуку оптимальних моделей трансформації і розвитку українського суспільства особливого значення набувають ментально-психологічні, світоглядні, ціннісно-нормативні та інші духовні передумови його функціонування. Ключовим питанням, що дозволяє, комплексно, системно розглянути ці чинники є проблема культури, що і визначає актуальність даного дослідження.

Соціальний світ впливає на індивіда не тільки через дії реально існуючих людей, які розмовляють, спілкуються, показують приклад або переконують, але й через невидимі способи дій і об'єкти, що створені людьми в світі, який людину оточує. Існують продиктовані форми соціальної взаємодії: звичаї і схеми, сценарії, ігри, ритуали, культурні форми, існують штучно створені об`єкти. А це означає, що в кінцевому підсумку при дослідженні людського суспільства вивчення оточуючого культурного середовища є невід`ємною і обов`язковою частиною наукового, зокрема, етнополітологічного дослідження. Тому розкриття ролі і місця культури в сучасному житті шляхом аналізу її взаємовідносин з іншими суспільними феноменами є досить плідним та перспективним. В свою чергу, такі проблеми як "культура і суспільство", "культура і етнос", "культура і держава", "культура і політика" вимагають прискіпливого розгляду їх глибинного взаємозв’язку та взаємодоповнення, причому комплексно, в рамках спеціального дослідження, для виявлення сутнісних ознак цих феноменів, що безумовно дозволить ефективніше використовувати їх позитивні невичерпні можливості, поки що невитребуваний потенціал.

Стан наукової розробки проблеми.Проте потрібно зазначити, що ступінь вивчення проблеми середнього класу у вітчизняній науковій літературі є досить невисоким. Різноманітними аспектами дослідження середнього класу займаються такі вітчизняні науковці, як Головаха Є., Куценко О., Лібанова Е., Макєєв С., Шангіна Л., Полохало В., Якуба О., Каспрук В., Медведенко І. та деякі інші. Праці цих дослідників в основному орієнтовані на вивчення певних вузьких проблем, які пов’язані з середнім класом. З цим пов’язана проблема відсутності в українських дослідників чітких критеріїв визначення середнього класу.

Політико-культурні проблеми суспільного розвитку тією або іншою мірою порушуються в працях В. Андрущенка, В. Антоненка, В. Бабкіна, О. Бабкіної, Є. Бистрицького, О. Білого А. Білоуса, О. Валевського, Ю. Вілкова, О. Вишняка, О. Гараня, С. Грабовського, І. Дзюбка, О. Дергачова, В. Ігнатова, В. Жмира, М. Кірсенка, В. Кременя, А. Лузна, С. Макеєва, Д. Мейса, М. Михальченка, М. Мокляка, М. Панчука, Ю. Пахомова Г. Перепелиці, В. Полохала, М. Поповича, В. Репринцева, С. Рябова, О. Семківа, В. Табачковського, Ю. Шемшученка, В. Якушика та інших.

Все перераховане вище й зумовило мету і завдання дослідження. Отже, метою дослідження є всебічний комплексний соціологічний теоретичний аналіз макросоціологічних змін в українському суспільстві в роки незалежності.

Реалізація мети вимагала вирішення наступних завдань:

• всебічно розглянути існуючі на сьогодні зміни у класовій структурі;
• розкрити значення та роль соціальної стратифікації українського суспільства;
• проаналізувати характер соціальної мобільності українського суспільства;
• запропонувати і розкрити зміст поняття "етнічна структура суспільства";
• розглянути територіальну структуру суспільства;
• запропонувати і розкрити поняття політичної трансформації;
• дослідити економічну і соціальну трансформацію суспільства;
• дослідити процес культурної трансформації суспільства;
• розкрити особливості життєвих цінностей населення.

Об’єктом дослідженнявиступає суспільство, що розглядається у широкому розумінні слова, як позаприродна, пов`язана з людською діяльністю реальність, у контексті культури.

Предметом дослідженняє аналіз культурно-політичних (етнополітичних) передумов існування суспільства.

Наукова новизна дослідженняполягає в створені цілісної концепції розгляду макросоціологічних змін в українському суспільстві.

Практичне значенняодержаних результатів включає в себе науково-дослідну, навчальну та інформаційно-аналітичну сферу їх застосування. Йдеться про можливість як застосування результатів дослідження в науково-дослідній, навчально-викладацький роботі, так і їх використання для регулювання етнополітичного життя суспільства, вдосконалення етнополітичних технологій управління міжетнічними відносинами. Зроблені у процесі дослідження висновки дають можливість розширити теоретико-методологічні знання стосовно соціальних проблем існування суспільства, окреслити перспективи подальшого дослідження цієї вкрай важливої проблематики.

Розділ 1. Структурна трансформація українського суспільства

1.1. Зміни у класовій структурі

1.1.1. Роль середнього класу

З утворенням незалежної України ідея розвитку «середнього класу» як гаранта політичної стабільності, стала основою діяльності значної частини представників українського політикуму. Поняття “середній клас” почало поступово потрапляти у центр уваги вітчизняних дослідників(на Заході такими дослідженнями уже давно займалися провідні наукові інститути). Почалися активні дискусії, що точилися навколо таких проблем: чи існує середній клас в українському суспільстві? Які критерії для визначення його кількості потрібно застосовувати? І звичайно, найголовніше питання, чи може середній клас відігравати самостійну роль у політиці уряду та інших органів державної влади? Ці дискусії, до речі, спостерігалося і в інших посткомуністичних державах, тому що держави, що утворились на просторах колишнього «соцтабору», стали зацікавлені у створенні ефективних економічних моделей суспільства.

Теоретичним стрижнем цієї роботи є переконання в тому, що середній клас, як основа стабільності у суспільстві та у державі, покликаний «гасити» соціальні протиріччя. У державах, де цей клас складає основну частину соціальної структури суспільства соціальний протиріч практично не має. Відмінною є ситуація у суспільствах, у яких цей прошарок є малочисельним, а тому він не в змозі бути «пожежником» соціальних негараздів. Тому визначення кількості середнього класу, а також якісних його ознак є важливою умовою оцінки та прогнозування ситуації в суспільстві. Саме тому метою даного дослідження є визначення критеріїв для оцінки кількісного складу середнього класу в Україні. Дослідження даної проблематики у часовому вимірі не охоплює події 2006 року.

У цій роботі визначення кількості середнього класу в Україні здійснено за такими критеріями:

матеріальні(обсяги поточних доходів та витрат, забезпеченість товарами довгострокового вжитку, володінням майном(у тому числі нерухомим), схильність до накопичення);

освітньо — кваліфікаційні(освітній та професійно – кваліфікаційні рівні, соціальний статус);

психологічні(самоідентифікація, зацікавленість у підтримці соціального порядку та стабільності, соціально – професійна мобільність).

Відомо, що важливою ознакою, яка дозволяє говорити про існування середнього класу в суспільстві, є рівень доходів. Розглядаючи цю ознаку середнього класу в Україні, слід враховувати стан економіки, темпи інфляції тощо. Також варто зауважити, що визначення середнього класу за матеріальною ознакою характеризується такою проблемою як визначення мінімальних та максимальних меж доходів громадян. Так, дослідження, проведені В. Каспруком, визначають приблизний розмір доходу середнього класу в 1997 р. у 300-1200 гривень, такі доходи в цей час мали 12% населення. Вчені з ДПАУ(Державна Податкова Адміністрація України) під керівництвом чл.-кор. НАНУ М. Азарова вважають, що у 2001 р. дохід представників українського середнього класу складав від 60 до 370 гривень на місяць(частку цих осіб, віднесених авторами до середнього класу, визначено в 55% «усіх фізичних осіб» і точно обчислено —10.174.740). У посланні парламенту «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2001 р.» Президент України Л.Кучма представив соціальну структуру українського суспільства більш рельєфно, але через безліч перехідних за різними параметрами груп, запропонував висновок про наявність у країні ядра вже сформованого середнього класу у кількості 12,3% населення та групи, що має потенційні можливості ввійти до нього — 40—45%. Рівень доходів обчислюювався не за номінальними доходами, а за реальними витратами у межах від 335 до 643 грн. Тобто порівнюючи дані за 1997 та 2001 роки, бачимо, що кількість середнього класу не тільки не зросла, а й зменшилася(тому що у посланні до парламенту межі доходів представників середнього класу були нижчими, ніж за даними В. Каспрука).[21, c.282-288]

"Пошуком" середнього класу в Україні також зайнялися Міжнародний центр перспективних досліджень, компанія Gfk-USM і журнал "Новий маркетинг". Виходячи з показників доходів на 2004 р.(дослідники віднесли щомісячний дохід у сумі 451–1700 грн. на людину) кількість представників середнього класу склала 19% населення. На 2005 р. на думку українських вчених(Куценко О., Лібанова Е., Шангіна Л) кількість представників середнього класу в Україні коливається у межах 10 – 15%, рівень доходів яких складає приблизно 1500 – 5000 грн.

Щодо освітньо-кваліфікаційного критерію варто визначити, що для України характерна розірваність ланцюга "освіта – професія — дохід". Кваліфікована й фахова праця може оплачуватися і найчастіше оплачується нижче за встановлені державою норми, а найвищі доходи отримують люди, які не тільки не вчилися, а й не особливо трудилися. Лише 26,7% представників середнього класу задоволені своїм соціальним статусом (а задоволеність власним статусом — це, одна з основних ознак справжнього середнього класу); 64,7% — не вдоволені; 8,6% — не визначилися.[8] Як можна побачити із кількісних даних український середній клас є трохи дивним, адже у 2005р його складають: 15,9% кваліфіковані робітники, 14,8% — пенсіонери, 11% — непрацюючі, 9% — фахівці гуманітарного профілю, 8,8% — службовці, 7,8 — домогосподарки, 7% — учні, 5,7% — фахівці технічного профілю, 4,6% — некваліфіковані робітники, 3,4% — підприємці, 3,1% — офіційно зареєстровані безробітні, 2,4% — сільськогосподарські робітники, 1,1% — керівники підрозділів, 0,7% — керівники підприємств, 0,4% — фермери. Більшість середнього класу склали особи із середньою освітою (64,1%), вищу освіту мають 26,3%, а майже кожний десятий (9,6%) має незакінчену середню освіту. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), які ще на початку перехідного періоду мали середні за національними стандартами доходи й відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей з високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за межу бідності, може мати серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча й не завжди очевидно) впливають на суспільну психологію, і їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя й соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації. Проте аналіз розподілу населення за рівнем освіти дає можливість віднести 44,8% населення до потенційних представників середнього класу.[13, c. 29-32]

Психологічний критерій є не менш важливим для визначення кількості середнього класу в державі. Насамперед цей критерій визначається через самоідентифікацією особи із цим класом. Порівнюючи дані різноманітних опитувань належності до середнього класу можна прослідкувати тенденцію до збільшення кількості громадян, які ідентифікують себе із цим прошарком населення (окрім даних за 2000 – 2002 роки). Так в грудні 2000 р. до середнього класу відносили себе 47% опитаних, а серпні 2002 р — 45,6%. Вже у червні 2003 р. 56,2% опитаних віднесли себе до середнього прошарку. У 2004 році ця кількість зросла до 58%, а у 2005 – 62%.

Про дивний характер середнього класу в Україні також свідчать наступні дані. За дослідженнями Центру ім. Разумкова у 2002 році тільки три чверті (75,9%) представників середнього класу мали квартири, неповна чверть (23,3%) — «заміські будинки». Тільки 22,4% представників середнього класу вдоволені рівнем власного добробуту; 26,3% — можливістю одержати зароблене власною працею; 23,6% — рівністю прав і можливостей; 38,1% — роботою. У 2004р. більшість опитаних громадян від задоволення матеріальних потреб далекі. У них або не вистачає грошей навіть на їжу (21%), або вистачає на їжу й на необхідні дрібниці, шкарпетки, приміром, мило, що випадає з мінімального споживчого кошика (48%); або вистачає на життя, але без ознак середньокласовості, тобто речей тривалого користування (26%). Майже четверо зі ста живуть добре, проте дозволити собі авто чи квартиру не можуть. А все, на що око впало, можуть купити лише троє з тисячі. 68% громадян не мають можливості відкладати «на чорний день», ховають якісь суми на той самий день — 29%. У кожного другого (50%) громадянина країни заощаджень просто немає; ще 23% — мають у своєму розпорядженні капітал, якого у випадку втрати роботи вистачить на 1 місяць. На рік зібрали собі менше двох із сотні. Майже 15% представників нашого середнього класу не знають, що таке Інтернет, 80,5% ніколи ним не користуються, а 75,6% і не планують користуватися; 27,3% останній раз купували книжку більше року тому, 11,5% книг не купують ніколи, 59,2% не передплачують газети й журнали, а з тих 47,8%, хто їх передплачує, майже половина (48,2%) задовольняються одним виданням і ще 30% — двома. У 2005 за опитуваннями Центру ім.Разумкова 51,8% представників середнього класу оцінили рівень своїх доходів як низький і вкрай низький, 44,4% — як середній, лише 3,3% — як високий. При цьому 36,4% повідомили, що матеріальне становище їхніх сімей із початку 2000 р. погіршилося, а 27,1% думають, що воно погіршиться і протягом наступного року.

Результати дослідження дозволяють констатувати, що в Україні існує певна суспільна група, що має спільні інтереси, потреби та інші риси, які відрізняють її від інших верств населення, зокрема від групи громадян, які віднесли себе до нижчого суспільного класу. Кількісні показники середнього класу, в період з 1997 по 2005 р коливалися в залежності від граничних розмірів доходів громадян, які застосовували дослідники(у 1997 р. 12 % при доходах 300-1200 грн; у 2001 55% з доходами від 60 до 370 грн тощо). Проте реальна кількість представників середнього класу коливається в межах від 10 до 15% із доходами у розмірі 1500-5000 грн. Можна стверджувати, що до 2004 року український середній клас з соціально-економічної точки зору був неусталеним, з соціально-психологічної — нестійким, з соціально-політичної — він не був повною мірою політичним суб'єктом. З огляду на означену неусталеність та нестійкість середнього класу, можна було твердити про невизначеність його перспективи. Проте події листопада-грудня 2004 року породили сподівання, що в України може утворитися сильний прошарок середнього класу, здатного на рішучі вчинки задля розвитку демократії. Проте внаслідок неефективної політики держави у соціальній сфері, податковій політиці рівною мірою є можливими як розвиток виявленої групи в напрямі середнього класу європейського взірця, так і маргіналізація цієї групи, втрата нею схильності до виявлення громадської активності.[19 c. 4-5]

1.1.2.Середній клас як основа і запорука стабільності українського суспільства

Утвердження України як демократичного, соціально відповідального й солідарного суспільства з усією гостротою ставить проблему формування та зміцнення позицій середнього класу — класу дрібних і середніх власників майна, землі, акцій, грошей тощо. Сьогодні стабільні західні демократії спираються саме на середні верстви, які становлять у розвинутих країнах від 60 до 70 % решти соціальних формувань, причому у кількісному відношенні вони постійно зростають.

Середній клас — складне соціальне утворення. Дослідники вирізняють у його складі «старі», або «традиційні» верстви, котрі існували в усі епохи, та «нові» верстви. До першої категорії відносять ремісників, фермерів, дрібних і середніх підприємців, крамарів, спеціалістів, які займаються приватною практикою, осіб вільних професій, частка котрих має тенденцію до зменшення. До «нових» верств, які становлять швидко зростаючу частину середнього класу, входять менеджери, державні службовці, вчені, високооплачувана частина інженерно-технічних працівників та висококваліфікованих робітників, основна частина працюючої за наймом інтелігенції, військові, працівники сфери обслуговування і побуту та деякі інші групи населення. Зростання їх чисельності зумовлено роллю і значенням освіти й науки в сучасному світі, розгортанням НТР, ускладненням організаційної структури господарської діяльності, розширенням сфери послуг.

Критеріями приналежності до середнього класу є не тільки високий рівень матеріальної забезпеченості, а й спосіб його досягнення, самостійність джерела прибутку, певний життєвий стандарт. На відміну від збіднілої частини населення середній клас має не тільки можливість продавати свою працю, але й водночас інші джерела доходу — від власності, нерухомого майна, цінних паперів тощо. Це робить його певним чином незалежним від роботодавця та держави і тим самим забезпечує певну свободу в громадській та політичній діяльності.

Середні верстви відрізняються й структурою споживання, рівнем особистого розвитку, типом свідомості. Характерним для них є однакове несприйняття як необмеженої свободи діяльності, так і зрівняльної вимоги люмпенізованих прошарків поділити «все і вся». Свідомість середніх верств спрямована на пошук таких рішень, які б не лише відкривали перспективи підвищення добробуту,а й збільшували можливості індивідуального вибору у царині професійної діяльності та суспільних відносин.

Займаючи проміжне становище в суспільній ієрархії між багатою і надбагатою частинами населення та тими прошарками, що відіграють роль аутсайдерів, середні верстви урівноважують тим самим протистояння між ними. У межах середнього класу виконуються умови диверсифікації суспільства за соціальними групами. Своїми вищими шарами середній клас змикається з класом підприємців, бізнесменів та інших представників вищого класу, а нижніми — з нижчим класом, що має достаток на межі забезпечення. Крім того, в силу ряду об’єктивних факторів,а також культурного контексту, із середнім класом асоціюють себе і верстви, які посідають більш низькі позиції. [31, c. 33-44]

Отож середній клас — це особливий тип особистості, що з’являється в результаті соціального добору за умов ринку, найбільш активна в економічному відношенні частина населення, яка вирізняється насамперед такими ознаками, як характер прибутку, освіта, спосіб життя, тип мислення, соціальний престиж тощо. Він є найбільш гетерогенним соціальним утворенням щодо соціально-економічних і соціально-політичних позицій його складових елементів, характеризується надзвичайно високим рівнем соціальної мобільності й взаємообмінами.

Як неодмінний елемент соціальної структури демократичного суспільства, середній клас надає їй необхідної гнучкості й динамічності, нейтралізує небезпечні для суспільної стабільності спроби інновацій, сумнівних соціальних експериментів. Існування середніх верств означає, що стабільно відтворюються стандарти та зразки поведінки, адекватні ціннісно-нормативним структурам демократичного суспільства, становищу груп у системі відносин власності й влади, суспільного поділу праці та господарювання. Володіючи високими професійними знаннями, розвиненими вольовими і творчими якостями та демократичним світоглядом, вони активно впливають на суспільство, його економіку і особливо політику, духовну сферу життя.

Зазначимо, що соціальною базою демократії, гарантом суспільної стабільності та парнерства середні верстви виступають не безумовно, а лишень як частина забезпеченої, соціально задоволеної, впевненої у своїх можливостях суспільної більшості. В умоваж же соціальної і правової незахищеності, політичної нестабільності вони нерідко схильні підтримати й тоталітарні режими.

Розбудовуючи «безкласове суспільство», СРСР залишив у спадщину абсолютно не структуровану масу населення: середньопересічного достатку, невиразної соціокультурної ідентичності, нерозвинутими, баналізованими потребами, ситуативними колективними реакціями. Попри всю його видиму маніпульованість, такий людський конгломерат надто важко інтегрується. Адже неможливо визначити його ціннісні орієнтації, спільні інтереси, колективні цілі та ін. Консолідація тут може виникати лише в екстремальних ситуаціях і при безпосередніх загрозах.

