Міжнародні економічні відносини, теорія та практика

Категорія (предмет): Міжнародна економіка

Arial

-A A A+

1. Класичні теорії міжнародної торгівлі.

2. Міжнародні товарні аукціони.

3. Міжнародний кредит та його основні види.

4. Співдружність незалежних держав.

5. Транснаціональні корпорації — суб’єкт МЕВ.

Список використаної літератури.

1. Класичні теорії міжнародної торгівлі

Ці теорії виникли як заперечення меркантилістичного погляду на теорію міжнародної торгівлі. Економісти класичної школи вважали, що на міжнародну торгівлю потрібно дивитися інакше, ніж на внутрішню, оскільки міжнародній торгівлі властива менша мобільність факторів виробництва, ніж внутрішній.

Стисло зупинимося на основних положеннях теорії економістів-класиків.

В "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 р., с. 673) міститься така інформація про Д. Х'юма (David Hume). Жив протягом 1711-1776 pp. Шотландський філософ, економіст та історик. Його філософія відкидала можливість точності знань (possibility of certainty in knowledge). Він погоджувався з англійським ученим Дж. Локком у тому, що вроджена ідея відсутня, а існує лише серія суб'єктивних сенсацій, і що всі дані свідомості запозичені з досвіду. У працях філософів-емпіриків XX ст. можна зустріти думки Д. Х'юма. У сфері економіки вчений був опонентом меркантилістів, його вважають попередником А. Сміта. Д. Х'юм відомий як автор "Трактату про природу людини" (1739-1740 pp., A Treatise of Human Nature) та "Історії Англії" (1754-1762 pp., History of England) у п'яти томах.

Учений довів, що резерви банківських металів країни визначаються обсягом її економіки та її потребою у грошах як засобах платежу. Основні положення теорії Д. Х'юма такі:

• уряду не слід постійно втручатися у сферу міжнародної торгівлі;

• якщо уряд країни хоче, щоб її економіка зростала, він мусить зменшити бар'єри на шляху товарів з інших країн.

В "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 р., с. 1241) наводиться така інформація про А. Сміта (Adam Smith, 1723-1790). Шотландський економіст і філософ, якого вважають засновником сучасного еконо-міксу. Його праці позначили остаточний розрив економічної науки з меркантилізмом і сприяли поширенню принципу невтручання держави в економіку (laissez-faire). А. Сміт подав у відставку з викладацької роботи, щоб написати "Дослідження про природу і причини багатства нації" (1776 p.), розробив теорії праці (labour), розподілу (distribution), заробітної плати (wages), цін (prices) та грошей (money) і обстоював свободу торгівлі й мінімальне втручання держави у справи економіки (minimal state interference in economic matters).

Також А. Сміт дотримувався думки, що оскільки капітал і праця лише епізодично перетинають кордони, то на міжнародному рівні не відбувається вирівнювання зарплати та прибутку. Внаслідок цього міжнародна торгівля зумовлена затратами виробництва. Нижчі затрати виробництва товару у певній країні порівняно із затратами виробництва цього самого товару в іншій країні є абсолютними перевагами першої країни. А. Сміт вважав, що країнам доцільно спеціалізуватися на виробництві товарів, щодо яких вони мають абсолютні переваги, та обмінюватися ними у міжнародній торгівлі.

Д. Рікардо вважав, що затрати виробництва однакових товарів у двох країнах можуть бути однаковими, абсолютними і порівняльними. Для прикладу він узяв такі товари, як сукно і вино, країни -Англію та Португалію. Вчений припускав, що вино і сукно виготовляються лише за рахунок одного фактора виробництва — праці. Відносні ціни є зворотними величинами затрат країни на виготовлення одиниці продукції.

Якщо затрати в обох країнах однакові, то відсутній стимул для виникнення зовнішньої торгівлі, хоч одна з країн (Португалія) може виготовляти обидва товари дешевше. Коли Англія має абсолютні переваги у вині, а Португалія — у сукні, виникає стимул для торгівлі, сформульований А. Смітом. Нарешті, якщо країни мають порівняльні переваги у виробництві певного товару, то їм вигідно спеціалізуватися та брати участь у міжнародній торгівлі. Концепція порівняльних переваг визначає верхню і нижню межі взаємовигідності торгівлі між країнами. В окремо взятій країні торгівля між її регіонами базується на абсолютних перевагах регіонів. Порівняльні переваги — необхідна умова міжнародної торгівлі, коли відсутня або значно ускладнена міграція праці та капіталу.

Інший англійський економіст Р. Торренс на два роки раніше, ніж з'явилася праця Д. Рікардо, опублікував своє дослідження про зовнішню торгівлю зерном, в якому висловив ідею про вигідність виробничої спеціалізації на основі використання порівняльних переваг. Тому у західній літературі існує думка, що пальму першості у започаткуванні теорії порівняльних переваг слід віддати Р. Торренсу.

