Міжнародні економічні відносини України

Категорія (предмет): Міжнародна економіка

Arial

-A A A+

1. Політико-правове середовище.

2. Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції та глобалізації. Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції

3. Причини і суть вивозу (експорту) капіталу.

4. Регулювання міжнародних міграційних процесів.

5. Рівні МЕВ (міжнародні економічні контакти, взаємодія, співробітництво, інтеграція, глобалізація)

6. Торгівля товарами та послугами.

7. Фінансові компанії

8. Форми сучасної міжнародної торгівлі

9. Ціноутворення в міжнародній торгівлі

Список використаної літератури.

1. Політико-правове середовище

Політико-правове середовище впливає на міжнародні економічні відносини не стільки у плані умов і факторів їхнього існування, скільки у плані їхнього розвитку. Особливо слід зауважити діалектичний зв'язок міжнародної політики та світової економіки, оскільки міжнародна політика є своєрідним механізмом задоволення або узгодження інтересів суб'єктів міжнародних відносин. До деякої міри важливо розрізняти поняття «міжнародна політика» і «зовнішня політика».

Міжнародна політика — це сукупність методів і засобів, направлених на досягнення цілей і завдань, що випливають з інтересів суб'єктів міжнародних відносин.

Зовнішня політика — це діяльність держави у сфері зовнішніх відносин, яка витікає з інтересів країни та її суб'єктів.

Як бачимо, «міжнародна політика» є більш агрегованим і ширшим поняттям, а «зовнішня політика» — більш вузьким і прикладним.

Варто зазначити, що внутрішня політика держави має менший вплив на національну економіку, ніж міжнародна політика на міжнародні економічні відносини. Таке відбувається з двох причин:

1. Національна економічна система у більшості країн складалася протягом тривалого часу, а тому набула достатньої досконалості та самоврядності, і раптова зміна внутрішньої політики не може відразу помітно змінити напрямок розвитку національної економіки. Міжнародна економічна система за часом складалася пізніше і ще тепер знаходиться на стадії формування та політичного удосконалення, а тому ще не є добре усталеною й помітно реагує на зміни міжнародної політики.

2. Міжнародні економічні відносини функціонують на відповідальнішому рівні дотримання правових і договірних норм, порушення яких мають значно помітніші й відчутніші наслідки.

Оскільки міжнародна політика є механізмом узгодження інтересів, слід розглянути політичні інтереси країн, груп країн, регіонів. Одним із основних політичних інтересів кожної країни є нормальний прогресивний хід розвитку власної економіки. Як відомо, це залежить від різних внутрішніх і зовнішніх факторів. На основі попереднього виникає ще один інтерес – це вигідна зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД). Якщо ЗЕД буде успішною, то краще розвиватиметься національна економіка, багатшатиме країна, підвищуватиметься життєвий рівень населення.

Щоб економіка країни розвивалась у тому руслі, яке співпадає з напрямками задоволення національних інтересів, необхідно, щоб держава розвивала свою внутрішню політику самостійно, без втручання інших держав. Це, звісно, можливо тільки за умови, що держава буде незалежною, суверенною, і це також є одним з основних політичних інтересів.

З попередніх інтересів випливає ще один не менш важливий політичній інтерес — міцна й надійна оборона. Але тільки країна з добре розвиненою економікою спроможна утримувати сучасну боєздатну армію.

До важливих політичних, а відповідно, й економічних інтересів відносяться:

володіння найновішою інформацією;
розвиток науки, володіння найсучаснішими технологіями, що означає високу конкурентоспроможність;
розвиток соціальної й культурної сфер;
підняття загального престижу та інше.

На основі подібних і спільних інтересів країни об'єднуються у регіональні чи інші групові об'єднання. Спільність інтересів різних країн витікає з:

вигідного (взаємовигідного) економічного та іншого роду співробітництва;
подібності природно-географічних умов: клімату (наприклад, країни Африки, Південно-Східної Азії чи інші), природних ресурсів (ОПЕК), географічного розташування (країни Причорномор'я), геополітичного розташування (країни Балтії);
істрично-національного розвитку (країни Британської співдружності, країни Магрибу, країни СНД);
спільності конкурентів (Західноєвропейський Союз);
подібності соціально-економічного розвитку (ті ж країни ЄС, посткомуністичні країни);
спільності військового будівництва (НАТО, країни інших військових блоків);
надзвичайної спеціалізації (країни Бенілюксу).

Помітну роль у розвитку міжнародного співробітництва відіграє політична стабільність країн, груп країн, регіонів. Розглядають також і глобальну стабільність.

Політична стабільність країни – це невелика імовірність зміни її політичного статусу протягом тривалого часу у вигляді виникнення соціальних конфліктів (наприклад, страйків) і політичних актів типу тероризму, путчів, партизанської боротьби. Діалектичну протилежність до політичної стабільності складає політичний ризик, що передбачає можливість:

політичної змови й політичного перевороту;
конфіскації майна;
націоналізації і навіть експропріації об'єктів приватної власності;
національного неприйняття;
класового неприйняття;
неприйняття на ґрунті релігії;
оперативних прорахунків та інше.

Як і всяка система, міжнародні економічні відносини потребують існування інституціонального забезпечення, яке б здійснювало регулювання їхнього функціонування й розвитку.

Інституціональне забезпечення МЕВ – це сукупність правових інституцій (конференцій, конгресів, нарад, комітетів, комісій, організацій) і правових норм, вироблених ними, котрі забезпечують регулювання МЕВ на різних рівнях.

Слід розрізняти міжнаціональні й наднаціональні органи регулювання міжнародних економічних відносин.

Міжнаціональні органи регулювання МЕВ – це такі інституції, які виконують рекомендаційно-координаторські функції, постанови яких бажані для виконання.

Наднаціональні органи регулювання МЕВ – це інституції (як правило, блокових об'єднань), які здійснюють наказово-координаторські функції, і їхні постанови мають виконуватись беззаперечно. Правові інституції мають різні назви, й тому виникає необхідність у з’ясуванні основних відмінностей між ними.

