Міжнародні відносини України
Категорія (предмет): Міжнародна економікаВступ.
1. Світова організація торгівлі, її роль в МЕВ.
2. Форми передачі технології.
3. Особливості функціонування офшорних зон.
4. Південний спільний ринок (МЕРКОСУР).
5. Регіональна проблеми розвитку зовнішньоекономічної діяльності України.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Зовнішньоекономічні зв’язки України в сучасних умовах стають могутнім засобом прискорення науково-технічного розвитку та інтенсифікації економіки. Нині оволодівати найновішими досягненнями науки і техніки без інтенсивного обміну науковими дослідженнями, різноманітними товарами і послугами означає нераціонально використовувати власні ресурси, втрачати час і темпи розвитку.
Зовнішньоекономічна діяльність дає змогу прискорювати науково-технічний прогрес завдяки організації спільних досліджень, швидкому переобладнанню сучасною технікою цілих галузей і виробництв, сприяє розв’язанню багатьох соціальних проблем. Отже, зовнішньоекономічні зв’язки стають одним з основних чинників розвитку господарства України.
Правову основу для практичного здійснення зовнішньоекономічної політики створюють Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (квітень 1991 р.), "Про вільні економічні зони" (жовтень 1992 р.), "Про іноземні інвестиції" (березень 1993 р.). Концепція Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" ґрунтується на використанні можливостей ринкової економіки, яка поступово утверджується в державі. В Законі докладно опрацьовано механізм регулювання зовнішньоекономічної діяльності, який повинен забезпечити прогресивні структурні зрушення в економіці та сприятливі умови її залучення до світового поділу праці разом із збереженням господарського збалансування та рівноваги внутрішнього ринку України.
Міжнародні зв’язки України здійснюються як у зовнішній торгівлі, так і в економічному, науково-технічному і культурному співробітництві, в міжнародному туризмі та інших формах. Основою здійснення міжнародних зв’язків є законодавчо визначені засади, а також перспективи і напрями зовнішньоекономічної політики.
1. Світова організація торгівлі, її роль в МЕВ
Результатом 8-го Уругвайського раунду стало створення нової багатосторонньої системи міжнародної торгівлі і заміна ГАТТ Всесвітньою торговельною організацією (СОТ), що почала свою діяльність у 1995 р. Її членами-засновниками стала 81 країна. Угоді зі створення СОТ передував 7-літній період переговорів у рамках «уругвайського раунду».
Всесвітня торговельна організація крім принципів ГАТТ містить у собі Угоду про торгівлю послугами (ГАТС) і Угоду по торговельних аспектах інтелектуальної власності (ТРИПС), регулює міжнародний обмін послугами й інтелектуальною власністю і контролює захист інвестицій. За оцінками її компетенція поширюється на товарообіг у 5 трлн. дол. Діяльність Всесвітньої торговельної організації повинна приносити світовій економіці близько 250 млрд.дол. додаткового доходу щорічно.
До кінця 90-х років середньозважена ставка митних тарифів розвинутих країн знизилася приблизно до 3%.
На Уругвайському раунді ГАТТ були порушені питання про охорону інтелектуальної власності, санітарний і фітосанітарний контролі, що також можуть стати перешкодою на шляху вільної торгівлі. Усі ці питання має вирішувати Всесвітня торговельна організація. Організація повинна керуватися у своїх діях Меморандумом про правила врегулювання суперечок і Механізмом перегляду торговельної політики.
Основним завданням СОТ є комерційна й економічна орієнтація держав-членів на підвищення рівня життя шляхом:
- забезпечення повної зайнятості;
- зростання виробництва і торговельного обміну товарами і послугами;
- оптимального використання джерел сировини з метою забезпечення довгострокового розвитку, захисту навколишнього середовища.
СОТ має наступну структуру:
1. Конференція міністрів (раз у два роки).
2. Загальна рада: Комітет із врегулювання розбіжностей, Комітет з перегляду торговельної політики.
3. Допоміжні органи: Рада по послугах, Рада по товарах, Рада по торговельних аспектах захисту прав на інтелектуальну власність, Комітет з торгівлі і розвитку, Комітет з бюджетних питань.
Результати діяльності ГАТТ, особливо останнім часом, свідчать про те, що ГАТТ/СОТ є центральною міжнародною установою з питань торгівлі на сучасному світовому ринку. Саме в рамках цієї угоди приймається більшість конкретних заходів для модернізації і розвитку правової основи міжнародної торгівлі.
Відповідно до положень ГАТТ/СОТ основним інструментом регулювання зовнішньої торгівлі є митний тариф. У відповідних документах містяться правові норми, що визначають умови митного тарифного регулювання. Застосування для цілей регулювання зовнішньої торгівлі інших засобів дозволяється на основі рішення Уругвайського раунду ГАТТ і деяких інших угоді. Наприклад, допускається вживання наступних заходів:
- адміністративних обмежень зовнішньої торгівлі з неекономічних міркувань;
- адміністративних обмежень зовнішньої торгівлі з метою виходу з важкого економічного становища (серйозний збиток, нанесений національній промисловості, порушення рівноваги платіжного балансу та ін.);
- припинення несумлінної конкуренції постачальників іноземних товарів;
- добровільних обмежень експорту й імпорту за взаємною згодою урядів або фірм країн-експортерів і імпортерів;
- обмежень, що вводяться з неекономічних міркувань (захист національної безпеки, охорона навколишнього середовища й ін.).
