• Головна
  • Реферати
  • Напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941р. Початок формування антигітлерівської коаліції

Напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941р. Початок формування антигітлерівської коаліції

Категорія (предмет): Всесвітня історія

Arial

-A A A+

Вступ

Актуальність теми. Виникнення антигітлерівської коаліції і наявність у її учасників спільної мети — визволення людства від загрози нацистського поневолення — створили унікальну можливість для розвитку між СРСР та Великою Британією співробітництва в галузі культури та обміну інформацією. Водночас співробітництво, в орбіті якого опинилися тоталітарний сталінський режим і одна з найрозвиненіших демократій Заходу, виявилося складним і суперечливим. Хоча вивчення радянсько-британських зв’язків у межах дослідження історії антигітлерівської коаліції почалося ще у 60-х рр. ХХ ст., вони і досі залишаються однією з недостатньо досліджених проблем, відсутні узагальнюючі праці з історії культурної дипломатії часів війни, проаналізовані лише окремі її аспекти. Результатом нерозробленості теми є наявність у сучасній історіографії двох діаметрально протилежних тенденцій: одна частина дослідників вважає, що у роки війни міжнародні зв’язки були перервані, інша підкреслює їх активізацію. До того ж історіографії радянської доби властива очевидна однобічність: роль британських установ, організацій, інтелігенції у розвитку культурних зв’язків з СРСР. Водночас праці щодо аналогічної діяльності радянських органів, насамперед, Радінформбюро (РІБ) та Всесоюзного Товариства культурного зв’язку із закордоном (ВТКЗ), практично відсутні. В дисертаційних дослідженнях В.А.Нєвєжина та Л.М.Мицик було спростовано традиційну для радянської історіографії тезу щодо «глибокого духовного впливу культури СРСР на демократичні і прогресивні кола Заходу» і всебічно обґрунтовано висновок про високий ступінь ідеологізації та політизації радянської культури в умовах сталінського тоталітарного режиму, що деформуюче вплинули на розвиток міжнародних культурних обмінів. Слабке продовження цієї історіографічної традиції в Україні в останні роки є переконливим свідченням збереження наукової актуальності теми нашої роботи.

Тому метою нашої роботи є напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941р. та початок формування антигітлерівської коаліції.

Виходячи з мети дослідження,  ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити початок Другої світової війни;

— охарактеризувати поразка Польщі та перемогу Німеччини й радянське втручання;

— дослідити зміцнення англо-американських зв’язків   ;

— розглянути  Напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941р. та його наслідки

— проаналізувати «новий порядок» Гітлера у Європі   ;

—  вивчити міжнародні стосунки між союзниками з 1942 по 1944 рр. та створення антигітлерівської коаліції.

Розділ 1. Початок Другої світової війни

1.1.  Поразка Польщі. Перемога Німеччини й радянське втручання

У воєнному плані Польща чинила опір недовго. Німецький наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової тактики, де перша роль відводилась авіації й танкам. Поляки завдали німцям відчутних втрат. Основний епізод цього етапу війни відбувся 17 вересня, коли радянські війська увійшли в Польщу. З вересня, ще до вступу у війну західних демократій, польського посла Гржибовського прийняв Молотов. Він висловився позитивно щодо економічної допомоги Рад Польщі, але схоже, що в цей час СРСР уже розпочав часткову мобілізацію. 8 вересня, посилаючись на вступ у війну Франції та Великобританії, Молотов заявив Гржибовському, що більше не може форсувати поставки Польщі. 11 вересня російський посол виїхав з Польщі під приводом консультацій зі своїм урядом. Але річ була в тому, що ще 9 вересня Молотов інформував Ріббентропа про наступне вторгнення радянських військ. Починаючи з 12 серпня преса розв’язала шалену кампанію проти поганого ставлення поляків до білоруської та української меншин — безперечно, щоб виправдати вторгнення. Не виключено, що Росія, перше ніж утрутитись, чекала підписання перемир’я з Японією, укладеного 16 вересня після боїв, що точилися з травня на монгольсько-маньчжурському кордоні. 17 вересня, наводячи як привід внутрішній розпад польської держави, який робив недійсними всі угоди, укладені між Польщею й СРСР, радянський уряд повідомив, що дав наказ своїм військам перетнути кордон, щоб захистити українське й білоруське населення. Ріббентроп попередив по телефону Чіано, що російська інтервенція відповідає заздалегідь наміченому планові. 18 вересня в німецько-радянській заяві підтверджувалася спільність поглядів обох держав і їхнє бажання відновити в Польщі порядок, порушений розпадом польської держави, та допомогти польському народові. Насправді ж навряд чи німці схвалили радянську акцію, тим більше, що росіяни, майже не натрапляючи на опір, просувалися набагато швидше за них і з незначними втратами [1, c. 88].

22 вересня, після кількаденних переговорів, була визначена демаркаційна лінія між обома окупаційними зонами по річках Пісі, Нареві, Бугові, Віслі й Сянові. Варшава, яка трималася аж до 29 вересня, була в німецькій зоні, а її передмістя Прага на правому березі Вісли — в радянській. Отже, Сталін відмовився від ідеї зберегти зменшену польську державу. 27 вересня Ріббентроп прибув у Москву, і 28-го був підписаний новий німецько-російський договір з таємним протоколом. У порівнянні з лінією, визначеною 22 вересня, новий кордон був вигідніший для німців. Він проходив тепер не Віслою, а більше Бугом. Натомість, усупереч постановам 23 серпня, Литва переходила в радянську зону впливу. Так стався четвертий розділ Польщі, вигідніший для Росії, ніж розділ 1785 р., бо вона займала всю Галичину, і вигідніший, ніж «лінія Керзона» 1920 р. На переговорах підкреслювалося, що незалежність Польщі була ілюзією. Тоді ж розпочалися великі економічні переговори. Після затримки, викликаної радянським протестом проти постачання зброї Фінляндії (9 грудня), а також вимогами СРСР щодо поставок озброєнь і сталі, 11 лютого 1940 р. підписано економічну угоду строком на півтора роки [1, c. 89].

Радянський Союз швидко скористався з таємних протоколів від 23 серпня й 28 вересня. Вже 18 вересня агентство ТАРС звинуватило Естонію в недотриманні нейтралітету. Один за одним керівники трьох Прибалтійських країн мусили приїхати в Москву і підписати пакти про ненапад з СРСР: 28 вересня — Естонія, 5 жовтня — Латвія, 10 жовтня — Литва. Це були, власне, договори про взаємодопомогу. Естонія й Латвія віддавали СРСР морські й повітряні бази. Всі три країни надали Радам право утримувати збройні сили на їхній території. Вільно з його округою було повернене Литві (27 жовтня).

Ця замаскована анексія поставила нову проблему: річ у тому, що в країнах Прибалтики проживали чималі групи німецькомовного й німецького за культурою населення. За одним із таємних німецько-радянських протоколів від 28 вересня німці, що мешкали в радянській зоні впливу, могли перебратись до Німеччини або до окупованої німцями Польщі. Так само українці та білоруси з німецької зони могли виїхати до СРСР. Загальна кількість репатрійованих німців, у тому числі з Бессарабії, становила 437 тисяч.

Західні демократії та Італія могли залишатися тільки безсилими свідками цих подій. Фашистську Італію, вороже настроєну щодо більшовиків, турбувало також становище польських католиків. Крім того, Муссоліні й Чіано боялися, що Росія проникне на Балкани, які вони вважали зоною італійського впливу. Франція та Англія спробували скористатися з цього невдоволення, щоб розвалити Сталевий пакт. Франція скасувала деякі заходи остороги, вжиті проти Італії в Тунісі, Джибуті та ін. країнах. Муссоліні в цей період вагався і думав воювати на боці Німеччини. Чіано, навпаки, стояв за нейтралітет: «Нейтралітет починає давати свої плоди: біржові курси невтримно підіймаються, з Франції надходять перші замовлення, пароплави знову виходять в море забиті вщерть та ще й за подвійну ціну. Дуче вже добирає смаку, але ще не досить. Треба наполягати на тому, що нам потрібен період ситого нейтралітету, якщо ми хочемо пізніше вступити у війну, як він того бажає». Італію занепокоїло також прохання Німеччини до Угорщини дозволити використати її залізницю, щоб зайти Польщі в тил (це прохання Ріббентроп передав графові Чакі 9 вересня в Австрії). А втім, Угорщина не дала на це згоди, Галіфакс і Чіано підтримували дружнє листування. Посол Франції в Римі Франсуа-Понсе зробив деякі аванси Чіано і сказав йому, що в Парижі «високо оцінили позицію, яку зайняв фашистський уряд». Та німці зовсім не хотіли, щоб їхній союзник покинув їх. Московські угоди 28 вересня були підписані без відома Італії. Тож Ріббентроп своєю чергою подзвонив до Чіано і запропонував йому організувати зустріч Гітлера з Муссоліні в Мюнхені або принаймні візит самого Чіано до Берліна. Чіано прибув у німецьку столицю, де 1 й 2 жовтня Гітлер, який видався йому «дуже спокійним, я б сказав, навіть розслабленим», пояснив йому ситуацію. Натяки щодо вступу Італії у війну були дуже стримані. Гітлер підкреслював, що Італія повинна стати цілковитою владаркою на Середземному морі. Він заявив також, що скоро запропонує мир західним державам [15, c. 46-47].

