Мораль і моральність

Вступ.

1. Проблема сутності моралі.

2. Соціальні функції та ціннісний зміст моралі.

3. Сутність морального спілкування. Моральні відносини.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Перед сучасною цивілізацією постала низка проблем, пов'язаних із можливістю виживання людства як виду та збереження феномена планетарного життя. Серед найгостріших на межі тисячоліть — екологічна, демографічна, ресурсо-енергетична та ядерна безпеки. Причини їх породжені суперечністю між розвитком цивілізації та культури. Людство досягло великих успіхів у пізнанні таємниць природи, підпорядкувало своїм потребам інші види планетарного життя, навчилося виробляти необхідні засоби для гарантованого виживання.

Однак стає усе очевиднішим, що людство не опанувало власної природи і тому перебуває у постійній небезпеці її стихійних виявів. Складність сучасного життя, що визначилася як криза гуманізму, ставить людство перед необхідністю зосередження уваги на чинниках, здатних відкрити перспективи подальшого розвитку і усунути відчуття наближення есхатології історії.

Одним із вагомих факторів применшення стихійної змагальності воль, характерної для сучасної постіндустріальної цивілізації, є відповідальна мораль. Вона оперта на свідомий, розумно визначений вибір морально доброго. Критерій його — діяльність, що утверджує людину як розумну, творчу і, отже, людяну істоту.

1. Проблема сутності моралі

Дослідження сутності та специфіки моралі має свою історію і здійснюється у декількох напрямках. Увага дослідників зосереджується на феномені моральності та на сутнісних рисах моралі. Однак, як зазначає О. Дробницький, у сучасній західній науці, наприклад, в метаетиці логічного позитивізму та лінгвістичного аналізу, "питання щодо того, які загалом норми і цінності діють у суспільстві та які функції вони виконують, зовсім не ставиться" [5, с. 9].

Іншу тенденцію відображають ті напрямки, що зорієнтовані на антисцієнтистську традицію, як, наприклад, екзистенціалізм. Моральність вони розглядають як іманентну людському буттю. Тому вважається, що її неможливо в принципі визначити. Адже проблема моральності тлумачиться як онтологічна, Тобто в контексті питання про буття чи небуття людини, та що таке людина загалом. Так, Гайдеґґер, у поділі духовного досвіду на "етику", "логіку" та "фізику" вбачає явище втрати цілісності свідомості. На тих же позиціях стоять Г. Марсель та К. Ясперс. Розглядаючи мораль як універсальну цінність, вони перебувають у певній опозиції до спроб виокремлення моральності в сферу спеціально теоретичного аналізу.

Активна розробка моральної проблематики мала місце в Радянському Союзі, період, який називають "Доба відлиги" — 60—70 роки. У 80—90-х роках XX ст. в центр досліджень висувалася проблема суб'єкта моральної свідомості та діяльності, а також здійснювалися пошуки шляхів удосконалення моральнісного відношення людини до світу з метою удосконалення наявної форми соціального життя. Фундаментальні дослідження моральної проблематики виявили цікаві процеси як у соціально-практичній, так і в духовній сферах життя. Соціальна практика відкрилася очевидною обмеженістю. Соціалізм показав себе як система, не здатна включити людський творчий потенціал у сферу матеріального виробництва.

У філософсько-теоретичному плані були досліджені вихідні поняття етичної теорії: поняття сутності та структури моралі, її місця і значення в творенні суспільності життя. Цінність досліджень полягала в логічному обґрунтуванні ідеї нетотожності понять "суспільність" і "соціальність" (висловленої К. Марксом). У контексті соціальних реалій 70—90-х роках проблема визначилася у вигляді суперечності між суспільністю людини і обмеженістю соціальних умов для її самоутвердження. Проблема сутності моралі досліджується в працях О. Шишкіна, Л. Архангельського, О. Титаренка, Ю. Согомонова, О. Дробницького, А. Гусейнова, О. Фортової. У навчальному посібнику "Марксистская этика" за ред. О. Титаренка (М., 1980) виділено розділ під назвою "Сутність, структура та функції моралі". В монографії О. Дробницького "Понятие морали" (М., 1974) центральними є проблеми сутності моралі та специфічної природи морального відношення людини до світу.

