Національна економіка

1. Обґрунтуйте роль людських активів у процесі виробництва та розвитку економіки держави.

2. Які переваги суспільного замовлення в економічній організаційній, технологічній, соціально-політичній сферах.

Список використаної літератури.

1. Обґрунтуйте роль людських активів у процесі виробництва та розвитку економіки держави

До людських ресурсів належать працівники з певними професійними навичками і знаннями. Вони є джерелами ресурсів праці або трудового потенціалу. У такому розумінні людські ресурси є чинником економічного розвитку, як і матеріальні ресурси.

трудовий потенціал суспільства є інтегрованими кількісними та якісними характеристиками робочої сили, яка забезпечує певні можливості у створенні матеріальних і духовних благ суспільства. Або: трудовий потенціал є наявною і можливою в майбутньому кількістю та якістю праці, якою володіє суспільство, колектив організації, індивід за даного рівня розвитку науки і техніки і котра визначається чисельністю працездатного населення, його професійно-освітнім рівнем.

Унаслідок еволюції уявлення про людину як суб’єкта економічної діяльності змінювались і поняття, які визначали її місце та роль у цій діяльності. У хронологічному контексті це має такий вигляд (табл. 1).

Ураховуючи викладене, можна констатувати, що трудовий потенціал організації являє складну, динамічну, відриту систему, яка, у свою чергу, є складовою трудового потенціалу суспільства. Але трудовий потенціал організації не є простою сумою трудових потенціалів працівників — тому, що об’єднання працівників у колектив з певною організацією, взаємодією і взаємодоповненням його членів дає ефект колективної праці, або сенергичний ефект.

Людські активи, таким чином, сприяють успіху компанії через задоволення потреб ринку. При втраті компанією своїх ринкових переваг і падінні попиту на її продукцію цінність людських активів, здатних розробити нові стратегії, послуги, технічні рішення та технології і вплинути на ринок, зростає.

Професійну кваліфікацію характеризують дії людини на робочому місці. Тому компанія має здійснювати оцінку персоналу — чи є в індивідуума достатнє розуміння, навички і знання для успішного виконання відповідних обов'язків. Працівники компанії, що мають необхідні знання, не тільки здатні створювати чи виявляти ОIВ, завдяки чому вони отримують відповідний відсоток роялті, а й підвищувати цінність компанії. Найкращим прикладом є президент Microsoft Білл Гейтс. Його втрата не тільки дорого обійдеться компанії, але може докорінно змінити хід революції у сфері комунікацій. Інший приклад — президент Virgin Group Річард Бренсон, більшість аналітиків не можуть визначити його вплив на цінність компанії, оскільки не уявляють її без Бренсона.

У будь-якій компанії завжди є свої ключові фігури, відсутність або втрата яких негативно позначиться на роботі фірми в цілому. Якщо висококваліфікований фахівець йде, то разом з ним втрачається його ноу-хау, щоб знову отримати «втрачене», компанія буде змушена нести значні фінансові витрати. Яскравим прикладом такого стану стала втрата після розпаду СРСР багатьох висококваліфікованих фахівців у сфері воєнно-промислового комплексу Росії, які через невиплату їм роялті перейшли до фірм, створених за участю іноземних компаній.

Ще одним аспектом необхідності утримання висококваліфікованого персоналу є те, що підприємство займається безперервним навчанням працівників і витрачає на це свої ресурси. Якщо людей розглядати як корпоративний капітал, то навчання — це спосіб збільшення цього капіталу. Звільнення професіонала може призвести до збитків не тільки за рахунок втрати ноу-хау, але й за рахунок ресурсів, витрачених на його навчання.

Людські ресурси — специфічний і найважливіший з усіх видів економічних ресурсів. Як фактор економічного розвитку людські ресурси — це працівники, що мають певні професійні навички і знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі. Вивчення людських ресурсів має велике значення для оцінки ринку праці й розробки відповідної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення та його зайнятості.

