МАРГЕЛІС Н.В. Філософська концепція письма як метод критики метафізики

Христос і Магомет — дві особистості, які не написали жодного рядка, але увійшли в історію духовної культури людства. Доля і вчення Сократа та Піфагора, які також нічого не написали, відомі нам з текстів їх послідовників. Голосом Сократа був Платон. Сучасний французький філософ Ж. Дерріда, який неодноразово обігрував в своїх творах ідею письма, присвятив цій темі епістолярний роман “Послання”. В романі пише саме Сократ: він то особистий секретар Платона, то дід, в якого Платон вередливий онук, то переписчик партітури музичного твору, який буде виконувати Платон. Показовою є сцена суду, під час якого Платон вимагає від Сократа записати його останню волю перед стратою [1].

Відносно спадщини Піфагора існують дві версії: перша — академічна, друга — містико-романтична. Сутність першої полягає в тому, що Піфагор нічого не писав, тому що вважав, що записане слово блокує, зупиняє політ думки. Згідно другої версії, рукою Піфагора була написана книга “Hieros Logos” — Священний Глагол, яка до нас не дійшла, але в пізніших фрагментах піфагорейців, Платона та Арістотеля згадуються її принципи. Вважається, що в книзі розкривалась “сутність буття і давалися ключі до життя”. Піфагор заповів свої манускрипти дочці Дамо, і заборонив їх передачу будь-кому поза своєю сім’єю [2, 252].

Подальша історія письма супроводжувала Історію Розуму, найадекватнішим відображенням і втіленням якого була філософія. Але філософію цікавило не письмо, а мова як інструмент дослідження мислення. Дивовижність ситуації полягала в тому, що саме писемні тексти, які фіксували процес мислення, були предметом аналізу філософів, а з ХІХ ст. і лінгвістів.

І лише криза лінгвістики, пов’язана з недосконалістю методологічного апарату, яка співпала з кризою класичної раціональності, підштовхнула філософів до аналізу мовних виявів філософії. Криза філософії переросла гносеологічні межі і захопила сферу “онтології” думки. Акцент з досліджень свідомості змістився на дослідження мови. Сучасна філософія вбирає в себе голоси всіх культурних епох, вільно бере матеріал звідки завгодно і використовує його де завгодно. Це визначило ситуацію в філософії ХХ ст. як “теоретичну какафонію” (Лакан) і призвело її до втрати свого предмету.

Запропонована Ж. Дерріда концепція граматології мала своєю метою виправити ситуацію, і стала пошуком дійсно “людського” початку змісту світу.

В кожній гуманітарній галузі поступово закладається нова теоретична арматура, яка сприяє зміні стилю та правил інтелектуальної практики, впровадженню нової категоріальної мови, і, решті-решт, створенню нового концептуального простору. Це є досить важливим і актуальним для вітчизняної філософії, яка переживає процес опанування нової філософської мови як парадигми сучасного мислення і становлення національної ідентичності.

Різні аспекти граматологічної концепції Дерріда досліджували: Автономова Н., Соколов Б., Лук’янець Б. (епіс- темологічний), Фрейберг Е., Соболь О., Вайнштейн О., Гараджа О. (культурологічний), Маньковська Н. (естетичний), Філіппов Л. (психоаналітичний, літературознавчий), Епштейн М. (ймовірносно онтологічний).

Не обминули увагою теорію письма Дерріда і західноєвропейські та американські науковці, оцінки яких коливались від перебільшено захоплюючих до стримано скептичних —Кофман С., Нансі Ж.-Л., Норріс К., Харвей І., Гаше Р., Габермас Ю., Шапіро Г., Рорті Р., Батлер К. та ін.

Незважаючи на значну кількість літератури про творчість Дерріда, загального уявлення про його вчення не існує. Це складне завдання, тому визначимо мету статті як репрезентацію умов філософського мислення шляхом реабілітації письма.