Збільшення частки середнього класу в українському суспільстві за сучасних умов є джерелом його стійкості, стабільності і добробуту. Саме тому в посланні Президента України Л.Кучми до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття» серед соціальних чинників, що визначають рушійні сили перспективних зрушень, питання розробки й реалізації політики становлення та зміцнення позицій середнього класу поряд із здійсненням політики активної підтримки збіднілих верств населення названі найважливішими і найвідповідальнішими.[2, c.3-11]

Становлення середнього класу в українському суспільстві залежить від ряду умов та чинників, а саме:

глибинних соціально-економічних процесів, пов’язаних з ринковою трансформацією економіки, змінами в організації та функціонуванні виробництва, розвитком продуктивних сил;

соціально-політичних процесів, діяльності державних інститутів як одного з найважливіших механізмів збалансування, узгодження і гармонізації інтересів різних соціальних груп і верств, соціальної політики;

соціокультурних і соціально-психологічних процесів, традицій, ціннісних орієнтацій та установок індивідів і соціальних груп, їхньої готовності до сприйняття змін та діяльності за нових умов3.

Ухвалені останніми роками законодавчі акти і рішення, за всієї їхньої половинчастості й обмеженості, призвели до формування нових економічних відносин. Йде активний і незворотний процес утвердження механізмів приватної власності, розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Реалізуються завдання земельної реформи, утверджується реальний власник землі.

За всіх складнощів трансформаційних процесів позитивні зрушення здійснюються і в сфері соціальних відносин, соціальній структурі суспільства. Відбувається інтенсивний процес формування прошарку підприємців, який відіграє дедалі відчутнішу роль у всіх сферах суспільного життя: економіці, політиці, гуманітарному розвитку держави. Утверджується широкий прошарок власників акцій, нерухомості, земельних ділянок тощо. З поглибленням реформ, виходом економіки з кризи їх позиції в розподілі прибутків, забезпеченні реального впливу на управлінські процеси будуть зміцнюватися. Помітнішою стає роль таких соціальних груп, як фінансисти, менеджери, банкіри, біржовики та ін.

Дедалі більшою мірою утверджується економічна свобода, можливості вільного вибору сфери господарської діяльності, самоствердження та реалізації особистості. На цій основі змінюється суспільна свідомість. Люди усвідомили необхідність «рахувати гроші» і починають розуміти, що їх економічний стан залежить у першу чергу від них самих. Звичайно, це ще не психотип західного середнього класу, однак це вже люди, які вимагають стабільності й відстоюють демократичні цінності.

На жаль, економічні і правові умови для швидкого зростання середнього класу ще не створені. Державна сфера економіки не спроможна підняти виробництво, а вищий клас не ризикує вкладати в нього капітали. З причин спаду виробництва не створюється попит на висококваліфікованих спеціалістів, менеджерів, науковців, фахівців відповідної інфраструктури виробництва, які, зрештою, і утворюють середній клас.[8, c. 87]

1.2. Соціальна стратифікація українського суспільства

1.2.1. Соціальна структура суспільства: основні види та елементи

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.[42, c.20-24]

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено:

— спільною діяльністю (наприклад, професійні

групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);

— спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією);

— груповими установками та орієнтаціями.

У соціальні групи люди об'єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.

Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім'ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків.

Велика соціальна група — численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.

До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства.

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.[22, c. 231-238]

1.2.2. Теорія соціальної стратифікації

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902—1979), Робертом-Кінгом Мертоном (нар. у 1910 р.), К. Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:

— обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;

— застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

— достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum — шар) — поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація — риса будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.[12, c. 214-215]

1.2.3. Трансформація соціальної структури українського суспільства

Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з'ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, яка не допускала інших форм власності, крім державної чи одержавленої, іншої ідеології, крім комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, за яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їх існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: жодні впливи не можуть зруйнувати головної соціальної межі — між правлячою елітою (вищих верств господарської, партійної, державної номенклатури) та рештою суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні та вертикальні зв'язки: неписані правила апаратної гри зумовлювали визначений тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв. Кастовість і корпоративізм робили еліту замкненою стратою, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, унеможливлюючи появу в її рядах «випадкових» осіб.

Решта суспільства, що не належала до еліти, була соціально слабодиференційованою. Через відчуження від власності та влади вона не могла ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ній могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не зміни соціальної позиції в суспільній ієрархії, позаяк реально соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стандарти переважної більшості суспільства.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами — робітниками і колгоспниками та соціальною верствою — інтелігенцією. Попри деякі розбіжності в характері та змісті праці, освіті й психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих працівників, слабо структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.[44, c. 302-305]

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей. ^ £. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особис-^ тістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.

Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.[27, c. 82-86]

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизна-ченим чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

1.3. Соціальна мобільність українського суспільства

1.3.1. Особливості соціальної мобільності та соціального переміщення

Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини:

— структурні зрушення в економіці;

— зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;

— послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.[34, c. 58-61]

1.3.2. Соціальна мобільність — форма відтворювання соціальної структури суспільства

Соціальна структура суспільства, її складові перебувають у постійному русі й розвитку. Відбувається постійна зміна статусу індивідів — переміщення з одних суспільних прошарків, груп до інших — соціальне переміщення; просування на позиції з вищими престижем, доходами і владою — соціальне просування; перехід на нижчі ієрархічні позиції — соціальна деградація. Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П. Сорокіним на позначення явища переміщення індивіда в соціальному просторі.

Соціальний простір — поле соціальної діяльності, яке охоплює сукупність значимих соціальних груп, індивідів, об'єктів у тому чи тому їх взаємному розташуванні.

Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна мобільність означає переміщення людей на тому самому соціальному рівні, без зміни статусу або зі зміною на інший, еквівалентний попередньому статусу. Наприклад, учений професор займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу на ту саму посаду професора. Вертикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору—донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобільність поколінь — це зміна соціального стану чи статусу від одного покоління до другого (від батька до сина).

Існує так звана надумана мобільність, що означає зміни в статусі, за яких фактичних змін у престижі, доходах та інших соціальних ознаках не відбувається. Наприклад, нова назва професії, підрозділу, в якому працює індивід, тощо.

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змогу людям пересуватися від статусу до статусу, а точніше, від міри свободи такого пересування.

Залежно від міри свободи переходу з однієї страти до іншої суспільства поділяються на закриті, де забороняється такий перехід (рабовласницьке), відкриті, де дозволений такий перехід (капіталістичне з досить високим рівнем соціальної мобільності), та змішані, де перехід юридично заборонений, але на практиці цілком можливий (феодальне).

Соціологи виокремлюють два типи нерівності. Нерівність щодо позицій (доходів, престижності, освіти, влади) називається нерівністю у сфері стратифікації, а нерівність щодо можливостей досягнення позицій — нерівністю у сфері мобільності. У кастовому суспільстві можливості для мобільності мінімальні, бо людям заборонено пересуватися з однієї касти в іншу. У класовому суспільстві бар'єри для мобільності зняті, але існує велика нерівність щодо можливостей мобільності. Так, шанси потрапити до престижного вузу в дитини багатих чи впливових батьків набагато більші ніж у дитини із пересічної сім'ї.

Аналізуючи соціальну мобільність, соціологи вивчають кількість і розміри класів, страт і статусних груп, швидкість пересування індивідів з однієї групи в іншу, види та масштаби власності, що належить індивіду, вид його діяльності, статуси, які він має, розподіл влади між окремими статусними групами тощо. Індивіди й цілі групи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі соціальної структури суспільства.[47, c. 467-472]

Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за економічних криз, коли з'являються нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики, ціннісно-нормативної орієнтації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх основних сферах: економічній, політичній і соціальній.

Якщо суспільство стабільне, то в ньому відбуваються вертикальні пересування лише окремих індивідів. За такого пересування індивід змушений змінювати соціально-професійну групу, бо професій, які мають свою вертикальну структуру, дуже мало. Зміна індивідом одної професії на іншу називається професійною мобільністю.

Вертикальні пересування індивідів завжди цікавили соціологів. П. Сорокін сформулював основні принципи такого пересування. Він писав, що немає такого суспільства, в якому б страти не допускали жодного пересування. Воно відбувається навіть у кастовій системі. Але немає й таких суспільств, де б оці переміщення відбувалися б цілком вільно. У кожному суспільстві така «перепустка» регулюється соціальними інститутами. Вони перевіряють кожного кандидата на доцільність переміщення, на відповідність його нормам і принципам тієї страти, куди він переходить. Соціальні інститути, за словами П. Сорокіна, є «соціальними ліфтами», які переміщують індивідів з однієї страти до іншої. Так, інститут політики не тільки формує свідомість мас, але дає змогу найбільш політично свідомим перейти на вищі щаблі соціальної ієрархії й посісти керівні посади.

Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-культурного середовища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як стверджують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від «своєї» страти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв'язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінальність, за Р.Е. Парком, — таке становище індивіда чи групи, коли вони посідають межову позицію в прошарку, класі, суспільстві, а тому не повністю інтегровані в дане соціальне утворення. Ці особи мають певну ідентифікацію з кожною з межових страт. Маргінал, маргінальна особистість, перебуває на межі різних соціальних груп, систем, культур, зазнає впливу їх норм, цінностей тощо, які суперечать одна одній; маргінал втратив колишній статус і не адаптувався до нового соціально-культурного середовища. У подібну ситуацію, як правило, потрапляє особа або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села в пошуках роботи в місті чи іммігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).

Такі межові, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спільнот прошарки, називаються маргінальними.

Українськими вченими доведено, що трансформація економічної та соціальної сфер, яка відбувається під впливом різноманітних за походженням чинників, створює умови для значних змін у напрямках і кількісних показниках соціальної мобільності. На думку Є. Головахи, Н. Паніної, зафіксовані на сучасному етапі трансформації суспільства напрямки та інтенсивність соціальної мобільності є ознаками як меж нерівності в суспільстві, так і міри доступності для представників різних верств населення привабливих позицій у соціальній структурі.[1, c. 49-55]

1.4. Етнічна структура українського суспільства

1.4.1. Перспективи розвитку етнополітичних процесів в Україні

За переписом 2001 р. у столиці України проживає понад 100 представників різних етносів. Прикметно, що, кількісний склад представників того чи іншого етносу з 1989 до 2001 рр. змінився, а також збільшилося розмаїття етнічних груп.

Так, скажімо, за дванадцять років між переписами суттєво зросла численність українців (у 1989 р. — 1 863 674; у 2001 р. — 2 110 767 чол.), натомість спала численність росіян (з 536707 до 337 323 чол.), євреїв (з 100 584 до 17 962), білорусів (з 25274 до 16 549 чол.), поляків (з 10 445 до 6 924 чол.) та деяких інших етносів.

Ще однією особливістю сучасного етнічного складу населення Києва є той факт, що його палітру поповнили представники етносів Європейського Союзу та деяких інших розвинених держав: за останнє десятиліття зросла численність німців (з 796 до 1123 чол.), італійців (з 14 до 73 чол.), французів (з 22 до 58 чол.), англійців (з 9 до 39 чол.), австрійців (з 7 до 23 чол.), голландців (від 1 до 21 чол.), японців (від 3 до 12 чол.) тощо.

Не оминули Київ глобальні проблеми сучасності, зокрема — нелегальна міграція, яка суттєво вплинула на етнічний склад столиці України. Зрозуміло, що офіційні дані не відображають повністю реальний стан речей, адже багато нелегальних мігрантів, які перебувають у нашій країні неохоче прагнуть легалізуватися, а тому перебувають в нашій країні з порушенням законодавства України. Однак, результати перепису виразно засвідчують зміни у сторону збільшення кількості нових етнічних груп та їх численності. Зокрема, за останнє десятиліття в Києві суттєво зросло перебування постійно проживаючих арабів (з 757 до 1 426 чол.), китайців (з 60 до 505 чол.), в’єтнамців (з 212 до 469 чол.), вихідців із Індії та Пакистану (від 39 до 445 чол.), курдів (від 31 до 199 чол.), персів (іранців) (від 34 до 189 чол.) та ін.

Можна стверджувати, що динаміка етнічного складу населення Києва засвідчує досить виразні загальноукраїнські демографічні тенденції.

Відбувається кількісний спад присутності етносів колишнього СРСР, особливо ж білорусів та росіян, але все ж вони є переважаючими нацменшинами в Києві, оскільки мають певні спільні етнокультурні риси з українцями. Відтік з Києва росіян, білорусів та євреїв можна пояснити бажанням окремих представників цих етносів повернутися на свою корінну батьківщину.

Водночас, українська держава і суспільство стає відкритим до своїх західноєвропейських сусідів та представників інших високорозвинених спільнот і збільшення їхньої кількості лише підкреслює цю думку.

Наразі, не менш відчутними є нові тенденції, деякі з яких можуть мати негативні наслідки. Це, насамперед, стабілізація чисельності представників багатьох етносів, присутність яких за останнє десятиліття суттєво не змінилася (через незначну чисельність: від 1 до 100 чол.) і їхні представники так і не оформилися в культурно-національні та громадянські групи (абазини, ульчі, інгуші, нанайці, ногайці, коряки, саамі, дунгани, цахури, уйгури, карачаївці, шорці та багато інших).

Різке збільшення присутності тих етносів, на батьківщині яких соціально-економічні умови змушують населення до масової нелегальної міграції (араби, перси, народи Індії, Пакистану, Афганістану тощо) також негативно впливає на етнічну структуру столиці. Варто завважити, що офіційні дані щодо присутності нелегальних мігрантів, як правило, принаймні на порядок не відображають реально існуючий кількісний склад нових меншин. Зрозуміло, що ця неврахована група є ймовірним джерелом для збільшення злочинності, безробіття, контрабанди, порушення санітарного стану житлових приміщень, а в перспективі, можливо, й створення підґрунтя для терористичних акцій.

Висновки, чинні щодо етнічної ситуації в Києві, знаходяться в тісній кореляції із загальними особливостями формування та сучасним станом етнічної структури українського суспільства. [9, c.109-113]

Насамперед, корінний державотворчий етнос — український — продовжує залишатися в абсолютній більшості в Україні, а українська мова — рідною для переважної більшості українців. Чи не вперше в практиці переписів зафіксовано бажання представників деяких українських субетносів позначити власну ідентичність: гуцули — 21,4 тис. чол.; русини — 10,2 тис., лемки— 672 чол., бойки — 136, литвини — 22, поліщуки — 9. Звичайно, в реальності численність кожного з названих субетносів значно більша і, очевидно, вони себе ідентифікували просто українцями.

Найчисленнішою національною меншиною в Україні залишається російська меншина, яка, втім, істотно (на чверть) скоротилася. Як рідна, російська мова визнана невеликою частиною українського етносу і, як правило, переважною більшістю мігрантів з просторів колишнього СРСР з-поза меж України.

Зберігають свою відчутну присутність в Україні історичні національні меншини — греки, євреї, кримські татари, молдовани, угорці, білоруси, поляки, гагаузи, цигани, вірмени, болгари, словаки, німці. Проживаючи як в міській, так і в сільській місцевостях, названі меншини, як правило, зберегли райони компактного розселення, рідну мову і звичаї, традиційне господарювання; вони активно налагоджують культурні, економічні та інші зв’язки зі своїми історичними батьківщинами.

Останніми десятиліттями, особливо за часів незалежної України, істотно зросли численно і стали помітним чинником суспільного життя модерні національні меншини — азербайджанців, грузин, корейців, узбеків, чеченців, чувашів, мордви, казахів, осетин та ін. Як правило, вони знаходяться в стані визначення шляхів та напрямків інтеграції в українське суспільство і, водночас, пошуку механізмів збереження власної національної ідентичності.

В етнічній палітрі з’явилися представники низки етносів відносно нових для України: арабів, афганців, китайців, в’єтнамців, індусів, пакистанців, курдів, персів та ін. У переважній своїй кількості вони зберігають між собою спілкування рідною мовою і недостатньо оволодівають українською чи, навіть, російською мовами. Як правило, вони розселені дисперсно, а головними причинами міграції до України є або торговельно-ділові інтереси, або неспокій на батьківщині.

Активна міжнародна політика, євроінтеграційна стратегія спонукала до переселення в Україну представників низки розвинених країн — Японії, Фінляндії, США, Великої Британії, Франції, Іспанії, Італії, Австрії, Канади, Голландії та ін. Спонукані діловими чи сімейними обставинами, такі меншини стають дієвим чинником міжкультурних взаємин, налагодження тісних стосунків між народами. Подібні меншини (навіть етнічні групи) розселені, як правило, дисперсно, зберігають рідну мову, при задоволенні своїх етнокультурних потреб активно використовують контакти із співвітчизниками на батьківщині.

Перепис зафіксував присутність в Україні представників великої кількості нечисленних етносів, насамперед, з Російської Федерації. Це принципово нова риса зробленого опису перепису населення 2001 р., і вона засвідчує як існування (пробудження) національної самосвідомості відповідних меншин, так і досить велику привабливість для них України як країни проживання.

Понад те, перепис дозволив з’ясувати унікальні факти щодо декількох етносів, а саме ороків, лівів та іжорців: переважна частина цих етносів зосереджена саме в Україні.

Загалом, етнічна структура українського суспільства характеризується, з одного боку, безперечним кількісним переважанням корінного автохтонного українського етносу, з другого — багатющою палітрою національних меншин і етнічних груп, які представляють основні мовні сім’ї світу. Обидві обставини засвідчують, насамперед, «українськість» української держави, з одного боку і її відкритість людям з різних частин світу з іншого.

При цьому, розмаїта етнічна палітра не лише збагачує українське суспільство, але й ставить до кожної з сторін (відповідно, корінного етносу та меншин) взаємні зобов’язання по налагодженню оптимальних умов щодо гармонізації міжетнічних взаємин та адекватній інтеграції мігрантів в українське суспільство.[23, c. 137-142]

1.5. Територіальна структура

1.5.1. Територіальна структура суспільства і проблематика соціальних груп

Територіальна структура суспільства визначається як “сукупність стійких спільнот людей, які формуються на основі соціальної неоднорідності умов життєдіяльності у різних територіальних утвореннях, та відносин між цими спільнотами”. Розглядається вона, як правило, поряд з іншими (етнічною, демографічною, політичною та ін.), а тому піддається тій же схемі аналізу – через систему соціальних ознак. Чи не тому основною проблемою у вивченні територіальної структури довгий час вважався розрив села з містом. З іншого боку існує розуміння територіальної структури як підвиду демографічної, а також її аналіз в термінах розселення, трудових ресурсів, інфраструктури в рамках гео-економічних дисциплін.

Сьогодні в соціології поширюється розуміння територіальної структури як простору реалізації соціальних практик і об’єктивації всіх інших видів структурацій на основі взаємодії соціального і фізичного просторів. Сам фізичний простір як необхідний елемент розгортання соціальної реальності розгортається в роботах Зіммеля, Дюркгейма, Сорокіна, Бурдьє, інших класиків зарубіжної і вітчизняної соціологічної думки. Поза суб’єктом він нейтральний, асоціальний і навіть безформний: “Історія протікає у часі і в просторі, вважали до Мішеля Фуко. Після перевороту в гуманітарних науках, довершеного французьким мислителем, прийнято вважати з точністю навпаки. Історія, як процес еволюції людської свідомості, конструює простір, позначаючи його “прапорцями”. Простір знаходить форму лише на географічній карті”. Свою соціальність він конструює сукупністю локусів соціальних агентів у співвіднесені із локусами ресурсів, необхідних для реалізації їх соціальних практик. Поняття ресурсів в даному випадку носить конкретно-історичний і соціокультурний характер, що витікає із залежності їх значущості від рівня економічного, політичного і культурного розвитку суспільства.

У територіальній структурі, як правило, виділяють ті чи інші групи, але не кожна така група має самостійний соціальний сенс поза класифікаційними схемами. Існує кілька видів соціальних спільнот, до яких у повсякденному значенні застосовується поняття “група”, але в науковому розумінні вони позначають щось інше. В одному випадку термін “група” означає деяких індивідів, які фізично знаходяться в певному просторі. При цьому розділення спільнот здійснюється лише просторово, за допомогою фізично встановлених кордонів. У строгому науковому значенні така територіальна спільнота визначається як агрегація, а не як соціальна група, оскільки її члени не здійснюють свідомих взаємодій.