Міжнародні конференції, конгреси, наради в основному являють собою інститути, які виробляють норми в певних напрямках розвитку міжнародних відносин, створюють виконавчі органи, скликаються порівняно рідко, а ще рідше періодично. Наприклад, конференції ГАТТ чи валютні конференції. Бувають випадки, коли конференції переростають в організації, які до своїх назв додають слово «конференція». Наприклад, Конференція з питань тихоокеанського співробітництва.

Міжнародні комітети та комісії мають визначений статус, хоч і бувають в основному представницькими чи виконавчими органами. Це – постійно діючі інститути, завданням яких є втілення в життя рішень і намірів, ухвалених на міжнародних нарадах, конференціях, конгресах; також комітетами і комісіями називають підрозділи організацій. Працюють вони, як правило, постійно, але бувають тимчасові комісії, завданням яких є виконання якогось одного завдання. При одному з головних органів ООН, Економічній і Соціальній Раді (ЕКОСОР), працює п'ять комітетів і п'ять регіональних комісій.

Міжнародні організації – це стійкі, міцно зорганізовані інститути зі своїми органами управління, що діють на основі чітко вироблених статутних засад. Класифікувати міжнародні організації можна за декількома критеріями, і вони бувають залежно від:

рівнів створення й функціонування – міждержавними, регіональними, груповими;
роду діяльності – політичними, науковими, промисловими, аграрними, торговельними, валютними, з питань реконструкції та розвитку і т. д.;
рівня представництва — урядовими, міжурядовими, міжпарламентськими, неурядовими.

Кожна з розглянутих інституцій по-своєму впливає на розвиток економічних відносин, але всі разом вони складають управлінську систему, котра регулює їх. Напевно, варто відзначити, що інколи управлінські інститути, особливо на національному рівні, не сприяють нормальному розвитку МЕВ.

Одним із факторів, що визначають основні шляхи та напрямки розвитку світового господарства, є утворення міжнародних інтеграційних угрупувань, які забезпечують узгоджений розвиток і взаємодоповнення регіонів та держав, інтенсифікують процеси виробництва в окремих країнах, дають змогу ефективніше використовувати всі наявні резерви розподілу інвестицій та всі види капіталу.

Міжнародні економічні інтеграції — це високий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, за яких процес господарсько-політичного об'єднання країн відбувається на основі міжнародного по ділу праці та здійсненні узгодженої міждержавної торгівельно-економічної політики.

Основними факторами, які забезпечують динамічний розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції, є:

— економічний розвиток країн та регіонів в умовах нерівномірного розподілу природних умов та природних ресурсів;

— закономірності науково-технічного прогресу;

— тенденції демографічних факторів розвитку;

— необхідність розв'язання глобальних проблем людства (енергетична, продовольча, економічна, екологічна, безпеки, використання Світового океану і т.д.);

— розвиток транспортно-комунікаційних мереж.

Інтеграційні процеси в останні роки охопили практично всі континенти і субконтиненти та призвели до утворення багаточисельних регіональних і субрегіональних торгово-економічних блоків, більшість з яких проголошує своєю кінцевою метою вихід на інтеграційну стадію економічного співробітництва. Всього в світі нараховується близько 20 міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу, які охоплюють основні регіони і континенти земної кулі.

Як відомо, інтеграції, в як вищої і порівняно нової форми міждер жавної економічної взаємодії, історично й організаційно передують декілька етапів, які послідовно проходять держави, що вступають у процес тісної економічної взаємодії.

До основних теоретично обґрунтованих і практично апробованих форм міжнародної економічної інтеграції відносяться:

1. Зона вільної торгівлі — найпростіша форма інтеграції. У такій зоні діє особливий пільговий торговельний режим для країн — учасниць за рахунок відміни торгових обмежень, перш за все, внутрішнього мита. Держави-учасниці залишаються окремими митними територіями і не втрачають права самостійного визначення режиму економічних відносин з третіми країнами (права на відміну чи введення нових тарифів або інших обмежень, на підписання торгово-економічних договорів і угод). Саме тому між країнами — учасницями зони вільної торгівлі зберігаються митні кордони і пости, які контролюють походження товарів, що перетинають їх державний кордон і ніби відсікають від пільгового перевезення ту їх частину, яка завозиться із третіх країн.

Прикладом такої зони можуть бути: ПАУВТ (NAFTA — Noth American Free Trade Agreement) — Північноамериканська угода про вільну торгівлю між США та Канадою, ЄАВТ — Європейська Асоціація вільної торгівлі, утворена в 1960 році. З 1 січня 1995 року після вступу трьох із семи країн-членів ЄАВТ у ЄС в її складі залишаються чотири країни: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія і Швейцарія. Всі вони на дають перевагу практиці укладання двосторонніх економічних договорів та угод з будь-якими державами світу й їх угрупуваннями, в тому числі і з Європейським Союзом (ЄС).

2. Митний союз — це угода двох або кількох держав, якою встановлюється режим вільної торгівлі та передбачається усунення внутрішніх тарифів і встановлення спільного зовнішнього тарифу. Митний союз, зберігаючи національні митні органи, передбачає єдність митної території, однаковий торговий режим у ставленні до третіх країн, включаючи загальні митні тарифи, єдині заходи нетарифного регулювання, уніфіковану систему прямих і непрямих податків та однотипність методів управління народним господарством. Угоди такого типу діяли в Європейському Економічному Співтоваристві у 1968 році. Нині таким прикладом можуть бути Андська група, КАРИ КОМ — Співтовариство та спільний ринок країн Карибського басейну.

3. Зона преференційної торгівлі — це зона з особливим пільговим торгівельним режимом, коли дві або кілька країн знижують взаємні тарифи на імпортні товари, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами, здійснюють пільгове кредитування і страхування зовнішньоторговельних операцій, надають фінансову та технічну допомогу. Наприклад, Японія в межах програми Всеохоплюючої системи преференцій надає пільговий режим країнам, що розвиваються.