L^critur—письмо, писемність, писання — головне поняття твору Дерріда “Про граматологію”. Це поняття в теорії Дерріда породжує багатозначність, яку неможливо усунути шляхом історичних аналогій, зверненням до контексу або до намірів автора. “Письмо” в різних роботах філософа виступає то як текст (книга, бібліотека, лабіринт), то як пам’ять, то як літографія слів (відбиток), то як сновидіння, то як слід, то як гра відмінностей. Для Дерріда важливим є не стільки власне письмо, скільки письмо у широкому смислі слова, що осягає будь-яку “графію” (хореографію, рентгенографію, кінематографію) або навіть просто будь-яку про-граму. Крім того будь-які близькі поняття — грама, графологія, графіка, граматологія. Письмо у широкому смислі —це деяке протописьмо: вже не власне запис, а лише його можливість — умова будь-якої дискурсивності, розрізненості, артикульованості (мовлення, письмо, будь-який рух) [3, 26].

Чому “письмо” стало центральним поняттям роботи Дерріда “Про граматологію”?

1) граматологія — наука про письмо, про предмет, якого не існує: є знання про конкретні види писемності, але немає знань про письмо у філософському смислі слова. Домінуюча теза Дерріда — письмо виникло раніше мовлення і мови, “мовний знак не існує до письма” [4, 129];

2) письмо було переконливим аргументом в критиці структуралізму (Леві-Строс, Соссюр, Якобсон.);

3) занурення в феноменологію призвело до виявлення домовних інтуіцій;

4) результат значного впливу психоаналізу Фройда З. і Лакана Ж.;

5) французька філософсько-літературна традиція: Ж.- Ж. Руссо, П. Валері, М Бланшо, Р. Барт, М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Батай, А. Арто;

6) культура ХХ ст. з двома світовими та численими локальними війнами призвела до небаченої диференціації форм діяльності, які настільки ускладнили комунікацію, що процес розуміння став супроводжуватись багатьма проміжними ланками. Нічого безпосереднього, наявного та безумовного не залишилось;

7) гостре переживання руйнування предметного поля філософії. Звідси захист її (у формі критики), очищення від хибних нашарувань (в першу чергу від неопозитивізму) і повернення їй істинного призначення.

Критика метафізики, як найбільш яскравого виразу всіх особливостей європейської культури, є основним завданням філософських міркувань Ж. Дерріда, бо тільки філософія здатна відтворити всю повноту тієї духовної атмосфери, яка притаманна спільноті під назвою “Європа”.

В основі критики Дерріда лежить ставлення до європейської культури як “логоценричної”. Це пов’язано:

— з кризою європейських гуманітарних наук, сутнусть якої не в самій природі раціонального, а в прагненні перенести природньонауковий образ мислення на дослідження в галузі духу. Абсолютизація такого інструменталістського підходу до філософії призвела до нівелювання її гуманістичного змісту, замкнення мислення в жорстких бінарних опозиціях, викривлення картини світу та до глобального відчуження — переживання свого як чужого і становленню свого чужим;

— з логоцентризмом як метафізикою етноентризму всієї західної історії. Центризм (центр) передбачає ієрархію, що, на думку Дерріда, є перешкодою у грі елементів всередині структури. Центрація — це такий спосіб ідентифікації будь- чого, за якого виділений фрагмент явища розглядається як ядро, до якого все стягується. Головне в логоцентризмі — це логос як “слово — звук — голос”, мовленевий вираз розуму як закону. Голос, звук сам по собі є онтологічним. “Голос зберігає в собі можливість присутності в світі, покладає буття як присутність, оскільки голос є буттям в формі універсальності, в формі свідомості. Голос є свідомістю” [5, 89].

Ж. Дерріда піддає критиці підгрунтя філософії, яке є метафізикою свідомості і суб’єктивності: з числених відомих дихотомій вона віддає перевагу певній стороні. Одна категорія виглядає більш важливою і змістовною, в той час як інша здається похідною, “маркованою”.

Французький філософ зосереджується на аналізі поняття “письма” в дихотомії “мовлення — письмо”.

