Методи дослідження історичної психології і критерій розвитку у процесі історіогенезу
Категорія (предмет): ПсихологіяВступ.
1. Історія становлення, предмет, принципи й завдання історичної психології.
2. Методи історичної психології.
3. Історична психологія про обожнення і духовність і критерій розвитку у процесі історіогенезу.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Історична психологія вивчає соціально-історичну свідомість лю-дини, малої і великої групи та суспільства як суб'єктів історичної діяльності й поведінки, як носіїв історичних норм і цінностей. Досліджуючи співвідношення історичного розвитку психічного світу з історією людства, вона виявляє історичні чинники, описує історіогенез людини й людства, здійснює діалог минулого і теперішнього, або ж "розмову з мертвими від імені живих в ім'я живих" (Л. Февр). Досліджуючи реальну цілісну людину, історична психологія реалізує принцип цілісного підходу в психології. Вивчаючи ж людину за матеріальними і духовними продуктами її діяльності, в яких та втілює й об'єктивує свої можливості, вона одночасно реалізує і суб'єктно-діяльнісний підхід, який вважається найбільш сучасним і перспективним напрямом розвитку психологічної науки.
Оскільки історична психологія розвивається на межі багатьох наук, то вона стимулює впровадження міждисциплінарних досліджень і комплексного підходу, а також ідеографічних (опис окремих явищ в їх індивідуальних проявах) методів. Можна сказати, що історична психологія, здійснюючи синтез природничих, соціальних і гуманітарних підходів у пізнанні людської психіки, віддзеркалює найсучасніші тенденції й перспективи наукового пошуку взагалі.
Основні завдання історичної психологи:
• виявлення історіогенезу людської психіки;
• структурно-функціональне вивчення психіки на різних етапах розвитку людської цивілізації;
• дослідження психологічних факторів культурно-історичного процесу на різних етапах його розвитку;
• виявлення закономірностей формування культурно-історичної рефлексії тощо.
1. Історія становлення, предмет, принципи й завдання історичної психології
Хоча історична психологія як галузь людського знання сформувалася на початку 40-х років XX ст., вона має глибоку передісторію. її витоки сягають ранніх етанів історіогенезу, коли в окремих людей виникло усвідомлення їх історичної належності, тобто почала розвиватися історико-психологічна рефлексія і в "Я-концепції" з'явилася така субчастина особистості, як історична людина. Формування історико-психологічних знань віддзеркалено в прадавніх міфах, переказах, біблійних оповідях, літературно-художніх творах Гомера, історико-філософських нарисах Геродота, Платона та ін. Коли ж до міфічного, релігійного, філософського та художньо-образного способів пізнання світу долучився науковий, то в його межах спочатку в Росії, а пізніше й інших країнах почала розглядатися історико-психологічна проблематика. У першій половині XIX ст. вона зустрічається в працях слов'янофілів, західників, віддзеркалюється в діяльності членів Географічного товариства, зокрема вивчається психологія народів Росії. У другій половині XIX ст. в західноєвропейській науці з'являються перші історико-еволюційні нариси з психології народів. Вони мають описовий характер і ґрунтуються на вивченні продуктів духовної діяльності. З'являються праці Г. Спенсера, Л. Леві-Брюля, К. Леві-Строса, X. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта, В. Дильтея та ін.
За часів радянської влади проблемами історичної психології займалися Л. Виготський, С Рубінштейн, О. Лурія, Б. Поршнєв, Л. Ацифєрова та ін. Л. Виготський був широкоосвіченою і талановитою людиною. Він добре розумівся на філософії, зокрема знав її німецьку історичну школу. Це допомогло йому сформулювати принцип культурно-історичної обумовленості людської психіки, який став основою побудови нової науки. Першу спробу емпіричного вивчення історичного розвитку пізнавальних процесів здійснив учень Л. Ви-готського О. Лурія. Дослідженню становлення людської психіки на Ранніх стадіях історичного розвитку суспільства присвятив свої праці Б. Поршнєв.
Зацікавленість проблемами історичної психології значно Посилюється в 1980-1990 роках, що пов'язано з процесами перебудови. Історико-психологічну проблематику в Україні розвивають І. Бєлявський (Одеса) і В. Роменець (Київ). У Росії — В. Шкуратов, Л. Спіцина, А. Барська та ін. Поступово формується теоретична основа, емпіричний фундамент, починають читатися відповідні факультативи, а потім і навчальні дисципліни, друкуються посібники, відбуваються міжнародні наукові конференції тощо.