В історичному розвитку територіальних громад в Україні ХХ ст. можна виділити такі етапи:

1) дорадянський період, активний розвиток територіальних громад у пореформеній Росії та на територіях інших держав;

2) СРСР: принцип рад, процеси декоренізації та асиміляції;

3) територіальні громади за часів незалежності України, спроби залучити досвід територіальних громад в державах розвинутої демократії (Франції, Канади та інших).

Сьогодні просторова організація все більше будується не на основі кровноспоріднених зв’язків чи історично сформованих типів поселення, вона так чи інакше починає грунтуватися на соціо-культурній диференціації, об’єктивуючи соціальні кола та мережі, які початково виникають за законами соціального простору, але усталюються і перетворюються з потенційних на реальні соціальні групи вже у фізичному.

У громадянському суспільстві в полі політики все більшої ваги набувають самоорганізаційні об’єднання громадян. Дійсно, управління суспільством завжди йде поруч із самоорганізаційними процесами, які власне і уможливлюють стабільне існування соціуму як цілісного організму, незважаючи на всі політичні, економічні перипетії та природні катаклізми. При чому обидва механізми соціального відтворення взаємно не виключають але й не передбачають одне одного, більш того, можуть якийсь час існувати самостійно: під час війни чи великих соціальних потрясінь координація дій майже повністю перекладається на державу чи зовнішні органи управління; навпаки – за умов ослаблення центральної влади, в періоди анархії стихійно виникають заміщаючі організації, які регулюють соціальні відносини між різними частинами суспільства, хоча, як правило, на примітивнішому рівні і лише щодо найнеобхіднішого мінімуму життєзабезпечення.[38, c. 89-109]

Самоорганізаційні групи рідко коли розглядалися через їх політичний капітал та стратегії, з іншого боку – їх не враховували при аналізі поля політики, що звичайно не означає, що вони не виступали його суб’єктами. І практика трансформації країн колишнього соціалістичного блоку, формування громадянського суспільства, що виявила важливість використання самоорганізаційного потенціалу громадян при зміні політичного й економічного устрою, демонструє нам необхідність їх аналізу саме в рамках поля політики. Безпосередні підтвердженням чого, зокрема, стала нова стратегія Світового банку щодо надання допомоги Україні, обговорення і прийняття якої відбулося у 2000 році. Враховуючи аналіз причин неефективності попередньої програми допомоги, на цей раз у ній робиться особливий акцент на розвиток громадських об’єднань, їх участь у прийнятті рішень загальнодержавної ваги, підвищення відповідальності у вирішенні місцевих питань.

Самоорганізація як соціальний процес суттєво різниться від інших явищ цього класу. В соціології вже давно поширені, але ще недостатньо розроблені поняття соціальних кіл (хоча сам термін використовувався ще Г.Зіммелем) та соціальних мереж. За суттю вони дуже близько підходять до аналізованих тут процесів самоорганізації. Фактично функціонування соціальних мереж так чи інакше призводить до збільшення просторової локалізації її учасників в межах певного соціального кола. На відміну від соціальних кіл соціальні мережі покликані виявляти міжіндивідуальні зв’язки певної досить широкої і не завжди соціально однорідної спільноти.

Також не варто плутати громадські організації, мережі та центри самодопомоги, корпоративні об’єднання, що поширюють свою діяльність лише недалеко за межі професійної, з системою органів місцевого самоврядування. Оскільки перші є наслідком самоорганізаційних процесів і становлять основу громадянського суспільства, в той час як другі – є лише механізмом, створеним владою для реалізації прав та прагнень громадян на участь в державному управлінні через право вибирати та бути обраним. Органи самоврядування мають формалізовану процедуру свого створення та функціонування і входять до інституту виборної демократії, так само необхідного в громадянському суспільстві. Як бачимо, суб’єкти поля політики, посталі внаслідок самоорганізаційних процесів, можуть використовувати пропонований владою механізм самоврядування, прискорюючи та відразу й легітимізуючи досягнення своїх цілей, але, що суттєво, даний шлях, хоч і вторований, та далеко не єдиний для них. Адже, за принципом доповнювальності, необхідність самоорганізації громадян виникає частіше саме в тих сферах життєдіяльності та щодо тих проблем, управління якими не формалізоване, де не існує стандартних чи хоч би прецедентних способів прийняття рішень, що може бути зумовлене незвичністю та новизною самої ситуації або самою природою даної діяльності. Так, сім’я як соціальна група виникла і по сьогодні значною мірою залишається самоорганізаційним утворенням, покликаним забезпечувати і регулювати фізичне та соціальне відтворення суспільства, а інституційні надбудови над нею у вигляді шлюбу чи інших офіційно встановлених і законодавчо закріплених форм догляду за дітьми, напри клад, усиновлення, державна опіка – лише в утопіях здатні повністю витіснити з неї самоорганізаційну компоненту.

Тож, соціальна політика держави з відтворення населення спрямована на регулювання не лише фізичних параметрів народонаселення (загальну кількість, статевовіковий склад, фізичне та психічне здоров’я), а й соціальних характеристик, які становлять його якісний бік. Соціальні характеристики найважче піддаються прямому контролю та прогнозуванню. Для цієї мети, як правило, задіюють важелі управління існуючих соціальних інститутів (освіти, армії, церкви і т. д.), але опосередкованість такого шляху очевидна, бо соціальні риси відтворюються через соціальне середовище, яке не підвладне директивам законодавчих актів. Дієвішим та безпосереднішим виявляється управління відтворенням бажаної соціальної структури за допомогою регулюванню територіальної організації суспільства, яка об’єктивує соціальне середовище в соціальних колах, групах.[24, c. 8-14]

1.5.2. Місто і село

Місто — історична конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, яка виникла внаслідок відокремлення ремесла від сільського господарства, і є специфічною поселенською структурою.

Місту властиві такі специфічні риси:

— концентрація великої кількості людей, висока щільність населення на обмеженій території;

— зосередженість промисловості, науки, мистецтва, інформації;

— провідна роль у соціальному прогресі;

— високий ступінь інтеграції багатогранних видів людської діяльності внаслідок концентрації різноманітних галузей суспільного виробництва;

— зосередженість основних соціальних груп і верств населення.

Специфіка міста визначає його основні соціальні функції:

— господарсько-економічна — організація механізму виробництва на підставі функціонування різних галузей промисловості;

— соціальна — втілена у діяльності соціальної сфери, яка охоплює послуги торгівлі, побутового обслуговування, транспорту, зв'язку, житлового будівництва, соціального забезпечення, медичного обслуговування тощо;

— культурно-освітня — реалізується через надання людині вищої, середньої спеціальної освіти через створення дозвільної та рекреаційної інфраструктур;

— управлінсько-адміністративна — здійснюється шляхом продовження адміністративної влади різними державними та соціальними органами.

На основі містоутворюючих та містообслуговуючих функцій виділяють такі функціональні групи міст:

— багатофункціональні столичні міста;

— багатофункціональні міста обласних центрів;

— міста — індустріальні центри;

— місцеві організуючі та обслуговуючі центри навколишніх територій;

— транспортні міста;

— міста — оздоровчі центри;

— міста з переважаючим значенням науково-експериментальних функцій.

За кількістю їх мешканців виділяють такі типи міст: найбільші (понад 1 млн. жителів); дуже великі (від 500 тис. до 1 млн.); великі (250—500 тис); середні (100—250 тис); невеликі (50—100 тис); малі (20— 50 тис); найменші (до 20 тис. жителів); міські селища. У вітчизняній соціології міста прийнята інша градація: мале місто — від 5 до 50 тис. жителів, середнє — від 50 до 99,9 тис, велике — від 100 тис. до 249 тис, дуже велике — 250—499,9 тис, найбільше — 500 тис. мешканців та більше. В Україні найбільше міст з кількістю мешканців 10— 19,9 тис. (35,1%), а також 20—49,9 тис. (28%). Кожне дев'яте місто налічує від 5 до 9,9 тис. мешканців. Отже, практично кожне друге українське місто є малим. До групи середніх відносять 53 міста (11,8%), великих — 24 міста (5,4%), дуже великих — 16 (3,6%). До групи найбільших належить 10 міст (2,2%), з яких 5 мають населення більше 1 млн. осіб. У них мешкає 36% населення.[5, c. 33-41]

Місто є своєрідним соціокультурним середовищем, що охоплює соціальний світ, матеріальні та духовні умови становлення, існування, розвитку та діяльності людей. Тобто міське середовище — це і ландшафт, і люди, і способи їх взаємодії, і виробничі процеси, екологія, якість життя, рівень інформаційного обміну, особлива соціальна структура. Це середовище формує відповідний соціально-психологічний тип особистості, наділений раціональністю, мобільністю, готовністю до змін, умінням поєднати власні інтереси з інтересами інших, здатністю долати труднощі середовища.

Село — конкретна соціально-просторова форма існування суспільства, місце, де населення зайняте переважно аграрною працею.

Сільському життю властиві: підпорядкованість праці ритмам природи, нерівномірність трудової зайнятості; тісне поєднання праці та побуту; невисока виробнича мобільність; різноманітний демографічний склад територіальних груп; трудомісткість праці у домашньому та особистому підсобному господарстві; сильний неформальний соціальний контроль, велике значення місцевих авторитетів; менш напружений ритм життя, простіші форми спілкування, ніж у місті; зв'язок з природним середовищем; дисперсність розселення (розкиданість як самих сільських населених пунктів, так і індивідуальних осель у них).

У селі, на відміну від міста, традиційно відсутні дуже багаті і дуже бідні. Сільське населення відрізняється від міського особливим укладом, родом і характером занять; рівнем кваліфікації праці (у робітників села він нижчий за рівень кваліфікації праці міських робітників); комфортністю життя, типом мислення, стабільністю норм і цінностей. Відрізняється воно від міста мінімальним рівнем заробітної плати та пенсійного забезпечення, системою пільг за стаж роботи, нормами забезпечення продовольчими і промисловими товарами, розміром коштів, що виділяються з бюджету на розвиток інфраструктури, та іншими ознаками.

Серед сільських поселень України майже 35% становлять малі села (84% з них — так звані «вимираючі» села), 25% — середні, 40% — великі села (у них зосереджено 80% сільського населення).

Доля українського села тісно пов'язана із соціально-економічними, політичними процесами, які або сприяли розвиткові традиційного для нього життєвого укладу з одночасною адаптацією до тенденцій соціально-економічного буття, або завдавали йому нищівних ударів. Тільки у XX ст. відбулися дві радикальні зміни фундаментальних засад сільського буття, які радикально вплинули на його розвиток.

Деградація села пов'язана зі сталінським періодом аграрної політики держави, внаслідок якої у 20-ті — на початку 30-х років XX ст., а в Західній Україні — наприкінці 40-х — на початку 50-х років було проведено насильницьку колективізацію, запроваджено позаекономічний примус до праці, відновлено феодальні методи експлуатації.[25, c. 4-8]

Особливо постраждало українське село від голодомору 1932—1933 pp., який забрав до 9 млн. людських життів. Дорого обійшлися йому політика індустріалізації, «експерименти» в аграрній політиці керівництва колишнього СРСР (ліквідація «неперспективних сіл», руйнування поселень у зоні створення штучних водосховищ тощо). Програма стирання суттєвих відмінностей між містом та селом обернулася новими невирішеними проблемами як для міста, так і для села. У 70-ті роки розширення господарств спричинило до об'єднання колгоспів, радгоспів, районів, об'єктів соціально-культурного призначення, внаслідок чого занепало багато сіл, позбавлених шкіл, медустанов, крамниць, клубів тощо. Скорочення будівництва доріг спричинило обмеження зв'язків між селами, приховане безробіття. Спроба поширити міський спосіб життя на село внесла розлад у традиційний уклад. Серйозною проблемою було і залишається транспортне сполучення, телефонізація села, формування мережі комунально-побутових послуг тощо. На тлі зниження обсягів виробництва, нестійко функціонуючих господарських суб'єктів знизився рівень життя сільського населення. Сучасні реформи на селі теж не додають його мешканцям соціального оптимізму.

Протягом кількох останніх десятиліть спостерігається стійка міграція сільського населення у місто. Мотиви її різноманітні: ширші можливості для працевлаштування, кращі побутові умови, задоволення культурних потреб. З другої половини 80-х років міграція сільського населення дещо стабілізувалася. У 90-х роках у зв'язку з погіршенням рівня життя міського населення намітився зворотний міграційний потік — з міста до села. Загалом українське село за останні 50 років внаслідок міграційних процесів втратило понад 10 млн. осіб, тобто щороку з села виїжджало 100 тис. осіб, внаслідок чого сільське населення не тільки зменшилось, а й значно постаріло. Особливо складна демографічна ситуація у Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській, Київській, Вінницькій областях.

В останні роки на селі намітилися і певні позитивні зміни:

— руйнування монополії колективних форм господарства;

— розширення економічної самостійності та свобода вибору форм господарювання відповідно до потреб, інтересів і можливостей індивідів;

— формування ринку землі, усвідомлення значущості землі як капіталу;

— зародження ринкової свідомості, розвиток підприємливості, підвищення соціальної активності;

— формування ефективного власника, менеджера;

— відновлення фермерських господарств, поява сільської буржуазії.

Водночас реформи загострили соціальні проблеми на селі, пов'язані з майновою диференціацією, недостатньою адаптованістю значної кількості сільського населення до нових економічних умов, з появою синдрому соціальної невпевненості. З комерціалізацією вищої освіти важчим став доступ вихідців із села до вузівських аудиторій, що негативно позначається на його соціально-психологічному самопочутті, а також на його перспективах.[46, c.139-141]

Розділ ІІ. Соціально-політична трансформація українського суспільства

2.1. Політична трансформація

2.1.1. Політична культура

Людське суспільство протягом усієї своєї багатовікової історії пізнає й освоює навколишній світ, використовуючи набуті знання, досвід, способи мислення та праці, створює інституціональні структури для свого дальшого розвитку. А рівень цього розвитку фіксується в понятті «культура».

Поняття “політична культура”, по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

По-друге, поняття “політична культура” охоплює не всю політичну свідомість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.

По-третє, поняття “політична культура” відбиває не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути політична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямовують діяльність людей у царині політики.

По-четверте, поняття “політична культура”, окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.

Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття “політична культура”. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура – один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

Політична культура – це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об‘єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільством та державою. Можна сказати, що політична культура – це єдність об’єктивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб’єктивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Елементи політичної культури обумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються відносно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспільному житті.

Політична культура, яка виявляється в діяльності класів, націй, соціальних верств і груп у політичній сфері суспільства, є важливою складовою загальної культури людства. Оскільки зміст, характер і спрямованість людської діяльності завжди залежать від конкретно-історичних, економічних, соціальних та духовних інтересів і відносин, ці види діяльності багато в чому визначають процес формування того чи іншого типу політичної культури і впливають на нього.

За змістом політична культура — це специфічний, історично і класове зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що виражає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями та індивідами політичних відносин.

Завдяки відтворенню, передаванню з покоління в покоління та засвоєнню попереднього політичного досвіду політична культура розглядається в суспільстві як засіб діяльності людей у сфері політики для реалізації своїх класових, національних та групових інтересів. У загальному розумінні політична культура — це культура політичного мислення й політичної діяльності, міра цивілізованості характеру та способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя в суспільстві. Політична культура впливає на способи здійснення влади, а її власний розвиток залежить від політичних перетворень. Так, наприклад, політика за умов тоталітарного суспільства здатна серйозно деформувати зміст і функціонування всіх сфер культури, а за умов демократії — сприяти їх розвитку. З основних каналів впливу культури на політику треба назвати соціалізацію індивідів, яка дає можливість участі в політичному житті, створення та впровадження системи цінностей, формування еталонів поведінки, моделей інститутів і соціальних систем. Водночас органічна єдність та взаємодія сфер вияву політики і культури не означає їхньої тотожності. Ці суспільні явища розрізняються за сферами дії та функціонування: суть політики полягає в розвитку й перетворенні влади, суть культури — в розвитку й перетворенні особистості.[3, c. 25-29]

У суспільному житті політична культура є важливим засобом взаємодії особистості й політичної влади. Основне призначення політичної культури полягає не у відчуженні, а в залученні людей до політичної системи і політичної діяльності. Сама діяльність людей у суспільстві не обмежується лише сферою матеріального виробництва, а охоплює і сферу духовного виробництва, і процеси вдосконалення самої людини. Держава, право, мораль, наука, релігія — також специфічні види виробництва. Ось чому в процесі політичної діяльності виникають і відтворюються інституційні політичні структури (держава, політичні партії, політичні норми і т. п.), функціональні структури (способи політичної діяльності); ідеологічні й соціально-психологічні структури (політичні ідеали, теорії, доктрини, історичний досвід, традиції, що позначаються на свідомості). Ці суспільні структури збирають і накопичують необхідну інформацію про політичні відносини та історичний досвід, використання якого допомагає класам, націям, соціальним групам та певним верствам населення реалізувати свої інтереси.

Одним з найважливіших показників політичної культури будь-якого суспільства є рівень інтересу громадян до політики. Дослідження підтверджують, що жителі України виявляють достатній інтерес до політичного життя.

Високий рейтинг інтересу до політики є індикатором розвинутого громадянського суспільства, якого поки що в Україні немає. Тому можна припустити не стільки високий рівень розвитку політичної культури в Україні, скільки сильну психологічну мотивацію до залучення в поточний хід політичного розвитку.

Інший показник політичної культури – це орієнтація громадян під час виборчих кампаній, їх пріоритетний вибір, який ґрунтується на особистості політичного діяча або на підтримці партійної програми. У суспільствах з високим рівнем розвитку гомогенної політичної культури виборцями звичайно маніпулюють за допомогою політичних структур і тільки іноді вони орієнтуються у своїх політичних пристрастях, виходячи з особи політичного лідера.

Вибори президента України у 1991 та 1994 рр. засвідчили, що громадські політичні інституції ще не одержали пріоритетного розвитку, тому виборці орієнтуються скоріш на особи політичних діячів, а не на партії або рухи, які висувають своїх кандидатів. Незважаючи на недоліки у демократизації суспільства та ускладнення економічної ситуації, громадяни України не були готові вдатися до авторитарних методів розв‘язання існуючих проблем.

У когнітивному аспекті для більшості громадян України політична культура несе у собі елемент невідповідності між очікуванням і реальністю або своєрідне розщеплення реальності. Згідно соціологічним дослідженням, демократія та суверенітет вважаються найвищими цінностями, які поділяються більшістю населення. Опитування, проведені у 1990 р., виявили, що українські громадяни висловлювалися схвально у пропорції два до одного з питання про демократичні цінності.

З іншого боку, рівень очікувань, що був обумовлений ейфорією після проголошення незалежності України та демонтажу старої системи,ані в якому разі не відповідає можливостям їх реалізації. На побутовій площині це дає вихід певним колективним емоціям: від байдужості до апатії та від ненависті до агресивності. Ці крайні полюси у настроях залежать від поглядів особи на те, що відбувається в Україні, також від оцінки минулого та очікування від майбутнього.[10, c.17-28]

Значна частина населення висловлює невдоволеність діяльністю партій, громадських рухів та владних структур. Таке багато в чому пояснюється ми-нулою ідеологічною маніпуляцією населенням. Багато політичних лідерів обіцяло, що як тільки люди позбудуться минулих ідеологічних поглядів та політичних структур, в них буде щасливе життя, засноване на букві закону. Внаслідок цього, що виборці переоцінили можливості багатьох кандидатів, оскільки реальна дійсність виявилася набагато більш суворою – триває падіння рівня життя, зростає інфляція, безробіття й злочинність, – ілюзії швидко зникають і розвиваються інші аномалії суспільної свідомості і поведінки. Вони проявляються у пошуках «винних» за небажану ходу розвитку політичних подій, у пошуках внутрішніх та зовнішніх ворогів, в подальшій поляризації населення.

