Містичне та демонічне в новелах Едгарда Алана По

Arial

-A A A+

Вступ

Актуальність теми. Едгар Алан По — відомий американський письменник та критик. Саме він ще у XIX сторіччі започаткував детективний жанр і створив передумови виникнення ще двох жанрів — психологічного оповідання та наукової фантастики.

В історію американської літератури Едгар Аллан По увійшов як поет, новеліст і критик. Він є класиком “короткого оповідання”. Його вважають родоначальником детективного жанру. Як це не дивно, але Америка По не відразу оцінила. За його життя американці не сприймали американських письменників всерйоз і захоплювалися Діккенсом. Настрої вікторіанської Англії, література якої була схильною до моралізаторства і втілення релігійного ідеалу, були широко розповсюдженими і в Америці. Тому творчість По “прийшлася не до двору”. Першими оцінили “божевільного поета” французькі “прокляті поети” (Бодлер, Верлен, Рембо), а також символісти. Вони побачили у ньому фундатора нового мистецтва, позбавленого дидактичного, виховного начала. Розповсюдження у Європі теоретичних робіт “Філософія творчості” та “Поетичний принцип” теж сприяли новому баченню спадщини Едгара По. Чудернацькі марення По приваблювали Достоєвського, але російський письменник писав: “Едгара По можна, скоріше, назвати письменником капризним, ніж фантастичним”. Образи По лякають своєю природністю і буденністю. Це жах, який давно став звичним. Жах, в якому постійно існує людина, що є повністювідірваною від суспільства “нормальних людей”.

Тема: «Містичне та демонічне в новелах Едгарда Алана По».

Об`єктом дослідження є тема містики в новелах Едгарда Алана По.

Предметом дослідження є вивчення творчості американського письменника Едгарда Алана По.

Мета: розкрити тему містики в творчості Едгарда Алана По.

Завдання роботи:

— показати особливості американського романтизму ХІХ ст.;

— окреслити сюжетну структуру новел Едгарда По;

— розкрити містичні мотиви в оповіданнях Едгарда Алана По;

— тема смерті в творчості письменника.

1. Особливості американського романтизму ХІХ ст.

На відміну від спорідненого англійського американський романтизм уславився не поезією, а прозою.

Всі найзначніші американські романтики першої і другої генерації були прозаїками, в тому числі і геніальний поет-лірик По. Вагомість внеску письменників США у становлення і розвиток прозаїчних жанрів безперечний. Ірвінг, По, Готорн своїми оповіданнями допомогли кристалізації новелістичного жанру з досить аморфної маси есе, нарисів, подорожніх нотаток і т. п., виробили принципи короткої прози, яка стала улюбленою в літературі США. Купер, Готорн, Мелвілл створили справжній американський роман з великим розмаїттям його піджанрів — історично-пригодницьким, морським, утопічним, звичаєво-сатиричним, психологічним, про подорожі тощо [13, c. 62].

Вони були часто першовідкривачами в царині нових тем і романних структур. А Едгара По справедливо вважають одним із перших майстрів науково-фантастичного і детективного оповідання.

Загалом можна твердити, що завдання, покладене на них історією, — створення національної літератури — американські романтики виконали.

Американський романтизм породив не тільки концепцію національної культури, він породив і специфічне осмислення жанрів, запозичених в Європі. Шалений темп американського життя створив умови для появи різноманітних „скорочених явищ» Американські романтики вимушені були пристосовуватися до умов американського життя. Тому і набув такого значення жанр «Short story» (короткого оповідання), яким було можливо щось заробити літератору. Ділові американці XIX ст. не були великими прихильниками романної форми (вона потребувала занадто багато часу). Коротке оповіданні є представленим в американській літературі і різноманітних проявах: фантастичному, детективному, філософському, алегоричному, психологічному [2, с. 214].

