Міжнародний поділ праці в умовах глобалізації

Категорія (предмет): Міжнародна економіка

Arial

-A A A+

Вступ

Кожен з елементів продуктивних сил – засоби праці, предмети праці і робоча сила – має важливе самостійне значення для визначення міжнародного виробничого профілю країни. Самостійність ця виражається в тому, що країна, володіючи лише одним будь-яким із зазначених елементів продуктивних сил, може стати учасником міжнародного поділу праці (МПП).

МПП породжує взаємовигідність міждержавного обміну, що є рушійною силою світового господарства. У другій половині XX ст. головним чинником формування міжнародного поділу праці стає науково-технічний прогрес, рівень розвитку продуктивних сил у різних країнах, стан їх науки й техніки. Зменшення значення природних і географічних чинників для міжнародного поділу праці особливо очевидне на прикладі Японії й нових індустріальних країн – Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру та деяких інших. Саме під впливом науково-технічної революції МПП поступово звільняється від зумовленості природними умовами. Характерною рисою сучасного світового господарства є швидке зростання зовнішньоекономічних зв’язків між країнами, поглиблення міжнародного поділу праці, інтернаціоналізація господарського життя, та міжнародна конкуренція.

Протягом століть питаннями МПП займалися такі відомі економісти як: А. Сміт, Д. Рікардо та інші. Вітчизняні й зарубіжні дослідники (Є. Денісон, В. Колесов, П. Ліндерт, Дж. Менвілл, М. Пебро, М. Портер, П. Сергеєв, А. Стригін, І. Спиридонов, О. Рогач, А. Філіпенко, Є. Хансен, Дж. Харріс тощо) останні чотири десятиріччя вважають початком нового періоду в розвитку міжнародного поділу праці, котрий пов’язаний з науково-технічною революцією. Цей феномен останніх десятиріч розвитку зрілого капіталізму не втрачає своєї актуальності і сьогодні. Міжнародний поділ праці і сьогодні «роз’єднує» виробників, і створює господарські стимули для їх «поєднання», консолідації зусиль на різних стадіях виробництва, реалізації товарів і послуг. Названі дослідники, в основному, акцентують увагу на впливі НТР на масштаби міжнародного співробітництва, а ми у своєму дослідженні хочемо звернути увагу на до дослідження міжнародного поділу праці та надання практичних рекомендацій щодо більш ефективного включення України до системи МПП.

Об’єктом дослідження виступає міжнародна економічна діяльність країн світу.

Предметом дослідження є процес включення країн до системи міжнародного поділу праці

Метою роботи є узагальнення теоретичних підходів до дослідження МПП та надання практичних рекомендацій щодо більш ефективного включення України до системи МПП.

Досягненню поставленої у роботі мети сприяло виконання наступних завдань:

— розкрити сутність, причини участі країн та фактори розвитку  міжнародного поділу праці;

— виявити наслідки участі держав у міжнародному поділі праці;

— охарактеризувати показники участі країни у МПП;

— розглянути розвиток сучасних форм міжнародного поділу праці;

— дослідити роль міжнародного поділу праці в міжнародній економічній діяльності;

— з’ясувати зв’язок зовнішньоторговельної політики з міжнародним поділом праці;

— охарактеризувати показники участі України у МПП;

— дослідити особливості міжнародної спеціалізації України  ;

— виявити перспективи поглиблення участі України у системі МПП.

Інформаційною базою проведеного дослідження були матеріали з підручників міжнародної економіки, а також провідних періодичних видань України, які містять праці провідних науковців з питань МПП.

Розділ 1. Теоретичні основи  дослідження міжнародного поділу праці

1.1. Сутність, причини участі країн та фактори розвитку  міжнародного поділу праці

А. Сміт вперше увів економічну категорію поділ праці в своїй основній роботі «Дослідження про природу та причини багатства народу» (1776 p.), назвавши перший розділ «Про розподіл праці» . При цьому, А. Сміт, Д. Рікардо та ін. розглядали МПП і в сільському господарстві.

Питанням МПП продовжують займатися чимало вітчизняних і зарубіжних економістів. Так, Г.Ю. Голубишина зазначає: «Від ступеня участі у міжнародному поділі праці залежить вирішення багатьох проблем української економіки» . Е.Ф. Авдокушин[1]  твердить, що в процесі розвитку МПП основним є те, що кожний його учасник шукає і знаходить економічний інтерес, вигоду від участі в МПП . Вчені визначають основні фактори впливу на МПП, причому Г.Н. Климко, В.І. Павлюк, В.Я. Красильчук, М.І. Дідківський [9] підкреслюють, що певним, а іноді вирішальним чином на МПП впливають політичні фактори: ступінь розвитку державного суверенітету, міжнародні економічні позиції в ООН і на світовій арені в цілому та ін.  Слід відзначити, що з розвитком міжнародної торгівлі спостерігається й розвиток теорії МПП. Західні теорії модернізації МПП умовно поділяють на: ряд варіантів концепції «взаємозалежності країн» і конкретні рекомендації перебудови існуючої моделі МПП. Один із представників даної концепції К. Нувенхузе стверджував, що існує залежність розвинутих країн від країн, що розвиваються в сировині, а країн, що розвиваються, від розвинутих — у техніці, технології. Це зумовлює взаємозалежність і взаємотиск між державами, й відповідно до цього слід будувати МПП. Питанням взаємозалежності займався також Р. Купер. Дані концепції стали основою для теорій модернізації МПП, суть яких полягає у відмовленні країн, що розвиваються, від протекціонізму і ефективному залученні іноземного капіталу.

Вступаючи до нового тисячоліття, людство наразилося на загострення екологічної, енергетичної, сировинної та низки інших проблем свого сучасного і майбутнього виживання, зростання розриву в рівнях соціального та економічного розвитку різних груп країн. Внаслідок цього посилюється відповідальність партнерів по МЕВ за результати своїх дій в цих сферах, за їх участь (насамперед, найбільш розвинених держав) у вирішенні тих складних проблем, які притаманні сучасному етапу світової спільноти народів.

Міжнародний поділ праці являє собою зосередження в даній країні певних видів виробництв, послуг або інших видів економічної діяльності, у розвитку яких вона має відносні переваги й може обмінювати їх із партнерами на менш ефективні продукти зазначеної діяльності власного походження. Він є формою прояву територіального суспільного поділу праці, тобто диференціації трудової діяльності в напрямі відокремлення та взаємодії різних її видів.

Існує дві взаємопов´язані сторони міжнародного поділу праці — міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація. Міжнародна спеціалізація — це зосередження в країні (групі країн, регіоні) певних видів виробництва або послуг для задоволення потреб зарубіжних партнерів. Міжнародна кооперація являє собою взаємодію країн (груп країн, регіонів) по обміну наслідками діяльності спеціалізованих виробництв або по обміну спеціалізованими послугами. Необхідність обов´язкового доповнення міжнародної спеціалізації такою ж кооперацією пов´язана з тим, що лише кооперуючись із партнерами, дана країна може раціонально задовольнити свої потреби у товарах та послугах, виробництво яких було б у даній країні малоефективним.

Є різниця між поняттями «міжнародна кооперація» та «міжнародне кооперування виробництва». Останнє являє собою взаємопов´язаний процес прямого співробітництва між спеціалізованими підприємствами різних країн у межах спільного випуску продукції (наприклад, між автомобільними підприємствами, що знаходяться в різних державах, але належить до одного концерну BMW або Ford). В даному випадку це явище суто виробничої сфери, тоді як «міжнародна кооперація» належить до числа більш широких економічних категорій.

Існують різні підходи до визначення видів та форм міжнародного поділу праці. Найбільш часто до видів цього поділу відносять міжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію та кооперацію. Міжгалузева спеціалізація являє собою відносини двох та більше країн, які обмінюються між собою продукцією різних галузей виробництва або сфер діяльності. Наприклад, Велика Британія постачає до Єгипту продукцію машинобудування, а отримує сільськогосподарські товари (бавовну тощо). Україна надає Росії транспортні послуги через систему трубопроводів та залізниць, за що остання частково розраховується поставками продукції видобувної промисловості, а саме газу для української економіки.