Внаслідок того, що у сучасному суспільстві слабо виражена об‘єднуюча ідея, зростає роль психологічної підсвідомості. Люди об‘єднуються разом на ґрунті спільних емоційних цінностей, які можуть спонукати їх до руйнівних дій проти тих, кого вони вважають відповідальними за свої нещастя. Звідси повернення до старих форм державної системи – тоталітарних або авторитарних – може знову одержати підтримку.

В Україні вивчення політичної культури перебуває на початковому етапі. Відсутні фундаментальні праці, які б розкривали цю проблему на рівні етносоціології, з використанням усього набору сучасних процедур емпіричної соціології. Певні знання про стан української культури загалом і політичної культури зокрема черпаємо з історичних і філософських праць М. Костомарова, В. Липинського, Д. Чижевського, П. Юркевича, О. Кульчицького, М. Шлемкевича, а також з окремих публікацій сучасних українських філософів і соціологів.

У нинішній перехідний період розвитку політична культура в Україні зазнає певних трансформацій під дією кризових явищ, які породжують аномалії психіки, спотворюють культурний генофонд. Політична культура при цьому розвивається на різних рівнях і у різних виявах: загально-ментальному, специфічно політичному, кризовому.

Загальноментальний рівень показує переплетення різних культурних компонентів, що сформувалися як у дореволюційний, так і в радянський періоди.

Специфічно політичний рівень характеризує вияв усіх культурних елементів у сфері політичного життя. Кризовий рівень розкриває джерела і способи вияву різноманітних культурних патологій, а також трансформацій у період формування нового типу соціуму.

Щоб зрозуміти зміст і тип політичної культури в Україні, використаємо схему аналізу психологічних властивостей соціумів, яка дає змогу розкрити психічні механізми функціонування культурних рис українського народу, способи їх вияву в політичному житті. Згідно з таким підходом, Україні властива інтровертна риса культури, що передовсім виявляється в українському традиціоналізмі як у побуті, так і в політиці. Зокрема, що стосується політики, то український соціум не готовий до швидких і радикальних політичних змін і тому реформи в Україні проходять значно повільніше, ніж в інших посткомуністичних країнах.

Інтровертність виявляється ще й у тому, що українці більше тяжіють до малих (родина, братство, громада), ніж до великих (партії, загальнореспубліканські організації) груп. Це добре ілюструють спалахи державного і партійного регіоналізму, коли керівні чиновники на догоду регіональним інтересам проводять лінію, що виразно контрастує із загальнонаціональною.

Якщо розглядати українську політичну культуру у вимірі раціонально-ірраціональному, то вона здебільшого є ірраціональною, оскільки в українському суспільстві слабо розвинена нормативність поведінки. Українці не звикли суворо дотримуватися моральних і правових норм, а тому твердий порядок у інших народів (зокрема, англосаксів і німців) вони сприймають як черствість або недружелюбність.

Сьогодні в Україні складається ситуація, за якої без реформування політичної, правової, економічної і духовно-культурної системи неможливе формування сучасної демократичної політичної культури, з одного боку, а з іншого — без формування політичної культури неможливе швидке реформування соціальних інститутів. Тому політичні сили реформістського спрямування повинні забезпечувати через засоби масової інформації ідеологічну основу реформ і підготовку управлінської еліти, здатної мислити і діяти в умовах конкурентного середовища. [41, c. 241-247]

2.1.2. Регіональні відмінності політичної культури в Україні

Регіональність політичної культури України є важливим чинником її сучасного стану. Вчені-політологи здійснили ряд спроб дати аналіз політичної культури України після здобуття незалежності.

В окремих регіонах України спостерігаються різні прояви особливостей політичної культури. Щодо більшості проблем, опитування громадської думки дають істотну різницю у політичних поглядах громадян з таких корінних питань, як участь у СНД, унітарна чи федеративна держава, взаємостосунки з Росією, царина розповсюдження української мови, подвійне громадянство, приватизація тощо. По-різному тут репрезентований ідеологічний спектр партій, громадських організацій та рухів, неоднакова залученність населення в політичне життя.

Так, для Ц е н т р а л ь н о ї У к р а ї н и характерним є відносно помірний характер політичних процесів. Політична свідомість більшості населення цього регіону відома центристськими орієнтаціями стосовно Росії. Дані соціологічних опитувань показують, що виборці цього регіону у переважній більшості підтримують необхідність більш тісних економічних зв‘язків з Росією, виявляючи сумнів щодо більш тісної політичної та військової інтеграції. Серед населення переважає думка, що Україна і Росія повинні існувати як дві дружні, тісно пов‘язані,але окремі держави. Більш ніж у будь-якому з інших місць, українці і росіяни, що мешкають у цьому регіоні, традиційно схильні до консенсусу з основних політичних і соціальних проблем.

У З а х і д н і й У к р а ї н і , що була приєднана до колишнього СРСР у 1939, 1940 та 1945 рр., процес утворення громадянського суспільства йде швидше, особливо у Галичині, завдяки традиціям неурядових організацій та колишній активності його населення у дорадянський період. Сьогодні тут найвища концентрація в Україні добровільних, громадських, молодіжних, релігійних та інших організацій. Рух, якого було засновано у Києві, мав найбільш активних прихильників саме у цьому регіоні. Саме українці з Га-личини здійснювали довгі мандри до Києва для того, щоби вийти на демонстрацію біля будинку Верховної Ради і надихнути уряд на рішучі дії, спрямовані на здобуття незалежності. Їх політичні уявлення засновуються на абсолютному приматі ідеї незалежності української держави. Крайні націоналісти у парламенті, які перебувають у опозиції до більш помірних націонал-демократів, – майже усі вихідці з Галичини. Більшість членів УНА-УНСО, що мають воєнізовані формування, також родом із Західної України.

Але варто зауважити, що хоча галичанські українці – найбільш політично активні та найбільш націоналістично налаштовані,вони мають свої проблеми при сприйнятті їх українцями інших регіонів. На Сході можна часто чути, що вони – “не справжні” українці. Їх історичний досвід дуже відрізняється від досвіду інших регіонів, їх акцент польський, а їх греко-католицька церква дуже близька до римської. Незважаючи на велике число політичних активістів, вихідці з цього регіону мають мало міністерських посад у Києві.[14, с. 106-110]

Найбільш населеним урбанізованим та індустріальним регіоном України є С х і д, який включає Харківську, Донецьку, Запорізьку, Луганську і Дніпропетровську області.

Економічна криза найбільш гостро відчувається на Сході. У період здобуття Україною незалежності шахтарі Донецька та Луганська утворювали найбільш активний політичний компонент українського суспільства. Однак їх поведінський аспект участі у політичних подіях в основному мотивувався завданнями поліпшення свого матеріального становища. Значна частина населення цього регіону вважає, що головна причина економічної катастрофи полягає у розриві економічних зв‘язків з Росією, а єдиний вихід – їх поновлення. Для цього регіону також важливим є факт впровадження української мови як державної, зо викликало невдоволення в основному російськомовного населення.

Ідеологічний спектр політичних організацій громадян тут достатньо строкатий. Досить сильними є організації комуністичної та соціалістичної партій, діють групи лівих екстремістів. З цим блоком тісно пов‘язані ветеранські організації. Тут відносно небагато громадських молодіжних, культурних клубів, академічних товариств. Організації українців, росіян, поляків, греків, євреїв, що виникли та сформувалися за етнічним принципом, ставлять за свою мету збереження культурної спадщини.

На П і в д н і, який включає Одеську, Херсонську, Миколаївську області та автономну республіку Крим, населення переважно українське, за винятком Криму, де росіяни складають 65%, а українці – 25%. Тут також мешкає багато греків, болгар, татар, євреїв, молдаван.

У політичному плані цей регіон можна віднести до пасивних, за винятком Криму. Слабкість українських національних традицій, з одного боку, а з іншого – згасання Новоросійського руху, що народився в Одесі і виступив з тезою про те, що етнічно строкате населення регіону утворює яскраво виражену новоросійську національність, не сприяла зростанню ані українських, ані російських націоналістичних організацій. Представництва політичних партій, які діють у цьому регіоні, здебільше малоактивні. Для політичних установок мешканців Одеси характерними є проросійські симпатії, незважаючи на відсутність організаційної бази. Емоціонально-комунікативний елемент функціонування політичної культури дав поштовх створенню багатьох дрібних клубів: яхтсменів, любителів домашніх тварин тощо. На півдні діє велика кількість російських, українських, єврейських, болгарських, молдаванських культурних груп.

Важливе місце у політичному житті України посідає Крим. Серед впливових організацій півострова – Російський рух Криму, Комуністична партія Криму, Російський блок. Усі вони виступають за возз‘єднання Криму з Росією. Їх підтримують в основному пенсіонери, частина військовослужбовців та колишні активісти КПРС. Певний вплив мають Союз економічного відродження, Організація бізнесменів, група українських козаків з воєнізованою охороною. Діяльність представницьких органів Українського Громадського Конгресу, невеликих груп Руху, Української республіканської партії обмежена і більш помітна у неполітичній сфері. Впливовою є Спілка офіцерів України, яка рекрутує своїх членів з військовослужбовців півострова. У Криму мешкають близько 200-300 тисяч татар, які мають свій орган самоврядування –Меджиліс. Він претендує на законодавчу владу на територіях проживання татарського населення у галузі освіти, прав власності, стосунків усередині громади.

Економічні труднощі, загальне розчарування діями законодавчої та виконавчої гілок влади, внутрішня боротьба між окремими політиками, розгул організованої злочинності – все це спричиняється до політичної апатії значної частини населення Криму.[40, c. 120-130]

Деяка різниця у прояві окремих елементів політичної культури населення України у регіонах, що складають її, не випадкова. Вона обумовлена об’єктивними факторами: соціально-економічними, історичними, духовними, психологічними, мовними особливостями цих регіонів. І з цим слід рахуватися. Але у свідомості людей прокладає собі шлях розуміння необхідності згуртування в ім‘я подолання кризових явищ у суспільстві та здійснення докорінних інтересів українського народу.

Неможливо переоцінити значення політико-культурних ідей, орієнтацій, політичних мотивів для розуміння феномену політичної культури українського суспільства. Підсумки перших років існування незалежної української держави приводять до усвідомлення необхідності створення базових елементів політичної культури на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Це дозволить трансформувати сучасну цивілізовану державу в політичну націю. Такі компоненти ненасильницької політичної культури будуть сприяти єднанню окремих регіонів України на ґрунті єдиної консолідуючої політичної ідеї.

Таким чином, система цінностей, норм та стереотипів, що утворювала підґрунтя політичної культури в колишньому СРСР, потребує заміни на демократичні норми та цінності. Інтегративним показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи у суспільстві, яка набуває автономію та права, що належать їй. При цьому у перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дозволяє народу України обирати із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів, вирізняти те, що відповідає його внутрішнім нахилам та переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивувати найважливіші елементи нової політичної культури у свідомості населення країни. До них можна віднести: національно-класову толерантність як гаранта стабільності та відсутності збройних конфліктів в умовах гострої соціально-економічної кризи; забезпечення свободи та примату особистих інтересів над громадськими як неминущих цінностей, в ім‘я яких суспільство має долати труднощі посткомуністичного розвитку; руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість самостійного незалежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків з сусідами та створення іміджу України як держави, відкритої для всебічних контактів з цивілізованими країнами.[7, c. 32-51]

2.1.3. Політична свідомість

Процеси перетворень в суспільстві потребують адекватних змін у сфері політичної свідомості та політичної культури. Становлення демократичного суспільства потребує якісно нових засад суспільної взаємодії, відносин між особистістю та державою. Політичні знання та культура політичної поведінки необхідні кожному, то вони є запорукою захисту власної гідності, свободи і прав.

Байдужість людини до політичного життя, відсутність політичної освіти сприяють можливості маніпулювання нею. Суспільство, що бажає зберегти свободу, повинно усвідомити свою відповідальність за власну долю, долю країни. Отже, необхідно формування ціннісних орієнтацій, настанов та моделей поведінки, які б відповідали вимогам становлення та збереження демократичної держави.

Оскільки головним питанням відношень людей в політичній сфері є питання про державну владу, те воно ж займає головне місце і в структурі політичної свідомості. Без його виявлення не може бути і промови про свідому участь в політиці.

Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема політичних інтересів людей, які виступають мотивами, що спонукають політичні дії.

Політична свідомість містить у собі все відбите соціальне буття, оскільки об'єктом політичної діяльності є всі сфери суспільного життя.

По своєму змісту політична свідомість охоплює всі уявлення людей, що опосередкують їхні об'єктивні зв'язки як з інститутами влади, так і між собою з приводу участі в управлінні справами держави і суспільства.

Визначення політичної свідомості як віддзеркалення політичної дійсності зовсім не означає, що воно є пасивним елементом політичного процесу. Навпаки, воно виступає як активний початок в політиці і навіть може випереджати суспільну практику і прогнозувати розвиток подій і завдяки цьому стимулювати політичну діяльність.

Політична свідомість може належати тільки певним суб'єктам політичних відношень (індивідам, соціальним групам, класам, націям, суспільству). Відповідно розрізняють політичну свідомість індивіда, соціальної групи, класу, нації, суспільства. Однак політична свідомість групи і суспільства не є простою сумою політичних уявлень індивідів ,що їх складають. І кожна соціальна група і суспільство в цілому, що є суб'єктами політики, виробляють свої власні політичні уявлення.

Оскільки політика – область відносин між соціальними групами з приводу використання інститутів публічної влади для реалізації їх суспільно значущих потреб, то політична свідомість виступає як специфічна форма вираження політичних інтересів класів і соціальних груп. Оцінка соціально-політичної дійсності залежить від того конкретного положення, що займає носій цієї оцінки в даній системі суспільних відношень. Тому політичній свідомості соціальних суб'єктів об'єктивно притаманні соціально-структурні риси.

Кожна соціальна група прагне уявити свої політичні інтереси як ті що відповідають загальним інтересам. Однак найбільш істотний вплив на характер політичної свідомості суспільства виявляють соціальні сили, що володіють максимальними можливостями для духовного виробництва і відповідно для свого впливу на усіх членів суспільства. Разом з тим, політична свідомість характеризується і загальнонаціональними рисами, що притаманним всім соціальним групам і індивідам.

Політична свідомість – явище багаторівневе. Що це означає? Рівень політичної свідомості – певний східець, досягнутий соціальним суб'єктом в пізнанні процесів і явищ, що мають місце в сфері політичних відносин. Звичайно в структурі політичної свідомості виділяють три рівня: щоденний, емпіричний і теоретичний.[20, c. 36-40]

Щоденний рівень політичної свідомості – сукупність політичних ідей і поглядів суспільства, класу, соціального шару, групи або окремого індивіда, що виникають з безпосереднього сприйняття буденного суспільного життя. Характерною особливістю цього рівня є емоційно-розумове осмислення дійсності. В свідомому відношенні його характеризують розмитість, уривковість і несистематизованість уявлень про політичні явища. Однак його проста логіка, основана на "здоровому глузді", є достатньо надійним орієнтиром в політичних подіях ,що відбуваються.

Щоденна свідомість відіграє в політиці надто істотну роль, оскільки його якісним станом визначаються важливі рішення.

Щоденна свідомість, виявляючись історичними первинним засобом ідеального відбивання дійсності, є джерелом накопичування реалістичних елементів знання, виконує особливу функцію в структурі суспільної свідомості – відтворює в формах повсякденного знання все багатство життя суспільства і відносин ,що складаються в ньому.

Відносно розвиненою формою щоденної свідомості є такий феномен, як громадська думка. Суспільна думка – історично зумовлений і стан суспільної свідомості великих груп людей, що постійно змінюється і висловлюється публічно з проблем, важливих для суспільно-політичного життя.

Суспільна думка не є сукупністю різноманітних думок, що висловлюються особами або групами, з яких складається суспільство. Громадська думка – конкретні судження з тих або інших проблем життя, що поділяються багатьма членами суспільства. З первісно одиничних або небагатьох суджень, що співпадають, в певних умовах може виникнути громадська думка. Але для того, щоб судження з політичної проблеми набуло характер громадського, необхідно, щоб воно мало достатньо широке розповсюдження, щоб його поділяли дуже багато людей.

Як форма свідомості, громадська думка – більшою мірою продукт емоційної, чим раціонально-пізнавальної діяльності. Воно виникає не на основі ретельної інтелектуальної роботи і досвідченого підтвердження уявлень, що складаються, а в результаті цілеспрямованого впливу, головним чином, засобів масової інформації на емоційну сферу людей. Тому громадська думка дуже часто спотворено тлумачить політичні явища або просто виступає як упередження людей, які непохитно запевнені в своїй правоті.

Незважаючи на цю властивість громадської думки, політичне життя без неї неможливе. Вона є політичним змістом колективної волі і необхідним елементом функціонування політичної системи. Від того, куди спрямована громадська думка, значною мірою, залежить успіх зусиль політичної групи ,що править, з досягнення уставлених цілей. Саме тому в усіх державах різноманітні політичні сили зацікавлені у впливі на органи, що формують громадську думку: пресу, радіо, телебачення. Засоби масової інформації дуже часто називають четвертою владою, бо їм належить вирішальна роль у формуванні громадської думки, що дуже важливо для забезпечення успіху тієї або іншої політичної сили.[4, c. 107-119]

Щоденна політична свідомість інколи ототожнюють з масовою свідомістю. Це не зовсім вірно. Поняття "щоденна свідомість" і "масова свідомість" висвітлюють різноманітні гран суспільної свідомості. Вони розрізняються за носіями і змістом.

Щоденна політична свідомість має конкретних постійних носіїв – індивіди, соціальні групи і спільноти; характеризується відносно тривалими рисами.

Зміст і функціональні властивості масової свідомості зумовлені особливою природою його носія – маси.

Маса – особлива спільність, не тотожна ані народу, ані соціальній групі, ані класу. В літературі терміном "маса" прийняте зазначити виниклу за тими або іншими причинами, невизначену в кількісному і якісному відношенні, різнорідну за своїм складом не оформлену в структуровану цілісність безліч людей.

Така спільність також виробляє свої уявлення про навколишню соціальну дійсність і виступає носієм специфічної форми суспільної свідомості – масової.

Із змістовної точки зору в масовій свідомості відбиваються знання, уявлення, норми, цінності, що поділяються виниклою за тими або іншими обставинами сукупністю індивідів. Вона є результатом спільного сприйняття в процесі безпосереднього і опосередкованого спілкування людей інформації про події ,що відбуваються, процеси, явища соціально-політичного життя. Більшість дослідників вказують на наявність в масовій свідомості таких рис, як нестійкість, ірраціоналізм, алогізм, відсутність здорового глузду, функціонування в режимі підсвідомості. Природа і властивості масової свідомості погано піддаються фіксації і опису.

Емпіричний рівень політичної свідомості – більш-менш усвідомлена сума спостережень про явища і процеси політичного життя, що виникають у її учасників. Цей рівень формується на ґрунті практичного повсякденного досвіду людей. На відзнаку від щоденного емпіричний рівень свідомості характеризується більшої визначеністю і предметністю уявлень про соціально-політичні процеси.

Поняття "тип політичної свідомості" використовується для характеристики істотних особливостей віддзеркалення в свідомості різноманітних категорій людей політичних явищ і пов'язаною з цією своєрідністю їхнього відношення до політичної дійсності.

Така своєрідність закріплюється в політичних позиціях, які займають різноманітні суб'єкти суспільних відносин і які виявляються в тяжінні до специфічної або постійної політичної поведінки.

Єдиний засіб виявити особливості політичної свідомості людей – аналіз їхньої реальної політичної поведінки.