Особливості американського романтизму

— в душі кожного романтика жила „американська мрія» — віра в Америку, як країну великих можливостей, надія на майбутнє, віра у можливість досягнення особистої свободи і щастя, залишалось багато неосвоєних земель (фронтир);

— тривалість існування, він зберігся, коли в Європі провідним став реалізм. Романтичне начало зберегло свою значимість і в наступні періоди розвитку американської літератури: рубіж віків — Джек Лондон, XX ст. — Хемінгвей. Критичний реалізм — у кінці XIX ст., уже після Громадянської війни;

— не було тривалої історії, немає своїх літописів, легенд, мало культурних пам’яток. Зображення сучасності чи недавнього минулого, використання індійського і негритянського фольклору;

— своєрідність героя — в умовах фронтира утвердилось уявлення про начала характеру — заповзятість, сила, сміливість, спритність, енергійність, дієвість. У центрі уваги романтиків США — сильний, дієвий герой [2, с. 216].

Це відважний піонер, хто освоює незвідані простори, перевіряє себе у зіткненні зі стихіями, суспільством, створює сам свою особистість, своє Я, вище за все цінує свою впевненість — індивідуалістичну свідомість. Але у американських романтиків самотність та індивідуалізм нерідко тлумачились, як щось героїчне.

Перша половина ХIХ століття дала світу чимало геніїв у галузі літератури. Американський письменник Едгар По (1809 — 1849) вже півтора століття залишається одним з найпопулярніших письменників і поетів. Його твори читають і перечитують все нові й нові покоління у всьому світі.

В Едгарі По жила невигубна віра в людський розум, духовні сили людини, його непохитну волю, непереможне устремління до знання.

2. Сюжетна структура новел Едгарда По

В Едгара По є влучна характеристика власної оповідної манери. В одному з листів він писав про свої ранні твори, що мали увійти до збірки «Оповідання Фоліо-клубу»: «Ви питаєте мене, в чому полягають їхні характерні особливості. В нісенітницях, доведених до гротеску, у страшному, якому надано відтінок жахливого, в дотепності, піднесеній до ступеня бурлеску, в незвичному, перетвореному на дивне і таємниче» [6, с. 140].

Підтвердження цих слів можна знайти не тільки в ранніх оповіданнях, ті ж характерні для романтичного стилю По риси знаходимо згодом і в найдовершеніших творах письменника.

Оповідання По відрізняються одне від одного сюжетом, настроєм, тональністю так, що, здається, важко знайти для них якийсь тематичний і стилістичний спільний знаменник (за яким ми пізнаємо руку того чи іншого майстра). За змістом та формальними ознаками можна умовно виділити такі групи оповідань: психологічні, цілком або такі, де психологізм переважає; пародійні й гумористичні; сенсаційні з іронічним присмаком або без нього; пригодницькі; містичні, в яких буяє похмура фантазія і лякають читача готичні страхіття; лірично-романтичні, що нагадують вірші у прозі; філософські діалоги; розповіді про подорожі; логічні або детективні; науково-фантастичні (дві останні групи проклали шлях новим літературним «жанрам, так багато представленим у XX ст.). Можливі і перехідні форми, в яких поєднуються гумор і трагедія, поетичність і науковість, створюючи примхливу і дивну єдність. І хоча розмаїття, багатство звучання новелістики По вражає, все ж стилістичний знаменник у неї — це стилістика романтизму з усією щедрою і барвистою палітрою прийомів, формальних засобів тощо [5, с. 176].

Це і незвичність сюжетів, екстравагантних і дивних, як полюбляв підкреслювати сам автор, і сліпуча яскравість, напруженість загадкових, таємничих образів. Вони часто гротескні і майже завжди гіперболізовані в усіх своїх рисах і якостях — від гігантських розмірів до породженого ними разючого емоційного впливу. Гострі контрасти барв, небувалі, небачені масштаби і форми, шалені пристрасті — все це плине у По в річищі романтизму. Контрасти, як і гіперболи, — важлива складова частина образного світу письменника: вони надають особливої яскравості його палітрі, викликають стильову напругу. Ця схильність підкреслювати контрасти призводить і до об’єднання в одній прозовій збірці творів з абсолютно відмінним звучанням. Уже в першій задуманій По книзі «Оповідання Фоліо-клубу» мали стояти поряд похмурий «Метценгерштайн» і гумористичний «Герцог де л’Омлет», анекдотичне «На мурах єрусалимських» і гостро сатиричне «Без дихання», жартівливий «Бон-Бон» і страхітливий «Рукопис, знайдений у пляшці», вдавано трагічне «Побачення», огидно-жахлива «Береніка» і фарсові «Сторінки з життя знаменитості» тощо. Згодом ці оповідання, а також багато інших, увійшли у прижиттєві видання прози По і розміщені за тим же контрастним принципом [5, с. 178].