Ж. Дерріда виділяє два види письма: перше — природне, вічне, всезагальне, божествене, друге — штучне, людське, низьке. В метафоричному сенсі природне або живе письмо рівнозначне божественому закону, серцю, почуттю. Воно безпосередньо пов’язане з голосом і диханням. Його суть не в граматології, а в пневматології. Воно є “близьким до внутрішнього голосу, який ми чуємо лише занурюючись в самих себе… природна єдність голоса і письма виступає тут як визначене заздалегідь” [4, 132]. Початкове мовлення сприймається як голос іншого (і Бога) і як заповідь. Таке письмо є символічним, а тому не є компетенцією семіології і лінгвістики. Таким чином, лінгвістика досліджує тільки другий вид письма — як техніку, запис, фіксацію знаків. В лінгвістиці письмо є засобом запису мовних знаків. Питання про природу письма не виникає, оскільки його підгрунтя вбачається у мовній діяльності. В лінгвістиці існує історія письма, але відсутня теорія, як логіка становлення і розвитку цієї історії. В результаті, задум загальної лінгвістики лишається суперечливим, а сама лінгвістика не може бути граматологією.

Проілюструємо основні положення теорії письма аргументами двох осіб — Фройда і Соссюра, які репрезентують ці два види письма. В лінгвістиці та психоаналізі вони є вершинами, яких ніхто не досяг, але всі від них відштовхувались.

Чи може допомогти граматології лінгвістика? Щоб дати відповідь на це питання, Дерріда звертається до Соссюра, який побудував концепцію мови як системи.

У Ф. де Соссюра мова за своєю сутністю незалежна від письма, як засобу зображення мовлення. Усне слово (єдність звуку та смислу, голосу та поняття, тобто означуваного та означеного) — є єдиним предметом лінгвістики. Письмо для ньго — це система умовних та довільних знаків, а тому “природне”, піктографічне зображення — це взагалі не письмо, а ідеографічне зображення — є письмом лише частково. У зв’язку з чим Соссюр так звужує предмет свого дослідження?

Річ в тім, що соссюрівська концепція виникла в період становлення лінгвістики як самостійної дисципліни. Якщо розглядати письмо як зовнішнє зображення, це не завадить побудові внутрішньої системи мови, як замкненої і самодостатньої. На думку Дерріда, Соссюр розуміє, що хоча письмо є чужим внутрішній системі мови, все одно повністю відволіктися від нього не можна: ця техніка небезпечна, з нею необхідно вміти поводитись.

Саме тому він і присвячує письму один з розділів “Курсу загальної лінгвістики”. Однак вибудувати внутрішню систему мови, наче не пов’язану з письмом, — лише півсправи, потрібно захистити її від вторгнення ззовні.

Соссюр не просто вважає письмо другорядним, підкреслює Дерріда, він таврує його як мораліст: увірвавшись ззовні, письмо паплюжить душевну чистоту, викривлює природні відношення між письмом і мовленням.

І все ж таки, чому з об’єкту науки виключається система письма як універсального явища, притаманного будь-якій мові? Чи можна назвати загальною лінгвістикою дисципліну, яка не розібралась зі своїми внутрішніми і зовнішніми проблемами? Якщо письмо — явище всезагальне, значить воно належить системі мови; адже будь-який мовний знак можна уявити як знак знаку, а отже і як писемний знак. Але тоді доведеться відмовитись від погляду на письмо, як простого зображення знаку. Жак Дерріда робить висновок, що Соссюр не в змозі осмислити письмо і тим самим дати визначення предмету лінгвістики в цілому.

Дерріда пропонує прочитати концепцію Соссюра по- іншому, виділяючи в ній все те, що фактично відводить письму належне місце серед інших форм мовної діяльності.

