Міжнародний менеджмент
Категорія (предмет): Менеджмент організації5. Знання як умова розвитку міжнародного бізнесу.
33. Поняття та суть міжнародних стратегій.
61. Міжнародні аспекти основних теорій мотивації: піраміди потреб Маслоу, двофакторної теорії Герцберга, теорії очікувань.
Список використаної літератури.
5. Знання як умова розвитку міжнародного бізнесу
Міжнародний бізнес базується на можливості отримання вигод саме із переваг міждержавних (міжкраїнових) ділових операцій, тобто з того факту, що продаж даного товару в іншій країні, або налагодження фірмою однієї країни виробництва в іншій країні, або надання послуг спільно фірмами двох країн — третій і т.д. забезпечують залученим у бізнес сторонам більше переваг, ніж вони б мали, якби вели страву у своїх країнах. Це — ключовий момент не лише в розумінні природи і специфіки власне м/н бізнесу, але й у поясненні виникнення і розвитку міжнародного менеджменту як такого.
Процес глобалізації змушує учасників міжнародних економічних відносин підкорятися єдиним стандартам поведінки, формувати нові інноваційні стратегії розвитку і є найважливішою передумовою прискорення розвитку теорії і практики міжнародного менеджменту.
Посилення інтеграційних процесів створює базу для переміщення і широкого використання досягнень міжнародного менеджменту в різних країнах світу і регіональних центрах, формує умови для підвищення ефективності всіх суб’єктів господарської діяльності.
Ефективність міжнародного менеджменту, всього міжнародного бізнесу значною мірою визначає досвід менеджерів [7, c. 56].
Серед принципів сучасного міжнародного менеджменту виділяються наступні, які можуть бути використані підприємствами в Україні.
1. Глобальний підхід до управління міжнародним бізнесом.
2. Особлива роль належить системі розподілу цілей, функцій і завдань менеджменту з точки зору географічної і галузевої спрямованості міжнародного бізнесу. В Україні більшість менеджерів не мають досвіду міжнародних, а тим більше глобальних операцій, що робить їх нездатними реально оцінювати зусилля і фактори для прийняття ефективних управлінських рішень.
3. Обов’язкове складання певної бізнес — моделі. Світова критика свідчить, що постійна гонка за негайними результатом впливає на здатність менеджерів оперувати довгостроковими категоріями. Наявність діючою бізнес — моделі необхідна для того, щоб переконати скептично налаштованих інвесторів.
4. Здійснення контролю в сфері міжнародного бізнесу. В практиці міжнародного менеджменту широко використовуються чотири основних системи контролю: особистий контроль, бюрократичний контроль, контроль за результатами і культурний контроль.
5. Адекватне застосування принципів менеджменту. Адекватність в даному випадку дозволяє розвивати такі унікальні риси міжнародного бізнесу, як:
· управління, що ґрунтується на довірі, яке веде до стабільності в компанії, посилює почуття корпоративної спільності, служить основою для раціональної системи найму і використання певних категорій кадрів;
· управління знаннями за принципом «з центру – догори – наниз», що дозволяє уникнути інформаційного перенавантаження топ – менеджменту, оскільки догори надходять лише третина всієї інформації, яка надходить до компанії зовні;
· тотальне управління якістю, де від менеджера вимагається значно більше, ніж вміння впливати на підлеглого зарплатою, похвалою або осудженням. Менеджер повинен побудувати свою роботу так, щоб підлеглі отримували задоволення від своєї роботи.
При цьому дуже важливо, щоб менеджер постійно підвищував свої знання, ерудицію. Звідси виникає необхідність кількісної оцінки менеджменту. Економісти Лондонської школи економіки (London School of Eсonomics) та компанії McKinsey вперше у 2005 році спробували відобразити у цифрах роль менеджерів в управлінні компанією, і особливо міжнародною корпорацією. Основний висновок проекту – успішність і прибутковість компанії а першу чергу залежить від якісного менеджменту, і тільки потім від умов, створених країні для даної галузі, нормативної бази і географічного положення.