Внутрішньогалузева спеціалізація виступає як виробництво та обмін продукцією всередині певної галузі (підгалузі, товарної групи) або сфери діяльності. Наприклад, країни ЄС обмінюються між собою різними типами верстатів, сільськогосподарської техніки, надають послуги по транспортуванню вантажів партнерів по своїй території. Приклад такої спеціалізації у галузі агропромислового комплексу — Фінляндія постачає до України деякі молочні вироби, отримуючи взамін олійне насіння, олію тощо.

До середини минулого століття в міжнародному поділі праці переважала спеціалізація, яка втілювалася в обміні виробів видобувної промисловості та аграрного сектору менш економічно розвинутих країн на готові вироби (зокрема, продукцію машинобудування) держав з більш високим рівнем розвитку. Такий вид поділу праці базувався на екстенсивній експлуатації покладів корисних копалин, великих земельних площ чи сприятливих кліматичних умов для вивозу сільськогосподарської продукції, сприяв закріпленню відсталості багатьох країн світу, знижував стимули до використання результатів науково-технічного прогресу. В останні півстоліття, особливо під впливом НТР, посилюється роль внутрішньогалузевої спеціалізації — вона дозволяє зосередити в країні великомасштабне, але обмежене за асортиментом, виробництво готової продукції або її компонентів з наступним їх обміном на товари, випуск яких є менш ефективним для даної країни. Така спеціалізація менш залежить від обмеженості використання природних ресурсів, вона посилює вплив конкуренції на світовому ринку на якісні показники національної економіки, стимулює тим самим застосування прогресивних технологій, хоча й не вирішує проблему загального зближення рівнів економічного розвитку окремих груп держав.

Класифікація форм міжнародного поділу праці базується на виділенні предметної, подетальної та технологічної спеціалізації. Предметна спеціалізація — це спеціалізація національних суб´єктів господарювання на виробництві та експорті готової продукції.

Наступною формою виступає технологічна (постадійна) спеціалізація, тобто спеціалізація підприємств різних країн на постадійному виробництві продукції все більш високого рівня готовності з її поступовим просуванням до нових зарубіжних партнерів згідно з технологічним процесом. Як приклад можна навести технологічний ланцюжок в алюмінієвій індустрії: боксити з Гвінеї надходять до Миколаївського глиноземного комбінату в Україні, звідкіля глинозем (збагачений напівфабрикат) надсилається до Таджикистану, де зосереджено найбільш енергомістка стадія виробництва на базі нішевих гідроенергоресурсів. Технологічний ланцюжок завершуйся на Красноярському алюмінієвому комбінаті, який використовує електроенергію двох найбільших у світі Красноярської та Шушенської ГЕС для переробки отриманого концентрату в готовий продукт — алюміній. Технологічні ланцюжки по виробництву пропілену встановлені між українськими та угорськими, між чеськими та німецькими хімічними підприємствами, що взаємно доповнюють одне одного за своєю виробничою програмою. Крім випуску спеціалізованого продукту, кожне з них виробляє й кінцеву готову продукцію, отримуючи інші необхідні для цього напівфабрикати від зарубіжного партнера по кооперуванню.

Фактично всі наведені вище форми участі окремих країн у міжнародному поділі праці в кінцевому результаті зводяться до їх використання безпосередніми виробниками — підприємствами, які є основними учасниками міждержавної спеціалізації та кооперування. Доцільно також підкреслити, що існує певний профіль міжнародної спеціалізації й окремої країни. Він визначається переважанням товарних груп, навіть окремих товарів, у вивозі на світовий ринок, що може не співпадати з активною участю підприємств даної країни в міжнародній спеціалізації та кооперуванні виробництва. Наприклад, українські підприємства найширше втягнуті в міжнародну спеціалізацію та кооперування в алюмінієвій, авіаційній, космічній, суднобудівній, хімічній індустрії, а загальний профіль спеціалізації України в міжнародному вимірі визначається чорною металургією, на яку припадає більше третини експорту.

Переважання окремих видів товарів та послуг у відносинах із зарубіжними партнерами визначає місце даної країни у міжнародній спеціалізації, а також профіль її міжнародної кооперації з цими партнерами стосовно надання ним (або отримання від них) спеціалізованих результатів економічної діяльності. Наприклад, спеціалізація Японії — експорт продукції високих технологій, автомобілебудування, суднобудування та інших готових виробів. Разом із тим, кооперація з іншими учасниками міжнародного поділу праці дозволяє забезпечити японську економіку сировинними та енергетичними товарами, які є дефіцитними в країні. Спеціалізація Нігерії — видобуток та експорт нафти, Гани — виробництво какао-бобів тощо. Сінгапур порівняно з іншими країнами світу у своїх зовнішньоекономічних зв´язках має більш високу частку банківських та туристичних послуг, Панама — транспортних послуг.

1.2. Наслідки участі держав у міжнародному поділі праці

Світогосподарські зв’язки стають сьогодні одним із важливих чинників економічного зростання, структурних зрушень та підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їхнього розвитку. Революційний стрибок у наукових знаннях, що супроводжувався якісними зрушеннями в техніці, технології, виробництві, а також радикальні соціально-політичні зміни у другій половині XX ст. істотно модифікували міжнародний поділ праці й продовжують і сьогодні активно впливати на характер і тенденції його розвитку. Найістотнішою зміною у міжнародному поділі праці є перехід від раніше існуючої глобальної моделі поділу праці між промислово розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, до нової моделі. Одиничний тип поділу праці також зазнав певних еволюційних змін. Спочатку він був пов’язаний з організацією праці всередині виробничої одиниці, але пізніше вийшов за межі окремого підприємства й зумовив розвиток промислової кооперації між підприємствами не тільки однієї, а й різних держав.

Міжнародна виробнича кооперація, що базується на одиничному поділі праці, відображає сучасну стадію всесвітнього усуспільнення виробництва, його якісно новий рівень, за якого безпосередньо виробничі зв’язки між підприємствами — корпорантами стають постійними і набувають повної самостійності щодо товарообмінних операцій на світовому ринку. Це привело до утворення світових промислових комплексів, які містять багатонаціональні господарські одиниці, й обумовило пришвидшене зростання зовнішньоекономічних зв’язків між розвиненими країнами та країнами науково-технічного прогресу і подібними промисловими структурами. Не випадково 3/4 зовнішньоторговельного обігу цих країн припадає на взаємний товарообмін, значну частку якого становлять внут-рішньокорпораційні поставки. Провідні експортні галузі економіки промис-лово розвинених держав одночасно є також галузями імпорту, що свідчить про ще більшу втрату універсальності національним господарством окремих країн, їх інтеграція у світову економіку відбувається в умовах зростання суспільного поділу праці як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

Тому, з одного боку, характер і рівень розвитку внутрішньокраїнової спеціалізації безпосередньо впливають на визначення міжнародного профілю економіки країни, обумовлюють ступінь її участі у спеціалізації виробництва у світовому масштабі. Це стосується країн, що виробляють не тільки сировинні матеріали, а й сучасну складну у технічному відношенні продукцію. З іншого боку, входження у систему тісних світогосподарських зв’язків істотно модифікує в країні процес відтворення, збільшує загальний обсяг виробництва і його ресурсний потенціал, надає можливості прилучитися до останніх надбань світової науки й техніки. Характерною особливістю нинішнього етапу розвитку загально- цивілізаційних процесів є перехід у 80-ті роки розвинених країн Заходу до формування якісно нової моделі світового розвитку. На думку окремих вчених, вона характеризується певним подоланням формаційно-утворювальних ознак суспільства і підпорядкуванням його функцій реалізації загальнолюдських цінностей [16, c. 54-55].

Що стосується економічних рис (ознак) такої системи, то вони проявляються передусім у становленні принципово нового технологічного способу виробництва, якісному перетворенні його матеріально-речових чинників. Це здійснюється на основі впровадження в усі галузі суспільного виробництва високої інформаційно-інтелектуальної технології, що базується на електронній автоматиці, інформації, біотехнології та інших матеріально-, ресурсно-, працеощадних видах виробництва. Поряд з цим істотно змінюються властивості та характеристики товарів, що надходять на міжнародний ринок. Міжнародна конкуренція зумовлює постійний пошук методів та шляхів подальшого якісного вдосконалення продукції, зростає наукомісткість дедалі більшого числа товарів. Водночас НТР ставить нові вимоги й до робочої сили з погляду її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки людський фактор є центральним елементом нової моделі постіндустріального розвитку.

