Міжнародний фінансовий менеджмент

Категорія (предмет): Менеджмент організації

Arial

-A A A+

1. Системи та методи фінансового планування

2. Політика залучення позикового капіталу.

3. Форми санації підприємства та їх ефективність.

Список використаної літератури.

1. Системи та методи фінансового планування

Фінансове планування — це один з елементів діяльності, пов'язаної з управлінням фінансами, складова частина всього народногосподарського планування. Об'єктом фінансового планування виступають фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу валового національного продукту, найважливішими серед них є прибуток, амортизаційні відрахування, податки, обов'язкові збори в цільові фонди та ін. Фінансовий план — це план формування, розподілу і використання фінансових ресурсів. Особливість фінансових планів — вони складаються виключно в грошовій формі.

Принципи фінансового планування:

— наукова обґрунтованість, яка передбачає проведення розрахунків фінансових показників на основі певних методик, з врахуванням кращого досвіду; використання засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого з них;

— єдність фінансових планів полягає в єдності фінансової політики, єдиному підході до розподілу валового національного доходу, єдиній методології розрахунку фінансових показників та ін.;

— безперервність, яка означає взаємозв'язок перспективних, поточних і оперативних фінансових планів;

— стабільність, тобто незмінність показників фінансових планів.

Фінансові плани складаються окремими підприємствами, організаціями, установами, їх об'єднаннями (баланси доходів і видатків, кошториси, бізнес-плани, платіжні календарі); на рівні міністерств, відомств, державних комітетів, державних цільових фондів; в розрізі окремих територій (місцеві бюджети), а також на рівні країни в цілому (Державний бюджет України, зведений бюджет, зведений баланс фінансових ресурсів).

За тривалістю дії розрізняють:

— перспективні фінансові плани (на період понад 1 рік);

— поточні (на 1 рік);

— оперативні (на квартал, місяць).Діяльність, пов'язана із складанням кожного фінансового плану передбачає виконання певних видів робіт з використанням відповідних методів (див. табл.1).

Методи економічного аналізу вивчаються у відповідному навчальному курсі, а також економіко-математичні методи. Що ж стосується інших методів, то суть їх полягає у наступному.

Метод коефіцієнтів, або екстраполяції передбачає розповсюдження встановлених у минулому тенденцій на майбутній період або розповсюдження вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об'єктів, які самі не були досліджені.

Цей метод використовується при індексації вартості основних фондів, дооцінці товарно-матеріальних цінностей в зв'язку з інфляцією, при плануванні прибутку, величини власних оборотних коштів та ін.

Перевага методу коефіцієнтів полягає у його простоті, водночас цьому методу притаманний суттєвий недолік. Справа в тому, що разом з коефіцієнтами, які використовуються при плануванні фінансових показників, механічно на наступний період переносяться всі недоліки, що мали місце в попередній період; внутрішні резерви, як правило, не вишукуються. Нормативний метод у фінансовому плануванні позбавлений вказаного недоліку; він передбачає розрахунок фінансових показників на основі встановлених норм і нормативів. Це — нормативи утворення фондів грошових коштів, норми амортизаційних відрахувань, нормативи розподілу прибутку, норми витрачання коштів в бюджетних установах та ін.

Нормативний метод є більш ефективним при умові що норми і нормативи відповідають наступним вимогам:

— вони мають бути науковообгрунтованими;

— прогресивними (т.б. орієнтованими на кращий досвід);

— тривалої дії;

— стабільними. Нормативи бувають двох видів:

1) нормативи, засновані на матеріальних нормах, що представляють грошовий вираз натуральних норм (при визначенні видатків бюджетних установ);

2) нормативи як самостійні розрахункові величини, які відображають процеси формування і розподілу доходів, відрахувань та ін. (податки, внески в цільові фонди, нормативи розподілу прибутку).

Балансовий метод у фінансовому плануванні передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття, ув'язку всіх розділів фінансового плану, фінансових і виробничих показників, в результаті чого досягається збалансованість плану. В сучасних умовах цей метод набуває особливого значення тому що всі видатки підприємств залежать від зароблених коштів; підприємства стали повністю самостійними і повинні розраховувати тільки на власні поступлення, а не на допомогу держави чи міністерства[8, c. 167-169].

Попередня практика господарювання в нашій країні свідчить про недостатню увагу до цього методу, що проявлялося у перерозподілі коштів всередині галузей, використанні індивідуальних нормативів розподілу прибутку, наданні дотацій збитковим підприємствам, а також місцевим бюджетам.