Д. Рікардо дійшов кількох значних, з наукової точки зору, висновків про взаємозв'язок рівнів заробітної плати і цін у різних країнах. Вважається, що саме Д. Рікардо розробив теорію цін у сфері міжнародної торгівлі. Учений вважав, що якби Португалія мала абсолютну перевагу перед Англією у виготовленні вина і сукна, але більшу — у виготовленні вина, то її зовнішня торгівля з Англією була б можлива лише за умови, що заробітна плата у Португалії перевищує зарплату в Англії. Якщо погодинна ставка заробітної плати, виміряна золотом, однакова в обох країнах, то Португалія не імпортуватиме сукно, оскільки її споживачі можуть придбати цей товар за меншою ціною у вітчизняних виробників. Англія для оплати імпорту вина муситиме відсилати золото до Португалії доти, доки погодинна заробітна плата у золоті в Португалії не досягне того рівня, при якому португальським споживачам стане вигідним імпорт англійського сукна.

Країна з нижчими затратами виробництва має вищу погодинну заробітну плату і вищі ціни на аналогічні товари.

Розподіл грошового металу, що відбувається між країнами, балансує їх експорт та імпорт, а також встановлює у країнах такі відносно однакові ціни, що стимулюють виробництво товарів з порівняльними перевагами. Д. Рікардо дійшов висновку, що відносні рівні цін у країнах визначаються різними затратами на придбання золота. Якщо в країнах, які не мають родовищ золота, вища ефективність праці в експортних галузях, а затрати на перевезення золота зменшуються, то в цих країнах нижчі витрати на придбання золота, а також ціни порівняно з країнами, що експортують золото в зливках.

Для теорії міжнародної торгівлі це положення має неабияке значення. Відставання певної країни за рівнем продуктивності праці не обов'язково перешкоджає її участі в міжнародній торгівлі, бо завжди можна відшукати обмінне співвідношення, яке дасть змогу такій країні експортувати товари, щодо яких її порівняльне відставання найменше, та імпортувати продукцію, де відставання найбільше.

У працях Р. Торренса і Д. Рікардо теорія порівняльних переваг зафіксувала лише принципи міжнародного поділу праці. Дж. С. Мілль сформулював ідею "конкурентної рівноваги", що допомогла теоретично обґрунтувати положення теорій обох учених і розкривала механізм міжнародного поділу праці. У праці Дж. С. Мілля не використовувалася математика. Сучасні економетристи зазначають, що хід роздумів і аргументація ученого настільки логічні, що лише спираючись на нинішній математичний апарат, можна належним чином оцінити внесок Дж. С. Мілля в економічну науку.

Сформульовані Дж. С. Міллем закони міжнародної конкуренції стосуються двох основних положень:

• міжнародна виробнича спеціалізація врівноважує вигоди, що отримують від такої спеціалізації;

• умови повної або часткової спеціалізації визначаються нерівністю у доходах, що одержують від виробництва товарів. Можливості повної виробничої спеціалізації залежать як від еластичності заміни у споживанні, властивої виготовленим товарам, так і від тенденції до відносного вирівнювання абсолютних вигод країн, що беруть участь у міжнародній торгівлі.

2. Міжнародні товарні аукціони

За своєю сутністю аукціон є публічним торгом, що споріднює його з товарною біржею. Але від біржі його відрізняють такі особливості: на аукціоні торгівля ведеться тільки наявним товаром; аукціонні товари відрізняються тим, "що часто не підлягають стандартизації, в т. ч. за параметрами якості; правила всіх аукціонів передбачають попереднє ознайомлення покупців або їх представників з виставленими на торг партіями приблизно однакових за якістю товарів (лотів).

Міжнародні товарні аукціони є спеціально організованими, періодично діючими у певних місцях ринками, на яких шляхом публічних торгів у заздалегідь обумовлений час і в спеціально призначеному місці проводиться продаж попередньо оглянутих покупцем товарів, які переходять в його власність за умов пропозиції найвищої ціни.

Таким чином, поняття аукціон у міжнародній торгівлі має три значення:

– як спеціально організований товарний ринок, на якому здійснюється процес продажу–купівлі товару, що складається з певних етапів — підготовки, огляду товару, аукціону (торгу), оформлення контракту;

– як безпосередній торг за товар, який відбувається між аукціоністом (особою, що проводить торг і представляє інтереси організаторів і продавців) та покупцями;

– як комерційна структура, що організовує, готовить і провадить продаж товарів за допомогою торгу.

Аукціони як комерційні організації можна класифікувати за такими критеріями: джерела отримання прибутку, функціональна спрямованість, форма організації торгівлі.

Аукціони, джерелами отримання прибутку яких є різниця в цінах, скуповують за свій рахунок у виробників товари, диктуючи, як правило, закупівельні ціни, і перепродають їх оптовим посередникам або безпосередньо споживачам. Інший тип аукціонів здійснює перепродаж товарів незалежних від них виробників на комісійних засадах. Наприклад, всесвітньо відомий американський аукціон «СОТБІС» працює на комісійних, розмір яких залежить від суми угоди та типу товару. Так, для коштовностей склалась приблизно така залежність: якщо сума угоди коливається в межах від 120 тис. до 1,2 млн.. швейцарських франків, то аукціон отримує 6 % плюс компенсація витрат, а якщо річ продана більше ніж за 20 млн.., то 2 % суми угоди та компенсація половини витрат. При реалізації творів живопису та раритетних меблів комісійні збільшуються до 12 %. При цьому доставка товару на аукціон та мито сплачуються володарем. Поширеною в міжнародній практиці є змішана модель діяльності, коли аукціонна фірма виконує одночасно як операції з перепродажу, так і комісійні.