Міжнародні корпорації знаходяться під впливом багатьох факторів зовнішнього середовища, які формують умови розвитку довгострокових конкурентних переваг [3, c. 52-53].
33. Поняття та суть міжнародних стратегій
Що ж являє собою стратегія як поняття? Саме слово походить з грецької, де воно означає складову частину військового мистецтва (stratos — військо + ago — веду), яка займається питанням підготовки, планування й ведення війни. Згодом словом «стратегія» стали позначати майстерність керівництва суспільними, політичними процесами.
Все частіше поняття «стратегія» застосовується у сфері економічної теорії, економічної політики і бізнесу. Проте якоїсь однієї усталеної дефініції цього поняття немає. Найчастіше використовується таке визначення: «Стратегія — це плани вищого керівництва щодо досягнення довгострокових результатів відповідно цілям і завданням організації». Зарубіжні фахівці зі стратегічного менеджменту Г. Мінцберг, Б. Альстренд і Дж. Лемпел пропонують п'ять атрибутів економічної стратегії:
♦ стратегія — це план, орієнтир, напрям розвитку;
♦ стратегія — це принцип поведінки, дотримання певної моделі поведінки;
♦ стратегія — це позиція, тобто утворення найвигіднішого сполучення елементів економічної політики або бізнесу;
♦ стратегія — це перспектива, тобто основний спосіб дії організації або теорія бізнесу;
♦ стратегія — це засіб, маневр, за допомогою якого можна перехитрувати конкурента[2, c. 4-5].
Економічна стратегія має декілька рівнів залежно від об'єкта, до якого вона призначена: стратегія країни в цілому, регіону, адміністративного району, фірми, підприємства. З позицій бізнесу економічна стратегія являє собою комплекс планів і дій, спланованих на досягнення основних цілей бізнесу промислової, торговельної або будь-якої іншої організації. Виробничі цілі — це економічні й соціальні прагнення, ради яких існує підприємство; стратегія є засобом досягнення цих цілей. Відповідно цілям підприємства розробляється виробнича, маркетингова, соціальна та інші стратегії.
Таким чином, стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія — це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту.
Розроблення економічної стратегії починається з визначення головної цілі розвитку. Це — найбільш складний і відповідальний елемент стратегії. Ціль (мета) повинна відповідати таким вимогам.
1. Вона має бути об'єктивно реальною, тобто такою, що може бути досягнутою взагалі. Інакше мета являтиме собою ілюзію, утопію. Прикладом можуть бути уявлення соціалістів-утопістів про ідеальне суспільство. Значна кількість сучасних філософів, економістів, політологів вважає утопією побудову комуністичного суспільства.
2. Здійснення визначеної мети реально можливе саме в цій країні, тобто мета повинна відповідати об'єктивним можливостям даної країни. Наприклад, якщо невелика країна, що розвивається, з низьким рівнем виробництва й вкрай обмеженими ресурсами ставить собі за мету перетворитися на найпотужнішу державу в світі, то реальність досягнення цієї мети маловірогідна.
3. Визначені строки досягнення мети повинні бути реальними. Якщо цілі стратегії не досягнуто в задекларований строк, то це підриває привабливість стратегічної ідеї в людських масах. Так, у 1961 р. в Програмі КПРС було проголошено, що комунізм буде в цілому побудовано в СРСР вже у 80-х роках минулого століття. Нереальність цього плану була очевидною для фахівців, але маси в це вірили; через двадцять років велике розчарування охопило значну частину населення країни. До того ж неправильно визначені строки досягнення мети, їх штучне прискорення ведуть до нераціонального використання ресурсів, зниження ефективності економіки в цілому. В Китаї, в пору «великого стрибка», було переведено нанівець значну частину матеріальних і людських ресурсів заради перемоги комуністичного устрою в найскоріші строки.
4. Цілі і строки стратегії повинні реально співвідноситись із наявними в країні матеріальними, людськими та фінансовими ресурсами, а також з можливим залученням кредитів, інвестицій та фінансової допомоги з інших країн та міжнародних організацій.
