Макс Вебер — автор вчення про бюрократію

Вступ.

1. Сутність теорії бюрократії М.Вебера.

2. Сутність адміністративної школи управління М.Вебера.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Теорія бюрократії Макса Вебера справила величезний вплив на розвиток соціології в ХХ столітті. Ця теорія поклала початок цілого розділу соціологічної науки — соціології організацій. Багато хто вчені, що приступили в 40-50-ті роки нашого століття до вивчення формальних організацій, що спиралися на веберовську модель бюрократії при проведенні емпіричних досліджень. Якщо соціологія організацій розглядає управлінські структури у всіх сферах суспільного життя, то в політичній соціології одним з об'єктів дослідження виступають бюрократичні організації, які діють у сфері політики, до числа яких належать перш за все апарат державного управління та політичні партії. Вивчаючи структуру та діяльність таких організацій, політичні соціологи основну увагу приділяють проблемі влади бюрократії і соціальних основ цієї влади в різних суспільствах.

Аналіз бюрократії в роботах Вебера незмінно розглядався як одна з теоретичних основ сучасної політичної соціології [1] . Разом з тим у центрі уваги західних дослідників довгий час перебувала головним чином ідеально-типічна модель раціональної бюрократії, яка однак ж являє собою лише один з елементів більш загальної теорії бюрократії, розробленої німецьким соціологом. Тільки в 70-ті роки, з початком "веберовського ренесансу" ряд західних авторів починає надавати більшого значення тим аспектам соціології бюрократії Вебера, які до того часу перебували в тіні. Мова в даному випадку йде перш за все про поняття патримоніальної бюрократії, яка, за висловом М. Елброу, являє собою "один з ключів до більш загальної концепції Вебера" [2] . Поступово в західній соціології отримує поширення точка зору, що веберовськя теорія бюрократії повинна розглядатися у взаємозв'язку всіх утворюють її елементів.

1. Сутність теорії бюрократії М.Вебера

Основним джерелом, в якому представлена теорія бюрократії Вебера, служить фундаментальну працю німецького соціолога "Господарство та суспільство". Для розгляду проблеми влади бюрократії важливе значення має також стаття Вебера "Парламент і уряд у трансформованому Німеччини". У цій статті і в деяких інших своїх роботах Вебер описує систему державного управління, що існувала в Німеччині на початку ХХ століття. У дослідженнях сучасних західних вчених нерідко підкреслюється, що аналіз бюрократії в веберовських політичних статтях, як і концепція патримоніальної бюрократії, є важливим доповненням ідеально-типічної моделі раціональної бюрократії.

У політичній соціології Вебера докладно описані форми управління, що передували сучасної раціональної бюрократії. Найбільшу увагу при розгляді цих форм німецький соціолог приділив різних варіантів патримоніального панування. Поняття "патримоніальний" веде своє походження з епохи Римської імперії. З часу правління Августа термін patrimonium означав приватну скарбницю імператора, якої той розпоряджатися, не даючи звіту сенату [4] . У західній політичній теорії поняття патримоніальної монархії зустрічається по крайній мірі із середини XVII століття, коли його ввів у вживання Т. Гоббс. На початку XIX століття термін "патрімоніальное держава" використовувався деякими німецькими істориками, які, однак, не проводили відмінності між патріархальним і патрімоніальним типами панування [5] . У всякому разі не можна погодитися з твердженням Р. Пайпса, що цей термін був "визволений з небуття" Максом Вебером [6] . Вебер лише наділив новим значенням поняття, яке зустрічалося в роботах його попередників.

У соціології Вебера патрімоніалізм виступає як один з типів традиційного панування, похідні від "первинного" патріархалізма. Згідно з Веберу, основним відмінною ознакою патрімоніалізма служить наявність у розпорядженні пана особливого апарату управління, якого немає в патріархальних владних структурах. Якщо патріархальне панування завжди слід традиції, то при патрімоніалізме опора на управлінський апарат і військові формування, що виступають знаряддям особистої влади пана, дозволяє останньому в деяких випадках ігнорувати приписи традиції [7] .

Все підпорядковане панування населення при патрімоніалізме розділяється на дві основні групи: особисто залежних слуг правителя, з числа яких і формується адміністративний апарат, і політичних підданих, які не є особисто залежними, але несуть різного роду повинності. При цьому економічна експлуатація підданих, як правило, здійснюється "літургічними" методами, передбачають колективну відповідальність певних груп населення за відправлення їх членами державних повинностей.

