1. Американська модель управління національною економікою.

2. Шведська модель управління національною економікою.

3. Японська модель управління національною економікою.

4. Китайська модель управління національною економікою.

5. Німецька модель управління національною економікою.

Список використаної літератури.

Вступ

Відомо, що кожний тип економічної системи може включати кілька моделей економіки. Так, в епоху вільного ринку залежно від ступеня розвитку відносин власності та організаційно-економічних відносин виникають два види товарного виробництва. Першим історично було просте товарне господарство селян і ремісників, які виготовляли продукти власною працею і використовували порівняно прості знаряддя. В цьому випадку через досить низьку продуктивність працівників сфера товарного виробництва і обігу була розвинена недостатньо і нерідко межувала з натуральним господарством, якому належали основні позиції в економіці. При капіталізмі з'являється розвинене товарне господарство, коли майже всі продукти перетворюються на товари. Предметом купівлі і продажу стає і робоча сила людей. Розвинене товарне виробництво швидко розвивалося в умовах приватнокапіталістичного привласнення. В XX ст. цьому сприяла також власність акціонерних товариств, кооперативів і спілок.

1. Американська модель управління національною економікою

Ліберальна (американська) модель передбачає втручання в економіку держави за залишковим принципом, тобто втручання в ті процеси, які не регулюються ринковим механізмом. Державне регулювання зводиться до встановлення "правил гри", створення належних умов для ведення бізнесу, вирішення проблем соціального характеру, використання державних інвестицій.

Американська (лiберальна) модель у чистому виглядi реалiзується в США i виходить з iдеї максимiзацiї свободи економiчної дiяльностi. Вона передбачає участь держави в регулюваннi за "залишковим принципом": втручання в аспекти, якi не в змозi регулювати ринок; держава створює максимально сприятливi умови для функцiонування приватного капiталу.

Початок 80-х рокiв у США ознаменувався рiзким посиленням неокласичних тенденцiй, що дало змогу говорити про "неокласичну революцiю". В комплексi пiдхiд до цiєї "революцiї" описувався документом адмiнiстрацiї Р. Рейгана "Новий початок для Америки. Програма економiчного оздоровлення", опублiкованим у 1981 р. Програма передбачала лiбералiзацiю податкової системи, скорочення граничних термiнiв амортизацiї, стримування росту державних витрат i державного боргу, скорочення асигнувань на соцiальнi програми та збiльшення вiйськових витрат [1, с. 164].

Адмiнiстрацiя президента Б. Клiнтона, зiткнувшись з негативними наслiдками "рейганомiки", продовженої урядом Дж. Буша (скорочення темпiв зростання, прискорення iнфляцiї, бюджетний дефiцит, структурнi проблеми) на тлi розгортання свiтової економiчної кризи, змушена була зробити ряд вiдступiв вiд традицiйної неокласики. Наприкiнцi 1992 р. на конференцiї з питань економiки у м. Лiттл-Рок, де був присутнiй Б. Клiнтон, прийнято комплекс завдань нової адмiнiстрацiї, який, зокрема, включав збiльшення капiталовкладень для пожвавлення економiки, пiдвищення доступностi капiталу через перегляд правил роботи кредитних установ, поєднання iнвестицiйних програм з планом скорочення бюджетного дефiциту, зниження витрат на медобслуговування та пiдвищення загального медичного страхування для скорочення дефiциту. Багатьма економiстами та урядовцями Європи перемога Клiнтона в США розглядається як сигнал до вiдходу вiд стратегiї "laissez-faire" [5, с. 165].

Основним важелем регулювання виступає бюджетно-фiнансова полiтика. В 1990-1993 рр. через держбюджет перерозподiлялось понад 36 % ВВП [1, с. 165]. США вiдомi жорстким кредитно-фiнансовим регулюванням. Податкова система зорiєнтована на стимулювання приватних iнвестицiй.

Для економiки США характерна невисока частка держвласностi, державнi iнвестицiї спрямовуються здебiльшого у капiталомiсткi галузi i такi, що не викликають iнтересу у приватного капiталу. Практикується створення пiдприємств з наступною передачею їх до приватного сектора. Майже 50 % витрат на НДДКР здiйснюється державою.