Актуальність історичної психології в нашій країні значною мірою зумовлена двома групами факторів. Зовнішні чинники: незалежність, геополітичне розташування України, більш інтенсивні взаємовідносини з представниками різних культурних практик та ін. До внутрішніх факторів належать зміни, які відбуваються в різних сферах життєдіяльності України: економічній, політичній, культурній, соціальній тощо. Змінюється не тільки система соціально-економічних відносин, трансформується сама сфера духовного життя суспільства, його світовідчуття та світосприйняття, освіта й наука, церква й мистецтво, спілкування й управління тощо. Отже, збільшується не тільки інтерес до питань історії та психології, прагнення зрозуміти духовні та матеріальні витоки сучасних подій, статус і позиції людини у світі, у своїй рідній країні, а й бажання побудувати відповідні технології використання культурного надбання[3, c. 19-21].
Людський дух цілісності, переходячи з однієї епохи в іншу, ніби розривається навпіл. Порівнюючи між собою складові частини, минуле й сучасне, зіставляючи "історичне" й "психічне", ми отримуємо унікальну можливість синтезувати нове уявлення про час і про себе, відроджуючи втрачене почуття гармонії та єдності. Таке розщеплення і роздвоєння в історичному житті й людській свідомості необхідне для подальшого розвитку культурної рефлексії та історико-психологічного пізнання. Адже саме вони мають забезпечувати необхідними знаннями не так ситуативний, як тактичний і стратегічний вибір і прийняття суспільством життєво важливих економічних, соціально-політичних та культурно-історичних рішень у житті країни. Сучасна вітчизняна соціальна та гуманітарна наука, зокрема психологія культури, має піднятися до перетворення соціально-політичних, історичних і культурних завдань на професійно-орієнтовані проблеми, програми, технології, рекомендації та практику їх здійснення.
Завдяки своїй активній діяльності й ставленню до зовнішнього та внутрішнього світу людина — головна відтворювальна і рушійна сила історії. Як проективна істота, як системоутворююча інтегральна складова (суб'єкт) історичного процесу вона переорієнтовує його, отож має добре усвідомлювати його людську складову, яка відображається не тільки в окремих артефактах культури, а й усією культурою як глобальним артефактом. З огляду на це надзвичайно важливо зрозуміти, як людина реагує на суспільно-історичні процеси, що додає сама, як на неї впливають різні ідеї, прагнення, уявлення, переживання. Адже людська психіка, свідомість, з одного боку, перебувають під тиском історичних закономірностей, з іншого — самі впливають на перебіг історії.
Змінюючи історію, людина змінює свій внутрішній світ: соціальні установки, цінності, орієнтації, мотивації, ієрархію потреб та інтересів, образ-"Я" тощо. І якщо вона враховуватиме психологічну та духовну складові у своїй практичній діяльності, то не виникатимуть ті суперечності між суспільно-історичним і психодуховним планами розвитку, які спричинюють соціальні конфлікти й кризи, соціальну пасивність і деградацію суспільства.
До перебудови такі проблеми глибоко не вивчалися. Це пояснювалося гомогенністю радянського суспільства, адміністративно-командними методами керівництва, ігноруванням соціально-психологічних факторів і засобів суспільного розвитку, економічним детермінізмом тощо. Втрата відчуття індивідуальності, реальної живої людини, заміна її моделлю, узагальненою схемою, обездуховлення історії призвели до глибокої кризи в країні. Сучасне суспільство стає дедалі мобільнішим й ігнорувати психологічний фактор дедалі небезпечніше. Постійне підвищення інтересу громадськості до досліджень у галузі психології культури, зокрема історичної психології, — ознака суспільного пошуку виходу із системної кризи[1, c. 24-26].
2. Методи історичної психології
Психологія культури, зокрема історична психологія, розвиваючись на межі природничих, соціальних і гуманітарних наук, поєднують номотетичні й ідеографічні методи. Номотетичні методи переважно використовуються в природничих і соціальних науках (експеримент, обробка великого масиву статистичної інформації, моделювання тощо). Ідеографічні, або ж описові методи, притаманні, як правило, гуманітарним наукам. Вивчаючи пам'ятки й історичні джерела, які є продуктами діяльності людини і втілюють у собі її психологічні характеристики та властивості, історична психологія використовує специфічні інструментальні та мовні засоби опису психічного життя людей у минулому (рис. 1).