4. Спільний ринок — складніша форма міждержавної інтеграційної взаємодії, яка включає умови вільної торгівлі, митного союзу та забезпечує вільне переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів і формує дійсно спільний повноцінний ринковий простір (звідси і назва — "спільний ринок"). Прикладом створення спільного ринку є Європейський Союз.

5. Валютний союз — найскладніша форма інтеграції; передбачає проведення країнами єдиної валютно-фінансової політики: введення в обіг єдиної валюти, створення єдиного емісійного центру — банку. На стадії еволюції до повного економічного, політичного і валютного союзу знаходиться Європейська Спільнота.

6. Політичний союз — вищий ступінь регіональної інтеграції, який передбачає перетворення єдиного ринкового простору в цілісне економічне і політичне утворення. Фактично — це виникнення нового багатонаціонального суб'єкта світогосподарських і міжнародних політичних відносин, який виступає від імені всіх учасників цього союзу.

Основними напрямками розвитку інтеграційних процесів слід вважати:

— поступове усунення митних та фінансових бар'єрів;

— забезпечення країнам, які увійшли до інтеграційного угрупування "прозорості" кордонів;

— створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів.

Підкреслимо, що інтеграційні процеси відбуваються під контролем і за безпосередньою участю державних органів ряду країн.

Таким чином, економічна інтеграція означає злиття національних господарств кількох країн і утворення великих інтернаціональних економічних комплексів.

3. Причини і суть вивозу (експорту) капіталу

Останніми десятиліттями спостерігається значне зростання вивозу капіталу. Це пояснюється рядом причин, найбільш значущими з яких є:

по-перше, кількісні і якісні зміни в міжнародному поділі праці, які характеризуються випереджаючим розвитком виробничої і науково-технічної кооперації. її ефективність залежить, головним чином, від мобільності всіх факторів і насамперед капіталу;
по-друге, формування і подальший розвиток регіональної інтеграції, яка стимулює міждержавний перелив капіталу;
по-третє, ринкова орієнтація економічного розвитку цілої групи постсоціалістичних країн створює умови для їх включення в міжнародну інвестиційну діяльність;
по-четверте, прискорення економічного зростання
призводить до зростання попиту на капітал. Це ж стосується і НТП;
по-п'яте, перенесення виробництва трудомісткої продукції в країни, що розвиваються, дозволяє знижувати витрати за рахунок низької заробітної плати (дешева робоча сила);
по-шосте, вкладання капіталу в добувні галузі за рубежем забезпечує надійне постачання сировини;
по-сьоме, вкладання капіталу в обробну промисловість розвинених країн (Центр — Центр) дає змогу обійти такі витрати, як митні збори при експорті;
по-восьме, нестача капіталу в країнах, що беруть участь в окремих галузях або видах виробництва, за умови наявності інших сприятливих факторів;
по-дев'яте, міжнародних корпорацій в зв'язку з посиланням жорсткості екологічних норм в розвитку країн перевозять виробництво в країни що розвиваються;
по-десяте, економічна політика країн, що розвиваються направлена на стимулювання залучення іноземного капіталу з метою доти імпульс для власного соціально-економічного розвитку. Суттєві зміни відбулися і в галузевій структурі вивозу капіталу. До середини 50-х років капітал вкладався переважно в добувні галузі. Починаючи з другої половини 50-х років і до середини 60-х років — в обробну промисловість і торгівлю. Починаючи із середини 60-х років переважно сферою вкладання іноземного капіталу стали новітні технології і сфера послуг. Крім експорту капіталу, який здійснюється приватними структурами, на ринку капіталів значне місце і активну позицію займають держави.

Частка держав у вивозі капіталу становить близько 30%, а кредити міжнародних фінансових організацій — близько 10%.

Державний капітал експортується в таких формах:

♦ субсидії без повернення і дотації найменш розвиненим країнам;

♦ державні довгострокові кредити на розвиток (25-40 років);

♦ державні комерційні кредити;

♦ державні гарантії приватних кредитів.

Як оцінювати міждержавне переливання капіталів? Якщо говорити максимально лаконічно — неоднозначно.

4. Регулювання міжнародних міграційних процесів

Вже протягом XIX ст. деякі країни ввели заборони на в'їзд іноземних робітників. З кінця XIX ст. окремі країни почали укладати двосторонні конвенції з регулювання в'їзду та виїзду працівників, згодом такі угоди укладались і між багатьма країнами.

Так, питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з основних моментів Римського договору про утворення ЄС став принцип "вільного переміщення осіб".

Шенгенською угодою, укладеною в березні 1995 р. Бельгією, Німеччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Францією, до яких приєднались Італія, Греція, Австрія, з 1 липня 1995 р. повністю ліквідована система контролю на внутрішніх кордонах цих країн.

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багатосторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП) та інших міжнародних організацій, хоча жодна з міжнародних організацій не має мандата на безпосереднє регулювання міграції робочої сили.

МОП — це спеціалізована організація ООН для вироблення конвенцій і рекомендацій з питань трудового законодавства. Створена в 1919 р. при Лізі Націй. Місцезнаходження — Женева. Нараховує понад 170 держав-членів.

МОП розробляє міжнародні стандарти з питань праці, які є рекомендаційними для національних урядів у питаннях, що стосуються проблем зайнятості, рівня оплати праці, системи соціального страхування, захисту інтересів мігрантів тощо. Такі стандарти впроваджуються країнами-членами самостійно, про що вони щорічно звітуються в МОП. У разі недотримання міжнародних стандартів з праці країною — членом МОП, це питання, після засідання створеної з цього питання тристоронньої комісії, може бути винесено Міжнародною організацією праці на розгляд Міжнародного Суду.

МОП ухвалила низку важливих документів з елементами правового регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дискримінації робітників-переселенців, про регламентацію використання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права.

