Моральна свідомість та проблеми естетики

1. В чому полягають основні функції моральної свідомості?.

2. Які нові теоретичні проблеми естетики розробляла естетика відродження

3. Поясніть значення понять «ідеал», «прагматизм».

Список використаної літератури.

1. В чому полягають основні функції моральної свідомості?

Моральна свідомість — форма суспільної свідомості, в якій знаходить своє відображення погляди і уявлення, норми і оцінки поведінки окремих індивідів, соціальних груп і суспільства в цілому. Моральна свідомість буває двох видів: індивідуальна і суспільна, в залежності від того хто є її носієм — індивід чи суспільство. Іноді говорять про так звану колективну свідомість.

В моральній свідомості виділяють два рівні: рівень суспільної ідеології (етичні теорії, моральні норми, принципи) і рівень суспільної психології (моральні почуття і уявлення про елементарні правила людського співжиття, звичаї, традиції, моральні якості особистості, мотиви щоденної поведінки особистості).

Моральна практика і моральна свідомість завжди взаємодіють, взаємозумовлюють одна одну. Моральна свідомість надає нормативний зразок для моральної поведінки, а практика відбивається у моральній свідомості. Разом з тим, співвідношення між практикою і свідомістю може мати різний ступінь відповідності. Критерієм їх відповідності чи невідповідності є дотримання норм моралі, які виступають як момент істини. У єдності моральної практики і моральної свідомості й функціонує мораль як складне, суперечливе соціальне явище.

Моральна свідомість характеризується універсальністю, здатністю все зробити об'єктом свого судження і оцінки з позицій абстрактних принципів дійсної людяності.

Мораль регулює поведінку людини, оцінює її вчинки, дії соціальних суб'єктів, тому важливе місце у структурі теоретичного рівня моральної свідомості посідає моральна оцінка. Вона є уявленням про моральні цінності вчинків, дій, їх відповідність належному. У моральній оцінці використовуються уявлення про добро і зло, справедливе і несправедливе, чесне і безчесне. Вона виражається у схваленні чи засудженні відповідної поведінки, вчинків особистості, дій соціальних інституцій, суб'єктів.

Поступово у процесі розвитку моральності у моральній свідомості виробляються уявлення про моральні якості особистості, її чесноти, що роблять її здатною жити відповідно до вимог моралі. У моральних якостях особистості конкретизуються ціннісні уявлення моральної свідомості про добре і зле, праведне і грішне у характеристиці людини. їх зміст відбиває вимоги до людини як суб'єкту моральних відносин.

Також поступово складається поняття морального Ідеалу як гіпотетичного образу морально досконалих суспільства і людини, як кінцева мета, до якої спрямовано моральний розвиток. Моральний ідеал особистості постає у моральній свідомості як критичне відкидання недосконалої дійсності і духовне перетворення її для власного розвитку і вдосконалення. Уявлення про суспільний моральний ідеал відбивали і відбивають недосконалість реального життя і надію на краще майбутнє, досконале життя (літературно-художні пошуки майбутнього, соціально-філософські утопії)[4, c.25-26].

Важливим елементом і поняттям моральної свідомості є ціннісна орієнтація як здатність моральної свідомості постійно за різних обставин спрямовувати думки й дії людини на досягнення певної моральної мети і результату. Моральні цінності орієнтують і формують свого роду тривалий план поведінки й діяльності людини. Одна з найпоширеніших дефініцій цінності, яка довгий час була загальноприйнятою, визначала цінність як суб'єктивну значущість певних явищ реальності, тобто їхню значущість з точки зору людини, суспільства та їх потреб. Існують два типи цінностей: цінності, сенс яких визначається наявними потребами й інтересами людини, які обслуговують самоствердження особистості, і цінності, що надають сенсу існуванню самої людини, які творять і відроджують людину в певній, принципово новій якості. Цінності другого типу в сучасній літературі інколи називають вищими, або культурними, або сенсожиттєвими, або й просто самоцінностями, оскільки щодо людського суб'єкта вони є чимось самостійним, самодостатнім і, отже, таким, що принципово вимагає морального ставлення до себе.