На відміну від феодалізму, який розвинувся в найбільш чистому вигляді лише в Західній Європі (хоча феодальні елементи можуть бути виявлені і в деяких інших цивілізаціях), патримоніальні владні структури існували, згідно з Веберу, скрізь і у всі історичні епохи. У той же час феодалізм характеризується Вебером як окремий випадок патримоніального панування. На його думку, феодальний принцип не міг повністю замінити патримоніальну систему управління на рівні держави, а феодальний васал виступав як патримоніальний пан по відношенню до своїх кріпаком [8] .

Однак, якщо правитель занадто покладається на військову силу, він стає заручником армії, яка може вийти з-під його контролю. Як пише Вебер, у випадку військових невдач та інших подібних обставин війська "починали бунтовать, валити і встановлювали династії, або государ повинен був подарунками та обіцянками підвищеної плати заново залучати їх на свою сторону" [9]. Тому патримоніальний режим, як правило, виявляється нестійким, свідоцтва чого можна знайти в історії Римської імперії і, особливо, середньовічних держав Близького Сходу, яка являє собою, з точки зору Вебера, класичний приклад "султанізма", спирається на патримоніальні війська. У той же час патримоніальна держава практично ніколи не ґрунтується виключно на військовій силі, але в чималому ступені залежить від традиційної легітимації.

Поняття патримоніальної бюрократії виступає як один з елементів більше загальної теорії бюрократії, представленої в роботах Вебера. Але для наступного розвитку соціології найбільше значення мав інший елемент даної теорії — розроблена в "Господарстві й суспільстві" ідеально-типова модель раціональної бюрократії. Однак ця модель також не вичерпує всієї веберовской теорії бюрократії й не повинна розглядатися ізольовано.

Раціональна бюрократія характеризується Вебером у ході аналізу легального панування. Відмітною рисою цього типу панування служить наявність системи формальних правил, що регулюють діяльність управлінського персоналу. Ці формальні правила можуть бути змінені відповідно до прийнятих процедур. Якщо при традиційному пануванні можливості створення нових законодавчих норм обмежені священною традицією, то при легальному пануванні не існує яких-небудь обмежень для законотворчості, як тільки дотримані відповідні процедури. "Вирішальної для нашої термінології ознакою є те, — пише Вебер, — що підпорядкування тепер засноване не на вірі й відданості харизматичної особистості, пророкові, героєві або освяченій традиції особистості володаря, … але на позбавленому особистого характеру об'єктивному "службовому боргу", що, як і право на владу, "компетенція", визначений за допомогою раціонально встановлених норм (законів, приписань, правил) таким чином, що легітимність панування виражається в легальності загальних, цілеспрямовано продуманих, коректно сформульованих і оприлюднених правилах" [7] .

2. Сутність адміністративної школи управління М.Вебера

Адміністративна школа (класична теорія організації) опрацьовувала підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися вирізнити загальні характеристики та закономірності управління організацією загалом. Метою їх досліджень було визначення універсальних принципів управління, дотримуючись яких організація досягатиме успіху.

Здобутки адміністративної школи:

· детальне дослідження основних функцій управління;

· опрацювання принципів побудови структури організації та управління працівниками.

Недоліки адміністративної школи:

· помилковість пошуків універсальних принципів управління;

· ігнорування соціальних аспектів управління.

М. Вебер сформулював “концепцію ідеальної бюрократії” ( рис. 1).

Основними елементами методології М. Вебера є:

• концепція «ідеальних типів» — розумових уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);

• метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

• принцип розуміння мотивів поведінки;

• принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Ціллю адміністративної школи було створення універсальних принципів управління, випливаючи яким, по переконанням творців школи, організація, безсумнівно, досягне успіху.