Ще один із характерних для романтизму прийомів, улюблених По, — нагромадження образів і тропів, їх наростання аж до надмірності. Кольорові екзотичні описи стають ніби самодостатніми, гальмують дію, експозиція деяких оповідань здається розрахованою на значно довший сюжет (як у Ірвінга або Роторна).

Багатство й величезна креативна сила дивовижної фантазії По — найприкметніша риса його таланту. Та Ф. Достоєвський відзначив у ній ще одну оригінальну особливість: «У здатності його уяви є така особливість, яку ми не зустрічали ні в кого, — це сила подробиць… У повістях По ви до такої міри яскраво бачите всі подробиці змальованого образу чи події, що врешті начебто переконуєтесь в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася в світі» [5, с. 182].

Образи і картини конструюються (якщо цей технічний термін підходить для опису акту народження витвору фантазії, інтуїції, думки) на основі органічного сполучення цілковитої вигаданості загального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Саме це надає пластичної і навіть технічної переконливості малоймовірному або й просто неймовірному. Цьому ж прийому в По підпорядковане і широке вживання вигаданих прізвищ великих учених і винахідників серед справжніх імен, часті посилання на конкретні дати, назви країн та місцевостей, географічні широти та довготи, час і місце вигаданих автором подій. Все це взяли на озброєння послідовники По у царині «сайєнс фікшен» — Жуль Берн, Герберт Уеллс і сотні інших письменників-фантастів уже нашого часу. З іншого боку, письменник навмисне підкреслює вигаданість певних ситуацій і персонажів, створює карикатури, примхливі гротески, обертає опис подій на буфонаду і фарс, іноді навіть грубий. Це трапляється у гумористичних, сатиричних творах, пародіях, яких у По багато.

Одна з найчастіше вживаних барв у палітрі майстра новелістики — іронія, така типова для романтиків. У портреті, діалозі, ситуації, в головній ідеї твору, як і в подробицях опису, звучить іронічний тон — відкрито чи у підтексті, весело чи в’їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, подекуди дотепна і ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, обивательського, проти псевдонауки і псевдокультури, проти людського страху та безпорадності. Іронія може бути у нього всеохоплюючою, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати, як один із засобів гумору [5, с. 190].

Сатиричні, гумористичні, пародійні оповідання в новелістичній спадщині По складають найчисельнішу групу. А якщо додати до них ті твори, де примхливо змішані жарт і жах, можна було б твердити, що письменник-гуморист. Щоправда, досить похмурий, а подекуди і жорстокий, але гуморист. Та в пам’яті читачів лишаються передусім його трагічні оповідання з їхньою зловісною атмосферою, таємницями, жахами, темними й хворобливими пристрастями. «Маска червоної смерті», «Вільям Вільсон», «Чорний кіт», «Жабка» та інші у тому ж ключі написані оповідання вкарбовуються в читацьку свідомість, стають своєрідним знаком узагальненням прози По. Звичайно, це і є свідченням їхньої художньої сили, оригінальності, емоційної наснаги. В них він втілив ті свої принципи, які виклав у статті «Філософія творчості»: «знайти такі поєднання події і тону, які якнайкраще допомагають створити бажаний ефект», використати ефект контрасту, замкненого простору, що створює враження відокремленої події, «ефект рами до картини», вести оповідь просто і на відносно невеликій за обсягом кількості сторінок, закінчити стрімкою і виразною розв’язкою. Це писалося про вірш, але цілком стосується і побудови прозових творів По «емблематичного» характеру, як «Барильце амонтільядо» або «Провалля і маятник» [5, с. 192].

Було б, однак, несправедливо недооцінювати й іронічно-гумористичний хист оповідача «Короля чуми», «Ділка», «Трагічного становища» та багатьох інших сатиричних і пародійних шедеврів. У названих творах міцно злито в яскраву цілісність страшне і жалюгідне, драматичне і кумедне.