Протягом цього періоду Франція та Англія задовольнялись тим, що зміцнювали свої уряди і взаємні зв’язки. 5 вересня сталися зміни в кабінеті Чемберлена. До нього увійшов Черчілль як перший лорд Адміралтейства та Іден як міністр домініонів. У Франції після відставки Бонне голова Ради міністрів Даладьє, який очолював також і Міністерство національної оборони, взяв собі й портфель міністра закордонних справ. 26 вересня були заборонені комуністичні організації. 30 листопада в Палаті, а 2 грудня в Сенаті ухвалено закон про надання всієї повноти влади урядові на час воєнних дій. Англія визнала генерала Гамлена головнокомандувачем на західному фронті. 12 вересня вперше зібралася франко-англійська Найвища воєнна рада. Але французька армія не розпочинала ніякого широкого наступу. Підготовлена до оборони, вона мала чекати, коли з запізненням перебудована промисловість і американська допомога забезпечать їй істотну перевагу. Отже, ініціатива належала Гітлерові. В жовтні на бельгійський кордон виведено чотири британські дивізії. І, нарешті, 30 вересня в Парижі розмістився польський уряд у вигнанні на чолі з Рачкевичем і з Залеським на посаді міністра закордонних справ.

Після поразки Польщі і аж до травня 1940 р. сухопутна війна на західному фронті велася дуже тихо. До того, як Німеччина перейшла у вирішальний наступ, якийсь неспокій внесла в неї тільки Норвезька операція. За таких умов не дивно, що Гітлер спробував укласти мир, аби закріпити свої завоювання й перетравити їх. Тож кінець 1939 р. був позначений спробами досягти миру. 6 жовтня Гітлер виголосив велику промову в Рейхстазі: «Чому, — сказав він,— війна має тепер іти на заході? Щоб відновити Польщу? Польща, така, як вона вийшла з Версальського договору, ніколи не відродиться. І це гарантують дві з найбільших держав земної кулі». Він заявив, що готовий пояснити свої цілі у війні: за винятком колоніальних територій, він нічого не вимагає ні від Франції, ні від Англії [1, c. 90].

Укладення миру означало б визнання всіх уже здійснених силових акцій. Ні Франція, ні Англія не могли з цим погодитися. 10 жовтня Даладьє дав на це свою відповідь по радіо: «Ми взяли в руки зброю проти агресії і складемо її лише тоді, коли матимемо гарантію такої безпеки, яку б не підривали щопівроку». В Англії тільки Ллойд-Джордж і Бернард Шоу прихильно зустріли пропозиції фюрера. Як пише Чіано: «Це доведення від абсурду, що англійці вважають пропозиції Гітлера абсолютно неприйнятними». До того ж 12 жовтня Чемберлен заявив: «Мирні умови, які починаються з того, що виправдовують агресію, не можуть бути прийняті. Пропозиції, що містяться в промові канцлера Гітлера. невиразні, непевні й не включають у себе жодного натяку на виправлення шкоди, завданої Чехословаччині й Польщі». Мирний наступ Німеччини зазнав поразки, і німецький уряд 13 жовтня оприлюднив заяву, в якій говорилося: «Тоді як фюрер висловив конструктивні пропозиції для побудови мирної та захищеної Європи, Чемберлен і його кліка вибрали війну».

Ще одна спроба відновити мир була зроблена в листопаді з іншого боку. Якийсь час Сполучені Штати думали запропонувати свої посередницькі послуги, але, порадившись зі своїми співпрацівниками, 8 жовтня державний секретар Кордел Гал дійшов висновку, що це нічого не дасть, 11 жовтня президент Рузвельт оприлюднив цю думку. Гітлер тим часом, попри поради своїх генералів, збирався наблизити початок дій на західному фронті, призначити їх, як це випливає з його директиви від 9 жовтня 1939 р., на 12 листопада. Вздовж бельгійського й голландського кордонів було сконцентровано дев’яносто німецьких дивізій. Ці дві країни були нейтральні й не хотіли звертатися по допомогу до Франції чи до Англії. Ясна річ, що вони відхилили ще у вересні франко-англійські пропозиції щодо проведення воєнних переговорів. Союзники сповістили тоді Бельгію, що в разі нападу на неї їхні війська не зможуть пройти за річку Шельду. Голландський міністр закордонних справ ван Клефенс 5 листопада запропонував королеві Вільгельміні виступити з ініціативою бельгійсько-голландського посередництва. Така ідея була висловлена ще 28 серпня.

6 листопада бельгійський король Леопольд у супроводі міністра закордонних справ Спаака прибув до Гааги. 7 листопада король Бельгії й королева Нідерландів надіслали королю Великобританії Георгові VI, президентові Франції Лебрснові та Гітлерові телеграму такого змісту: «Ми, правителі двох нейтральних держав, підтримуємо добрі взаємини з усіма нашими сусідами і готові запропонувати їм наші добрі послуги». Цю пропозицію негайно підтримали королі Данії, Норвегії, Швеції, президент Фінської Республіки, її схвалили також король Румунії та папа римський. Гітлер 9 листопада відповів відмовою. Якраз тоді мюнхенську пивницю, в якій він виступав і яку поквапно покинув, було висаджено в повітря. Цілком імовірно, що це був підстроєний замах, щоб показати, як у вирішальні години фюрера захищає божественне провидіння. Своєю чергою, Франція та Англія відхилили запропоноване посередництво. Президент Лебрен заявив: «Тривалим може бути лише мир, заснований на справедливості. Будь-яке вирішення, що закріплюватиме перемогу несправедливості, приведе до хисткого миру. Тепер не Франція, а саме Німеччина має висловитися за чи проти миру». Король Георг VI також зауважив, що Німеччина повинна спочатку подати виразні пропозиції. Ця подвійна відповідь клала край сподіванням Гітлера на обмежену війну. Новий сигнал тривоги пролунав, коли 10 січня 1940 р. в німецькому літаку, що зробив вимушену посадку в Бельгії, знайшли плани нападу.

До квітня війна на суходолі мала зводитися до довгого й нудного чекання на західному — єдиному на той час — фронті. Немає сумніву, що і французький, і англійський штаби вірили в затяжну війну, в тривалу оборону, яка дозволить їм надолужити та обійти німецьку перевагу в озброєнні [14, c. 55-56].

Отже, 10 травня Гітлер розпочав свій великий західний наступ на Голландію, Бельгію та Францію. Через місяць поразка французів і англійців на континенті стала очевидною. Нагадаймо етапи цієї кампанії.

1.2. Зміцнення англо-американських зв’язків

Перед обличчям дедалі більшої загрози з боку Японії Англія та Америка, починаючи з липня 1940 р., докладали всіх зусиль, щоб якомога більше й краще координувати свою політику й військові заходи. Ми побачимо також, як їхнє зближення вплинуло на події в Європі. Цей процес можна розбити на чотири головні моменти: угода про есмінці, закон про ленд-ліз, допомога Росії та зустріч на Атлантиці.

Нема сумніву, що президент Рузвельт і американська громадськість були тяжко вражені поразкою Франції та двома відчайдушними посланнями Поля Рейно. Черчілль відчув це й вирішив поставити до кінця на американську карту. 15 травня в своїй першій телеграмі, що її він як прем’єр-міністр надіслав Рузвельтові, Черчілль попросив «позичити 40—50 ваших старих есмінців, щоб доповнити ними ті, котрі ми маємо зараз, на період завершення будівництва великої кількості кораблів, закладених на початку війни». Він поновив цю супліку 11 липня мудрою підтримкою британського посла в Сполучених Штатах Філіпа Керра, що став на той час лордом Лозьєном. Рузвельт був настроєний дуже прихильно, розуміючи, що в разі швидкої поразки Англії США опиняться в дуже небезпечному становищі. Незважаючи на деякі складнощі правничого характеру, він без вагань спорожнив американські арсенали, аби якомога швидше постачити Англії озброєння. «Рузвельт,— пише Шервуд,— дійшов, отже, до першої зі своїх великих ухвал воєнного часу: він підтримає зовні безнадійну справу Великобританії, надавши їй усю можливу матеріальну й моральну допомогу. Це він мусив вирішити сам. Ніколи доти… він не натрапляв на такий опір своїх міністрів і ніколи його позиція в країні не була більш хистка». Він наважився на таку ухвалу в розпал президентської передвиборної кампанії [1, c. 92].

