Вступ.

1. Адміністративні географічні особливості.

2. Історія міста.

3. Населення міста.

4. Промисловість міста.

5. Транспортний зв’язок.

6. Історичні, архітектурні, природні пам’ятки.

7. Перспективи розвитку міста.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Старовинний Севлюш (така назва офіційно існувала до 1946 року) відомий тим, що першим у краї одержав привілеї королівського містечка. Севлюшське право вважалося великою нагородою, яку прагнули мати від короля й інші значні поселення. Сива пам'ять минулого застигла нині в руїнах Угочанського замку Канко, що востаннє слугував обителлю монахам ордену Францисканців, в бароккальному фасаді кам'яного палацу баронів Перені — найбагатших місцевих дворян і правителів. Куполи церковних храмів східного і західного обрядів свідчать про строкату релігійну й національну палітру міста. Здавна у Виноградові у мирі і злагоді живуть українці, угорці, росіяни, євреї, представники інших національностей. У невеликому за площею місті (всього 50,6 т. кв.м) мешкає біля 28 тисяч населення.

1. Адміністративні географічні особливості

Виноградів (до 1946 р. — Севлюш, Сивлюш) — місто районного значення в Закарпатській області. Місто розташоване під внутрішнім вулканічним поясом Східних Карпат, де Тиса поділяє цей пояс на західну і східну частини.

Місто розкинулося праворуч річки Тиси біля підніжжя Чорної гори (570 м над рівнем моря), яка колись, ще до появи людини, була діючим вулканом, її форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені — вулканічні бомби — свідчення цього. Виноградів — адміністративний центр крупного сільськогосподарського району, зв'язаний мережею залізничних і автомобільних магістралей з іншими містами області. Близькість до кордону з Угорщиною та Румунією (не більше 15-20 кілометрів) сприяє налагодженню тісних контактів з іноземними партнерами, чим у повній мірі користуються основні промислові виробництва: виробничо-торгівельне швейне об'єднання "Гроно", спільне українсько-німецьке приватне підприємство "Сан-дерс-Виноградів", взуттєва фабрика, підприємства "ВІАД-Трейд", "Кожтекс", "Ортекс-ЛТД"" тощо. За останні роки у Виноградові набув розвитку малий і середній бізнес. Завдяки десяткам приватних кафе, аптек, торгівельних та інших закладів міська влада проводить реконструкцію центральної частини міста, поступово наближаючи її до європейських стандартів.

Географічне розташування:

— територія – 32,09 кв.км;

— біля підніжжя Чорної гори (568,0);

— відстань від Ужгорода — 100 км, від Києва — 800 км;

— відстань до державних кордонів:

· з Румунією — 10 км;

· з Угорщиною — 16 км;

· зі Словаччиною — 80 км; з Польщею — 110 км.

2. Історія міста

Територія міста й району була заселена вже в глибокій давнині, у період палеоліту… Севлюш, Сивлюш. Під цими назвами місто згадується в латинських тогочасних документах. А з 1946 року — Виноградів. Виникло воно раніше ніж Угочанський комітет. Коли і хто заснував Севлюш — невідомо. Але сталося це дуже давно, бо вже 1262 року у латинських документах воно згадується як королівське місто. Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядування, свій суд. Його населення мало право обирати старосту (голову міста), вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужим, тільки перед своїм старостою. Барон не мав права поселитися між громадянами міста. Священиків самі собі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі — нехай священик сам собі збере з неї врожай.

Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція збереглася й досі. Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Усі ці привілеї пізніше, в 1294 році, підтвердив король Андрій III, а відтак, в 1319 і 1329 рр., і король Роберт Карло. Чотири поселення — Королеве, Сасове, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілейну грамоту від Короля Лойоша Великого у 1355 році. Однак у спірних питаннях зверталися до Севлюського старости та його присяжних. Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, підпорядковану Естергомському Митрополитові.

В 1301 році помер угорський король Андрій Третій, останній із династії Арпадовичів. Папа Боніфацій VIII призначив угорським королем принца Неаполітанського з родини Анжу — Карла Роберта. Цей король у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок “Канків”. Але частина феодалів, до яких приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку. Замок «Канків» був узятий, відтак зруйнований. Місто й навколишні володіння король подарував феодалові П. Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.