Специфіка людських ресурсів порівняно з іншими факторами економічного розвитку полягає в тому, що, по-перше, люди не лише створюють, а і споживають матеріальні та духовні цінності; по-друге, багатогранність людського життя не вичерпується лише трудовою діяльністю, а отже, щоб ефективно використовувати людську працю, потрібно завжди враховувати потреби людини як особистості; по-третє, науково-технічний прогрес і гуманізація суспільного життя стрімко збільшують економічну роль знань, моральності, інтелектуального потенціалу та інших особистих якостей працівників, які формуються роками і поколіннями, а розкриваються людиною лише за сприятливих умов.

Однією з передумов успішного економічного розвитку як на мікро, так і на макрорівні є врахування інтересів людей в будь-яких діях, спрямованих на підвищення ефективності функціювання господарського механізму. Без такого врахування не можна досягти підвищення ефективності в широкому (тобто соціально-економічному) розумінні.

Особливого значення грамотне узгодження соціально-економічних перетворень з потребами і долями людей набуває в наш час у зв'язку з докорінною перебудовою системи суспільних відносин. Найсуттєвіші перетворення відбуваються саме в соціально-трудовій сфері, зачіпаючи інтереси мільйонів людей і відображаючись на результатах економічного розвитку всієї країни. Дуже важливими в час змін є також гнучкість і мобільність, постійна адаптація людей до нових умов економічного розвитку.

Залежно від мети дослідження людські ресурси характеризуються різними соціально-економічними категоріями. Розглянемо ті з них, що використовуються економікою праці: населення, економічно активне населення, трудові ресурси.

Планування людських ресурсів має два підходи:

— соціалістичний підхід полягає в реагуванні на вказівки з центру, зосередження на короткострокових задачах виробництва;

— ринковий підхід робить акцент на інтеграцію потреб людських ресурсів у стратегічні цілі організації та проекції цих потреб на майбутнє.

Планування людських ресурсів у контексті державного сектору визначається так: процес, за допомогою якого уряд прагне бути певним, що він має і матиме надалі ту кількість і якість працівників, яка відповідає покладеним на нього обов’язкам. Проте можна відмітити, що дане визначення повною мірою стосується і приватного сектору. При плануванні людських ресурсів слід зважати на два типи чинників:

— Внутрішні чинники: існуючий склад робочої сили організації; вакансії, потреби в нових посадах; очікування скорочення штату (звільнення, закінчення строку контракту, вихід на пенсію); нові організаційні структури чи операції, які вимагатимуть набору нових працівників або їх переміщення; заробітна плата і структура трудових і соціальних витрат.

— Зовнішні чинники: національний рівень зайнятості; пропозиція і попит на ринку на певні професійні групи, які мають певний рівень кваліфікації (менеджери, інженери, фінансисти тощо); кількість випускників вищих навчальних закладів, затребуваних народним господарством; кваліфікації, які виходять на ринок праці і які мають певний рівень конкуренції; прогноз майбутньої економічної активності, щоб підтримати рівень оплати і заробітної плати працюючих; правові вимоги чи постанови щодо прийняття на роботу певних соціальних груп.

Категорія «людський фактор», про яку згадувалося втабл.1, являє собою людей на підприємстві, в організації, установі або фірмі, які поєднані у процесі трудової діяльності. Структурно — це є особистість, робоча група, трудовий колектив, від діяльності якої (групи чи особистості) залежить вектор впливу (позитив, негатив) на виробничі процеси.

Категорія «трудові ресурси», яка застосовувалася в економічній літературі, в макроекономічних розрахунках, офіційною статистикою фактично до 2002 р., в Україні тривалий час вважалася робочою силою, на якій базувалися прогнози розвитку ринку праці. На нашу думку, ця категорія не може бути викреслена із вживання в окремих випадках.

2. Які переваги суспільного замовлення в економічній організаційній, технологічній, соціально-політичній сферах

Розрив між освітою з усіма її провідними компонентами (мета, структура, зміст, методи навчання) й умовами життя суспільства, які різко змінилися в останні 2 — 3 десятиліття, обумовлений, насамперед, об'єктивними причинами. Головна з них — початок переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку, з чим пов'язане й стирання чіткої межі між фізичною та розумовою працею, й інтелектуалізація, й комп'ютеризація праці та неприйнятність функціональної неграмотності тощо.