Орiєнтир соцiальної полiтики — сприяння акумуляцiї та перерозподiлу коштiв населення в цiлому. Так, пенсiйний фонд лише на 1 % формується за рахунок державних внескiв. Водночас активно дiє система державної соцiальної допомоги, 2/3 видаткiв якої мають негрошову цiльову форму. 21,1 % населення на кiнець 80-х років був охоплений державним медичним страхуванням [5, с. 166]. На той же час соцiальнi витрати становили 50 % видаткiв федерального бюджету, 60 % — мiсцевих бюджетiв [5, с. 166].

Важливими специфiчними рисами економiчної моделi США є федеративний державний устрiй i зумовлена ним багатополюснiсть економiчної системи. З одного боку, це сприяє пiдвищенню економiчної безпеки країни, з iншого — вимагає проведення особливої полiтики з координацiї впливових регiональних iнтересiв.

Таким чином, американська модель спирається i розраховує на економiчну активнiсть громадян, скеровуючи їхній iнтерес до максимiзацiї прибутку у суспiльно вигiдне рiчище.

2. Шведська модель управління національною економікою

Соціал-демократична (шведська) модель, яка впроваджується у скандинавських країнах та частково у Португалії, Іспанії, передбачає посилену увагу до соціальної сфери, рівня зайнятості, соціального забезпечення, трудових відносин та жорсткої політики доходів. Головним орієнтиром цієї моделі є забезпечення максимально сприятливих умов для виявлення кожним суб'єктом власної суспільно-корисної активності, активне втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту, домінування ідей рівності та солідарності.

Уряд соцiал-демократiв Швецiї у 1982 р., зiткнувшись iз структурним спадом, оголосив про програму "третього шляху", вiдмiнного як вiд стимулювання пропозицiї, так i вiд пiдтримки попиту. Прiоритетними було оголошено досягнення повної зайнятостi, розширення обсягiв виробництва та забезпечення його високої конкурентоздатностi, пiдвищення темпiв зростання, високий рiвень життя, регiональна збалансованiсть, стабiльнiсть державних фiнансiв, пiдтримання зовнiшньоторговельного та платiжного балансiв.

На державних пiдприємствах наприкiнцi 80-х років працювало 11-13 % всiх зайнятих, держвласнiсть мала високу питому вагу у гiрничовидобувнiй, сталеплавильнiй промисловостi, електроенергетицi, сферi послуг, причому на державних пiдприємствах системи соцiальних послуг працювало 92 % зайнятих у галузi.

У 1987 р. на соцiальнi потреби витрачалось 31-35 % ВНП, а на початку 90-х державнi витрати на соцiальне забезпечення складали понад 40 % ВВП. На вiдмiну вiд американської моделi переважна частка соціальних коштiв формується за рахунок внескiв пiдприємцiв, iснує система страхових зобов'язань пiдприємцiв. 31 % пенсiйного фонду вноситься державою [5, с. 311].

Головним орiєнтиром шведської моделi є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву iндивiдом його суспiльно-корисної активностi.

Характерною рисою шведської системи надання соціального забезпечення і послуг у 1980-ті роки були (та, власне, залишаються й досі) інституціоналізм і децентралізація її структури. Практично це означає, що у Швеції соціальними питаннями відали автономні, тобто самоврядні в адміністративному, правовому, фінансовому аспектах діяльності, державні, муніципальні та окружні управління. Кожний напрям соціальної сфери мав своє спеціалізоване управління.

Функції управлінь (міністерств), що опікувалися соціальними питаннями, були і є чітко розмежованими. Після прийняття Рикстагом важливого закону у цій сфері створювалося відносно нове управління, що фінансувалося з бюджетних коштів (крім національного управління соціального страхування і національного керівництва охорони праці в промисловості).