Однак іноді заході, вжиті, наприклад, з неекономічних міркувань, свідомо використовуються в протекціоністських цілях. Досягнуті домовленості в рамках ГАТТ/СОТ істотно обмежили можливість довільного трактування правил регулювання зовнішньої торгівлі і створили загальні умови для їхнього застосування.
Для усунення такої серйозної перешкоди в міжнародній торгівлі, якою є розбіжність національних систем зовнішньоекономічного регулювання, ГАТТ/СОТ проводить відповідну уніфікацію. Наприклад, установлені загальні принципи визначення митної вартості і країни походження товарів, діють угоди по технічних бар'єрах у торгівлі, по санітарних і фітосанітарних нормах і ін.
Україна не є членом ГАТТ/СОТ, тому її торговельні відносини з іншими країнами засновані не на відповідних документах ГАТТ/СОТ, а на двосторонніх торговельних договорах і угодах, що містять режим найбільшого сприяння.
Процес вступу в СОТ триває до двох років. Після написання країною листа у СОТ з вираженням інтересу до членства в цій організації СОТ організовує робочу групу для розгляду такої заявки. Члени групи вивчають зовнішню торгівлю цієї країни (як політику, так і практику) у відношенні товарів, послуг і прав інтелектуальної власності.
Після визнання того, що торгова політика і практика країни відповідають вимогам СОТ, робоча група розглядає конкретні рівні максимального тарифного захисту, які будуть застосовуватись країною. Заявник теж обіцяє прийняти відповідні певні зобов'язання на певний період часу.
Чим ліберальнішим і прозорішим є режим торгової політики країни-кандидата, тим легше відбуваються переговори про вступ.
СОТ сьогодні керує такими міжнародними угодами:
— Генеральна асоціація з послуг (ГАП), яка стосується міжнародної торгівлі послугами як угода, досягнута на Уругвайському раунді;
— Договір про міжнародну власність (ДМВ), який вироблений Уругвайським раундом і встановлює правила захисту прав інтелектуальної власності;
— Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка базується на взаєморозумінні, досягнутому в 1947р., доповненому і розвинутому 1994р. на Уругвайському раунді переговорів, і керує товарною торгівлею.
Кожна з угод містить певну кількість фундаментальних принципів, згідно до яких приєднані до організації уряди повинні керувати торговими відносинами і під якими мають підписуватись нові члени. Найвідомішими з них є принцип режиму сприяння, який лежить в основі всіх трьох договорів і потребує застосування до всіх країн при умові відсутності будь-якої дискримінації в тарифах та інших обмеженнях у торгівлі.
Другий принцип — взаємність — передбачає, що зобов'язання із лібералізації торгівлі, взяті на себе однією країною, будуть підтримані рештою країн. Користуючись цим принципом під час переговорів, країни можуть пропонувати зменшити свої торгові бар'єри замість скорочення торгових бар'єрів іншими країнами. Практично цей принцип вигідний великим державам, оскільки їх ринки є вкрай важливими для інших країн.
Щодо товарної торгівлі, то важливим принципом є те, що протекція власної промисловості може здійснюватись тільки на тарифній основі, без застосування ліцензій та інших кількісних обмежень торгівлі.
У сфері послуг фундаментальним принципом є національний режим, який вимагає від урядів застосування до іноземних виробників послуг режиму, як мінімум не менш сприятливого, ніж наданий національним компаніям.
У своїх переговорах про вступ у СОТ країни повинні дотримуватись таких стратегій:
— обіцяти лібералізацію, мінімально необхідну для вступу.
Підтримуючи суттєвий рівень протекціонізму, ці країни залишають певний простір для переговорів. Базуючись на принципах взаємності, вони можуть використовувати цей простір для поліпшення доступу до ринків членів СОТ у майбутніх раундах переговорів. Але існують значні ризики цієї стратегії: окремі країни, зокрема малі, з перехідною економікою, мають невеликий потенціал у переговорах про доступ до ринків, отже, вигоди, які вони можуть отримати за допомогою даної стратегії незначні. У той же час, виключаючи переваги режиму вільної торгівлі, підтримуючи відносно високі тарифи і протекціонізм у сфері послуг, вони накладають додаткові витрати на власні економіки;
— обмежити тарифи рівнями, вищими ніж ті, які застосовуються на даний час, підтримувати відносно вільну торгівлю в сфері послуг, але без офіційних угод про обмеження (ці дві політики можливі за правилами СОТ).
При даному підході країни ризикують тим, що внутрішні інтереси впливатимуть на посилення протекціонізму;
— обмежити тарифи на мінімально можливому рівні і погодитись з режимом вільної торгівлі в сфері послуг.
Прийняття режиму вільної торгівлі шляхом приєднання до офіційних угод СОТ полегшить вступ країни до організації, забезпечить урядам політичне прикриття від внутрішніх протекціоністських інтересів, інвестори — як внутрішні, так і зовнішні — матимуть більшу довіру до стабільності торгового режиму.
2. Форми передачі технології
Технологія – це наукові знання, які використовуються у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей.
Поняття «технологія» об’єднує три групи технологій:
• технологія продуктів;
• технологія процесів;
• технологія управління.
Стрімке зростання науково-технічного обміну на сучасному етапі розвитку дає підстави деяким науковцям говорити про становлення в останній чверті ХХ ст. нового єдиного ринку – технологічного, який функціонує поряд із традиційними (товарів, капіталу, робочої сили).
Поняття «передача технологій» (трансфер технологій) може розглядатися в широкому та вузькому розумінні.
У вузькому розумінні міжнародний трансфер технологій – це міждержавне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.