Вебер Макс (1864–1920) — німецький політичний економіст і соціолог-теоретик. Починаючи з ранніх праць з історії торгового права Вебер став однією з провідних постатей нового покоління політичних економістів Німеччини 1890-х років. У 1898 році особисті негаразди змусили його облишити академічну викладацьку діяльність, що майже не відбилося на його наукових працях, кількість яких була величезною. Їх спільним спрямуванням було зацікавлення відносинами між правовими, політичними і культурними утвореннями, з одного боку, та економічною діяльністю – з іншого. Його інтерес до цих проблем був переважно теоретичним, включаючи і систематизацію основних категорій соціального та політичного життя – водночас й універсальних, і таких, що визначають специфічний характер сучасної західної цивілізації. Вебер також активно включався в політичні дискусії, що точилися в Німеччині за часів кайзера Вільгельма, причому, з точки зору прогресивних націонал-лібералів, часто виступав у них як опонент, що надавало особливого сенсу його зацікавленню різницею між наукою про суспільство і політичною практикою, а також значенням правильних суджень у науці про суспільство. Уже майже на схилку свого життя він почав розглядати свій науковий доробок як «соціологію», тож нині він відомий саме як один із «батьків-засновників» соціології. Проте його доробок є надто різнобічним і не допускає якоїсь однозначної класифікації – чи то віднесення його до певної дисципліни, чи то до окремої наукової школи.

Вебер став відомим у Німеччині, написавши дослідження про вплив капіталістичного укладу на прошарок аграріїв, що жили на схід від Ельби, та про його причетність до постійного домінування юнкерів у політичному житті Німеччини. Проте справжньої популярності він набув тоді, коли написав більш широке дослідження про походження самого капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму», 1904–1905). Наріжним каменем цієї роботи є думка про те, що характерна для буржуазії поведінка, націлена на збільшення прибутку, може отримати пояснення лише за умов повністю розвиненого капіталізму, коли вона зумовлюється очевидною необхідністю виживання у боротьбі з конкурентами, і не може отримати пояснення на ранніх стадіях капіталістичного розвитку. Вона є наслідком індивідуального прагнення накопичувати набагато більше, ніж це необхідно для потреб особистого споживання, – прагнення, яке з історичного погляду є унікальним. Джерелом цього прагнення Вебер вважав «світовий аскетизм» реформованого християнства з його подвійним імперативом методичної праці як основного життєвого обов’язку та обмеженого задоволення плодами цієї праці. Мимовільним наслідком цієї етики, підсиленої суспільним і психологічним тиском на віруючих задля того, щоб ті підтверджували своє прагнення до спасіння (але не заслуговували його), і було нагромадження багатства для інвестування[7, c. 21-23].

Ранні критики вчення Вебера розуміли його не як виключно культурне пояснення капіталізму в тому дусі, що «баптисти Сибіру або кальвіністи Сахари» неминуче мали стати успішними підприємцями. Насправді Вебер був добре обізнаний і з матеріальними передумовами капіталістичного розвитку, і з суспільними інтересами, які вимагали сприяння поширенню нових ідей. Фундаментальним питанням для його вчення є те, чи може використання оплати за працю, що уможливлює необмеженe нагромадження в принципі, зробити їх неминучими і на практиці; чи слід розглядати протестантську етику як таку, що запроваджує необхідну мотивацію до капіталістичного нагромаджування або навіть до його узаконення в ряду основних цінностей, віддаючи перевагу надмірному споживанню нетрудового класу. Зрозуміло, за допомогою досліджень неможливо остаточно вирішити це питання – від того часу найсвіжіші приклади початкової доби капіталізму змінилися кардинально протилежними проявами. Проте теоретичне значення веберівської праці полягає в тому, що вона кинула виклик намаганню редукціоністів розглядати ідеї просто як відображення матеріальних інтересів, а не в їх взаємодії, або досліджувати суспільні зміни безвідносно до мотивації включених у них членів суспільства, хоча наслідки цих змін можуть бути зовсім не такими, до яких вони прагнуть.

Принципи управління — це основні правила, що визначають побудову і функціонування системи управління; найважливіші вимоги, дотримання яких забезпечує ефективність управління. За твердженням Файоля, принципи — це маяк, що допомагає орієнтуватися.

Таким чином, після довгих трансформацій уявлення про управління стало приймати сучасні форми, до управління почали підходити як до цілісного поняття[4, c. 217-219].

Що стосується самої концепції влади та соціологічної моделі суспільства, то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності» встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі «традиції» «раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і звільняли її від тягаря родинних обов’язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

Автори, що писали про наукове управління, в основному присвячували свої дослідження тому, що називається управлінням виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні нижче управлінського. У відмінності від них, автори, що вважаються творцями школи адміністративного управління, більш відомої як класична школа, мали безпосередній досвід роботи як керівників вищої ланки управління у великому бізнесі.