Будь-які норми моральної свідомості стосуються тих або інших конкретних виявів чи сторін суспільного життя. При цьому характеру морального нормативу можуть набувати як позитивні вимоги, що зобов'язують людину до здійснення певних учинків і реалізації в них певних якостей («поважай батьків!», «повертай борги!» тощо), так і заборони, що накладаються на відповідні діяльні волевияви людини («не вбивай!», «не вкради!», «не кажи неправду!» та ін.).

Величезна різноманітність норм сучасної моральної свідомості простягається від найзагальніших фундаментальних основоположень (як-от наведені) до норм чисто ситуаційних за своїм змістом, що не виходять за межі якогось часткового аспекту людської поведінки або повторюваного, але суто поверхового типу ситуацій спілкування. Перші, найфундаментальніші норми моралі, нерідко входять у людську свідомість у вигляді релігійних заповідей', заповідь — це й є така норма моральної свідомості, відносно якої існує переконання, що вона походить від певного авторитету, насамперед — авторитету потойбічного, божественного (класичний приклад —Десять заповідей, або Декалог Мойсея). Останні ж, суто поверхові або ситуаційні моральні нормативи, межують із правилами етикету й зовнішньої культури поведінки, а часто й самі безпосередньо постають у цій якості[6, c. 107-108].

Проте будь-які моральні норми, хоч якими б загальними або частковими, фундаментальними чи поверховими вони були, мають і певні спільні сутнісні риси, які власне й визначають їхню належність до сфери моралі. Це, насамперед:

— імперативність, тобто обов'язковість втіленого в них веління. При цьому обов'язковість власне моральних норм, на відміну від багатьох інших, має не гіпотетичний, умовний, а категоричний характер: людина в принципі має виконувати їх незалежно від будь-яких сторонніх міркувань. Небагато чого варті були б у моральному відношенні чесність або ввічливість особи, якби за ними стояло, скажімо, лише бажання сподобатися начальству; такі «чесноти» через це й називаються показними — на відміну від справжніх. Існують, звичайно, й більш значущі в моральному відношенні чинники, які людина не може не враховувати при виконанні певних норм, але про це йтиметься нижче. В цілому ж обов'язковість закладена в моральній нормі як такій і незалежно від зовнішніх обставин має саме категоричний характер;

— здатність до універсалізації (universalizability — термін сучасного англійського етика P. M. Гейєра). Про цю здатність моральної норми вже йшлося при розгляді відносин загальнолюдської і локальних систем моралі. Справді, сучасний досвід переконує, що в різних регіонах світу, в різних народів чи в різних шарах культури можна зустріти найрізноманітніші за змістом моральні Імперативи, і якби ми схотіли вилучити з них стовідсоткове універсальні, наші здобутки були б дуже малі. При цьому, однак, кожна, навіть найчастковіша, найповерховіша норма моралі, якщо тільки вона гідна цієї назви, здатна до універсалізації — неначе містить у собі відповідний універсалізуючий потенціал. Кожну, аж до найдріб'язковішої з числа таких норм, можна інтерпретувати таким чином, щоб вона за певних обставин набувала універсального значення. Й поготів не може бути в галузі моралі таких норм, які були б обов'язковими для одних осіб і не стосувалися інших: мораль такого «подвійного стандарту» засуджується всім цивілізованим співтовариством[5, c. 52-53].

2. Які нові теоретичні проблеми естетики розробляла естетика відродження

Загальний період Відродження датується від останньої третини ХІП до кіния XVI ст. В окремих країнах Відродження тривало до початку XVII ст.

Важливим періодом у розвитку європейської естетики була доба Відродження (від франц. – відродження). Залежно від історичних умов конкретної країни ренесансні процеси виявлялися з певними відмінностями. Найпослідовніше еволюція Відродження відбувалася в Італії, де чітко вирізняються конкретні етапи:

Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1) Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя загалом.

2) Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3) Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4) Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5) Широке використання теорії "подвійної істини" для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6) Переміщення людини як основної цінності у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Відродження виникло, по-перше, на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло найвищого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—XVст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія та ін.), розвинулося кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У царині культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від догматів церкви, з'являються нові знання і течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища готували підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Проте переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-економічні чинники і в основах феодального ладу суттєво нічого не змінював.