У широкому розумінні – це передача поряд з технологією в «чистому вигляді», технологій матеріалізованих. У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:
а) товари – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;
б) капітал – у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;
в) праця – у випадку міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.
Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:
1) відбір і придбання технології;
2) адаптація та освоєння придбаної технології.
Причини міжнародної передачі технології:
1) нерівномірність економічного розвитку окремих держав і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних країнах, зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад – Японія. Її доля в світовому імпорті ліцензій складає 16 %;
2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості;
3) монополізація НТП великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт;
4) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн;
5) розвиток місцевих можливостей щодо вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.
До міжнародного технологічного обміну залучені:
а) наука – теоретичні закономірності пізнання природи;
б) техніка – досвід перетворення природи;
в) виробництво – створення матеріальних благ;
г) управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань.
Міжнародна передача технології – це комплексний процес, який здійснюється в різних формах і за різними каналами.
Канали передачі технології:
а) внутрішньофірмовий – закордонним філіям ТНК (2/3 світової торгівлі ліцензіями);
б) міжфірмовий – за ліцензійними, коопераційними, управлінськими та іншими довгостроковими угодами з іноземними фірмами;
в) зовнішньоторговельний – разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції.
За характером угоди міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер.
До некомерційних форм передачі технології належать:
• науково-технічні публікації;
• обмін результатами досліджень через особисті контакти та візити на науково-дослідні та промислові підприємства;
• взаємне ознайомлення з виробничо-технічними досягненнями і досвідом.
До комерційних форм передачі технології належать:
1) ліцензійні угоди. Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технології) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги. Оплата ліцензійних угод може мати вигляд:
• роялті – періодичних процентних відрахувань від собівартості ліцензованої продукції (тобто проценту від реалізації продукції, яка виготовлена за ліцензією). Розмір роялті – 2 – 10 %, частіше – 3 – 5 %;
• паушальних платежів – виплати ліцензіару твердої фіксованої суми за 2 – 3 рази.
Розрізняють:
• патентні класичні ліцензії, коли купуються права на запатентований винахід;
• ноу-хау ліцензії, які передбачають передачу не тільки запатентованої технології, але й виробничого досвіду (їх частка – 70 – 80 % на світовому ринку ліцензій).
Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди. При цьому ліцензіата цікавлять такі моменти:
а) передача права власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії як об’єкт купівлі-продажу;
б) максимальна готовність предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого) використання, технічна достатність;
в) мінімізація комерційних і технічних ризиків, а також витрат коштів і часу в зв’язку з освоєнням ліцензії.
Розрізняють три основні види ліцензійних угод:
• угода виняткової ліцензії;
• угода простої ліцензії;
• угода повної ліцензії.
Угода виняткової ліцензії надає ліцензіату ексклюзивні права на використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді. Ліцензіар вже не може надавати аналогічні до умов ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання предмету даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Найчастіше обмеження стосуються території, в межах якої ліцензіат може використовувати свої виняткові права. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.
Угода простої ліцензії дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійного використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензій іншим зацікавленим покупцям. Розповсюджена в тих галузях, де предмети ліцензій відносяться до сфери масового виробництва, а продукція, що виробляється, не підлягає точному обліку. При цьому потреба в ній настільки велика, що наявність декількох ліцензіатів на ринку однієї країни не буде перешкоджати нормальній реалізації продукції, що виробляється за ліцензією. Найчастіше це виробництво ліків, харчових продуктів тощо.
Угода повної ліцензії дає ліцензіату всі права на використання винаходу (секретів виробництва) протягом терміну дії угоди. При цьому сам ліцензіар на цей же термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Договір повної ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.
Термін дії ліцензійної угоди коливається від 3 до 10 років. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат, термін дії ліцензійної угоди – 3 – 7 років; для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція, з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років.
До нових форм передачі технології, коли її основними носіями виступають люди, в першу чергу, кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди:
• інжинірингу;
• франчайзингу;
• управлінські контракти.
Інжиніринг як предмет комерційної угоди – це різного роду інженерно-консультаційні послуги покупцю, який використовує їх для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним проектом. Інжиніринг передбачає:
• складання технічних завдань;
• проведення передпроектних робіт та техніко-економічних обґрунтувань будівництва;
• проведення інженерно-пошукових робіт для будівництва об’єктів;
• розробку технічних проектів і робочих креслень будівництва нових та реконструкції діючих об’єктів;
• розробку пропозицій щодо внутрішньозаводського та внутрішньоцехового планування;
• проектування та конструкторську розробку машин, обладнання, устаткування;
• розробку складу матеріалів, сплавів, інших речовин, проведення їх випробувань;
• консультації та авторський нагляд за монтажем, пусконалагоджувальними роботами і експлуатацією обладнання і об’єктів в цілому;
• консультації економічного, фінансового та іншого порядку.
Інжиніринг займає проміжне положення між торгівлею науково-технічними знаннями в «чистому» та матеріалізованому вигляді. Предметом угоди може бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і будівництвом, так і один чи декілька елементів цього комплексу.
Інжинірингові компанії поділяються в основному на дві групи:
1) інженерно-консультаційні;
2) інженерно-будівельні.
Угоди про франчайзинг передбачають надання великою фірмою права невеликій фірмі вести протягом обумовленого терміну свою справу. При цьому велика фірма надає обладнання і дозволяє невеликій фірмі працювати під своєю маркою.
Відносно новою формою передачі технології в «чистому» вигляді є експорт методів управління та організації (експорт гудвіла). Його поява пов’язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.