Визначення вихідних понять "сутність моралі", "структура моралі", обґрунтування ідей морального прогресу, ролі моральнісного відношення у творенні атмосфери людяності життя тощо набувають нині актуального значення не лише для етичної теорії, але і для осмислення духовних процесів, що відбуваються в суспільстві, зокрема в Україні в умовах державотворення. Актуальні вони також для практики морального виховання.

У дослідженні сутності моралі виділяються два різних підходи до розв'язання проблеми. Один пов'язаний з виведенням природи моралі з якоїсь єдиної субстанційної основи. Другий — з пошуком та обґрунтуванням властивих саме їй рис шляхом уникання процедури редукування їх до універсально-філософських постулатів. Критика редукціонізму Просвітництва, що зводив поняття морального обов'язку до розумно визначеного інтересу, опертого на природні потреби людини, була здійснена в етиці Канта. Він поставив проблему виділення моральності в окрему галузь, що не редукується до інших сфер духовного досвіду. Однак наявна в етиці Канта абсолютизація спекулятивного мислення спричиняла розчленування і протиставлення чуттєвого і розумно-вольового начал у моральному досвіді людини. Принципи моралі він розглядає як апріорні, такі, що не виводяться з досвіду, а є трансцендентальними істинами чистого розуму. У такий спосіб мораль була виведена за межі історичного процесу її формування та розвитку в діяльнісному самостановленні людства.

У сучасній науці тенденції редукціонізму пов'язуються з розчленуванням цілісності моральної свідомості на раціональну та емоційну сфери. При цьому раціональне ототожнюється з сутнісним у проявах людини, а емоційно-чуттєве начало біологізується або тлумачиться як асоціальне.

Очевидно, що плідною є позиція синтезу багатого досвіду суспільності стосунків, опертого на багатство чуттєвого досвіду та раціонально визначеного вибору діяльності.

2. Соціальні функції та ціннісний зміст моралі

Сучасна етична теорія ґрунтовно дослідила проблему функцій моралі. Вона, до певної міри, навіть абсолютизувала цей аспект феномена моральності на підставі витлумачення моральних вимог як ідеального уособлення ідеї моральності. Суб'єкт життєвості був осмислений при цьому не як суб'єкт моральності, тобто не як її творець, а переважно як об'єкт регулятивного впливу норм і вимог.

У навчальному посібнику "Марксистская этика" щодо місця моральної регуляції в житті говориться: "Моральні підвалини суспільного життя виражаються в упорядкованій системі моральнісної регуляції, що охоплює як об'єктивну, так і суб'єктивну площини буття людини" [2, с. 108]. Функціональний підхід до моралі відображає певні тенденції в суспільному житті. Він розглядає мораль переважно в її "оберігаючій" функції: як засіб "утримання" стосунків у межах, що усталилися. Як говорить К. Маркс, "урегульованість і порядок є саме формою суспільного зміцнення цього способу виробництва і тому його відносної емансипації від просто випадку і просто сваволі" [3, с 328]. Творчість стосунків при цьому бачиться як "свідомий вибір" у межах конкретних (пропонованих) обставин. Тим самим підносяться до рівня ідеальних реально існуючі стосунки. Функціональний підхід розглядає цінність моралі у трьох головних аспектах її вияву: регулятивному, пізнавальному та виховному.

Справді, мораль є джерелом регуляції стосунків, оскільки закріплює досягнутий рівень уявлень про морально цінне. Взята у цій своїй функції, вона "типізує" поведінку, забезпечуючи зовнішню сторону дотримання. Ці межі відповідають переваж-но поняттю "етикетна поведінка", "належна поведінка". Тою мірою, якою зовнішнє і внутрішнє, форма і зміст стосунків не співпадають, розуміння моралі як засобу регуляції мало що пояснює в механізмі творення людяності життя. Моральні стосунки в спільноті формують у свідомості особи образ належної поведінки. Оформлена образом належного, життєва енергетика кожного з суб'єктів життєвості створює певну атмосферу приязні (або видимість її) в стосунках. К. Лоренц визначав цей феномен як "ритуалізовану поведінку". У випадку несуперечливості вимог суспільного середовища уявленням особи про належне та особистісно бажане, вона в стосунках дотримується тих вимог. Більше того, вироблені уявлення здатні входити в глибинні структури свідомості, визначатися як складова світоглядних переконань. Однак сприйняття реально наявного в стосунках як ідеального здатне спричиняти внутрішню самодостатність. Це накладає обмеження на стосунки, не даючи їм розгортатися у бік творчості. Певним гарантом соціальної злагоди є об'єктивовані форми моральності: громадянське суспільство, держава. Вони закріплюють вимоги дотримання належної поведінки творенням суспільної думки, що стимулює злагоду, формує бажані моделі стосунків. Окрім того, вони опирають свої вимоги на закони в разі вираженої асоціальності поведінки. Регулюється виконання законів відповідними адміністративно-правовими соціальними інституціями. Тою мірою, якою закони не суперечать моральним поняттям, вони сприяють творенню і утриманню соціальної злагоди, хоча як відчужена форма існування суспільності, вони не формують моральної свідомості.