За функціональною спрямованістю переважаюча більшість аукціонів є суто торговими фірмами, які мають відповідні приміщення, обладнання, кваліфікований персонал. У той же час деякі великі аукціони мають власне виробництво, на якому завершується процес підготовки товару до продажу (наприклад, вичинка сирих шкурок, що скуповуються у заготівельників, або сортування та пакування овочів, фруктів, квітів). Такі аукціони можна класифікувати як торгівельно–виробничі.

Залежно від форми організації торгівлі аукціони поділяються на відкриті, з безпосередньою участю самих покупців, та закриті, в яких самі продавці і покупці не беруть участі, а їх доручення в межах визначених повноважень виконують брокери.

Організація аукціонної торгівлі має певні особливості залежно від товару і практики, яка склалася в торгівлі конкретними аукціонними товарами. Залежно від характеру діяльності всі фірми, що здійснюють аукціонну торгівлю, умовно можна поділити на три групи:

– спеціалізовані;

– брокерсько–комісійні;

– аукціонні, які належать кооперативам або спілкам виробників.

Спеціалізовані фірми займаються організацією аукціонів і продажем на них аукціонних товарів як за свій рахунок, так і на комісійних засадах. Такі фірми беруть на себе виконання всіх Функцій з підготовки й проведення аукціонів. Частіше за все вони видають продавцям позички під їх товари, передані аукціонній фірмі для продажу. Прикладом таких фірм є спеціалізовані фірми, що є торговими монополіями.

Брокерсько–комісійні фірми дістали поширення у торгівлі хутряними виробами, вовною, чаєм, тютюном. Вони організують аукціони і продають на них на комісійних засадах товари за дорученням своїх клієнтів. Брокерська фірма, що проводить аукціони, як правило, може виступати одночасно представником як покупця, так і продавця, отримуючи від них комісійну винагороду. В її обов'язок входить продаж визначеної кількості товарів у межах повноважень комітента (власника товару), переданих комісіонеру (посереднику) і встановлених у договорі комісії. Всі взаємні права і обов'язки виникають далі між покупцем і брокерською компанією. Власник товару не отримує безпосередньо жодних прав і не несе жодних зобов'язань стосовно покупця.

Аукціонні фірми, які належать кооперативам або спілкам (асоціаціям) виробників, набули поширення в Скандинавських країнах. Так, у кожній з них (Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії) є по одній фірмі, що посідає монопольне положення в аукціонній торгівлі хутром у своїй країні.

Міжнародні аукціони належать до добровільних і регулярних форм організації торгівлі на зовнішньому ринку, що мають публічний характер, тобто надають можливість усім заінтересованим експортерам та імпортерам брати участь у торгових операціях.

Переваги міжнародних аукціонів полягають у тому, що вони дозволяють створювати відкриту конкуренцію, виявляти ціну товару та швидко його реалізовувати у великих обсягах. З урахуванням цього на міжнародних товарних аукціонах частіше за все превалює пропозиція товарів з боку великої кількості продуцентів, переважно потужних представників індустріально розвинутих держав. Великі торгові фірми виступають як брокери з продажу. Покупцями ж є обмежена кількість компаній, в основному роздрібної та оптової торгівлі і переробної промисловості, що використовують надмірну пропозицію в своїх інтересах і зацікавлені в заниженні цін.

Підготовка аукціону є найбільш складною, трудомісткою і тривалою стадією проведення міжнародного аукціону. На цьому етапі фірма–організатор фактично створює майбутній організований ринок, намагаючись максимізувати як пропозицію, так і попит. Для цього потенційним продавцям розсилаються інформаційні матеріали про аукціон та запрошення взяти в ньому участь, а для потенційних покупців і продавців проводиться рекламна кампанія. Крім того, на цьому етапі укладаються аукціонні домовленості, складаються інформаційні картки на представлені товари, формується аукціонна відомість, провадиться сортування товару та виділення лотів і стрингів тощо. Від якості проведення підготовчих робіт залежить успіх аукціону.

Особливості даного етапу залежать від об'єкта торгів. Якщо таким виступають великогабаритні, конструктивно або технічні складні товари, нерухомість чи антикваріат, то аукціонний дім починає підготовчий етап з аналізу пропозицій, що надійшли від власників подібних товарів. Для спрощення процедури не обхідно заздалегідь надіслати їм форму пропозиції з висування товару на аукціон. До числа обов'язкових реквізитів, які містяться у додатку, належать: повне найменування товару, його стислий опис, дані про кількість екземплярів, а також відомості про власника. Після розгляду всіх пропозицій, які надійшли, власників товарів сповіщають про його результати (відмова в участі в аукціоні або запрошення на нього). У разі необхідності аукціон надає допомогу власникам у поставці товарів на передаукціонну демонстрацію.

Якщо ж об'єктами торгів виступають предмети особистого споживання, які мають індивідуальні особливості, то проводиться оцінка товарів. Як правило, це безкоштовна послуга, якою можуть скористатися власники товарів. В оцінку товару входить експертиза і встановлення стартової ціни. У цій процедурі беруть участь директор аукціону, юрисконсульт, власник товару та аукціоніст. У ряді випадків названі особи можуть доме витися про «резервну» ціну, нижче за яку товар не може буті проданим.