Традиційні форми торгівлі створюють сприятливі умови для розширення технологічного обміну. Основною формою комерційної передачі технології в матеріалізованому вигляді виступає експорт машин, обладнання та інших видів промислової продукції. Практично кожен контракт як щодо комплектного експорту та імпорту машин та обладнання, так і розрізненого, передбачає передачу технології.
Різновидом міжнародної передачі технології вважається міжнародне технічне сприяння чи технічна допомога, яка активно розвивається з середини 70-х років.
Технічна допомога – технічне та технологічне сприяння країнам, що розвиваються та країнам з економікою, перехідною до ринкової, з метою доповнення й підвищення рівня необхідних для розвитку знань, виробничих навичок та кваліфікації, – як технічної, так і адміністративної. Зовнішнє фінансування вважається технічною допомогою, якщо надання ресурсів:
а) надходить з офіційних джерел;
б) орієнтується на розвиток;
в) має пільговий характер (позики вважаються пільговими та визначаються як офіційна допомога розвитку, якщо мають дарчий еквівалент, що дорівнює мінімум 25 % позики).
Характерні напрями технічного сприяння:
1) програми економічного розвитку;
2) статистика;
3) програми грошової і бюджетної політики;
4) програми розвитку регіонів;
5) методика складання техніко-економічного обґрунтування інвестиційних проектів.
Форми втілення технічної допомоги в країні-реципієнті:
1) додатковий кваліфікований персонал (іноземний і місцевий);
2) навчання за місцем роботи, яке здійснює кваліфікований персонал;
3) спеціалізовані курси, організовані на терені країн-реципієнтів;
4) стипендії для навчання за кордоном;
5) документація, обладнання і технологія для забезпечення вищезгаданого.
Канали технічної допомоги:
1) двосторонній;
2) багатосторонній.
При двосторонній допомозі окремі уряди є і джерелами, і каналами допомоги (через їхні установи, що керують механізмом надання допомоги). Двостороння допомога часто супроводжується певними умовами, яких вимагають окремі донори:
а) пов’язаність двосторонньої допомоги з придбанням товарів і послуг у країні-донорі;
б) пов’язаність допомоги із специфічним проектом, запропонованим донором («а» + «б» – «двічі обумовлена» допомога);
в) пов’язаність допомоги з предметом імпорту («а» + «б» + «в» – «тричі обумовлена» допомога);
г) вибір експертів у країнах-донорах; стажування представників країн-реципієнтів у донорських інституціях.
Сутність багатосторонньої допомоги полягає в колективній природі як керівництва, так і адміністрації допомоги. Донори і реципієнти однаково роблять внески і мають право голосу при вирішенні питань розподілу та використання цих ресурсів. Найбільшим джерелом багатосторонньої допомоги є Міжнародна асоціація розвитку (МАР), на частку якої припадає приблизно 40 % загальної суми виплачених ресурсів.
3. Особливості функціонування офшорних зон
Офшорними зонами прийнято називати території (цілі держави або їхні окремі частини), у яких діє пільговий порядок оподатковування. У більшості випадків компанії, зареєстровані в офшорних зонах, зовсім звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита й внески.
Як правило, компанії в офшорних зонах реєструються тими підприємцями, які є резидентами, тобто постійно проживають на території держав з досить високим рівнем податків. Переклад капіталу в офшорну зону є законним способом мінімізації податкового тягаря. Вибір тієї або іншої офшорної зони обумовлений особливостями бізнесу, оскільки офшорні зони розрізняються по ступені політичної стабільності, по податковому режимі, інфраструктурі, рівню банківських послуг, ступеня юридичного захисту інформації про діяльність компаній; у різних офшорних зонах існують різного роду обмеження на окремі види діяльності. Відрізняються в офшорних зонах і вартість реєстрації компанії, послуг місцевого персоналу щорічні мита, що стягують владою.
Прообраз сучасних офшорних зон виник в античній Греції — після введення Афінами податку на експорт і імпорт сусідні острови Егейського моря перетворилися в центри безмитної торгівлі й своєрідні склади контрабанди. У пізніше Середньовіччя центром торгівлі в Європі стала Фландрія, де були досить незначні податки.
Своїм перетворенням у фінансовий центр миру Швейцарія зобов'язана закону, прийнятому в XVІІІ столітті Міською радою кантону Женева. Відповідно до цього акту, банкірам заборонялося в будь-якій формі розголошувати комерційну таємницю, пов'язану зі станом банківських рахунків їхніх клієнтів. В 1934 році Швейцарія прийняла подібний закон на загальнодержавному рівні, що перетворило її у своєрідний банківський офшор, на території якого не діють деякі загальносвітові норми контролю за капіталом. В останні десятиліття прикладу Швейцарії пішов ряд держав, для яких банківський бізнес представляється потенційно основним джерелом доходу (це, зокрема , Барбадос, Багамські острова, Кайманові острова й ін.).
Співдружність Багамських островів, розташована в Атлантичному океані недалеко від західного берега Флориди, здобуло незалежність в 1973 році. Населення держави досягає 250 тисяч чоловік. Особливий податковий клімат на Багамах сформувався ще під час британської колонізації, і після знаходження суверенітету він лише зміцнився. Політична обстановка на Багамах характеризується великим ступенем стабільності, оскільки Британський королівський флот гарантує колишньої колонії імперії захист від будь-якої зовнішньої небезпеки. Досить стабільним є й економічне становище країни — середній доход на душу населення становить $9 000 у рік.