3. Містичні мотиви в оповіданнях Едгарда Алана По

У філософіїї “містика” (від грецьк. μυστικός – таємничий) визначена як релігійна практика, що має на меті переживання в екстазі безпосереднього “єднання” з абсолютом, а також сукупність теологічних і філософських доктрин, які виправдовують і регулюють цю практику [4, с. 83]. Звідси, “містичний” – такий, що стосується містики. У сучасних англомовних лексикографічних джерелах прикметник “містичний” має наступні значення:

1) пов’язаний з езотерикою або символічними практиками і культами; духовно значущий; неземний; божественний;

2) примарний, таємничий, невідомий, непояснений, ірреальний; сокровенний; надприродний [4, с. 83].

Українські дослідники трактують це поняття наступним чином: “містичний” – такий, що пов’язаний з релігійно-ідеалістичними поглядами, які визнають існування надприродних сил, і зумовлює спілкування з ними людини. З огляду на визначення готичного роману – літературної форми, в якій домінують засоби відтворення загадково-моторошної атмосфери, нам видається доречним детермінувати “містичне” як феномен, пов’язаний з мотивом таємниці, вірою в надприродне, ірраціоналізмом як певним способом пізнання дійсності, що ґрунтується на створенні атмосфери нагнітання страху перед невідомим.

Оповідання Едгара По часто мають подвійне дно, як, наприклад, «Система доктора Смолла і професора Шріа». Це одна з кращих новел По. В ній ніби сконцентровано все найприкметніше для стилю, тематики, образів-портретів автора. Твір відзначається стрімкою дією, в ньому нема зайвих подробиць, але вже з самого початку виникає атмосфера загадковості, чому сприяє небуденне й замкнене місце подій. Наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою (цього разу медициною) до старого напівзруйнованого замку, де міститься приватна клініка для божевільних. Під час розкішної вечері гість знайомиться з досить дивною компанією приятелів і подруг хазяїна-власника та головного лікаря клініки. Перед нами ціла кунсткамера диваків і монстрів, до того ж у незвичному одязі (згадаймо опис учасників учти у «Королі Чуми» або гостей маскараду в «Жабці» і т. ін.), що ще більше підсилює гротескність їхньої поведінки [4, с. 85].

Іронічний ефект не в останню чергу виникає від того, що читач здогадується про правду раніше за наївного героя-оповідача. Виявляється, що ці причепурені гості — пацієнти божевільні на чолі з лікарем, який теж з’їхав з глузду. Вони захопили владу в лікарні, посадили наглядачів на хліб і воду, попередньо викачавши їх у смолі та пір’ї (типово американський спосіб розправи), а самі втішаються життям, пиячать і дають волю своїм маніям. Думка про те, що грань між психічним здоров’ям та божевіллям невловиме тонка, трапляється у По не раз. Світом править нице безумство, яке вважає себе єдиною формою здоров’я, — так теж можна прочитати прихований зміст твору, в якому смішне і страшне змішано у найпримхливіший спосіб [4, с. 85].

Однією з найхарактерніших, особливостей творів По є їхня таємничість. Він уміє вичарувати настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього увесь арсенал прийомів романтизму й готики. Серед типових для готичного роману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум — найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опинилися в лабетах своїх всемогутніх ворогів. З’являються грізні незнайомці, сіючи довкола себе моторошний жах, — це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща і невблаганна. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу «чортик суперечності», примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос [4, с. 87].

У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою збирається незбагненний страх, розв’язується вельми матеріалістично, хоча й не просто.

Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у «Довгастому ящику», «Сфінксі», «Чорному коті», таке розкриття таємниці жахливого привида, який мучив героя у «Похованих живцем». Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд з такими складними філософсько-містичними творами, як «Месмеричне одкровення», «Повість скелястих гір», «Ангел дивовижного», де матеріалістичного пояснення немає або, як здається, і не може бути. Це типове для По парадоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолютно загадковим), а з іншого — логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього — це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна [4, с. 87].