Після монголо-татарського нашестя (1240—1241 рр.) територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилось. Але угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові села, заселятися нові місцевості. Король Стефан І поділив країну на адміністративні райони — комітати. Спочатку це були «королівські комітати» (столиці), на чолі яких стояв призначений королем Ішпан (наджупан). Але вплив дворян дедалі зростав і після видання королем Ендре І «Золоті булли» 1222 року, «королівські комітати» перетворилися у «дворянські комітати». Наджупана й надалі призначав король, але дворяни обирали піджупана, який мав вирішальну роль. У кінці XIII століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік, у зв'язку з затвердженням Севлюського пароха с. Петра на посаді митрополита.

Вдруге Угоча згадується в 1332—1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священиком. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині XII століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана, котрий у цьому селі жив. Але, починаючи вже з другої половини XIII століття, столицею головних ішпанів було село Королеве, осередок угочанського майна. Отож село Угоча втратило провідну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова і, мабуть, з ним злилося. Існує й інша версія. За народними переказами, поселення Углича — Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев'яне вугілля для ковалів тирана Дракули. Згодом на острові було зведено дерев'яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові.

Поселення Углича — Угоча зникло безслідно. Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр домінії роду Перені знаходився у фортеці «Нялаб» поблизу Королева. Королеве вперше згадується в історичних документах в 1262 році, а фортеця — 1315. Із 1350 року у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенелик Ком'яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську, й 1533 року цей переклад надрукували у Кракові. Це була перша книга, надрукована угорською мовою. Як і в усій тодішній Угорщині, населення нашого краю ділилося на декілька суспільних класів. На найнижчому рівні були раби і слуги дворян, за ними йшли напіввільні жилярі і кріпаки, потім вільні громадяни міста й привілейованих сіл, землевласники, а наверху цієї суспільної піраміди були магнати, ішпани. За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Королі, починаючи з XIII століття, стали позичати землю окремим особам та монастирям. Землевласники дедалі більше визискували підданих, позбавляли їх привілеїв, вимагали великих податків. Дещо краще велося селянам за панування короля Матяша Корвіна (1458—1498 роки). Він захистив селян, від свавілля дворян. Але після смерті цього «доброго» короля дворяни скасували всі пільги, дані ним простому люду. Народ говорив: «Помер Матяш — з ним померла й правда».

Становище селян було нестерпним. Тієї пори архієпископ Естергомський організував хрестовий похід проти турків. Похід не відбувся. Але землевласник Юрій Девжа зібрав багато селян, начебто хрестоносців, проголосив себе їх королем і хотів зробити переворот на користь простого люду. Повстання в 1514 році було жорстоко придушене, а селяни — повністю закріпачені. Рід Перені поновив фортецю “Канків” на початку XVI ст. Тут поселився орден монахів-францисканців. У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців 1556 року був розігнаний, а фортеця “Канків” зруйнована. Через півстоліття — з настанням протиреформації — монахи повернулися. У центрі міста побудовано монастир і церкву святого Франциска. Хоч Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегово, Мукачево, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати. Причиною цього було те, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб закріпачити населення. Найпрогресивнішим представником з роду Перені був барон Зігмунд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї гарну земельну ділянку на якій пзніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був страчений Габсбургами в 1849 році.

Як уже згадувалося, до привілеїв міста належало право тижневих торгів у четвер. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Але місто мало право вісім разів на рік влаштовувати цілодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищі» поруч із лікарнею. Пізніше торговицю перенесли на вулицю І. Франка. Як і іншим країнам та містам, чимало страждань населенню Севлюша й району завдала перша світова війна. Від голоду й холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50, а пізніше — до 60 років забирали на фронт. Дуже підупало внаслідок цього сільськогосподарське виробництво. Військова влада систематично забирала від громадян зерно, коней для потреб армії. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфісковували церковні дзвони від усіх конфесій. Холодного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана і Марію» з третього поверху Успенського храму, скинули їх на подвір'я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. У вірників, що спостерігали цей грабіж, потекли сльози. Відтоді лагідний голос цих дзвонів уже не сповіщав жителів, що настав ранок о 5-й годині, що вже полудень, чи 8-ма година вечора (годинники в ті часи мало в кого були). Не кликали ці дзвони людей на молитву, не проводжали покійників в останню дорогу. Переплавлені в гарматні і кулеметні набої, вони сіяли смерть, примножували число сиріт і вдів.