Професіоналізація неможлива без актуалізованих та сприйнятих професійним середовищем суспільних потреб стосовно даного виду трудової діяльності, доцільно долучити до опису явища суспільне замовлення на певний продукт, відповідні інструменти коригування змісту та форм діяльності.

Стратегічне управління як складова має стратегічне планування, завданням якого є проектування русла еволюції. У будь-якому випадку воно здійснюється через взаємодію влади та соціуму. Якщо влада примушує соціум рухатись вздовж вибраного нею русла, швидкість досягнення еволюційних показників менша, ніж у випадку партнерських взаємин у виборі русла. Окрім того, в умовах монополізації владним режимом права оплати "суспільного замовлення" навіть за наявності двох або більше проектних груп виробництво по-справжньому альтернативних проектів є неможливим через природний егоїзм персоналу, що здійснює владу.

Все це означає, що змінилося суспільне замовлення суспільства до освітніх систем. Кризові явища в освіті, хоча й по-різному, охопили всі країни світу, в тому числі й Україну. Незадоволення результатами шкільної освіти призводить до необхідності її реформування. Вимогою часу стає глобальна освіта. Її трактують як спеціальну сферу життя людства, в якій під контролем суспільства формуються зовнішні і внутрішні умови для розвитку особистості в процесі освоєння цінностей як національної, так та світової культури.

Загальновизнано, що школа — це модель суспільства. Саме від якості шкільного навчання й виховання залежить збагачення культурних національних цінностей як держави в цілому, так і певних її регіонів. Розвиток науки та техніки, стрімкий ріст усіх сфер суспільного виробництва вимагає від сучасної освіти постійного оновлення змісту, структури стилю управління, методів і форм навчання. Сучасне замовлення суспільства полягає в тому, щоб створити такі умови навчання, за яких би кожний учень успішно навчався, розвивав свій інтелект, був готовий до творчої самореалізації; щоб створити умови для формування національної самосвідомості, активної життєвої позиції громадянина-патріота, який може стати активним учасником процесу утвердження незалежної України.

Суспільне замовлення є однієї з форм здійснення суспільного партнерства. Під суспільним партнерством мається на увазі конструктивна взаємодія представників всіх трьох секторів суспільства — державного, комерційному й некомерційного — при рішенні суспільно-значимих проблем (бідність, бездомність, сирітство, насильство в родині й т.п.), здійснюване в рамках чинного законодавства й спрямоване на поліпшення соціальної політики.

По суті, суспільне замовлення — це один зі способів рішення державою проблем соціальної сфери. Договірно-правовою формою суспільного замовлення є некомерційна послуга, надавана соціально незахищеним групам населення. Послуга виявляється виконавцем суспільного замовлення, у якості якого можуть виступати організації незалежно від форм власності. Послуга реалізується в рамках соціальних проектів. Виконавець замовлення визначається на конкурсній основі. Як виконавець суспільного замовлення може виступати суспільно-корисна некомерційна організація (НКО), що перемогла в конкурсі претендентів і уклала із суспільним замовником соціальний договір про співробітництво при виконанні соціального проекту. Таким чином, соціальне замовлення виступає як форма взаємодії держави й некомерційних організацій.

Крім соціального замовлення, існують і інші форми соціального партнерства: цільове фінансування конкретних організацій, що здійснюють соціально значиму діяльність; конкурсне розміщення державних або муніципальних грантів серед державних і недержавних некомерційних організацій; створення асоційованих структур, що мають певне коло цілей і завдань і створюють цільовим чином для їхнього досягнення й рішення; підписання тимчасових угод про співробітництво, у рамках якого можуть проводитися разові заходи або акції соціальної спрямованості; підписання довгострокових угод, що визначають принципи взаємин різних секторів суспільства. Але, на думку фахівців з некомерційних організацій, на практиці необхідно використовувати комбінацію всіх можливих форм міжсекторного взаємодії, підтримуючи при цьому їхній природний баланс.

