Міжвоєнний період в історії українського народу (1921-1939)

Вступ.

1. Індустріалізація: причини, суть, наслідки.

2. Голодомор 1932-1933рр. мовою документів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що XIV з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неу-хильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих (у більшості задекларованих документів цей пункт стоїть, як правило, останнім у переліку завдань індустріалізації).

1. Індустріалізація: причини, суть, наслідки

Важливе місце у здійсненні накресленого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На IX з'їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) наголошували на принципово важливій ролі важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

Проголошений курс на індустріалізацію майже одразу наштовхнувся на об'єктивні труднощі. Величезні за масштабами перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам. Заплановану модернізацію необхідно було проводити швидкими темпами, щоб, по-перше, остаточно не відстати від капіталістичного світу, по-друге, для зміцнення обороноздатності, оскільки в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася ще досить реальною.

На промислових підприємствах у цей час хронічно не вистачало кваліфікованих кадрів. Проблемою був і дефіцит обладнання, адже на більшості заводів і фабрик воно було застарілим, крім того, значну частину необхідних для мо-дернізації машин і устаткування своя промисловість взагалі не виробляла. Проте, очевидно, основною перешкодою для успішного здійснення курсу на індустріалізацію була нестача коштів. Саме тому питання про джерела фінансування накреслених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Г. Зінов'єв, Л. Каменев і Л. Троцький обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. Цю ідею «надіндустріалізації» піддавали гострій критиці голова ВУЦВК Г. Петровський, голова РНК УСРР В. Чубарь та ін. і було засуджено на XV з'їзді ВКП(б) (грудень 1927 p.). Цей же з'їзд затвердив директиви першого п'ятирічного плану (1928/1929—1932/1933 господарські роки).

План готували ґрунтовно: тільки комісія Ковалевського розробила 50 варіантів можливого економічного розвитку. У підсумку було запропоновано вибрати із двох варіантів: відправного й оптимального, що майже на 20% перевищував показники відправного.

Певною політичною наївністю відзначалась робота над п'ятирічним планом в Україні. Ще в передмові до «Контрольних цифр народного господарства УСРР за 1926— 1927 pp.» голова Держплану республіки Г. Гринько писав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий Рік… Контрольні цифри, однак, не є тільки економічним прогнозом, — вони є також системою економічних директив, формулюють практичні завдання економічної політики на найближчий рік». У середині 20-х років концепція синтезу прогнозу і директиви була застосована і до перспективного планування. Так, стосовно п'ятирічного плану Держплан УСРР стояв на таких позиціях: «План має бути: а) науковим прогнозом об'єктивних можливостей; б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою заходів, що спрямовані на практичне здійснення політичних прагнень державної влади»). На практиці «здійснення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило і підім'яло під себе науковість, об'єктивність.

У квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері, бо вже в листопаді цього року в «Правді» з'являється стаття Сталіна «Рік великого перелому», в якій виголошується курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. — майже 50%[2, c. 384-385].

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

1) перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість;

2) податки з населення (для села «надподаток» — постійне зростання цін на промислові товари);

3) внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом — «під контролем суспільних організацій». Так, протягом 1927—1929 pp. було випущено 3 державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн. крб;

4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. крб.);

5) розширення продажу горілки. У вересні 1930 р. Сталін у листі до Молотова писав: «Необхідно, на мою думку, збільшити (наскільки можливо) виробництво горілки. Необхідно відкинути удаваний сором і прямо й відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки». У 1927 р. завдяки продажу спиртних напоїв бюджет одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. — 2,6 млрд., а 1934 р. — 6,8 млрд. крб.;

6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

7) режим економії. Так, у республіці 1927 р. при РНК УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат зекономила за два з половиною роки майже 65 млн. крб.;

8) небаченого рівня досягла експлуатація селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні в основному збігався із загальносоюзними тенденціями, але мав і свої особливості.

Особливості процесу індустріалізації в Україні. Вони зумовлені широким спектром природних багатств, спеціалізацією промисловості республіки, структурою розміщення продуктивних сил.

1. Інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів. У 1926—1927 pp. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки першої п'ятирічки на промислову модернізацію України виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих промислових об'єктів. У період технічної реконструкції 20—30-х років у промисловості СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Україні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігантськими серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і чотири металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. Якщо в роки першої п'ятирічки з 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій — 600 з 3000 заводів. Очевидно, це пояснюється тим, що на початку індустріалізації необхідно було зміцнити базу для розгортання процесу модернізації. Робилося це, як правило, там, де були найсприятливіші для цього умови, а згодом зростаючі масштаби реконструкції, реальна загроза війни змусили союзне керівництво подумати про індустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 p.), Сталін акцентував: «Зараз… наша промисловість, як і наше народне господарство, спирається в основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індустріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного господарства полягає… в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі почати… створювати другу вугільно-металургійну базу.. на Уралі».

4. Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Коли у 1932 р. став до ладу завод «Дніпроспецсталь», у республіці виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського цинкового і 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів в УСРР з'явилася також кольорова металургія.

5. Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. Відповідно до планів першої п'ятирічки, у важку індустрію України передбачалося вкласти 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову — лише 12,5%.

6. Вищі темпи витіснення приватного сектору в економіці України, ніж у СРСР загалом. Якщо в початковий період непу приватний сектор у республіці давав 25% виробництва промислової продукції, то 1928 р. на його долю припадало лише 12% (по СРСР — 17%).

Незважаючи на те що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витісняється великою індустрією[4, c. 316-318].

Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п'ятий житель України, то перед Другою світовою війною — кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формуються національний український робітничий клас та інтелігенція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предметів споживання) в умовах фактичної ліквідації ринкових зв'язків вело до відриву підприємств групи «А» від кінцевого споживача, а це зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення державою для неї сприятливих умов.

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побудову й реконструкцію підприємств-монополістів. Так, модернізація запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше у світі підприємство з виробництва зернозбиральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу кампанії «Америкен локомотив». Підприємства-монополісти спочатку поглинали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кількості об'єктів, що мали будуватися чи реконструйовуватись, але планові цифри не завжди були обґрунтованими. Так, в Україні в цукровій промисловості планом п'ятирічки передбачалося побудувати 11 нових підприємств. Однак із часом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною таку кількість потужностей, і було побудовано лише 3 цукрові заводи. Будівництво сотень об'єктів залишилось незакінченим через нестачу сировини, палива, обладнання,робочої сили. Тому до кінця 1930 р. 40% капіталовкладень у промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.

Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Протягом перших п'ятирічок остаточно було зламано Механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. У цей час особливо чітко виявляється тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Вже в 1927—1928 pp. важка промисловість України (група «А») на 89% була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50%. Командні методи управління економікою зумовлювала відчуженість робітничого класу від засобів виробництва, зниження життєвого рівня народу[6, c. 154-156].

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п'ятирічок більшості запланованих промислових об'єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектору.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за головними індустріальними показниками європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва[8, c. 159-161].

2. Голодомор 1932-1933рр. мовою документів

Вивчення документів про голодомор 1932—1933 pp. в Україні розпочалося в Інституті історії партії при ЦК Компартії України — філіалі Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (нині — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) та Інституті історії АН УРСР (тепер — Інститут історії України НАН України). Водночас робота зі збору спогадів-свідчень людей про голодомор, з підготовки збірників документів та матеріалів йшла в селах і містах України.

Результатом праці науковців та архівістів було видання 1990 р. підготовленого на базі документів Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України (нині — Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГО України) збірника "Голод 1932— 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів". Першу документальну книгу відкриває постанова ЦК Компартії України від 26 січня 1990 р. "Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів", в якій зазначається: "…Понад півстоліття ця тема замовчувалась у вітчизняній історіографії, що заважало науковому осмисленню та об'єктивній морально-політичній оцінці цієї народної трагедії.

…Архівні матеріали свідчать, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики… Документально простежується, що керівництво республіки не змогло протистояти диктату, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР приймають постанови, в яких головна ставка у хлібозаготівлях робиться на адміністративно-репресивні методи. Терміново створюються роз'їзні судові сесії, спеціальні комісії — так звані "четвірки". До справи хлібозаготівель залучаються органи юстиції, прокуратури, державної безпеки.