Результати переговорів між заінтересованими сторонами фіксуються в аукціонній домовленості, яка оформлюється у двох примірниках: перший передається власнику товару, другий залишається на фірмі, яка провадить аукціон. Момент підписань аукціонної домовленості є фактом передачі товару з рук власників на відповідне зберігання на аукціон до завершення торгівлі. Другий примірник аукціонної домовленості є підставою для складання на кожний прийнятий на аукціон товар інформаційної картки, в яку занотовується повне його найменування, характеристика споживчих властивостей, якість, інші необхідні відомості, а також стартова аукціонна ціна. Інформаційна картка складається менеджером, підписується директором і прикріплюється до прийнятого товару. Прийняття товару, замовленого до продажу з аукціону, завершується складанням аукціонної відомості. Цей документ містить зведену інформацію про товари, запропоновані до публічного продажу. Інформація складається на основі карт та аукціонних домовленостей.

Спеціалісти аукціонної компанії проводять також необхідне сортування і підбір товару за однорідними якісними ознаками. Розсортований товар розбивається на партії, які дістали назви лотів. У лот добирають товар, однорідний за якістю. При цьому для кожного виду товару лот традиційно містить певне число одиниць цього товару. Кожен лот нумерується, і в подальшому розпродаж відбувається за окремими лотами.

Одночасно з підготовкою товару до аукціонного продажу складається каталог запропонованих до продажу на аукціоні лотів з позначенням сорту і кількості одиниць у кожному з них. На базі каталогу в порядку нумерації відбувається продаж товарів на аукціонних торгах. Як правило, однакові за якісними показниками лоти йдуть один за одним, утворюючи ряди — стринги, які в каталозі відокремлюються один від одного горизонтальними лініями. З кожного лоту або стрингу вибирається зразок, що повинен за всіма ознаками повністю відповідати товару, який розміщений у даному лоті або стринзі. Розміри зразків для різних товарів варіюють і встановлюються залежно від цінностей і стандартності кожного виду.

Техніка проведення аукціону є певною мірою стандартизованою. Акціонер виголошує номер чергової партії–лоту, що пропонується на продаж, і одночасно на спеціальному табло загорається відповідний номер. Аукціонер називає початкову продажну ціну, що, як правило, є приблизною ринковою ціною, котра існувала в доаукціонний період. Якщо ніхто з покупців не подає йому знак шляхом підняття руки, кивком голови або викриком «так», який свідчить про згоду купити товар, аукціонер знижує ціну до тих пір, доки один з покупців не виявить свого бажання купити його. Якщо один з покупців або кілька покупців подають знак про своє бажання купити даний лот, аукціонер підвищує ціну. Надбавка до ціни («крок» аукціону) є стандартною і становить, наприклад, при ціні до 10 дол. — 10 центів, при ціні понад 10 дол. — 25 центів. Якщо після трикратного запитання аукціонера «Хто більше?» ніхто не виявить свого бажання підвищити ціну, аукціонер ударяє молотком на знак того, Що торг за даною партією є завершеним і вона вважається придбаною тим покупцем, який запропонував найвищу ціну. Покупцеві, який придбав перший лот у стринзі, надається перевага перед іншими, тобто можливість купити весь стринг за ціною Першого лоту.

Адміністрація аукціону має право зняти з аукціону будь-який лот, доки він не є проданим, без пояснення причин таких дій. Після продажу всіх лотів непродані лоти можуть бути знов виставленими на продаж.

Аукціони як форма організованих товарних ринків відома раніше, ніж товарні біржі. Поява і розвиток аукціонної торгівлі були пов'язані з перевагами, які отримували як продавці, так і покупці товару: можливість швидко реалізувати значну кількість товару, особливо з обмеженими термінами зберігання; висока вірогідність продажу товару за найвигіднішою ціною завдяки присутності великої кількості покупців і створенню умов конкуренції; можливість (для покупця) самостійно перевірити якість товару; забезпечення гарантії поставки товару внаслідок того, що він уже знаходиться на складі аукціону.

У сучасній міжнародній торгівлі спостерігається тенденція до падіння ролі аукціонів, що викликано цілим рядом причин. По-перше, посилення конкуренції зумовило динамічний розвиток прямих зв'язків між експортерами та імпортерами без використання посередницької ланки, перш за все брокерів–аукціонерів. По-друге, підвищення якості товарів і вдосконалення стандартизації сприяли розширенню товарних поставок рівномірнішої та гарантованішої якості, збільшенню обсягів продажу товарів на основі окремих договорів. По-третє, розробка асоціаціями торговців типових контрактів і вдосконалення механізму комерційного арбітражу призвели до зростання торгівлі на основі типових контрактів. По-четверте, значні додаткові витрати, пов'язані з розвантаженням, зберіганням, відправкою товару тощо, суттєво знижують ефективність експорту. По-п’яте, розвиток світової транспортної мережі і засобів зв'язку зумовив зростання визначеності термінів поставки, що знизило потребу в запасах як резерві.