Місцеві органи займалися обладнанням шкіл, медичних закладів, дитячих садків, спортивних і культурних центрів, організацією відпочинку населення. Фінансування соціальних програм здійснювалося з коштів, що надходили до місцевих скарбниць від підприємців у вигляді комунального податку на прибуток.

Важливу роль у розвитку соціальної сфери відігравали добровільні асоціації, що мали назву «групи тиску». Більшість із них володіли юридичними правами, користувалися фінансовою підтримкою держави, але були незалежною соціальною силою. Наприклад: у галузі освіти діяли спілка вчителів і організації учнів старших класів. Існували організації квартиронаймачів, що вирішували свої проблеми шляхом переговорів із асоціаціями приватних власників житла, а також із місцевими органами влади. Третина всіх пенсіонерів країни входила до національної спілки. Окрім того, пенсіонери були об’єднані ще у дві політичні організації – соціал-демократичну організацію пенсіонерів (25% усіх громадян пенсійного віку) і буржуазну державну спілку пенсіонерів. У країні функціонувало 25 організацій інвалідів, більшість з яких взаємодіяли в рамках Центрального комітету національних асоціацій інвалідів (ЦКНАІ).

У Швеції соціальна політика була й залишається дотепер одним із головних елементів економічної політики. Всі заходи економічної політики розробляються і втілюються у життя з урахуванням їхніх соціальних результатів для широких народних мас.

Шведська соціально-економічна модель 80-х рр. ХХ ст. може багато в чому слугувати прикладом для України, соціально-економічна система якої вже багато років потребує не лише реорганізації, а й докорінної зміни. Шведський досвід повинен бути досліджуваний та застосований на благодатному українському ґрунті з відповідним врахуванням національних і побутово-господарчих особливостей розвитку нашого суспільства. А якщо до того ж підвищити рівень національної свідомості, загальної освіченості (у тому числі в соціальних та наукових питаннях) і політичної волі керівництва держави, то в Україні можна буде побудувати поміркований (консервативний) народний капіталізм, що відповідає глибинним сподіванням українських громадян. А без суттєвих політичних змін у вищих щаблях влади і проведення адміністративно-територіальної реформи на докорінне розв’язання соціально-економічних проблем у нашій державі годі сподіватися.

Головним орієнтиром шведської моделі є, таким чином, забезпечення максимально сприятливих умов для вияву індивідом його суспільно-корисної активності.

3. Японська модель управління національною економікою

Японська модель ринкового господарства передбачає досить високий рівень керованості за допомогою позадержавних об'єднань, РАД, особливої ролі фінансово-банківських установ. Основні фонди держави майже повністю зосереджені в галузях інфраструктури, що допомагає створити сприятливі умови для розвитку приватного сектора економіки. Японська модель регулювання будується шляхом поєднання державних і приватних інтересів на основі застосування позаекономічних важелів-планів, прогнозів, програм, рекомендацій тощо. В регулюванні домінує психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів колективним і державним.

Хоча розмови про „японське диво” у загальному майже припинилися, феномен японської економіки продовжує викликати підвищений інтерес. Цікаво, чому країна з величезною зовнішньоекономічною залежністю, практично позбавлена природних ресурсів, незважаючи на всі непорозуміння і катаклізми останніх двох десятиріч, продовжує неухильно зміцнювати свої економічні (а разом з ними і політичні) позиції на світовій арені? Зберігаючи роль світового лідера з багатьох найважливіших напрямків науково-технічного прогресу, Японія при цьому демонструє надзвичайно високий ступінь адаптації до умов, що змінюються з розвитком економіки. Ці переміни відбуваються не просто на базі технологічних нововведень, але в безперервній і надто складній взаємодії техніки, технології, економічних і соціально-політичних чинників. Особливості системи управління виробництвом в Японії зумовлені специфікою її природних умов та економічної системи, історичними, поведінковими та культурними традиціями. На феномені японського управління позначилися обмеженість, а то і відсутність деяких найважливіших природних сировинних ресурсів: вугілля, залізної руди, нафти та ін. За останнє століття японський народ зумів створити суспільні інститути і норми соціальної поведінки, покликані нейтралізувати дію несприятливих економічних чинників. У зв'язку з обмеженістю сировинних ресурсів нинішня економічна система Японії орієнтована передусім на виробництво послуг і знань на основі мікроелектроніки, біотехнології і технології нових матеріалів.