5. Ціль не визначається «раз і назавжди», вона не повинна стати догмою. Із суттєвою зміною внутрішніх і зовнішніх обставин зміцнюється і головна ціль, а відповідно — і вся стратегія економічного розвитку країни.
6. Зміст мети повинен бути чітко, лаконічно сформованим і охоплювати найважливіші сфери соціально-економічного життя країни. Мета визначає, що являтиме собою економіка країни по завершенні строку стратегії. Визначаються найважливіші параметри: характер економічних відносин, структура економіки, макроекономічні показники, рівень життя населення. У стратегічній програмі можуть визначатися й проміжні цілі, наприклад, вступ країни до важливих міжнародних спільнот і організацій (наприклад, щодо України, то це — ЄС і Світова організація торгівлі). Пріоритетною метою економічної стратегії демократичної держави є людина, піднесення її добробуту, створення гідних умов для всебічного розвитку особистості[7, c. 46-48].
Стратегічна мета визначається як подолання несприятливого (або недостатньо сприятливого) сьогоднішнього стану економіки країни й досягнення більш високих параметрів її розвитку. Найчастіше стратегії розробляються тоді, коли економіка країни знаходиться в складному, а то й кризовому становищі. Так, економічна стратегія, розроблена під керівництвом американського президента Ф. Рузвельта, являла собою план виходу США з економічної кризи 1929—1932 років. Зразу ж по закінченню Другої світової війни уряди багатьох європейських країн розробили стратегії відбудови зруйнованого господарства. Найефективнішою виявилася економічна стратегія міністра, а згодом канцлера ФРН Л. Ерхарда. В 90-х роках минулого століття постсоціалістичні країни, в тому числі Україна, опинилися перед необхідністю розробити стратегії перебудови економіки на ринкових принципах.
Ці стратегії мали за мету вихід із скрутного становища. В умовах, коли економіка країни перебуває в нормальному стані, метою стратегії є або стабілізація економіки, або досягнення ще вищого рівня її розвитку. Такі стратегії діють нині у США та інших розвинутих державах. У багатьох країнах, що розвиваються, головною метою економічної стратегії є перебудова галузевої структури економіки[2, c. 7].
Дедалі більшого значення в міжнародному менеджменті набуває стратегічне планування, пов’язане з виробленням і реалізацією особливих планів — стратегій.
Стратегія — це взаємозв’язаний комплекс дій, які здійснює фірма для досягнення своїх цілей з урахуванням власного ресурсного потенціалу, а також факторів і обмежень зовнішньо середовища. Стратегія — це об’єднаний план, що зв’язує всі складові елементи фірми і різні аспекти її діяльності. Всі складові стратегії повинні бути інтегровані і сумісні між собою.
Місце стратегій у менеджменті полягає у таких її особливостях:
— стратегія дає визначення основних напрямків і шляхів зміцнення, зростання і змін через концентрацію зусиль на певних пріоритетах;
— стратегія — це основа для вироблення стратегічних планів, проектів і програм, а також основних критеріїв, що використовуються для вибору найбільш обґрунтованих ефективних та необхідних планів, проектів і програм з наявного переліку для подальшого виконання, відкинувши все те, що несумісне із загальною стратегією;
— стратегія змінюється, коли досягнуто певних параметрів;
— стратегія формується на основі дуже узагальненої, неповної та недостатньо точної інформації;
— стратегія постійно уточнюється у процесі діяльності, чому сприяє добре налагоджений зворотній зв’язок у системі управління;
— підприємство у своїй діяльності керується системою стратегій (стратегічним набором), оскільки воно є багатоцільовою системою і може використовувати різні шляхи (стратегії) досягнення різних цілей;
— стратегія — це основа для формування і змін організаційної структури;
— стратегія — це фактор стабілізації відносин, тому що дає змогу відчути контроль за ситуацією і знизити невизначеність процесів, що відбуваються у зовнішньому і внутрішньому середовищі.