Слово містифікація згадувалося вже не раз. І не випадково. В Едгара По є навіть оповідання під такою назвою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій, зухвалих «розіграшів». Один з них увійшов в аннали нью-йоркської преси. Оповідання «Історія з повітряною кулею» було надруковане в газеті «Сан» там, де друкувалися повідомлення про реальні сенсації. Вибух ентузіазму з приводу перельоту через Атлантику на повітряній кулі (а відбувалося це на світанку повітроплавання) важко собі навіть уявити. Аж поки вийшов наступний випуск, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував газету, жадаючи нових звісток. В іншій містифікації — оповіданні «Фон Кемпелен та його відкриття» серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. «Американські романтики… відчували безмежну схильність надавати життєподібність своїм найфантастичнішим вигадкам… Едгар По був першим, кому спало на думку «досягти цього, використовуючи наукові принципи» (Ю. Ковальов) [5, с. 208].

Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, містифікація з’являється в автора «Історії з повітряною кулею» на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведених вище прикладах, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, які письменник вигадав, або у назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через самоіронію виявляється в оповіданні «Як писати Блеквудську статтю» або в його продовженні «Трагічне становище». Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж дусі. Так що твір «геніальної письменниці» Псіхеї Зенобії (а точніше Психи Сноб), написаний за рекомендаціями редактора «Блеквуда», підозріло нагадує (звичайно, в іронічному плані) такі оповідання самого По, як «Лігейя», «Чорт на дзвіниці» або «Провалля і маятник» [4, с. 89].

Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, вони вже самим згущенням готичних жахів ніби підказують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного характеру, котрі з особливим завзяттям друкували американські журнали. Знаючи, яким науковим, суворо логічним був розум письменника, важко позбутися підозри в іронічній містифікації.

Психологізм — одна з найхарактерніших властивостей прози По. Його романтичні герої можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому такі цікаві тонко нюансовані описи їхніх переживань, часто парадоксальні переходи з одного психічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими нюансами думки та емоцій. В оповіданні «Провалля і маятник» він створює цілу симфонію емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, розкриває здатність людської душі боротися до кінця проти неминучої загибелі. В «Барильці амонтільядо» або «Чорному коті» По втілює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж «Чорному коті», «Вільямі Вілсоні», «Серце вказало» і деяких інших оповіданнях автор дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства [4, с. 90].

Є у нього й аналіз всепереможного почуття кохання, яке розчиняє волю й особистість закоханого у волі коханої, є оповідання, як кохання перероджується в ненависть і навіть бажання вбити колись обожнювану жінку. Страх смерті, наростання цього невідступного почуття, повільний розклад особистості під впливом жаху, так само як трагічний вплив самотності на людину («Вільям Вілсон», «Людина натовпу» — ось лише деякі з психологічних тем у творах письменника. Він один із перших, хто глибинно розкрив хворобливу психіку, те, про що згодом так багато писали різні письменники — від Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого геніального сучасника Миколи Гоголя, автора «Нотаток божевільного», «Носа», «Портрета» тощо. Едгара По приваблювали психологічні парадокси, невмотивовані почуття і вчинки. Недарма він написав своєрідну розвідку «Чортик суперечності» про особливий потяг людини до безглуздих і згубних дій. У нашому столітті психологічна проза досягла надзвичайного розвою, і можна стверджувати, що письменники різних напрямів — від реалістів до екзистенціалістів — могли використовувати й використовували психологічні знахідки американського майстра [4, с. 92].

4. Тема смерті в творчості письменника

Серед тем, найхарактерніших для творчості По, загалом тематично напрочуд розмаїтої, чільне місце посідає тема смерті. Смерть природна і насильницька виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може змальовуватись поетично, надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок. Поетизація і оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить сама мить переходу в небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем (як і Гоголь, він боявся, щоб з ним таке не трапилося). Зрештою, його цікавить такий модний на початку минулого сторіччя месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про «тваринний магнетизм», гіпноз, котрий може зупинити навіть трупний розклад. Такий підвищений інтерес до теми смерті пояснювався різними причинами — і особистими, і філософсько-науковими, і релігійними, і не в останню чергу, попитом публіки на все незвичне, сенсаційне, зокрема вбивства, оживлення померлих за допомогою гіпнозу чи гальванізації, метемпсихоз чи месмеризм [14, с. 7].