Відома ідея Соссюра про довільність та немотивованість знаку — усного і писемного — заздалегідь виключає тезу про вторинність письма і не дозволяє вивести його за межі мовної системи. До того ж у самому принципі буквеного письма повністю відсутнє відношення природньої образності у будь- якому смислі. Таким чином, якщо ми хочемо бути послідовними, нам доведеться обирати: або тезу про довільність знаку, або тезу про письмо, як зображення мовлення.

Філософ вважає, що Соссюр свідомо хоче усунути письмо і тому використовує будь-які аргументи. “Соссюр замикає проблему деформацій, які породжуються письмом, у своєрідний лінгвістичний лепрозорій” [4, 162].

Коментуючи концепцію Соссюра, Дерріда підкреслює, що, намагаючись усвідомити сутність мови як предмета лінгвістики, Соссюр фактично відмовляється від звуку і від природнього зв’язку звуку і смислу. Матеріальний звук не належить мові, хоча і є матеріалом для побудови мовної системи. Що ж до мовного означуваного, воно є безтілесним, оскільки створюється лише відмінностями. Жак Дерріда робить висновок за Соссюра: вихід з цих ускладнень полягає в інтерпретації мови взагалі як письма, тобто сліду, відмінності. Мова йде про протописьмо, яке ніколи не стане об’єктом науки, оскільки його досвід недоступний аналізу в межах конкретних наук. Тоді як же до нього добратись? Гуссерль і Гайдеггер запропонували шлях числених феноменологічних редукцій, які, правда, далеко не завжди узгоджуються із стратегією деконструкції. В результаті, протописьмо, на допомогу якому приходить протослід, свідчить, що ніякого першого сліду (основи) не існує, що до початкових інтуїцій (“чистої свідомості”) добратись неможливо, оскільки саме поняття феноменологічної редукції, на думку Дерріда, — лише “момент дискурсу”.

Що таке “слід”? Дерріда пояснює, що слід це першопо- чаток смислу. Слід є дещо записаним, не залежно від способу запису: це протофеномен пам’яті, який варто мислити до всіх протиставлень. Слід та протописьмо виступають як така наявність, в яку вже вписана ненаявність, і тому він виявляється первинною можливістю мовлення і письма, як артикульованих форм мови.

Де і як слід перетворюється на письмо, де і як одні графічні системи змінюються іншими? На ці питання “Курс загальної лінгвістики” Ф. де Соссюра відповіді не дає.

Жак Дерріда заглиблюється в історію проблеми письма і доводить, що розчищення поля для задовільняючої його постановки питання почалось з ХУІП ст. Першим кроком було подолання теологічного підходу (письмо дане людям Богом), який виключив інтерес до конкретних видів письма. Другим етапом було зацікавлення китайським письмом, як відображенням ідеальної філософської мови. Новий час створює проекти універсальної мови, шукає найбільш адекватні способи його фіксації, маючи намір, таким чином, проникнути в таємницю свідомості: універсальна граматика Пор- Ройяля, картезіанські очевидності, пошук абсолютно простої мови Лейбніцем тощо. Дерріда вважає, що китайьке та давньоєгипетське письмо було “європейською галюцінацією”, оскільки перебільшене захоплення ієрогліфами завадило їх об’єктивному дослідженню, по-перше, а по-друге, спрацювали інструменталістські забобони, що мова є знаряддям думки, а письмо лише додаток до цього знаряддя. Наслідком цих двох упереджень стала недостатня увага до знаку, неможливість теоретичного осмислення накопичених фактів, перемога лінійного фонетичного письма над всіма іншими видами письма. Фонетизація та лінеарізація письма з відповідною йому моделлю думки бездоганно вписувалась в метафізичну концепцію простору і часу (класичну онтологію — єдність “тут і зараз”, теперішнього моменту та певного місця).

Навіть Ж.-Ж. Руссо, який зафіксував це протиріччя та поставив питання про природу письма, не зміг, на думку Дерріда, вирватись з тенет метафізики.