1.3. Показники участі країни у МПП

Для характеристики різних аспектів участі країни в міжнародному поділі праці (МПП) в його народногосподарській формі необхідно насамперед знати обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) країни, тому що він характеризує зосередження зусиль окремих країн на виробництві частини валового світового продукту.

При знаходженні показника концентрації виробництва ВВП в одній із країн необхідно мати відомості про обсяг його виробництва як в окремих країнах, так і в усіх країнах світу взагалі. На основі цих даних установлюється питома вага кожної країни у виробництві валового світового продукту, а потім можна знайти число країн, у яких зосереджена основна частина його виробництва.

Питома вага країни в загальному виробництві країн світового економічного співтовариства обумовлює місце її економіки в системі міжнародного виробництва, але не дає уявлення про рівень включення національної економіки країни в систему МПП.  Тому необхідно використовувати і відомості про розвиток зовнішньої торгівлі між цією країною й іншими учасниками МПП.

Дані про об’єм ВВП окремих країн і величину їхнього валового експорту на світовий ринок є вихідними моментами для визначення ступеня залучення ресурсів країни в процес МПП. Показник цей розраховується відношенням величини всього експорту окремої країни на світовий ринок до обсягу її ВВП. Цей показник називається експортна квота. Вона свідчить про ступінь залежності виробництва національної економіки від збуту своїх товарів на ринках інших країн, показує можливості даної країни робити певну кількість продукції для продажу на світовому ринку [19, c. 125-126].

Важливим показником, який застосовується для виміру ступеня залучення всіх ресурсів окремої країни в систему МПП, є коефіцієнт випередження темпами зростання валового експорту темпів зростання валового внутрішнього продукту даної країни. На його основі можна судити про тенденції зміни ступеня участі країни в МПП. Якщо темпи зростання всього експорту випереджають темпи зростання виробництва всієї сукупності товарів і послуг у країні, то можна говорити про подальше залучення всіх її ресурсів у МПП, коли випередження відбувається з недостатньою послідовністю, то наявні певні невикористані можливості для подальшого включення ресурсів у систему МПП, відставання свідчить про ослаблення процесу втягування ресурсів даної країни в систему МПП.

Цей коефіцієнт характеризує також тенденцію розвитку концентрації виробництва ВВП в окремих країнах. Крім того, він може бути використаний для порівняльного аналізу. Зіставлення національних коефіцієнтів випередження дозволяє виявити певні національні особливості участі тієї чи іншої країни в МПП.  Більш активно  будуть задіяні в систему МПП ресурси тієї країни, у якої цей коефіцієнт вище, ніж у її партнерів.

Про ступінь включення економіки країни в МПП можна судити і по  імпортній квоті. Вона показує, яку частину імпорт становить від ВВП. Її можна порівняти з експортною квотою й у такий спосіб установити співвідношення між експортом та імпортом. Вони можуть бути рівні, але найчастіше ці величини не збігаються.

Застосовується також коефіцієнт випередження темпами зростання імпорту темпів зростання валового внутрішнього продукту. На відміну від імпортної квоти цей показник дає уявлення про тенденції розвитку імпорту, про ступінь залежності національної економіки від закупівель товарів за рубежем.

Для виміру рівня розвитку зовнішньоекономічних зв’язків даної країни використовують і зовнішньоторговельну квоту, що являє собою відношення величини зовнішньоторговельного обігу країни до об’єму її ВВП. Вона показує загальний обсяг зовнішнього товарообігу даної країни з країною-партнером чи з усім світовим співтовариством, але не дає при цьому його якісної характеристики. Зовнішньоторговельна квота як показник розвитку МПП носить обмежений характер, і для цього краще використовувати експортну та імпортну квоти.

Крім розглянутих показників, що характеризують ступінь залучення ресурсів у систему МПП, існує група інших показників, вивчення яких допомагає простежити розвиток окремих аспектів цього процесу, наприклад, установити місце якого-небудь міжнародного регіону — ЄС, Північної Америки, Африки і т. д. — у всій системі зовнішньоекономічних зв’язків окремої країни. У цьому випадку так само, як і при визначенні рівня залучення ресурсів країни в МПП, можна застосувати дані з експорту, імпорту і зовнішньому товарообігу, провести аналіз на основі даних по одному з цих параметрів. Зокрема, ми розглянемо лише ті показники, що застосовуються при проведенні експортних операцій [13, c. 12-13].

Одним із показників, що характеризують місце міжнародного регіону в системі зовнішньоекономічних зв’язків окремої країни, служить доля у її валовому експорті експорту у певний міжнародний регіон. Цей показник обчислюється на основі даних про продажі окремої країни в країни регіону, в її валових постачаннях на світовий ринок.

Важливим показником, який використовується для характеристики становища зовнішньоекономічних зв’язків, є коефіцієнт зміни величини експорту окремої країни в даний регіон у порівнянні із зростанням її валових постачань на світовий ринок. Цей коефіцієнт також називають коефіцієнтом випередження. Він обчислюється відношенням темпів зростання експорту окремої країни у відповідний регіон до темпів зростання її валових постачань на світовий ринок. Цей коефіцієнт  дає уявлення про швидкість розвитку взаємного економічного співробітництва країни з групою країн у порівнянні з розвитком усієї системи зовнішньоекономічних зв’язків, а також про те, як змінюється місце даного регіону в системі зовнішньоекономічних зв’язків країни.

Крім цих показників існують інші, котрі дозволяють визначити місце окремих країн у системі взаємних економічних відносин країн даного регіону. Одним із таких показників є частка експорту окремої країни у взаємному експорті групи країн. Взаємний експорт — це сукупний експорт країн-партнерів на регіональний ринок. Хоча взаємний експорт групи країн у остаточному підсумку і визначається загальним обсягом їхнього спільного виробництва, але твердої залежності між цими величинами не існує. При одних умовах взаємний експорт може розвиватися паралельно з виробництвом, при інших — відставати. Оптимальним варіантом є той, при якому взаємний експорт випереджає зростання загального обсягу виробництва: відбувається більш глибоке залучення ресурсів країни в процес МПП [12, c. 147-148].

Рівною мірою й частка експорту окремих країн у взаємному експорті регіональної групи не має стабільного характеру. Вона змінюється не тільки в залежності від величини експорту інших країн, але і від рівня вітчизняного виробництва всієї сукупності товарів і послуг, від обсягу їхнього споживання всередині країни і від інших факторів. Зміни частки експорту окремих країн у взаємному експорті можуть йти в різних напрямках. Її збільшення свідчить про зростання ролі даної країни у взаємному обміні країн, що співробітничають.

Отже, чим більш значне місце в складі експортованої продукції міжнародноспеціалізованих галузей займають  вироби  передових галузей обробної промисловості, тим більше прогресивний характер носить міжнародна спеціалізація, й тим вище її реальний рівень,  та навпаки, явна перевага в експорті продукції видобувних галузей і сільського господарства – свідчення звичайно пасивної ролі країни в МПП, відносної відсталості міжнародної спеціалізації [12, c. 150].

Розділ 2. Особливості міжнародного поділу праці у глобальній економічній системі

2.1. Розвиток сучасних форм міжнародного поділу праці

Головним напрямком розвитку МПП стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва, що є формами МПП і виражають його сутність.

Міжнародна спеціалізація – це спеціалізація підприємств різних країн на виготовленні часткових продуктів, пов’язана з науково-технічною революцією. Розвивається вона за двома напрямками.

  1. Виробничий напрямок включає спеціалізацію: міжгалузеву; внутрішньогалузеву; окремих підприємств.
  2. Територіальний напрямок включає спеціалізацію окремих країн, групи країн або регіонів на виробництві визначених товарів і їхніх частин для світового ринку.

Основні види міжнародної спеціалізації виробництва:

1)     предметна (виробництво продуктів);

2)     подетальна (виробництво компонентів продуктів);

3)     технологічна або стадійна (здійснення окремих технологічних процесів).

Об’єктивною основою міжнародного кооперування виробництва є зростаючий рівень розвитку продуктивних сил і процес стійких виробничих зв’язків між самостійними підприємствами як усередині країн, так і на світовому рівні.

Міжнародне кооперування як визначена система відносин характеризується сферою, областю діяльності і методом співробітництва.