Як офшорна зона Багамські острова відомі своїми нульовими податками — у цій країні немає корпоративних і особистих прибуткових податків, податків на майно й різний рід угоди з ним, на приріст капіталу й додану вартість. Компаніям і приватним особам, що не мають на Багамах статусу резидентів, для ведення бізнесу в іноземній валюті необхідно формальний дозвіл місцевого Центрального банку. Державний бюджет поповнюється лише за рахунок двох податків — за реєстрацію компанії й за митні процедури. Величина першого із цих двох податків є фіксованої — вона становить $865. Особливостями фінансового клімату на Багамах є практично повна таємність банківської інформації й відсутність яких-небудь покарань для власників офшорних компаній за відхилення від податків в інших країнах. У зв'язку із цим Багамські острова не вступають у які-небудь угоди з іноземними державами про розкриття фінансової інформації. Єдине виключення становить договір зі США про взаємодопомогу в боротьбі з наркоторгівлею.
У силу свого географічного положення офшорна зона Багамських островів обслуговує в основному американський бізнес. У країні зареєстровані 391банк і трастова компанія. Обсяг фінансового ринку Багамських островів досягає восьми трильйонів доларів США. У рейтингу світових фінансових центрів Багамські острова посідають п'яте місце після Лондона, Нью-Йорка, Кайманових островів і Британських Віргінських островів.
Британські Віргінські острови розташовані в Карибському басейні недалеко від американського Пуерто-Ріко. Загальна чисельність населення колонії становить 11 тисяч чоловік. Колонія характеризується політичною стабільністю й фактичною внутрішньою незалежністю від Великобританії, що відповідає лише за оборону й судочинство на островах. Фінансову політику здійснює місцевий уряд, що діє на підставі Конституції 1976 року; як платіжний засіб використається долар США, причому валютний контроль повністю відсутній.
Острівна держава Вануату розташовано в південній частині Тихого океану між Фіджі й французької Нової Каледонією. У країні, що одержала незалежність в 1980 році, проживає близько130тисяч чоловік, переважно малазійці.
Бізнес у Вануату можна вести в будь-якій валюті, причому уряд не здійснює ні валютного контролю, ні яких-небудь аудиторських перевірок. За розголошення фінансової інформації закони країни передбачають карне покарання. У цей час у Вануату зареєстровано біля тисячі офшорних компаній; мито за реєстрацію компанії становить приблизно $2000. Особливістю фінансового законодавства країни є вимога рекомендаційного листа від відомого уряду банку або юридичної компанії, у якому повинна втримуватися позитивна характеристика власника знову засновуваної компанії.
Приналежної Великобританії Гибралтар, що є останньою колонією в Європі, розташований на невеликому півострові на південному краї Іспанії. Гібралтарська скеля служить природним рубежем між Середземним морем і Атлантичним океаном. Населення Гибралтару досягає30тисяч чоловік.
Будучи членом Європейського співтовариства, Гибралтар володіє в ньому особливим статусом, що дозволяє мати пільгове митне оподатковування, а також не стягувати податок на додану вартість. Як платіжний засіб у Гибралтарі використається англійський фунт стерлінгів, однак валютний контроль відсутній і останнім часом широке поширення одержали євро. Гібралтарське законодавство розрізняє приватні й публічні компанії, засновниками яких можуть бути тільки місцеві адвокати, а акціонерами — громадяни інших країн. Приватна компанія звільняється від необхідності представляти владі щорічні звіти. Не обкладає податками доход зареєстрованих у Гибралтарі трастових компаній, одержуваний іноземною часткою особою.
Для компаній, що не є трастовими, у Гибралтарі передбачено два рівні оподатковування. Звичайна компанія, що використається для ведення місцевого бізнесу, платить прибутковий податок по ставці 35 відсотків. Звільнена компанія, що має значні податкові пільги, може вести свій бізнес у будь-якій країні миру, але тільки не на території Гибралтару.
Острів Мен, розташований на півшляху між Великобританією й Ірландією, не має повну незалежність, але є самокерованою територією в складі британської Співдружності. За рівнем політичної стабільності він вигідно відрізняється навіть від тих офшорних зон, які вважаються досить стабільними. Острів має гарне транспортне повідомлення з найбільшими країнами миру й сучасні системи зв'язку. Офіційна валюта — англійський фунт стерлінгів.
Мэн є найбільшим фінансовим центром Європи, що зв'язано, по-перше, з повною з банківської інформації на острові, а по-друге, з його зручним географічним положенням. Прибутковий податок на острові Мэн становить 15-20 відсотків, податок на додану вартість стягується митним і акцизним керуваннями, а інших податків — на переклад капіталу, на майно, на спадщину, на прибуток і на подарунки — не існує.
На острові діє три типи компаній: резидентні (платять прибутковий податок зі знижками й спеціалізуються на операціях з нерухомістю у Великобританії, де за такі операції, крім прибуткового, стягується ще один великий податок); звільнені від податку (належать нерезидентам, повністю звільняються від податків, сплачуючи лише щорічне мито вразмере250фунтів); нерезидентні (можуть не мати власних співробітників на острові, сплачують щорічне мито в розмірі 450 фунтів).
Свого роду "перехідною" офшорною зоною є Ірландська республіка, що входить у Європейське співтовариство. Зареєстровані на території країни компанії повинні мати як мінімум двох акціонерів, двох директорів, офіс і секретаря. Ірландські резидентні компанії, що належать особам, що постійно проживають у країні, сплачують прибутковий податок по прогресивній шкалі (у середньому — 40 відсотків). Нерезидентні компанії, що повністю належать іноземцям, звільняються від податків за умови, що вони не будуть вести бізнес на території Ірландії. Такі компанії не вносяться у відкриті реєстри й діють у достатньому ступені конфіденційно.