Якісний прорив стає можливим з появою психоаналізу, як спроби повернутись до природнього, вічного, всезагаль- ного письма. Були відновлені права “міфограми”, в якій всі аспекти письма (мистецтво, релігія, економіка, техніка) злились в єдність. Символ, як мова несвідомого, возкресив нелінійне письмо.

Проясненню цього революційного жеста Ж. Дерріда приділяє увагу в роботі “Фрейд і сцена письма”[6]. Французький філософ виокремлює в текстах Фрейда ті орієнтири та елементи психоаналізу, які свідчать не лише про історичну оригінальність його концепції, а й руйнують логофоноцен- тризм західної культури. Що це за елементи (теми)?

1. Метафоричні моделі дискурсу, що представляють зміст та структуру психіки.
2. З. Фрейд виходить у своїх дослідженнях, на думку Дерріда, на поняття “сліду” (як теорії шифру та як пам’яті), пояснюючи взаємодію механізмів пам’яті і сприйняття за принципом “контактних решіток” і “торіння” (прокладання шляху).
3. Неографізм “розрізняння” (difffirance) як розвертання відмінностей, відкладання дії, очікування, рознесення, що подібне до фройдівських форм психологічного захисту та функціонування несвідомого; перервність (неможливість) чистого сприйняття, яким володіє лише Бог. Від Бога людину відрізняє нездатність до безпосереднього інтуїтивного прямого вбачання смислу буття взагалі та зокрема власного життя. Бог не має відмінності між твореним буттям та смислом буття, вони для нього єдині. Людина в цьому сенсі не є творцем, вона лише осягає всесвіт. Від тварини людину відрізняє розумна діяльність, мовна комунікація, усвідомлення своєї конечності.

Таким чином, відмінності з двох різних сторін виходять на перший план, як уповільненість в порівнянні з інстинктивними реакціями тварин і як відстроченість смислів в загальному процесі означування.

1. Заповнювання — це загальний механізм добудови до чогось цілого, яке має недоліки, за рахунок внутрішніх ресурсів (в термінах псхоаналізу це ближче до “компенсації”, “сублімації”).
2. Гра як поле нескінчених заміщень; як спосіб віднайти своє інше; як спосіб конструювання можливих шляхів існування; як центральне поняття “децентралізованого” постструктуралістського дискурсу; процес саморозрізнення.
3. Джерелом натхнення постановки в граматології питання про ім’я людини був психоаналіз. Фройд вважає, що власні імена легше ніж інші слова та висловлювання витісняються та забуваються. Це пов’язано з особливістю семантики власних імен, у яких відсутній концепт, що надає слову певну стабільність таким чином, що при всьому різноманітті значень загальне поняття зберігає основне конотативне значення — смисл. Власне ім’я прив’язане не до концептів, а до ндивідів, власному імені майже немає чого втрачати, а все, що воно може втратити, має суб’єктивний характер. Тому воно легко забувається, тобто витісняється. Вся та конотація, яку містить власне ім’я, лише полегшує хибну підстановку іншого імені. За власним ім’ям, що зникає з пам’яті, зникає і об’єкт бажання.

Для психоаналізу важливо куди приведе те чи інше ім’я незалежно від істинності або хибності контексту; для психоаналізу не існує опозиції “осмислений-безсмислений”, тобто мова несвідомого не знає бінарних опозицій, не має національного забарвлення і подібна до мови поезії [7].

1. Поняття письма, аналогом якого у Фройда виступає несвідоме.

Таким чином, з граматологічної точки зору головне досягнення Фройда полягає в доведенні неможливості чистого сприйняття будь чого в житті людини і в культурі, що є наслідком диференційного характеру “письма” (тобто процесів отримання, відстрочення, збереження, економії). Психоаналітична метафора письма — це фройдівський “чарівний блокнот”, в якому невидимо зберігаються різні шари записів. Дерріда не цікавить специфіка мовленевого спілкування пацієнта з психотерапевтом, найголовніше для нього — це сліди пам’яті, що зберігають неусвідомлене переживання для подальшої його обробки, а також графічні записи сновидінь, які дозволили Фройду по-новому подивитись на співвідношення свідомості та несвідомого.