Напрямки удосконалення фінансового планування:— забезпечення стабільних умов господарювання, а отже стабільних податків, зборів, подолання інфляції;

— підвищення ролі перспективного фінансового планування, яке в останній час майже не використовується через наявність негативних тенденцій в розвитку економіки і неможливості точних розрахунків фінансових показників. Разом з тим, як окремі господарюючі суб'єкти, так і території країни в цілому зацікавлені у фінансовому плануванні на перспективу, тому що багато економічних процесів (зокрема по розширеному відтворенню) виходять за межі одного року і потребують свого обґрунтування;

— широке застосування економічних нормативів, електронно-обчислювальних машин, економіко-математичних методів, автоматизованих систем управління у фінансовому плануванні;

— дальше розширення прав суб'єктів господарювання, органів місцевого самоврядування у фінансовому плануванні;

— уніфікація фінансових планів в окремих сферах діяльності.

Характеристика найбільш розповсюджених видів фінансових планів.

Баланс доходів і видатків складається на підприємствах. Це поточний фінансовий план, розраховується на рік з розбивкою по кварталах.

Структура балансу доходів і видатків

І розділ. Доходи і надходження коштів:

— прибуток;

— амортизаційні відрахування;

— внутрішні фінансові ресурси, що виникають в основній діяльності (виручка від реалізації зайвих товарно-матеріальних цінностей, приріст стійких пасивів);

— внутрішні фінансові ресурси, що виникають у капітальному будівництві, яке проводиться господарським способом (виручка від реалізації попутного видобутку корисних копалин, прибуток та економія по будівельно-монтажних роботах, реалізація позатитульних споруд);

— кошти від продажу цінних паперів;

— пайові та інші внески членів трудового колективу;

— поступлення коштів від вищестоящої організації.

II розділ. Видатки і відрахування:

— капітальні вкладення;

— капітальний ремонт основних фондів;

— приріст власних оборотних коштів;

— утворення фінансового резерву;

— фонди заохочення;

— науководослідні роботи;

— підготовка кадрів;

— утримання об'єктів соцкультпобуту.

III розділ. Взаємовідносини з бюджетом та позабюджетними фондами:

— податки, збори та інші платежі в бюджет і в позабюджетні фонди;

— асигнування з бюджету.

IV розділ. Взаємовідносини з кредитною системою:

— надання довгострокових позик;

— сплата відсотків по довгострокових позиках;

— погашення позик[3, c. 186-190].

Платіжний календар — це оперативний фінансовий план. Головна мета його складання — спрогнозувати фінансовий стан підприємства на певну дату, на відміну від балансу доходів і видатків, який складається за певний період. Форма цього фінансового плану представлена в таблиці 3.

При складанні платіжного календаря обов'язково враховуються: строки виплати заробітної плати, премій, внесення податків та здійснення інших платежів, розрахунків з постачальниками і споживачами; стан дебіторської і кредиторської заборгованості та ін.

Бізнес-план — план реалізації певного проекту або угоди. Це не суто фінансовий план, але він містить розділи, в яких наводиться розрахунок фінансових показників, таких як затрати, прибуток, рентабельність, строк окупності затрат. Бізнес-плани обов'язково складаються у випадках приватизації підприємства, продажу контрольного пакета акцій на неконкурсних основах іноземному інвестору, при створенні спільних підприємств за участю держави. Крім того, кредитні установи при наданні довгострокових позик вимагають представлення підприємствами бізнес-планів для обґрунтування повернення кредитів.

Структура бізнес-плану: в перших розділах дається загальний опис проекту і вказується його мета і необхідність; характеристика товарів, робіт або результату, який досягається після завершення проекту і дає прибуток; дослідження і прогнозування ринкової ситуації, реклама, покупці і конкуренти; характеристика сировинної та експериментальної бази, забезпечення кваліфікованою робочою силою.

Заключні розділи бізнес-плану — фінансові — де надаються розрахунки прибутку і рентабельності від реалізації угоди або проекту, обґрунтовуються терміни і джерела повернення позик, а також строки окупності затрат. Кошторис доходів і видатків складають установи невиробничої сфери і, в першу чергу, бюджетні організації.