Запозичаючи і удосконалюючи зарубіжну передову технологію, Японія не тільки досягла світового технічного рівня в більшості галузей економіки, але й зуміла створити потужні засади на міжнародному ринку технологій майбутнього. В прикладних дослідженнях і розробках, а також в управлінні інноваційною діяльністю, Японія забезпечила собі певні переваги перед Заходом, але все ще відстає за рівнем розвитку Фундаментальної науки.

На нинішній стадії економічного розвитку Японії нерозсудливо, та й неможливо продовжувати віддавати пріоритет тільки прикладним дослідженням і розробкам. По-перше, зменшується потік ліцензій на фундаментальні дослідження, на базі яких можуть бути зроблені вдосконалення. Західні компанії все менш схильні продавати такі ліцензії Японії. По-друге, ігнорування фундаментальних досліджень позбавило японські компанії можливості ефективного обміну. По-третє, одностороння політика стимулювання прикладних досліджень знизила статус зайнятих фундаментальними дослідженнями, зменшила їхні можливості в дослідних підрозділах корпорацій. Ці і ряд інших реалій японського "технологічного клімату" породили почуття кризи, що отримало широке розповсюдження серед учених і технічних фахівців в 70-ті роки. В ці ж роки різко загострились торгово-економічні протиріччя Японії з США і західноєвропейськими країнами. Перед Японією повстало завдання пошуку засобів використання власних технічних можливостей для забезпечення економічної безпеки. Слід також підкреслити, що в процесі "змагань з Заходом" Японія, слідуючи імітаційній стратегії економічного розвитку, мала можливість враховувати досвід інших країн і вчасно та досить ефективно брати під контроль небажані наслідки розвитку економіки.

4. Китайська модель управління національною економікою

Соціально-економічні реформи в Китаї розпочалися з 1978 р. – значно раніше, ніж в інших соціалістичних країнах з директивним плановим господарством. За своїм геополітичним й ідеологічним значенням вони важливіші, ніж в інших постсоціалістичних країнах, крім, мабуть, Росії.

По-перше, вони дали економічному розвитку Китаю поштовх, що спричинив корінні зміни в геополітичному розміщенні сил.

Якщо навіть у перспективі Китай не зможе підтримувати високі темпи економічного росту (це представляється малоймовірним), то збереження їх на половинному рівні, перетворить країну в другу наддержаву протягом наступних двох десятиліть.

По-друге, результати китайських реформ мають велике ідеологічне значення. Крах радянського й східноєвропейського соціалістичного експерименту однозначно інтерпретується переважною більшістю політиків і вчених як тотальна поразка комуністичної ідеї в змаганні з капіталізмом. Китайські керівники й теоретики не згодні з такими висновками, затверджуючи, що вони від комуністичної ідеї не відмовляються, оскільки успіхи країни доводять її потенціал, а крах радянської й східноєвропейської соціально-економічної системи означає лише невдачу певних моделей соціалістичного (комуністичного) розвитку. На таких позиціях стоїть і В’єтнам, чиї економічні успіхи менш вражаючі, ніж китайські, але досягнуті в принципі тими ж методами.

Звідси ідеологічне значення китайського феномена. Не випадково проявляється прагнення різних держав використати «китайську карту» для підкріплення своїх, нерідко прямо протилежних по ідейному змісті концепцій. Для цього, як правило, акцент робиться на задовільняючих ту або іншу сторону аспектах китайської моделі. Інші ж характеристики інтерпретуються, відповідним чином: благо, різноманіття, складність і суперечливість історичного шляху розвитку такої гігантської країни, як Китай, дозволяють вибрати доцільні аргументи для підкріплення самих різноманітних теорій.

