Моральний імператив у правозастосуванні

У вересні 1905 р. граф Л. Толстой отримав листа, автор якого, розповідаючи про свої вражен­ня від поїздки до Швейцарії, між іншим писав: «Я завжди згадую напис на ратуші в Лугано: «Чого варті закони без моралі та мораль без віри?»». Цим автором був відомий російський пра­вознавець, державний і громадський діяч того часу А. Коні.

З Л. Толстим він регулярно листу­вався, причому питання про роль пра­ва, моралі та релігії в суспільстві набу­вали часом гострого дискусійного характеру, тим більше, що в багатьох випадках їхні думки розбігались. Особливо це стосувалося віри і мо­ральних цінностей та їх суспільного призначення в умовах царської Росії.

А. Коні був послідовним прихиль­ником прогресивних на той час ідей про зміцнення ролі права в суспіль­стві, підтверджуючи це власною прак­тикою в судовій діяльності. Він знав, що Л. Толстой займав іншу позицію, його погляди и оцінка ролі права в суспільстві були відверто негативни­ми. Л. Толстой, наприклад, вимагав замінити право моральними заповідя­ми, а юридичну науку називав «бол­товней про право» [7].

Надсилаючи листа, А. Коні споді­вався, що напис на ратуші, де право розглядається у нерозривному зв´язку з мораллю та вірою, буде для Л. Тол­стого більш компромісним і сприйнят­ливим.

Було б помилково говорити, що А. Коні, який возвеличував закон, недо­оцінював суспільне призначення віри та моралі у їх взаємозв´язку з правом.

Правова думка того часу, спираю­чись на історичні дані та судову прак­тику, засвідчувала, що ефективність виконання законів полягає у поєднан­ні дії всіх трьох факторів: права, мо­ралі, віри. Саме такий підхід, на нашу думку, є єдино правильним і розумним у наш час. І сьогодні він має виступати як певна аксіома у боротьбі з правопорушеннями, особливо в країнах, де рівень моралі загрозливо падає, а пра­вовий нігілізм набирає обертів.

Коментуючи погляди Л. Толстого щодо негативної оцінки ролі права в суспільному житті, слід враховувати, що визначний мислитель і всесвітньо відо­мий майстер художнього слова Л. Тол­стой був, однак, сином свого часу і на нього не міг не впливати низький рівень правосвідомості не тільки населення Росії, а й певної частини інтелігенції.

Російська самодержавність, багато­вікове кріпацтво, репресивне законо­давство, підкупне правосуддя і повна нерівність громадян перед царським судом убивала у людях будь-яку пова­гу до закону.

Недаремно А. Герцен у той час пи­сав: «Росіянин, якого б звання він не був, обходить або порушує закон всю­ди, де це можна зробити безкарно; і аб­солютно так само чинить уряд» [3].

Заради справедливості слід сказа­ти, що в Росії після судової реформи в 60-х роках XVIII ст. розпочався до­сить активний процес розвитку юри­дичних професій, юридичної освіти та правової науки в цілому. Але з огляду на короткий історичний проміжок ча­су судова реформа не змогла піднести на достатній рівень правову культуру населення, подолати юридичний нігілізм у масовій свідомості.

Банальна істина: закони і раніше, і сьогодні пишуть, щоб їх виконували. Добре відомо, що їх застосування (реалізація) прямо залежить від рівня загальної культури, правосвідомості та меншою мірою — від можливого по­карання.

Яке місце в ефективному правозастосуванні посідає рівень моралі? Оче­видно, вона є складовою загальної культури населення. Однак коли зга­дуємо напис на ратуші в Лугано, мораль виступає як самостійний фактор впливу в поєднанні з силою правових норм, як моральний імператив (забо­рона, моральний припис) переступити або обійти закон.

Суспільне призначення і роль моралі в суспільстві визначається не стільки рівнем правосвідомості лю­дей, скільки моральними цінностями, які   поділяє   більшість   населення. У наш час зростає тривога щодо різкого падіння рівня моралі у тієї групи населення, окремі представники якої безпосередньо застосовують закони в судах і правоохоронних органах.

Ця тривога (можливо, загроза) мо­же бути мінімальною, якщо зусиллями суспільства і держави загальні культура і правосвідомість будуть підтримуватись на високому рівні. І тривожний стан зростає, коли з тих чи  інших причин моральні критерії поведінки ослаблені, розмиті, а у досить  великих групах населення практично відсутні. Поступово складається небезпечна ситуація: правосвідомість, зокрема професійна, не спрацьовує, а моральні цінності послаблюються.