Стратегія — це не абстрактна річ. Вона являє собою сильну ділову концепцію (бізнес-концепцію) і набір конкретних дій, спроможних створити реальні конкурентні переваги, які здатні зберігатися тривалий час.
Не існує ніякого стандарту щодо змісту стратегії та її структури. Кожна компанія розробляє свої варіанти. Один із дослідників стратегічного менеджменту Б. Карлоф визначив 9 ключових елементів стратегії:
1)корпоративна місія; 2)конкурентні переваги; 3)організація бізнесу; 4)продукція; 5)ринки; 6)ресурси; 7)структурні зміни; 8)програми розвитку; 9)культура і компетентність управління.
Після визначення головної мети наступним етапом розробки стратегії є визначення методів її досягнення. Сукупність заходів, які застосовує уряд для досягнення стратегічної мети, є стратегічною політикою.
Стратегічна політика починається з визначення необхідних фінансових, виробничих і людських ресурсів, які потрібні для реалізації поставлених цілей. Далі розробляється механізм реалізації стратегічної мети, тобто виявляються заходи уряду по регулюванню економіки в основних її сферах, створюються необхідні інститути, фонди, залучаються (в разі необхідності) іноземні й міжнародні кошти для вирішення тих чи інших стратегічних завдань.
У процесі реалізації стратегії уряд вирішує низку завдань. Серед основних з них на макрорівні є забезпечення повної зайнятості, стабільності цін, економічного зростання, рівноваги платіжного балансу; на мікрорівні — ефективне використання ресурсів. Оскільки одночасне вирішення цих та інших завдань рідко буває можливим, виокремлюються пріоритетні цілі на кожному етапі здійснення стратегії.
Пріоритетні цілі звичайно групують по трьох напрямах: економічні, соціальні й екологічні.
Реалізація стратегічних цілей досягається звичайно за допомогою таких заходів, як контроль за рівнем цін та доходів; підтримка пріоритетних галузей і компаній; антимонопольна політика; регіональна політика; регулювання валютного курсу; податкова політика та ін.
Реалізація стратегії економічного розвитку передбачає формування відповідної законодавчої бази, що забезпечувала б впровадження необхідних заходів щодо реформування економіки й здійснення стратегічної політики (рис. 1). Необхідною умовою ефективної дії механізму реалізації стратегії є зміцнення кредитно-фінансової системи держави, оскільки рішучі економічні перетворення вимагають значних бюджетних витрат та капіталовкладень з боку фірм, приватних банків тощо[1, c. 38-40].
Визначення стратегії та її реалізація передбачає впровадження урядом певної економічної політики. Але активність уряду, глибина втручання владних структур в економічні процеси країни при цьому в різних стратегічних моделях неоднакова. Найбільш відомі дві протилежні моделі: кейнсіанська, яка передбачає активне втручання уряду, в тому числі й на мікрорівні, та ліберальна, або монетаристська, при якій активність уряду обмежується лише загальним регулюванням економіки на макрорівні (податкова, фіскальна, валютна політика). Є й інші, проміжні моделі. Докладніше про них йтиметься в наступних розділах.
Стратегія має бути науково обґрунтована, ретельно зважена, вивірена з огляду на реальні можливості країни. До її розробки залучаються кращі економісти-науковці, практики з великим досвідом роботи в економічній сфері, урядовці й політичні діячі. У деяких країнах існують спеціальні науково-дослідні заклади, які готують для уряду пропозиції щодо розробки стратегій. У багатьох країнах існує декілька таких закладів, розробляються різні варіанти стратегій і обирається оптимальний. Правда, слід зауважити, що при визначенні економічної стратегії уряд зазнає великого тиску з боку різних політичних сил, тому обраний варіант не завжди буває найкращим з точки зору інтересів усієї країни, а відповідатиме інтересам якоїсь впливової групи (партії, ТНК, клани і т. п.)