Наприкінці липня було домовлено, що Англія за негайно позичені їй 50—60 есмінців здасть в оренду бази в британських володіннях в Америці. Для Сполучених Штатів це означало кінець політики ізоляціонізму і — за словами Черчілля — «перехід від нейтралітету до неучасті в бойових діях». Переговори тривали в серпні. Треба було заспокоїти американську громадськість, стурбовану тими новими зобов’язаннями, що покладалися на неї, і водночас британську громадськість, якій не сподобалася думка про передачу англійських територій. Черчілль намагався вести справу так, щоб вона не здавалася торгом. У нотах, що ними обидві країни обмінялися в період з 27 серпня по 2 вересня, зазначалося, що Британія здає Сполученим Штатам в оренду на дев’яносто дев’ять років бази на Ньюфаундленді, Бермудах, Багамах, Ямайці, Антігуа, Сент-Люсії, Трінідаді і в Британській Гайані. Вона зобов’язалася також ні в якому разі не здавати й не затоплювати свій військово-морський флот. Уряд США, зі свого боку, передавав Великобританії 50 есмінців. Це був не договір, а так звана виконавча домовленість, що дозволяло уникнути затвердження її в Сенаті. Рузвельт попередньо домігся згоди свого суперника від республіканців Вендела Вілкі. 16 вересня Сполучені Штати ухвалили закон про обов’язкову військову службу. Незважаючи на різку опозицію ізоляціоністів і, зокрема, комітету «Амеріка ферст» («Америка насамперед» — прим, перекл.), який налічував близько 880 тисяч членів, 5 листопада 1940 р. Рузвельта було все ж таки переобрано на посаді президента, причому він набрав 27242000 голосів проти 22327000 голосів, поданих за республіканця Вілкі, на первинних виборах і 449 проти 82 при голосуванні другого туру. Отже, американська громадськість підтримала політику рішучої допомоги Англії, а це давало змогу президентові зробити новий крок, запропонувавши ленд-ліз, або орендну позику.

Поки американський уряд систематично збільшував постачання зброї Великобританії, виникла нова гостра проблема. За законом від листопада 1939 р. зброя могла постачатись Англії тільки за негайну оплату. В листопаді 1940 р. Англія вже виплатила 4500 мільйонів доларів готівкою чи золотом, і в неї залишалося всього 2 мільярди доларів переважно у вигляді інвестицій, що їх було важко перевести у валюту. 8 грудня Черчілль написав Рузвельтові довгого листа, в якому намалював дуже повну картину проваджених у той час військових операцій, а головне — перспективи промисловості й валютного забезпечення з огляду на тепер уже цілковиту впевненість у тому, що війна буде затяжною. Наприкінці він торкнувся питання оплати, намагаючись довести, що в інтересах самих Сполучених Штатів було б не допускати повної економічної руїни Англії. А втім, він не пропонував ніякого розв’язку-рішення.

Рузвельт отримав це послання 9 грудня під час круїзу Карибським морем на кораблі «Таскелуза» разом зі своїм другом і повірником Гаррі Гопкінсом. Його глибоко вразив цей лист, і впродовж усієї подорожі президент думав над варіантами розв’язків цієї проблеми. Він дуже добре розумів, що переозброєння Америки разом із посиленням допомоги Англії потребує глибоких змін в економічному житті Сполучених Штатів. Замість звичайної нормальної роботи треба було провести широкомасштабну перебудову економіки на воєнний лад з усіма жертвами, які випливали з цього для цивільного населення. Повернувшись у Вашингтон, 17 грудня він скористався прес-конференцією, щоб оприлюднити знайдене ним вирішення. Рузвельт заявив, що треба «позбутися нашого давнього забобону щодо долара — так само дурного, як і смішного». Потім, безперечно під впливом деяких юристів з Міністерства фінансів (Оскар Кокс) і Стеттініуса, він запропонував систему, яка полягала в тому, щоб надавати в оренду будь-яке спорядження, яке може бути потрібним Англії або іншій дружній країні. Він одразу ж надав цій ідеї популярності, навівши мальовниче порівняння. Якщо загориться будинок вашого сусіди, то ви ж не станете торгуватися з ним за ваш поливальний шланг, конче йому потрібний у цю мить. Ви йому позичите цей шланг, попросивши повернути його, коли пожежу буде погашено. 29 грудня Рузвельт розвинув свою думку в радіоінтерв’ю, заявивши: «Ми повинні стати великим арсеналом демократій».

Одразу ж Конгресові подано законопроект, і, незважаючи на опір ізоляціоністів, 11 березня 1941 р. урешті проголошено закон про орендну позику. Він дозволяв президентові замовляти у промисловості, закуповувати й постачати будь-якій країні, що її оборону він вважатиме життєво необхідною для Сполучених Штатів, зброю, боєприпаси, кораблі, верстати та інші товари і навіть виробничу інформацію й патенти. Уряди зарубіжних країн мають зобов’язатися не передавати далі без дозволу це спорядження чи інформацію. В статті 3 зазначалося, що допомога зарубіжним країнам надаватиметься на засадах і умовах, які президент вважатиме достатніми, а винагорода для Сполучених Штатів полягатиме в оплаті чи відшкодуванні натурою, або майном, або будь-якими іншими прямими чи непрямими вигодами, які президент вважатиме за достатні. Отже, особливостями цього закону було те, що він, по-перше, відкривав Англії практично необмежений кредит, а по-друге — надавав президентові США величезну владу у використанні на свій розсуд американського військово-промислового потенціалу. Закон мав діяти до 30 червня 1943 р.; його буде продовжено до серпня  1945 р. На 31  грудня 1944 р. обсяг поставок союзникам за ленд-лізом досяг 36 мільярдів доларів [13, c. 127-128].

Ще під час згадуваного круїзу Рузвельта, 12 грудня, помер англійський посол у Вашингтоні лорд Лозьєн. Черчілль спочатку думав замінити його старим Ллойд-Джорджем, але потім зупинився на кандидатурі самого міністра закордонних справ лорда Галіфакса. Цим він хотів продемонструвати надзвичайну вагу, якої він надавав посаді посла в США. Галіфакс працюватиме у Вашингтоні протягом шести років. У Міністерство закордонних справ на його місце прийшов Іден, який уже раніше керував ним І з яким прем’єр відчував себе поєднаним дружніми зв’язками. Рузвельт також вирішив відрядити послом до Черчілля особистого представника, який тішився б його абсолютною довірою. Він зупинив свій вибір на Гаррі Гопкінсі. Гопкінс прибув у Лондон січня і, хоча був хворий, майже зразу побачився з Черчіллем. Обидва діячі перейнялися симпатією один до одного, і завдяки Гопкінсові Рузвельт був детально інформований про потреби Британії.

Після нападу Німеччини постало питання про постачання Росії всього спорядження, необхідного, щоб протистояти агресії. Вже 23 червня Чєрчілль заявив, що Англія повністю підтримає Росію в боротьбі проти Німеччини. Рузвельт, перше ніж вирішувати щось, захотів уточнити потреби Червоної армії. Тому він послав Гопкінса, що був тоді у Вашингтоні, спочатку в Лондон, а потім у Москву. Отже, Гопкінс зустрівся з Черчіллем, а після цього гідролітаком вилетів у Росію. Він мав надзвичайно важливі розмови зі Сталіним, Молотовим та іншими радянськими керівниками. Сталін одразу виявив йому довіру й дуже відверто перелічив свої потреби в зенітній артилерії, літаках і гвинтівках. У політичному плані Гопкінс обговорював з Молотовим японське питання. Молотов сказав, що безпосередньої загрози нападу Японії на Росію тепер немає. Загалом Гопкінса вразила віра Сталіна в позитивний результат війни на російському фронті. 16 серпня британський і американський посли в Москві офіційно запропонували СРСР допомогу своїх країн. Умови надання цієї допомоги будуть установлені обміном листами Рузвельта й Сталіна від 30 жовтня й 6 листопада.

Вже під час свого першого приїзду до Англії Гопкінс усвідомив доцільність зустрічі Черчілля з Рузвельтом, її планувалось організувати навесні 1941 р., та ситуація була надто складна, щоб Чєрчілль міг залишити Англію. Врешті, зустріч призначили на серпень і ретельно проробили всі її деталі. Чєрчілль і Гопкінс піднялися на борт лінкора «Принц Уельський», який 9 серпня прибув до місця — на Ньюфаундленд. Рузвельт дістався туди на американському крейсері «Огаста». їхня зустріч тривала до 12 серпня. Головними питаннями на ній були загроза нападу Японії та проект Атлантичної хартії. Гопкінс доповів про свої розмови зі Сталіним.