У цих умовах прийняття нових за­конів (нормативно-правових актів), які передбачають для правопоруш­ників посилення юридичної відпо­відальності, не вирішує проблеми кардинальним способом і може мати лише короткий, мінімальний ефект.

Вихід один і, на нашу думку, єдино результативний. Необхідно поступово, систематично, у різних формах і методах підвищувати в очах людей роль моральних цінностей у суспільстві, де порушення законодавства за внутрішнім переконанням кожного сприймалося б як зло і несправед­ливість, а його дотримання — як доброї і благо для окремої людини і суспільства в цілому.

Зрозуміло, процес цей складний  тривалий, тим більше в умовах зростаючого правового нігілізму. Але треба починати. Поступово значущість мо­ральних цінностей у суспільстві буде зростати і набувати якостей морально­го імперативу (заборони) у дотри­манні норм права, тобто настане той Час, коли потенційний правопоруш­ник зупиниться у своїх намірах пере­ступити закон не через страх перед покаранням, а через внутрішнє почут­тя того, що він творить зло.

Ще раз повторимо, що роль мо­ральних переконань як своєрідного регулятора правил поведінки невпин­но знижується, про що свідчить зрос­тання правового нігілізму. І не лише в Україні. Це певною мірою загальна прикмета часу.

Представники наук гуманітарного (і не тільки) профілю вже давно від­значають цю тенденцію. Вони ствер­джують, що небезпека ерозії моралі в наш час не поступається небезпеці ядерної або екологічної. Один із відо­мих класиків марксизму ще понад 150 років тому писав: «У наш час все ніби таїть у собі протилежності. Пере­моги техніки ніби куплені ціною мо­ральної деградації. Здається, що в міру того, як людство підкоряє собі приро­ду, людина стає… рабом своєї власної підлості. Всі наші відкриття і весь наш прогрес призводять до того, що ма­теріальні сили наділяються інтелекту­альним життям, а людське життя, поз­бавлене свого інтелектуального боку, зводиться до ступеня простої мате­ріальної сили» [4].

Право за своїм соціальним призна­ченням перебуває у функціональній єдності з нормами моралі. Російські правознавці (В. Соловйов, І. Ільїн та ін.) незмінно наголошували, що право є лише мінімум моралі або юридично оформлена мораль. Більше того, без моралі, етики право немислиме [5].

Природно, виникло питання про співвідношення права і моралі з точки зору їх визнання як визначальних факторів суспільної поведінки.

Розглядаючи цю проблему, С. Алєксєєв надає перевагу праву, вважаючи, що ставити мораль вище права немає серйозних підстав і що це може внести невизначеність у суспільне життя, ста­ти основою, що виправдовує свавілля дій [1, 59-60].

Щоправда, він визнає, що існує інший, прямо протилежний погляд на цю проблему. Зокрема, він поси­лається на слова такого визначного мислителя і суспільствознавця, як М. Бердяєв, який у своїй відомій праці «Философия неравенства» писав: «Віра в конституцію — жалюгідна ві­ра. Вона повинна бути спрямована на предмети більш гідні. Робити з себе кумира із правової держави недостойно» [2].

Відкидаючи категоричність такого висновку стосовно ролі конституції у правовій державі, одночасно не можна вважати помилкою критичне відно­шення М. Бердяєва до ідеї всемогут­ності права і держави, особливо там, де панує правовий нігілізм і зневіра насе­лення до закону.

Разом з тим співвідношення (взає­мозв´язок) права і моралі можна і необхідно розглядати під іншим кутом, а саме: чи можна мораль замінити яко­юсь іншою силою, коли йдеться про бо­ротьбу зі свідомим порушенням норм закону? Тим більше, якщо правосві­домість опинилася на небезпечному для суспільства рівні, а правопорушен­ня стали ледь не нормою поведінки. Ось тут і виступає на перший план са­ме моральний імператив, тобто заборо­на протиправної поведінки через внут­рішні моральні переконання.

У цьому контексті посилення ролі морального імперативу особливо необхідне для тих, хто застосовує норми права, від кого залежить організація справедливого й об´єктивного право­суддя і, зрештою, від тих, хто приймає закони. Останні, безумовно, мають бу­ти своєрідними провідниками мораль­них цінностей, які склалися в суспіль­стві.

Тут, до речі, слід нагадати, що мораль не буває вчорашньою і сьогод­нішньою, її носії жили в патріархаль­ному селі й живуть у сучасному місті. У спадковості моральних традицій по­лягає неспадаючий духовний капітал людства, його унікальна достатність. Оскільки закони об´єктивно зміню­ються, а моральний імператив як важ­ливіший чинник їх неухильного вико­нання по суті залишається незмінним, ми не поділяємо думки, що право має завжди йти попереду, сприяти утвер­дженню нових моральних принципів.

