Місце і роль місцевих рад в сфері регулювання сімейних відносин
Категорія (предмет): Політика, політологіяВступ.
1. Загальні засади регулювання сімейних відносин.
2. Сімейні відносини та напрями їх регулювання на місцевому рівні.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Актуальність теми. Становлення України як суверенної і незалежної держави супроводжується створенням нової правової бази сучасного суспільства, що потребує не тільки систематизації існуючого законодавства, але й зумовлює необхідність глибоких наукових досліджень у галузі сімейних відносин та їх законодавчого врегулювання.
Питання регулювання шлюбно-сімейних відносин у процесі розвитку і становлення нашої держави в економічному, соціально-культурному та у морально-етичному плані, є найбільш актуальними, оскільки останні є основою становлення і розвитку суспільства в цілому.
Значення сімейних відносин зумовлене тим, що сім'я впливає на розвиток суспільства, його моральне здоров'я і є одним з факторів підвищення соціальної активності людей. Саме в сім'ї формуються основи характеру людини, її ставлення до праці, моральних, ідейних і культурних цінностей. Тому кожне суспільство зацікавлене в міцній, духовно і морально здоровій сім'ї.
Сім'я як соціальне утворення виступала найважливішим елементом розвитку в усіх цивілізаціях. Ідеологія пріоритету сім'ї, її неминуща цінність для людини і суспільства закріплена у багатьох нормативних актах. Одне з основних положень цих документів — зміцнення і захист інституту сім'ї з боку суспільства, розробка національної сімейної політики.
1. Загальні засади регулювання сімейних відносин
Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.
Регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя.
Учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, статі, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками.
Жінка та чоловік мають рівні права і обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.
Говорячи про правове регулювання шлюбно-сімейних відносин, тобто взаємних прав та обов'язків подружжя (дружини, чоловіка), їх майнових та особистих немайнових прав, слід особливо відмітити надання нашою юридичною фірмою юридичних консультацій з питань особистих немайнових прав та обов'язків подружжя (чоловіка, дружини) та майнових прав і обов'язків подружжя (чоловіка, дружини), допомогу у складанні та укладенні шлюбного договору (контракту), консультацій з питань припинення (розірвання) шлюбу, з питань розділу (поділу) майна подружжя при розірванні шлюбу, з питань визначення місця проживання дітей при розірвання шлюбу (розлученні), з питань стягнення аліментів, а також представництво в суді інтересів клієнта з питань розірвання (припинення) шлюбу, розділу майна, визначення місця проживання дитини, призначення та стягнення аліментів, а також з інших питань шлюбно-сімейних відносин, яких є досить велика кількість [4, c. 316].
Сімейний кодекс України встановлює, що подружжя (чоловік, дружина) повинні матеріально підтримувати один одного. Також, існує таке поняття, як аліменти на одного з подружжя, виплачувані іншим з подружжя, тобто іншими словами — надання утримання одному з подружжя іншим з подружжя. Таке утримання може надаватися як у натуральній, так і в грошовій формі. Також, Сімейний кодекс України встановлює, що дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності, а дружина, з якою проживає дитина — має право на утримання від чоловіка — батька дитини — до досягнення дитиною трьох років. У свою чергу чоловік, з яким проживає дитина, має право на утримання від дружини — матері дитини до досягнення дитиною трьох років. Дане правило поширюється і на чоловіка, жінку, що проживають однією родиною, але не перебувають у шлюбі між собою, але, як зазначалося раніше, найчастіше буває проблематично довести факт проживання чоловіка і жінки однією родиною.
З юридичної точки зору, сімейні (шлюбно-сімейні) правовідносини є досить складними та комплексними, і тому, як для правильного розуміння своїх прав і обов'язків в області сімейних правовідносин, так і для реалізації своїх прав і захисту інтересів, говорячи про сімейні правовідносини, варто в міру необхідності звертатися до юристів, які спеціалізуються на сімейних правовідносинах, для отримання юридичної консультації з питань сімейних правовідносин, а, якщо то потрібно — і за практичною допомогою у реалізації своїх сімейних прав та захистом відповідних інтересів, в тому числі і фінансових [3, c. 269-270].