В арсеналі ідеографічних методів історичної психології — інтуїтивний метод, метод структурних моделей аналізу тексту та метод психолого-історичної реконструкції.
Інтуїтивний метод — це своєрідне, насамперед, почуттєве вживання в джерела, історичну добу, культурну практику, в образи історичних героїв тощо. Він потребує надзвичайних якостей живого реманенту (функціонального інструменту) — всебічно й гармонійно розвиненої особистості дослідника, який має бути одночасно і художником, і вченим, і поетом, і філософом, володіти не тільки мовою понять і категорій, а й мовою образів, символів і знаків, а також мати власний духовний досвід і сформовану метапам'ять (пам'ять про пам'ять). Цей метод належить до синтетичних методів, у ньому поєднується мистецтво стати і бути людиною з наукою. На відміну від зазначеного методу, метод структурних моделей аналізу тексту оперує процесами моделювання системи смислів і системи образів, які розташовуються в просторі метафор, які є його векторами і на яких будуються міфи, релігійні, філософські і художні твори. Цей метод використовує також вторинну інформативність. Джерела її — не так основні, як другорядні елементи тексту (ілюстрації до ідей, опис ситуацій, ставлення до них, загальне тло подій, його побутовий, суб'єктивний та образний аспекти). Скажімо, щоб відокремити реальність переживань і думок від художнього вимислу, дослідник має орієнтуватися не на зміст феномену, а на його процесуальний аспект, не на сюжет, а на вибір рішення й способи його виконання головними героями твору[7, c. 19-20].
Останнім часом у науковий вжиток входить метод психолого-історичної реконструкції психіки людей минулих епох. Серед його розробників В. Кольцова, Л. Спіцина, А. Барська. Послідовні етапи-блоки цього методу утворюють своєрідну мапу циклічного маршруту, який багато разів проходить дослідник-психолог, котрий намагається відтворити психічні реалії конкретної епохи. Складовими цього шляху стали:
• вивчення проблемного сектору;
• постановка завдання в загальному вигляді;
• робота із джерелами;
• аналіз тексту;
• вибір вихідних теоретичних положень;
• формулювання гіпотези;
• створення психологічної моделі та мови описування;
• використання даних суміжних наук;
• отримання результатів та узгодження їх із попередньою гіпотезою, джерелами, проблемою, теоретичними положеннями, створеною моделлю тощо;
• висновки.
До загальних теоретичних положень належать ідеї інтеріоризації (П. Піаже, Л. Виготський), основні принципи розвитку самосвідомості, загальні уявлення про розвиток саморегуляції людини тощо. Хоча ці положення отримані під час вивчення психічного розвитку в онтогенезі, вони були переосмислені й застосовані щодо історіогенезу. Упродовж історичного розвитку відбувається своєрідна інтеріоризація зовнішнього досвіду і згортання екстеріоризованих здібностей, отриманих при засвоєнні нових видів діяльності, сценаріїв спілкування, знань, у внутрішній план. Внаслідок цього людина краще оволодіває абстрактно-логічним мисленням, поглиблює рефлексію та самосвідомість, вдосконалює засоби саморегуляції. Критеріями розвитку в процесі історіогенезу стають характер засобів організації психічної діяльності, особливості взаємодії людини з природою, культурою, іншою людиною, із самою собою і Богом, співвідношення логічних і алогічних елементів у прийнятті життєво важливих рішень і способах їх виконання, особливості використання вербальної та невербальної мови, провідні засоби передачі інформації тощо. Так, рівень розвитку мови та мислення виявляється в заміні стійких словосполучень загальними поняттями, а малодиференційованих мовних конструкцій — більш точними і структурно складнішими. Оскільки мова найбільше віддзеркалює безсвідомі зміни у психіці людей, розвиток розумового інструментарію, можливості образного та абстрактно-логічного мислення, то аналіз розвитку абстрактних понять дає змогу зрозуміти як осмислювався й узагальнювався зовнішній та внутрішній досвід на певному історичному відтинку часу. Наприклад, історико-психологічні студії А. Барської говорять про те, що в античну епоху існував тісніший зв'язок зовнішнього і внутрішнього світів, ніж тепер, була менша інтеріоризованість окремих операцій, переважав наочно-образний компонент, домінувала емоційна регуляція над раціонально-логічною, існувала своєрідність естетичного й етичного сприйняття дійсності тощо[4, c. 38-40].