Незважаючи на значні зусилля міжнародних організацій, сучасну міграційну ситуацію в світі визначають передовсім основні імпортери робочої сили. Це США і Канада, країни — члени ЄС, Австралія, деякі країни Близького Сходу, Ізраїль та Південно-Африканська Республіка. У цих країнах безпосереднє здійснення імміграційної політики покладено на спеціальні організації — національні служби імміграції при Міністерстві праці або Міністерстві внутрішніх справ.

5. Рівні МЕВ (міжнародні економічні контакти, взаємодія, співробітництво, інтеграція, глобалізація)

МЕВ мають яскраво виражений системний характер. МЕВ — це система економічних зв’язків з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання, що вийшли за межі національних кордонів.

Отже, сучасні МЕВ є системою економічних зв’язків, які характеризуються:

1. виходом за межі національних господарств;

1. взаємодією фізичних і юридичних осіб, держав і міжнародних організацій;

2. визначеністю форм;

3. різними рівнями глибини існування, функціонування, здійснення.

Рівні МЕВ можна традиційно розбити на макро-, мета- й мікрорівні, макрорівень-це рівень державних і міждержавних міжнародних процесів, метарівень — це міжнародні зв’язки галузевого й регіон. значення, мікрорівень — це, відповідно, рівень зв’язків між фірмами різних країн.

Рівні МЕВ також розглядають і за ступенем розвитку стосунків між суб’єктами МЕВ, за ступенем тривалості дії угод і переплетеності економік.

При цьому виділяють такі 4 рівні:

1) Міжнародні економічні контакти. Це — найпростіші, одиничні, випадкові економічні зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки даного рівня більше притаманні юридичним і фізичним особам.

2) Міжнародна економічна взаємодія. Це-добре відпрацьовані стійкі економічні зв’язки між суб’єктами МЕВ, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, заключених на доволі тривалий період часу.

3) Міжнародне економічне співробітництво. Це-міцні й тривалі зв’язки кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені й узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах. Даному рівневі притаманне партнерство суб’єктів МЕВ.

4) Міжнародна економічна інтеграція. Це — вищий рівень розвитку МЕВ, який характеризувався взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з третіми країнами.

Кожен вищий рівень не являє собою щось протилежне до нижчого, а є його усталеним і розвиненим продовженням, тобто вищий рівень містить в собі більшість ознак нижчого.

Розглядаючи структуру МЕВ, можна виділити також форми МЕВ:

міжнародні валютні відносини;
міжнародні фінансово-кредитні відносини;
міжнародне виробниче співробітництво;
міжнародне науково-технічне співробітництво;
міжнародні трудові відносини (світ. ринок труд. ресурсів);
міжнародна торгівля товарами;
міжнародна торгівля послугами (світовий ринок послуг);
міжнародні транспортні відносини.

При цьому, слід зазначити що основними формами МЕВ є:

міжнародна торгівля,
міжнародний рух капіталу,
міжнародна міграція робочої сили.

Міжнародна торгівля є провідною формою МЕВ. Міжнародна торгівля являє собою обмін товарами і послугами між державно оформленими національними господарствами.

Міжнародний рух капіталу — це його переміщення між країнами світу в пошуках більш вигідної сфери прикладення.

Міжнародна міграція роб. сили-це процес її стихійного чи організованого переміщення в межах національного або міжнародного ринків праці, зумовлений характером розвитку ПС і виробничих відносин, дією економічних законів.

Міжнародні валютні відносини є специфічною формою МЕВ: вони, з одного боку, забезпечують норм. реалізацію інших форм МЕВ, а з іншого боку, мають власні механізми саморозвитку.

6. Торгівля товарами та послугами

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні.

2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3. Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків. У обсяг імпорту входить:

1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів.

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послу ги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та коопе ративні підприємства й фірми.

Послуги — товар специфічний. їх особливість як товару полягає в:

— невидимості;

— нерозривності процесу виробництва і реалізації;

— розриві у часі між фактом купівлі-продажу та фактом її споживання;

— як правило, неможливості накопичення, зберігання і транспортування;

— невідчутності на дотик;

— високому ступені індивідуалізації залежно від вимог споживача;

— територіальній розрізненості їх виробника та споживача;

— отриманні мультиплікаційного ефекту.

У зв'язку з цим, міжнародна торгівля послугами порівняно з торгівлею товарами має такі особливості:

— торгівля переважно здійснюється на прямих контактах між виробниками послуг і їх споживачами;

— її регулювання здійснюється не на кордоні, а всередині країни відповідними положеннями внутрішнього законодавства;

— велика залежність обсягу послуг і їх вартості від складності та наукомісткості товарів;

— значно більша захищеність державою виробництва і реалізації послуг, ніж сфери матеріального виробництва і торгівлі;

— послуги, що надходять в особисте споживання (туризм, освіта, культура тощо), не можуть бути задіяні у господарському обороті.

Специфічність послуг як товару та загальні особливості торгівлі послугами обумовлюють особливості торгівлі окремими послугами.

Угоди купівлі-продажу послуг туризму здійснюються на туристичному ринку. Причому угода може бути складена без прямого залучення продавця і покупця послуги туризму, а з допомогою телефонного дзвінка, телеграми, факсу тощо. Тобто туристичний ринок не обмежений специфічним місцем чи географічною зоною. На туристичному ринку зустрічається попит послуг туризму з боку туристів та пропозиція на послуги туризму з боку туристичної фірми.

Необхідними складовими пропозиції на ринку послуг туризму є: наявність виробників послуг — туристичних фірм, які працюють для задоволення потреб туристів і отримують прибуток; розвинута туристична індустрія — готелі та інші місця розміщення туристів, засоби транспорту, об'єкти громадського харчування, організації з екскурсійних послуг та турагентської діяльності тощо; туристичні ресурси — природні, історичні, соціально-культурні об'єкти а також інші об'єкти, що можуть зацікавити туристів.