На практиці використовуються наступні види кошторисів:

1) індивідуальні (кошторис доходів і видатків) — це фінансові плани окремих бюджетних установ;

2) загальні кошториси складаються по однотипних бюджетних установах (школах, лікарнях);

3) кошториси на проведення централізованих заходів (змагань, конкурсів, олімпіад);

4) зведені — це зведені в єдині індивідуальні кошториси та кошториси на проведення централізованих заходів в розрізі окремого міністерства.

Бюджети, як фінансові плани на рівні держави або її окремих територіальних підрозділів, завжди мають дві частини — дохідну і видаткову. Дохідна частина включає поступлення податків і обов'язкових зборів, неподаткові надходження. У видатковій частині вказуються напрямки витрачання бюджетних коштів, які визначаються бюджетною політикою, а також діючим порядком розмежування видатків між окремими бюджетами.

Особливістю державного бюджету як фінансового плану є те, що він має силу закону. Щорічно Верховна Рада України приймає Закон України про Державний бюджет, в якому затверджує:

— суми доходів Державного бюджету України;

— суми видатків Державного бюджету України;

— граничний розмір дефіциту Державного бюджету України та джерела його покриття;

— суми дотацій, субвенцій та розміри відрахувань від регулюючих доходів;

— розмір оборотної касової готівки Державного бюджету України.

Баланс фінансових ресурсів і витрат держави складається з метою визначення обсягів фінансових ресурсів, що створюються в країні, напрямків їх використання, збалансування доходів і витрат держави. Крім того, з допомогою цього фінансового плану перевіряється обґрунтованість розрахунків показників державного бюджету, платіжного балансу, балансу доходів і витрат населення. Відмінність балансу фінансових ресурсів і витрат держави від зведеного бюджету полягає в тому, що крім централізованих фінансових ресурсів які мобілізуються через бюджетну систему і державні цільові фонди, в ньому відображаються і децентралізовані фінансові ресурси, які зосереджуються у суб'єктів господарювання і у населення. У першому розділі "Доходи" наводяться поступлення всіх видів фінансових ресурсів — прибуток, податки, амортизаційні відрахування, внески в державні цільові фонди, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, приріст довгострокових вкладень населення, доходи від приватизації, іноземні кредити тощо.

У другому розділі "Витрати" вказуються напрямки витрачання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів — витрати на розвиток економіки, на соціальні гарантії населенню, державні дотації, утримання соціально-культурних об'єктів, на оборону, управління, зовнішньоекономічну діяльність, на виплату пенсій, обслуговування державного боргу та ін.[2, c. 229-231]

2. Політика залучення позикового капіталу

В умовах ринкової економіки нормальна виробничо–господарська діяльність неможлива без використання залучених коштів, як одне з джерел формування оборотного капіталу. Залучення фінансових ресурсів дозволяє підприємству прискорити обертання оборотних коштів, збільшувати об'єми господарських операцій, зменшувати незавершене виробництво. Але використання даного джерела призводить до виникнення деяких проблем в фінансовій діяльності підприємства, які пов'язані з необхідністю подальшого обслуговування прийнятих на себе боргових зобов'язань. До тих пір, поки розмір додаткового доходу, який забезпечується залученням позикових ресурсів, перекриває видатки на обслуговування кредиту, фінансове положення суб'єкта господарювання залишається стабільним.

При рівності цих показників виникає питання про доцільність залучення кредитних ресурсів, як таких, що не забезпечують додаткового доходу. При перевищенні розмірів затрат по обслуговуванню кредиторської заборгованості додаткові доходи від неї будуть погіршувати фінансову ситуацію в формі:

  1. Зменшення прибутку через необхідність направлення значної частини виручки від основної діяльності на рахунки кредиторів (підприємство фактично починає працювати не на себе , а на кредиторів) ;
  2. Подальше збільшення заборгованості через необхідність залучення нових позик для обслуговування раніше отриманих кредитів (різновидність ефекту “фінансової піраміди”);
  3. Збитки фінансової самостійності підприємства через неможливість здійснення своєчасних розрахунків за своїми зобов'язаннями (банкрутство, як кінцевий результат некомпетентного управління запозиченими коштами).

Таким чином, задача забезпечення раціонального співвідношення власних та залучених фінансових ресурсів в сучасних умовах набуває загальну актуальність для будь – якого суб'єкта господарювання. На практиці для контролю за співвідношенням запозичених та власних коштів частіше всього використовують розрахунковий коефіцієнт, який визначається за формулою :

Кс = Сзс : Ссс, де

Кс– коефіцієнт співвідношення власних та залучених коштів підприємства в розрахунковому періоді;

Сзс— сума залучених коштів в розрахунковому періоді;

Ссс– сума власних коштів в розрахунковому періоді.