3. Історична психологія про обожнення і духовністьі критерій розвитку у процесі історіогенезу
Намагаючись зрозуміти свої матеріальні й духовні витоки, люди прийшли до усвідомлення того психодуховного феномену, що шанували, приєднувалися, ототожнювалися, почуттєво вживалися в когось або щось, аби набратися необхідної психічної енергії за образом і подобою того, кого або що вони вибрали для наслідування. Отож наші культурно-історичні попередники прохали, молили, дякували, опоетизовували й обожнювали спочатку різні сили фізичної природи (вогонь, вода, земля, вітер), окремі рослини, дерева, риб, плазунів, тварин, птахів. Потім почали обожнювати сили соціальної природи: різні види діяльності (землеробство, скотарство, гончарство, ковальство, військова справа, цілительство, служіння Богу, просвітництво, законотворення, наука, освіта та ін.), соціальні установки (наприклад, заповіді), соціальні ролі і сценарії спілкування, засоби обміну та накопичення коштів (гроші, дорогоцінні коштовності тощо), владу тощо. Водночас вони обожнювали і сили внутрішньої фізичної, психічної та духовної природи: здоров'я, знання, досвід, мудрість, а також почуття гармонії, краси, віри, надії, любові, які є внутрішніми засобами саморегуляції. Боготворили й дружбу, пізнання, розум, волю, мужність, свободу, творчість, вдячність, дух. Шанування й обожнення як найвищий ступінь шанування (шанування, уособлення, персоніфікація, поетизація, одухотворення) передавалися за допомогою різних вербальних та невербальних засобів спілкування: пісня, танець, ритуал, обряд, слова-звертання, молитва, предмети та дії-сим-воли, святковий одяг, певні кольори та звуки, психічні стани, найвищі емоції й почуття тощо. Останні ставали одиницями символічної мови складніших текстів, наприклад, календар свят.
Згодом людство узагальнило свій досвід виживання й духовного життетворення і відкрило Єдиного Бога, Творця видимого і невидимого світу. Це неперевершене гуманітарне відкриття й досі є найбільшим психолого-педагогічним досягненням цивілізації щодо самореалізації та самоактуалізації людини, відродження її фізичного, психічного й духовного здоров'я, подолання міжкультурних і міжрелігійних конфліктів, які виникали внаслідок поклоніння різноманітним богам тощо.
Культурно-історичні засади сучасної європейської цивілізації мають три основні складові: творчий дух давньогрецької демократії, філософії, мистецтва й науки, християнська релігія з її духовною ідеологією і технологією просвітництва (церков) та римське право з його виконавським духом. Саме в античну епоху відбулися ті радикальні зміни в мисленні людей, які й запозичила молода європейська цивілізація. Вони знайшли своє відображення також у співвідношеннях образу й смислу, на що звернув увагу Платон. Ось як говорить він про Сократа устами Алківіада в діалозі "Пир" (назву подано в російському варіанті).
"Найбільше, на мій погляд, він схожий на тих силенів, які бувають у майстернях скульпторів і яких художники зображують з дудкою або флейтою в руках. Якщо розкрити такого силена, то всередині у нього виявляються статуї богів. Сократ схожий, як на мене, на сатира Марсія… Не знаю, чи комусь доводилося бачити скульптури, що зачаїлися в ньому, коли він розкривався по-справжньому, а мені якось довелося, і вони видалися мені такими божественними, золотими, прекрасними і дивовижними, що я вирішив зробити невдовзі все, хоч би що Сократ просив.
…І мовлення його найімовірніше схоже на силенів, які розкриваються. Насправді, якщо послухати Сократа, то спершу оповіді його видаються смішними: вони вдягнуті в одяг таких слів і виразів, що нагадують шкуру такого собі нахаби-сатира. На язиці у нього вічно якісь нав'ючені віслюки, ковалі, чоботарі, дубильники, здається, що говорить він завжди одними й тими ж словами одне й те ж, тому всяка недосвідчена й недалека людина готова підняти його оповіді на сміх. Але якщо розкрити їх і зазирнути всередину, то спочатку бачиш, що тільки вони й змістовні, а потім, що оповіді ці божественні, що вони зачаїли у собі безліч скульптур доброчесності й торкаються безлічі питань, точніше всіх, якими личить займатися тому, хто прагне досягти найвищої шляхетності". (Платон. "Пир")[2, c. 25-28].