Основані засади впровадження суспільного замовлення є програмно-цільовий підхід та конкурсний принцип розподілу бюджетних коштів

Впровадження суспільного замовлення на місцевому рівня дозволяє:

· оптимізувати місцеві видатки в суспільній сфері та підвищити ефективність використання коштів з бюджету

· залучити додаткові ресурси для розвитку суспільної сфери

· підвищити рівень участі громадян у вирішенні місцевих суспільних проблем

· напрацювати інноваційні ідеї та нові форми надання суспільних послуг для населення

· налагодити тісну співпрацю місцевої влади з недержавними організаціями та бізнесом з метою об’єднання зусиль для вирішення місцевих суспільних проблем

· покращити якість надання суспільних послуг шляхом створення конкуренції серед їх надавачів.

Суспільне замовлення на освіту має суб'єктивну й об'єктивну сторону. Аналізуючи його зміст із суб'єктивної сторони, ми тримаємо в полі уваги суб'єкт суспільного замовлення. Головною характеристикою цього суб'єкта є те, що він неоднорідний, усередині себе різний. У самому загальному виді це розходження може бути визначене як розходження"держави" і "суспільства". Якщо представити цей суб'єкт структурно, ми обов'язково виділимо такі елемента, як інститути державного керування, соціально пріоритетні групи, установи утворення разом з їх науковими й освітніми "школами", професійні співтовариства й корпорації, інститут родини й ін. Кожний із цих елементів формує свій компонент суспільного замовлення на освіти, що аж ніяк не обов'язково перебуває в предустановленной гармонії з іншими компонентом. Так, родину буде цікавити соціальна перспектива дитини, наукову школу — відтворення певного типу професіоналізму, соціально пріоритетну групу — збереження структури суспільних пріоритетів і т.д. Особливий інтерес представляє питання, через які елементи може бути представлений істотний інтерес самої дитини як індивідуальності, і чи представимо взагалі цей інтерес у рамках соціального замовлення. Соціологи показують такі характеристики суб'єктивної сторони суспільного замовлення на утворення, як висока затребуваність вищого утворення, пріоритет управлінських і комунікативних спеціальностей, високий рейтинг навчальних областей "мова" і "інформатика".

Об'єктивна ж сторона суспільного замовлення на утворення вимагає оцінки перспектив суспільного розвитку. В умовах сучасного світу, при високому розвитку всебічного взаємозв'язку різних суспільств і держав, доводиться говорити про оцінку перспектив глобального розвитку. Однієї із вдалих категоріальних форм опису такої перспективи нам представляється категорія інформаційного суспільства. У межах цього опису вдається співвіднести суспільно-економічні зміни зі змінами соціально- і культурно- антропологічними, сформулювати очікування й вимоги до можливостей людини в нових інформаційних і виробничих умовах.

Суспільне замовлення у сфері надання соціальних послуг сім’ям, дітям та молоді здійснюється на наступних засадах:

— пріоритетність соціальних проблем, які вирішуються із застосуванням соціального замовлення;

— комплексність у підходах до вирішення соціальних проблем;

— наявність визначених потреб у певних соціальних послугах для сімей, дітей та молоді;

— сполучення бюджетного, позабюджетного та інших видів фінансування;

— конкурсність у виборі соціальних проектів;

— гласність та відкритість всіх процедур;

— використання суспільних ресурсів;

— поєднання ініціативи виконавців з їх відповідальністю за виконання умов соціального контракту;

— дотримання державних соціальних стандартів у наданні соціальних послуг сім’ям, дітям та молоді.

Згідно із структурою законодавчих та виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування та бюджетним устроєм України встановлюються наступні види суспільного замовлення у сфері надання соціальних послуг сім’ям, дітям та молоді згідно з рівнями їх формування:

— державне суспільне замовлення, яке спрямовано на розв’язання загальнодержавних соціальних проблем сімей, дітей та молоді;

— суспільне замовлення адміністративно-територіальних одиниць (Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст, сіл, селищ, районів у містах), яке спрямовано на розв’язання соціальних проблем сімей, дітей та молоді відповідних адміністративно-територіальних одиниць та їх об’єднань.

Формування суспільне замовлення адміністративно-територіальних одиниць покладається на орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування та здійснюється відповідно затвердженого ним положення про соціальне замовлення на відповідній території.