Найбільшою офшорною зоною в Південно-Східній Азії є Сінгапур- місто-держава на краї Малайзійського півострова з населенням2,6 мільйони чоловік. Доход іноземного походження не обкладає в Сінгапурі податками доти, поки він не переведений у країну. У Сінгапурі немає податків на приріст капіталу, на додану вартість і податку із продажів. Валютне регулювання скасоване — у країні немає обмежень на ввіз і вивіз валюти. Найбільшою біржею країни є "Сінгапурський міжнародний валютний обмін", які має міцні зв'язки з Оптовою біржею в Чикаго.
Офшорні компанії, зареєстровані в Сінгапурі, обкладають лише податком із чистого прибутку, отриманої на території країни (розмір податку-30відсотків). Найбільш сприятливий податковий режим мають звільнені приватні компанії, які належать менш чим 20 особам і забороняють вільний продаж своїх акцій (аналог російських закритих акціонерних товариств). Сінгапурська офшорна зона характеризується високим рівнем розвитку страхового бізнесу.
Гонконг, що формально перебуває в юрисдикції Китаю, фактично є самостійною територією зі своєю валютою — гонконгським доларом. У місті не існує валютного регулювання, а місцеве законодавство гарантує строгу конфіденційність всіх фінансових операцій.
Як і в більшості інших офшорних зон, прибутковим податком у Гонконгу обкладають тільки ті доходи, які отримані на території міста. Таким чином, нерезидентні компанії, що займаються бізнесом за межами Гонконгу, повністю звільнені від податків. Щорічний внесок цих компаній "за реєстрацію бізнесу" становить1150гонконгських доларів. Секретар компанії зобов'язаний подавати в Керування податкових зборів щорічний річний звіт. Острова Тюркс і Кайкос, що належать Великобританії, розташовані недалеко від Флориди, до південно-сходу від Багамських островів. Місцеве населення становить кілька тисяч чоловік. Основною валютою островів є американський долар.
Останнім часом постійно зростає популярність цих островів як перспективної офшорної зони. На Тюрксе й Кайкосе відсутнє валютне регулювання, територія не має податкових договорів з іншими країнами, а місцеві влади жорстко стежать за нерозголошенням фінансової таємниці. Відмінною рисою правового режиму островів є ліберальний підхід до питання про походження капіталу — компанії не зобов'язані повідомляти владі про зміни в складі своїх акціонерів і директорів, можуть не вказувати на бланках своя адреса, їхній щорічний звіт складається з довідки про продовження діяльності. Щорічне мито компанії, поза залежністю від обсягу їхніх капіталів, становить $300. Ніяких інших видів податків для офшорних компаній на островах не існує.
У Республіці Панама, розташованої в Центральній Америці, існує повна воля переміщення капіталів при відсутності якого-небудь валютного контролю. Як і в інших офшорних зонах, від податків звільняються компанії, що витягають прибуток з діяльності за межами Панами.
Ліберія, що перебуває на західному березі Африки, звільняє від податків зареєстровані на своїй території компанії при двох умовах: 50 відсотків акцій належать неліберійцям, весь доход витягається з діяльності за межами країни. Особливості місцевого законодавства дозволяють займатися бізнесом зовсім анонімно.
Острів Невис, що входить до складу суверенної Федерації Сент-Китс і Невис, розташованої в Карибському басейні, спеціалізується на послугах для міжнародного корпоративного співтовариства. На острові, як і в інших офшорних зонах, не обкладають податками доходи місцевих компаній, отримані за межами острови; відсутня корпоративна звітність; акції можуть бути зареєстровані на пред'явника й мати грошовий еквівалент у будь-якій валюті; акціонери й директори компаній можуть працювати без зборів, приймати рішення й давати доручення навіть по телефоні; документи компанії, зареєстрованої на Невисі, і її головний офіс можуть перебувати в будь-якій країні миру.
Крім перерахованих, до офшорних юрисдикцій також відносять деякі кантони Швейцарії, Кіпр, Західне Самоа, Люксембург, Нові Антильські острова, Кайманові острова, острова Кука, Нормандські острови, Ліхтенштейн, Бермудські острови, Андорру, Антигуа й Барбуда, Бахрейн, Беліз, Бруней, Науру й ін.
4. Південний спільний ринок (МЕРКОСУР)
Великим інтеграційним угрупованням континенту є МЕРКОСУР (Mercado Comun del Sur) – спільний ринок країн Південного конусу. Створений в 1991 році. Налічує чотирьох повноправних – Аргентину, Парагвай, Уругвай, Бразилію та двох асоційованих членів – Болівію та Чилі.
«Меркосур» – зона вільної торгівлі, що виникла в 1995 р. як союз чотирьох країн Латинської Америки – Бразилії, Аргентини, Уругваю і Парагваю. Улітку 1996 р. до складу блоку ввійшла Болівія. На країни «Меркосур» припадає приблизно 68,6% території Латинської Америки, 51% населення регіону, 60% загального ВВП. За сукупним обсягом ВВП «Меркосур» займає четверте місце у світі після ЄС, НАФТА, АТЕС. Угодою про створення «Меркосур» були ліквідовані мита на 90% товарів, що переміщаються в межах угруповання, а на 10% товарів, що залишилися, мита будуть зберігатися до 2001 р. За системою загальних зовнішніх тарифів членам «Меркосур» удалося погодити тарифи по 85% товарів, а на 15% товарів, що залишилися, тарифи повинні бути погоджені не пізніше 2006 р.