Політичну свідомість людей можна класифікувати за різноманітними підставами. Найчастіше проводиться типологізація за наступними підставами:

за прихильністю людей до тих або інших суспільних ідеалів і цінностей (ліберальна – що висуває як пріоритет у політиці принцип свободи індивіда, консервативна – спрямована на збереження традиційних суспільних устоїв і цінностей, соціалістична – що орієнтується на пріоритет в політиці принципів колективізму, соціальної рівності і справедливості, інтернаціоналістська – спрямована на реалізацію, в першу чергу, загальних інтересів і цілей народів, націоналістична – відокремлювальною рисою якої є переконання у вищості однієї нації над іншими);

за характером відношення суб'єкта соціальної дії до держави як політичного інституту (етатистський тип політичної свідомості – що орієнтується на активну участь держави в суспільних процесах, в тому числі і в сфері економіки ; анархістський тип, для якого характерна орієнтація на позадержавне регулювання суспільних процесів і, передусім, у сфері матеріального виробництва);

за прихильністю суб'єктів політики до тих або інших форм політичного влаштування суспільства можна виділити демократичний, авторитарний і тоталітарний типи політичної свідомості;

за соціально-класовим складом учасників політики (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська).

в залежності від орієнтації на той або інший характер соціальної діяльності суб'єкта політична свідомість може бути консервативною (орієнтованою на збереження колишніх суспільних порядків), радикальною (орієнтованою на докорінні, рішучі перетворення), реформістською (орієнтованою на здійснення соціальних перетворень шляхом реформ).

Той або інший тип політичної свідомості в чистому вигляді зустрічається рідко.

В свідомості і поведінці одного і того ж суб'єкта політичних відносин може водночас виявлятися декілька типових рис.[43, c. 39-47]

2.2. Економічна трансформація

2.2.1. Стартові умови трансформаційного процесу

Очевидно, що економічна політика має базуватися на детальному аналізі вихідних економічних умов, які визначають початковий пункт економічної трансформації. Ці умови відрізняються в різних країнах і значною мірою визначають стратегічний напрям перетворень, накладаючи, так би мовити, «природні» межі на використання досвіду інших країн.

За величиною ВВП на душу населення Україна посідала 8-е місце в колишньому Радянському Союзі — 5 200 дол. США в 1990 р. 3. Це засвідчує, що Україна, маючи значний промисловий потенціал, поступалася іншим республікам у плані його використання.

Україна успадкувала від Радянського Союзу лише частину економічного комплексу з усіма відповідними наслідками. На практиці це означало, що розташування виробничих потужностей та схеми коопераційних зв’язків між ними не збігалися з існуючим адміністративним і територіальним поділом. До того ж радянська індустріальна стратегія виходила з ідеї економії на масштабах виробництва й не брала до уваги національних і територіальних меж.

Варто зауважити, що економіка СРСР вже в 70-ті роки зіткнулася зі значними труднощами, але їх вдавалося пом’якшувати завдяки масштабному експорту сировинних товарів (особливо нафти й газу). Відповідні надходження у вільноконвертованій валюті передовсім використовувались для збільшення імпорту споживчих товарів і проміжних виробів, що призводило до відкладання на майбутнє реалізації рішучих дій, спрямованих на подолання недоліків адміністративно-командної економічної системи.

Критичний стан економіки загострювався внаслідок того, що значна частина промислового потенціалу морально й фізично застаріла, а заміна або модернізація відповідних елементів виробничого капіталу відбувалася явно в недостатніх масштабах. Після Другої світової війни економічна політика Кремля не передбачала виділення достатніх обсягів капіталовкладень для удосконалення та розвитку виробничої інфраструктури України. Ось чому незалежна Україна успадкувала застарілу матеріально-технічну базу й енерґо- та ресурсомісткі технології виробництва, які є основним чинником забруднення навколишнього середовища.

До того ж Україна має обмежені власні поклади нафти й газу, які не забезпечують її потреб в енерґоносіях і сировині для хімічної промисловості. До того ж, як уже відзначалося раніше, економіка України традиційно спиралася на ресурсо- та енерґомісткі технології.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що Україна, як і інші посткомуністичні країни, конче потребує суттєвої масштабної модернізації чи, може, навіть і реіндустріалізації. Сьогодні український індустріальний сектор (хоч і досить розвинений порівняно з іншими колишніми республіками) потребує також глибоких структурних змін, які б забезпечили його адаптацію до вимог світового ринку і, відповідно, сприяли посиленню його міжнародної конкурентоспроможності.

Посткомуністична модернізація, про яку йдеться, значною мірою відрізняється від того процесу, який проходив в інших країнах. У перехідних економіках ми маємо справу з необхідністю реструктуризації — в широкому значенні цього терміну — вже існуючої індустріальної бази (що створювалася та розвивалась на відмінних від стандартних концепцій підходах, які реалізовувались, скажімо, у нових індустріальних країнах).

Розвиток промислового виробництва в економіках соціалістичного типу відбувався на засадах якісно відмінних від ринкових (домінування політичних міркувань над економічними, спотворена система цінових пропорцій тощо), і був переважно спрямовуваний на досягнення самозабезпечення та заміщення імпорту з країн Західного блоку. Звичайно, адміністративно-командна економіка не була повністю автаркійною в буквальному значенні цього слова, але в цій економічній системі не було достатніх стимулів до масштабного експорту промислових товарів за національні межі (за винятком, можливо, партнерів по соціалістичній системі).

Модернізація в посткомуністичних країнах суттєво відрізняється і від, сказати б, «первинного» процесу розвитку промисловості в країнах з ринковою економікою. У сучасних умовах реструктуризація об’єктивно повинна мати більш «зовнішньо орієнтований» характер, аніж це було в дев’ятнадцятому та на початку двадцятого століття, коли внутрішній ринок відігравав більш важливу роль. Це також стосується і України.

Отже, Україна стоїть перед необхідністю ефективно скомбінувати два надзвичайно складні процеси — технічну модернізацію та запровадження принципів ринкової економіки.[16, c. 197-203]

2.2.2. Трансформація економічного простору України

Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку єдиного простору країни, територіальної організації його продуктивних сил в значній мірі зумовлені неефективним регулюванням процесів ринкової трансформації регіональних соціально-економічних систем, пізнання сутності яких має важливе як теоретичне так і практичне значення.

Спираючись на загальнонаукові парадигми наукового пізнання, в т.ч. і парадигму постмодернізму, яка передбачає використання синергічного підходу, головним завданням виявлення трансформації економічного простору є визначення особливостей ринкової самоорганізації регіональних соціально-економічних систем.

В економічному просторі існує велика кількість форм організації господарства і розселення. Якщо окремі елементи економічного простору є достатньо вивченими, то питання розвитку і функціонування інтегрованої, взаємозв'язаної та взаємообумовленої системи, яким є економічний простір, його просторова структура і просторова організація господарства з врахуванням трансформаційних процесів, є недостатньо дослідженими. Враховуючи складність і масштабність структури економічного простору країни, специфіку його трансформації, а також недостатній рівень вивченості такого напряму, є доцільним проведення глибоких наукових досліджень по обґрунтуванню методологічних засад та розробки практичних рекомендацій щодо трансформації економічного простору країни, з урахуванням його регіональної динаміки.

Важливим є розробка наукових засад трансформації економічного простору країни з визначенням економічної сутності, ролі і значення цього процесу у соціально-економічному розвитку країни, методології регіонального розвитку та структурного регулювання трансформаційних процесів в країні методики оцінки економічної ефективності цього процесу у перехідний період.

На порядок денний виступає вивчення просторової структури, стану та рівня розвитку регіонів країни. Негативні тенденції розвитку регіонів потребують комплексного підходу до їх подолання, активізації трансформаційних процесів, спрямування їх на вирішення економічних, соціальних та екологічних проблем. Необхідним стає оптимальне поєднання всієї множини об'єктів природи, суспільства і забезпечення такої територіальної організації їх функціонування, при якій регіональні природно-суспільні системи мали б стабільну здатність до стійкого розвитку та відтворення. В умовах зростаючого дефіциту природних, матеріальних, економічних та інших ресурсів і критичності екологічної ситуації економічні трансформації повинні забезпечити умови стійкого відтворення природних та суспільних систем регіонів.

Одним із напрямів подальших, економічних трансформацій простору, розвитку регіонів та їх господарських структур в перехідний період є структурне регулювання їх економіки, яке повинно забезпечити функціонування національної економіки як цілісної системи на базі оптимального розміщення продуктивних сил з урахуванням місцевих ресурсів, існуючих систем розселення, особливостей історичного розвитку. Оптимальність структурної перебудови визначається, з одного боку, рівнем розвитку соціально-економічних потенціалів регіонів, а з другого — загальною ефективністю національної економіки з огляду на її місце у світовому економічному просторі. В трансформаційний період завдання вирівнювання соціально-економічних потенціалів регіонів реалізується через усунення регіональних диспропорцій в економічній, зокрема виробничій структурі кожного конкретного регіону, збільшення пропозиції робочих місць, забезпечення можливостей — утворення особистого доходу, одержання освіти, медичного обслуговування, соціального забезпечення.

Трансформаційні процеси та структурна перебудова у регіонах повинна базуватися на більш активній інвестиційній та інноваційній діяльності та управлінні цими процесами. Політика акумуляції інноваційних ресурсів та їх використання має орієнтуватися на вибір нових конкурентоспроможних технологій, будівництво нових або модернізацію діючих об'єктів, організацію випуску нової продукції та її збуту з урахуванням кон'юнктури ринку. Наслідками ефективних економічних трансформацій, структурного регулювання регіональної економіки України повинні стати згортання ресурсоємних галузей і товарних груп, зростання інноваційноємних виробництв і номенклатури продукції, техніко-технологічне оновлення традиційних галузей економіки, запровадження екологозберігаючих технологій.[45, c. 47-55]

Необхідною умовою трансформації економічного простору та забезпечення економічного зростання є перебудова управління регіональним розвитком у напрямі розширення прав і самостійності регіонів щодо вирішення багатьох питань економічного й соціального характеру. Основу складає загальнодержавний рівень управління регіональним розвитком, якому належить забезпечувати входження України у світовий соціально-економічний процес впровадження нововведення з урахуванням територіальних відмінностей, розробку основних напрямів соціально-економічного розвитку з визначенням його основних регіональних відмінностей. Функціями центру є — міждержавній відносини, оборонна діяльність, поліпшення екологічної ситуації, регулювання грошового обігу та контролю за банківськими операціями, стратегія регіонального прогнозування. Регіональна ланка управління має забезпечувати створення належних умов для проживання населення, ефективного використання територіальних ресурсів, розвиток взаємовигідних міжрегіональних виробничих відносин. Саме в регіонах реалізовується принцип економічної самостійності, оскільки в них задовольняється основна частина матеріальних і духовних потреб людини. Регіони формуються як відповідні соціально-економічні комплекси, збалансовані за природно-ресурсною, розселенсько-демографічною, виробничою, соціальною та екологічною підсистемами, що визначають відповідну регіональну спеціалізацію.

Визначаючи характер, масштаб і особливості трансформації економічного простору, їх можна структурувати з виділенням 5 типів: структурна, функціональна, організаційна, управлінська, просторова.

Щодо структурної трансформації, то в її основі покладено зміну компонентів — елементів системи, потужностей і масштабів виробництва, взаємозв'язків та виробничих пропорцій, а також зрушення в цілісності і типах соціально-економічних систем. Функціональна трансформація несе в собі зміни функцій систем, самого процесу та механізму їх функціонування в залежності від поставленої мети. Стосовно організаційної трансформації, то це — зміна форм організації виробництва в системах, поповнення і підвищення їх комплексності, посилення їх організованості на забезпечення сталості розвитку. Процес управлінської трансформації супроводжується зміною планування, регулювання, фінансування та самої управлінської структури в соціально-економічних системах. Просторова трансформація на фоні суспільно-економічних змін на еволюційній території розвитку передбачає формування нових прогресивних видів територіальної організації продуктивних сил, зміну територіальних пропорцій різнопланового характеру, упорядкованість існуючих на становлення нових регіональних форм суспільного виробництва, регулювання їх розвитку.

Перераховані типи трансформаційних процесів економічного простору країни спираються і базуються на методологічних положеннях базових процесів ринкової трансформації соціально-економічних систем. До них відноситься: переоцінка факторів ринкових умов господарювання; вплив інституційних змін на вертикальну інтеграцію виробництва та корпоратизацію в складових соціально-економічних системах; посилення стратегічного управління та зростання територіальної самоорганізації в системах, поляризації розвитку регіональних підсистем та галузевих комплексів, їх програмне регулювання; набуття ринкового профілю міжгалузевими територіально-виробничими комплексами та нового організаційно-економічного механізму їх регулювання; зростання регіональної асиметрії та диференціації розвитку регіонів країни.[36, c. 327-331]

2.3. Соціальна трансформація

Соціальна трансформація українського суспільства вступає в нову фазу формування власних політичних, народно-господарських та ідеологічних структур, що вимагає відповідних особистих і ділових якостей громадян, економічних і соціальних агентів, діячів культури. За таких умов особливо актуальною постає проблема підвищення ролі освіти у соціалізації молоді, цілеспрямованої на ефективну діяльність у всіх галузях суспільного життя, що ґрунтується на гуманістичних засадах оптимального поєднання приватних і загальносоціальних інтересів.

2.3.1. Рівень життя населення України: сучасний стан і тенденції

Динаміка рівня життя населення є найбільш містким показником довгострокової ефективності соціально-економічної політики, яка здійснюється в державі. Саме зважаючи на це її моніторингу приділяється першорядна увага в основних міжнародних рейтингах. Так, найвідомішим і найбільш інтегрованим показником оцінки рівня та якості життя є Індекс людського розвитку (ІЛР ), що розраховується ООН з 1990 року.

Згідно «Звіту ООН про людський розвиток – 2005», Україна втратила вісім позицій порівняно з 2004 р. і перемістилася з 70-го на 78-е місце, посівши місце між Саудівською Аравією та Перу. У цей же час найкраща за ІЛР пострадянська країна – Естонія – посідає 38 місце у світі, Росія – 62, Білорусь – 67, а найгірший показник серед країн колишнього СРСР має Молдова – 115 місце. Незважаючи на втрати, Україна залишається в групі країн з середнім рівнем людського розвитку. Лідерами рейтингу у 2005 році стали Норвегія, Ісландія, Австралія, Люксембург і Канада.

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інші.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.[28, c. 303-307]

Розподіл регіонів за групами з інтервалом 25 процентних пунктів відносно до середньодержавного рівня свідчить, що більше ніж 150 % середньомісячної заробітної плати в цілому по країні має тільки 1 регіон, від 125 до 150 % — 2, від 100 до 125 % — 6, від 75 до 100 % — 10, від 50 до 75 % — 8 регіонів. Таким чином, розподіл регіонів має значну асиметрію: вищий за загальноукраїнський рівень заробітної плати мають 9 регіонів, нижчий — в 2 рази більше — 18 регіонів. Групу лідерів складають промислово розвинені регіони, групу "аутсайдерів" — області, що мають аграрну спеціалізацію.

Залишається складною ситуація на регіональних ринках праці. При незначному зменшенні рівня безробіття відносно до 2004 року (з 4,3 до 4,2 відс.) у 2005 р. в 16 областях офіційний рівень безробіття перевищив середній по країні. Найбільш напруженою залишається ситуація в Житомирській, Рівненській, Тернопільській, Сумській, Волинській та Закарпатській областях. Рівень офіційного безробіття в 2005 р. варіює від 0,8 % в м.Києві до 8,1 % в Житомирській області, тобто співвідношення становить 1:10. Враховуючи, що за методологією МОП показники рівня безробіття перевищують показник офіційно зареєстрованих приблизно в 3 рази, реальний стан безробіття в регіонах Україні ще складніший.

Значною залишається диференціація регіонів за показником навантаження на 1 вільне робоче місце. Співвідношення мінімального та максимального значення цього показника становило 1:91 ( від 1 чол. в м.Севастополь до 91 чол. в Рівненській області).

Мале підприємництво все ще не стало одним із домінуючих факторів у розвитку економіки та забезпечення зайнятості населення. Має місце сповільнення темпів зростання кількості малих підприємств (2004 р. — 113,7 %, 2005 р. — 110,6 %). Нижчими порівняно з загальнодержавними темпами відбувається розвиток малого підприємництва у Харківській (100,5 %), Закарпатський (101,2 %), Львівській (101,6 %), Полтавській (102,2 %) областях. За регіонами України малі підприємства розташовані нерівномірно. Так, майже половина малих підприємств зосереджена на території п'яти регіонів: у м.Києві (14,1 % загальної кількості малих підприємств в цілому по економіці), в Донецькій (11,4 %), Львівській та Дніпропетровській (по 6,2 %), Харківській (6,1 %) областях. Відбувається нерівномірність розвитку малого підприємництва за територіальною ознакою: на 10 тис. чоловік в Тернопільській області припадає 26 малих підприємств, в м. Києві — 116 підприємств. Високий рівень цього показника відмічається у м.Севастополі (53 підприємства на 10 тис. осіб наявного населення), Херсонській (62), Миколаївській (53), Донецькій (50), Львівській (50) областях. Найнижчий цей показник — в Тернопільській (26), Чернігівській (27), Вінницькій (29), Рівненській (31), Хмельницькій (31 підприємство) областях.

Рівень зайнятості на малих підприємствах (кількість працюючих у відсотках до кількості населення у працездатному віці) в 2005 році склав 6,9 %. Найвищий рівень зайнятості на малих підприємствах у м. Києві (12,0%), м. Севастополі (6,6 %), Львівській (8 %), Харківській (6,4 %), Миколаївській (6,3 %), Полтавській (6,1 %) областях; найнижчий — Луганській (4,5 %), Черкаській (4,8 %), Тернопільській та Херсонській (по 4,9 %), Дніпропетровській (5,0 %), Донецькій (5,2 %) областях.

Наявність такої значної регіональної варіації окремих соціально-економічних показників обумовлює необхідність адаптації державної соціальної політики на рівні регіонів. Але врахування регіональної специфіки можливе лише за умови комплексного аналізу досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, оцінки його сучасних та прогнозу подальших тенденцій в кожній області.[11, c. 184-191]

2.3.2. Соціальне самопочуття як інтегральний показник соціальної захищеності населення

Оптимізація управління системою соціального захисту населення є пріоритетним напрямком державної політики та політичним гаслом передвиборчих кампаній на протязі всього пострадянського періоду української державності. Але результати проведення соціальних реформ свідчать про низьку ефективність та непрофесійність дій влади із запровадження державних соціальних програм. Серед причин такого становища соціально-захисної політики є невідповідність діючих соціальних програм до реальних потреб населення, думка якого відображує ступінь соціальної захищеності як суб’єктивного показника ефективності системи соціального захисту населення.

Суб’єктивним індикатором успішності процесу соціально-економічної адаптації населення до мінливої соціальної дійсності виступає соціальне самопочуття людей. Даний показник характеризує мотиваційний субстрат соціального захисту, що віддзеркалює суб’єктивний стан людей, детермінований соціально-економічними факторами.

Для послідовного розкриття даної проблематики надамо визначення категорій «система соціального захисту населення» та «соціальна захищеність населення».