Підготовка суспільного замовлення розпочинається з формування завдання для соціального проекту на розв’язання певної соціальної проблеми, визначення необхідного виду соціальних послуг для конкретної категорії сімей, дітей чи молоді, визначення замовника соціального замовлення.

Соціальне замовлення – це комплекс заходів організаційно-правового характеру, спрямованих на вирішення соціальної проблеми в масштабах усієї держави або окремої адміністративно-територіальної одиниці, які здійснюються некомерційними організаціями за рахунок засобів бюджету й інших джерел на основі соціального контракту з органами державної влади або місцевого самоврядування. При цьому вирішення соціальних проблем здійснюється, як правило, за допомогою цільових соціальних програм (соціальних проектів), а виконавець суспільного замовлення визначається на конкурсній основі." Як бачимо, за допомогою суспільного замовлення громадські організації залучають ресурси державних структур для реалізації своєї місії, а саме: на контрактній основі вони беруть безпосередню участь в урядових соціальних програмах.

Отже, суспільне замовлення — це комплекс заходів організаційно-правового характеру, які спрямовані на вирішення соціальної проблеми у масштабі всієї держави або окремої адміністративно-територіальної одиниці, здійснюються некомерційними організаціями за рахунок коштів бюджету та інших джерел на основі соціального контракту з органами державної влади або органами місцевого самоврядування. При цьому вирішення соціальних проблем здійснюється, як правило, за допомогою цільових соціальних програм (соціальних проектів), а виконавець суспільного замовлення визначається на конкурсній основі [6, с. 6].

Процедура реалізації соціального замовлення включає в себе процес підготовки, формування і розміщення соціального замовлення, його реалізації та оцінки результатів. Схематично це виглядає таким чином:

1) виявлення та формулювання соціальної проблеми;

2) конкурс серед некомерційних організацій на розробку найкращих варіантів соціальних програм та соціальних проектів;

3) між замовником та виконавцем соціального замовлення укладається соціальний контракт;

4) виконавець при відповідному контролі замовника здійснює всі необхідні процедури щодо виконання проектів та заходів, передбачених умовами соціального контракту;

5) замовник та виконавець соціального замовлення протягом терміну, визначеного соціальним контрактом, здійснюють моніторинг стану цільової соціальної групи, на задоволення інтересів якої було спрямовано виконання соціального замовлення.

Формування соціального замовлення є, безсумнівно, його головною складовою частиною. Від того, як сформоване замовлення, залежить і його подальше практичне втілення. Для етапу формування соціального замовлення важливими є такі зауваження: без належної оцінки потреб населення в послугах, визначення їхньої необхідної кількості та вартості неможливо ні знизити витрати, ні підвищити якість послуг; порядок фінансування надання послуг на муніципальному рівні недосконалий, впливає на ефективність і вимагає розробки додаткових процедур; потрібно при організації формування й розміщення замовлення передбачити випереджальні процедури розробки замовлення.

Список використаної літератури

1. Єрохін С.А. Структурна трансформація національної економіки: Теоретико-методологічний аспект/ С.А. Єрохін. — К.: Світ Знань, 2002. — 526 с.

2. Лугінін О. Статистика національної економіки та світового господарства: Навчальний посібник/ Олег Лугінін, Сергей Фомішін. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 501 с.

3. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

4. Предборський В. Економічна безпека держави: Монографія/ Валентин Предборський; М-во внутрішніх справ України, Київський юридичний ін-т МВС України. — К.: Кондор, 2005. — 391 с.

5. Пухтаєвич Г. Аналіз національної економіки: Навчальний посібник/ Галина Пухтаєвич,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 254 с.

6. Сікора В. Національна ідея в економіці (українська перспектива): Цикл інтерв'ю Національній радіокомпанії України/ Веніамін Дмитрович Сікора,; Веніамін Сікора. — К.: ЕксОб, 1999. — 90 с.

7. Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку: Експертна доповідь/ за заг. ред. : В. І. Тищенко. — К.: Славутич-Дельфін, 2007. — 255 с.