Питання моральної регуляції набуває сутнісної визначеності за умови, що має місце внутрішня регуляція, і що суб'єкт визначається уставленні до себе як свідомий суб'єкт морального вибору. Мова при цьому іде не лише про межі "пропонованих" обставин. Як правило, в цих межах найчастіше достатніми є усталені норми, традиції, звичаї тощо. Вони не створюють підстав для творчого вибору вже тому, що репродукують стосунки, дії, вчинки, форми яких окреслені традицією, сприйнятні й виконуються саме тому, що не дають підстав для внутрішнього конфлікту. Але вони відображають і своє інше, а саме те, що не спонукають або мало спонукають усвідомлений моральний вибір. Це зумовлене наявним тлом суспільності. Воно створюється безпосередньо в стосунках і дає відчуття психічної комфортності існування. Проблема вибору набуває актуальності, коли йдеться про суттєві сторони стосунків, що не вкладаються в освоєні і усталені в звичаях та нормах способи їх творення. У виборі відкривається міра людяності його суб'єкта, людська спроможність особи. Ситуація вибору завжди ставить особу перед необхідністю діалогу з собою, навіть якщо він має нерозгорнутий характер, а вибір виглядає безальтернативним і безконфліктним. Діалог із собою включає механізм совісті, що дійсний, передовсім, як засіб перевірки власних можливостей, а отже, здійснюється у формах саморефлексії. У статусі суб'єкта морального вибору особа здатна виступати найсуворішим суддею власних намірів та вчинків. Ця "регуляція" значно цінніша для усуспільнення життя, ніж регуляція у вигляді "громадської Думки", особливо коли вона розійшлася з інтересами особистості.

Суб'єкт свідомого морального вибору є носієм розумної волі та бере активну участь у становленні моральнісного відношення до світу в формах, що не суперечать ідеалу суспільності. Свідомий вибір засвідчує наявність свідомого освоєння моралі та об'єктивацію її вимог у змісті діяльності. Лише в такому сенсі слушно говорити про "регулятивну функцію моралі як об'єднавчу" [1, с. 53].

Мораль як предмет пізнання досягає об'єктивації в діяльності особи. В такій своїй функції вона не лише "орієнтує" в дійсності, але є джерелом саморозвитку — сходження від рівня історично-конкретного до всезагального. Тому про пізнавальну функцію моралі доцільно говорити в плані пізнання її цінності для творення сутнісної визначеності стосунків з привілею людини почуватися суб'єктом моральності, тобто почуватися справді людиною.

Важливим джерелом забезпечення функціонування моралі як живого процесу її творення в стосунках є моральне виховання. Наголосимо, що мова йде не про виховний процес як такий, а про творення моральності в моральнісних взаємодіях спілкування. Це живий обмін людськими сутнісними силами, в якому світом одної особистості запалюється, надихається і організується світ іншої.

Стосунки, що мають невідчужений, неформалізований характер, виявляють сутність процесу саме як моральнісного. Суб'єкти спілкування взаємодіють предметно, оскільки у виховному процесі відбувається передача і сприйняття досвіду стосунків, тобто створюється атмосфера суспільності.