За своєю природою "соціальний захист населення" втілює широкий спектр різноманітних відносин людини з державою, відбиває соціальні зрушення і сам виступає активним агентом трансформаційних процесів. Тому, пропонуємо виділити декілька аспектів розгляду даної категорії: — в контексті соціальної безпеки держави як систему заходів державних інституцій, спрямованих на попередження, усунення або пом'якшення негативних наслідків економічної політики, соціально-економічного реформування та інших факторів зовнішнього середовища, що загрожують соціальній стабільності в державі; в рамках інституціонального підходу соціальний захист являє собою сукупність норм і правил морально-правового характеру, легітимізованих і офіційно закріплених державою, які виступають регулятором суспільних відносин в сфері перерозподілу економічних ресурсів та підтримки збалансованості соціальної структури; як правовий механізм державної соціальної політики соціальний захист являє собою сукупність легітимізованих та офіційно закріплених законодавчих норм і правил, що регулюють відносини в сфері перерозподілу ресурсів, забезпечення та підтримки найуразливіших верств населення; в управлінському аспекті соціальний захист — це система скерованих взаємовпливів державних інституцій, громадських об'єднань та населення, спрямованих на визначення і реалізацію стратегії соціального розвитку, механізмів соціальної підтримки, обов'язків і повноважень кожної із сторін у процесі забезпечення загального добробуту.

Узагальнюючи зміст наведених трактувань соціального захисту, прпонуємо розглядати систему соціального захисту населення в наступній дефініції — як відкриту, розгалужену, багаторівневу та багатофункціональну систему, дія якої спрямована на підтримку індивідуально-суспільної рівноваги, активізацію соціально-економічного потенціалу, упередження негативних наслідків трансформаційних процесів, мінімізацію соціальних ризиків в суспільстві шляхом законодавчого, економічного, організаційного, управлінського забезпечення, яке базується на двохсторонньому зв'язку з соціумом, окремими соціальними верствами населення.

Така система передбачає наявність постійного моніторингу з метою вивчення соціальних проблем суспільства, специфіки потреб різних верств населення, рівня їхньої задоволеності цільовими соціальними програмами, тобто вимір ступеню соціальної захищеності населення. Таким чином, соціальна захищеність населення – це суб’єктивна складова системи соціального захисту населення, яка характеризує громадську думку з приводу адекватності соціально-захисної політики реальним потребам, інтересам та очікуванням населення. В свою чергу, інтегральним суб’єктивним показником соціальної захищеності населення виступає соціальне самопочуття.[6, c. 70-76]

Вивченням феномену соціального самопочуття вітчизняні соціологи почали займатися приблизно з 80-х рр. ХІХ ст., але ще й досі немає однозначного академічного визначення даної дефініції. У вітчизняній соціології відрізняють декілька підходів до визначення соціального самопочуття:

1) самопочуття визначається через поняття задоволеності людиною різними сторонами життя. Можна навіть відмітити певну тенденцію до ототодження понять "соціального самопочуття" і "інтегрованої задоволеності життям. Прибічники даного підходу розглядають соціальне самопочуття власне як відображення якості життя. І для повноти його виміру намагаються врахувати різні сфери життєдіяльності;

2) другий підхід ближчий до розгляду соціального самопочуття як інтегрованої характеристики реалізації життєвої стратегії особистості, ставлення до оточуючої дійсності, суб’єктивної її сторони;

3) у третьому підході соціальне самопочуття визначається як «синдром свідомості», що відображає ставлення до взаємозв’язку між рівнем запитів і ступенем задоволення життєзначущих потреб.

Таким чином, соціальне самопочуття виступає як результат рефлексії людиною міри власного благополуччя чи неблагополуччя, пов’язаного з можливостями реалізації найбільш значущих і актуальних потреб, прагнень, сподівань тощо.

Широка змістовність поняття соціальне самопочуття синтезує безліч якісних і кількісних показників, які у сукупності характеризують рівень індивідуально-суспільної рівноваги. Як узагальнена результативна характеристика адаптації людей до умов сучасного життя соціальне самопочуття складається з 3-х складових: внутрішнього стану людини (здоров’я, настрій, відчуття щастя, оптимізму); оцінки зовнішніх умов (сприйняття власного стану); положення за нових умов. Індикаторами соціального самопочуття виступають: стан задоволеності рівнем та якістю життя, своїм соціальним статусом, рівень соціальної адаптованості до нових умов, стан здоров’я, характер чинників, що викликають турботу громадян. Як інтегральний показник соціальне самопочуття відображає рівень задоволеності матеріальним становищем в цілому і окремими елементами робочої ситуації та побуту, що детермінує соціальну зрілість та соціальну активність як окремих соціальних груп, індивідів, так і суспільства в цілому.

Соціальне самопочуття — це комплексна характеристика стану свідомості людей, що викривається у різних соціальних ситуаціях, відображає ступінь їхньої соціальної свободи, можливості всебічного розвитку, реалізації здібностей і життєвих планів, які обумовлюються сукупністю наявних у суспільстві матеріальних, політичних, соціокультурних і духовних можливостей задоволення людських потреб і реалізації їхніх інтересів.

Соціологічний підхід до розробки організаційного, соціально-економічного та мотиваційного забезпечення реалізації соціальних програм передбачає вивчення суб’єктивного стану людей, що виступають об’єктами соціального захисту. Останній є емоційно-інтелектуальним віддзеркаленням об’єктивної ситуації, що формується під впливом певного комплексу суспільних чинників, що власне визначаються як соціальне самопочуття. Соціальне самопочуття тісно пов’язане з рівнем ресурсних можливостей людини, які забезпечують реалізацію значущих її потреб, відображає те, наскільки за оцінкою людей (груп населення) суспільство створює передумови для їхньої реалізації, визначає задоволеність соціально-захисними заходами.[37, c. 9-16]

На підставі комплексного критерію оцінки соціального самопочуття можна розробити діагностичну методику для виявлення факторів суб’єктивного сприйняття стану захищеності різних груп населення з метою відстеження якості та дієвості соціально-захисних програм в обраному аспекті та обсязі.

Отже, поняття "соціальне самопочуття" має бути покладене в основу моделі системи соціального захисту населення та визначенні форм і методів її реалізації. Вивчення проблем суспільства через сприйняття та розуміння їх самими людьми, дозволить поступово перетворити об’єкт соціального захисту, тобто населення, на активного суб’єкта соціально-захисних дій.

Таким чином, підводячи підсумки наведених міркувань пропонуємо розглядати соціальне самопочуття як комплексний, інтегрований показник, що відбиває об’єктивний стан людини скрізь призму можливостей задоволення суттєвих потреб (групи, прошарку тощо), оцінку рівня добробуту її соціальної захищеності. Це — узагальнений показник рівня соціальної адаптованості спільнот до мінливого соціального простору, який позначається на соціально-психологічному стані, що формується під впливом певного комплексу соціальних чинників.

Застосування такої методики вивчення соціального самопочуття надасть можливість визначити: ієрархію чинників соціальної захищеності; динаміку і пріоритет потреб окремих соціальних груп та суспільства в цілому; розробити та апробувати суб’єктивні критерії оцінки соціальної захищеності і соціального самопочуття; розробити діагностичну модель, яка дасть можливість створити соціальну технологію удосконалення соціально-захисних заходів та підвищення ступеня відповідності соціальних програм реальним потребам населення; методика дозволить врахувати специфіку соціально-демографічних та статусних груп; забезпечити диференційований підхід щодо методів, прийомів та заходів соціального захисту та всебічної підтримки різних категорій населення.

У такому широкому значенні соціальне самопочуття виступає інструментом діагностування проблем суспільства, суб’єктивним критерієм оцінки рівня ефективності соціальної політики та дієвості інститутів соціального захисту населення, є основою для прогнозування соціальних змін, потреб суспільства та проектування соціальних технологій з оптимізації управління системою соціального захисту населення.[33, c. 118-121]

Розділ ІІІ. Культурна трансформація українського суспільства

3.1. Мовна ситуація в країні

На початку ХХІ століття значно активізується роль матеріальної і духовної культури, як сукупності засобів і результатів діяльності людини. Культурно-історичні структури стають паритетними з соціально-економічними структурами, що домінували раніше. У зв’язку з цим суспільні процеси набувають характеру соціокультурних: соціальні відносини не тільки впливають на культуру, але й в ряді країн відчувають все сильніший вплив з боку культури.

Мовне питання не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації. Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності.

Причини — і в об’єктивних обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань), і в суб’єктивних (незацікавленість державних структур, «втома» громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). Закон «Про мови» не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються — як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі. У багатьох сферах ми відкинені назад навіть порівняно з кінцем 80-х років.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і навіть обережністю в засобах.

Цей підхід полягає у поступовому створенні об’єктивних обставин, які робитимуть українську мову потрібною і престижною для всіх, а українську культуру — привабливою і конкурентоспроможною на всіх рівнях. Зробити це не просто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства та могутню дію стихії дальшої русифікації. Тут науковці — політологи, культурологи, соціологи, соціолінгвісти — повинні запропонувати систему дій, виґрунтувану на аналізі реальності й передбаченні перспектив.

Усяке явище осягається в його ґенезі й динаміці. Нинішнє становище української мови й культури зумовлене тяжкою історичною спадщиною — століттями бездержавності, коли різні імперські режими послідовно проводили політику обмежень, переслідувань, заборон української мови, культури, а то й будь-яких форм українського національного життя. В історичних архівах зафіксовані десятки — багато десятків! — офіційних актів, що декретували таку політику, і тисячі — тисячі! — фактів терору проти українських культурних організацій та носіїв української мови. Все це було складовою частиною системної асиміляції українського народу.

Але парадокс: сьогодні, в незалежній Україні, дедалі частіше й наполегливіше лунають голоси — окремих політичних діячів, специфічних громадських організацій, органів преси і навіть людей з науковими ступенями — про те, що ніяких переслідувань чи обмежень українська мова ніколи не зазнавала. В одних випадках це невігластво, в других — цинізм, у третіх — свідома політична пропаганда, мета якої: вщепити суспільству думку про нормальність «реальності», зняти її історичну, соціокультурну і моральну оцінку. Тому, на мій погляд, важливого значення набувають дослідження «історії хвороби», публікація відповідних документів, широке інформування громадськості про дію механізмів витіснення української мови та культури, — а це сприятиме формуванню захисних реакцій.

Адже хвороба зайшла так далеко, що відбувається її поглиблене самовідтворення. На ній спекулює наш так званий «ринок»: книговидавці, видавці газет, шоу-мени тощо в гонитві за негайним прибутком орієнтуються тільки на російськомовну продукцію. До того ж, в Україну могутнім потоком ідуть книги і газети з Росії. В результаті навіть у Києві, не кажучи про інші міста й периферію, російське друковане слово (як і ефірне) майже повністю заглушило українське. Естрадні зірки з Росії, часто сумнівної величини, заполонили сцени наших міст. Усе це не стихійний процес, а здійснення продуманої політики культурної експансії, і цього в Росії вже ніхто не приховує.[18, c. 65-70]

За цих умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення), української освіти — за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Зрештою, таку систему заходів розроблено й запропоновано, але державі не вистачає волі прийняти її і здійснювати. Роками не ухвалюються законопроекти, які покликані створити умови для відновлення і розвитку українського книгодрукування, зняти податковий зашморг з української книги; навести лад у ліцензуванні й оподаткуванні іноземної естрадної навали, яка сьогодні спустошує і фінансові джерела української культури; заблоковано системні заходи, які пропонує Рада з мовної політики при Президентові України.

Однією з причин стагнації, а навіть регресу є те, що кожен, навіть найобережніший крок у бік розширення сфери функціонування української мови викликає протести з боку відомих внутрішніх і зовнішніх політичних сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини, — причому до прав людини відноситься все, крім права українця на українську книжку, українську газету, освіту рідною мовою, зрештою — права на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.

Мовно-культурна сфера сьогодні перенасичена політичними й ідеологічними спекуляціями, довільні журналістські версії, міфи та міфоподібні утворення витіснили наукову інтерпретацію явищ і коректність понять. На всі лади оперуємо поняттям «російськомовне населення», але де наукові дослідження, в яких було б розкрито зміст цього поняття під кутами зору статистичним, культурологічним, соціолінгвістичним, соціо-психологічним, мотиваційним — тобто показано його масштаби, регіональну локалізацію, якісне наповнення, діапазон виявів і градації, ситуаційну зумовленість, вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи української культури й українства взагалі. А тим часом у засобах масової інформації дедалі напористiше виступають самозвані речники так званого «російськомовного населення» як нібито монолітної новонаціональної групи, що одностайно відторгається від української мови і тільки й мріє про приєднання до Росії, звичайно ж, у формі «слов’янського союзу». Більше того, дедалі організованіше лунають голоси про страждання «російськомовного населення», якому, виявляється, в Україні забороняють користуватися російською мовою. «…Тепер нам забороняють вживати рідні мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі. Окрім «європейської» країни України», — читаю днями в одній газеті, більша частина тиражу якої, до речі, виходить російською мовою. Не називаю газети і авторки, бо це типова для певного кола заява. Але хотілося б побачити бодай одну людину, якій в Україні забороняють говорити по-російському — чи то в повсякденні, чи то «на свята».

Що ж до вимог надати російській мові статус другої державної, то варто б спочатку спрогнозувати наслідки. На мій погляд, позиції російської мови це мало змінить, оскільки не зайнятого нею простору майже не лишилося, зате на другий день зникнуть українські декорації нашої держави — вивіски, реклама, офіційні документи українською мовою. Воно то картина стане «прозорішою», але жаль розлучатися з ілюзією, що живемо в українській державі. На мій погляд, про державний статус російської мови в Україні варто буде говорити тоді, коли українська досягне фактичної, а не формальної рівності з нею — в Україні таки.

У зв’язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію навколо «національних меншин» в Україні. Під цю категорію підводяться зовсім різні національні групи, — як ті, які справді є субдомінантними і за долю культури і мови яких маємо нести відповідальність ми, українці, так і та вельми умовна національна меншина, яка насправді домінує у мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої русифікації України в Російській імперії і в СРСР. Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є українськомовні українці. Цього не можуть зрозуміти в європейських організаціях, що здійснюють свій тиск на Україну і в мовній справі. І тим українським політикам, які полюбили казеннокоштну дорогу в Страсбург чи Венецію, як колись їхні предки в Москву і Санкт-Петербург, чи не краще було б свої зв’язки використати не для політичних інтриг, а для роз’яснення західним колегам своєрідності української ситуації, яка не завжди вкладається в ті стереотипи, що нам механічно нав’язують.[39, c. 84-87]

Звичайно, це не знімає з української держави обов’язку піклуватися про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, — за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку держав походження (угорці, поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша ситуація у тюркомовних груп, у греків Приазов’я, гагаузів, а найтяжча — у кримських татар, реальний мовно-культурний статус яких зовсім не відповідає їхній ролі корінного народу, конституційному статусові кримськотатарської мови як однієї з трьох державних у Криму.

Впровадження української мови як державної у публічній сфері не було до кінця послідовним і не супроводжувалось системними заходами, спрямованими на подолання тяжкої спадщини – деформованої мовної ситуації, спричиненої політикою мовно-культурної асиміляції неросійських народів, що її проводила Російська імперія в обох своїх іпостасях – самодержавній і комуністичній.

Нинішню мовну ситуацію в Україні слід розглядати як результат незавершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою цілковито розчинити український етнос в російському і знищити українську Україну.

На деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% людності України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році українську мову вважали рідною лише 64,3% населення, російську 34,1%, іншу – 1,5%; мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були: переважно українська – 41,8%, переважно російська – 36,4%, обидві мови (залежно від обставин) – 21,6%.

Посилення процесів русифікації України викликано не тільки і не стільки кризою українського села, новими реаліями відкритого суспільства і ринковою конкуренцією, скільки неспроможністю старої влади здійснювати сильну і системну мовну політику. За минулі роки ця влада не спромоглася ні затвердити Концепцію державної мовної політики, ні розробити і здійснити ефективну програму мовного планування, ні створити дійовий механізм відродження і підтримки української мови, ні протидіяти мовно-культурній експансії Росії. У практичному плані це означало створення сприятливих умов для подальшого утвердження в Україні російської мови за рахунок витіснення з ужитку української.

У результаті Україна опинилась під потужним чужоземним інформаційно-культурним тиском. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення України близько 80 % ефірного часу теле- і радіостанцій заповнено не україномовним продуктом. Обмеженою є присутність у телерадіоефірі україномовних програм. FM-радіостанції у своїй переважній більшості російськомовні. Не на користь України склалося і використання частотного ресурсу. Більшість прикордонних районів мають значно кращі умови для прийому іноземних програм, ніж вітчизняних. Подекуди вітчизняного мовлення там немає зовсім.

Через невідповідність чи радше відсутність державної політики негативні тенденції є домінуючими на ринку друкованих ЗМІ та у царині вітчизняного книговидавництва. Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28 % від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. було 70 % (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18 % до 64 %). Питома вага річного тиражу газет, що видаються українською мовою, за 10 років скоротилася з 50 % у 1995 році до 32 %. Натомість російськомовні газети в загальному тиражі зросли за цей час з 45 % до 59 %.

На книжковому ринку України домінують російськомовні видання. За розрахунками Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що продаються в Україні, видано в Росії.[29, c. 34-37]

Україна стала ринком неконтрольованого збуту іноземної кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу, який агресивно витісняє українську пісню – традиційну берегиню української мови і історичної пам’яті народу.

Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції спричиняє не лише втрату українського мовного простору, але й призводить до руйнації способу думання і деформації ментальності громадян України, прищеплення їм чужих стереотипів та навіювання їм почуття упослідженості та меншовартості. Внаслідок цього відбувається як ерозія ідентичності української нації, так і духовне нищення людського резерву, з якого формується українська еліта. Особливо небезпечною є мовно-культурна експансія Росії, яка супроводжується потоками ненависті і зневаги до української мови, української нації, української державності і має на меті виплекати з українського громадянина російськомовного українофоба.

Співвідношення української і російської мов в інформаційно-культурній сфері не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує права його україномовної частини. При цьому нехтується факт готовності значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Цей факт періодично засвідчують соціолінгвістичні опитування.

Стан фактичної дискримінації українців у їх власній країні створює напруженість у міжмовних відносинах, яка посилюється через необґрунтовані домагання окремих політиків надати російській мові статус другої державної мови нарівні з українською, і, таким чином, вибороти для чиновника право не опановувати і не використовувати українську мову в офіційному вжитку. Ці домагання спрямовані не на захист мовних прав росіян і російської мови, якій в Україні ніщо не загрожує, а проти відродження української мови.

В умовах існуючої в Україні мовної ситуації, деформованої на користь російської мови, надання останній статусу державної (офіційної) стало б актом дискримінації інших етноменшин і увічнило б триваючий процес русифікації України. В результаті в країні виникне потужний конфліктогенний чинник, який використовуватиметься антиукраїнськими силами для провокування міжетнічних конфліктів, дестабілізації політичної ситуації та розхитування підвалин української державності.

Нинішній мовний розвиток в Україні і без надання російській мові статусу державної є потенційно небезпечним для майбутнього української мови, а відповідно для майбутнього української нації і державної незалежності України.

Оскільки процес витіснення української мови є керованим і набув системного характеру, українська держава має діяти також системно, вживаючи рішучих заходів підтримки української мови як мови титульної нації і державної мови. Такі заходи не спрямовані проти мовних прав осіб, що належать до національних меншин, а є лише засобом утвердити українську мову, захистити мовні права українців і зберегти Україну як незалежну державу із своїм самобутнім обличчям.[15, c. 43-48]

І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя, — її «визнають» і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне — зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.

З урахуванням мовної ситуації в Україні і законодавчо визначених функцій української мови і мов національних меншин державна мовна політика скерована на досягнення таких цілей:

• утвердження української мови як державної (офіційної) у всіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України і при здійсненні офіційними особами представницьких функцій у міжнародному спілкуванні;
• посилення функції державної мови як мови громадянства – об’єднавчого і консолідуючого чинника в українському суспільстві і засобу зміцнення державної єдності України;
• утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності й національної безпеки;
• утвердження і підтримку української мови як самобутньої мови титульної нації;
• сприяння розвитку мов національних меншин із спеціальним наголосом на захисті мов, що опинились під загрозою зникнення;
• підтримання мовного розмаїття України та міжкультурного діалогу;
• сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян;
• захист мовного простору України від чужоземної мовно-культурної експансії;
• запобігання дискримінації за мовною ознакою та запровадження заходів позитивної дискримінації щодо мов, які потребують особливого захисту, зокрема щодо української мови в деяких регіонах України;
• сприяння у задоволенні мовних потреб українців у країнах поселення.