Отже, переосмислюючи філологічні підґрунтя граматології, Жак Дерріда створює філософську концепцію письма, де з суто вузьких, лінгвістичних проблем взаємовідношення звукової та писемної мови виводить ще одну теорію критики метафізики, кризи західноєвропейського раціоналізму і загибелі культури.

В основі критики метафізики Ж. Дерріда покладено відношення до європейської культури як логоцентричної, яке необхідно подолати, оскільки поняття логосу залишається незмінним з часів античності. А головна провина логосу полягає в тому, що всі його визначення зводяться до свідомості, мови, слова, тобто мовленневого вираження розуму як закону. Таким чином, метафізичне європейське мислення відтворює всю історію духу як історію мови, зокрема історію звуку, якому надається перевага перед письмом

Епоха метафізики, тобто філософії, яка визначає буття як присутність, є епоха голосу як технічного засобу, який забезпечує фактичність означуваного: “Уся історія метафізики є абсолютне бажання чути-себе-мовцем” [8, 115]. Досвід стирання означуваного у голосі є умовою самої метафізичної ідеї істини. Це означає, що в основі метафізики лежить наступне приховане припущення: голос суттєво й безпосередньо є близьким до розуму; голос є найближчим до означеного, усі інші означувані (насамперед графічні) є похідними і не мають самостійного значення. Тому фоноцентризм зливається із визначенням буття як присутності.

Отже, паралельно із логоцентризмом і фоноцентризмом йде витіснення письма: зв’язок між письмом і мовою проголошується штучним, письмо розуміється як “знак знаку” — воно ніби лише репрезентує мовлення. Витіснення письма — це витіснення означуваного взагалі й ствердження трансцендентального означеного смислу, поняття, мислення, яке вважається вільним від матеріальності й фактичності означуваних.

Аналізуючи семіологію Ф. де Соссюра, Ж. Дерріда пропонує вже не лише письмо, а й будь-який знак розуміти як “знак знаку”. Тоді, якщо кожен знак, маючи відміннісну природу, обов’язково співвідноситься з іншими знаками, якщо “знак знаку” — це письмо, то модель письма стає засобом інтерпретації системи мови в цілому. Виходить, що “означуване означуваного” описує рух мови з самих витоків: немає жодного означеного, яке б уникнуло гри відсилок позначення, яке конституює мову. Означене завжди вже функціонує як означуване для чогось іншого.

Таким чином, вторинність, яку приписували виключно писемним знакам, характеризує всі означені взагалі. При цьому створюється нове поняття письма, яке можна назвати протописьмо або грама. Термін “письмо” використовується тут тому, що шлях до грами веде через вульгарне розуміння письма. Тоді грама стає найбільш загальним поняттям семіо- логії, яке при цьому трансформується в граматологію. Ж. Дерріда вважає, що письмо не може бути об’єктом науки, і тому задача граматології — звільнити наукове дослідження від зв’язку з онто-теологією, логоцентризмом і фонологізмом, вона маркирує і водночас порушує межі, які окреслюють поле класичної науковості.

Специфічна “раціональність”, яка пов’язана з письмом та проголошує деконструкцію логоцентризму, визначається Ж. Дерріда як difffirance — рух, засобами якого мова або будь- який код взагалі конституює себе як мережу відмінностей. За Ж. Дерріда, наслідок соссюрівської ідеї відміннісного характеру знаку полягає у тому, що означуване поняття ніколи не присутнє саме по собі; кожне поняття вписане в ланцюг або систему, в межах якої воно відсилає до інших понять через гру відмінностей. Таке переплетіння означає, що кожен елемент конституює себе на основі наявного в ньому сліду (відбитку) всіх інших елементів мережі. Тоді немає нічого, що було б коли-небудь чи де-небудь просто присутнім чи відсутнім: всюди тільки відмінності й сліди слідів, в присутності сліду заявляє про себе не усунена відсутність іншого “тут і тепер”. Доки difffirance працює, присутність завжди залишається відстроченою. “Слід є в дійсності абсолютним першопочатком смислу взагалі. А це… означає, що абсолютного першопочатку смислу взагалі не існує … жодне поняття метафізики не може його описати” [8, 192].