Вважаючи запропоновані ним принципи універсальними, Файоль, проте, указував, що їхнє застосування повинне носити гнучкий характер і враховувати ситуацію, у якій здійснюється управління. Він відзначав, що система принципів ніколи не може бути довершена, навпроти, вона завжди залишається відкритою для доповнень, змін, перетворень, заснованих на новому досвіді, його аналізі, осмисленні, узагальненні. Тому число принципів управління необмежено.

Відзначимо, що деякі приведені принципи звернені до людського фактора. Файоль показав, що менеджмент, призначений головним чином для інтенсифікації виробничих процесів, заснований на знанні психології і що облік людського фактора в управлінні украй важливий.

Багато принципів управління дотепер мають практичну цінність. Наприклад, японська компанія «Міцусіта електрик» керується наступними сімома принципами управління: об'єктивність, справедливість, згуртованість, благоустрій, скромність, гармонія, оцінка, — які перегукуються з принципами, розробленими Файолем.

Своєрідно витлумачив суть держави німецький вчений М.Вебер, який розробив "політичну соціологію панування". Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати "порядок" наданій території шляхом погроз або й застосування психічного й фізичного насильства. "Панування" розглядається в політичній соціології Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним – як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства. У політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних повноважень було виведено і третій принцип – «харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в правилах управління окремою сферою. Це була суто новаторська сила суспільного життя, що йшла врозріз з усталеним порядком. А тому вирішальним чинником для встановлення контролю над бюрократичною адміністрацією і запровадження нововведень усупереч її консервативним традиціям було гарантування участі в політичному процесі на основі харизматичного принципу свободи. Вебер вірив, що це можна забезпечити шляхом запровадження масового виборчого права. Він на власні очі побачив, що вибори на основі загального права голосу стали формою плебісциту «за» чи «проти» партійних лідерів і розширювали для людей свободу дії у визначенні політики через тиск на своїх індивідуальних парламентських представників і партійних прибічників. Вебер вірив у те, що масова демократія може бути виправдана не принципом верховенства народу, який він вважав вигадкою, а саме принципом винагороди за якості політичних лідерів та відповідні їх ініціативи[3, c. 112-114].

На підкресленні веберівської концепції демократії як механізму продукування політичного лідерства ґрунтується і його основоположне філософське припущення стосовно того, що політичні принципи чи цінності не можуть бути вкорінені в розумі або в історичному процесі, але є справою суб’єктивного сприйняття й утвердження. Ця постніцшеанська перспектива мала важливі наслідки для різних сфер його думки. Вона спричинилася до створення теорії лібералізму, чільне місце в якій посіла не доктрина природних прав, а інституції і механізми, здатні надавати можливість вираження множині конкуруючих соціальних цінностей і підтримувати їх узгодженість. На методологічному рівні ця перспектива зумовлювала докорінне розходження між чисто суб’єктивною цариною ціннісних суджень і об’єктивними процедурами та висновками емпіричної науки. Для Вебера ідеалом у науці про суспільство була така цінність, як свобода. Однак він визнавав і те, що напрям дослідження або концептуальної розвідки в соціальних науках залежить від його відповідності суспільним цінностям і що останні підлягають історичним змінам. Спірним є питання про те, наскільки цей критерій цінності як відповідності руйнує мету цінності як свободи або наскільки всеохопним є те розмежування, що його Вебер намагався провести між соціальною наукою і політичною практикою.

В усіх дослідженнях, присвячених висвітленню поглядів Вебера, вони протиставляються принципам марксизму. Його праці часто визначають як «буржуазну відповідь» Марксу. Дійсно, принагідно, коли Вебер і справді спростовував марксизм, він зазвичай критикував більш недосконалі версії, поширювані за його часів, тож можна знайти і значні сфери збіжності в працях цих двох мислителів. Вебер був не просто «методологічним індивідуалістом», але, як і Маркс, намагався поєднати в історичній перспективі структуру, культуру і суспільні інтереси; його ідеалістичний метод далеко не в усьому відрізняється від Марксового методу абстрагування і містить те ж само наполягання на історичній специфічності; як і Маркс, у центрі свого бачення суспільства він поставив суспільну владу і класові відносини. Проте визначальною стала основоположна розбіжність в окресленні характерних рис капіталізму та в оцінках їх центральності в соціальній теорії, що демонструє різницю між соціалістичною і ліберальною перспективами. У цьому відбилися і відмінності певного часу та місця. Якщо Марксова модель капіталізму походила з Англії доби розквіту ліберального капіталізму, то веберівська модель бюрократії походила з Німеччини того періоду, коли капіталізм набував усе більш виразних організаційних і монополістичних форм. На прикладі власної наукової траєкторії Вебера – переходу від вивчення самого капіталізму до дослідження основ раціоналізації та бюрократичної організації і від політичної економії до соціології – можна побачити відображення більш загальних змін у зацікавленнях соціології у відповідь на принципові історичні зрушення того періоду.