Державна мовна політика має зосереджуватися на таких пріоритетних напрямках:

• приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення її статті 10, насамперед в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоуправління, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов’язкового складання вступних іспитів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі всіх державних навчальних закладів України;
• створення належної нормативної бази підтримки і пільг для українськомовних ЗМІ, книговидання українською мовою, українського кіно і української пісенної продукції;
• виховання української мовної свідомості і гідності; загального піднесення престижу української мови;
• вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови;
• розширення застосування української мови у всіх царинах життєдіяльності в межах всієї України;
• поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України;
• створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства.[30, c. 49-55]

3.2. Нормативна система українського суспільства

Останніми роками в суспільствознавстві значне місце займає цивілізаційний підхід, в якому спостерігається зміщення акценту з економічної на культурологічну основу. Аргументується положення про те, що культура – це весь комплекс цінностей, які існують в тому чи іншому суспільстві, все поле інтелектуального і духовного пошуку, а цивілізація – це культура, яка кристалізувалася і втілилася в деяких довгострокових цінностях, теоріях, що пройшли випробування часом на міцність і широко транслюються в часі і просторі.

Головною тенденцією розвитку останнього десятиліття стала глобалізація всіх сфер суспільного життя. Ставлення до цього явища у представників різних груп населення з різних країн і регіонів планети неоднозначне, нерідко зовсім протилежне. Залежно від мети і завдань дослідження дають різні визначення поняття „глобалізація”, а також аналізують різні її функції. Обґрунтовано думку, що поняття „глобалізація” характеризує глибокі суспільні трансформації, які відбуваються об’єктивно, а термін „глобалізм” відображає зміни, що спостерігаються в суб’єктивній сфері. В міру практичного освоєння світу, що глобалізується, суспільство відображає його у своїй свідомості, породжуючи комплекс ідей та емоцій, що називається глобалізмом, який, як форма суспільної свідомості, фіксує об’єктивний процес глобалізації, вбирає в себе прагнення людей до колективного стилю мислення, тенденцію ідентифікації із світовою цивілізацією, всім людством.

З моменту виникнення суспільства були створені спеціальні регулятори людської поведінки. Такими регуляторами стали передусім різноманітні нормативні системи. На жаль, багатоманітність життєвих ситуацій не можна передбачити, тому паралельно з виникненням регуляторів поведінки людини виникають і відхилення від установлених норм. Вже серед перших відомих людству наукових праць зустрічаються дослідження причин девіантної поведінки. Тривалий час, починаючи зі стародавніх часів, видатні мислителі ототожнювали поняття суспільство та держава. Ця гносеологічна помилка призвела до певних суперечностей при розгляді проблеми девіації. Вчені сперечалися, в основному, яка саме система краще врегульовує суспільні (державні) відносини. Отже, завжди в цих суперечках однією із систем називали санкціоновану державою нормативну систему права, а серед альтернативних різні автори виділяли системи моралі, традицій, релігії та інші.

Щоб з’ясувати, як діє норма на рівні індивіда, розглянемо детальніше внутрішню структуру норми, що складається з трьох елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція. Гіпотеза описує стандартну ситуацію, для якої безпосередньо і створена норма. Диспозиція вказує, яким чином повинна поводитись людина у цій ситуації. Санкція передбачає покарання у разі невиконання даної норми. Диспозиції, а отже і форми регулювання, бувають трьох видів: дозвіл, заборона, припис. Цінності, що займають більш високі позиції в системі, як правило, захищаються нормами, які мають форму регулювання: припис та заборону. Цінності, що не є непересічними, захищаються нормами, які містять таку форму регулювання, як дозвіл.

З вищесказаного можна дійти хибного висновку, що нормативному регулюванню притаманне лише обмеження волі індивіда, тиск на нього, прагнення суворо регулювати поведінку людини проти її волі. Певною мірою це відповідає дійсності, але, розглядаючи цю проблему лише з такої точки зору, створюється враження, що кожен член суспільства — потенційний порушник норм. Насправді це не так. У процесі соціалізації індивіда формується ціннісний апарат, що відповідає ціннісним установкам соціуму, де він сформований. А вже на його ґрунті відбувається засвоєння нормативної системи, яка і стає регулюючим фактором вчинків індивіда у стандартних або проблематичних ситуаціях. Таким чином, засвоєна індивідом система цінностей веде до свідомого прийняття відповідної їй системи норм як єдино можливої поведінки. Саме на ґрунті сформованої системи цінностей відповідна норма стає внутрішнім переконанням індивіда на емоційному рівні.[26, c. 179-182]

Під цінностями розуміють предмети, явища, соціальні зв’язки, в яких зацікавлене суспільство, що їх продуціювало, оскільки вони є фундаментом його нормальної діяльності. За Мердоком існують близько шістдесяти загальнолюдських культурних універсалій, тобто цінностей, що не підвладні часу та простору, оскільки саме вони визначають людину як біосоціальне явище. Значною мірою думка про наявність цінностей, притаманних людству як характерна його ознака, знаходить своє відображення і в теорії етноландшафту Гумільова . Гумільов стверджує, що ці універсалії у різних народів набувають різних форм, залишаючись стійкими за суттю. Зміна форм обумовлюється пристосуванням етносів до певних географічних умов існування. Ці універсалії складають основний каркас системи цінностей будь-якого суспільства. Накладаючи ідеї Гумільова на схему, запропоновану Кудрявцевим, можна дійти висновку, що цінності набувають інших форм, а також відбувається зміна пріоритетів у системі цінностей саме в ході зміни соціальних відносин. Але необхідно підкреслити, що універсалії як каркас системи цінностей за умови нормального поступального розвитку суспільства залишаються незмінними більш тривалий строк.

На індивідуальному рівні процес формування системи цінностей відбувається під час соціалізації. Більшість авторів визначають соціалізацію як процес накопичення знань, формування системи цінностей та засвоєння норм поведінки. Процес соціалізації сьогодні наштовхується на ряд об’єктивних проблем. Передача та засвоєння культурної спадщини тим складніша, чим масштабніша діяльність суспільства, чим більше накопичено духовних цінностей. За умов сучасної докорінної зміни соціальних відносин одне покоління зазнає зміни вимог, які висуває життя до особистості. Це робить процес соціалізації складнішим та тривалішим. Більшість авторів вважають, що процес соціалізації продовжується все життя, але підкреслюють значення найактивніших етапів: дитинства, отроцтва, юнацтва.

Безперечно, найважливішими сферами суспільства, де відбуваються трансформаційні процеси, є економіка та політика. Але не менш важлива також соціальна та соціально-культурна трансформація суспільства, тому що соціокультурні явища не стільки відбивають політичні й економічні процеси в суспільстві, скільки їх визначають. Але становище ускладнюється нерозумінням того, що причина всіх криз – у духовно-моральному паралічі суспільства, людини, і що вирішальний конфлікт на початку ХХІ ст. полягає в суперечностях соціуму промислової цивілізації і соціуму культури. Економічна, політична і соціокультурна трансформації, певна річ, взаємозалежні, і всі трансформаційні процеси у цих сферах повинні відбуватися одночасно. Якщо економіка та політика створюють інституціональне підґрунтя соціокультурних процесів, то соціокультурна сфера дозволяє усвідомити й прогресивно вирішити економічні проблеми та політичні конфлікти трансформаційного соціуму.

Специфіка трансформаційних процесів в Україні полягає в тому, що вони відбуваються в умовах непогодженості різних варіантів їх інтерпретації різними соціокультурними групами. Зрозуміло, такі явища можна констатувати в будь-якому суспільстві, що стало на шлях трансформаційних перетворень. У тих суспільствах, де зберігається можливість діалогу, можна виробити прийнятний варіант трансформації. Він повинен, з одного боку, сприяти підвищенню ефективності найважливіших форм діяльності (економіка, політика), а з іншого, інтерпретація трансформації, що виникає в процесі діалогу, має бути освоєна значною частиною суспільства, перетворитися у внутрішній зміст його культури і діяльності. Якщо ж в процесі діалогу присутні тільки елементи розколу, які неминуче виникають при трансформації, то за відсутності діалогу мова йде про цивілізаційний розкол, що виник в ході історії, який паралізує трансформаційні процеси, спроби йти шляхом прогресу, стимули руху всього суспільства в цьому напрямку.[35, c. 162-169]

Для сучасного розвитку України особливо значущі соціокультурні процеси. Зокрема, культура повинна бути засобом інтеграції суспільства, джерелом суспільного ідеалу і загальновизнаною системою цінностей. Цінності культури є найважливішими принципами із всіх сфер життя нашого суспільства, вони виступають вищими принципами, що забезпечують злагоду в суспільстві та надають йому змогу усвідомити свою цілісність, неповторність, унікальність. А для цього потрібна внутрішня згуртованість нації.

Сучасне українське суспільство характеризується політичною трансформацією, політичною невизначеністю, низькою політичною культурою, незабезпеченістю політичних норм відповідною поведінкою, слабким впливом громадян на суспільні відносини та владу, неусталеними стосунками між державою і громадянами, змінами в процесі національної та соціальної ідентифікації, що надає процесу соціалізації певної специфічності та робить необхідним його вивчення в умовах політичного реформування.

3.3. Життєві цінності населення України

Важливим компонентом ціннісної самосвідомості є її життєві орієнтації. Вони виконують функції включення суб'єкта в тій чи іншій формі соціальної діяльності і виступають як відносно самостійні, функціонально єдині підсистеми ціннісних уявлень про певні сфери діяльності і пов'язані з ними соціальні цінності.

Життєва орієнтація формується в залежності від того, носієм яких цінностей є те чи інше коло занять для людини, і якого значення набувають дані цінності в її свідомості.

Як компонент молодіжної свідомості, життєва орієнтація включає в себе всі характерні для ціннісних орієнтацій рівні :

• емоційний, що характеризується, в першу чергу, соціальними почуттями;
• когнітивний, що виражає свідому спрямованість на форми життєдіяльності;
• поведінковий, що виражає готовність зайнятися тією чи іншою діяльністю.

В юності проходять глибокі зміни в системі життєвих цінностей, відбувається ломка уявлень, відмова від ілюзій, з'являються нові погляди, переконання, оцінки.

Деякі автори відмічають, що в процесі здійснення життєвих планів молодь зустрічається з певними труднощами, і її ціннісні орієнтації формуються під суперечливим впливом різних факторів. Серед всієї багатообразності факторів, що впливають на ціннісні орієнтації молоді: система освіти, діяльність політичних організацій, трудового колективу, засобів масової пропаганди, ідеал, місце проживання, рівень політичних знань, професійна зацікавленість, твори мистецтва і літератури, психологічні характеристики особистості, виділяють і підкреслюють роль сім'ї. Також на формування ціннісних орієнтацій молоді більш відчутно починають впливати такі фактори, як телебачення, радіо, кіно, вивчення суспільних наукових дисциплін, самоосвіта.

Характерною рисою ранньої юності є формування життєвих цілей, планів. Життєвий план виникає, з одного боку, в результаті узагальнених цілей, котрі ставить перед собою особистість, як наслідок побудови "піраміди" її мотивів, становлення усталеного ядра ціннісних орієнтацій, які підпорядковують собі поодинокі прагнення, що минають, з іншого боку – це результат конкретизації цілей і мотивів. Безпосередній вплив на життєві цінності особистості справляють цілі та інтереси суспільства, ідеологічні установки, моральні та правові норми, соціальні цінності. Життєві плани залежать від завдань, які визначаються об'єктивними умовами життя та ціннісними орієнтаціями студента та умовно поділяються на :

• професійно-освітні (отримати цікаву улюблену роботу, підвищити свою кваліфікацію, отримати вищу освіту);
• суспільно-політичні (розширити свій політичний кругозір, брати участь в суспільному житті);
• романтико-пізнавальні (побувати в інших містах і країнах);
• особистісно-сімейні (знайти вірних друзів, створити сім'ю, виховати дітей справжніми людьми);
• матеріально-побутові (добитися гарного матеріального становища, створити хороші житлові умови).

Сучасні соціально – культурні, економічні та політичні процеси, що виступають могутнім фактором у розв‘язанні глобальних проблем нашого суспільства, детермінують пошук джерел активного вивчення ціннісної самосвідомості особистості для підвищення ефективності формування ціннісного потенціалу майбутніх фахівців соціокультурної сфери, які готуються у вузі стати творцями культурних цінностей.

Зміни умов соціалізації молоді призвели до підвищення кількості юнаків та дівчат, які відчувають потребу самостійно визначати своє майбутнє, прагнуть більшої незалежності від сім‘ї, навчальних закладів, інших традиційних інститутів соціального контролю. Таким чином, юнацтво, яке виросло в нових соціальних реаліях, дуже часто по-іншому, ніж представники старших поколінь, реагують на ситуації, які мають відношення до особистісного ціннісного самовизначення.[17, c. 106-113]

В ході обстеження життєвих цінностей особистості за допомогою методики „Визначення життєвих цінностей особистості (Must-тест) (П.М. Іванов, Є.Ф. Колобова) ми визначили певні закономірності їх розподілу. Між студентами чоловічої та жіночої статі не спостерігаються кардинально суттєві відмінності. І юнаки і дівчата надають перевагу наступним життєвим цінностям: багатство духовної культури (19% респондентів), особистісне зростання (17,6%), безпека та захищеність (11,8%). Крім того, на відміну від юнаків, у дівчат до першої трійки входить „прихильність і любов”.

Серед найпріоритетніших життєвих цінностей у юнаків також виділяється „матеріальний успіх” (8,9%), а у дівчат – „автономність” (8,6%).

Менш за все студентську молодь, як чоловічої, так і жіночої статі турбують такі життєві цінності, як популярність (0,75%), влада та вплив (2,35%), привабливість (0,9%), почуття задоволення (3%). Крім того, юнаків, на відміну від дівчат, майже не цікавить така цінність, як служіння людям (1,5%).

Найбільш значні відмінності між представниками протилежної статі спостерігаються в сфері наступних цінностей: свобода та демократія в суспільстві, матеріальний успіх, які переважають у юнаків. У дівчат переважають такі життєві цінності, як вплив та влада, особистісне зростання.

Зазначимо, що саме юнаків ІІІ курсу цікавить більше за інших „міжособистісні контакти та спілкування” (10,5%), а юнаків V курсу – цінності „багатство духовної культури” (25%), „безпека та захищеність” (12,8%).

Також відмітимо, що дівчата ІІІ курсу віддають перевагу таким цінностям, як служіння людям (6,3%) на відміну від інших досліджуваних, а дівчата V курсу цінують більше за інших особистісне зростання (18,6%).

Слід звернути увагу на такий важливий факт, що „багате духовно-релігійне життя” взагалі не фігурує серед життєвих цілей-цінностей студентської молоді.

Напевно, будь-яка людина може пригадати моменти у своєму житті, коли в неї відбувалася “переоцінка цінностей” і старі, давно відомі факти і поняття здобували раптом зовсім нове значення, виходячи на передній план по своїй значимості, чи навпаки, втрачаючи її. Це саме той випадок, коли назва явища – “переоцінка цінностей” як не можна більш точно відбиває його сутності – відбувається перебудова моделі в мозку і, відповідно, змінюється механізм селекції вже наявної інформації – людина починає по-новому бачити старі явища.

Таким чином, усі без винятку цінності, які створюються мозком людини, є відносними. Проблема, однак, полягає в тому, що для свідомості вони представляються абсолютними, що є однією з особливостей людського мислення. Представлення ж їх абсолютними є звичайною оманою, що випливає з уже згадуваної відсутності усвідомлення границь моделі.

Зміст поняття “цінність” більшість учених характеризує через виділення характеристик, властивих, так чи інакше формам суспільної свідомості: значимість, нормативність, корисність, необхідність, доцільність. Затверджується, що виникнення цінності пов'язане, з одного боку, із предметами, явищами, їхніми властивостями, способами задовольнити визначені потреби суспільства, людини. З іншого боку — цінність виступає як судження, зв'язане з оцінкою існуючого предмета, явища, людиною, суспільством. Підкреслюється, що цінність — це форма прояву визначеного роду відносин між суб'єктом і об'єктом. Таким чином, тільки тоді, коли ми розглядаємо суспільне буття людини в аспекті об'єкт-суб'єктного відношення, ми можемо зафіксувати явище цінності.

Цінності, представляють внутрішній світ особистості, будучи виразником стабільного, абсолютного, незмінного. Формуючись, як і потреби, в індивідуальному досвіді суб'єкта, особистісні цінності відбивають, однак, не стільки динамічні аспекти самого індивідуального досвіду, скільки інваріантні аспекти соціального і загальнолюдського досвіду, що привласнюється індивідом. Можна, тим самим, погодитися з розумінням цінності як “аспекта мотивации, соотносящегося с личными или культурными стандартами, не связанным исключительно с актуальным напряжением или сиюминутной ситуацией”. Потреби представляють у структурі мотивації актуальний життєвий світ суб'єкта, вони динамічні, їхня ієрархія постійно перебудовується в залежності від поточного стану життєвих відносин суб'єкта. Що ж стосується мотиву, це поняття, на наш погляд, варто відносити не до стійких джерел спонукань, а до тих що складаються аd hос на їхній основі динамічних утворень у структурі конкретного акта діяльності, що забезпечує його динамізм і спрямованість.

Особистісні цінності, як і цінності соціальні, існують у формі ідеалів, тобто моделей належного. “Идеал — это мысленный образец совершенства, норма, к которой следует стремиться как к конечной цели деятельности”. Для характеристики форми існування особистісних цінностей можна скористатися поняттям “модель потребного майбутнього”. Це поняття було введено Н.А. Бернштейном для позначення того факту, що людський мозок відбиває не тільки події сьогодення і минулого, але і ситуацію майбутнього причому останню в двох різних формах — імовірнісного прогнозу і програмування потребного майбутнього. Н.А. Бернштейном була показана фізіологічна реальність “моделей потребного майбутнього”. Ми, однак, воліємо говорити про ціннісні життєві орієнтації підкреслюючи тим самим, що спрямованість перетворення дійсності, яка задається особистісною цінністю, виступає як абсолютний і постійний, якісний фактор діяльності особистості.

Змістовна сторона ціннісного орієнтування в даний час значною мірою ігнорує пріоритет загальнолюдських цінностей у реальній практиці. Регламентуюча діяльність соціальних структур, колишня система педагогічних цінностей виховання і навчання, способи передачі ціннісного відношення до світу “у готовому виді” перешкоджають розгортанню процесу сходження самої особистості до цінностей по шляху від абстрактного до конкретного. Тому система цінностей суспільства і загальнолюдської культури залишається для більшості людей на абстрактному, нейтральному до особистості рівні.

Система ціннісних орієнтацій особистості завжди адекватна системі цінностей суспільства. Слідом за переоцінкою цінностей, що відбувається в суспільстві постійно, а іноді передбачаючи її, з'являються зміни в ціннісних орієнтаціях особистості. Як будь-який антропологічно обумовлений, процес ціннісної орієнтації характеризується неоднозначністю цілей і результатів, багатовекторністю розвитку, проблематичністю. Усе це порозумівається багатогранністю проявів людської природи і різноманіттям особистісних особливостей і проявів. Даний фактор звичайно повинний враховуватися при розробці і впровадженні нових методів соціалізації. У зв'язку з цим необхідно вказати на деякі особливості сучасної ситуації. Паралельно із широко розгорнутою діяльністю, що має державну підтримку, по формуванню національно-громадянських цінностей серед молоді, ми спостерігаємо засилля об'єктів західної культури в матеріальній і духовній сферах життєдіяльності. Західні цінності причому не найкращий індивідуалізм, нігілізм, крайній прагматизм за масованої атаки з боку засобів масової інформації впроваджуються в структуру особистості молодих людей. У цих умовах беззастережне насадження цінностей національної культури колективізму, соціальної справедливості, гуманності як лояльного відношення до людини, обумовлених особливостями нашої ментальності приводить до конфлікту цінностей і повному їхньому запереченню. Цінності зникають, залишаються лише мотиви. У зв'язку з цим основною виховною задачею є гармонізація вже сприйнятих особистістю і соціально необхідних цінностей. Приміром, обґрунтування цінності знань на підставі сприйнятого прагматичного відношення до життєдіяльності чи необхідності гуманного поводження як гарантії особистої безпеки (індивідуалізм) у масштабах усього суспільства.