1916 рік. Поразка австро-угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення руської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І. Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини. І в більшості поселень лівобережної частини (Теково, Сасово, Гудя, Чорна Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини складали більшу половину населення. В церковних школах заборонялась руська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за Грегоріанським календарем. Ужгородська Центральна Руська Нарродна Рада 8 травня 1919 року одностайно прийняла рішення про приєднання Підкарпатської Русі до ЧСР. На підставі цих рішень Сен-Жерменська мирна конференція, що оформила розпад Австро-Угорщини на ряд самостійних держав, 10 вересня 1919 року визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 р.

У липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією. Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району, ожило освітянство. В місті працювали три одно-класні церковні школи: греко-католицька, римо-католицька, і реформатська. У двох останніх навчання вели угорською мовою. Була також державна початкова шестикласна школа з руською мовою навчання. В 30-х роках початкові школи перетворили у 8-класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з руською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без екзаменів. Горожанська школа давала дітям не-закінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з гебрейською мовою навчання. У місті також діяла торгова школа, де готували продавців для магазинів різного профілю, також технікум. У ньому винятково хлопці здобували спеціальності машиністів паровозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу. Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі.

Місто на власні кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека з технічною та художньою літературою. У великих селах району власті відкривали чеські школи навіть тоді, якщо там не було й жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники зошити й усе інше безплатно. Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало ще й вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців. Виноградівський район за чехів поділили на нотаріати. Місто й селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати — громадські уряди підпорядковані комітатові. Менші села об'єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітатові. Угочанський комітат об'єднали з Марамороським із центром у Севлюші. Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов'язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років. На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ. Вибори у Севлюші проходили в 1924, 1925, 1929 і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах у 1935 році дістали землеробська, соціал-демократична та комуністична партії.

Республіканська землеробська партія, котра завжди очолювала уряд, вважала, що добробут громадян і міцність держави залежать від стану сільського господарства. Статистичні дані свідчать, що урожайність у ті часи була невисока. Пшениці збирали з одного гектара по 9,6 центнера, жита — 8,8; ячменю — 8,3; вівса — 9,8; картоплі — 74,9 центнера. Навіть вина з одного гектара насаджень виробляли тільки 15,4 гектолітра. Щоб підвищити продуктивність сільськогосподарського виробництва, аграрії намагалися всіляко поширювати агрономічні знання серед селян. З цією метою на свої кошти утримували спеціальні школи, організовували і фінансували курси для сільської молоді. Земельна державна реформа, 1920—1934 років, не забезпечила малоземельних і безземельних селян землею. Багато з них через це змушені були шукати роботу в західних країнах — на вугільних шахтах Франції, Бельгії і навіть США. На той час припадає переселення у наш район з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново й кілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом. Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для його ферментації, побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Жодних інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки не було. Власники виноградників і фруктових садів свою продукцію вивозили в Чехію і Моравію.

3. Населення міста

До розгалуженої мережі освітніх установ, крім дитсадків і семи середніх шкіл, входять також вище професійно-технічне училище, філіал кооперативного фінансово-комерційного технікуму, факультет підготовки молодших спеціалістів Мукачівського технологічного інституту, факультет Івано-Франківського інституту менеджменту та економіки, відділення Ужгородського державного інституту інформатики, економіки і права. Культурними осередками є центр дозвілля, парк Перені, кінотеатр "Промінь", музей, приватний художній салон, де часто влаштовують свої заходи культурно-просвітницькі, громадські товариства. Вільний час городяни люблять проводити у відпочинкових зонах "Теплиця" на північній околиці міста та "Виннички" — на річці Тиса. Свій перший концерт у десятирічному віці у Виноградові провів всесвітньо відомий композитор Бела Барток. На міському кладовищі у 1945 році тут похований знаменитий угорський художник Імре Ревес.