Міжнародне кооперування охоплює наступні сфери співробітництва:

  1. Виробничо-технологічне співробітництво, що включає:
  • передачу ліцензій і прав власності;
  • розробку й узгодження проектно-конструкторської документації, технологічних процесів, технічного рівня і якості продукції, будівельних і монтажних робіт, модернізацію підприємств, що кооперуються;
  • удосконалювання керування виробництвом, стандартизацію, уніфікацію, сертифікацію, розподіл виробничих програм.
  1. Торгово-економічні процеси, пов’язані з реалізацією кооперованої продукції.
  2. Післяпродажне обслуговування техніки.

При налагодженні коопераційних зв’язків використовуються наступні методи:

  1. Здійснення спільних програм, що реалізується в двох формах:
  • підрядне виробниче кооперування – виконання певної роботи виконавцем з доручення замовника, що обумовлюється термінами, обсягами, якістю виконання і т. д.;
  • спільне виробництво.
  1. Спеціалізація в договірному порядку – це розмежування виробничих програм між учасниками виробничого кооперування, що дозволяє усунути або зменшити дублювання виробництва і пряму конкуренцію між собою на ринку.
  2. Створення спільних підприємств – об’єднання капіталу декількох учасників для реалізації окремих, взаємно погоджених цілей [10, c. 193-194].

2.2. Роль міжнародного поділу праці в міжнародній економічній діяльності

Міжнародний поділ праці постійно зазнає змін як за структурою товарообігу, так і за набором країн спеціалізації. За виробничою спеціалізацією у міжнародному розподілі праці серед країн, що розвиваються, виокремлюються такі групи: — країни-виробники та експортери нафти: 13 країн ОПЕК, а також деякі експортери нафти, які не входять до цієї організації, наприклад Мексика, Бруней, Румунія;

— країни-експортери інших мінеральних ресурсів: Ямайка, Гвінея, Суринам та Гайана — 60% світового експорту бокситів; Марокко, Того, Сенегал — 65% експорту фосфатів;

Чилі, Замбія, Заїр — 40% експорту міді; Ефіопія та Бразилія — 33% експорту марганцевої руди; Малайзія, Болівія, Індонезія та Таїланд — 72% експорту олова;

— нові індустріальні країни (НІК): Сінгапур, Республіка Корея, Тайвань, та ін.;

— країни монокультурного сільськогосподарського виробництва: «бананові республіки» Центральної Америки — основні постачальники кави, какао, арахісу, тростинного цукру тощо [6, c. 93].

Останнім часом стали помітні зрушення у міжнародному поділі праці.

По-перше, зменшилась роль сировинного фактора у розміщенні продуктивних сил у зв’язку з досягненням науково-технічного прогресу, а також зниженням матеріало та енергомісткості виробництва.

По-друге, поглибилась спеціалізація виробництва у межах окремих держав, яка направлена на поліпшення якості продукції, зниження її собівартості за умов жорстокішої конкурентної боротьби на світовому ринку. Багато галузей промисловості розвинених країн, не знаходячи збуту всьому обсягу продукції, що випускається усередині країни, орієнтують виробництво на зовнішній ринок. Наприклад, суднобудівна, автомобільна та електронна промисловість Японії, виробництво ЕОМ у США, верстатобудування, електроніка та хімія у ФРН. У більшості розвинених країн Європи понад 50% виробництва орієнтовано на експорт. Експортність стає основним критерієм та стимулом промислового прогресу.

По-третє, окрім міжгалузевого поділу праці, розвинувся внутрішньогалузевий. Один з напрямків внутрішньогалузевої спеціалізації — обмін деталями, вузлами та комплектуючими виробами. У сучасному машинобудуванні не більше за 20% деталей е оригінальними, а решту 80% становлять взаємозамінні мікропроцесори, деталі (наприклад, автошини для автомашин, блоки живлення та ін.). По-четверте, зросло значення міжнародної передачі технології, а також різко зменшився період від моменту наукового відкриття до його впровадження у виробництво. Використання іноземних технологій викликало технічну революцію не тільки в Японії, але й у багатьох нових індустріальних країнах. Завдяки науково-технічному прогресу на ринку постійно міняється лідерство країн у виробництві нових технологій і товарів [3, c. 64-65].

У перспективі на міжнародний поділ праці чекають структурні зрушення, пов’язані як зі зростанням цін на ряд сировинних ресурсів, появою на ринку нових лідерів, так і з загальноекономічними змінами. На світовий ринок дедалі упевненіше виходять країни Східної Європи, зокрема Україна. При цьому транснаціональні корпорації зацікавлені у найшвидшому опануванні ринку цих країн. За даними ООН, рівень цін на сировину визначатиметься подорожчанням не тільки палива, але й кольорових металів через використання бідніших руд, а також зростанням витрат на охорону навколишнього середовища. Темпи зростання експорту з країн Північної Америки та Західної Європи будуть знижуватися, а з Японії — підвищуватися завдяки перебудові японської економіки. Експортні можливості країн, що розвиваються, навряд чи розширяться через величезну фінансову заборгованість, хоча й розшириться експорт готової продукції та напівфабрикатів. Окрім трудомістких товарів, у номенклатурі експорту з’являться більш складні вироби. Прогнозується розширення ввезення до країн, що розвиваються, товарів з розвинених країн та країн Східної Європи. Нижчими темпами розвиватиметься торгівля сировинними та продовольчими товарами, а також сільськогосподарською продукцією. Зростуть поставки енергоносіїв до розвинених країн, ширше використовуватимуться місцеві види палива, а також альтернативні джерела й види палива.

Ще одна зміна в міжнародному поділі праці зумовлена появою й закріпленням за розвинутими країнами світу нової міжнародної спеціалізації. Пов’язана вона з високотехнологічною промисловістю (мікроелектроніка, авіаракетна галузь, виробництво обчислювальної техніки, нових полімерних матеріалів, фармацевтичної продукції, робототехніки) або виробничими послугами (інформаційний сервіс, страхування, дослідження ринку тощо), які посилюють продуктивність інших видів діяльності.

У країнах Західної Європи, США, Японії створена потужна сфера інноваційної діяльності. Про існування попиту на нові види товарів, що продукуються нею, переконливо свідчить такий показник міжнародної статистики, як частка інноваційних високотехнологічних товарів у загальному експорті промислової продукції. Цей показник постійно зростає і становить для США — 32, Японії — 26, Франції — 23, ФРН — 18 %.

Тісна інтеграція науки й виробництва привела до появи в цих країнах нових територіально-організаційних утворень — науково-виробничих комплексів, до складу яких входять територіальні угруповання наукових установ і промислових підприємств, пов’язаних між собою спільною розробкою, випробуванням та впровадженням у виробництво нових видів промислової продукції. Такі науково-виробничі комплекси відомі під різними назвами: технологічний парк, технологічний поліс, «інкубатор» тощо. У світі діє більш як 500 таких утворень [9, c. 78].

Найбільша кількість технопарків зосереджена в США — близько 300. Найдавнішим і найпотужнішим з них є Силіконова Долина (Silicon Valley), що в окрузі Санта Клара штату Каліфорнія. Ще в 1950-х роках це був сільськогосподарський округ з населенням 300 тис. осіб. До 1980 р. він перетворився в усесвітньо відомий комплекс високотехнологічної (high-tech), у першу чергу електронної діяльності із загальною кількістю жителів 1,25 млн. Впродовж 1970-х років щорічно у високотехнологічних галузях створювалося 40 тис. робочих місць, що потягло за собою зростання зайнятості в інших секторах економіки.

Створення Силіконової Долини зазвичай пов’язують із ім’ям професора, а згодом президента Стенфордського університету Фредеріка Термена, який ще в 1930-х роках закликав своїх випускників інженерів-електриків залишатися в Санта Кларі й засновувати свої компанії. Одними з перших відгукнулись на заклик свого викладача Вільям Х’юлет і Девід Паккард, організувавши в гаражі майстерню, яка з часом перетворилася в одну з найбільших електронних фірм. Термен став ініціатором створення на базі Стенфордського університету індустріального парку для таких неоперених фірм, заохочуючи їх до впровадження інновацій та розвитку передових технологій.

Зрушення в міжнародному поділі праці призвели до швидкого зростання світової торгівлі, значно динамічнішого, ніж світового виробництва.