При значенні даного коефіцієнта більше 1 — підприємство втрачає фінансову незалежність від кредиторів.

Співвідношення залучених та власних коштів буде вважатися прийнятною до тих пір, поки видатки на обслуговування всіх отриманих кредитів будуть покриватися додатковими доходами від їх використання.

Головна функція фінансового ринку — трансформація вільних коштів у позиковий капітал. Фінансовий ринок робить рівнодоступними грошові фонди для всіх його учасників (держави, підприємств, домашніх господарств), які мають одну мету — збільшення капіталу[7, c. 342-344].

Міжнародний фінансовий ринок – це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між кредиторами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал.

Основою його є національні фінансові ринки, але він має інтернаціональний характер, оскільки суб'єктами фінансових угод виступають юридичні та фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ресурсів з однією валюти в іншу. На цьому ринку здійснюється рух позикового капіталу між країнами.

За своєю структурою світовий фінансовий ринок – це сукупність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позиковцями. Через них здійснюється рух позикового капіталу. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно-фінансові установи, фінансові посередники. Акумулюючи грошові нагромадження одних суб'єктів (державних органів, приватних фірм, страхових копаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим – ТНК, державним органом, міжнародним і регіональним організаціям.

Ринок позикових капіталів складається зі світового грошового ринку та світового ринку капіталів.

На обліковому ринку основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та ніші види короткострокових зобов'язань (ціні папери).

На міжбанківському ринку тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються і розміщуються банками переважно у формі міжбанківських депозитів і на короткі строки. Найпоширеніші строки депозитів – 1,3 і 6 місяців, і граничні – від 1 дня до 2 років (іноді 5 років).

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов'язаний з платою грошових зобов'язань юридичних і фізичних осіб різних країн.

Отже, на першому з ринків позиковий капітал виступає у формі грошей, переважно депозитів. Позики на світовому грошовому ринку короткострокові й призначені, в основному, для обслуговування міжнародної торгівлі[9, c. 337-339].

Ринок капіталів охоплює середньо і довгострокові кредити, а також акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- і довгострокових) і ринок середньо і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів служить важливим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків, а капітал використовується переважно для фінансування капіталовкладень. Обидві складові світового ринку позикових капіталів тісно пов'язані між собою.

Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансових центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським — Лондон.

Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюріх, Франкфурт-на-Мані. З'ЯвилисЯ фінансові центри і в країнах, які не займають провідних позицій світовому господарстві (Бахрейн, Панама тощо). Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.

Складовою частиною світового фінансового ринку є Євроринок.

Євроринок – це сукупність грошових засобів в іноземних валютах, які функціонують як позиковий капітал за межами національних кордонів.

Євроринок практично став ядром сі твого ринку капіталів. Так, чистий обсяг Євроринку в 1988 р. становив понад 2,5 трлн. дол., а сукупний світовий ринок капіталів в цьому ж році – 3,2 трлн. дол.

Операції на Євровалютному ринку проводяться в євровалютах.

Євровалюта – це іноземна валюта, в якій здійснюються операції за межами країн – емітентів усіх валют. Наприклад, долар США на рахунках у банках Великобританії, Німеччини чи інших країн називаються євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції, США – Євро стерлінгом.

Зміст операцій на Євроринку полягає в тому, що банки, розміщені поза межами країни – емітента будь-якої національної валюти, приймають за певні % депозити, виражені в цій валюті, а потім надають їх у кредит за вищі %. Причому в кредит надається не сама ця валюта, а лише її доларовий вираз, зафіксований на рахунках банку.

У Євроринок входять: Єврогрошовий ринок (ринок короткострокових кредитів); ринок середньострокових банківських єврокредитів; ринок єврооблігацій, або європозик[1, c. 318-322].

3. Форми санації підприємства та їх ефективність

Одним із засобів подолання платіжної кризи та запобігання банкрутству підприємства є фінансова санація. Термін "санація" походить від латинського "sanare" і перекладається як оздоровлення або видужання.