Усе це призвело до того, що на сьогодні аукціони відіграють провідну роль в міжнародній торгівлі тільки такими товарами, як чай (майже 70 % продажів на світовому ринку), хутро (приблизно 80 %), вовна (майже 50 %). Важливе значення аукціони зберігають і для таких товарів, як квіти, овочі, фрукти, тютюн, риба, худоба.

Іншою тенденцією розвитку міжнародних аукціонів є їх зміщення з імпортуючих в експортуючі країни, що пов'язано як з нижчими накладними витратами при продажах на аукціонах місцях походження товару, так і з прагненням досягнення більшого контролю за системою збуту своїх експортних товарів і посилення впливу на формування рівня цін. Оскільки серед постачальників товарів на міжнародні аукціони значну частину складають країни, що розвиваються, то відповідно спостерігається збільшення реалізації через аукціони, що розташовані в цих країнах. Однак це не означає зниження ролі транснаціональних корпорацій індустріально розвинутих країн у збуті відповідних товарів. Так, у капіталі багатьох брокерських фірм ТНК мають значні частки участі. Використовується також практика особистої унії керівництва брокерських фірм і ТНК. Досить широко застосовується механізм закупівлі ТНК великої партії товару та подальшого її розподілу з іншими покупцями відповідно до раніше досягнутих домовленостей. При цьому конкуренція послаблюється, а покупцям вдається знизити рівень цін.

Тенденцією розвитку сучасних міжнародних аукціонів, що протидіє падінню їх ролі, є вдосконалення та модифікація техніки аукціонної торгівлі. Так, на деяких аукціонах з метою зниження накладних витрат та підвищення конкурентоспроможності аукціонних фірм почали застосовувати реалізацію товару за описом якості, а там, де раніше продавались індивідуальні партії, — за зразками.

Аукціони імпортуючих країн також почали використовувати практику продажу товарів за зразками, які доставляються літаком з експортуючих країн, що знижує витрати на навантаження, розвантаження та зберігання товарів на складах аукціону. На багатьох аукціонах з метою прискорення укладання угод стали застосовуватися електронні засоби і телевізійна апаратура.

3. Міжнародний кредит та його основні види

Формою вивозу позичкового капіталу виступає кредит. Він є однією з найстаріших традиційних форм міжнародних економічних відносин, яка приносить доход у вигляді процента на позичку, торговий кредит, депозит і т. ін. Міжнародний рух позичкового капіталу, пов'язаний з міжнародними кредитами та банківськими депозитами, відноситься в платіжному балансі до поняття інших інвестицій. Тобто це всі інші міждержавні переміщення капіталу, які не віднесені до прямих і портфельних інвестицій або резервних активів.

У міжнародних запозиченнях та кредитуванні розрізняють декілька форм міжнародного кредиту, які можна класифікувати за строками і формою надання, за цільовим призначенням, суб'єктами запозичень та характером забезпечення. "

За строками надання міжнародні кредити поділяються на:

• короткострокові, тобто такі, що надаються на строк до одного року;

• середньострокові, тобто такі, що надаються на строк від одного до п'яти років;

• довгострокові, тобто такі, що надаються на строк понад п'ять років.

За формами надання міжнародний кредит поділяється на товарний і валютний. Товарний кредит, як правило, надається на короткий строк у вигляді товарів. Валютний кредит — це кредит, що надається у вільно конвертованій валюті і валютних цінностях. Іноземна валюта, скажімо долари, що перебуває у розпорядженні резидентів, є активом, а національна валюта, що перебуває в розпорядженні нерезидентів, вважається пасивом.

За цільовим призначенням міжнародні кредити поділяють на пов'язані і фінансові. Пов'язані кредити — це ті, що призначені для фінансування певних цільових програм, спеціально обумовлених при укладанні кредитної угоди. Ці кредити, в свою чергу, поділяються на комерційні кредити, тобто кредити, що надаються під закупівлю товарів або на оплату послуг, і інвестиційні кредити, призначені для капіталовкладень у певний господарський об'єкт. Фінансові кредити виступають у формі валюти і використовуються позичальником на будь-які цілі.

За суб'єктами запозичень міжнародний кредит поділяється на приватний, урядовий, змішаний і кредит міжнародних установ.. Приватний міжнародний кредит — це кредит, що його надають приватні фірми і банки. Урядовий (державний) кредит — це кредит, що його надають урядові кредитні установи. Змішаний кредит — це кредит, що складається з приватних і державних коштів. Кредит міжнародних організацій — це кредит, що його надають міжнародні організації такі, наприклад, як Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку.

За характером забезпечення міжнародні кредити поділяють на забезпечені і незабезпечені. Забезпечені міжнародні кредити становлять собою кредити, що надаються в заставу під товарно-матеріальні цінності і комерційні документи. Незабезпечені кредити — це кредити, що надаються без гарантій застави товарно-матеріальних цінностей і комерційних документів.

Суб'єктами міжнародних кредитів виступають держава, групи держав, банки, страхові компанії, транснаціональні корпорації, міжнародні економічні та фінансово-валютні організації, державні установи (міністерства, відомства).

Міжнародне кредитування здійснюється на основі таких принципів: строковість, поверненість, платність кредиту, забезпеченість кредиту матеріальними цінностями і урядовими гарантіями, конкретно-цільовий характер кредиту.