…Незважаючи на репресивні заходи, навіть зменшені планові завдан-ня республікою не виконуються. В цих умовах керівництво вдається до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів у залік хлібозаготівель, що стає фатальним для населення республіки. Архівні матеріали подають трагічну картину масової смертності від голоду та епідемій, особливо починаючи з березня 1933 року… . Документальні матеріали про голод 1932—1933 років на Україні мають велику політичну і наукову значимість, їх публікація допоможе правдиво висвітлити одну з найболючіших проблем нашого минулого.

ЦК Компартії України постановляє:

Визнати, що голод 1932—1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.

Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель.

Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів ви-рішення проблем суспільного розвитку…

…Рекомендувати редакціям газет, журналів, телебачення і радіо забезпечити правдиве, об'єктивне, на основі документальних матеріалів, висвітлення подій, пов'язаних з голодом 1932—1933 років" .

Визнання голоду підкреслюють і документи збірника. Заперечуючи нині факт голодомору, керівництво КПУ діє алогічно й безпідставно.

Органічною частиною збірника є аналітичні статті фахівців, в яких висвітлюються соціально-економічні та моральні питання впровадження в республіці сталінської політики колективізації та хлібозаготівель.

Архівно-документальну частину книги становлять уперше обнародувані в Україні матеріали, що розкривають справжні причини, хід та наслідки жахливої трагедії в історії українського народу. Вони складають кілька тематичних груп. Багато документів відбивають проведення в Україні хлібозаготівельної політики, показують включення репресивного механізму викачування зерна з уже голодного українського села, що й стало головною причиною трагедії. Чітко простежується особиста причетність Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича до визначення непомірного для України плану хлібозаготівель на 1932 p., їх методичний і жорсткий тиск з метою його безумовного виконання, діяльність надзвичайної комісії Молотова у жовтні—листопаді 1932 p., що спонукала масові репресії. Друга група документів — про наростання широкомасштабного голоду, трупоїдства, канібалізму, масової смертності. Третю — становлять документи про політичні настрої селянства, масовий вихід з колгоспів, численні листи, звернення до Й.Сталіна, В. Молотова, С. Косіора, Г. Петровського від голодуючих, прохання хліба. Четверта група документів — про надання потерпілим областям республіки допомоги.

При підготовці книги використано фонди Центрального партійного архіву Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України, а також партархівів Вінницького, Дніпропетровського, Донецького, Житомирського, Запорізького, Київського, Луганського, Миколаївського, Полтавського, Харківського, Херсонського і Чернігівського обкомів Компартії України. Базовими стали фонди Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України, зокрема документи ЦК — політбюро, оргбюро, секретаріату, відділів. Загалом до збірника включено 248 найбільш типових, раніше не опублікованих документів. В основному в ньому вміщено постанови, директивні листи, телеграми ЦК ВКП(б), РНК СРСР, ЦК КП(б)У, РНК УСРР, місцевих партійних комітетів та виконкомів рад, офіційні й особисті звернення секретарів обкомів КП(б)У до вищих партійних інстанцій, доповіді, інформації органів державної безпеки, прокуратури, юстиції, листи селян. Хронологічно він охоплює документи 1932—1933 pp., хоч передумови голоду складалися значно раніше, а його наслідки давалися взнаки ще багато років потому.

Водночас з високою оцінкою книги, яка започаткувала документальне дослідження теми голодомору, слід вказати й на ряд виявлених у ній неузгоджень. Оригінальні назви документів у збірнику не даються, а в найменуваннях, визначених упорядниками, які "йшли" за документами, фігурують, як і радянського часу, "продовольчі утруднення ", "напружене продовольче становище", "куркульський саботаж", "саботаж хлібозаготівель ", "приховування хліба " тощо[5, c. 369-372].

Майже третина документів містить такі назви, як "продовольча допомога населенню" чи "необхідність продовольчої допомоги". Є й такий, наприклад, документ: "Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) про продовольчу допомогу Україні" від 23 червня 1932 р. Його назва чи не найпарадоксальніша у збірнику. Наводимо зміст: "Обмежитися вже прийнятими рішеннями ЦК й додаткового завезення хліба в Україну не робити". Як бачимо, назва документа багатообіцяюча, та зміст його протилежний. Поруч із ледве третиною подібних документів про так звану "допомогу", коли харчували, якщо можна так сказати про видачу лише працюючим у полі "бурди", "шліхти" й подібних "страв", тут же постанова Укрколгоспцентру від 22 серпня 1932 р. про заборону видавати хліб у закладах громадського харчування. І це не дивно, адже дана документальна книга (і це підкреслюємо) була створена за рішенням ЦК КПУ в кінці 80-х років й опублікована "Політвидавом України", що не могло не вплинути на її зміст.