Економічний словник трактує це поняття як систему заходів, що здійснюються для запобігання банкрутством промислових, торгових, банківських монополій. Санація може відбуватися способом об'єднання підприємства, яке перебуває на межі банкрутства з потужнішою компанією; з допомогою випуску нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову; повної або часткової купівлі державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства.

Санація — це система заходів, що здійснюються для запобігання банкрутству господарюючих суб'єктів. Санація являє собою комплекс послідовних, взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення його прибутковості та конкурентоспроможності в довгостроковому періоді.

Цілі фінансової санації:

1) покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення;

2) поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємства;

3) скорочення всіх видів заборгованості;

4) поліпшення структури оборотного капіталу;

5) формування фондів фінансових ресурсів для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Особливе місце в процесі санації належить заходам фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств. Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики чи на умовах власності; на поворотній або безповоротній основі.

За джерелами мобілізації фінансових ресурсів, розрізняють автономну та гетерономну санацію. Автономна санація передбачає фінансування оздоровлення підприємства за рахунок його власних ресурсів і коштів, наданих власниками та іншими особами (без залучення в санаційний процес сторонніх осіб). Гетерономна (зовнішня) санація характеризується участю в ній сторонніх осіб, зокрема банків та інших кредиторів, клієнтів, держави.

Метою фінансової санації є покриття поточних збитків та усунення причин їхнього виникнення, поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу та формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

У системі проведення фінансової санації підприємств розрізняють три основні функціональні блоки:

1. Розробка плану санації.

2. Санаційний аудит.

3. Менеджмент санації.

Як правило, розробкою санаційної концепції та плану санації, з доручення власників чи керівництва підприємства займаються консалтингові фірми в тісному взаємозв'язку із внутрішніми службами контролінгу (якщо такі є на підприємстві). Санаційний аудит проводиться аудиторськими компаніями на замовлення потенційних санаторів, кредиторів та інших осіб, які можуть взяти участь у фінансуванні санації.

Вирішальне значення для успішного проведення фінансового оздоровлення підприємства має організація ефективного менеджменту санації. Сутність менеджменту санації можна розглядати з двох позицій: інституціональної та з функціональної[10, c. 56-61].

Рішення про проведення санації приймається в таких, головне, ситуаціях:

1. З ініціативи суб'єкта господарювання, який перебуває в кризі, — коли існує загроза неплатоспроможності та оголошення його банкрутом у недалекому майбутньому. Рішення про санацію приймається до звернення кредиторів у арбітражний суд із позовом щодо оголошення банкрутом даного підприємства (досудова санація).

2. Після того, як боржник з власної ініціативи, звернувся до арбітражного суду із заявою про порушення справи про своє банкрутство (якщо підприємство є фінансове неспроможним або існує реальна загроза такої неспроможності). Одночасно з поданням заяви боржник повинен подати до арбітражного суду список кредиторів та дебіторів, бухгалтерський баланс, іншу інформацію, яка характеризує фінансово-майновий стан підприємства, а також (на бажання) запропонувати умови укладання мирової угоди та проведення санації.

3. Після закінчення місячного терміну від дня опублікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради чи Кабінету Міністрів України оголошення про порушення справи про банкрутство даного підприємства — якщо надійшли пропозиції від фізичних чи юридичних осіб, котрі бажають задовольнити вимоги кредиторів до боржника та подали акцептовані комітетом кредиторів та арбітражним судом пропозиції щодо санації (реорганізації) неспроможного підприємства. За згоди кредиторів з умовами та механізмом задоволення претензій, арбітражний суд приймає рішення про припинення провадження справи про банкрутство та проведення фінансової санації юридичної особи.

4. З ініціативи фінансово-кредитної установи. Згідно із Законом України "Про банки та банківську діяльність", установа банку має право відносно клієнта, оголошеного неплатоспроможним, застосувати комплекс санаційних заходів, зокрема: передати оперативне управління підприємством адміністрації, сформованій за участю банку; реорганізувати боржника; змінити порядок платежів; використати для погашення кредиторської заборгованості виручку від реалізації продукції.

5. З ініціативи заставодержателя цілісного майнового комплексу підприємства. За невиконання зобов'язань, забезпечених іпотекою цілісного майнового комплексу підприємства, заставодержатель має право здійснити передбачені договором заходи з оздоровлення фінансового стану боржника, включаючи призначення своїх представників у керівні органи підприємства, обмеження його права розпоряджатися випущеною продукцією та іншим власним майном. Якщо внаслідок санаційних заходів не відновилася платоспроможність підприємства, то заставо держатель має право звернутися до арбітражного суду із заявою про стягнення майна, яке перебуває в іпотеці.