Кінцева мета створення «Меркосур» учасниками визначена як створення в регіоні «загального ринку», і для досягнення цього необхідні:
- уніфікація національних режимів оподатковування, трудового і міграційного законодавства;
- створення механізму регулювання обмінних курсів валют;
- уведення пріоритетності рішень і правил «Меркосур» над національним законодавством.
У рамках «Меркосур» розроблений і діє механізм регулярних консультацій на рівні глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, економіки, фінансів, торгівлі, соцзабезпечення.
У грудні 1995 р. «Меркосур» і ЄС підписали угоду про створення першої в історії Південної Америки трансконтинентальної зони вільної торгівлі.
МЕРКОСУР є одним з найдинамічніших економічних угруповань у сучасному світі. Так, у період з 1991 до 1995 р. обсяги експорту та імпорту між країнами — його учасницями зросли майже на третину, з іншими країнами світу відповідно на 8,24 % і 22,71 %, а сукупний взаємний торговельний оборот виріс з 4 млрд до 14,4 млрд дол. США на рік. Різко збільшились обсяги інвестицій в економіки країн — учасниць угоди. Наприклад, за 1995 р. обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку Бразилії становив 3,3 млрд дол. США, а у 1996 р. цей показник зріс до 6 млрд дол. США. МЕРКОСУР прагне до встановлення ділових стосунків з іншими інтеграційними угрупованнями. Так, у 1995 р. МЕРКОСУР підписав з Європейським Союзом Рамкову угоду про розширення співробітництва, згідно з якою вже з 2005 р. передбачено створення зони вільної торгівлі між двома регіональними об'єднаннями. Необхідно відзначити позитивні перспективи подальшого розвитку торговельно-економічного співробітництва між Україною і країнами — членами МЕРКОСУР. Вже укладено низку угод з Аргентиною і Бразилією, а продукція підприємств України вже відома на їх ринку. Це сприяє виходу України на ринки інших країн Південної Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, з якими тісно пов'язані південноамериканські країни.
Це найбільший інтегрований ринок Латинської Америки, де сконцентровано:
– 45 % населення (більше 200 млн.);
– 50 % сукупного ВВП (більше 1 трлн. дол. США);
– 40 % прямих зарубіжних інвестицій;
– 60 % сукупного товарообігу;
– 33 % зовнішньої торгівлі регіону.
Для керівництва процесом інтеграції в 1994 році були створені такі інституції:
– Рада спільного ринку (в складі міністрів закордонних справ);
– Група спільного ринку – виконавчий орган, який постійно функціонує і має адміністративний секретаріат із штаб-квартирою в Монтевідео;
– 10 технічних комісій, які підпорядковані групі спільного ринку і займаються питаннями торгівлі, митного регулювання, технічних норм, валютно-фінансової політики, макроекономічної політики, наземного та морського транспорту, промислової технології, сільського господарства та енергетики. Відзначимо, що МЕРКОСУР – об’єднання, яке стабілізуючим чином впливає на економіку країн-членів блоку. Так, стримування інфляції здійснювалось зростанням імпорту, а регулювання тарифної політики сприяло «гальмуванню» темпів економічного падіння.
Проте, незважаючи на наявність істотних позитивних здобутків, на шляху розвитку цього інтеграційного об’єднання чимало проблем, серед яких можна виділити такі:
а) не досягнута мета повної відміни тарифів у внутрішньорегіональній торгівлі. Учасники МЕРКОСУР домовились тимчасово на перехідний період (до 2000 року) зберегти значну кількість виключень із загального режиму Так, Уругвай має 950 тимчасових виключень з безмитної торгівлі між країнами-членами МЕРКОСУРу, Аргентина – 221, Бразилія – 28, Парагвай – 272;
б) не вдалось узгодити в намічені терміни і єдині зовнішні тарифи на імпорт товарів з країн, що не входять до МЕРКОСУР;
в) не завершена робота по відміні нетарифних обмежень.
У цілому перспективи МЕРКОСУР оцінюються як сприятливі.
Інші інтеграційні об’єднання континенту:
– Андський пакт (Болівія, Венесуела, Колумбія, Перу, Еквадор).
– Центральноамериканський спільний ринок (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа, Сальвадор).
– КАРИКОМ або Карибське співтовариство (налічує 14 англомовних країн Карибського басейну) – досить розвинуте інтеграційне угруповання, має низку єдиних зовнішніх тарифів[6, c. 329-332].
Уже із середини 90-х років (тобто через 5 років після початку реформ) континент починають трясти фінансово-економічні кризи. У них виявилися утягнені провідні країни регіону (Аргентина, Мексика). У цілому політика Вашингтонського консенсусу привела до ще більшої залежності латиноамериканських країн від економіки США й інших провідних капіталістичних країн. Сукупний зовнішній борг країн Латинської Америки до 2002 року склав 800 млрд. доларів, на його обслуговування йшла більша частина їх і без того невеликих бюджетів. Кількість бідняків у регіоні виросло до 220 млн. чоловік і поляризація суспільства тривала.
У міру того, як крізь формули плану загальноамериканської інтеграції, запропонованого США, усе більше проступали їхні імперіалістичні замашки, у самій Латинській Америці виник альтернативний план об'єднання країн регіону. Основним застрільником Південноамериканського загального ринку (МЕРКОСУРА) виступила Бразилія й ряд інших країн Андського співтовариства. Причини їхньої особливої думки криються в економіці.