Питання про Японію будуть розглянуті в наступному розділі. Що ж до Атлантичної хартії, запропонованої спочатку Черчіллем, то її ідея пояснюється безперечно побоюванням Рузвельта, що Великобританія, як і під час першої світової війни, вдасться до політики таємних угод, які передбачатимуть переділ територій. Рузвельт не захотів включати до неї проект нової міжнародної організації на післявоєнний час. Хартія грунтувалася на думках, висловлених Рузвельтом в одній зі своїх промов на початку року, в якій він проголосив чотири свободи — свободу особистості, свободу думки й віровизнання, свободу від нужди, тобто свободу соціально-економічного характеру, та свободу від страху, тобто захист від війни. У 8 пунктах хартії викладалися демократичні принципи міжнародних відносин. Обидві країни зобов’язувалися не прагнути територіальних надбань, не вдаватися до жодних територіальних змін без вільно висловленої згоди тих народів, яких вони стосуються; кожний народ матиме право вільно вибирати для себе форму правління; всі держави повинні мати доступ до сировинних ресурсів; усі держави мають співпрацювати задля економічного й соціального прогресу; після повалення нацистської тиранії буде встановлено мир, що гарантуватиме міжнародну безпеку, буде гарантована свобода судноплавства і, нарешті, буде здійснене загальне скорочення озброєнь. Ще важливіша була принципова ухвала про те, що в разі вступу Сполучених Штатів у війну вони воюватимуть щонайперше з Німеччиною — головним членом Осі.

Щоб довершити картину зміцнення англо-американських відносин, згадаймо ще про початок у січні 1941 р. таємних переговорів головних штабів обох країн і британських домініонів у Вашінгтоні. Крім того, 11 квітня у Вашінгтоні державний секретар Кордел Гал підписав з датськими міністрами угоду про надання Сполученим Штатам права на захист Гренландії та на розміщення там морських і повітряних баз; сама Гренландія мала залишитись під суверенітетом Данії. 8 липня американські війська висадилися також в Ісландії. Нарешті, 11 вересня президент Рузвельт як верховний головнокомандувач збройних сил США наказав американським військовим кораблям атакувати кораблі Осі, які зайдуть в американську зону оборони. «Настав час активної оборони… проти намагань націонал-соціалістів контролювати океан… Сполучені Штати забезпечать свободу своїх комунікацій разом з державами, що ведуть війну з Німеччиною». Кілька днів потому міністр флоту Френк Нокс сповістив, що американські кораблі беруть на себе захист конвоїв, які перевозять військове спорядження й техніку за ленд-лізом, від американських портів до морських районів, сусідніх з Ісландією.

Отже, ще до Перл-Харбора Сполучені Штати відверто облишили політику нейтралітету, їхня допомога Англії йшла по всіх напрямках. Президент Рузвельт дійшов висновку, що американська демократія не повинна відступати перед ризиком війни [11, c. 204-205].

Початок війни на радянсько-німецькому фронті об’єктивно ускладнив здійснення безпосередніх контактів між діячами культури СРСР та Великої Британії як у зв’язку з порушенням комунікацій, так і через зміщення пріоритетів у державній системі фінансування культурної політики в Радянському Союзі, складовою частиною якої була сфера міжнародних культурних обмінів. Водночас агресія фашистської Німеччини проти СРСР і мужній опір їй з боку радянського народу викликали гарячий відгук серед британських майстрів культури, багато з яких виступили за якомога швидше надання СРСР всебічної допомоги. Президія створеної наприкінці 1941 р. у Лондоні Міжнародної федерації журналістів союзних країн, звертаючись з вітальною телеграмою до журналістів СРСР, зазначала, що головним завданням Федерація вважає «надання всілякої можливої допомоги справі перемоги свободи і демократії над гітлеризмом» [4].

Розділ 2. Напад фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941р. Та його наслідки

2.1. Передумови нападу Німеччини (22 червня 1941 р.)

12—13 листопада 1940 р., як уже згадувалося, Молотов зустрічався в Берліні з Ріббентропом. І того ж таки 12 листопада Йодль підписав директиву про відмову від негайної висадки в Англії та посилення німецько-італійського просування в Середземномор’ї. Після провалу переговорів Ріббентропа — Молотова, про що свідчить і лист Молотова від 25 листопада, Гітлер дедалі чіткіше опрацьовував ідею війни з Росією. Цей поворот пояснюється не лише тільки його ненавистю до комунізму. Безперечно, він бажав повалити загадкового суперника, що стояв йому на заваді. Головне ж було те, що війна з Великобританією затягувалася. Щоб мати змогу провадити її далі, треба було передовсім забезпечити себе — шляхом завоювання — сировиною та продовольством. Отже, задум війни з СРСР дуже логічно вписується в загальні плани Гітлера. Він не був наслідком якоїсь примхи. Гітлер з головою поринув у політику анексії «життєвого простору». 5 грудня він наказав підготувати напад на 15 травня 1941 р. (план «Барбаросса»). З цього моменту німецьке командування намагатиметься якомога краще замаскувати масове переміщення вермахту на схід. Переворот в Югославії, про який ішлося вище, затримав приблизно на п’ять тижнів початок операції «Барбаросса». ЗО квітня її було призначено на 22 червня. Отже, Гітлер вирішив покінчити зі Сталіним і доручив Альфредові Розенбергові розробити політичну структуру територій, які будуть відірвані від СРСР. ЗО квітня Розенберг призначається «комісаром центрального контролю у справах європейського сходу». Тут слід зауважити, що Гітлер, який мав за порадника Розенберга, не подумав тоді про використання проти радянського режиму можливих автономістських рухів неросійського населення Союзу. Навпаки, він зажадав, щоб захоплені території забезпечили все постачання німецьких армій, хоча наслідком цієї вимоги «могла стати голодна смерть мільйонів людей». Таке ставлення чимало сприяло тому, що проти німців піднялося все населення Радянського Союзу.

Всі відомості, які надходили в травні — червні до Англії та Сполучених Штатів, свідчили, що напад Німеччини на Радянський Союз ось-ось відбудеться. Зі свого боку, Сталін домігся нейтралітету Японії та множив зусилля, щоб відвернути війну. Так, 13 квітня 1941 р., проводжаючи разом з Молотовим на московському вокзалі японського міністра закордонних справ Мацуоку, Сталін поклав руку на плече послові Німеччини Шуленбургові й сказав йому: «Ми повинні залишатися друзями, і ви маєте зробити для цього все, що в вашій спромозі». Росія погодилася з умовами Гітлера щодо лінії російсько-німецького кордону в Польщі (25 квітня), офіційно визнала уряд Рашіда Алі в Іраку (3 травня). 6 травня Сталін офіційно очолив радянський уряд, щоб показати, то він провадитиме далі пронімецьку політику 1939 р. Посли Югославії, Бельгії, Норвегії, Греції були вислані з СРСР. а при Уряді Петена призначено послом Богомолова. «Економічна співпраця» тривала до самого кінця, і Росія навіть прискорила доставлення багатьох товарів. До останнього дня спеціальні швидкі поїзди везли з Далекого Сходу в Німеччину каучук, який був їй надзвичайно потрібний [1, c. 95-96].

Певна річ, усі ці заходи нітрохи не змінили постанови Гітлера. 30 квітня посол Шуленбург повернувся після двотижневого перебування в Берліні. Особисто настроєний проти війни, він був украй пригнічений. 2 червня Гітлер зустрівся з Муссоліні в Бреннері, і того ж дня німецьким кораблям, які перебували в російських портах, було наказано залишити їх. Посилено німецькі гарнізони у Фінляндії й Румунії. Англія та Америка надсилали дедалі більше попереджень Радянському Союзові, але той уживав мало конкретних військових заходів оборонного характеру. Увечері 21 червня Росія зробила ще одну — останню — спробу примирення з німцями, але було запізно. На світанку 22 червня німецькі війська напали на СРСР. В листі, адресованому 21 червня Муссоліні, Гітлер писав: «Це найважливіша ухвала в моєму житті». Як головні приводи для виправдання агресії Німеччина висунула загрозу їй з боку радянських військ, комінтернівську пропаганду, підписання радянсько-югославського договору про дружбу від 5 квітня. Такий був зміст заяви, яку Шуленбург зробив Молотову вранці 22 червня. Молотов відповів йому: «Ви гадаєте, ми заслужили на таке?» Відтак війна на суходолі, яка досі складалася з блискавичних окремих кампаній, змінить свій характер. Гітлер ще вірить у бліцкриг, гадаючи, що зможе добитися перемоги за кілька місяців. Насправді ж він кинув свої сили в одну з найжахливіших війн на виснаження в історії людства [3, c. 252-253].