6. З ініціативи державного органу з питань банкрутства, якщо йдеться про санацію державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%. Після внесення боржника до реєстру неплатоспроможних підприємств указаний орган уповноважується здійснювати управління майном такого підприємства та розробляти пропозиції щодо його фінансової санації.

7. З ініціативи Національного Банку України — якщо йдеться про фінансове оздоровлення комерційного банку. Режим санації є превентивним заходом впливу НБУ на комерційний банк перед застосуванням санкцій, передбачених Законом України "При банки та банківську діяльність".

У разі прийняття рішення на користь санації слід здійснити невідкладні заходи щодо поліпшення ліквідності, платоспроможності підприємства та оптимізації структури капіталу в напрямку зменшення питомої ваги кредиторської заборгованості. З цією метою доцільно реалізувати так звану шокову (Crach) програму.

Окремим аналітичним блоком у класичній моделі є формування стратегічних цілей та тактики проведення санації. За визначення цілей санації слід ураховувати, що кожне підприємство має обмежені ресурси, обмежені можливості збуту продукції та мусить провадити свою діяльність у рамках правового поля відповідної держави. Цілі мають бути реальними та придатними для кількісного (чи якісного) вимірювання. Головною стратегічною метою санації є відновлення ефективної діяльності підприємства в довгостроковому періоді. Для досягнення цієї мети слід узгодити тактичні цілі, а саме:

* сферу діяльності, асортимент продукції та її споживачів;

* основні вартісні цільові показники (виручка, прибуток, ліквідність тощо)[4, c. 69-71].

Лише за умови досягнення консенсусу щодо тактичних цілей між сторонами, відповідальними за прийняття рішень, можна досягти головної стратегічної мети санації.

Цілі фінансової санації:

1) покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення;

2) поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємства;

3) скорочення всіх видів заборгованості;

4) поліпшення структури оборотного капіталу;

5) формування фондів фінансових ресурсів для проведення санаційних заходів виробничо-технічного характеру.

Економічно розвинуті країни по-різному вирішують проблеми санації та банкрутства підприємств. Різниця полягає в особливостях економічного і соціального розвитку, принципах побудови національних фінансових систем та їх складових — фінансів підприємств.

Цілісний погляд та етапи розробки санаційної концепції окремого підприємства репрезентує класична модель санації (рис. 2). Ця модель широко використовується як основа для розробки механізму фінансового оздоровлення суб'єктів господарювання в умовах ринку.

На основі первинної інформації визначаються зовнішні та внутрішні фактори кризи, а також реальний фінансовий стан підприємства.

У рамках внутрішнього аналізу за допомогою ряду коефіцієнтів поглиблено досліджується фінансовий стан, а потім робиться висновок про можливість або недоцільність санації даного суб'єкта[3, c. 116].

Ліквідацію можна здійснити на добровільній основі або в примусовому порядку. Добровільна ліквідація підприємства-боржника — це процедура ліквідації неспроможного підприємства, яка здійснюється поза судовими органами на підставі рішення власників або угоди, укладеної між власниками даного підприємства та кредиторами і під контролем останніх.

Примусова ліквідація підприємства — це процедура ліквідації неспроможного підприємства, що здійснюється за рішенням арбітражного суду (як правило, в процесі порушення справи про банкрутство).

Суть стратегії санації — вибір найкращих варіантів розвитку підприємства та оптимізація політики капіталовкладень. Стратегія — це дії, необхідні для досягнення поставлених цілей шляхом координації та використання ресурсів з метою забезпечення вигод і високої прибутковості.

Успіх підприємства приблизно на 70% залежить від стратегічної спрямованості, на 20% — від ефективності оперативного управління і на 10% — від якості виконання поточних завдань.

Програма санації— система спрогнозованих взаємозв'язаних заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Ця програма формується на основі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу, стратегічних завдань санації [9, c. 342-343].

Оздоровлення здійснюється за проектом санації, який розробляється на базі санаційної програми. Програма включає: техніко-економічне обґрунтування санації; розрахунок обсягів фінансових ресурсів, які потрібні для досягнення стратегічних цілей; конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу; строки освоєння інвестицій та їх окупності; оцінку ефективності санаційних заходів; прогнозовані результати виконання проекту.

Координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів — важливий елемент санаційного процесу. Керівні служби повинні своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод для здійснення оздоровчих заходів. Дійову допомогу в цьому випадку може надати оперативний санаційний контролінг. Він синтезує інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції.

Органи контролінгу для виконання своїх функцій використовують такі основні методи та інструменти: аналіз підприємства в порівнянні з конкурентами; систему раннього попередження та реагування; вартісний аналіз; портфельний аналіз; аналіз точки беззбитковості; імітаційне моделювання; калькулювання системи планово-контрольних розрахунків та ін.

Головним завданням фінансового оздоровлення підприємств є розробка бізнес-плану. На основі дослідження фінансового стану підприємства та аналізу причин кризової ситуації формулюються стратегічні цілі санації і системний прогноз проведення фінансового оздоровлення (поліпшення) підприємства. Обов'язково формується бізнес-план фінансового оздоровлення підприємства (табл. 2)[1, c. 226-228].

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей його впливу на фінансові відносини. Це насамперед загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, збиткова його діяльність і відсутність фінансового потенціалу.

Існують три фази фінансової кризи:

1) поява окремих фактів невиконання обов'язків підприємства;

2) загроза подальшого існування підприємства, що потребує негайного проведення санації;

3) кризовий стан підприємства, який потребує його ліквідації.

Для вибору найефективніших форм санації необхідно виявити

внутрішні та зовнішні причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання.

Розвиток симптомів фінансової кризи подано на рис. 3.

Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є непомірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

Для раннього попередження та своєчасного реагування на появу ознак кризи підприємства керівництво повинно систематично відстежувати інформацію про потенційну загрозу його діяльності з внутрішнього і зовнішнього середовища[4, c. 67-68].

Керівництво має отримувати результати внутрішнього і зовнішнього фінансового аналізу діяльності підприємства. Внутрішній аналіз необхідний для вияву слабких і сильних сторін господарюючого суб'єкта та їх врахування в плануванні на перспективу або поточний період (формування бізнес-плану).

Зовнішній аналіз (причинно-наслідковий аналіз фінансово-господарської діяльності) має багато спільного із загальним фінансовим аналізом. Особливості зовнішнього аналізу (аудиту) в основному пов'язані з об'єктами та цілями проведення, що і визначає методи його здійснення. Як правило, аудит проводиться на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі. Він допомагає визначити глибину фінансової кризи підприємства та виявити можливості її подолання. Завершується аудит загальною оцінкою санаційної придатності.

На підставі одержаних у результаті зовнішнього і внутрішнього аналізу фінансово-господарського становища суб'єкта даних розробляються загальні висновки та пропозиції щодо доцільності його ліквідації або санації.

Якщо підприємство має реальну можливість відновити платоспроможність, то приймається рішення про проведення фінансового оздоровлення підприємства.

Одним з основних шляхів санації є реструктуризація суб'єкта господарювання. Затверджені методичні рекомендації щодо проведення санаційної реструктуризації вітчизняних підприємств.

Реструктуризація підприємства — це проведення організаційно-економічних, правових, виробничо-технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, які здатні привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшення обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва.

План реструктуризації необхідно розробити з урахуванням поглибленого аналізу фінансово-господарського становища підприємства. План повинен містити такі дані:

1) економічне обґрунтування необхідності проведення реструктуризації;

2) пропозиції щодо форм і методів реорганізації;

3) витрати на проведення реструктуризації та джерела їх фінансування;

4) план конкретних заходів, спрямованих на їх реалізацію, строки, відділи підприємства та особи, які відповідають за їх виконання.

Необхідно обов'язково враховувати негативні наслідки діяльності підприємства та діюче законодавство.

Форми санаційної реорганізації такі:

  • виділення підприємств за розподільним балансом; приєднання даного підприємства до іншого;
  • поглинання через придбання фінансово неспроможного підприємства підприємством-санатором;
  • поділ підприємств, які виникли в результаті цього поділу (розподільний баланс і перехід майнових прав та обов'язків);
  • злиття, що здійснюється об'єднанням підприємства, яке перебуває у фінансовій кризі, з іншим фінансово-стійким підприємством[8, c. 194-196].