Другим чинником, який відіграв величезну роль у становленні і розвитку культури Відродження, була античність. Звідси пішла і назва доби, її культурні діячі зуміли відродити античну спадщину і надати їй великого практичного значення[2, c. 126-128].

З епохи Відродження починається становлення сучасної науки, передусім розвиток природничого знання. Своєрідними джерелами наукового процесу епохи Відродження були, по-перше, антична культура, філософія, ідеї античних матеріалістів – натурфілософів, а по-друге, східна, зокрема арабська, філософія, наука, яка у XII–XVIII ст. збагатила Західну Європу знаннями у природничій сфері.

Естетика Відродження, як і філософія цього періоду, зумовлена розвитком товарного виробництва, торгівлі, розквітом міської культури на межі XIV–XV ст. Як уже зазначалося, епоха Відродження починається в Італії, а пізніше охоплює більшість країн Європи. У цей період виникає професійне мистецтво, відбувається остаточний розрив мистецтва і ремесла, повністю визначається поняття «ремесло» – досконале знання справи, якою людина займається, ремесло – це шлях до професіоналізму. В умовах Відродження формується зв'язок «ремесло – професіоналізм – творчість», вияв якого досить чітко простежується у науковій діяльності та в художній творчості.

Досить згадати про наукові розробки в царині механіки, оптики, хімії, що пов'язані з ім'ям Леонардо да Вінчі; про винахід друкарського верстата, компаса, про геліоцентричну концепцію Міколая Коперника, про географічні відкриття Христофора Колумба, Васко да Гами та Фернана Магеллана; про досвідний метод наукового пізнання Френсіса Бекона; про морально-етичну безкомпромісність Джордано Бруно, щоб усвідомити велич Відродження, його особливе місце в історії людської цивілізації.

В естетиці Відродження наголошується на ролі людини як у реальному житті, так і в мистецтві. Значно поширюється проблематика науки, відбувається активна взаємодія естетичного і мистецтвознавчого підходів до дійсності, мистецтва, звертає увагу зацікавлене ставлення, наприклад, Леонардо да Вінчі до проблеми кольору, перспективи, законів просторового зображення: «Предмет, що віддаляється від ока, втрачає у величині та барвах стільки, скільки він набуває на відстані». Специфіка естетики Відродження полягає і в тому, що саме у цей час відбувається поступовий розподіл естетики й теорії мистецтва. Лише необхідність глибокого зв'язку між науковими знаннями і мистецькою практикою сприймалася представниками Відродження як шлях до істинного, об'єктивного відбиття дійсності мистецтвом. Таке розуміння зв'язку наукового знання та мистецтва найбільш чітко висловлене Леонардо да Вінчі: «Вивчай спочатку науку, а потім звернись до практики, народженої цією наукою».

Слід зазначити, що теоретики доби Відродження не обминали найскладніших проблем естетики, зокрема проблеми прекрасного, специфіки художньої творчості, естетичного ідеалу тощо. На їхню думку, краса, прекрасне, ідеал є свідченням естетичної наповненості реального світу, природи, людини. Естетичне, за одним з теоретиків цієї доби Лоренцо Валла, стимулюється людськими чуттями, передусім зором, слухом. Орієнтація на чуттєві можливості людини, на красу її реального земного життя дала змогу добі Відродження поступово сформувати свій ідеал – яскрава, сильна, непересічна особистість, яка прагне досконалості, щастя через саморозвиток, самовдосконалення, реалізацію творчих можливостей. Людина нової доби – натура активна, навіть титанічна за своїм інтелектуальним та емоційним потенціалом. Важливе місце в історії ренесансної естетики посідають проблеми теорії мистецтва. Слід зауважити, що і Леонардо да Вінчі, і Альбрехт Дюрер, і нідерландський мистецтвознавець Варель ван Мандер

продовжують розвивати запропоновану Арістотелем тезу про мистецтво як наслідування природи («мімесис»). Так, Дюрер стверджує, що, чим точніше твір мистецтва відповідає природі, тим і [він] здається прекраснішим: «Не фантазуй ніколи, що ти можеш зробити що-небудь краще, ніж та творча сила, яку бог надав створеній ним природі».