Надалі багато дослідників займалися вивченням і теоретичним описом принципів управлінської діяльності, однак усі вони були тільки послідовниками Файоля, що розвивали, які доповнювали і конкретизували його навчання[10, c. 131-134].

Висновки

Раціональна бюрократична організація характеризується:

• ефективністю, яка досягається завдяки чіткому розподілу обов’язків між членами організації, що дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;

• суворою ієрархічністю влади, що дозволяє вищим посадовим особам здійснювати контроль за виконанням завдань підлеглими;

• формально встановленою і чітко фіксованою системою правил, які забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до окремих випадків в найкоротший термін;

• безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю стосунків, що виникають між функціонерами організації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій соціальної влади, уособлення певної посади.

Обидва типи бюрократії справляють взаємний вплив, проникають у суміжні області. Так, відбувається часткова раціоналізація державної бюрократії, що підвищує ефективність державного управління. З іншого боку, і приватно-господарська бюрократія частково ірраціоналізується під впливом традиційної. В тій чи іншій мірі в ній проявляються дисфункції, найбільш розповсюдженими з яких є перенесення функціонерами акценту з цілей організації на її засоби, внаслідок чого засоби (ієрархізація влади, сувора дисципліна, неухильне дотримання інструкцій та правил) перетворюються у самоціль; або підміна головних цілей побічними та ін.

Отже, у розумінні М.Вебера поняття бюрократії є близьким до поняття управління взагалі, а не поганого управління, як це склалось у нас. Втім, навіть у такому широкому розумінні бюрократія не співпадає з управлінням – по-перше, там, де в будь-якому управлінні присутні елементи самоуправління; по-друге, там, де бюрократизм обмежується політичним лідерством.

Список використаної літератури

1. Єрмошенко М. Менеджмент: Навчальний посібник/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Стороженко,; Національна академія управління. — К.: Національна академія управління, 2006. — 655 с.

2. Баєва О. В. Основи менеджменту: Практикум/ О. В. Баєва, Н. І. Новальська, Л. О. Згалат-Лозинська. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 522 с.

3. Вершигора Е. Менеджмент: Учебное пособие/ Евгений Вершигора,. — М.: Инфра-М, 2004. — 256 с.

4. Виханский О. Менеджмент: [Учебник]/ О. С. Виханский, А. И. Наумов. — [2-е изд.]. — М.: Фирма "Гардарика", 2003. — 415 с.

5. Герчикова И. Менеджмент: Учебник : [Для экон. спец. вузов]/ Ирина Герчикова,. — 2-е изд., перераб. и доп.. — М.: Банки и биржи, 2002. — 478 с.

6. Гріфін Р. Основи менеджменту: Підручник для студ. екон. спец./ Рикі Гріфін, Володимир Яцура,. — Львів: БаК, 2001. — 605 с.

7. Кузьмін О. Основи менеджменту: Підручник/ Олег Кузьмін, Ольга Мельник,. — К.: Академвидав, 2003. — 414 с.

8. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. — К.: Каравела, 2005. — 494 с.

9. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. — 3-е вид., перероб. и доп.. — К.: Кондор, 2006. — 661 с.

10. Робінс С. Основи менеджменту: учбовий посібник/ Стефан П. Робінс, Девід А. ДеЧенцо,; Пер. с англ. А. Олійник, М. Корчинська, Р. Ткачук,. — К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2002. — 671 с.

11. Рудінська О. Менеджмент: Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. — 334 с.

12. Скібіцька Л. І. Менеджмент: Навчальний посібник для вищих навч. закладів/ Л. І. Скібіцька, О. М. Скібіцький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 415 с.

13. Стадник В. Менеджмент: Посібник/ Валентина Стадник, Микола Йохна,. — К.: Академія, 2003. — 463 с.

14. Хміль Ф. Менеджмент: Підручник для студ. вуз./ Федір Хміль,. — К.: Академвидав, 2003. — 607 с.

15. Шегда А. Менеджмент: Учебник/ Анатолий Шегда,. — 3-е изд., испр. и доп.. — К.: Знання , 2006. — 645 с.