В організації та реалізації туристичних послуг беруть участь туроператори та турагенти. Туроператор — це фірма (організація) або індивідуальний підприємець, які розробляють туристичні маршрути, забезпечують їх функціонування, організовують рекламу, встановлюють ціни на тури турагентам для випуску путівок та їх реалізацію. Турагент — це фірма або індивідуальний підприємець, які купують тури (комплекс послуг з розміщення, перевезення, екскурсійні послуги, харчування туристів тощо) за туристичними маршрутами, розробленими туроператором, випускають путівки та реалізують їх. Туристична путівка є документом, що підтверджує факт передачі туристу туристичного продукту (право на тур). Документом, який встановлює право туриста на послуги, що входять у тур та підтверджує факт їх надання, є ваучер. Послуги, що не вказані у ваучері, оплачуються туристом окремо (як правило, готівкою).

Реалізація туристичного продукту здійснюється за складеною у письмовій формі угодою.

Міжнародна торгівля інжиніринговими послугами базується на контракті між замовником та зарубіжною інжиніринговою фірмою. Контракт містить низку специфічних зобов'язань та умов, серед яких: перелік зобов'язань та робіт з термінами їх виконання; строки і графіки виконання робіт; чисельність персоналу інжинірингової фірми для виконання роботи на місці та умови його проживання; особливі умови та ступінь відповідальності сторін за порушення зобов'язань; умови переведення частки робіт за контрактом на субпідряд; оплата навчання персоналу.

Купівля та продаж міжнародних транспортних послуг здійснюється на міжнародних транспортних ринках. Умови надання транспортних послуг та їх вартість визначає перевізник або визначають ся на переговорах. Транспортні витрати охоплюють усі витрати на перевезення вантажу (товару) від продавця до покупця і містять вартість фрахту, страхування, завантаження та розвантаження, упакування та розпакування, інші супутні витрати. Відносини продавців і покупців з перевізником регламентуються укладеними між ними угодами, умови яких залежать насамперед від виду транспорту. Договір на перевезення вантажів морськими чартерними (трамповими) рейсами укладаються у вигляді чартеру, а на перевезення морськими лінійними рейсами — у вигляді коносамента. Договори на перевезення літаками, залізничним та автомобільним транспортом оформляються відповідними накладними на перевезення.

7. Фінансові компанії

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС — Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — це міжурядова валютно-кредитна організація зі сприяння розвитку міжнародної торгівлі та співробітництву у валютній сфері. Створений на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 p., а розпочав працювати з 1947 р. Має статус спеціалізованого закладу ООН. Станом на 1997 р. нараховує понад 180 країн-членів. Україна стала членом МВФ у вересні 1992 р. (на той час — 167-м членом).

МВФ — це організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі в світовій економіці й міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України у 1992 р. становила 0,7 % (для порівняння: Росії — 3 %, США — 19,62, Німеччини та Японії — по 6,1, Франції та Великобританії — по 5,48 %). Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СПЗ її квоти. В результаті більшість голосів належить США і країнам — членам ЄС.

Основними завданнями МВФ є:

• сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва встановленням норм регулювання валютних курсів та контролю за їх дотриманням;

• сприяння багатосторонній системі платежів та ліквідація валютних обмежень;

• надання валютних кредитів державам-членам для вирівнювання платіжних балансів;

• організація консультативної допомоги з фінансових і валютних питань.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів — казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.

МВФ надає кредити декількох видів.

1. Звичайний кредит — для стабілізації платіжного балансу в межах року з можливим його продовженням до 4—5 років.

2. Компенсаційний кредит — для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на 3—5 років).

3. Стабілізаційний ("буферний") кредит — для фінансування запасів сировини в зв'язку з несприятливою кон'юнктурою на світових ринках (на 3—5 років).

4. Розширене фінансування — для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до 3 років).

Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобов'язані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо.

Міжнародний банк реконструкції, і розвитку (МБРР), який частіше називають Світовим банком, був заснований в липні 1944 р. на валютно-фінансовій Бреттон-Вудській конференції, що відбулася у м. Бреттон-Вудсі (штат Нью-Хемппіир, США) під егідою ООН. Світовий банк розпочав свою діяльність 25 червня 1946 р.

Мета Світового банку — сприяння економічному прогресові на користь найбідніших верств населення в країнах, що розвиваються, і фінансування інвестицій, які сприятимуть економічному зростанню. Інвестиції спрямовуються як на будівництво доріг, електростанцій, шкіл, зрошувальних систем, так і на сприяння розвитку сільськогосподарських структур, перекваліфікацію вчителів, програми поліпшення харчування дітей та вагітних жінок. Деякі позики Світового банку фінансують видатки, пов'язані з реструктуризацією економіки, що сприяє її стабільності, ефективності та ринковій орієнтації. Світовий банк забезпечує також "технічну допомогу" або експертну підтримку, допомагає урядам країн підвищити ефективність специфічних секторів їх економік відповідно до потреб національного розвитку.

Світовий банк функціонує під адміністративним контролем Ради керуючих. Кожну з 176 країн — членів Світового банку представляє один керуючий, який, як правило, відповідає рівню урядового міністра. Рада делегує свої повноваження меншій групі представників — Раді виконавчих директорів, яка розміщена у Вашингтоні. Ця Рада відповідає за рішення щодо політики, яка впливає на функціонування Банку. Рішення щодо позик приймаються на підставі економічних і політичних критеріїв. Президент Світового банку є головою Ради виконавчих директорів. Менеджмент і щоденне функціонування Банку забезпечують приблизно 7,1 тис. членів персоналу із більш як 100 країн світу.

Відсоткові ставки по позиках Світового банку для країн, що розвиваються, змінюються кожних 6 місяців. Поточне значення відсоткової ставки становить 7,43 %. Згідно із загальним правилом позики мають 5-річний період відстрочення платежів і повинні бути сплачені протягом періоду, який коливається в межах від 15 до 20 років. Деякі позики МБРР для країн, що розвиваються, надаються із внесків, що надійшли від країн — членів установи. Однак більшість грошових надходжень формуються за рахунок бон, виданих на світових фінансових ринках.