Думки, близькі до висловлювання Дюрера, можна зустріти в роботах практично всіх теоретиків доби Відродження. Так само найпоширенішою точкою зору цього періоду є визнання живопису «найгіднішим і найрозумнішим» видом мистецтва, а інші мистецтва – музика, архітектура – мають підкорятися вимогам живопису. Така висока оцінка живопису багато в чому зумовлювалася переконанням представників Відродження, що мистецтво повинно спиратися на принципи реалізму, а живопис найбільш виразно втілював уявлення про реалізм.

Оцінюючи естетику доби Відродження, слід враховувати, що вона, як і всі інші гуманітарні науки, спиралася на принципи гуманізму (від лат. – людський, людяний) – головну ідеологію епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований у середині XIV ст. прогресивними мислителями Італії, гуманізм швидко поширюється всією Європою й стає визначальною течією у тогочасному духовному житті. Він проголошує людину найвищою цінністю, утверджує її здатність до пізнання і творчої діяльності. У широкому тлумаченні гуманізм – це прогресивний напрям у суспільній думці, ознаками якого є захист гідності людини, її свободи й права на всебічний, гармонійний розвиток.

Культурні надбання гуманістів мали значний вплив на схід Європи, зокрема на Україну. Творчу спадщину Ф. Петрарки, Д. Боккаччо, Н. Макіавеллі використовували у своїх доробках 3. Копистенський, І. Галятовський, М. Смотрицький. Викладачі і студенти Київської академії перекладали староукраїнською мовою твори Д. Пікоделла Мірандоли, Д. Бруно, Т. Тассо та ін. Провідниками ідей Відродження в Україні були релігійно-націоналістичні об'єднання-братства[3, c. 164-166].

3. Поясніть значення понять «ідеал», «прагматизм»

Ідеал — найвище удосконалення; кінцева мета бажань. Слово «ідеал» грецького походження. Воно означає «взірець», «норма». Ідеалом ми називаємо уявлення про найдосконаліші предмети, явища, якості тощо. А ще ідеал — це найвища мета, якої прагнуть люди. Вам, очевидно, доводилося чути й самим вживати, словосполучення «ідеальна дружба», «ідеальний урок», «ідеал виконане завдання», «ідеальний костюм» тощо. У наведених прикладах слово «ідеальний» означає «найкращий», «найдосконаліший». У цьому сенсі поняття «ідеал» близьке до поняття «моральні цінності». Справді, будь-яка з моральних цінностей — і добро, і любов, і щастя, і справедливість — є тим ідеалом, якого прагнемо в стосунках з іншими людьми. А що в кожного з нас однаковий досвід, то й наші уявлення про ідеальне є різними[3, c. 121].

Прагматизм (концепція) — напрямок у філософії, що виходить із того, що інтелектуальні й моральні якості особистості закладені в її унікальній природі і їхньому прояві зв'язаний, насамперед, з індивідуальним досвідом людини. Основна проблема прагматизму: оскільки люди прагнуть не істинних а стійких вірувань і переконань то функція мислення полягає в тому, щоб адаптувати людину до реальності шляхом подолання неприємного для неї і неспокійного стану сумніву, а також в досягненні стану стійкої віри на підставі якої людина могла б діяти без вагань. (формування людських переконань).

Центральним пунктом Прагматизму можна вважати зображення саме людських дій в історії, хоча б і не винятково політичних і не заради повчання, але таке, у якому розшукуються насамперед їхні причини й наслідки, тобто мотиви й мети діючих осіб. У цьому змісті прагматична історія відрізняється від культурної, котра займається не подіями, що складаються з людських діянь (res gestae), а станами суспільства в матеріальних, розумовому, моральному й суспільних відносинах, і зв'язує між собою окремі факти не як причини й наслідки, а як різні фазиси в розвитку тієї або іншої форми. Із цього погляду історичні факти можуть бути розділені на прагматичні (події й людські вчинки, їхнього тридцятилітні) і культурні (стану суспільства й форми побуту), і історичний зв'язок може бути або прагматична (причинна), або еволюційна[1, c. 153].

Список використаної літератури

1. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.

2. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.

3. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.

4. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.

5. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.

6. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.