Навпаки, в ідеалі право має форму­ватись на базі моралі й саме від того, наскільки право відповідає моральній свідомості більшості громадян, зале­жить найважливіша властивість пра­вових норм — їх ефективність.

Наведені міркування дають підста­ву критично оцінювати своєчасність запровадження в деяких країнах повною мірою таких прогресивних законоположень, як інститут недотор­канності й пожиттєвого призначення. Дійсно, ці правові гарантії символізу­ють культурні та політико-правові до­сягнення в країнах Європи і США, які прийнято називати цивілізаційними. Натомість недоторканність особи і по-життєве призначення можна законо­давчо впроваджувати без певних об­межень лише в країнах, де правовий примус заснований не на силі закону і юридичній відповідальності, а на нор­мах моралі та релігії.

Різке зниження рівня моралі в суспільстві висвітлило одну характер­ну ознаку цього негативного процесу. Спостерігається тривожна тенденція висувати на перше місце індивідуаль­ну мораль за рахунок зниження ролі моралі суспільної. Дослідники про­блеми констатують: раніше люди оцінювали себе по іншим людям, сьо­годні інших людей оцінюють по собі.

Такій трансформації поглядів, безу­мовно, сприяє спірна, на нашу думку, теорія антропоцентризму, де оцінка людини здійснюється шляхом її непо­мірного возвеличення й автономності (очевидно, від суспільства), через її внутрішнє світобачення. С. Алексеев так і пише: «На перший план виступає мораль, яка через «егоцентризм», «моє тілесне» переводить філософсько-правовий аналіз у площину життєвих ре­алій» [1, 59-60]. Звичайно, недооці­нювати індивідуальну моральність не можна, однак не вона, а саме суспільна свідомість формує моральні цінності та погляди окремих людей.

Саме таке бачення проблеми обґрунтовує у своїх працях Ю. Тихонравов. «У суспільної людини, — пише він, — не існує в принципі жодних збудників її поведінки, за ВИНЯТКОМ! тих, що породжені інстинктами; але останні не належать до розряду су­спільних, а отже, і моральних. Уся поведінка людини зумовлена її соціальним оточенням, навіть якщо вона перебуває з ним у конфлікті» [6].

Отже, моральний імператив може активно відігравати свою роль у ре­алізації права, якщо він відображає саме суспільну мораль, яка, як відомо, н є механічним об´єднанням етичних п глядів окремих людей. І хоча, н відміну від права, мораль не є продуктом діяльності держави, остання нем же стояти осторонь від цієї проблем І тут на перше місце слід поставити обов´язок держави формувати висок рівень загальної культури населення включаючи належне фінансування, активно протидіяти спробам перегляду через різні інформаційні канали віками сформованих культурно-мораль¬них цінностей, посилаючись при цьому на «демократію» і «свободу».

Напис на ратуші в Лугано за своїм змістом пов´язує суспільну значущість моральних установок людей з їх релігійними переконаннями. Якщо поділяти думку про цей зв´язок, то віруючий, який застосовує норму права і має таємний намір її обійти, повинен зустріти ще одну (крім моралі) перешкоду. Сила такої перешкоди не викликає сумніву, тому віра може і повинна розглядатись у поєднанні з правом як додаткова і своєрідна заборона (імператив) чинити неправомірно.

На генетичний зв´язок норм моралі з нормами релігійними звертає увагу С. Алєксєєв. «У моралі вирішальне значення має рівень елементарних… вимог, імперативів, заповідей. Ядром їх є Христові заповіді… цінності та ідеали, які часто отримують релігійну інтерпретацію і відповідну оцінку як «високі», «вищі», такі як Спасіння, Добро, Звільнення від зла» [1, 54].

Церква відокремлена від держави. Однак, турбуючись про проблему протидії зростанню правового нігілізму і прямого порушення законів, зокрема представниками судових і правоохоронних органів, державі через суспільні організації необхідно підтримувати належний рівень тих Христових заповідей, які очищають суспільство від зла і проповідують добро.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Алексеев С. С. Философия права. — М., 1998. — С. 59-60. Бердяев Н. Философия неравенства. — М., 1990. — С. 109.
2. Герцен А. И. Собр. соч. — М., 1950. — Т. 7. — С. 251. Маркс К., Енгельс Ф. Соч. — Т. 12. — С. 4.
3. Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государства и права : курс лекций. — М., 1997. — С. 294.
4. Тихонравов Ю. В. Основы философии права : учеб. пособие. — М., 1997. — С. 413.
5. Ячевский В. В. Общественно-политические и правовые взгляды Л. Н. Толстого. — Воронеж, 1983. — С. 17.