Здійснення кожної стратегії призначається на довгі строки, але не на завжди. По досягненню стратегічної мети дія даної стратегії закінчується й розроблюється нова стратегія відповідно з новими умовами, що складаються в державі, і цілями, яких прагне досягти суспільство. За строком дії економічні стратегії поділяються на середньострокові (до 10 років) і довгострокові (понад 10 років). Найчастіше середньострокові стратегії розробляються на 5 років; типовим прикладом таких стратегій слугували п'ятирічні плани розвитку народного господарства СРСР, були п'ятирічні плани існують у Китаї та деяких інших державах. Довгострокові стратегії звичайно розробляють на 10, 15, 20 років. На більш тривалий строк стратегії, як правило, не розраховуються, бо дуже складно, практично неможливо, передбачити ситуацію в країні і навколо неї на декілька десятиліть уперед в умовах світу, який швидко змінюється[4, c. 25-26].
У розроблення довгострокової стратегії її автори спираються на ідею соціально-економічного розвитку, яка панує в суспільстві на даному етапі або нав'язується згори могутніми політичними силами. Ідея відповідає на питання: «Яку країну ми хочемо мати в осяжному майбутньому?» Відповідь звичайно стисла й дуже загальна: «побудова комуністичної економіки», «країна з ринковою економікою», «держава спільного благоденства», «супердержава», «індустріально розвинута держава», «постіндустріальна економіка» тощо. У довгострокових стратегіях визначаються тільки найголовніші макроекономічні параметри, без мікроекономічної деталізації, й формулюється основний напрям досягнення мети. Найчастіше довгострокові стратегії розвитку приймаються в країнах зі стабільною економікою.
Середньострокові стратегії звичайно спрямовані на швидке й ефективне подолання кризових явищ, суттєве прискорення темпів розвитку економіки, технічну й структурну її перебудову. Вони характеризуються більш детальною розробкою параметрів розвитку і заходів по їх досягненню. Післявоєнні стратегії європейських країн і Японії були саме середньостроковими.
Часто довгострокові й середньострокові стратегії поєднуються. В такому разі середньострокова стратегія розглядається як проміжний етап здійснення довгострокової стратегії.
При розробленні стратегії необхідно насамперед виходити з інтересів і можливостей своєї країни. Але в умовах глобалізації вплив міжнародного середовища на економічний розвиток країни дуже сильний. Найталановитіші розробітчики навіть розвиненої країни мусять зважати на резонанс, який матиме їх стратегія серед іноземних партнерів їх країни, міжнародних організацій, ТНК, політичних кіл наймогутніших країн. В міжнародних відносинах панують «правила поведінки», які важко, а то й неможливо обминути. В цілому стандартифікація й уніфікація правил міжнародних відносин є явищем позитивним і об'єктивним, вони є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці й процесу глобалізації. Проте правові норми й принципи міжнародного економічного спілкування, що склалися на сьогоднішній час, найбільш вигідні економічно розвинутим країнам; вони й розроблялися за ініціативою й активною підтримкою найпотужніших держав, насамперед США. Щодо інших країн, то деякі принципи міжнародних відносин можуть ставати на перешкоді реалізації національних стратегій, принаймні, на певних етапах економічного розвитку.
Одним з принципів, що спричинює найбільші теоретичні й практичні суперечки, є відкритість економіки. Вона полягає в зниженні, а то й ліквідації торговельних перешкод, у вільному доступі іноземного капіталу в країну, у транснаціоналізації в цілому. Економісти, політики й бізнесмени розвинутих країн, а також керівники МВФ наполегливо впроваджують теорії й моделі максимально відкритої економіки в міжнародні економічні відносини. Проте економіка слаборозвинутих країн, а також країн з перехідною економікою виявляється незахищеною перед натиском товарів і капіталів могутніх в економічному відношенні держав.
Отже слід, при розробці стратегії, зважувати внутрішні можливості країни й вимоги світової економіки. В 90-х роках більшість країн з перехідною економікою орієнтувалися на модель відкритої економіки. Поступово стає очевидним, що такий підхід недостатньо ефективний. Вчені країн Центральної і Східної Європи, в тому числі України, роблять спроби сформувати адекватні як об'єктивним тенденціям світового економічного розвитку, так і практичним потребам своїх країн теоретичні концепції і підходи відкритості національних економік, з урахуванням національної специфіки.