Смерть як найтяжче страждання, завершення трагедії притягує романтика і меланхоліка По. До уявлення про смерть, як «всього лиш болісне перетворення», не раз звертається По-філософ. Як і його персонажі, він гадає, що «наше теперішнє втілення минуще, принагідне, тимчасове. А майбутнє — досконале, завершене, нетлінне. Майбутнє життя є здійсненням того, що нам судилося» («Месмеричне одкровення»). Мабуть, у творчості він намагався звільнитися від комплексу смерті, надаючи героям власні суперечливі думки, фіксуючи їх на папері. Це — одне з можливих тлумачень. Та, певно, не єдине. По вкладав у вуста своїх персонажів слова про «жахливий стан, який переживають нервові люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять» («Тінь») або про те, що «…нематеріальності не існує. Це просто слова. Нематеріального не існує взагалі, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями». Ця думка не про торжество матеріального, а про духовність як форму матерії. («Месмеричне одкровення») [14, с. 8]. Як би наївно з наукової точки зору не звучали деякі міркування По в наші дні, крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо таке, що близьке пошукам багатьох сучасних учених. Це не означає, що всі філософсько-теоретичні міркування По мають наукове підґрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла й душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями — теж неправильно.

Про вміння По зазирати в майбутнє, випереджати думкою своїх найосвіченіших сучасників писалося не раз. Наведемо хоча б цікаві міркування з цього приводу Олександра Блока: «Той факт, що По жив у першій половині XIX століття, не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя жив наприкінці XVIII сторіччя. Твори По написані начебто в наш час» [14, с. 9].

Фантазія Едгара По на відміну від творчості попереднього покоління романтиків часто має опору, серйозне підґрунтя в наукових знаннях тодішньої доби, у сміливих гіпотезах, які згодом були підтверджені. І ця обставина робить його, з одного боку, близьким до просвітительства XVIII століття, а з іншого — до сучасних письменників, творців наукової фантастики. Це ж визначає його своєрідність серед інших романтиків.

Математика виховала в По схильність до абстрактного і логічного мислення. Він цікавився астрономією, теоріями виникнення всесвіту. Крім того добре грав у шахи (писав про цю гру, займався теорією ігор, знав принципи дешифрування, про що свідчить не лише оповідання «Золотий жук», а й спеціальна стаття «Криптографія»). Ставши одним із найвпливовіших засновників наукової фантастики, автор «Незвичайної пригоди Ганса Пфааля», на відміну від фантастів-попередників, наголошував не на чистій вигадці, а на наукових передбаченнях і прогнозах. У нього самого є разючі здогади, інтуїтивне передбачення майбутнього, як, наприклад, у «Розмові Іра і Харміони». В цьому творі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення землі з величезною кометою. Та цей опис напрочуд нагадує картину атомного чи водневого вибуху [5, с. 153].

По не раз із пластичними подробицями описував літальні апарати, легші за повітря, які не просто рухалися над морями й континентами, а й долали космічні простори. «Незвична пригода Ганса Пфааля», «Історія з повітряною кулею», випереджали романи Жуля Берна (наприклад, «З гармати на Місяць») або наукову фантастику Герберта Уеллса. Фантазія По дає іноді дивні і водночас раціональні плоди. Приміром, в оповіданні «Миза Арнгейм» він викладає теорію паркової архітектури «як мистецтва не менш прекрасного, ніж живопис, скульптура або музика». Доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного й небаченого, він ніби творив у своїй уяві майбутні національні парки й таку казкову, хоча і комерційну, інституцію, як уславлений Діснейленд [5, с. 154].