2.2. «Новий порядок» Гітлера у Європі

Гітлер, безперечно, прагнув до панування у Європі. Проте політика, яку він здійснював щодо різних підкорених ним країн, була неоднакова. Великі території були анексовані, а саме: Австрія, Судети, західна частина Польщі, Данціг, Мемель, Ельзас-Лотарінгія, північ Словенії, а після поразки італійців, принаймні де-факто, Трієст та Італійський Тіроль. Деякі країни були взяті під прямий німецький протекторат: Чехія, Моравія та західна частина Польщі, що не була анексована («генерал-губернаторство Польща»). Інші країни були просто окуповані, але й до них ставлення було дуже різне. Західні країни: Франція, Бельгія, Нідерланди, Данія і меншою мірою Норвегія — зазнавали відносно поблажливого ставлення. На відміну від них Сербія, Греція, Польща та радянські території були піддані надзвичайно жорстокій окупації, там міжнародне право систематично ігнорувалося. Інші країни, такі як Іспанія, Італія, Угорщина, Болгарія, Румунія, Словаччина, Хорватія та Фінляндія, були друзями або союзниками Німеччини. Лише такі країни Західної Європи, як Португалія, Швейцарія та Швеція, не підпали під Гітлерову владу. Ірландія зберегла нейтралітет.

Прагнення Гітлера до панування в Європі здійснювалося різними методами: від підписання договорів до воєнної окупації та поліційного терору гестапо. Найтиповішою ознакою нацистського панування на всіх територіях було переслідування євреїв, мільйони яких були знищені, та ув’язнення всіх непокірних у концентраційних таборах з якнайсуворішими умовами життя.

Тристоронній пакт був підписаний 27 вересня 1940 р. в Берліні між Німеччиною, Італією та Японією. За цим планом У Європі передбачалося створення «нового європейського порядку», керованого Німеччиною та Італією, та право цих двох держав на володіння в Європі таким «життєвим простором», який відповідатиме їхнім потребам.

Загалом окуповані країни, хоча там і треба було тримати війська, яким усе більше дошкуляли партизани, являли собою сильну опору для німецької воєнної машини. Гітлер знайшов там сировину, продукти харчування, а головне — робочу силу. Інколи тяжкі окупаційні податки дозволяли йому за своєю волею регулювати економіку окупованої території і в такий спосіб полегшувати стан німецьких фінансів. Приєднання до тристороннього пакту було для Гітлера одним з критеріїв відданості «новому порядкові».

Коли Німеччина напала на СРСР, деякі з її країн-сателітів оголосили війну СРСР у кінці червня 1941 р., а саме: Італія, Словаччина, Угорщина та Румунія. Фінляндія приєдналася до боротьби з СРСР, не укладаючи союзу з Німеччиною. Крім того, в липні Іспанія створила «Блакитний легіон» волонтерів, який мав лишатися на фронті до січня 1944 р. Пропаганда антибільшовицького «хрестового походу» стала на той час головною темою. Створення легіонів з волонтерів різних країн було символом цієї ідеології. Проте лише екзальтовані антикомуністи, яких була меншість, піддалися на цю пропаганду [1, c. 104-105].

В Західній Європі «новий порядок» установлювався в різних формах. Починаючи з 1942 р. окупація ставала все жорсткішою. Гітлер планував здобути перемогу за кілька днів у результаті блискавичної війни, бліцкригу, що йому до цього часу так добре вдавалося. Опір Радянського Союзу змусив його вести з 1942 р., а особливо в 1943 р. тотальну війну. Німеччина потребувала постійної експлуатації ресурсів окупованих країн; робітників, а пізніше і всіх молодих людей, котрі належали до певних контингентів, які підлягали мобілізації, відправляли на роботу до Німеччини. Замахи на німців ставали все частіші, а це викликало жорстокі репресії. Бельгія та північ Франції підлягали командуванню генерала Фалькенгаузена, а пізніше, з 13 липня 1944 р.,— гауляйтера Грое та генерала Граса. З 25 травня 1940 р. рейхс-комісаром у Нідерландах був Зайс-Інкварт. Люксембург був анексований Німеччиною 30 серпня 1942 р. В Копенгагені з 5 жовтня 1942 р. командування здійснював генерал фон Ганнекен. Датський

уряд, очолюваний Стаунінгом, а пізніше — Булем, намагався якомога менше співпрацювати з німецькою владою і дотримувався політики неучасті у війні. В Норвегії був створений сателітний уряд, очолюваний Квіслінгом (вересень 1940 р.), але величезна частина населення Норвегії була настроєна опозиційне до цього уряду. Король Гаакон VII разом зі своїм урядом утік до Лондона; союзникам була передана велика частина норвезького торговельного флоту. Ситуація в Нідерландах була подібна, оскільки королева Вільгельміна та уряд професора Гербранді також перебували в Лондоні. Щодо Бельгії, то лише тут уряд П’єрло після кількох місяців вагань зміг приєднатися до Англії. Король Лео-польд III лишився в Бельгії, вважаючи себе німецьким полоненим, і відмовлявся співпрацювати з німцями. Ситуація у Франції була зовсім інакша в зв’язку з існуванням там уряду Віші. Після повернення П’єра Лаваля у квітні 1942 року колабораціоністська політика уряду Віші стала ще виразніша. 22 червня Лаваль заявив: «Німеччина тепер веде грандіозні бої, аби будувати нову Європу… Я зичу перемоги Німеччині, адже без неї завтра скрізь запанують більшовики». Проте під час його зустрічей з Гітлером (9—11 листопада 1942 р., 29 квітня 1943 р.) він, здавалося, прагнув уникнути воєнної співпраці з Німеччиною. Окупація Німеччиною вільної зони (11 листопада 1942 року) та відновлення боротьби на територіях, що належали Французькій імперії, звели майже нанівець авторитет уряду Віші. Його дипломатичні відносини з іншими країнами поступово наближалися до розриву (в листопаді 1942 року дипломатичні відносини були розірвані з Канадою, США та більшістю республік Південної Америки). А відтак можна говорити, що окупована Франція більше не мала власної зовнішньої політики. Після визволення Франції та викрадення генерала Петена, якого в серпні 1944 р. супроти його волі перевезли до Зігмарінгена в Німеччині, уряд Віші мав остаточно зникнути [8, c. 68].

2.3. Процес формування антигітлерівської коаліції

11 грудня 1941 р. Німеччина, Італія і Японія підписали нову угоду про воєнний союз. Але зміцнювалася й антигітлерівська коаліція. Після московських англо-радянських переговорів 16—17 грудня 1941 р. відбулася Вашингтонська конференція США й Англії (з 22 грудня 1941 р. до 14 січня 1942 р.). Рузвельт і Черчілль разом із міністрами й військовими керівниками домовилися про те, що Німеччина для їхніх країн є ворогом № 1. У Вашингтоні вони конкретно вирішили, що внесок їхніх держав у війну з ворогом №1 полягатиме в проведенні блокади й бомбардування Німеччини, в десантних операціях у Французькій Північній Африці в 1942 р. Для спільного керівництва війною було створено Об’єднаний комітет начальників штабів США й Англії.

За пропозицією Рузвельта країни — учасниці антигітлерівської коаліції стали називатися не «союзні держави», а «Об’єднані нації». Саме ці 26 Об’єднаних націй 1 січня 1942 р. підписали у Вашингтоні Декларацію про співробітництво й цілковиту перемогу у війні проти учасників Тристороннього пакту та їхніх спільників. Об’єднані нації зобов’язалися «не укладати сепаратного перемир’я або миру з ворогами».

Влітку Радянський Союз підписав дуже важливі договори з США й Англією.

В. Молотов (під іменем «Браун») на чолі радянської делегації таємно прилетів до Лондона, де 21 — 26 травня 1942 р. відбулися союзницькі переговори. В цілому сторони досягли взаєморозуміння, проте англійський уряд усе ж не хотів включати в договір питання про визнання кордонів СРСР за станом на 22 червня 1941 р., а також про відкриття другого фронту в Європі.

26 травня 1942 р. в Лондоні був підписаний англо-радянський «Договір про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни», який замінив англо-радянську угоду від 12 липня 1941 р.

Обидві країни зобов’язалися, згідно з частиною 1, не вступати в переговори з гітлерівським урядом чи з будь-яким урядом Німеччини, який продовжуватиме політику агресії; надавати одна одній воєнну та іншу допомогу й усіляку підтримку у війні проти Німеччини. Згідно з частиною II обидві сторони зобов’язалися після війни діяти спільно з метою відвернення нової агресії, здійснювати політичне та економічне співробітництво, не брати участі в жодній коаліції, спрямованій проти однієї зі сторін. Ця частина договору мала чинність протягом 20 років [1, c. 106-107].