Давня Греція і Рим спородили яскраві й прекрасні образи богів, титанів, героїв (Прометей, Зевс, Афродіта, Психея, Ахіл, Геракл), історичних осіб, наприклад, Сократ та ін. Сучасне мистецтвознавство вивчає ці образи поза їх смислами, а філологія, історія, семіотика, навпаки, досліджують смисли поза образами. А втім, щоб дослідити давню культуру, особливості мислення її окремих представників, треба виявити тісний зв'язок образу й смислу. Адже образ порівняно зі смислом є зовнішнім, наочним і сприймається безпосередньо, а смисл — внутрішній, невидимий, інколи навіть протилежний видимому образу. Цікаво, що у Платона смислова модель повністю відповідає образній, вона унаочнена, немов скульптура за образом і подобою людини. Причому сам образ належить до тимчасового життя, а смислова модель — до вічного. Під кутом зору образу-смислу Платон аналізує не тільки зовнішній вигляд, а й оповіді Сократа, які є яскравою характеристикою його соціокультурного образу. Вони, оповіді, — немов шкіра сатира, але їх смисли — божественні скульптури.
В античності мистецтво слова й образотворче мистецтво, тобто філософія, мистецтво і наука як три способи пізнання дійсності, ще не відокремлені. Вони постійно перетинаються, глибоко віддзеркалюючи сенс буття. В цьому й полягає антична позиція митців. Античні твори сприймаються надзвичайно пластичними, наочними, конкретними, в послідовності зв'язку зовнішнього і внутрішнього, в цілісності охоплення життя персонажа від народження до смерті. В них універсально-сутнісне бачення життя передається тонкими нюансами, взаємозв'язок образу й смислу виступає на тлі міфу, а точніше, вкорінюється у міф (Сократ — Марсій) і в релігію (золоті скульптури богів). Іншими словами, цей зв'язок проектується на них, запліднюється в них, щоб потім поступово виокремитися з них як дійсна історія про пошук істини у всеохоплюючому образі буття, його глибинні смисли (Л. Акімова).
Міф значно раніше, ніж історія, знайшов своє втілення в мистецтві- Не випадково античні образи мають прототипи у міфах, отож і розглядати їх потрібно саме в міфічному контексті. Платон, описуючи Сократа не тільки в контексті міфу (Марсій), а й контексті вищих ієрархічних рівнів міфу, тобто сфери богів, намагається тим самим вирішити завдання — розкрити силена. Це є підказкою до реконструкції духовної культури і в наш час. Сьогодні історична лінія розвитку міфу, ритуал — міф — епос — казка -сатира, розкривається за допомогою геноструктурної моделі міфологем, тобто того символогічного поля, яке своєю системністю дисциплінує відтворення міфологічної моделі.
Оскільки міф базується на системі метафор, то це дає змогу пересувати смисли по шкалі вектора, які ця система і задає. І хоча моделювання системи образів набагато складніше, ніж моделювання системи смислів, все ж, будучи пов'язаними між собою певною закономірністю, вони теж розкриваються в руках худржника-вченого. Розгортаючи лінію розвитку міфу "ритуал — міф — епос — казка -сатира", історичний психолог одночасно розгортає і сувій неба, тобто уявних образів, до яких зверталися віддалені у часі культурно-історичні попередники. Отож система образів-смислів міфу є не тільки відповідним матеріалом для подальшого перетворення в руках античних митців слова, а й тим духовним продуктом, артефактом культури, який стає ключем до таємниці засобів мовлення, спілкування й мислення людей інших історичних епох.
Звернемося у зв'язку з цим до давньогрецького міфу про Психею, на честь якої була названа наука про розвиток психіки, людську душу — психологія. Він оповідає про те, як Психея, втративши свого коханого чоловіка, в образі якого уособлено переживання гармонії, єдності й цілісності, мандрувала світами, щоб відшукати і повернути почуття любові. Не знайшовши його на землі, вона звернулася до своєї небесної свекрухи — богині гармонії, краси й любові Афродіти, в образі якої були обожнені найвищі людські почуття. Психея побувала на прохання Афродіти в царстві Нептуна, який уособлює океан різних пристрастей, і вийшла з його глибин неушкодженою переможницею. Потім вона спустилася в підземне царство Аїда, щоб поговорити з мертвими від імені живого і заради живого. Піднявшись із глибин історичної пам'яті до світла сонця самоусвідомлення, вона, нарешті, здобула право на небесне (уявне) весілля з життєдайним принципом любові, тобто на відродження й повернення свого почуття єдності й цілісності, краси й гармонії зовнішнього та внутрішнього світів. Не випадково Психея отримала від Зевса знаменний подарунок: замість тимчасового існування — життя вічне, вільне від обмежень історичного часу, що зрівняло її з богами Олімпу.