Світовий банк має три організації-філії: Міжнародну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ).

МАР. Міжнародна асоціація розвитку заснована в 1960 р. (150 країн-членів). Ця філія Світового банку надає безвідсоткові позики найбіднішим країнам світу. Тільки країни, річний прибуток яких становить менш ніж 1,305 дол. США на душу населення, можуть отримати позику від МАР. Позики МАР, відомі як "кредити", мають 10-річний період відстрочення і підлягають оплаті протягом 35—40-річного періоду (згідно з кредитоспроможністю країни-позичальниці). Кошти, які позичає МАР, формуються за рахунок внесків від розвиненіших країн; внесків, які час від часу отримують з доходів МБРР, а також за рахунок погашення наданих МАР кредитів. Незважаючи на те, що МАР легально є відокремленою від Світового банку, ця установа має спільний з ним персонал і організаційно-технічні засоби.

МФК. Міжнародна фінансова корпорація заснована в 1956 р. (156 країн-членів). Україна приєдналась до МФК у 1993 р. Напрямки діяльності МФК:

• інвестування приватного сектора переважно в країнах, що розвиваються;

• надання комплексних консультативних послуг урядам і підприємствам у приватизації (у 1993 р. експерти МФК брали участь в організації першого аукціону з продажу малих підприємств у м. Львові);

• формування ринку капіталів у країнах перехідної економіки. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантій уряду, фінансуючи проекти, що створюються приватним сектором.

На відміну від МБРР, ця установа надає позики без урядових гарантій. МФК може займати рівноправне положення в компаніях, яким вона позичає, відігравати роль каталізатора щодо інших інвесторів з приватного сектора, а також створювати ринки капіталу в країнах, що розвиваються.

БАГІ. Багатостороннє агентство гарантії інвестицій, створене в 1988 р. (110 країн-членів). Діяльність цього філіалу Світового банку спрямована на підтримку приватних інвестицій в країнах, що розвиваються. БАГІ забезпечує гарантії інвестицій, захищаючи інвесторів від таких некомерційних ризиків, як війна або націоналізація. Ця установа надає консультативні послуги на рівні урядів, допомагаючи останнім залучати приватні інвестиції в економіку.

Для сприяння економічному співробітництву та інтеграції країн в різних регіонах в 1940—60-х pp. були створені регіональні банки розвитку: в 1949 р. — Міжамериканський банк розвитку (53 країни); в 1964 р. — Африканський банк розвитку (75 країн), Азіатський банк розвитку (14 країн).

До регіональних європейських валютно-кредитних організацій належать: Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), створений у 1958 p., — це фінансова організація ЄС, яка забезпечує довгострокові позики для капітальних інвестицій з метою зміцнення збалансованого економічного розвитку Союзу та інтеграції. ЄІБ також сприяє виконанню фінансових аспектів політики співробітництва з країнами, які не є членами ЄС. Пріоритетне завдання банку — підтримання регіонального розвитку. Більше ніж половина загальної суми позик виділяється для інвестицій у виробництво в регіонах, які відстають у індустріальному розвитку чи переживають занепад промисловості, для покращання систем зв'язку та охорони довкілля. Проекти, підтримані позикою ЄІБ, мають найнижчу з можливих відсоткових ставок. Кредити надаються на 20—25 років.

Європейський фонд валютного співробітництва (ЄФВС) створений у 1973 р. в межах європейської валютної системи. Він надає кредити країнам — членам ЄС для покриття дефіциту платіжного балансу за умови виконання ними програми стабілізації економіки, а також виконує функції кредитно-розрахункового обслуговування.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) — це міжнародний банк, створений у квітні 1991 р. для сприяння економічним реформам у країнах Східної Європи та колишнього СРСР. У кредитуванні віддає перевагу недержавним структурам господарювання. 60 % його ресурсів спрямовано на розвиток у цих країнах приватного сектору, а 40 % — на розвиток інфраструктури.

Завданням ЄБРР є створення в постсоціалістичних країнах конкурентоспроможної промисловості, розвиток взаємовигідних зв'язків між західноєвропейськими країнами і надання кредитів під великі проекти в галузях енергетики, транспорту, зв'язку, охорони довкілля тощо.

Надаючи кредити, ЄБРР сприяє швидкому переходу східноєвропейських країн до економічної стабільності.

Пріоритетними проектами фінансування в Україні є конверсія, сільське господарство, приватизація, транспорт, телекомунікації, охорона довкілля, сприяння розвитку банківського сектору. Банк фінансує проекти вартістю не менше ніж 15—17 млн. дол. США. Максимальний річний відсоток, який має сплачуватися банку за кредити, — 16—18 %.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) — це розрахункова палата, що діє на акціонерній основі. Створено БМР у 1930 р. у Базелі згідно з Гаагською угодою про німецькі репатріації за результатами Першої світової війни. Його членами є 41 країна. Розрахунковою одиницею, в якій ведеться баланс БМР, був і залишається золотий швейцарський франк (один золотий франк містить 0,29 г чистого золота; американський долар конвертується у золотий франк за курсом 1 золотий франк = 1,94 долара). Нині БМР здійснює банківські операції з метою сприяння центральним банкам країн в управлінні їх банківськими резервами; займається регулюванням міжнародних розрахунків та розробкою погоджених банківських стандартів; здійснює дослідження в галузі валютної і грошової політики. Функції регулювання міжнародних розрахунків та розробка нормативних документів з банківського нагляду здійснюються через три комітети: Базельський комітет з банківського нагляду; Базельський комітет з систем платежів і розрахунків; Постійний комітет з евровалют. Мінімальні стандарти з банківського регулювання і нагляду, погоджені з БМР, використовує більшість країн світу як основу побудови національного банківського законодавства.