Всього 25 638 чоловік, з них українців — 12 332 (71%). Угорців — 6 605 (25,8%), інших -701 (2,7%).

4. Промисловість міста

Пріоритетні види економічної діяльності: легка та переробна промисловості. Всього: 386 суб'єктів господарювання, із них 65 у сфері виробництва, в тому числі:

— українське-німецьке спільне товариство "Сандерс-Виноїрадів ГМБХ"

ТОВ "ВЕТ Аутомотив Україне";

— ВАТ "Виноградівська ПМК-78";

— українсько-чесько-ізраїльське підприємство "Дельта";

— українсько-словацьке підприємство "Гроно" (швейна фабрика).

Виноградів здавна славився своїм субтропічним кліматом, котрий дає можливість вирощувати різноманітні сорти винограду. Аж до кінця ХІХ століття зберігалася традиція: у перший день винобрання влаштовували святковий похід від центру міста на Чорну гору. Попереду колони йшов найстаріший сторож, який ніс герб міста, за ним – двоє хлопчиків вели маленького баранчика за допомогою двох червоних стрічок. На шиї баранчика дзеленчав невеличкий дзвіночок та гойдався невеликий вінок із польових квітів. Далі йшла циганська капела, що вигравала марші, за нею – представники міської знаті, староста з присяжними, а в самому кінці – винобральники.

5. Транспортний зв’язок

На початку минулого століття весь край оперізувала мережа дуже важливих тоді колій, переважно лісовозних, а також інших вантажних і пасажирських. На цей час у Закарпаття діють дві вузькі колії. Одна з них — Іршавська вузькоколійка, яка з’єднує райцентр Іршаву із селом Хмільник і здавна прозвана в народі Кушницька Анця — від назви кінцевої станції села Кушниця, до якого раніше ходив потяг, і популярного в народі імені Ганна. На жаль, сьогодні від маршруту залишилося всього 16 км, решта колії потребує капітального ремонту — 80% шпал вже не придатні для експлуатації.

Друга — Боржавська вузькоколійка, котра з’єднує Берегівський, Іршавський і Виноградівський райони. Цим транспортом щодня у своїх справах їздять приблизно п’ять сотень жителів Іршавщини та Виноградівщини, але їхніх «внесків» у вигляді кількох гривень за квиток на покриття витрат явно бракує (до того ж неспішним потягом користуються в основному пенсіонери-пільговики).

Сьогодні забезпечуються перевезення пасажирів по області на 68 міжміських маршрутах щоденно з м.Ужгород виконуються рейси до обласних центрів Львів, Луцьк, Івано-Франківськ, Чернівці, міст Словаччини — Братіслава, Міхаловце, Гуменне, Пряшів, Кошіце; Чехії — Добжина, Прага, Брно; Угорщини — Ніредьгаза.

Залізничні колії на території області мають протяжність 1476км. Із них 785 км — головні, з яких половина електрифіковані. Через залізничні вузли Чоп, Мукачево, Батьово, Ужгород проходять основні внутрішні залізничні лінії Чоп — Ужгород — Ужок — Львів, Чоп — Солотвино, здійснюється залізничне сполучення з Угорщиною, Словаччиною, Румунією та трьома виходами через Карпатський перевал з містами Львів, Київ, Харків, Чернівці, Сімферополь, іншими.

Збитковість закарпатської вузькоколійки давно дратує її хазяїна — керівництво Львівської залізниці. От і приготувало воно торік, незадовго до столітнього ювілею, «презент» — пропозицію про повне закриття. Мотивація — за останні сім років утримання малих доріг спричинило збитки на суму 4,3 млн. грн. Для поновлення нормальної роботи непридатних доріг нібито потрібно 145 млн. грн., і по п’ять мільйонів на рік на експлуатацію. Однак бажаної підтримки львівські керівники не отримали. У Виноградові було зібрано міжрайонну нараду представників влади трьох районів, обласних чиновників, зацікавленої громадськості. Цифри Львівської залізниці не переконали. Наприклад, зібрання було вражене розрахунками, відповідно до яких на зарплату робітникам однієї лише гілки Виноградів—Хмільник потрібно щорічно два мільйони гривень.