Від 1950 по 1978 р. китайська економіка була в основному економікою централізованого планування. З 1978 року в Китаї проводилась економічна реформа, яка охопила три етапи: сільську лібералізацію (передачу земель в оренду і вивільнення цін на власницьку ініціативу фермерів), відкриття економіки для міжнародної торгівлі, розширення самостійності промислових підприємств. При цьому сформувався подвійний підхід до державного регулювання: збереження державного контролю за державними підприємствами і розвиток недержавних підприємств поза контролем держави. Зараз у Китаї великі державні підприємства залишаються об'єктом централізованого планування, хоча питома вага продукції, охопленої централізованим плануванням зменшується. Іншими словами, в країні сформувалась двосекторна економіка.

Основні економічні функції держави в сучасному Китаї зводяться до формування наукової стратегії і формування народногосподарських планів в цілому; узгодження регіональних і галузевих планів та господарських зв'язків; активного впливу на економічне ринкове середовище через розробку нормативних актів, удосконалення системи цін, податків, кредитів; складання планів розвитку науки, техніки і їх активного впровадження у виробництво; сприяння розширенню дії внутрішнього і зовнішнього ринків, включення в їх сферу підприємств, надання їм необхідної інформації про кон'юнктуру ринків, можливості економічного співробітництва.

З розвитком ринкових відносин державне регулювання переорієнтовується з безпосередньої участі в капітальному будівництві, розвитку матеріального виробництва та інфраструктури на мобілізацію і розподіл ресурсів, використання податкової системи, механізмів грошового обігу, ціноутворення.

5. Німецька модель управління національною економікою

Неоліберальна (німецька) модель орієнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренції, стимулювання розвитку малого бізнесу, зростання зайнятості, соціальної спрямованості розвитку ринку, економічної безпеки працівникам, вирівнювання доходів, соціальне страхування, забезпечення мінімальної оплати праці.

Нiмецька (неолiберальна) модель, яка здiйснюється у ФРН, орiєнтує державне регулювання на усунення перешкод для конкуренцiї, для чого пiдтримуються умови вiдтворення, зокрема — стимулювання дрiбного бiзнесу, полiтика зайнятостi тощо. Гаслом цiєї моделi є "Ринок — для всiх", тому значна увага придiляється соцiальнiй спрямованостi дiї ринку, iснує розгалужена система соцiальних виплат.

Фундамент нiмецької моделi сформувався пiд дiєю концепцiї "соцiального ринкового господарства". Ця концепцiя вперше сформульована у 1948 р. А. Мюллером-Армаком як синтез ордолiбералiзму (В. Ойкен) та неолiбералiзму (Ф. Хайек) i проводилася урядом Л. Ерхарда. З ордолiбералiзму взято положення про важливу роль держави в охоронi економiчного та соцiального порядкiв, з неолiбералiзму — про важливiсть саморегулювання ринку за пiдтриманням державою рамкових умов.

Основнi елементи економiчної полiтики держави А. Мюллер-Армак вбачав у:

— створеннi на пiдприємствi соцiального порядку, який оцiнює робiтника не лише з економiчної точки зору;

— здiйсненнi конкурентної органiзацiї економiки, полiтики зайнятостi та надання робiтниковi економiчної безпеки у рамках можливого;

— вирiвнюваннi доходiв людей економiчними засобами;

— соцiальному житловому будiвництвi;

— пiдтримцi рiвних шансiв пiдприємництва, кооперативної взаємодопомоги;

— запровадженнi соцiального страхування;

— забезпеченнi мiнiмуму оплати працi тощо [10, с. 219].

Отже, на вiдмiну вiд лiбералiзму концепцiя соцiального ринкового

господарства передбачає сильну державу.

Ключовим елементом концепцiї стало поняття господарського порядку, який є сукупнiсть форм координацiї економiчного процесу, i форми цi тiсно пов'язуються з порядком у суспiльнiй системi в цiлому. Порядок, на думку теоретикiв, можливий лише в тому разi, коли поведiнка людей вiдзначається дисциплiною, а дисциплiна визначається саме ринком, або, за висловом В. Ойкена, "така поведiнка можлива лише там, де з духу правильно осягнутої свободи виходить пiдтвердження необхiдностi бажаного порядку" [10, с. 220].