Паризький клуб — неформальна організація урядів головних держав-кредиторів світу. Основними його членами є розвинуті країни — члени ОЕСР (у 1998 р. об'єднував 19 країн). В його роботі також беруть участь МВФ та Світовий банк. Клуб не має жорсткої організаційної структури і може поповнювати свої ряди будь-якими країнами-кредиторами, що визнають умови його роботи. Здійснює нагляд за державною заборгованістю країн-боржників. У разі виникнення проблем у країни-боржника зі збалансованістю платіжного балансу, організовує багатосторонні переговори та бере участь у виробленні угоди про перенесення строків сплати чи реструктуризацію зовнішнього боргу. Обов'язковою умовою звернення за допомогою до Паризького клубу про відстрочення сплати боргу є попереднє погодження з МВФ програми урядових заходів, спрямованих на виправлення становища. Часто бере участь у виробленні умов реструктуризації зовнішніх боргів країн, що розвиваються (наприклад: Торонтські умови, що діяли у 1988—1991 pp.; Лондонські умови 1991—1994 pp.; Неапольські умови, що діють з 1995 р. та Ліонські умови, що діють з 1996 p.).

Лондонський клуб — консультаційний комітет крупних приватних банків-кредиторів (у 1998 р. об'єднував близько 600 банків), що займається проблемами реструктуризації приватної зовнішньої заборгованості. Переговори про умови реструктуризації веде один з банків за дорученням усіх банків, що беруть участь у консультативній раді. Умовою підписання угоди про реструктуризацію боргів є прийняття країною програми МВФ зі структурної перебудови економіки та здійснення економічних реформ.

8. Форми сучасної міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля — одна з найважливіших складових частин міжнародних відносин, показники якої відображають рівень економічного розвитку країн і характер відносин між ними.

Міжнародна торгівля — процес купівлі-продажу, який здійснюється між покупцями, продавцями і посередниками в різних країнах світу; вона включає експорт та імпорт товарів, співвідношення між якими називаються торговим балансом.

Зовнішня торгівля є важливим фактором підвищення ефективності суспільного виробництва. Ґрунтуючись на міжнародному поділі праці, вона дає можливість раціональніше використовувати капіталовкладення, з меншими витратами впроваджувати досягнення НТП, повніше задовольняти попит населення на товари народного споживання.

Система показників міжнародної торгівлі складається з таких елементів: загальний імпорт (експорт), прямий транзит, непрямий транзит, спеціальний імпорт, реекспорт, чистий експорт, чистий імпорт.

Загальний імпорт визначається сумою обсягів товарів, які ввозяться в країну за звітний період, а загальний експорт — сумою обсягів товарів, які вивозяться з країни за звітний період. Якщо ці товари потім вивозяться в іншу країну, то їх називають транзитними, а торгівлю ними — транзитною.

Прямий транзит здійснюється національним транспортом без зупинки у цій країні. Він не враховується в імпорті цієї країни і його називають неоплаченим транзитом. Непрямий (оплачений) транзит здійснюється через митні склади цієї країни, а потім вивозиться за кордон без будь-якої переробки. Ці товари не призначені для продажу на внутрішньому ринку.

Спеціальний імпорт розраховують відніманням від загального імпорту непрямого транзиту. Його визначають, як правило, в момент відвантаження товарів з митних складів для реалізації на внутрішньому ринку. У зв'язку з тим, що товари, які надходять на внутрішній ринок, не завжди реалізуються і не переробляються, а експортуються, у статистиці міжнародної торгівлі їх називають націоналізованими товарами. Ці товари включаються до спеціального експорту, але, по суті, вони є непрямим імпортом.

Загальний експорт поділяється на експорт національних товарів і реекспорт.

Реекспорт — сума націоналізованих та інших імпортованих товарів, які потім були продані за кордон протягом звітного періоду. Це непрямий імпорт, тобто перепродаж товарів, які імпортуються іншій країні. Отже, реекспорт дорівнює непрямому імпорту тоді, коли в його складі є націоналізовані товари.

Чистий експорт маємо тоді, коли різниця між експортом та імпортом у натуральному вираженні має позитивне значення. Чистий імпорт — це позитивна різниця між імпортом та експортом у натуральному вираженні.

Чистий експорт та імпорт, які вимірюються у вартісному вираженні називаються сальдо зовнішньої торгівлі.

Якщо експорт переважає над імпортом, то сальдо балансу позитивне і такий баланс називають активним, а якщо імпорт перевищує експорт, то сальдо балансу негативне і баланс — пасивний. Рівність експорту та імпорту зумовлює нульове сальдо балансу, який у таких випадках називають чистим чи нетто-балансом.

У міжнародній торгово-економічній політиці довгі роки зберігаються дві взаємопов'язані тенденції: лібералізація міжнародної торгівлі та знищення торгових бар'єрів; одночасне посилення протекціонізму та обмеження проникнення "чужого" капіталу і товарів у "свою" країну.

Ці дві тенденції в торговій політиці індустріальних країн мають конкретні прояви: зменшення частки митних зборів як традиційних заходів захисту внутрішнього ринку; встановлення захисних бар'єрів проти експорту готових виробів із країн, що розвиваються; аграрний протекціонізм; розширення засобів захисту внутрішнього ринку від зовнішніх конкурентів за рахунок відмови від застосування прийнятих раніше правил і процедур.

Реальні інтеграційні процеси вимагають послаблення протекціонізму, але кризові явища змушують учасника відходити від загального курсу.

Міжнародна торгівля має великий ступінь залежності від динаміки світових показників ВВП. Причому, загальне економічне зростання позитивно впливає й на показники світової торгівлі та навпаки.

9.Ціноутворення в міжнародній торгівлі

В умовах ринкової економіки ціноутворення в зовнішній торгівлі, як і на внутрішньому ринку, здійснюється під впливом конкретної ринкової ситуації. Спочатку нагадаємо, що таке ціна, в тому числі на міжнародному ринку.