Міжнародний кредит виконує певні функції, серед яких найважливіші такі:

забезпечує перерозподіл матеріальних і фінансових ресурсів між країнами;
допомагає більш ефективно використовувати фінансові і матеріальні ресурси;
сприяє нагромадженню фінансових і матеріальних ресурсів з метою їх більш раціонального використання в майбутньому;
прискорює процес реалізації товарів і розширює межі міжнародної торгівлі;
сприяє реалізації програм структурної перебудови економіки окремих країн;
знижує платоспроможність країн-позичальників і підвищує рівень їх заборгованості кредиторам.

Хоча функціонуюча система міжнародних запозичень і кредитування дозволяє підвищувати ефективність міжнародних зв'язків 1 сприяє збільшенню національного та світового виробництва, однак вона поки що далека від досконалості. Про це свідчить хоча б той факт. Що існуюча система міжнародного кредитування загострює суперечності між партнерами, при певних умовах перетворює позичальників у вічних боржників, а отже, залежних від кредиторів, в ролі яких виступають головним чином розвинуті капіталістичні країни та міжнародні фінансові установи. Така ситуація призводить до виникнення періодичних криз світової заборгованості, тобто до того, що якась країна або група країн оголошують про неможливість виплачувати свої зовнішні борги.

Криза світової заборгованості розвивається під впливом двох взаємозв'язаних і взаємообумовлених процесів: зростання обсягів зовнішніх запозичень, до яких вдаються країни з метою збільшення ресурсів економічного розвитку і зростання витрат на обслуговування зовнішнього боргу, тобто зростання виплат основної суми кредиту і процентів за кредит.

В нормальних умовах зовнішній борг обслуговується за рахунок валютних надходжень від експорту товарів і послуг. Збільшуючи розміри зовнішніх запозичень, країна повинна нарощувати експорт своєї продукції. А якщо в силу якихось причин експорт товарів і послуг збільшити неможливо, то країна вимушена скоротити витрати на імпорт зарубіжних товарів. Якщо і цей захід не допомагає, країна-боржник вдається до нових зовнішніх запозичень: одержує новий кредит, щоб погашати старі.

Загострення проблеми обслуговування зовнішнього боргу відбувається під впливом багатьох факторів, серед яких найважливішими є:

надмірне зростання зовнішнього боргу країни;
зменшення притоку довгострокових кредитів і зростання притоку короткострокових кредитів на ринкових умовах, в результаті чого відбувається зростання процентної ставки;
труднощі в регулюванні платіжного балансу в результаті погіршення умов торгівлі;
загальний спад виробництва або різке погіршення зовнішніх чинників (зміни цін, процентних ставок, обмінного курсу);
втрата країною довіри іноземних кредиторів, що веде до зменшення обсягу кредитування;
втеча капіталів з країни в результаті погіршення економічної та політичної ситуації.

Коли дію названих факторів призупинити неможливо, наступав чергова криза світової заборгованості.

Аналітичними показниками, за якими визначається рівень, зовнішньої заборгованості є:

невиплачений і розподілений борг, тобто сума невиплаченої заборгованості по кредитах, які реально одержані позичальником станом на кінець року;
надання кредитів, тобто одержання нових кредитів позичальником в кінці року;
нерозподілений борг, тобто частина невибраної боржником суми кредитів, угоду про надання яких підписано;
виплати основної суми, тобто виплати боржником частин основної суми боргу протягом року,
платежі процентів, тобто виплати боржником процентів по залишку заборгованості протягом року;
платежі по обслуговуванню боргу, тобто суми платежів основної суми боргу і процентів по залишку заборгованості, здійснювані протягом року;
чисті потоки, тобто одержання нових кредитів позичальником мінус виплати ним основної суми боргу;
чисті трансферти, тобто одержання нових кредитів позичальником мінус його платежі по обслуговуванню боргу.

В кінці 90-х років XX століття міжнародна заборгованість була однією з найгостріших проблем в міжнародній економіці, оскільки загальний обсяг зовнішнього боргу країн з перехідною економікою та країн, що розвиваються, становив понад 2 трлн. доларів, в тому числі України понад 12 млрд. доларів. Дуже часто держави-позичальники виявлялися неспроможними обслуговувати свої зовнішні борги. Однак, оскільки позичальником виступає суверенна держава, то примусити її здійснювати платежі по обслуговуванню зовнішнього боргу практично неможливо. Щоправда, держави-кредитори можуть конфіскувати активи країни-боржника, які перебувають на їх території (приміщення, земля, судна в морських портах, літаки в аеропортах, депозити в банках), а також припинити двосторонню торгівлю, запровадити ембарго на поставку ключових товарів, припинити міжнародну допомогу і надання приватних кредитів.

Оскільки подібні конфронтаційні заходи малоефективні і за певних умов можуть завдати шкоди самим кредиторам, остільки ведуться пошуки удосконалення механізму реструктуризації зовнішнього боргу та його списання. Реструктуризація зовнішнього боргу може здійснюватися одним із таких способів:

перенесення строків платежів основної частини боргу, процентів по боргу або по всіх платежах щодо обслуговування боргу на більш пізній строк в порівнянні з раніше узгодженим;

скорочення суми невиплаченої заборгованості шляхом прямого списання (прощення) частини боргу, або шляхом продажу зі скидкою на вторинному ринку або шляхом конверсії в якісь національні активи країни-боржника;

рекапіталізація, тобто обмін боргів на облігації боржників чи надання нових кредитів на оплату минулих боргів.