«Логічні оповідання » Едгара По (так він їх сам називав) були першою ластівкою жанру, який у нашому сторіччі набув нечуваної популярності. Мається на увазі класичний «детектив». Найуславленіші його майстри і майстрині плідно вчилися в американського письменника. В автора «Вбивства на вулиці Морг», «Золотого жука», «Викраденого листа», «Таємниці Марі Роже», «Це ти» вони знайшли майже всі головні принципи жанру, які використовували при написанні своїх творів. Головний серед них — принцип дедуктивного мислення. Це вміння уславлених детективів, чиї імена в наш час стали узагальнюючими, з найменших спостережень робити переконливі висновки, спираючись на величезний життєвий досвід, на знання людської психології і типів поведінки людей, здебільшого соціальне зумовленої, на глибоку обізнаність з різними, іноді навіть специфічними галузями науки. Створений уявою Едгара По слідчий Дюпен — безперечно літературний батько Шерлока Холмса, Еркюля Пуаро, міс Марпл, Ніро Вольфа і багатьох інших великих розгадників кримінальних загадок, як і оповідач у «Вбивстві на вулиці Морг» або «Викраденому листі» — прообраз наївного Ватсона чи Гастінгса, таких потрібних, щоб відтінити силу інтелекту своїх великих друзів-детективів. Засновник світової династії детективів Дюпен лишився неперевершеним за силою, витонченістю і блиском свого аналітичного розуму. Може, найближчим до нього за схильністю до філософських узагальнень і вишуканих парадоксів є ще один оригінал — детектив патер Браун Честертона [16, с. 11].

Деякі поезії та оповідання По раптом нагадують вже колись чуте, знайоме. Коли ця схожість підтверджується зіставленням з віршами чи прозою Колріджа, Гофмана чи Ірвінга, ясно, що тут — виразний відгомін знайомства автора «Крука» або «Падіння дому Ашерів» з творами цих художників-попередників і його щирого захоплення ними. Не можна забувати і про разючу стилістичну перейнятливість, яка робить такими ефектними пародії По на різних літераторів. Та значно більше моментів упізнавання виникає при читанні книжок авторів, що писали після американського майстра, тобто тих, на кого він сам справив безперечний вплив. Це символісти, неоромантики, багато письменників-декадентів й авангардистів, деякі представники експресіонізму і, хоч як несподівано це звучить, досить чисельний загін реалістів. Олександр Блок мав рацію, коли писав: «Світ його творчості такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основоположником так званого символізму» [16, с. 12]. Тобто не лише символізму.

Висновки

Американський письменник Едгар Аллан По вже півтора століття залишається одним з найпопулярніших письменників і поетів. Його твори читають і перечитують все нові й нові покоління у всьому світі. Творчість великого американського письменника стала надбанням світової культури. Щодо романтизму, то він суттєво змінив погляди всієї Америки. Романтики намагались показати красу США, її незайману природу, вони хотіли щоб народ любив свою країну. Ще одне завдання, яке виконав американський романтизм, було об’єднання творчих сил різних регіонів у єдину культурну спільноту — національне красне письменство, що було дуже гарною ідеєю на той час для США.

Едгар По належить до тих письменників XIX в., у чиї заслуги входить створення американської національної літератури. Сучасникам він був відомий насамперед як літературний критик і журналіст, хоча в історії американської літератури він у першу чергу поет і новеліст.

Саме Едгару По критики віддають право винаходу детективної літератури, при цьому мають на увазі його новели «Убивство на вулиці Морг», «Таємниця Марі Роже» і «Викрадений лист».

На думку Г.К. Честертона, «головна заслуга По як родоначальника детективної літератури — у тому, що він побачив можливість використовувати кримінальне розслідування як предмет белетристичного оповідання, у центрі якого стояв би герой — детектив».

Саме Едгар По зробив у детективній літературі установку на розгадку таємниці як атрибута злочину, а н на розгадку самого злочину, причин його здійснення. Ця установка стала характерною для всього класичного детектива, і лише сучасний детектив став більш соціальним, став орієнтуватися на сам злочин. Це трапилося тому, що в сучасному світі злочину перетворилися в злочинність. Тепер не так важливо, хто вчинив злочин (тому що це часто відомо), а як воно зроблене важливо знайти докази, щоб використовувати їх у суді й покарати злочинця. У найбільш концентрованому виді він виявлений у так званих «логічних» його розповідях. Їх усього чотири: «Убивство на вулиці Морг», «Викрадений лист», «Таємниця Марі Роже» і «Золотий жук». Саме на цих чотирьох творах базується слава Едгара По як зачинателя детективної літератури.