Отже, деконструкція за методом Дерріда розвінчує ілюзії метафізичного дискурсу, який повністю перебуває під впливом моделі слова-голосу.

Повертаючись до письма, нехтуваного метафізикою, Дерріда розхитує одну з найголовніших підвалин цієї останньої, пропонуючи методику, багату на оригінальні продовження.

Зробимо висновки:

1) до соссюрівської моделі письма Дерріда ставиться критично і навіть звинувачує швейцарського лінгвіста в ненауковості, а до фройдівського письма він лояльний та терпимий, оскільки ідеї класичного психоаналізу бездоганно вписуються в його грамотологічний проект. Хоча зміст лишається непрояснений, тому що досвід письма зсуває, викривляє, змінює все смисли, включаючи їх в безкінечну гру розрізнянь, але це компенсується оригінальністю філософської мови Дерріда, яка відсилає читача не до аргументів, а до міфопоетики;

2) теорія письма скасовує традиційне уявлення про твір як замкнене ціле і замінює його “філософією письма”, або вченням про текст як незамкнене поле, “центр якого скрізь, а коло ніде”. Процес написання перетворюється на розсіювання смислу;

3) письмо виконує роль онтологічного обгрунтування концепції, тобто Ж. Дерріда замінює метафізику буття метафізикою “письма”;

4) поняття письма є головним засобом здійснення декон- струкції західної філософії і культури, воно гостро ставить питання про нові способи її глибинного вивчення, виявлення нерозкритих рівнів, про долю європейської філософії і можливості її подальшого розвитку;

5) досить широке трактування письма в теорії Дерріда підштовхує до спокуси провести його аналогію з епіфізом — глибинною пам’яттю, яка зберігає всю історію людства (протописьмо); з ейдосом Платона, несвідомим психоаналізу, перинтальними матрицями Ст. Грофа, інформаційним полем Всесвіту тощо.

“Зірковий пил спитав Не-Сутність: — Пані, ти існуєш? чи не існуєш? Він не отримав відповіді на своє питання і пильно подивився на появу іншої, яка була глибокою порожнечею. Весь день дивився, але нічого не зміг побачити, слухав, але нічого не почув; стискав, але нічого не зміг утримати. Зірковий пил тоді сказав: — Чудово! Хто може досягнути цього? Я можу осягнути існування і неіснування, але я не можу осягнути неіснування, що не існує [Так, щоб воно] ще й було неіснуючим існуванням. Як можливо досягнути цього?” [9, 186]. Зірковий пил не отримав відповіді від Не- Сутності, але, одержавши його від порожнечі, заплутується в уникливій різниці. Ця петльована думка, що складається з відповідей, котрі уникають питань і питання, які ухиляються від відповідей, складають суть процесу письма.

Література

1. Derrida G. La carte postale: De Socrate а Freud et au-deta. — Paris: Aubier —Flammarion, 1980.
2. Шюре Э. Великие посвященные. — Калуга, 1914.
3. Автономова Н.С. Деррида и грамматология / Деррида Ж. О грамматологии. — М., 2000.
4. Деррида Ж. О грамматологии. — М., 2000.
5. Derrida G. La voix et phnnomnne. Introduction au problnme du signe dans la phnnomnnology de Husserl. — Paris, 1967.
6. Деррида Ж. Фрейд и сцена письма / Деррида Ж. Письмо и различие.— СПб, 2000.— С. 252-281
7. Руднев В. Язык и смерть // Логос. — 2001. — № 1.
8. Derrida G. La voix et phnnomnne. Introduction au problnme du signe dans la phnnomnnology de Husserl. — Paris, 1967..
9. Эпштейн М. Философия возможного. — СПб., 2001