2. Сімейні відносини та напрями їх регулювання на місцевому рівні
Система права кожної країни відносно стабільна і динамічна, в залежності від зміни суспільних відносин, з появою нових сфер людської діяльності, яка потребує правового регулювання. В Україні нині здійснюється перехід від однієї системи права до іншої, яка відповідає основним принципам правової держави і громадянського суспільства. По суті відбувається повне оновлення системи права і законодавства.
Більшість установ та формувань, що наразі входять до центрів соціальних служб для молоді, створювались як організаційні підрозділи управлінь у справах сім”ї та молоді місцевих державних адміністрацій. Принаймні у значній частині випадків, ці центри були і залишаються окремими юридичними особами і розпорядниками бюджетних коштів третього рівня. Враховуючи невизначений статус і функції цих утворень, перелік їх послуг визначався через домовленість із відповідними управліннями місцевих адміністрацій, і часто включав дуже різноманітні сфери діяльності, інколи дещо віддалено пов’язані із проблемами сім’ї та молоді. Специфіка цих утворень також часто означала, що їх організаторами були молоді і активні люди, які охоче брались за додаткові завдання, на зразок проведення молодіжних заходів або певних видів психологічної допомоги населенню. Це призвело до того, що повноваження та відповідальність соціальних служб стали ще більш розмитими і невизначеними, меню їх послуг заповнилось сумішшю традиційної діяльності і одноразових, спорадичних завдань, деякі з яких нав’язувались і призупинялись місцевими та центральними органами влади, але залишались на плечах у служб і після завершення відповідних наказів, враховуючи новостворений попит на такі послуги (приклади таких ситуацій буде наведено далі). Навіть у випадках, коли служби з часом розвивались і ставали більш сфокусованими на потребах сім”ї і молоді, режим їхньої роботи і співпраці з місцевими адміністраціями залишався неврегульованим.
Надання соціальних послуг для сім’ї, дітей та молоді в Україні на сьогодні здійснюється через комплексну інституційну систему, ключовим елементом якої є розгалужена мережа бюджетних організацій, які працюють на місцевому рівні, але регулюються національним законодавством щодо державної політики в цій сфері, кадрової політики, вибору типів послуг та управлінських підходів. Таке поєднання регулюючої ролі центрального уряду та виконавчої ролі органів місцевого самоврядування пояснюється тим, що попри певні невизначеності в сучасному законодавчому полі щодо розподілу повноважень між рівнями влади, саме центральний рівень традиційно несе відповідальність за реалізацію державної політики в сфері сім’ї та молоді, а також за надання законодавчо визначених послуг певним категоріям населення. В той же час, більшість таких послуг вимагають глибокого розуміння місцевого контексту, і вочевидь найефективніше надавати їх — саме на місцевому рівні. Однак хоча аргументи на користь видаткової децентралізації в цьому випадку є очевидними, вибір ступеню децентралізації та технологій його фінансового забезпечення може бути дуже різним [7, c. 164-165].
Так, наприклад, проблеми на шляху реформування форм виховання дітей-сиріт:
· домінування адміністративних методів на регіональному рівні у передачі дітей до будинків сімейного типу, прийомних родин;
· слабо розвинута мережа центрів для підготовки потенційних прийомних батьків, усиновителів;
· психологічна неготовність українського соціуму до усиновлення, створення форм сімейної опіки;
· працевлаштування вихователів і робітників державних виховних структур після реорганізації;
· відсутність комплексного підходу до профілактики сімей, віднесених до груп ризиків.
З метою вирішення існуючих проблем і зростання кількості та якості ефективних форм виховання на державному та регіональному рівнях у державі необхідно адаптувати міжнародний досвід. Зокрема, поруч із соціальною рекламою національного усиновлення існує можливість популяризації статусу прийомних сімей.