До Вашингтона Молотов прибув 29 травня 1942 р. і мав переговори з Рузвельтом, Хеллом та Гопкінсом. Рузвельт повідомив, що другий фронт буде відкрито в 1942 р. і що американський та англійський штаби працюють у цьому напрямі. 11 червня 1942 р. сторони підписали американо-радянську угоду про принципи, «застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресорів».

Угода встановлювала, що США постачатимуть СРСР «оборонні матеріали… й оборонну інформацію» (озброєння, військову техніку тощо). Уряд Радянського Союзу зобов’язувався надавати США «матеріали, обслуговування, пільги та інформацію». Сторони домовилися «сприяти взаємовигідним економічним угодам і поліпшенню світових економічних відносин».

Договір СРСР з Англією й угода зі США оформили правову основу союзу трьох держав, завершили утворення антигітлерівської коаліції Об’єднаних націй — бойової співдружності народів, сприяли ізоляції фашистських агресорів та їхніх спільників. З’явилася основа для післявоєнного співробітництва СРСР, США й Англії, для створення нової міжнародної організації — Організації Об’єднаних Націй [1, c. 109].

Розділ 3. Міжнародні стосунки між союзниками з 1942 по 1944 рр.

3.1. Англо-радянські відносини. Конференції «Трайдент» і «Квадрант»

Перед лицем загрози з боку держав Осі союзники намагалися координувати свої зусилля, і вже були зроблені деякі намітки щодо вирішення післявоєнних проблем. Коли аналізуєш стосунки між союзниками, найперше, що вражає, це контраст між чудовими взаємовідносинами Рузвельта з Черчіллем та постійною недовірою, яка панувала між англосаксами та СРСР.

Японський напад на Перл-Гарбор змусив Рузвельта погодитись на пропозицію Черчілля про зустріч у Вашингтоні. Англійський прем’єр-міністр прибув туди 22 грудня 1941 р. Конференція мала працювати до 14 січня з невеликою перервою в роботі на час подорожей Черчілля до Оттави і на Флоріду. Оскільки Сполучені Штати вже вступили у війну, треба було твердо встановити засади їхньої співпраці та з’ясувати,  яким операціям — на Далекому Сході чи в Європі, — надати пріоритет. На деяких засіданнях був присутній посол СРСР у США Литвинов. Перша постанова, яка була  ухвалена  на  конференції,  стосувалася декларації про принципи;   її  мали  передати   на  розгляд  усім  державам,   котрі воювали   проти   Осі.   Ця   «Декларація   Об’єднаних   Націй»   була підписана   в   Білому   домі   1   січня   1942   року   представниками двадцяти шести держав. У ній нагадувалися принципи Атлантичної хартії, в тому числі й принцип свободи релігії, на який погодився Радянський  Союз.  Крім того,  «Об’єднані  Нації» зобов’язувалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси в боротьбі проти  держав   Осі   і   не  підписувати   з   ними   ні   перемир’я,   ні сепаратного миру. Було вирішено, що головні зусилля мають бути спрямовані   проти   Німеччини,   промисловий   потенціал   якої  був більший за японський.  Цей принцип «спочатку Німеччина» відстоював не лише Черчілль, але й американський генерал Маршалл; прихильник «стратегії концентрації», він пропонував завдати найбільшого удару по ворогові на його найміцнішому фронті. Ми не будемо заглиблюватись у деталі ухвал воєнного характеру. Зазначимо лише, що був ухвалений принцип розподілу світу на зони дій, кожна з яких підлягала єдиному міжсоюзницькому командуванню.   Американці   пропонували   здійснити  переміщення одного мільйона вояків до Англії (операція «Болеро»), захопити плацдарм у Нормандії в 1942 році («Молот»)   та   висадитись   у   Європі   в   1943   році   («Завершення»). Англійці,  здавалося,  погоджувались на  цю програму дій,  проте мали в запасі проект висадки у Північній Африці. Були створені установи  для  розподілу  боєприпасів,   тоннажу  флоту,   сировини тощо. І, нарешті, домовилися про те, що верховне командування буде здійснюватися «об’єднаним генштабом»,  який розмістився у  Вашингтоні.  Насправді  протистояння британців  та   американців   з   приводу  цього  органу  було  дуже сильне. Американській стратегії «концентрації» британці протиставили стратегію «периферійних диверсій», тобто завдання ударів по противнику в його найменш укріплених позиціях [5, c. 164-165].

В перші місяці 1942 року союзники зазнали численних поразок. Лише на радянському фронті ситуація була трохи краща завдяки успіхам, яких досягли радянські війська взимку 1941—1942 рр. Сталін весь час вимагав відкриття другого фронту та прискорення поставок зброї до СРСР. Було вирішено відрядити Молотова до Англії та Сполучених Штатів. У Лондоні радянський міністр провів переговори та підписав договір про союз з Англією (26 травня 1942 р.). Цей договір був спрямований проти Німеччини та її союзників. Обидві країни зобов’язалися не вступати в переговори з гітлерівським урядом чи з будь-яким урядом Німеччини, який продовжуватиме політику агресії, після війни діяти спільно, аби запобігати новій німецькій агресії, здійснювати після війни політичну та економічну співпрацю, не брати участі в жодній коаліції, спрямованій проти однієї з двох сторін. Договір мав чинність протягом 20 років.

До Вашингтона Молотов прибув 29 травня і мав розмови з Рузвельтом, Корделом Галом, Гопкінсом та послом Литвиновим. Президент Сполучених Штатів скористався з цієї зустрічі, щоб заявити про свою переконаність у тому, що мир можна зберегти принаймні протягом 25 років. Основна дискусія знову розгорнулася навколо другого фронту; Молотов вимагав, щоб другий фронт був відкритий у 1942 році, бо, як сам сказав, не був переконаний, що Червона армія зможе протриматися до 1943 року. Президент Рузвельт заявив, що він хотів би зустрітися зі Сталіним. Обговорюючи післявоєнні проблеми, Рузвельт торкнувся питання про «(гизіеекпір», або міжнародне опікунство, над численними островами та колоніальними володіннями, які треба було забрати в занадто слабких держав і в короткий термін підготувати до набуття повної незалежності. На чітке запитання Молотова президент Рузвельт відповів, що другий фронт «може бути відкритий у 1942 році», і це викликало заперечення з боку генерала Маршалла та Гопкінса, а з радянського боку марні сподівання та гострі докори. Загалом, цей візит Молотова справив дуже гарне враження на Сполучені Штати [1, c. 114].

Черчілль досить вороже ставився до ідеї висадки у Франції навіть незначних збройних сил союзників. Він вважав набагато доцільнішим провести глибоку підготовку до висадки в Північній Африці. У червні 1942 року Черчілль знову прибув до Вашингтона, де він перебував на час падіння Тобрука, захопленого Роммелем. Це справило на нього сильне враження. Попри протест американських генералів, у липні було вирішено замінити план висадкою на півночі Африки з тим, щоб зменшити ефект від поразки, якої британська армія зазнала в Лівії. 16 липня Гопкінс, генерал Маршалл та адмірал Кінг поїхали до Лондона, Де всупереч їхнім бажанням (бо вони надавали перевагу масованій висадці у Європі) був відпрацьований план майбутньої операції «Смолоскип».

Лишалося змусити Сталіна погодитись на затримку з відкриттям Другого фронту. Черчілль у супроводі американського посла Гаррімана поїхав до Москви, куди він прибув 12 вересня 1942 року і лишався там протягом трьох днів. Сталін був украй незадоволений ухвалою про затримку з відкриттям другого фронту, і початок конференції був дуже напружений. Сталін відмовився погодитись на те, що йому пропонував Черчілль, тобто на інтенсивні повітряні бомбардування та на операцію у Північній Африці. Він заявив протест і сказав: «Легко зрозуміти, що відмова британського уряду створити другий фронт у Європі в 1942 році завдасть удару по моральному станові всього радянського народу, який розраховував на створення другого фронту, ускладнить становище Червоної армії на фронті й порушить плани радянського уряду». Під час зустрічі двох державних діячів була висловлена думка про можливість зустрічі з президентом Рузвельтом. Проте ця можливість була ще далека від реалізації, і в кінці 1942 року ходили чутки про ймовірність сепаратного миру між СРСР та Німеччиною за посередництвом Японії [1, c. 115].