Процес формування ціннісних орієнтацій може бути розглянутий з різних точок зору. Його можна характеризувати як дію, що складається з елементів: об'єкта (орієнтира), на який спрямована дія; об'єктивної сторони, тобто способу (методу) здійснення дії; суб'єктивної сторони, тобто відносини суб'єкта до дії і його результату, і самого суб'єкта, що робить дію. З цього погляду, це процес, що розгортається як у просторі, так і в часі. Можна припустити, що процес орієнтації — складний, суперечливий і в той же час закономірний, що розвивається “по спіралі”. Процес, що сам підготовляє умови для свого наступного розвитку і служить у деякому роді причиною власного саморуху.

Цей процес — не одномоментне знаходження якості, він розтягнутий у часі, має свої етапи, які співвідносяться послідовно з загальним ростом і віковим розвитком людини, формуванням його особистісних властивостей.

1-я фаза процесу — присвоєння цінностей особистістю, формування Образу Світу. 2-я фаза процесу — перетворення особистості на основі цінностей, формування Образу "Я". 3-я фаза процесу — проектування — самопроектування, формування Образу Майбутнього.

Важливо відзначити, що на всіх етапах формування усі фази працюють синхронно. Однак їхнє умовне розчленовування дозволяє проникнути в механізми ціннісного освоєння дійсності, прийняття особистістю себе як самоцінності і побачити склад близьких, середніх і далеких особистісних перспектив. [32, c. 3-8]

На всіх рівнях розвитку процесу формування ціннісних орієнтацій функціонують ті самі ціннісні механізми: пошук — оцінка — вибір — проекція, однак на різних фазах ми можемо побачити різний ступінь завантаженості окремих механізмів: присвоєння цінностей забезпечується в більшій мері пошуком і оцінкою, на наступних стадіях — це вибір і проекція. Визначаючи концептуальну сутність терміна механізму, ми підкреслюємо його психологічну основу, а отже, і реальну можливість впливати на розвиток цих особистісних механізмів у спеціально створених ситуаціях життєдіяльності.

Найбільше значення в людських відносинах мають життєві цінності (це те, чим людина дорожить, до чого прагне, що вважає священним, престижним — наприклад, багатство, утворення, родина, держава, фізичне здоров'я, діти). Якщо вони загальні в якоїсь групи людей, те, як правило, відносини між ними складаються без серйозних конфліктів (виключення становлять випадки, коли життєвою цінністю є багатство, якого не вистачає на всіх). Коли відчувається взаєморозуміння, те це вірна ознака того, що в людей загальні життєві цінності. Правда, про свої життєві цінності люди не схильні говорити, найчастіше людина навіть не знає, як про їх сказати, він не може це сформулювати. Предметом обговорення звичайно є інтереси, які пов'язані з життєвими цінностями. Цінності звичайно проявляються в поводженні, у вчинках, у серйозних ситуаціях. Люди дуже часто уникають не тільки говорити, але й думати про свої справжні цінності.

Помітно відрізняються життєві цінності вмолоді й старшого покоління. Проте , оскільки ми живемо у світі, де цінності не в усіх однакові, нам потрібно вчитися жити саме в цих умовах. Треба розуміти людей з іншими цінностями, тобто розуміти їхньої цінності й розуміти свої цінності. Тоді ми зможемо хоча б іноді йти на компроміси (взаємні поступки, угоди), що рятують суспільство від ворожнечі, нерозуміння.

Але все це припускає вміння виявляти цінності, осмислювати їх, усвідомлювати.

Життєві цінності — фундамент культури, її основний зміст.

Отже, ми повинні вміти аналізувати культуру, розуміти, як вона влаштована. Щоб розуміти людей, що з нас мир і мир минулого, треба насамперед розуміти, як улаштована сама культура.

У сучасному суспільстві основними загальнолюдськими цінностями є родина, здоров'я, утворення, робота. Загальнолюдські цінності тісно пов'язані з особистими цінностями людини, які можна умовно розділити на матеріальні й духовні (моральні). Реалізація всіх цих цінностей необхідна для самоствердження, визнання особистості. Кожна людина віддає перевагу тим або іншим цінностям. Про його вибір можна судити по багатству або вбогості внутрішнього миру, розмаїтості інтересів, неповторної людської індивідуальності. Протягом всього життя людина формує свій світогляд, спосіб життя. Значну роль у цьому відіграють його оточення (родина, друзі), а також різні національні, релігійні й соціальні погляди й традиції. Дуже важливий момент формування власної шкали цінностей у підлітковому віці — у період поступового входження в доросле життя.

Висновки

У результаті соціологічного аналізу окреслено перспективні напрямки макросоціологічних змін в українському суспільстві в роки незалежності, а саме:

— однією із складових, невід’ємних частин глобальної багатосторонньої трансформації суспільства та світу сьогодні є модернізація, яку ми не схильні розглядати тільки в стадійно-формаційному чи в цивілізаційному аспектах, оскільки обидва підходи здатні більш або менш вдало типологізувати історію, яка вже відбулася;

— — категорія „трансформація суспільства” дає змогу більш виважено охарактеризувати сутність процесів, що відбуваються в суспільстві. За такого підходу можна уникнути, з одного боку, надмірно катастрофічних оцінок сучасності, а з іншого – схильності до безоглядно оптимістичних прогнозів; основне концептуальне положення трансформаційного підходу полягає в тому, що ми маємо говорити не про „перехід”, а про „трансформацію”, оскільки перехід має обмежені часові та просторові рамки і рано чи пізно має закінчитися, незалежно від його результату;

— трансформаційні процеси в різних регіонах, соціальних групах і сферах суспільства відбуваються нерівномірно. Сучасні засоби масової інформації, освітні інновації, різноманітні форми допомоги з боку розвинених держав у галузі інформації, – все це створює умови для випереджальних змін у соціокультурній галузі щодо економіки й політики. Найбільш адекватним до цих проблем є соціокультурний підхід, тобто розуміння суспільства як єдності культури і соціальності, яка утворюється за допомогою діяльності людини;

— основою стратегічного курсу держави, його базовим принципом має стати реалізація політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави. Україна повинна інтегруватися в глобальну економіку не в ролі сировинного придатку (це місце вона вже займає), а як рівноправний учасник світового цивілізаційного процесу, в якому об’єднуються науково-технічна та інформаційна революції, розвиток високоосвіченого людського потенціалу, формування на цій основі інтелектуального капіталу, всеохоплюючі інновації виробництва і реалізації продукції, подальше перетворення всієї системи міжнародного поділу праці; головним завданням у соціальній сфері має стати цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав та свобод громадян в усіх їх виявах, утвердження середнього класу – основи політичної і економічної стабільності та демократизації суспільства, значне обмеження загрозливої диференціації доходів населення та подолання бідності;

— консолідуючою, нормативною моделлю суспільного устрою, яка дозволяє поєднати цінності різних ідеологій в структуру, що не суперечить нашій ментальності, повинна стати інтегративна ідеологія, яка б об’єднала всю країну. В основу такої ідеології ми кладемо цільові цінності, взяті з ідеології „демократів”, а інструментальні – з ідеології „консерваторів”. Такий синтез цінностей у жодному разі не встановлює бар’єр між двома задекларованими векторами: збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього;

— оскільки Україна стала суверенною, самостійною, незалежною державою, українська національна ідея в головних своїх рисах реалізована, то постає завдання змістовного оновлення цієї ідеї. У пошуках нового змісту національної ідеї, адекватного до нових суспільно-політичних реалій, в яких перебуває Україна, слід, враховуючи традиції та менталітет народу, збагачуватися прогресивними надбаннями, виробленими в межах інших цивілізацій.

Трансформація суспільства на сучасному етапі розвитку України робить неминучим залучення міст та сільських поселень до ринкових відносин. Належним чином мають змінюватися і методи управління багатогалузевим господарством. При цьому перед органами державної влади, місцевого самоврядування постає складна і досить суперечлива задача: забезпечити досягнення соціальної, неринкової за своєю сутністю мети – створення належних життєвих умов для всього населення України економічними ринковими засобами за рахунок адаптації соціального організму до жорстких умов ринку, що розвивається.

В умовах трансформаційної економіки України темпи розвитку промисловості і сільського господарства, які є базовими для економіки держави, їх ефективність перебувають у прямій залежності від розвитку економічної і соціальної інфраструктури.

Аналіз результатів дослідження дозволяє відзначити в цілому позитивний погляд на перспективу демократичного розвитку українського суспільства, що обумовлено наявністю соціально-політичних та соціально-психологічних передумов подолання кризових явищ соціально-економічного життя, загрози авторитаризму, патерналізму та аномічної деморалізованості першого десятиліття соціальних трансформацій в Україні.

Ознакою нагальності перемін є виникнення проблемних ситуацій, які неможливо вирішувати в колишній системі відношень. Соціокультурна трансформація вибудовується як конструктивна відповідь на проблемну ситуацію. Проблемні ситуації позбавлені стереотипів. Розхитаність стереотипів спонукає до соціальної творчості. З одного боку, трансформація характеризується негативними ознаками, які посилюють стрес. З іншого боку, трансформація обумовлює зростання креативного потенціалу суспільства. Розуміння дозволяє запобігати розпачу. Самі суттєві зміни відбуваються в соціокультурної сфері: у нормах, цінностях, уявленнях. Соціокультурна, економічна і політична сфери розвиваються за своїми сценаріями, за своїй логіці. Вони пов’язані, але побічно, приходячи один для одного середовищем змін. Оцінювати реальність тільки спираючись на дані економіки і політики помилково. Психологічна готовність жити в сучасному суспільстві не менше важлива, ніж багатство і бідність. Тому дуже важлива теоретична робота з усвідомлення того, що є сучасність.

Трансформація не є одномоментним явищем. Вона може тривати постійно відносно довгий історичний період. Але на деяких стадіях трансформаційних процесів виникає період сталого розвитку. На погляд автора саме такий період притаманний українському суспільству на початку нового сторіччя. Сталий розвиток включає передбаченність трансформаційних явищ на обмежений період, невелике, але стабільне зростання економічних та соціально-економічних показників, відносно низькій рівень соціальної напруженості, зростання вкладів населення в банки, стабілізація демографічних показників, звичайний рівень екологічної безпеки і таке інше. Але сталий розвиток є одним із проявів системної трансформації і не знімає проблему тотальності змін у сучасну епоху.

Таким чином, для концептуалізації поняття „трансформація суспільства“ треба враховувати такі принципи, як тотальність трансформації, полівекторність розвитку, ситуативність та мозаїчність соціальної структури та суспільних норм, політичну та економічну віртуальність, моменти сталого розвитку.

Список використаної літератури

1. Авер'янова Г. Особливості економічної соціалізації молоді в умовах трансформації українського суспільства //Практична психологія та соціальна робота. — 2004. — № 7. — C. 49-55.
2. Афонін Е. Соціально-психологічний чинник трансформації і соцієтальна структура кризового суспільства //Соціальна психологія. — 2007. — № 1. — C. 3-11.
3. Бабкіна О. Демократичні детермінанти трансформації українського суспільства //Віче. — 2007. — № 13 (Лип.). — C. 25-29.
4. Барматова С. Місце і роль політичної комунікації у трансформації українського суспільства //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2004. — № 2. — C. 107-119.
5. Бідзюра І. Взаємозв’язок економічних та політичних трансформацій в українському суспільстві: теоретичні аспекти проблеми соціальних змін/ //Людина і політика. — 2004. — № 1. — C. 33-41.
6. Бурега В. Проблеми соціально-економічної трансформації українського суспільства //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1999. — № 4. — C. 70-76
7. Головаха Є. Основні етапи і тенденції трансформації українського суспільства: від перебудови до "помаранчевої революції" //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 3. — C. 32-51
8. Дрожанова О. Цінності трудової діяльності за умов соціально-економічних змін // Соціальні виміри суспільства. Збірник наукових праць. Вип. 8. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005. — С. 87.
9. Зайцев Ю. Соціалізація економіки України та системна трансформація суспільства: Монографія/ Ю.К. Зайцев,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К., 2002. — 188 с
10. Захарченко В. Суспільно-економічні трансформації і "осьовий час" промислового розвитку: Економічні системи формуються і змінюються у ході розвитку суспільства, його матеріальної, духовної та організаційної культури //Вісник Національної Академії наук України. — 2002. — № 11. — C. 17-28
11. Злобіна О.Особистість як суб’єкт соціальних змін: монографія / Олена Злобіна, ; НАНУ, Ін-т соціології. — К. : [б.в.], 2004. — 399 с.
12. Іващенко К. Осмислення механізмів соціальних трансформацій у пострадянському суспільстві: досвід взаємодії українських і зарубіжних учених //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2006. — № 2. — C. 214-215
13. Катаєв С. Трансформація сучасного українського суспільства: постмодерністський контекст //Людина і політика. — 1999. — № 3. — C. 29-32
14. Кінаш Я. Трансформація юридичної відповідальності як один із інструментів побудови демократичного суспільства //Право України. — 2006. — № 8. — С.106-110.
15. Клименко О. Політична культура і суспільна трансформація: спроба відтворення взаємозв'язку //Дослідження світової політики. — 1998. — Вип. 2. — C. 43-48.
16. Колодко Гжегож В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн: монографія/ Гжегож В. Колодко,; Ред. О.М. Кошик, Пер. з польської О.М. Палій. — К.: Основні цінності, 2002. — 244 с.
17. Крупець Я.Н. Социальное самочувствие как интегральный показатель адаптированности // Социс. -2003.- № 4. – С. 106-113.
18. Легеза Я. Формування громадської думки в умовах пострадянських суспільно-політичних трансформацій //Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 1(2). — C. 65-70.
19. Литвин І. Українська культура й освіта в контексті суспільних трансформацій //Урядовий кур'єр. — 2002. — 24 вересня. — C. 4-5
20. Методологія аналізу соціально-політичних проблем сучасного українського суспільства: Підсумкові матеріали круглого столу (17 червня 2004 року)/ Нац. академія держ. управління при Президентові України, Дніпропетровський регіональний ін-т держ. управління. Кафедра філософії, соціології державного управління; Ред. А. Решетніченко. — Дніпропетровськ: ДРІДУ НАДУ, 2004. — 99 с.
21. Михненко А. Трансформація українського суспільства: перехід до нової моделі розвитку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 3. — C. 282-288.
22. Мікрюкова О. Соціальні інтереси в умовах трансформації сучасного українського суспільства //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1999. — № 3. — C. 231-238
23. Мірошніченко, С.Ю. Соціальні нормативи як критерії оцінки життєвого рівня населення // Вісник Академії праці і соціальних відносин ФПУ, 2006. -№ 1. – С. 137-142.
24. Ноздріна, Л.В. Якість життя населення в перехідній економіці України: Автореферат дис. на здобуття наук. ступ. канд. екон. наук – Львів, 2001. – 20 с.
25. Папієв, М. Світовий досвід застосування соціальних стандартів / М. Папієв // Економіка України .– 2004. — № 1. – С. 4-8.
26. Підчиньонова Т.О. Методологічні особливості вивчення трансформацій пострадянського українського суспільства (аспект соціальної довіри) //Наше гасло. — 2004. — № 1-2. — C. 179-182
27. Пономаренко В. С., Кизим М. О. Рівень і якість життя населення України: Монографія.– Х.: Видавничій Дім „ІНЖЕК”, 2003.– 226 с.
28. Проніна І.І. Аналіз рівня життя населення України // Регіональні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України: Зб. наук. пр. – Тернопіль: Економічна думка. — 2003. – Вип. 2. — С. 303-307.
29. Прутська О. Громадянське суспільство в контексті трансформації економіки України //Економіст. — 2004. — № 1. — С.34-37.
30. Пухтаєвич Г.О. Аналіз національної економіки. Київ: КНЕУ, 2003, 148 с.
31. Римашевская, Н.М. Бедность и маргинализация населения / Н.М. Римашевская// Социс. – 2004 .- № 4. – С. 33-44.
32. Скаленко О. Проблеми та шляхи подолання концептуальної кризи в процесах економічної трансформації постсовєтського суспільства/ //Визвольний шлях. — 2002. — № 3. — C. 3-8
33. Скуратівський А. Взаємозв'язок правової культури і соціального буття в процесі суспільної трансформації //Право України. — 2004. — № 1. — С.118-121.
34. Соціальна політика в Україні та сучасні стратегії адаптації населення: Зб. наук. ст./ Український ін-т соціальних досліджень; Ін-т соціології НАН України; Соціологічна асоціація України. — К.: НВФ "Студцентр": НІКА-Центр, 1998. — 203 с.
35. Соціальні індикатори рівня життя населення: Стат. зб./Державний комітет статистики України. – К., 2004 -230 с..
36. Спостереження та вимірювання соціальної захищеності населення України: проблеми становлення: монографія / О.Г. Осауленко, О.Ф. Новікова та ін. – Донецьк; Київ, 2003/ – 440 с.
37. Стан дотримання права людини на гідний рівень життя // Національна безпека і оборона – 2001. — № 3. – С. 9-16.
38. Степаненко В. Суспільна трансформація у соціокультурній моделі інтерпретації //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2003. — № 4. — C. 89-109
39. Стойко О.Я. Сучасний стан рівня життя населення України // Матеріали доп. V Міжнародного конгресу українських економістів “Україна в ХХІ столітті: концепції та моделі економічного розвитку”. — Львів: Інститут регіональних досліджень. — 2000. — Ч. 2. — С. 84-87.
40. Тихонова, Н.С. Индекс уровня жизни и модель стратификации российского общества / Н.С. Тихонова, Н.М. Давыдова, И.П. Попова. – 2004.- № 6. – С. 120-130.
41. Удотова, Л.Ф. Соціальна статистика: підручник / Л.Ф. Удотова.– К.: КНЕУ, 2002 – 376с.
42. Узунов Ф. В. Визначення понять і компонентний склад оцінки рівня та якості життя населення регіонів України // Економіка розвитку.– ХДЕУ, 2003.– № 4 (28).– С. 20 – 24.
43. Узунов Ф. В. Методика оцінки рівня та якості життя населення // Зб. наук. робіт „Управління розвитком”.– ХДЕУ, 2004.– № 1.– С. 39 – 47.
44. Україна: стратегічні пріоритети: Аналітичні оцінки — 2006/ Національний інститут стратегічних досліджень (Київ); Ред. О. С. Власюк. — К.: НІСД, 2006. — 575 с.
45. Хаустова В. Є., Узунов Ф. В. Міжнародний порівняльний аналіз рівня та якості життя населення країн світу // Вісник ДонДУЕТ.– 2003.– № 4 (20).– С. 47 – 55.
46. Чинакова, Л.И. Об отличительных признаках бедности и нищеты / Л.И. Чинакова. – 2005. — № 1. – С. 139 – 141.
47. Яременко, О.О. Концепція створення комплексного механізму формування та оцінки ефективності реалізації соціальної політики в період трансформації українського суспільства // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб. наук пр. – Х.: Видавн. центр ХНУ ім. В.Н.Каразіна,2004.– С.467-472.