Транспортна інфраструктура району наразі не вивчена, а залізнична та автомобільна мережі використовуються лише на 15 %, порівняно із 1990 роком. Зацікавлення у проекті транспортного коридору через Виноградівський район висловили вже 35 представників Західної та Центральної Європи. А росіяни готові вже вкладати інвестиції, проте їх, за словами директора Агенції зупиняє політична ситуація в країні. Та й і відповідних міністерствах на ініціативи району не дуже звертають увагу. "Проблеми громади, на жаль, залишаються проблемами громади,— каже Володимир Шевчук.— Можновладцям важко довести, що це потрібно для нашого регіону. На рівні району, на щастя, знаходимо розуміння. Аналіз ситуації показує, що такий транспортний коридор має хорошее економічне обгрунтування. Зокрема росіяни зацікавлені, оскільки таким шляхом вони на три дні скорочують поставки своїх вантажів, а на одній тонні економлять 50 у.о.".

6. Історичні, архітектурні, природні пам’ятки

У Виноградові і передмісті збереглося багато історичних пам'ятників, серед яких:

Костьол Вознесіння ХІVст., що був центром громадського життя городян, свідком бурхливих історичних подій часів реформації і контрреформації, змін цілих епох.

Монастир і костьол францисканців (1516р.), що пережив кількаразові руйнування і відновлення.

Палац Баронів Перені ХVІІ ст. — родове гніздо місцевого феодала Перені, що одержав від короля в дарунок місто Севлюш за відвагу, виявлену в битвах. В архітектурному ансамблі міста колишньому палацу барона Перені належить особливе місце, оскільки палац є одним з найстаріших пам’ятників архітектури подібного типу Підкарпатської Руси.

Спочатку палац був одноповерховим з кутовими баштами, й вигляд в нього був замкової споруди. Значна перебудова палацу була проведена в ХVІІ ст., в епоху бароко. Палац значно збільшився в результаті надбудови другого поверху. В цілому ж зі всього арсеналу помпезного, пишного бароко тут ми знайдемо лише окремі деталі, в основному в зовнішніх прикрасах споруди. Кутові башти палацу набувають красивого барочного завершення. На центральному фасаді з’являється ризаліт (виступ) з випуклим фронтоном (завершенням фасаду будівлі) й ліпним гербом баронів Перені на ньому, декоративні решітки на вікнах, фігурні водостоки.

Замок "Канків" ХІІІст., побудований угорським феодалом Б.Бенедеком і знищений за зраду свого власника королеві. Пізніше на тому ж місці вже в ХVст. був зведений замок-монастир для ченців ордена францисканців. В даний час руїни замка на Чорній горі видніються на тлі неба.

Королівський замок Нелаб ХІІІст., розташований біля селища Королево, що служив притулком для угорських правителів під час полювання, місцем контролю за сплавом солі по р.Тиса, опорним пунктом для місцевої знаті, що повстала проти австрійців у ХVІІст., за що і був зруйнований.

Кам'яна церква в Бикене к.ХІІІ — п.XІVст., одне з найбільш давніх закарпатських споруджень романського стилю.

Церква Успіння Пр.Богородиці, 1669 р. (с.Новоселиця).

Багаті колекції історичних і культурних пам'ятників Закарпатського краю зібрані в:

Краєзнавчому музеї м.Виноградів, який заснований у 1968р. і налічує 3159 експонатів;

Картинній галереї в с.Пийтерфолво, яка заснована в 1986р. і містить більше двохсот картин і скульптурних композицій відомих закарпатських художників;

Затисянському краєзнавчому музеї в с.Тисобикень, що має експозиції по історії Угорщини і угорсьмовного населення, а також музей під відкритим небом, що знайомить з архітектурою і побутом жителів Затисянщини.

7. Перспективи розвитку міста

Основними пріоритетами обласної влади і надалі залишається питання забезпечення стабільної роботи закладів освіти та охорони здоров’я.

Як одне з основних завдань керівництво району розглядає збереження та нарощення промислового потенціалу. Обсяг промислового виробництва в районі за сім місяців цього року зріс на 124,8 відсотки. Значну роль відіграють підприємства з іноземними інвестиціями. В першому півріччі інвестиції у виробництво поступили з шести країн світу. Дві третини продукції виробляються на підприємствах з іноземним капіталом.