Щоб не допустити або швидше подолати кризу світової заборгованості, країни-боржники можуть звернутися до так званої стабілізаційної програми МВФ. Ця програма передбачає здійснення таких заходів:

відміну або лібералізацію валютного та імпортного контролю;
зниження обмінного курсу місцевої валюти;
здійснення жорсткої внутрішньої антиінфляційної політики, яка включає контроль за кредитами банків, урядовий контроль за дефіцитом держбюджету шляхом скорочення видатків і збільшення податків та підвищення цін, відмови від індексації ставок заробітної плати, заохочення вільного ринку;
широке відкриття національної економіки для іноземного капіталу.

4. Співдружність незалежних держав

Співдружність Незалежних Держав (СНД) — міждержавне об'єднання, створене в грудні 1991 року як господарський, політичний та економічний союз 11 колишніх республік СРСР (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Україна, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан). У 1993 році до СНД приєдналася Грузія. У 2005 році зі складу СНД вийшов Туркменістан.

8 грудня 1991 року у Вискулях (Біловезька пуща), резиденції білоруського уряду, вищі керівники Республіки Білорусь, Російської Федерації та України підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

21 грудня 1991 року в Алма-Аті глави одинадцяти незалежних пострадянських держав (крім прибалтійських держав і Грузії) підписали Протокол до цієї Угоди, в якому було зазначено, що Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан та Україна на рівноправних засадах утворюють Співдружність Незалежних Держав. Учасники цієї зустрічі прийняли Алма-Атинську Декларацію, тим самим підтвердивши прихильність колишніх союзних республік до співробітництва у різних галузях зовнішньої та внутрішньої політики. У грудні 1993 року до СНД приєдналася Грузія.

У вересні 1993 року глави держав СНД підписали Договір про створення Економічного союзу, що базується на концепції трансформації економічної взаємодії в рамках СНД з урахуванням тих реалій, що склалися; на розумінні необхідності: формування загального економічного простору, заснованого на вільному переміщенні товарів, послуг, робочої сили, капіталів, розробки погодженої грошово-кредитної, податкової, цінової, митної, зовнішньоекономічної політики, зближення методів регулювання господарської діяльності, створення сприятливих умов для розвитку прямих виробничих зв’язків.

Наприкінці 1990-х років держави — учасниці СНД здійснили ряд заходів з удосконалення діяльності Співдружності. У жовтні 1997 року за результатами проведення засідання Ради глав держав і Спеціального міждержавного форуму підписано Протокол про внесення змін і доповнень до Угоди про зону вільної торгівлі. Затверджено розмежування повноважень між Радою глав держав і Радою глав урядів, прийнято нове Положення про Раду міністрів закордонних справ, створено Економічну раду СНД. Рада повноважних представників діє при статутних та інших органах СНД. При Економічній раді СНД утворено Комісію з економічних питань, яка складається з повноважних представників держав Співдружності. У жовтні 1999 року Радою глав урядів затверджено Механізм реалізації рішень Ради глав держав і Ради глав урядів.

4 червня 1999 року в Мінську підписано Договір про співробітництво держав — учасниць СНД по боротьбі з тероризмом (учасники — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизька Республіка, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан). 21 червня 2000 року, в рамках проведення саміту країн СНД, у Москві, Рада глав держав СНД затвердила Програму боротьби з міжнародним тероризмом та іншими проявами екстремізму на період до 2003 року. В контексті реалізації цієї Програми, 1 грудня 2000 року держави — учасниці СНД, під час проведення саміту в Мінську, дійшли згоди щодо створення Антитерористичного центру (АТЦ). Україна підписала рішення про створення АТЦ держав-учасниць СНД із застереженням, що воно не повинно суперечити національному законодавству й інтересам держави.

18 серпня 2000 року відбувся неформальний саміт СНД у Ялті, на якому глави держав СНД прийняли заяву щодо підготовки й проведення саміту та Асамблеї Тисячоліття ООН, щодо впливу процесів глобалізації та інтеграції на країни Співдружності.

Співдружність Незалежних Держав діє на підставі Статуту, прийнятого Радою глав держав — учасниць СНД 22 січня 1993 року, виходячи із завдань, визначених в Програмі дій по розвитку СНД на період до 2005 року.

СНД не є державою і не має наднаціональних повноважень. Всі органи СНД мають виключно консультативні та координаційні функції. Членство в СНД є добровільним, і, згідно зі ст.10 Угоди про Співдружність Незалежних Держав, кожен з учасників має право призупинити чи припинити своє членство, повідомивши про це її учасників за рік.