Коалiцiйний кабiнет Коля-Геншера у ФРН у 1983 р. розробив "Програму оновлення", яка передбачала пiдтримку приватного пiдприємництва шляхом зниження податкiв на прибуток, пiдвищення непрямих податкiв, скорочення державного регулювання та скасування регламентацiї дiяльностi компанiй, зниження соцiальних витрат з метою збiльшення бюджетних ресурсiв для розвитку виробництва, пiдвищення капiталовкладень для скорочення безробiття та пiдвищення темпiв збільшення, причому вiйськовi витрати продовжували зростати [10, 221]. Але попри такi заходи "консервативний зсув" лише надав iнших форм специфiчним рисам "соцiального ринкового господарства".

Регулювання здiйснюється кредитно-фiнансовими та валютно-фiнансовими важелями. У 1990-1993 рр. через бюджет перерозподiлялося 46-50 % ВВП [10, с. 222]. Реалізовується понад 10 тис. державних програм рiзних рiвнiв, що передбачають перерозподiл коштiв пiдприємствам. Податкова система орiєнтується на перерозподiл доходiв та стримування їх зростання. Пiд пряме державне регулювання пiдпадає близько 50 % новостворюваної вартостi [10, с. 223].

У державному секторi в 1990 р. вироблялося 10,9 % доданої вартостi. Держвласнiсть зосереджується в банкiвськiй сферi, вугiльнiй, сталевiй промисловостi, машинобудуваннi. На початку 80-х частка активiв, що належала державним кредитним установам, складала 62 % [10, с. 225].

Завдяки поєднанню економiчних i соцiальних орiєнтирiв нiмецька модель досягає оптимального спiввiдношення суспiльних та iндивiдуальних iнтересiв.

Висновок

Відомо, що всі країни, що йдуть ринковим шляхом розвитку, мають різні ринкові моделі. Скажімо, є ринок американський, швецький, німецький, японський тощо. На один з них може може орієнтуватися Україна.

Таким чином, застосовувати ту чи іншу існуючу модель ринкової економіки шляхом автоматичного запозичення неможливо. При виборі схеми державного регулювання економіки слід враховувати багато чинників: наявність конкретних умов, стан виробничого потенціалу, можливості забезпечення економічної безпеки, національний менталітет, традиції тощо.

На нинішньому етапі спостерігається значне зближення американської, європейської і японської моделей управління. Розвиток науково-технічного прогресу і конкуренції ведуть до нівелювання цих відмінностей. Однак деякі відмінності все ще зберігаються. В американській моделі управління краще, ніж в інших країнах поставлена робота по підготовці кадрів керівних структур, накопичений багатий досвід керівної діяльності. В зв'язку з тим, що в затратах на виробництво близько 70% припадає на працю, американські керівники орієнтуються на примінення празберігаючих методів виробництва з причини обмеженості та дороговизни людських ресурсів. Важливою особливістю американської моделі управління являється комплексне використання сильних сторін на мікрорівні (фірма) і макрорівні (державне регулювання). В зовнішній торгівлі і пересуванні капіталу домінуючі позиції займпють великі фірми, вони враховують вплив окремих підприємств на міжнародну спеціалізацію країни, їх здатність адаптуватися до макроекрекономічних умов виробництва, їх пріоритетне положення в розробці і створенні нових товарів, кооперування виробництва і збуту з фірмами інших країн для взаємопередачі технологій.

Список використаної літератури

1. Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.

2. Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.

3. Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 2003. — № 5. — С. 12-21

4. Долішній М. Моделі державного регулювання в ринковій економіці // Економіка України. -1999. -№ 6. — С. 13-22

5. Корецький М. Сучасні моделі ринкової економіки у розвинених країнах // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 1. — С. 93-102.

6. Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с

7. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2007. — 262 с.

8. Черевко Г. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.

9. Юхименко П. І. Економічна історія: Навчальний посібник. -К.: Вікар, 2004. -341 с.