Інститут прийомної сім’ї має можливість вирішити в Україні дві проблеми:
· зменшення кількості сиріт, поширення сімейних форм виховання;
· професіоналізація прийомних вихователів, батьків при достатньому фінансовому забезпеченні стане одним із напрямів вирішення проблеми безробіття, особливо на території сільських, селищних, невеликих міст.
Позитивним є використання міжнародного досвіду в побудові відносин між державою й третім сектором, використання допомоги міжнародних фондів, благодійних організацій. Це є дієвим механізмом, що дозволяє подвоювати зусилля держави та громадськості в реалізації як превентивних методів вирішення соціально-психологічних, економічних проблем сім'ї, так і адаптації дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в українському суспільстві [1, c. 152].
Проблеми на шляху співробітництва державних регіональних органів та громадських об'єднань:
· Джерела фінансування (зберігається тенденція закритості процесу розробки державних регіональних програм з подолання безпритульності для громадськості; відсутність практики державної підтримки програм при завершенні їх міжнародного фінансування).
· Відсутність дієвого механізму соціального замовлення, включеного у спеціалізовані державні програми.
· Невизначеність стандартів соціальних послуг для безпритульних дітей, які можна делегувати державою громадським організаціям.
Багатопрофільність державних відомств повинна сприяти комплексному підходу на шляху подолання безпритульності. Але недостатність міжвідомчої координації призводить у більшості випадків до неефективного використання ресурсів. Питання безпритульності та бездоглядності, незважаючи на загрозливі статистичні дані, залишається поза увагою суспільства.
Закладами соціального захисту для безпритульних та бездоглядних дітей є:
· притулок для неповнолітніх дітей – заклад соціального захисту, створений для тимчасового перебування в ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років; Переважна більшість державних притулків (понад 60 %) територіально зосереджена у Східній Україні.
· центр соціально-психологічної реабілітації дітей служби у справах неповнолітніх — заклад соціального захисту, що створюється для стаціонарного або денного перебування дітей віком від 3 до 18 років, які опинилися у складних життєвих обставинах, надання їм комплексної соціальної, психологічної, педагогічної, медичної, правової та інших видів допомоги.
За даними Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту України на перше півріччя 2008 р. мережа соціального захисту дітей складала: притулки для дітей – 94, центрів соціально-психологічної реабілітації дітей – 30, притулки та центри, які функціонують на благодійні кошти – 69.
Засобами на шляху подолання безпритульності є регіональні та місцеві програми, прийняті на рівні місцевих органів влади з урахуванням специфіки поширення безпритульності, бездоглядності та сирітства у регіонах [8, c. 52-53].
У Донецькій області діє Регіональна комплексна програма «Молодь. Сім’я. Діти» на 2008–2012 рр.; у Луганський області – Регіональна програма подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2007–2011 роки. У Харківський області впроваджується Програма подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки.
Одним із дієвих механізмів впровадження державних та регіональних програм по подоланню дитячої бездоглядності та безпритульності є постійне проведення на території України профілактичних рейдів «Діти вулиці», «Підліток», «Вокзал». За перше півріччя 2008 р. виявлено 25, 4 тис. дітей. З них дітей дошкільного віку – 18 %, учнів шкіл і професійно-технічних училищ – 76 %, не навчаються і не працюють – 5 %. За бездоглядність та невиконання батьківських, опікунських обов’язків за цей час попереджено 24 тис. батьків.
За роки незалежності в Україні створено досить потужну нормативну базу державної політики стосовно молоді, яка нині включає понад 100 законів та сотні підзаконних нормативно-правових актів. На сьогодні основна увага органів виконавчої влади спрямована на виконання положень Декларації “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” та Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”.
Відповідно до спільного наказу Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства транспорту та зв’язку України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного департаменту України з питань виконання покарань № 1983/ 388/ 452/ 221/ 556/ 596/106 від 14.06.2006 року „Про затвердження Порядку взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах ”, діють дорадчі органи, які координують зусилля між суб’єктами соціальної роботи.
Продовжено роботу щодо створення в районах банку даних сімей, де існують випадки вчинення насильства в сім’ї або виникає реальна загроза його вчинення, уточнюється їх реальна кількість та склад.