Основний показник аналізу банкрутства в Україні — це оцінка масовості поширення ситуації банкрутства. У середньому в Україні банкрутами в 2003 році визнано 8,58 на кожну 1000 зареєстрованих підприємств. Цей показник має стійку тенденцію до зростання. Протягом 2000— 2003 рр. він зріс більше як в 2,5 рази. У фінансово-стабільних країнах, які характеризуються високим рівнем розвинутості ринкових відносин, цей «індекс лиха» коливається від 5 до 15 на 1000 підприємств.

На погляд фахівців, ініціювання справи про банкрутство ще не стало звичним засобом розв'язання проблеми боргів, і в той же час існує певна зневіра підприємців у результативності використання інституції банкрутства в Україні.

Особливо великі труднощі існують з пошуком санатора. Термін пошуку та кількість учасників санації (підприємств-інвесторів) суттєво залежать від суми боргів підприємства-банкрута. Термін пошуку зазвичай становить від 6 місяців до 3 років, що значно перевищує процесуальний термін, який передбачений законодавством.

Усе зазначене вище суттєво ускладнює, а в більшості випадків унеможливлює практичне використання встановленого права на санацію підприємства-боржника.

Зараз неможливо проаналізувати ефективність проведених санацій, їх дієвість та результативність. Але по мірі накопичення інформації цей аналіз дасть можливість виявити недоліки, переваги та розробити необхідні передумови вдосконалення правових засад визначення напрямків державної політики, здійснення антикризового регулювання та управління[5, c. 63].

Стратегія — це, власне, узагальнена модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Конкретні оперативні заходи в санаційній стратегії не відображаються. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних вигод, які б забезпечили компанії високу рентабельність. Суть її полягає у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики капіталовкладень.

Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма санації, тобто система запрогнозованих, взаємозв'язаних заходів, спрямованих на виведення підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, висновків про можливості залучення стороннього капіталу та стратегічних завдань санації.

Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обґрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіталу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефективності санаційних заходів, а також прогнозовані результати виконання проекту.

Важливим компонентом санаційного процесу є координація та контроль за якістю реалізації запланованих заходів. Менеджмент підприємств повинен своєчасно виявляти та використовувати нові санаційні резерви, а також приймати об'єктивні кваліфіковані рішення для подолання можливих перешкод під час здійснення оздоровчих заходів. Дійову допомогу тут може надати оперативний санаційний контролінг, який синтезує інформаційну, планову, консалтингову, координаційну та контрольну функції. Завданням санаційного контролінгу є контроль за ходом реалізації плану санації, ідентифікація оперативних результатів, аналіз відхилень та підготовка проектів рішень щодо використання виявлених резервів та подолання додаткових перешкод.

Список використаної літератури

1. Гриньова В. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Валентина Гриньова, Віра Коюда,; М-во освіти і науки України, ХДЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. -431 с.

2. Зятковський І. Фінанси підприємств : Навч. посібник для студ. економічн. спец. вузів/ Ігор Зятковський,. -2-е вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2003. -362 с.

3. Партин Г. Фінанси підприємств : Навчальний посібник/ Галина Партин, Анатолій Загородній,; М-во освіти і науки України, Нац. банк України, ЛБІ. -Львів: ЛБІ НБУ, 2003. -265 с.

4. Петленко Ю. Механізм банкрутства підприємства // Фінанси України. -1998. -№ 2. — С. 67-73

5. Рибалка О.Формування системи показників фінансового стану підприємства для оцінки ймовірності банкрутства // Економіст. -2005. -№ 9. — С.63-65

6. Русалін К. Банкрутство як інструмент фінансового оздоровлення підприємства та оновлення економіки // Економічні реформи сьогодні. -2000. -№ 34. — С. 44-50

7. Слав’юк Р. Фінанси підприємств : Навчальний посібник / Ростислав Слав’юк,; М-во освіти і науки України. -3-є вид., переробл. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -459 с.

8. Філімоненков О. Фінанси підприємств : Навч. посібник / Олександр Філімоненков,. -2-ге, вид., перероб. та доп.. -К.: Кондор, 2005. -397 с.

9. Фінанси підприємств : Підручник/ Авт. кол.: А.М. Поддєрьогін (керівн.), Л.Д. Буряк, Г.Г. Нам та ін.; М-во освіти і науки України; КНЕУ. -3-є вид., перероб. та доп.. -К.: КНЕУ, 2000. -458 с.

10. Фокіна Н. Методика виявлення загрози банкрутства підприємств за оцінкою показників фінансового стану // Актуальні проблеми економіки. -2003. -№ 7. — С.56-62