Отже, національна стратегія розвитку розроблюється й здійснюється виходячи з інтересів і можливостей країни, але з обов'язковим урахуванням впливу міжнародних факторів. Оскільки національні економіки є елементами системи світового господарства, вони залежать одна від одної і взаємно впливають одна на одну; кожній системі притаманна взаємодія і взаємозалежність її елементів. Тому економічна стратегія кожної країни так чи інакше впливає на динаміку розвитку міжнародної економіки, і це не байдуже для інших суб'єктів світового господарства. Економічна стратегія окремої держави може сприйматися схвально або негативно її партнерами, іншими державами та міжнародними організаціями. В процесі інтернаціоналізації економіки здійснюється зближення національних стратегій, вони набувають багатьох спільних рис, зокрема, в механізмі досягнення цілей. Таким чином, національні стратегії водночас є міжнародними стратегіями[6, c. 51-53].
61. Міжнародні аспекти основних теорій мотивації: піраміди потреб Маслоу, двофакторної теорії Герцберга, теорії очікувань
Мотивація у широкому розумінні – це процес спонукання працівників до діяльності для досягнення цілей організації.
З цього визначення можна зробити висновок, що ефективна реалізація функції мотивації потребує:
· усвідомлення того, що спонукає робітника до праці;
· розуміння того, як направити ці спонукання в русло досягнення цілей організації.
Змістовні теорії мотивації грунтуються на ідентифікації таких внутрішніх потреб, які примушують людей діяти так, а не інакше. Іншими словами, змістовні теорії мотивації являють собою спроби визначити і класифікувати потреби людей, що спонукають їх до дій. Знаючи потреби підлеглих, менеджер може створювати умови для їх задоволення таким чином, щоб забезпечити досягнення цілей організації.
Найвідомішими змістовними теоріями мотивації є такі:
· теорія ієрархій потреб Абрахама Маслоу;
· теорія ERG Клейтона Альдерфера;
· теорія потреб Девіда МакКлеланда;
· теорія мотиваційної гігієни Фредеріка Герцберга.
В основу теорії ієрархії потреб Абрахама Маслоу покладено:
– тезу про те, що поведінка людини звичайно спрямовується намаганням задовольнити її найсильнішу на даний момент потребу;
– передбачення, що потреби людини мають ієрархічну структуру, тобто вони можуть бути впорядковані за критерієм зростання їх важливості для людини;
– припущення, що найсильніша потреба визначає поведінку людини доти, доки вона не буде задоволена. Якщо одночасно існують дві або більше однаково сильних потреби, то домінуючою є потреба нижчого рівня. Це означає, що потреби задовольняються в певному порядку: потреби нижчого рівня мають бути в прийнятному ступені задоволені, перш ніж для даної людини стануть істотно важливими потреби більш високого рівня.
Змістовні теорії мотивації намагаються визначити в першу чергу потреби, яки змушують людей робити якісь дії, особливо при визначенні обсягу і змісту роботи. При формування основ сучасних концепцій стимулювання найбільше значення мали роботи трьох людей: А.Маслоу, Ф.Герцберга та Д.МакКлелланда[4, c. 171].
Маслоу визнавав, що людина має багато потреб, проте він вважав, що їх можна поділити на п’ять основних категорій. За теорією Маслоу всі ці потреби можна розташувати у вигляді строгої ієрархічної структури. Ієрархія потреб Маслоу зображена на мал. 1:
Згідно з наведеною ієрархією потреб вищі запити людини не виступають на перший план доти, доки не будуть задоволені найнагальніші. Задоволення первинних потреб породжує бажання задовольнити наступні за вагомістю (вторинні) потреби, які стають рушійною силою свідомої діяльності.