В науковій та учбовій літературі існує безліч визначень ціни. Вона трактується і як грошовий вираз вартості, і як кількісне вираження попиту і пропозиції, і як грошовий вираз споживчої цінності товарів і послуг. Узагальнюючи наведені і не наведені дефініції суть ціни можна трактувати, як грошову суму, яку сподівається отримати продавець, пропонуючи товар або послугу, і яку готовий заплатити за цю послугу або товар покупець. Співпадіння наведених вимог залежить від багатьох умов, які ми називаємо ціноутворюючими факторами. За характером, рівнем і сферою дії вони можуть бути згруповані в п'ять блоків.

Загальноекономічні.

Діють незалежно від виду продукції і конкретних умов її виробництва і реалізації. До них відносять :

♦ економічний цикл;

♦ стан сукупного попиту і пропозиції;

♦ інфляція.

Конкретноекономічні.

Визначаються особливостями даної продукції, умовами ЇЇ виробництва і реалізації. До них відносять:

♦ витрати;

♦ прибуток;

♦ податки і збори;

♦ попит і пропозиція на даний товар або послугу;

♦ споживча властивість: якість, надійність, престижність і т.п.

Специфічні.

Діють тільки по відношенню до деяких видів товарів і послуг:

♦ сезонність;

♦ експлуатаційні витрати;

♦ комплектність;

♦ гарантії та умови сервісу.

Спеціальні,

Пов'язані з дією особливих механізмів і економічних інструментів:

♦ державне регулювання;

♦ валютний курс.

Позаекономічні:

♦ політичні;

♦ військові.

Процес ціноутворення на світовому ринку має свої особливості. Це, зокрема, стосується формування співвідношення між попитом та пропозицією. Головним чином на це впливає значно гостріша конкуренція, ускладнене, порівняно з національною економікою, особливістю руху товарів і факторів виробництва.

Стосовно світових цін: на практиці це ціни великих експортно-імпортних контрактів, які укладаються в основних центрах світової торгівлі, що ними є крупні біржі, аукціони і т.п., або виражаються в систематичних експортно-імпортних акціях. Характерною рисою світових цін є їх множинність на один і той же або аналогічний товар.

Практично на ціну товару, що пропонують, впливають:

♦ купівельноспроможний попит покупця даного товару;

♦ обсяг попиту (скільки здатний покупець купити товару);

♦ корисність товару, його споживчі властивості.

На боці пропозиції такі основні ціноутворюючі фактори:

♦ витрати виробництва й обігу під час реалізації товарів на ринку;

♦ кількість товару, що пропонується продавцем на ринку;

♦ ціни на ресурси і засоби виробництва, що використовувалися під час виробництва.

У практиці зовнішньоекономічної діяльності прийняття рішення по експортній ціні приймається виходячи з умов поставки експортної продукції. Існують наступні основні умови комерційних пропозицій.

1.Пропозиція на умовах франко-пункт відправки. При цьому передбачається, що експортна ціна виплачується за товар, який знаходиться в експортера на вихідному пункті. При цьому експортер бере на себе всі витрати по експорту.

2. Пропозиція на умовах ФОБ.

Перший варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки. Цей варіант передбачає, що продавець оплачує всі витрати до погрузки включно. Транспортні і інші витрати пов'язані з експортом покладаються на імпортера.

Другий варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки з попередньою оплатою транспортних витрат до місця призначення. У цій ситуації покупець не оплачує перевізнику вартості транспортних витрат.

Третій варіант. Умови — франко-вагон — вказаний пункт відправки із включенням в ціну вартості перевезення. Цей варіант відрізняється від попереднього тим, що експортер вираховує із фактурної вартості товару вартість його транспортування, яка оплачується імпортером в пункті призначення.

Четвертий варіант. Експортер і імпортер домовляються, що в ціну включаються затрати по перевезенню до пункту призначення. За цієї умови експортер оплачує вартість транспортування, а покупець бере на себе усі інші витрати.

П'ятий варіант. Експортер оплачує усі витрати по доставці товару на транспортний засіб імпортера.

Шостий варіант. Франко-пункт призначення в країні імпортера. Експортер бере на себе усі витрати по доставці і обслуговуванню вантажу до обумовленого пункту призначення.

3.Пропозиції на умовах ФАС.

У випадках поставки товару на цих умовах експортер включає в ціну товару витрати по доставці товару на причал і розміщення його вздовж борту судна, або причалу, який вказує покупець. Експортер бере на себе витрати по оплаті вантажних робіт, а також відповідає за випадкове псування, або втрату товару.

4. Пропозиції на умовах КАФ.

Ця форма ціноутворення має ще одну назву "вартість плюс фрахт" до порту призначення. Згідно з цією умовою експортер включає в ціну затрати по перевезенню товару до визначеного імпортером пункту призначення, а також усі інші витрати по доставці.

5.Пропозиції на умовах СІФ.

У даній формі ціноутворення експортер, крім перерахованих обов'язків по КАФ, бере на себе зобов'язання по морському страхуванню.

6.Пропозиція на умовах франко — пристань.

За цієї умови експортер добавляє до вартості товару усі додаткові витрати по його доставці в порт призначення країни-експортера, оплату мита і розміщення на причалі.

Під час аналізу і роботи з цінами світового ринку слід мати на увазі таке:

1. Ситуація, коли має місце «викривлення співвідношення попиту і пропозиції».

2. На ринку можуть переважати «ціни продавця» або «ціни покупця». Звідси і поняття «ринок покупця» і «ринок продавця».

3. Вплив на ціни супутніх (супроводжуючих) послуг (допродажні, продажні та післяпродажні).

4. Вплив новітніх технологій на ціни (вплив двоякий — на підвищення і пониження).

5. На ціни здійснюють вплив фази економічного циклу.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.

3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горо-бець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ. екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.

12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і нау-ки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.