На відміну від країн Центральної Америки й Карибського басейну Бразилія мало залежить від торгівлі зі США, крім того, це практично єдина країна в регіоні, що володіє розвитий промисловістю, що майже автоматично робить її джерелом альтернативної інтеграції в Латинській Америці. Бачачи наслідку сліпого проходження рецептам Вашингтонського консенсусу, вона не прагнути послабляти національний контроль над економікою й "на рівних" конкурувати з американськими компаніями, резонно думаючи, що є істотна різниця між "країною, що робить комп'ютерні чипи" і "країною, що робить картопляні чіпси". Маючи самодостатню економіку, Бразилія прагне об'єднати навколо себе латиноамериканські країни в рамках МЕРКОСУРА й по можливості — без участі США.Із приходом до влади лівоцентристського уряду Лули Бразилія на якийсь момент перетворилася в лідера альтернативної інтеграції в Латинській Америці. Цьому сприяло вироблення т.зв. "консенсусу в Буенос-Айресі", що припускає збереження вільного ринку (як діючого інструмента економіки), але одночасно визнає відповідальність держави за соціальну сферу й згладжування нерівності в суспільстві. Прихід лівоцентристських політиків до влади в Аргентині, Уругваєві, Чилі й посилення близьких до них по поглядах політичних сил у Мексиці, Сальвадорі й Еквадорі роблять МЕРКОСУР реальною альтернативою плану об'єднання Латинської Америки в рамках ФТАА й під верховенством США.
5. Регіональна проблеми розвитку зовнішньоекономічної діяльності України
Суб’єкти господарської діяльності України, державні органи та іноземні суб’єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються певними принципами, які встановлено Законом "Про зовнішньоекономічну діяльність". До таких принципів належать:
1) Принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Він полягає у виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України; обов’язку України неухильно виконувати всі договори і зобов’язання України в галузі міжнародних економічних відносин.
2) Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки; праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України; обов’язку додержувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України; виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.
3) Принцип юридичної рівності і недискримінації, що полягає у рівності перед законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності; забороні будь-яких дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб’єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками; неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів.
4) Принцип верховенства закону, що полягає у регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України; забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.
5) Принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава забезпечує рівний захист інтересів всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України; здійснює рівний захист всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права; здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.
6) Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів, дотримання вимог антимонопольного законодавства.
В своїй діяльності держава керується також принципами оподаткування при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, обов’язковості розподілу виручки від зовнішньоекономічної діяльності в іноземній валюті (на території України запроваджується обов’язковий розподіл виручки в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності між валютними фондами суб’єктів цієї діяльності та Державним валютним фондом України і валютними фондами місцевих Рад народних депутатів України. Обов’язковому розподілу підлягає виручка в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, які мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання на території України).
Також існує принцип митного регулювання при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, який полягає в тому, що Україна самостійно здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності на своїй території. Митну політику України визначає Верховна Рада України.
При здійсненні зовнішньоекономічної діяльності Україна може запроваджувати ліцензування і квотування експорту та імпорту.
Зовнішньоекономічна діяльність країни полягає у встановленні зовнішніх зв’язків держави з іншими країнами та міжнародними організаціями – партнерами міжнародної діяльності. Зовнішні зв’язки держави — це взаємообмін з країнами світу продуктами матеріального виробництва, послугами, інформацією на основі міжнародного поділу праці, а також співдружність політичних органів, направлене на ефективне рішення глобальних проблем людства, розширення особистих проблем громадян.
Висновки
Україна досі продовжує відчувати дискримінацію в торгових відносинах і повністю не може використовувати переваги міжнародного поділу праці і структури світової торгівлі. Саме тому вже не перший рік ставиться питання про вступ України до СОТ. Крім традиційних питань, найскладнішими виявились проблеми торгових аспектів прав інтелектуальної власності, субсидіювання сільськогосподарського виробництва і діяльності державних торгових підприємств. Потрібно мати на увазі, що визнання "правил гри" СОТ для України означає дотримання певних торговельних стандартів, суттєві зміни всередині країни: в її економіці й економічній політиці, в тому числі в правовому забезпеченні підприємницької діяльності, підтримці конкуренції, у захисті прав власності у всіх ЇЇ формах і проявах. Інакше кажучи, процес вступу в СОТ — це процес реального впровадження повноцінних ринкових принципів у національну економіку та в її світогосподарські зв'язки. Це і певна оптимізація взаємозв'язків національних інтересів і традицій з сучасними загальносвітовими тенденціями.
Сам факт постійного членства в СОТ дозволить Україні виключити дискримінацію в усьому комплексі торгових відносин, перш за все, захистити інтереси своїх експортерів за кордоном. Рівноправність на ринку товарів посилить позиції країни на міжнародних ринках капіталів. Вступ України до СОТ дасть змогу подолати значну частину торгово-політичних перешкод на шляху українського експорту. Він не тільки полегшить українським товаровиробникам доступ до зовнішніх ринків, а й дозволить Україні краще захищати їхні інтереси. Протиріччя та суперечки, які інколи виникають між партнерами в світовій торгівлі, можуть вирішуватися за допомогою механізмів і процедур, передбачених СОТ.
Список використаної літератури
1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.
2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горо-бець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.
5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.
6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ.екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин: Підручник для екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -190 с.
8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.