Цим він хотів показати, що потреби нижніх рівней потребують задоволення і впливають на поведінку людини по-перше, ніж на мотивації почнуть відбиватися потреби більш високих рівней. У кожен конкретний момент людина буде прагнути задоволення тієї потреби, яка для неї є більш сильною важливою. Із розвитком людини як особистості розширюються його потенціальні можливості, потреба самовираження ніколи не може бути задоволена повністю. Саме тому процес мотивації поведінки через потреби безперервний.
Для того, щоб наступний, більш високий рівень ієрархії потреб почав впливати на поведінку людини, не обов’язково задовольняти потреби більш низького рівня цілком. Таким чином, ієрархічні рівні не є дискретними ступенями. Іншими словами, хоча на даний момент одна з потреб може домінувати, діяльність людини при цьому стимулюється не тільки нею[5, c. 215].
Теорія Маслоу внесла виключно важливий вклад у розуміння того, що лежить в основі прагнення людей до роботи. Керівники різних органів стали розуміти, що мотивація людей визначається широким спектром їх потреб. Для того, що задовольнити потреби людини керівник повинен дати йому можливість задовольнити його найважливіші потреби тим чином, який сприяє досягненню цілей усього підприємства.
На сучасному етапі розвитку економіки окрім матеріальних факторів для мотивації працівників використовуються різноманітні соціальні блага.
З часом потреби людини змінюються, тому не можна розраховувати, що та мотивацію, яка спрацювала один раз буде працювати й надалі також ефективно.
Хоча теорія Маслоу і дає відповіді на багато питань стосовно стимулювання праці, наступні експериментальні дослідження підтвердили її не в повній мірі. Не отримала повного підтвердження і концепція найважливіших потреб. Задоволення однієї потреби не призводить до автоматичній дії включення потреб наступного рівня в якості фактора мотивації діяльності людини.
Основна критика теорії Маслоу зводилась до того, що їй не вдалося врахувати індивідуальні відмінності людей. Так одна людина може бути більш усього зацікавлена в самовираженні, у той час як поведінка іншої немов би схожої й також працюючої людини, буде в першу чергу визначатися потребою у визнанні, соціальними потребами та потребами безпеки. Різні люди полюбляють різні речі і якщо керівник захоче ефективно мотивувати своїх підлеглих, він повинен відчувати їх індивідуальні потреби.
Теорія ієрархії потреб Абрахама Маслоу ґрунтується на тезах:
· потреби людини мають ієрархічну структуру (пріоритетність) — див. рис. 1;
· поведінка людини визначається найсильнішою на даний момент потребою;
· найсильніша потреба визначає поведінку людини до моменту її задоволення;
· за одночасного існування кількох сильних потреб домінують потреби нижчого рівня.
Це означає, що потреби задовольняються в певному порядку: потреби нижчого рівня мають бути в прийнятному ступені задоволені, перш ніж для даної людини стануть істотно важливими потреби більш високого рівня.
Теорія Маслоу дала багато для розуміння того, що лежить в основі інтересів і дій людей. Керівники всіх рівнів, ознайомившися з теорією Маслоу, змогли переконатись, що мотивація людей визначається широким спектром потреб. Для того щоб цілеспрямовано впливати на поведінку працівників, менеджер має знати, яким потребам вони віддають перевагу і якими потребами керуються в кожний конкретний момент. Водночас украй важливо, як випливає з теорії, дати можливість працівникам задовольнити їхні пріоритетні потреби з допомогою такого комплексу дій, який сприяє досягненню цілей усієї організації[2, c.84].
Теорія ієрархії потреб Маслоу має й певні вади. Так, вона не дає відповіді на питання про природу тих чи інших потреб. «Вузьким місцем» теорії, на думку багатьох учених, є прихильність її автора до абсолютизації ідеї жорсткої ієрархічності потреб і недостатнє врахування індивідуальних відмінностей людей. До речі, згодом це принаймні частково визнав і він сам, коли зазначив, що ієрархічні рівні потреб мають фіксований характер, але насправді ця ієрархія не така «жорстка», як він думав раніше. «Це правда, — писав автор, — що для більшості людей, з якими ми працювали, їхні основні потреби розміщувалися приблизно у визначеному нами порядку. Проте було і багато винятків. Є люди, для яких, наприклад, повага важливіша за любов».