Наявність у збірнику деяких документів про допомогу голодуючим цілком виправдана. Однак, якби допомога в 1932-му була реальною й достатньою, як це представлено в книзі, то чим тоді пояснюється повальний голодовий мор в українському селі 1933 р. Адже і в 1932-му (й раніше) до вищих партійно-державних інстанцій надходила маса листів селян з проханням про допомогу. Про це свідчить, наприклад, вміщена у збірнику "Довідка відділу агітації і масових кампаній ЦК КП(б)У та зведення з листів, надісланих до ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У з питань хлібозаготівель та голоду на Україні" від 28 квітня 1932 p.

Не можна погодитися з редколегією збірника і в тому, що "вся сукупність матеріалів не дає підстав для висновку про те, що ця трагедія була заздалегідь спланованою антиукраїнською акцією, голодом-етноцидом". Адже документи свідчать про супротивне. Однак, слід підкреслити, що ця книга до сьогодні має величезне наукове значення. Вона була в Україні першою. І в цьому — її переваги та похибки.

Якщо вищеозначена книга була підготовлена й видана за рішенням ЦК КПУ, то видання "33-й: ГОЛОД: Народна Книга-Меморіал" створене за ініціативи відомого українського письменника Володимира Маняка і його дружини — журналістки Лідії Коваленко-Маняк — й опубліковане за рішенням Спілки письменників України. На відміну від попереднього збірника у підготовленій ними книзі, рукопис якої 2,5 року поневірявся по видавництвах, національну трагедію названо голодомором-геноцидом українського народу: "То був відвертий геноцид щодо українського селянства — акція, за жорстокістю і розмахом співмірна хіба що з гітлерівськими злочинами проти людства, про які світ з жахом дізнається через кілька років. Одержимий манією "доганяти й переганяти", сталінський деспотизм і тут ішов на випередження … На шістнадцятому році революції, при владі, яка сміла називати себе народною, на родючій землі, без війни чи стихійного лиха помирали хлібороби", — писала Л. Коваленко. "Геноцид чи не геноцид? … Коли йдеться про трагедію такого масштабу, слова втрачають сенс. Наперед виступають дія, акція, що призвели до небувалої трагедії народу. І наслідки трагедії, які ми ще не виміряли остаточно… Голод 1932—1933 років — грандіозна операція умиротворення", — підкреслював В.Маняк.

Подвижники зазначали, що не запізнилися остаточно, застали ще живих учасників колективізації, залучили до збірника їх безцінні свідчення. Народну пам'ять автори-упорядники вважали найдостовірнішим історичним джерелом, як і розкуту самосвідомість народу — найсправедливішим істориком пережитого лихоліття сталінщини.

Книга містить 1000 свідчень про голод-геноцид, документів, достовірність яких дійсно скріплена спільним горем українського народу. Свідчення у книзі доповнені архівними документами, виявленими, дослідженими та підготовленими до друку науковцями Інституту історії України НАН України Євгенією Шаталіною і Василем Марочком, науковим коментарем, написаним істориками Володимиром Калініченком, Володимиром Ткаченком, Миколою Трояном та Іллею Шульгою. Книгу пронизує глибокий гострий науково-публіцистичний коментар В.Маняка та Л. Коваленко-Маняк[3, c. 289-293].

"Національна катастрофа України" — так названо розділ збірника документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе "Чорна книга України". В ній подано документи про дійсний стан речей у 30-ті роки в Україні, що є комплексом підготовки, перебігу й наслідків голодового лихоліття. Представлено також ряд свідчень людей, які пережили жах голодомору. Вражає те, що у спогадах-свідченнях, згадуючи про колективізацію, розкуркулення, страждання від голоду, люди і нині наголошують саме на тому, що вони були "середняками" чи "бідняками", а не "куркулями", — настільки міцно селянам вбивалася у свідомість комуністична ідеологія.

Голодомор став формою терору голодом, методом геноциду українського народу, засобом морального тиску на суспільство, жорстокою платою за сталінські модернізацію та «великий перелом»[2, c. 386].

Висновки

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектору в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.