Протягом 1950—1995 pp. зростання окремих показників становило: населення планети — у 2.3      раза; сільськогосподарське виробництво (ціни постійні) — у 2,7 раза; ВНП (ціни постійні) — в 6 разів; виробництво промислової продукції (ціни постійні) — в 7.3  раза; експорт світової торгівлі (ціни постійні) — в 12,8 раза.

Це стало вагомим чинником глобалізації світової економіки [8, c. 51-52].

Особлива роль у розвитку процесів глобалізації належить інноваційним технологіям на транспорті та в комунікаціях: упровадженню факсів, супутникового зв’язку, Інтернету та електронної пошти, оптико-волоконного зв’язку, появі нових видів та засобів транспорту.

Важливим рушієм глобалізації є Інтернет, який залучає в єдиний інформаційний простір мільйони людей незалежно від їх місцезнаходження.

Прообразом сучасного Інтернету став ARPANET — результат науково-конструкторських пошуків Управління перспективних досліджень і розробок (ARPA) міністерства оборони США. ARPANET був експериментальною комп’ютерною мережею, яка спочатку об’єднувала чотири потужні комп’ютери і була призначена виключно для військових цілей. У разі виходу з ладу окремих комп’ютерних вузлів чи комп’ютерів під час ведення можливих військових дій, вціліла техніка мала б забезпечити зв’язок та отримання необхідної інформації.

Згодом ARPANET розширився за рахунок підключення локальних комп’ютерних мереж університетів, наукових установ та лабораторій у різних штатах США. Це був перший крок на шляху становлення Інтернету.

Міжнародні функції Інтернет почав виконувати з розробленням у Європейському центрі ядерних досліджень у Женеві технології Всесвітньої Інформаційної Павутини (World Wide Web), відомої у світі за трьома початковими літерами — WWW. Технологія WWW, упроваджена в травні 1991 p., дала змогу об’єднати інформаційні вузли (сервери) і канали зв’язку, узгодити світову систему адрес і кодів для постачальників і споживачів інформації.

Наступні роки Інтернет впевнено завойовував світ. У кінці 1991 р. до Інтернету було підключено 700 тис. комп’ютерів, якими користувались 4 млн. осіб. У 1994 р. кількість комп’ютерів, інтегрованих до Всесвітньої Інформаційної Павутини, зросло до 3,2 млн, у 1997 р. — 19,5 млн, а у 2000 р. — 93 млн. Надзвичайно швидко зростала кількість і веб-сайтів. У 1995 р. їх було 25 тис, у 1998 р. — 1,8 млн, а на середину 2001 р. у світі нараховувалося 31,3 млн веб-сайтів.

Надаючи користувачам унікальний доступ до різних масивів інформації, Інтернет зменшує просторові й часові обмеження в різних сферах людської діяльності [3, c. 65-66].

Серед інновацій на транспорті особливої уваги заслуговує контейнеризація вантажоперевезень та поява надпотужних літаків, завдяки активному використанню яких світ ніби «звузився», став не таким безмежно великим.

Запровадження стандартних контейнерів, які легко перевантажуються із судна на залізничну платформу або автомобіль чи навпаки, дало змогу уніфікувати вантажоперевезення та інтегрувати глобальну транспортну інфраструктуру, значно прискорити виконання транспортних операцій: до контейнеризації на кожну добу перебування судна в порту припадала доба його перебування в морі, після — один день у порту на кожні 10 днів у морі.

Ще одним чинником глобалізації є зростання споживчих ринків та формування подібних споживчих смаків, особливо з-по-між більш забезпеченого населення, у різних куточках земної кулі. Нова матеріальна культура, в якій люди заощаджують менше, позичають більше, відкладають батьківство, дозволяють собі допустиму розкіш як ознаку поведінкового коду та відмінності від інших, поширилася світом.

Важливим каналом глобалізації як духовної, так і матеріальної культури є Інтернет, який, зрештою, і сам формує специфічне культурне середовище зі своєрідним синтаксисом та кібернетичним сленгом, що проникає і в повсякденне життя, різнорідними веб-сторінками, електронними дошками оголошень та чатами для спілкування, які забезпечують повну свободу висловлювання думок.

Оскільки 90 % інтернетівської продукції подається споживачеві англійською мовою, то й наголос робиться на цінностях західного зразка: матеріального споживання, нововведень, видовищності, стильності, моди на дозвілля.

Вагомим елементом електронного інформаційного простору є віртуальні магазини, аукціони, каталоги, туристичні агенції, які надають можливість швидко порівнювати ціни та пропозицію товарів і неминуче формують спільність споживчих інтересів у різних куточках планети [11, c. 95].

Сучасні глобалізаційні процеси, які характеризуються «стиснутим» простором і часом та розмитими кордонами, відкривають великі можливості для світового розвитку, але й несуть із собою нові виклики, а часто й відверті загрози та втрати.

Глобалізація, безперечно, має позитивні впливи. Вона сприяє поширенню нових технологій по світу; дає можливість країнам залучати капітали транснаціональних корпорацій і банків до розв’язання проблем модернізації економіки та створення нових робочих місць; знижує витрати виробництва за рахунок оптимізації системи міжнародного поділу праці та зменшення митних бар’єрів; посилює взаєморозуміння між народами й країнами за рахунок розвитку комунікацій та єдиних споживчих стандартів.

Але, разом з тим, глобалізація посилила нерівномірності й суперечності у світовому розвитку. Вона не змогла розв’язати чи не найголовнішу проблему сучасності — ліквідувати відмінності в рівнях розвитку країн світу. Ця прірва стала ще глибшою: співвідношення показників внутрішнього валового продукту в розрахунку на душу населення між багатими й бідними країнами світу збільшилося із 1:30 у 1960 р. до 1:90 в кінці 90-х років XX століття.

Ще контрастніше виглядають показники, що характеризують поширення інноваційних технологій. Сукупні витрати всіх країн, що розвиваються, на розробку та впровадження інновацій менші, ніж витрати однієї Японії в цій сфері.

Інформаційна революція потягла за собою посилення відмінностей між країнами світу у використанні її досягнень. Варто відзначити, що на початок нинішнього століття лише в Нью-Йорку було більше Інтернет-підключень, ніж в усій Африці, а у Фінляндії — більше, ніж у всій Латинській Америці [14, c. 62-63].

Глобальна інтеграція фінансових ринків, можливість миттєвого укладання угод між найвіддаленішими партнерами дає багато переваг для зацікавлених сторін. Але, разом з тим, така взаємопов’язаність та взаємозалежність має свої недоліки: фінансові потрясіння в одному регіоні блискавично поширюються світом, створюючи загрозу фінансовій стабільності в найбільш віддалених регіонах.

Глобалізована фінансова сфера часто відірвана від реальної економіки. Міжнародний рух грошей, цінних паперів, боргових зобов’язань та інше здійснюється не задля обслуговування виробництва чи торгівлі, а стає самоціллю, інструментом спекуляцій та маніпуляцій заради вигоди. Віртуальні потоки капіталів у процесі спекулятивної гри в глобальному масштабі здатні спричинити падіння курсу певної національної валюти й знецінити національні багатства країни.

Інтернаціоналізація банківської справи зробила свій внесок у «електронний колоніалізм», через який американські, японські та західноєвропейські банки здійснюють контроль над світовою економікою.

Під гаслами антиглобалізму у світі сформувався потужний громадський рух. Моментом його виникнення вважається 1996 p., коли в Мексиці відбулася перша всесвітня зустріч противників глобалізації, яка, за їх переконаннями, вигідна лише для ТНК, а народам країн, що розвиваються, несе лише біди й нові соціально-економічні проблеми й потрясіння. Твердження противників глобалізації проникнуті також тривогою за долю національних культур та культурну уніфікацію, яка йде під знаком американізації.

Організованим та добре підготованим був виступ антиглобалістів у Генуї (Італія) у 2001 р. на зустрічі представників «Великої вісімки», де їх було вже 300 тис. (120 тис. — італійців та 180 тис. іноземців).

Справедливості ради треба відзначити, що ця організованість була досягнута завдяки здобуткам глобалізації. Зокрема, світова система зв’язку дала змогу противникам глобалізації легко та швидко налагодити контакти один з одним і узгодити свої дії. Власне й рух антиглобалістів за своєю сутністю є яскравим прикладом глобалізованого явища.

У формуванні економіки вирішальну роль відіграють міжнародні монополії: транснаціональні та багатонаціональні корпорації, а також міжнародні монополістичні спілки.