У сільському господарстві вдалося зберегти стабільну ситуацію та покращити основні показники. Ефективно впроваджується в життя програма підтримки фермерських господарств. До речі, нині їх 430.

В будівельній галузі є проблеми, пов'язані з тим, що більшість робіт ведуться підприємницькими структурами, які значні обсяги будівництва в приватному секторі виконують господарським методом, без залучення потужних будівельних організацій. Гальмує будівництво і ускладнена процедура тендерів. Будівельними організаціями району виконано підрядних робіт на суму 13,4 млн. грн. Але це менше, ніж у попередньому році.

У районі 94,8 відсотків підприємств працюють з позитивними фінансовими показниками. Активно розвивається мале підприємництво. Протягом звітного періоду створено 10 нових підприємств, на 11 відсотків зросла кількість суб'єктів підприємницької діяльності. Вони сплачують четверту частину податків та зборів до бюджетів всіх рівнів.

Намітилася тенденція до зростання середньомісячної заробітної плати. В липні вона становила 1111 гривень. Проблемним в районі є питання виплати заробітної плати у радгоспі — заводі “Виноградівський”, що належить Мінагрополітики.

В районі функціонують дві лікарні, які здатні прийняти понад півтисячі пацієнтів, 33 лікарські амбулаторії та 16 ФАПів. Голова РДА відзначив, що саме завдяки реалізації соціальних ініціатив Президента України район зможе вирішити проблему із забезпечення санітарним транспортом.

Висновки

Виноградівщина недарма має таку назву: край здавна славиться своїми виноградниками (відомі з ІІІ століття). На Чорній горі над райцентром дотепер ростуть унікальні кущі дикого винограду. У районі вирощують чимало сортів винограду: Ізабелла, Лідія рожева, Вільдер, Ноа, Делавар рожевий, Отелло та багато інших.

Переважну більшість території району займає низовина, а найвищою точкою Виноградівщини є вершина Чорна Гора, що підіймається на 565 метрів. Значну роль у формуванні рельєфу відіграє річка Боржава та Тиса. Виноградівщина межує з Угорщиною та Румунією. В районі представлена прикордонна інфраструктура — міжнародним автомобільним переходом Вилок та залізничним переходом Дяково.

Виноградівська земля переповнена історією і цікавими подіями.

Наприкінці І тисячоліття до н.є. на територію району відбувся прихiд гето-дакiйських племен (фракiйцiв). Даки розгромили кельтiв, якi вiдiйшли до Нiмеччини. Власне, даки будували поселення на високих берегах рiчок.

Ці укріплення iснували на випадок вiйни i для охорони торгових шляхiв (закарпатська сiль на той час мала велику цiннiсть), а в самих городищах жили тiльки охоронцi.

Пізніше край входив до складу патрiархально-рабовласницької держави гето-дакiв. Найбiльший її розквiт був у 40-i роки до н. е. в перiод правлiння царя Буребiсти, а пiзнiше — за Децебала. Але легiони римського iмператора Марка Ульпiя Траяна (98-117 р.) розгромили дакiв, і зруйнували городище на Виноградівщині поблизу села Мала Копаня.

До тепер археологи знаходять тут унікальні речі.

Виноградівський район розвивається стабільно. Позитивним є те, що місцева влада активно співпрацює з релігійними організаціями, які допомагають у розв’язані соціальних проблем. Це в першу чергу співпраця при створення дитячих будинків сімейного типу, допомога у ремонті шкіл та дитсадків тощо.

Список використаних джерел

1. Закарпатська ОДА // http://www.carpathia.gov.ua/ua

2. Замки та храми України. Виноградів // http://www.castles.com.ua/vy.html

3. м. Виноградів // http://www.karpaty.info/ua/uk/zk/vn/vynohradiv/

4. На закарпатській Виноградівщині планують відкрити хоспіс, агробіржу та логістичний центр // http://project.ukrinform.ua/news/2022/

5. сайт Винограідвської міської ради // http://www.rada.vynogradiv.com.ua/