Конкретизованою її формою є передача досвіду входження в поле людських знань, творення уміння та потреби пізнання. Вчитель є носієм освоєного досвіду спілкування, що виявляє себе як моральна культура — як сконцентрований у суб'єкті досвід людяності. Тому він набув об'єктивованого в образі та втіленого в практиці стосунків індивідуально-неповторного вияву людяності. Саме тому він цінний для апробації здатності моралі "творити" неповторну людську особистість. Це вияв всезагального в індивідуальному. Принаймні таким є ідеал особистості, яку можна назвати Вчителем. Предмет пізнання, що стає підставою для небайдужості, формує собою зміст відношення, суттєво впливає на його якість. Скажімо, предмет, що духовно підносить людей, включених у процес сприймання та переживання його краси і змістовності, створює атмосферу загальної внутрішньої злагоди і спільного спрямування почуттів суб'єктів спілкування на утвердження якостей об'єкта. Навпаки, явища пересічні або виражено негативні розбалансовують духовні структури суб'єктів спілкування, навіть якщо їх думки і погляди на явище суттєво збігаються. У виховному процесі, що здійснюється належним способом, досвід Учителя стає джерелом творення моральності тою мірою, якою є не декларуванням цінності моралі, а виявляє себе у формах морального ставлення до предмету викладання та до суб'єктів сприймання. Зміст наукового знання набуває морального забарвлення, коли він виявляє свою визначеність як істина, добро і краса. Скажімо, зміст наукових знань у педагогічному процесі завжди опосередкований для учнів образом носія цього змісту — вчителя. Невиразність його особистості присутня у кожному з її проявів. Відповідно репродукується невиразність у стосунках, байдужість до знань тощо. І навпаки, яскрава особистість відсвічує багатством граней в стосунках з вихованцями, вдало уникаючи формалізму, стереотипів у підходах до творення ситуації спілкування. Знання, що несе вчитель, зігріті його небайдужістю. Вони є наслідком особистісно пережитого пошуку істини, а отже укладені в яскраві, доступні, і тому легко засвоювані форми.

В атмосфері стосунків, де поняття "ділове спілкування" здійснюється у вигляді творення моральнісних взаємодій, моральністю осягається увесь процес: зміст знання, спосіб його передачі, спосіб відношення до нього суб'єктів сприймання — учнів. В атмосфері моральності і завдяки їй задіюється моральнісний потенціал вихованців. Наявна в дитині потреба злагоди стосунків, гармонії спілкування розвиває та удосконалює її психічні та інтелектуальні структури.

Отже, моральне виховання — це явище введення суб'єкта Життєвості в поле людських стосунків, тобто поле творення Духовних зв'язків. Усе, що складає специфічно людське життя, як уже було сказано, є наслідком творчих взаємодій людей — творення ними суспільності життя. Освоєння стосунків Шляхом безпосередньої участі в їх творенні формує і впорядковує духовні структури людини, визначає здатність бути людиною. В моральному вихованні методологічно плідним є діалектичний зв'язок моральності виховної мети та моральності засобів.

3. Сутність морального спілкування. Моральні відносини

Сучасна наука розглядає спілкування як універсальну форму творення та функціонування духовного досвіду людства. Одне з можливих визначень спілкування таке: це діяльність творення суспільності життя у певному соціальному просторі, у суспільних взаємодіях, зумовлених потребами суб'єктів життєдіяльності; це обмін уміннями і навичками, здібностями, досвідом діяльності та її наслідками. Конкретизація змісту поняття допомагає розкрити його масштабність і сутнісну визначеність: способу творення та існування свідомості, а отже — і людини як виду розумного життя. Спілкування об'єктивно зумовлене діяльнісною сутністю людини і є найбільш адекватним виявом творчого характеру суспільності. Як таке спілкування є предметом спеціального дослідження значної кількості наук: загальної та соціальної психології, соціології, педагогіки, етики, естетики, лінгвістики, семіотики, теорії культури, теорії інформації, зрештою, філософії [10, с 5].

Форми спілкування, що виробилися у суспільному способі людського життя і на його основі, — надзвичайно багаті. Це безпосереднє і опосередковане (простором і часом, або і тим, і другим): спілкування, укладене у визначені, внутрішньо завершені форми (ритуалізоване та спілкування у вигляді живого процесу розгортання людських стосунків). Метою тут є спілкування як таке (потреба в іншій людині). Інший його тип — спілкування, опосередковане конкретною потребою тощо. Так, у професійній етиці, як показано в попередній темі, спілкування опосередковане предметом: потребами, що продиктовані вимогами професії. Люди вступають у стосунки з необхідності: удосконалити, поглибити фахові знання. Темпи та якість їх набуття залежать однак від більш загального чинника — від рівня культури спілкування. Уміння сприйняти, осмислити та пережити чужу думку визначає здатність швидко та ефективно навчатися. Чим же є спілкування як моральний феномен та які його етичні засади?