Транснаціональні корпорації (ТНК) — концерни або трести, національні за капіталом та контролем, міжнародні за масштабами та характером діяльності. Вони функціонують у десятках країн, створюючи там дочірні, внучаті товариства, філії, опорні пункти. Прикладом можуть служити «Дженерал моторз», «Ексон», «Дюпон де Немур», «Сі-менс», «Філіпс», Крайслер (США) з Даймлер-Бенц (ФРН). Транснаціональні компанії не підзвітні жодному уряду, контролюючи при цьому економічний, політичний та соціальний стан в низці країн та регіонів.

Багатонаціональні корпорації (БНК) — концерни та трести, які є міжнародними не тільки за масштабами, але й за особливостями об’єднання міжнародних коштів. Вони є власністю фінансових магнатів двох і більше країн. Прикладом можуть служити англо-нідерландські концерни:

нафтовий «Ройял-Датч Шел» та хіміко-харчовий «Юніле-вер», бельгійсько-франко-люксембурзький металургійний концерн «Арбед» тощо. Міжнародні монополістичні спілки створюються на виробничій, науково-виробничій та комерційній основі (картелі, консорціуми). Прикладом може служити ОПЕК [16, c. 54].

За даними Вашингтонського університету, до кінця століття 300—400 супервелетенських корпорацій зосередять у своїх руках 75% світового промислового виробництва. Міжнародний капітал, беручи участь у міжнародному поділі праці, сприяє спеціалізації та концентрації виробництва, формує транснаціональні корпорації, багатонаціональні трести (БНТ) й концерни, а також транснаціональні банки. Одна з причин об’єднання капіталу — концентрація виробництва у країнах Західної Європи, США та Японії. Ці ж регіони характеризуються найвищими темпами науково-технічного прогресу.

Монополії об’єднують не лише промислове виробництво, але й фінанси, а також науково-технічні послуги, утворюючи велетенські виробничо-фінансово-комерційні групи. Широкі технічні проекти, висока вартість технології змушують об’єднувати зусилля та фінанси. Сучасні монополії вивозять за рубіж не товар, а сам процес застосування капіталу. Концерни об’єднують в одних руках капітал, організацію виробництва, наукові дослідження, постачання та збут.

Широкий розвиток ТНК одержали у тих сферах, де необхідні чималі витрати на проведення науково-дослідних робіт. Ці тенденції виявляються передусім у аерокосмічній, атомній промисловості, машинобудуванні.

У межах ТНК широко розвинулась внутрішньофірмова кооперація. ТНК прагнуть зосередити в одних руках постачання, виробництво та збут своєї продукції як усередині країни, так і за рубежем. За даними ООН, у світі є понад 500 ТНК з оборотом капіталу понад 1 млрд дол. Вивезення капіталу означає вилучення частини капіталу з національного обороту та інвестування його в економіку іншої держави. Перетікання капіталу пов’язане з низкою причин: одержання більшого прибутку з капіталу в іншій країні, ощадливіше оподаткування, прискорена віддача, інтернаціоналізація виробництва, екологічний фактор, що у свою чергу зумовлює переміщення до країн, що розвиваються, екологічно брудних виробництв, які у власній країні обов’язково поєднуються з величезними витратами на екологічну безпеку [16, c. 55].

Глобалізація — це реальність, яку можна беззастережно приймати чи, навпаки, безжально критикувати, але з нею неможливо не рахуватись. Ми живемо в глобалізованому світі, в якому національні держави перестали бути єдиними дійовими особами на світовій економічній авансцені, в якому споживчі смаки й культура гомогенізуються й задовольняються стандартизованою продукцією й послугами, створеними глобальними корпораціями без прив’язки до будь-якої території чи національної спільноти.

Усі країни світу так чи інакше втягнуті до орбіти глобалізації й змушені трансформувати економіку у відповідності до її вимог. Виграють ті, які оперативніше реагують на сучасні виклики, загрози, можливості, зберігаючи свою культурну самобутність, творчо опрацьовуючи міжнародний досвід і пропонуючи світові свої власні здобутки [10, c. 26-27].

2.3. Зв’язок зовнішньоторговельної політики з міжнародним поділом праці

Вчені виділяють такі чинники, які спонукають країни до участі у МПП:

  • обсяг внутрішнього ринку країни. У країнах із розвиненим ринком є більше можливостей знайти на ньому необхідні фактори виробництва та споживчі товари, і, як наслідок, менша необхідність брати участь у міжнародній спеціалізації та товарообміні. Водночас розвинений ринковий попит спонукає до розширення імпортних закупівель і тим самим – до розширення експортної спеціалізації;
  • рівень економічного розвитку країни. Необхідність участі країни в МПП тим більша, чим менший економічний потенціал країни;
  • забезпеченість країни природними ресурсами. Високий рівень забезпеченості країни моноресурсами (нафта), а також низький ступінь забезпеченості корисними копалинами викликає необхідність активної участі в МПП;
  • питома вага у структурі економіки країни базових галузей промисловості (енергетика, добувні галузі, металургія та ін.). Чим вища питома вага базових галузей країни, тим, як правило, менше її включення у систему МПП.

Показники обсягу ВВП окремих країн та розмір їхнього валового експорту та імпорту стосовно світового ринку є вихідним для визначення рівня залучення ресурсів країни у процес МПП. Цей показник розраховується як відношення всього ескпорту/імпорту до валового внутрішнього продукту. Отримані таким шляхом показники відбивають справжню участь країни в міжнародному поділі праці (рис. 3) [5, c. 6-7].

Рис. 3. Частки ВВП окремих країн світу (2010 р.), %

Аналіз зовнішньоекономічної політики різних держав показує, що країни, які розвиваються, мають іти шляхом раціонального включення національної економіки у складну систему світогосподарських зв’язків.

У зв’язку з цим їхня експортна політика повинна передбачати:

  • створення умов для розвитку експортних галузей чи орієнтацію галузей на експортне виробництво;
  • оцінку доцільності розвитку певних галузей і прийняття програми згортання тих галузей, котрі не можуть конкурувати з імпортним виробництвом;
  • митний захист, фінансове й фіскальне стимулювання експортних галузей; створення інших вигідних умов і надання пільг галузям, які мають потенціал, що забезпечить їм у перспективі відповідні ніші на світовому ринку, але поки що в них немає можливості для реалізації цього потенціалу.

Це викликає потребу в оптимізації промислової політики, щоб захистити галузі, в яких відбувається інтенсивна модернізація; налагодити випуск таких товарів, які не виробляються в даній країні; стимулювати імпорт товарів, без яких не можуть функціонувати пріоритетні галузі виробництва.

При здійсненні експортно-імпортної політики методичні прийоми повинні ретельно відбиратися залежно від конкретного товару; ситуації, що склалася у сфері його виробництва; місця його в структурі внутрішнього національного ринку й експортних постачань країни; перспектив у міжнародному поділі праці. При цьому той чи інший обраний інструмент служить або протекціоністському режиму, або режиму лібералізації. Перший з названих режимів у своїй життєдіяльності обмежений часовими параметрами і в міру досягнення мети може бути послаблений або зовсім припинений.

Галузі з експортними позиціями, що постійно зростають, як правило, є об’єктами пріоритетів в інвестиційній політиці. Протекціоністські режими можуть зазнавати протидії з боку міжнародних економічних організацій і розвинутих держав. Відповідно процедура виконання тих чи інших операцій має забезпечувати баланс інтересів шляхом застосування взаємних поступок. Оскільки будь-яка держава, що розвивається, зазнаватиме істотного утиску, то як відповідні противаги вона повинна мати у своєму розпорядженні достатньо варіантів для маневрування. Такий підхід до концепції інтеграції у світо господарські зв’язки може забезпечувати послідовні зміни статусу країни як сировинного придатка на повноправного партнера.

При здійсненні імпортної політики, як правило, використовується така методика: аналізується національний потенціал у виробництві товарів; визначається місце його в структурі національної економіки; аналізуються тенденції світового ринку [4, c. 65-66].