За простим, на перший погляд, сюжетом про закохану дівчину ми, завдяки аналізу вторинної інформативності, відкриваємо більш глибоке смислове нашарування, метаконтекст — розповідь про безкінечний шлях розвитку людської душі, про опанування складних методів саморегуляції та самоактуалізації тощо. У цьому міфі відсутні художньо виписані деталі образів і смислів як, скажімо, у пізніших античних творах. Навпаки, образи його максимально узагальнені, графічні й нагадують собою символи. Смисли ж образів також подані в символічній формі й сконцентровані в іменах. Разом вони утворюють тло, на якому відбуваються психічні події, і з якого вивільнюються їх наслідки, нова якість психічного буття. Все це свідчить про той вихідний етап духовної творчості в розвитку людства, коли здійснювалося творення імен і назв, які є найкоротшою піснею, завдовжки в одне слово. Слово, яке звеличує або прославляє, дякує, просить, благає, передбачає, закликає, надихає і обожнює те явище, іменем, назвою і символом якого воно стає. Згадаймо, що колись і Адам давав імена тваринам, які жили в раю[5, c. 54-58].
Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робили цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищ. Так психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва — на мотиваційних, а у XIX- XX ст. — на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.
Висновки
Історичний етап розвитку психології — тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Тому знайомство з найважливішими психологічними теоріями дає змогу краще зрозуміти предмет психології і методи дослідження психіки.
Питання про місце психології в системі наук завжди було і залишається предметом гострих дискусії. Від відповіді на нього залежать можливості використання психологічних даних в інших науках, розуміння того, наскільки правомірно використовувати їх здобутки в психології. Місце, яке відводилося психології в системі наук у різні історичні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологічних знань, і про загально філософську спрямованість самої класифікаційної схеми. У цій схемі психологія завжди була саме тим компонентом, який переконливо показував неспроможність усіх лінійних класифікаційних схем. Жодна наука не переходила з однієї рубрики в іншу стільки разів, як психологія.
В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу встановлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:
— відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз);
— представники другого підходу (М.С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи (донаукової (міфологічної), філософської і наукової психології);
— згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належать вчинокова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В.А. Роменцем.
Згідно остатнього підходу, етапи розвитку виокремлюються за історичними епохами — отож, можна говорити про психологію Міфологічного періоду, психологія Античності, психологія Середньовіччя, психологію Відродження, психологію епохи Бороко, психологію Просвітництва, психологію Сцієнтизму (останньої епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми — її назва походить від латинського «scientia» — наука, і відбиває ту рушійну силу, яку має наука у сучасній культурі).
Список використаної літератури
1. Ждан А. История психологии: От античности до наших дней : Учеб. для вузов по спец. "Психология"/ Антонина Ждан,. — М.: Изд-во МГУ, 1990. — 366 с.
2. Жуков С. Історія психології: Навчальний посібник/ Сергій Жуков, Тетяна Жукова; М-во освіти і науки України, Донецький ін-т ринку та соціальної політики. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 222 с.
3. Корольчук М. Історія психології: Навчальний посібник/ Микола Корольчук, Петро Криворучко,. — К.: Ельга Ніка-Центр, 2004. — 246 с.
4. Кузнєцова Т. Психологія культури (психолого-філософський аналіз): Курс лекцій/ Тетяна Кузнєцова,; Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 151 с.
5. Марцинковская Т. История психологии: Учеб. пособ./ Т.Д. Марцинковская,. — М.: Academia, Б.р.. — 538 с.
6. Рубинштейн С. Основы общей психологии: учбовий посібник/ Сергей Рубинштейн,; Сост. А. В. Бруш-линский, К. А. Абульханова-Славская. — СПб.: М.; Харьков; Минск: Питер, 2002. — 705 с.
7. Ярошевский М.Г. История психологии: От античности до середины ХХ века : Учеб. пособ. для вуз./ М.Г.Ярошевский. — 2-е изд.. — М.: Академия, 1997. — 409 с.