Вихідним моментом аналізу етичного аспекту спілкування є усвідомлення його моральнісної природи. Моральним критерієм осягаються усі види, форми, способи спілкування. Коли мова йде про відчуження, то воно розглядається в контексті чинників, що спричинили руйнацію потреби та здатності спілкування. Моральним критерієм осягаються: мета і засоби, форма і зміст, процес і наслідки спілкування.

Моральне спілкування має передумовою моральну потребу у духовній взаємодії з іншою людиною. Часто остання визначалася для суб'єкта як мета. Спілкування набуває самоцінного змісту, не опосередковуючись жодною іншою потребою, крім радості чути, бачити людину, дихати одним повітрям з нею, розгортатися думками і почуттями навколо спільних об'єктів небайдужості.

Названа взаємодія духовних світів настільки сильна, що робить чудо: небайдужа нам людина відсутня, але спілкування з нею не припиняється. Подумки ми ведемо діалог, обмінюємося репліками і думками, радіємо її розумінню чи, навпаки, сумуємо, коли порузуміння втрачається. Взірці такого діалогу дають твори геніальних митців, у духовному досвіді яких постійно присутні світи інших людей (реальних чи витворених уявою).

Виражене моральнісне спрямування має спілкування, мета якого — долучення до світу талановитого митця, що уклався у його творчу спадщину. Твори мистецтва — це не посередники спілкування, а джерело живого спілкування. Твір — опредметнений дух генія, що як такий формує наш дух і налаштовує нас на моральну взаємодію. Справді, читаючи твори, скажімо, Пушкіна чи Цвєтаєвої, Шевченка чи Ліни Костенко, ми входимо в світ їх почувань і думок в їх досконалому, чуттєво осяжному вияві й внутрішньо організуємося цим світом. Лише у такий спосіб ми спроможні осягнути хоча б часточку духовної величі генія. І тою мірою спроможні, якою прагнемо відкрити для себе світ генія. У такому спілкуванні долаються часові та просторові межі. Історія, культура входять у духовні світи людини, народжуючи ефект безмежної співприсутності у бутті. В переживанні-спілкуванні зникають відстані, руйнуються межі віків і тисячоліть. Єдиною межею, що справді реально наявна, є межа наших здібностей спілкування, нашої потреби в ньому. Спілкування, викликане небайдужістю до предмета, розгортається в діалог культур, діалог досвідів.

У проаналізованих ситуаціях моральність потреби, що налаштовує на спілкування, визначає також моральну цінність наслідків. Наслідком злагодженого змістовного спілкування завжди є моральне удосконалення його суб'єктів.

Щодо спілкування як процесу, то тут слід брати до уваги не лише моральність мети, але і моральність засобів її досягнення. Труднощі виникають саме в процесі спілкування, коли зустрічаються різні людські досвіди, виявляючи різницю культур реагування на думки і переживання іншого.

Спілкування як морально визначений процес містить у собі мету: віднайти спільне, те, що цінне у досвіді сторін і завдяки чому вони є певною спільністю. Адже щоразу запереченню піддається не лише певна частка досвіду, але і частка єства його носія: його наміри, уподобання, ідеали тощо. Моральна цінність спілкування у його процесуальності, що є рухом до усвідомлення людиною себе через іншу і завдяки іншій. У морально визначеному спілкуванні його суб'єкти не лише відкривають для себе світ одне одного, а часто і власний світ. Процесуальність спілкування — не що інше, як його діалогічність. Моральна визначеність діалогу — у його спрямованості на спільний пошук істини.

Висновки

Мораль визначилася у культурі людства не лише як один із вагомих чинників творення злагоди у міжособистісних стосунках та всередині людських спільнот. Усі чесноти людства, а саме: здатність пізнання, здатність предметного формування дійсності, художні здібності тощо мають передумовою моральне відношення до світу. Небайдужість як усвідомлення самоцінності явищ здатна бачити у них мету та взаємодіяти з ними на засадах єдності мети і засобів. Зрештою, на емпіричному рівні людина здатна доходити висновку, що обмеженість мети або обмеженість засобів навіть за умови моральності мети дають руйнівні наслідки як для об'єкта, так і для суб'єкта.

Людство визначилося як свідомий суб'єкт життєвості у процесі творення стосунків. Вироблена ним суспільна організація стала певним гарантом злагоди всередині людських спільнот. Право, закони, державні та суспільні інституції регулюють стосунки на декількох рівнях складного соціального організму, утворюючи певну цілісність.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.