У разі розбалансованості платіжного балансу, зниження ефективності експорту необхідно використовувати широкий арсенал інструментів, що забезпечують протекціоністський режим. При досягненні тієї чи іншої конкретної мети і ступеня захищеності цей інструментарій заміняється іншими заходами і регуляторами, що мають на меті наслідки якісно іншого порядку, зокрема, «знаходження точок росту». Такий підхід застосовувався як у Латинській Америці, так і в Східній Азії, коли усвідомлення необхідності підвищення економічного розвитку націлювало держави на прийняття довгострокових програм розвитку перспективних секторів економіки. Необхідність структурної реконструкції зумовлювала пріоритетність інтенсивної модернізації в ряді галузей, що потребували протекціоністського захисту держави. Однак застосовувати такі регулятори слід у розумних межах. Багато держав забезпечували лібералізацію імпорту не всіх товарів, а лише стратегічно важливих для розвитку пріоритетних галузей.

Розділ 3. Україна у системі міжнародного поділу праці

3.1. Показники участі України у МПП

Ще до проголошення незалежності України частка експорту у загальному обсязі виробництва України не перевищувала 4-5%, у той час як середньосвітовий показник дорівнював 17%. У 90-ті роки відбулося подальше зменшення експорту як у фізичному, так і відсотковому відношенні, а в його товарній структурі левова частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання. В началі ХХІ ст. ситуація дещо стабілізувалася, але і сьогодні в українському експорті спостерігається значний дисбаланс у співвідношенні готової продукції і сировинних матеріалів.

Аби визначити місце та роль України в МПП, розглянемо сукупний ресурсів потенціал та структуру зовнішніх економічних зв’язків. Сьогодні приблизно 85% усіх постачань України за кордон припадає на сировину і матеріали. При цьому природно-кліматичні умови України дозволяють їй вирощувати до 50 млн.т. зерна і зернобобових, а також виробляти до 7 млн. т. цукру. Електроенергетичні потужності дають можливість виробляти до 300 млрд. кВт електроенергії на рік, при цьому 1/10 її експортувати. Україна має значні ресурси вугілля, залізних і марганцевих руд, сірки, ртуті, урану, титану, гіпсу, солей, різноманітних будівельних матеріалів. В цілому природно-ресурсний потенціал України в еквіваленті до долара США вважається рівнім 272,5 млрд. дол. У структурному плані провідне місце належить земельно-ресурсній складовій — 44,38%, мінеральній — 28,26%, водній-13,08%, природно-рекреаційній — 9,64%, рослинній — 4,17% та фауністичний — 0,47% складовій. Людський фактор виробництва характеризується високим рівнем інтелектуального потенціалу: його грамотність складає майже 100%; частка населення, охопленого навчанням -74%; на 1000 осіб тут приходиться 37 студентів (рівень Швеції). В той же час частка затрат на провідний фактор — науку в Україні складає 1,13% ВВП (в ЄС-2,16%); обсяг високотехнологічного експорту — на одну особу населення12 дол.(в ЄС — 827); кількість персональних комп’ютерів на 1000 осіб дорівнює 13,8 (в ЄС — 234,6) [3, c. 63-64].

Промисловість — найважливіша складова частина економіки України виробила продукції (у 2009р.) на суму більш ніж 22 млрд. дол. За даними закордонних аналітиків, Україна здатна самостійно забезпечити виробництво кінцевої продукції на 16%. Частка експорту у ВВП перевищує 59%. Основну частину валютних надходжень дають 9 найменувань продукції: неблагородні метали і вироби з них — 36%; хімічна продукція-8%; мінеральна сировина та енергоносії -16%; механічні вироби, електроустаткування, прилади, аудіо-відеотехніка — 11%; текстиль та вироби з нього — 3%; деревина й вироби з неї, папір — 3,1%; транспортні засоби — 3%; продукція харчової промисловості — 4%; сільськогосподарська продукція — 6%; інше — 14%.

Україна має значний потенціал для надання міжнародних послуг. Ними зараз користуються щорічно понад 150 країн [1,с. 448] на загальну суму понад 4 млрд. дол.(половина всього доходу з них — транспортні послуги і лише 8% — туризм).

Для прискорення процесу входження України у світові господарські структури та поглиблення її участі у МПП необхідно приймати до уваги такі обставини: по-перше, основними орієнтирами українських виробників мають бути: новітні технології, світові норми та стандарти, а також місткість ринку.

По-друге, характерною рисою сучасного ефективного виробництва є його вибірковість. Визначальною умовою економічної раціональності промислового підприємства, тобто його здатності «йти в ногу» з науково-технічним прогресом, стало наближення його потужностей, технічного оснащення та серійності до світових критеріїв оптимальності.

По-третє, важливою закономірністю інтернаціоналізації сучасних світових продуктивних сил є те, що економічна доцільність створення в окремих країнах багатогалузевої економіки, включаючи підприємства з повним технологічним циклом, поступово відпадає, бо прагнення кожної країни до самозабезпечення всіма товарами вимагає великих затрат. Значно перспективнішим шляхом є розвиток міжнародної спеціалізації та активна участь у ній дедалі більшої кількості країн, що мають чіткий профіль у міжнародному економічному співробітництві та обміні. Це — загальна умова науково-технічного прогресу [3, с.65]. Для України основними сферами міжнародної спеціалізації, виходячи з нагромадженого досвіду та її експортного потенціалу, могли б бути гірничо-металургійна промисловість, окремі підгалузі машинобудування, сільськогосподарське виробництво (переробні галузі АПК) й туризм. Практичне здійснення цієї мети — нелегке й капіталоємне завдання, яке потребує глибокої структурної і технологічної перебудови національної економіки.

3.2. Особливості міжнародної спеціалізації України

Завдяки участі в МПП кожна країна отримує визначені переваги, обумовлені вибором нею форм спеціалізації і кооперування, які в найбільшій мірі відповідають 1) її природним умовам; 2) досягнутому рівню розвитку продуктивних сил; 3) національним витратам праці, що визначаються з врахуванням, з одного боку, витрат на виробництво товарів, які країна виробляє і які обходяться їй відносно дешевше, а з іншого боку — витрат на виробництво товарів, що у випадку відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б їй дорожче при організації власного виробництва. Економічні вигоди, одержувані країнами з різним рівнем продуктивності, інтенсивності, складності праці, стимулюють їх до участі в МПП в умовах глобалізації світогосподарських відносин. При відсутності МПП і зовнішньої торгівлі промислово-розвинутим країнам довелося б збільшити витрати виробництва в промисловості як мінімум у 1,5-2 рази.

В Україні майже половина надходжень від експорту товарів та послуг у 1995 р. була еквівалентна зовнішній заборгованості держави. У 1998 р. така диспропорція посилилася – експорт зменшився, а борг збільшився. Німеччина, США, Італія, Туреччина, Польща, Китай мають тенденцію до збільшення обсягів саме експорту з великим вмістом доданої вартості, й використання запозичень призводить до поліпшення соціально-економічних параметрів. Якщо ситуація в Україні не зміниться, ні зовнішніх, ні внутрішніх надходжень не вистачить на обслуговування та погашення боргів.

Найболіснішим наслідком від неконкурентоспроможної економіки для України є втрата населення. За даними експертів Світового банку, в Україні до 2010 р. залишиться лише 45 млн населення, а за даними українських експертів – ще менше (на 1998 рік – 50,5 млн. – World Development Indicators. – CD Rom, World Bank.-1998). Сьогодні країна поступово втрачає не тільки наукову еліту та висококваліфіковані кадри, які спроможні значно підвищити конкурентоспроможність держави, а й робочу силу взагалі. Фактор людських ресурсів у системі конкурентоспроможності відіграє одну з провідних ролей, а збереження його потенціалу виступає пріоритетним питанням для держави. Наведене експрес-порівняння України з її найбільшими торговельними партнерами свідчить про суттєву відмінність економічного розвитку: український господарчий механізм не забезпечує належної ефективності використання ресурсів праці та капіталу і процесу розширеного відтворення, що призводить до погіршення усіх інших соціально-економічних параметрів.

Зазначені негативні явища в економіці України порівняно з її найбільшими торговельними партнерами свідчать про відсутність зваженої комплексної стратегії щодо розвитку конкурентоспроможності національної економіки. Деструктивний вплив нерівноцінних економічних відносин має бути якнайшвидше зупинений, і особливу роль у цьому має відіграти зміцнення національного виробника на основі його ефективної роботи [8, c. 48-49].