Після висадки в Північній Африці Сталін порушив довгу мовчанку й поздоровив Черчілля з перемогами в Алжирі та Лівії. Обидва керівники англосаксонських урядів вирішили зустрітися в Марокко у січні. Вони хотіли, щоб і Сталін прибув туди, проте він відмовився, посилаючись на важливі воєнні операції, які розгорталися на російському фронті (Сталінградська битва). Було вирішено, що конференція відбудеться в Анфі, місті, розташованому за 8 км від Касабланки. 9 січня 1943 р. Рузвельт і Гопкінс вирушили з Білого дому до Майамі, звідки вони в декілька етапів дісталися «Боїнгом» до Касабланки. Зустріч мала три головні цілі:

  1. Організувати воєнні операції в Середземному морі та захоплення Сицилії.
  2. Спробувати примирити лондонських французів з алжирськими.
  3. Запевнити росіян   у   прагненні   англосаксів   продовжувати боротьбу.

Щодо цього останнього пункту Черчілль погодився на пропозицію Рузвельта, зроблену без погодження з ним, про повне знищення воєнної потуги ворога, що, за словами Гопкінса, «дозволяло звести мету війни до дуже простої формули: цілковита капітуляція Німеччини, Італії та Японії».

Перша половина 1943 року, певно, є періодом, коли англосакси та росіяни найгірше розуміли одні одних. Росіяни все частіше робили дошкульні зауваження з приводу затримки з відкриттям другого фронту, а також неквапливості розгортання Туніської кампанії. Американський посол у Москві, Стенлі, 8 травня заявив американським кореспондентам, що Росія отримує величезну матеріальну допомогу від Сполучених Штатів, але радянський народ про це не знає, бо його керівники зуміли примусити його повірити в те, що він сам веде боротьбу. Саме в цій атмосфері проходили три важливі англосаксонські зустрічі.

Перша пов’язана з подорожжю їдена до Вашингтона з 12 по 29 березня. Зустрічі керівника англійського Міністерства закордонних справ з Рузвельтом, Корделем Галом, Самнером Велзом та Гопкінсом були присвячені в основному ситуації у світі після закінчення війни. З дебатів, які відбулися, можна виділити такі моменти:

  1. Англосакси погоджувалися з тим, щоб у разі крайньої необхідності Прибалтійські країни були приєднані до СРСР, але хотіли, щоб із цього питання був проведений новий референдум.
  2. Вони в принципі були згодні з тим, щоб кордон Польщі на сході був визначений по «лінії Керзона», проте зазначали, що це викличе величезні ускладнення у взаєминах з польським урядом генерала Сікорського. Замість цього вони пропонували віддати Польщі Східну Пруссію, евакуювавши звідти німецьке населення.
  3. Було вирішено, що Бессарабія буде приєднана до Росії, оскільки Росія володіла нею до 1917 року.
  4. Щодо Німеччини Рузвельт і Іден погодилися з тим, що вона має бути розділена. Рузвельт наголошував на тому, щоб розділ здійснювався не авторитарним шляхом, але відповідав би можливим побажанням сепаратистських рухів у Німеччині. Було також вирішено, що Австрія має знову стати незалежною державою.
  5. Стосовно Далекого Сходу Іден запропонував, щоб тихоокеанські острови, які перебували під мандатом Японії, були передані Сполученим Штатам. Він був мало прихильний до ідеї запровадження мандатної системи, висунутої Рузвельтом. На відміну від американського президента, він не вірив і в те, що Китай може стати після війни великою державою.
  6. Щодо майбутніх міжнародних організацій було ухвалено небагато постанов. Крім того, англійці та американці не змогли домовитися щодо Франції. Іден висловлювався за об’єднання лондонських «вільних французів» та французів Алжиру під однією сильною владою, в той час як Рузвельт схилявся більше до продовження переговорів з різноманітними «місцевими властями». Рузвельт пропонував також побудувати міжнародні стратегічні бази у Бізерті, Дакарі, тощо.

Загалом приїзд їдена до Вашингтона набагато прояснив проблеми, що виникли після війни, однак англосакси не змогли повною мірою осягнути майбутні вимоги Радянського Союзу [9, c. 102-103].

Після подорожі їдена до Вашингтона одна за одною відбулися дві зустрічі Рузвельта й Черчілля. Перша (конференція «Трайдент») проходила у Вашингтоні у травні 1943 року, в той самий час, коли була здобута перемога в Тунісі. Зустріч мала характер військової наради, де були присутні більшість командувачів армій, у тому числі генерал Вейвелл, який прибув з Індії, та американський генерал Стілвелл, що приїхав з Китаю. Головна постанова, ухвалена на конференції, стосувалася висадки в Західній Європі («операція «Оверлорд»), запланованої на 1 травня 1944 р. Було також вирішено доручити Черчіллеві провести переговори з Португалією про розміщення баз союзників на Азорських островах. Ці переговори мали закінчитися 12 жовтня 1943 р. підписанням договору з португальським урядом. Голова цього уряду Салазар заздалегідь одержав значні військові поставки та обіцянку про надання йому підтримки союзників у разі нападу на Португалію генерала Франко. Була відхилена ідея про надання пріоритету війні в Тихому океані, як того вимагав генерал Стілвелл. Було вирішено відмовитися від екстериторіальних прав у Китаї. Було висловлене побажання провести зустрічі зі Сталіним — або за участю одного Рузвельта, або разом з Черчіллем. Сподівань на швидке здійснення цього плану не було ніяких. Без сумніву, Сталін, розпустивши Комінтерн (10 червня 1943 р.), тим самим підтвердив свої більш помірковані настрої. Проте в той самий час він мав досить жвавий обмін листами з Черчіллем, у яких заявляв, що, оскільки англосакси вже не раз відкладали відкриття другого фронту, він більш не йме віри їхнім обіцянкам відкрити фронт у травні 1944 року. На деякий час Литвинов був відкликаний з Вашингтона, а Майський з Лондона. Були побоювання, що СРСР здійснить поворот, подібний до того, що стався в 1939 р., і спробує укласти сепаратний мир з Німеччиною. Крім того, Китай, ситуація в якому була відверто погана (він одержував зброю тільки через «повітряний міст» над Гімалаями) міг також бути змушений укласти сепаратний мир з Японією.

Відставка Муссоліні та утворення уряду Бадольйо (25 липня 1943 р.) підштовхнули Рузвельта й Черчілля до проведення нової зустрічі. На цей раз конференція проходила в Квебекській цитаделі (конференція «Квадрант»). Вона почалася 17 серпня. Китайський представник Т. В. Сун був присутній при обговоренні всіх головних питань. Саме на Квебекській конференції був відредагований проект декларації чотирьох великих держав (Об’єднаного Королівства, Сполучених Штатів, СРСР та Китаю) про заснування міжнародної організації. Незважаючи на вагання Черчілля, мало прихильного до операції «Оверлорд» у Франції і захисника ідеї висадки на Балканах, ухвалено призначити операцію «Оверлорд» на 1 травня 1944 р. і підсилити її висадкою союзників на півдні Франції (операція «Апуіі», тобто «Ковадло»).

Було також створене командування Південно-Східної Азії, очолюване генералом лордом Луїсом Маунтбеттеном, а його помічником призначено американського генерала Стілвелла. Нарешті, головна подія, яка сталася під кінець конференції,— повідомлення про те, що Сталін приймає пропозицію американців про зустріч у Москві міністрів закордонних справ «великої трійки».

Конференція закінчилася 24 серпня. Черчілль залишився у Вашингтоні ще на три тижні; він перебував там доти, поки війська союзників не висадилися в континентальній Італії, і аж до капітуляції останньої (3 вересня). Одержуючи звання почесного доктора Гарвардського університету, Черчілль виголосив промову, в якій запропонував, щоб у майбутньому, поки ще невизначеному, було запроваджене спільне громадянство для американців та британців. Але ця ідея мала так само слабкий відгук, як і його пропозиція «Франко-Британського союзу» у червні 1940 року.

Невдовзі після конференції у Квебеку, 25 вересня, сталися значні зміни в напрямку зовнішньої політики Сполучених Штатів. Заступник державного секретаря Самнер Велз подав у відставку і був замінений Едвардом Стетгініусом. Довгий час між Корделом Галом та його заступником тривав конфлікт. Самнер Велз вороже ставився до політики компромісів, яку провадив Кордел Гал щодо уряду Віші та уряду Бадольйо. Рузвельт вирішив цей конфлікт на користь Кордела Гала, бо він мав у Сенаті значний авторитет, з якого Рузвельт сподівався скористатися, коли настане час ратифікації мирних договорів, щоб уникнути гучної поразки, якої свого часу зазнав його попередник Вільсон.