Дослідження МакКлелланда показали, що люди з потребами в успіху (досягненнях) найбільш мотивовані роботою, яка:
· передбачає особисту (персональну) відповідальність виконавця;
· має чіткий, ясний і швидкий зворотній зв’язок (щоб можна було зробити висновок про прогрес у виконанні роботи);
· характеризується помірним ступенем ризику (ймовірність успіху/невдачі 50:50).
Робітники з потребами в успіху не азартні гравці, які покладаються на випадок в досягненні успіху, але й не ті, хто вибирає легкі завдання, які не дозволяють реалізувати себе.
Теорія мотиваційної гігієни була розроблена Фредеріком Герцбергом на основі даних інтерв’ю, взятих на різних робочих місцях, в різних професійних групах і в різних країнах. Мета такого опитування полягала в описуванні ситуацій, за яких робітники відчували задоволеність чи незадоволеність роботою. Обробка даних опитування дозволила виділити:
фактори, які спонукають людину до високопродуктивної праці і викликають задоволення від роботи. Такі фактори отримали назву "дійсних (істинних) мотиваторів";
фактори, що викликають незадоволення в процесі роботи і здійснюють демотивуючий вплив. Такі фактори називаються "гігієнічними".
На думку Ф.Герцберга, фактори, що викликають задоволеність і незадоволеність працею не слід протиставляти. Кожна з цих груп факторів знаходиться ніби-то у власній шкалі вимірювання, де одні діють в діапазоні від (–) до (0), а інші – від (0) до (+).
Гігієнічні фактори формують середовище, в якому виконується робота. Якщо вони відсутні чи недостатньо виражені, то у робітника виникає почуття незадоволеності. Якщо вони достатні, то самі собою не можуть мотивувати людину. Тобто у кращому випадку гігієнічні фактори здатні сформувати нейтральне відношення до роботи (діапазон від (–) до (0)).
Почуття задоволеності роботою спричиняють тільки мотиваційні фактори, використання яких підвищує задоволеність від нейтрального стану (0) до (+).
Отже, згідно теорії “мотиваційної гігієни”, для того, щоб створити ситуацію мотивації, керівник має забезпечити наявність не тільки гігієнічних, але й мотиваційних факторів[4, c. 261-263].
Список використаної літератури
1. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: монографія / НАН України. Ін-т світової економіки і міжнар. відносин ; Авт. кол.: О.Г.Білорус, Д.Г.Лук'яненко, О.М.Гончаренко та ін. — К. : Фірма "ВІПОЛ", 2006. — 415 с.
2. Дудчак О. Міжнародні фінансові стратегії в умовах глобалізації (на прикладі країн транзитивного типу): автореф. дис. канд. екон. наук: 08.00.02. — К., 2008. — 16с.
3. Задоя А. Міжнародні стратегії економічного розвитку: навчальний посібник / А.О. Задоя (ред.). — К. : Знання, 2007. — 332c.
4. Кириченко О.Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності : навч. посібник / Олександр Кириченко,. — 3-тє вид. перероб. і доп. — К. : Знання-Прес, 2002. — 382 с.
5. Лук'яненко Д. Г., Білорус О. Г., Губський Б. В., Євдокименко В. К., Ковальчук Т. Т. Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації / Київський національний економічний ун-т / Д.Г. Лук'яненко (ред.). — К. : КНЕУ, 2001. — 538с.
6. Міжнародні стратегії економічного розвитку: навчальний посібник / За ред. Ю. Г. Козака, Ю. І. Єханурова, В. В. Ковалевського ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 351 с.
7. Стратегія соціально-економічного розвитку індустріально розвинутих країн світу: проблеми і перспективи України: науково-інформаційний збірник / Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України ; ред. : В. П. Горбулін. — К. : ДП "НВЦ "Євроатлантикінформ", 2006. — 361 с.