За інтегральним індексом конкурентоспроможності (при його визначенні враховуються вплив національної політики держави на ключові параметри національної економіки та можливості цієї держави досягти кращої якості життя населення країни), який визначався експертами Всесвітнього економічного форуму (2009р.), Україна із 59 країн посіла 58 місце. За окремими факторами конкурентоспроможності оцінки експертів були такими: робоча сила — 21 місце; уряд — 48, технології — 54; менеджмент — 55; відкритість — 58; фінанси та інфраструктура — 59. Сильними компонентами конкурентоспроможності вважалися: освіта і наука, зарплата і продуктивність праці, компетенція суспільного сектору, залізничний транспорт, підтримка бізнесу банками. Однак за більшістю саме цих компонентів національна конкурентоспроможність України була оцінена як слабка.

3.3. Перспективи поглиблення участі України у системі МПП

На сьогодні склалися об’єктивні передумови активної участі України в  МПП, чому сприяють: значні зміни в системі економічних відносин; прийняття низки законів та указів Президента про зовнішньоекономічні зв’язки та зовнішньоекономічну діяльність; прискорення світового науково-технічного прогресу; необхідність спільного розв’язання глобальних проблем людства: демографічної, продовольчої, екологічної, усунення загрози ядерної війни тощо; структурна перебудова галузей народного господарства; визнання України та входження її в міжнародні організації. Незважаючи на це, для активної інтеграції України в МПП необхідно докорінно перебудувати весь зовнішньоекономічний механізм, належно оцінити роль і місце зовнішньоекономічних зв’язків у розвитку народного господарства.

Активна зовнішньоторговельна політика може стати дієвим інструментом структурної перебудови економіки, сприяючи підвищенню ефективності та конкурентоспроможності національного виробництва. Більше того, сьогодні немає альтернативи послідовній лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків, якщо ми справді хочемо реформувати нашу економіку і зробити її складовою міжнародного розподілу праці. Саме лібералізація включить механізми ринкового ціноутворення, визначаючи структуру та обсяги виробництва. Важливим інструментом реструктуризації виробництва має стати конкуренція між національними та іноземними виробниками на українському ринку [15, c. 19-20].

Недосконалість українського законодавства (складність процедур відкриття та реєстрації нових підприємств, наявність значної кількості суперечливих нормативних актів з питань оподаткування, непрозорість процедури сертифікації), низький технологічний рівень підприємств, домінування популістських політичних гасел є додатковими бар’єрами як для розвитку ділового співробітництва, так і для впливу світового господарства на економіку України. Захист внутрішніх товаровиробників від зовнішньої та внутрішньої конкуренції, у свою чергу, консервує існуючу структуру економіки, а наявність бартерних та не грошових схем спотворює дію цінового механізму, що гальмує темпи реформувань. Тому лібералізація є необхідною умовою макро- і мікроекономічної стабілізації в Україні.

Підґрунтям забезпечення сталого підвищення добробуту нації є постійне зростання конкурентоспроможності національної економіки. Базових конкурентних переваг для національного товаровиробництва, які, фактично, зводяться до первинних економіко-географічних умов, ресурсної забезпеченості, наявності масштабної транспортної інфраструктури та поки ще значної кількості освіченого населення, для ефективної конкурентної боротьби в глобальній економіці катастрофічно недостатньо. Між тим темпи інноваційного та науково-технічного розвитку, який має створювати для України новітні конкурентні переваги, недостатні. За цим показником Україна поступається не лише провідним країнам світу, але й більшості країн-сусідів. В Україні продовжує втрачатися науково-технічний базис інноваційного розвитку: цілі наукові напрями і школи фундаментальної науки, відродження яких вельми тривалий та дорогий процес. Водночас в Україні склалися об’єктивні передумови для позитивних зрушень у сфері зміцнення національної конкурентоспроможності. Підставою для такого твердження є становлення засад ринкової економіки, фінансової системи, наявність великих підприємств, які активно розвиваються та можуть стати основою «осередків економічного зростання». Нагромаджено певний національний капітал, сформовано базову платоспроможність споживчого ринку. Інтеграція в глобальну торгівельну систему гарантуватиме Україні такий необхідний для неї доступ на світові ринки, на яких її товари і послуги зустрінуть так само прихильно, як товари і послуги більшості могутніх членів СОТ. Доступ на ринки стимулюватиме економічне зростання і сприятиме підвищенню рівня життя [23, c. 65].

Висновки

Міжнародний поділ праці – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільно вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка мас абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні.

Найвища форма суспільного поділу праці — міжнародний поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Список використаної літератури

  1. Авдокушин Е. Ф., Бойченко А. В., Железова В. Ф., Зубенко В. А., Касаткина Е. А.. Мировая экономика; Экономика зарубежных стран: Учебник для студ. экон. спец. вузов / Академия педагогических и социальных наук; Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Экономический факультет / В.П. Колесов (ред.), М.Н. Осьмова (ред.). — М. : Флинта, 2000. — 480с.
  2. Андрощук А. Міжнародний географічний поділ праці/ А. Андрощук //Географія. — 2007. — № 21. — C. 26-29
  3. Бєлєйченко О.Г. Перспективи галузевої конкурентоспроможності національного господарства в умовах глобалізації //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 5. — C. 62-68
  4. Власов В. Глобалізаційний вплив — стратегічна основа розвитку міжнародної торгівлі //Економіка України. — 2008. — № 4. — C. 63-72
  5. Гальчинський А. Методологія аналізу економічної глобалізації: логіка оновлення //Економіка України. — 2009. — № 1. — C. 4-18.
  6. Дерев’янкін Д. Дослідження становлення і розвитку міжнародних економічних відносин //Економіка України. — 2008. — № 4 . — C. 93-95
  7. Єфремов В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посібник / Ніжинський держ. ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2006. — 380с.
  8. Карлова І.О. Глобалізація: сутність, наслідки та вплив на соціально-економічний розвиток України/ І. О. Карлова //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 11. — C. 41- 52
  9. Климко Г., Павлюк В., Красильчук В., Дідківський М. Проблеми інтеграції України в міжнародний поділ праці. — К. : Книговид. центр «Посредник» LTD, 1994. — 174 с.
  10. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник. — 7-ме вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 406с.
  11. Кредісов А. Розвиток теорії міжнародних економічних відносин: //Економіка України. — 2009. — № 6. — C. 94-95.
  12. Кривенко Н.В. Розвиток міжнародного поділу праці в сільському господарстві/ Н.В. Кривенко //Економіка АПК. — 2005. — № 10. — C. 147-154
  13. Мнімець Л. Світове господарство. Міжнародний поділ праці. //Краєзнавство. Географія. Туризм.. — 2006. — № 37. — C. 12-14
  14. Моцок В. Світова економіка та міжнародні економічні відносини: навч.-метод. комплекс / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2008. — 259с.
  15. Пасічна О.Ю. Структурний підхід до формування зовнішньоекономічної стратегії держави в умовах глобалізації/ О. Ю. Пасічна //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 3. — C. 17- 27
  16. Пестушко В. ТНК у світовій економіці/ В. Пестушко //Географія та основи економіки в школі. — 2008. — № 3. — C. 54-55
  17. Печуляк В. Міжнародні економічні організації в механізмі регулювання міжнародного економічного співробітництва/ Віталій Печуляк //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 8. — C. 137-140
  18. Пирожков С. Дослідження національних економічних пріоритетів у контексті сучасної глобалізації //Економіка України. — 2009. — № 5. — C. 90-92
  19. Романчиков В. Міжнародні економічні відносини: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.. — К. : Центр учбової літератури, 2008. — 256с.
  20. Смаль В. Глобалізація: головні фактори та наслідки розвитку//Географія та основи економіки в школі. — 2005. — № 2. — C. 37-42.
  21. Старостіна А. Суперечливі шляхи економічної глобалізації / А. Старостіна //Економіка України. — 2008. — № 5 . — C. 58-65
  22. Туленков М. Організаційні основи соціального управління як суспільного феномена //Політичний менеджмент. — 2008. — № 1. — C. 57-76.
  23. Школьник І.О. Особливості функціонування фінансових ринків країн, що розвиваються, в контексті фінансової глобалізації/ І. О. Школьник //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 6. — C. 63- 66
  24. Щербак В. Аналіз глобалізаційного циклу на засадах політекономічної практики/ В. Щербак //Економіка України. — 2009. — № 1. — C. 82-91.