Взаємодія країн у рамках СНД здійснюється через його координуючі інститути: Раду глав держав — учасниць Співдружності, Раду голів урядів, Міжпарламентську Асамблею, Виконавчий комітет СНД, який є правонаступником Виконавчого Секретаріату СНД і Міждержавного економічного комітету Економічного союзу та інші структури. Всього в рамках СНД функціонує біля 70 галузевих структур, які координують взаємодію в форматі зацікавлених держав у сферах економіки, військового співробітництва, охорони кордонів і боротьби з організованою злочинністю, транспорту, екології, культури, туризму тощо.

5. Транснаціональні корпорації — суб’єкт МЕВ

Поява у світовому господарстві міжнародних корпорацій означала вихід підприємницьких структур на якісно новий рівень, визначальною рисою якого стала втрата капіталом своєї виключно національної природи. Цей процес відбувався двома шляхами: утворенням багатонаціональних корпорацій; утворенням ТНК.

Багатонаціональні та міжнаціональні корпорації є інтернаціональними за принципами утворення капіталу та за сферами діяльності. Вони являють собою особливий випадок міжнародної корпорації, оскільки створювалися переважно в західноєвропейському регіоні. Перші такі компанії виникли на початку XX ст., а пік їх розвитку припав на 50-70-ті роки. Найбільш потужними міжнаціональними корпораціями були в той час англо-голландський хіміко-харчо-вий концерн "Юнілевер", англо-голландський нафтовий концерн "Ройял датч-Шелл", західнонімецько-бельгійський трест фотохімічних товарів "Агфа-Геверт", англо-італійський гумотехнічний концерн "Данлоп-Піреллі", італо-французь-кий автомобільний концерн "Фіат-Сітроен". У 80-х роках XX ст. більшість таких корпорацій була реорганізована у транснаціональні. Головна економічна причина цього процесу — складності функціонування об'єднаного в рамках компанії капіталу, який мав різну національну належність. Нині як міжнаціональні корпорації продовжують функціонувати "Ройял датч-Шелл" і "Юнілевер". Решта міжнаціональних компаній не має такої тривалої історії розвитку. Вони створюються, як правило, на короткий період часу і з певною метою, а досягнувши її, компанії "розлучаються".

Ядро світового виробництва — ТНК. На відміну від міжнаціональних компаній, ТНК утворюються як національні щодо капіталу й контролю і міжнародні за сферою своєї діяльності. Діяльність цих підприємств має наднаціональний, наддержавний характер і веде до створення наддержавних зв'язків.

З часу виникнення ТНК не існувало спільної точки зору на питання про кількість країн, в яких відбувається діяльність компанії, яка б дала змогу кваліфікувати її як транснаціональну. Вважалося, що для визнання компанії як ТНК цілком достатньо факту її діяльності більш як в одній країні.

Серед інших критеріїв класифікації фірми як транснаціональної називалися її кількісно-якісні параметри: (1) корпоративна власність та її розподіл, (2) система управління, (3) число зайнятих, (4) величина та системи заробітної плати, (5) склад вищого управлінського апарату тощо, їх вимірювання здійснювалося як на абсолютній, так і на відносній основі. Абсолютний критерій пов'язаний з оцінкою фінансових і людських ресурсів у міжнародних операціях. Відносний критерій враховує те, що фірма повинна пов'язувати частину своєї діяльності із зарубіжними операціями.

Транснаціональний характер діяльності ТНК давно перейшов економічні кордони і пов'язаний з вирішенням багатьох соціальних і політичних проблем, однак переважна більшість визначень ТНК досі має головним чином економічний характер.

Узагальнення суто економічних критеріїв ТНК дає можливість виділити параметри їх вимірювання, критерії оцінки. ТНК можна об'єднати у дві групи: 1) група кількісних характеристик; 2) група якісних характеристик. Групу кількісних характеристик утворюють три підгрупи.

Перша з них дає загальну кількісну характеристику діяльності компанії за кордоном. Вона містить такі показники:

1) число іноземних держав, у яких діють ТНК;

2) відсоток грошової маси, що виплачується за кордоном;

3) відсоток іноземних капіталовкладень;

4) число зайнятих за кордоном;

5) відсоток прибутку, який компанія отримує з інших країн;

6) відсоткове співвідношення продукції та отримуваного прибутку в країнах базування і за кордоном;

7) загальний рівень продажу за кордоном.

Друга група — розрахункові коефіцієнти, які дають змогу уточнити висновок про транснаціональний характер компанії. Вони розраховуються, по-перше, як співвідношення 1) зарубіжного і всього продажу, 2) зарубіжного і всього прибутку, 3) зайнятих за рубежем і всіх зайнятих; по-друге, як дані про збільшення і скорочення майна і внесків за рубежем, збільшення і скорочення прибутку за рубежем; по-третє, як співвідношення вищеназваних даних з аналогічними показниками країни, в якій розміщені ТНК.

Третя група показників, хоч і належить до кількісних, має змішаний кількісно-якісний характер, її утворюють такі критерії:

— досить великий розмір фірми, що дає змогу використати весь арсенал коштів ефективної міжнародної діяльності;

— елементи монопольного становища на ринку;

— інтернаціональна виробнича структура з розвинутим внутріфірмовим поділом праці;

— значна частка зарубіжних операцій у загальній діяльності, транснаціональний характер операцій;

— верховенство центру при прийнятті стратегічних рішень і контроль всіх ланок;

— єдина глобальна стратегія.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бовтрук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.