З метою попередження жорстокого поводження і запобігання насильству в сім’ї та проведення інформаційно – просвітницької роботи серед населення з питань прав сім’ї у 2006 році працівниками відділів у справах сім’ї та молоді, служб у справах неповнолітніх та спеціалістами і залученими фахівцями спеціалізованих служб центрів соціальних служб для молоді області надано 226 інформаційних, 122 психологічні, 89 юридичних, 56 соціально – медичних та 47 консультацій з цих питань. До служб у справах неповнолітніх надійшло 83 звернення стосовно насильства щодо неповнолітніх ( у 2005 – 67). На обліку у службах неповнолітніх Полтавської області перебуває 76 сімей, у яких діти зазнають насильства; за 2006 рік 88 дітей зазнали насильства.
З метою підвищення ефективності профілактичної та реабілітаційної роботи необхідне комплексне надання послуг жертвам насильства через систему консультативних центрів, груп взаємопідтримки, служб юридичної допомоги, створення в області мережі кризових центрів для потерпілих від насильства в сім’ї, системи медичних психіатричних і консультативних центрів доступних для потерпілих, координації дій зі збору інформації та надання послуг потерпілим, забезпечення медичного і правового захисту особливо в сільській місцевості [6, c. 227-228].
Висновки
На державному рівні необхідно спростити багатоступеневість і чітко розмежувати функції органів по реалізації політики соціального захисту, адаптації дітей-сиріт. У цьому напрямі необхідно реорганізувати центри соціальних служб, передавши їх повноваження громадським організаціям. Чітко визначити й передати повноваження з організації опіки дітей органам місцевого самоврядування.
Отже, сьогодні в Україні в цілому і в областях зокрема продовжується реалізація молодіжної політики, основною метою якої визначено створення умов, за яких процеси соціальної адаптації молоді будуть сприятливими як для самих юнаків та дівчат, так і для держави та суспільства. Все це стане важливим елементом поліпшення демографічної ситуації, сприятиме самоутвердженню молодих людей, активізації їх політичної, економічної та культурної діяльності.
Сьогодні в суспільстві усвідомлюється соціальна цінність сім’ї, її участь у вихованні, формуванні та розвитку особистості дитини. Але її виховний потенціал знижується через проблеми, що виникають у взаємовідносинах сім’ї і держави, а також у внутрішньосімейних стосунках. Такі проблеми постають передовсім у багатодітних сім’ях.
Список використаної літератури
1. Бойко-Бойчук О. Типологічний простір проблем розвитку міст //Вісник Національної академії при Президентові України. — 2008. — № 4. — C. 146-154
2. Загальнодержавна програма розвитку малих міст //Офіційний вісник України. — 2004. — № 13. — C. 18-50
3. Лазор О. Територіальна організація влади в Україні: Навчальний посібник/ Оксана Лазор, Олег Лазор, Анатолій Чемерис,; Мін-во освіти і науки України, Львівський регіональний ін-т державного управління Нац. академії державного управління при президентові України. — К.: Дакор, 2007. — 575 с.
4. Нєкрасова О.В. Способи захисту прав і інтересів в цивільному та сімейному праві // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІІІ регіональної науково-практичної конференції. — Львів, 2007.- С. 316-318.
5. Управление развитием крупных городов/ Под ред. И. И. Сигова. — Л.: Наука: Ленингр. отд-ние, 1995. — 223 с.
6. Управління розвитком міста: Навчальний посібник/ Нац. академія держ. управління при Президентові України; ред. : В. М. Вакуленко, М. К. Орлатий. — К.: Вид-во НАДУ, 2006. — 389 с.
7. Управління розвитком регіону: Навчальний посібник/ Т. Л. Миронова, О. П. Добровольська, А. Ф. Процай та ін. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 326 с.
8. Як поліпшити якість муніципальних послуг і розширити участь громадськості в управлінні містом за допомогою методу звітних карток: Навчальний посібник/ Проект світового банку /ПАДКО/ МЦПД "Голос громадськості";ред. : Марта Боянівська. — К., 2007. — 96 с.