Ясність манери оповіді, раціоналізм поєднуються у прозі і поезії По з драматизмом і трагедійністю переживання, з атмосферою кошмарів та жахів; чіткість деталей – з зовнішньо неправдоподібним й страхітливим; аналітичність роботи думки – з естетизацією страждань і смерті.

Талант По такий щедрий, що він розкидав безтурботно зерна нових ідей і художніх форм, ніби не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі. Серед тих, хто чогось навчився у нього, можна назвати Бодлера, Брюсова, Бальмонта, Блока, в одному ряду, а в іншому — Марка Твена, Стівенсона, Анатоля Франса, Герберта Уеллса, а ще Оскара Уайльда, Артура Конан Дойля і багатьох інших.

З роками і десятиліттями скарбниця творчості американського генія не вичерпується, вона стає ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, проникненнями у таємниці світу і людської душі, художніми відкриттями.

Список використаних джерел

Аллен Герви. Эдгар По. — М. : Мол. гвардия, 1984. — 334 с.
Давиденко Г. Й. Історія зарубіжної літератури XІХ — початку ХХ століття. — К. : Центр учбової літератури, 2009. — 399 с.
Зарубежная литература ХІХ века. Романтизм /Сост.: А. Ф. Головенченко, Н. П. Козлова, Б. И. Колесников ; ред. Я. Н. Засурский. — М.: Просвещение, 1976. — 510, с.
Карасев Л. В. Маятник Эдгара По // Вопросы философии. — 2005. — № 8. — С. 82-117
Ковалев Ю. В. Эдгар Аллан По, новеллист и поэт. — Л. : Худож. лит. Ленингр. отд-ние, 1984. — 296 с.
Кортасар Хулио. Жизнь Эдгара Аллана По // Иностранная литература. — 1999. — № 3. — С. 138-158
Оден Уистен Хью. Чтение. Эссе о литературе. /Сост. и вступит. ст. Г.Шульпякова. — М. : Независимая газета, 1998. — 317, с.
Олалла и другие истории, исполненные неизъяснимого ужаса: Роман, повести, новеллы. — Донецк: Донбас: Малое предприятие «Поиск», 1991. — 354, с.
По Едгар Аллан. Чорний кіт /Авт.пеpедм. К.О.Шахов. — К.: Дніпро, 2001. — 366, с.
По Едгар Аллан. Провалля і маятник: Оповідання, поезії. — Харків: Фоліо, 2006. — 474, с.
По Эдгар Аллан. Золотой жук /Предисл. В. Евдокимова; Худож. А. К. Лебедев. — Ярославль : Верх.-Волж. кн. изд-во, 1990. — 269, с.
По Эдгар Аллан. Падение дома Ашеров. — М. : Юрид. лит., 1990. — 237, с.
По Эдгар Аллан. Похищенное письмо. — Тула: Приок. кн. изд-во, 1989. — 222, с.
По Эдгар Аллан. Рассказы / Вступ. ст. Г. Злобина. — М. : Худож. лит., 1980, 1981. — 351 с.
По Эдгар Аллан. Тайна Мари Роже. — К. : Мистецтво, 1995. — 348 с.
По Эдгар Аллан. Рассказы /Вступит. статья Н. Анастасьева. — М.: Худож. лит., 1980 . — 430 с.
По Эдгар Аллан. Убийство на улице Морг /Предисл. Г. Злобина, с. 3-21; Комент. М. Беккер. — Иркутск : Вост.-Сиб. кн. изд-во: СП «Илим», 1991. — 478, с.
По Эдгар Аллан. Избранное. Стихотворения. Проза. Эссе. /Сост., втсуп. ст., с. 3-20, и коммент. Г. Злобина. — М. : Худож. лит., 1984. — 704 с.
Пригодій С. М. Американський романтизм. Полікритика. — К.: Либідь, 2006. — 438, с.
Тугушева М. П. Под знаком четырех : О судьбе произведений Э. По, А. К. Дойла, А. Кристи, Ж. Сименона. — М. : Книга, 1991. — 286, с.
Усі зарубіжні письменники /Ганс Хрістіан Андерсен; за заг. ред. О. Д. Міхільова; укл. Ю. А. Ващенко. — Харків : Торсінг плюс, 2009. — 383 с.