Нарада трьох міністрів закордонних справ, на проведення якої Сталін дав свою згоду 10 серпня, мала стати першою спільною зустріччю представників трьох союзних держав. Черчілль та Рузвельт сподівалися, що після неї можна буде провести зустріч самих керівників цих трьох держав. Ідей та Кордел Гал виїхали до Москви, і 19 жовтня 1943 нараду міністрів закордонних справ відкрито. Дуже швидко англосакси зрозуміли, що їхнього російського колегу Молотова надзвичайно хвилювало те, щоб операції у Франції, заплановані на весну 1944 року, не були відкладені, і він вимагав гарантій з цього питання. Черчілль, який наполягав на висадці союзників у східній частині Середземного моря та на продовженні операцій в Італії, не хотів давати ніяких зобов’язань. Зате він підтримував пропозицію росіян про втягнення Туреччини у війну. Крім того, Сталін дав свою згоду на зустріч трьох керівників урядів за умови, що вона відбудеться в Тегерані. Три міністри обговорили також післявоєнні проблеми і оголосили про створення Європейської консультативної комісії (Еигореап Ао’уізогу Соттіззіоп, яка мала зібратися в Лондоні в той момент, коли гітлерівський режим наблизиться до свого краху, і опрацювати можливі варіанти розв’язання німецької проблеми. Конференція закінчилася 3 листопада. Вона поклала край напруженню в стосунках між союзниками і проходила в дружній атмосфері. Проте один істотний момент лишався непроясненим — з’ясування того, який порядок урегулювання європейських проблем буде ухвалено після війни. На пропозицію Кордела Гала поставили на голосування (і схвалили) декларацію, в якій заявлялося, що великі держави «будуть радитися між собою». Молотов відхилив формулу, за якою «вони будуть доходити згоди» [1, c. 112-113].

1941 рік проходив під знаком блискучих успіхів Гітлера та переростання європейської війни у світову. В першій половині

1942 року Японія теж здобувала перемогу за перемогою. На початку осені 1942 р. німці вели бої під Сталінградом та на єгипетських кордонах. Японці утримували величезну зону від Алеутів до Бірми, Сінгапура і Зондських островів. І лише битва в Кораловому морі (4—8 травня 1942) перешкодила їм окупувати Австралію.

Тим часом начебто наблизився момент повороту у війні, що невдовзі мав привести до важливих політичних змін. В наступні місяці на політичній арені знову з’явиться Франція — це сталося внаслідок героїчного опору сил під командуванням генерала Кеніга і Першої французької вільної бригади у Бір-Хакеймі, в Лівії (27 травня — 11 червня 1942 р.); відбудеться наступ британських сил під Ель-Аламейном (23 жовтня 1942 р.); англо-американські війська висадяться в Північній Африці (8 листопада 1942 р.); до боротьби союзників приєднаються колишні колонії Франції; зазнає краху муссолінівська Італія.

3.2. Поразка Німеччини (1944—1945 рр.)

Взимку 1943—1944 рр. Червона армія, вигравши в січні 1943 року велику Сталінградську битву, а в липні битву під Курськом, провела широкий наступ, у результаті якого пощастило звільнити Одесу, Крим та перейти Прут. Трохи пізніше, 31 серпня 1944 р., російські війська досягли Вісли на підступах до Варшави. Некомуністичні польські сили Опору (Армія Крайова, або АК) без погодження з росіянами підняли повстання у Варшаві. Незважаючи на умовляння англосаксів, СРСР відмовився від проведення будь-яких операцій, що полегшили б дії повстанців. Повстанська армія чинила мужній опір, проте не змогла вистояти і була винищена німцями. Чи була така позиція СРСР зумовлена воєнною необхідністю? Чи, може, це був політичний розрахунок, що мав на меті вивільнити руки комуністичному рухові Опору (Армія Людова, або АЛ)? Та як би то не було, а Радянська армія лише в січні 1945 року почала гігантський наступ, у результаті якого вона перекинулася з берегів Вісли на Одер.

На західному фронті протягом зими війська фактично тупцювали на місці, в Італії. Проте навесні наступальні дії відновилися, і 4 червня 1944 р. союзники увійшли в Рим. Через два дні потому сталася найсенсаційніша подія цієї війни — висадка на Нормандському узбережжі, після якої була здійснена висадка у Провансі (15 серпня). Воєнні наслідки цих операцій добре відомі: блискавичне визволення Парижа — 25 серпня та Страсбург — 23 листопада; Бельгії — на початку вересня в результаті наступу, проведеного за кілька днів. Армії союзників у своїх наступальних діях знехтували кілька німецьких «мішків», що утворились навколо деяких французьких портів. На початку зими в наступі союзників настав певний перепочинок. В цей час була визволена лише південна частина Нідерландів. Крім того, німці ще утримували лінію фронту на півночі Апеннінського півострова — «готичну лінію», та лишалися володарями всієї долини По [1, c. 116].

Воєнні успіхи Радянської армії тривали влітку й восени 1944 р. і закінчилися підписанням чотирьох угод про перемир’я з останніми сателітами, які ще лишалися в Німеччини: Румунією — 12 вересня, після взяття Бухареста (1 вересня); Фінляндією — 19 вересня; крім того, 6 вересня СРСР оголосив війну Болгарії та зразу почав проти неї наступальні дії. Через п’ять годин після початку наступу Болгарія попросила перемир’я. Ми бачили раніше, що болгарська делегація їздила до Каїра, де ЗО серпня почалися переговори про перемир’я між Болгарією, з одного боку, та Англією і США — з іншого. Переговори тривали довго, і перемир’я з болгарами, як ми вже згадували, було підписане тільки 26 жовтня. І, нарешті, Угорщина. Перша спроба досягти перемир’я була зроблена у жовтні 1944 р., але угоду підписано лише після тривалої облоги Будапешта — 20 січня 1945 року. Всі ці угоди не були суто воєнними, вони містили важливі політичні, економічні та юридичні пункти.

Не чекаючи укладення договорів про мир, цими угодами розв’язувалися важливі політичні питання, а саме: відновлювалися кордони всіх вищеназваних країн, крім Угорщини, в тому вигляді, в якому вони існували в липні 1940 року; Радянському Союзові поверталися Бессарабія, Північна Буковина і території, віддані Фінляндії 12 березня 1940 р.; Румунія реанексувала Трансільванію, а Другий Віденський арбітраж 29 серпня 1940 р. було анульовано. Болгарські війська повинні були залишити грецькі та югославські території. Румунія та Фінляндія мали заплатити СРСР по 300 млн. доларів кожна. Крім того, були скасовані расистські закони, а фашистські організації розпущені. Фінляндія та Румунія розірвали дипломатичні відносини з Німеччиною, а Болгарія навіть провела мобілізацію своїх сил на боротьбу зі своїм колишнім союзником. Це було початком радянського завоювання Східної Європи, що завершилося визволенням країн, які були союзниками СРСР, — Польщі, Югославії та Чехословаччини.

В середині березня американці захопили плацдарм на Рейні і 23 березня почали переправляти війська через річку. Проте Рузвельт не побачив кінця війни, якій він присвятив усі свої сили. 12 квітня у Ворм-Спрінгз у Джорджії, де він часто лікувався від паралічу, він помер майже раптово від крововиливу в мозок. Його заступив віце-президент Гаррі Трумен: «Жоден президент, певно, не бачив за весь час свого президентства перебігу такої кількості подій». Найважливішою подією була капітуляція Німеччини. В той час, як росіяни продовжували свій нищівний наступ, 13 квітня увійшли у Відень і 24 квітня вийшли на Ельбу, американці просувалися на схід. 26 квітня о 16-й годині американці та росіяни зійшлися поблизу Торгау. 25 квітня завершили оточення Берліна. 1 травня оголошено про смерть Гітлера. 2 травня здався берлінський гарнізон. Капітуляція Німеччини стала явно неминуча. Мова йшла лише про безумовну капітуляцію, і союзники були рішуче настроєні не погоджуватися на збереження центрального уряду в Німеччині. 7 травня 1945 р. в генеральному штабі Ейзенхауера у Реймсі генерал Йодль підписав безумовну капітуляцію Німеччини. 8 травня аналогічна церемонія відбулася в Берліні під головуванням маршала Жукова. Війна в Європі закінчилася [12, c. 185-186].

Висновки

Отже, протягом усієї війни дипломатія як така явно відходить на другий план. На першому місці стоять воєнні операції, і все в підсумку зводиться до проблеми сили. 1 все ж таки дипломатія також відіграє свою роль. Вона прагне зміцнити вже наявні альянси, привернути на свій бік нейтралів, ба навіть схилити їх до втручання, прискорити подекуди укладення миру. Найперше вона сприяє формулюванню й досягненню «цілей війни», які часто-густо дуже різняться навіть серед союзників.

В період з 1939 по 1941 р. Німеччина здобуває перемогу за перемогою в Європі, захоплює одну за одною Польщу, Норвегію, Голландію, Бельгію, Францію, Грецію, Югославію. Це була європейська фаза війни, поки в неї не вступили СРСР (22 червня 1941 р.), Японія та Сполучені Штати (7 грудня 1941 р.).

З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. 22 червня 1941 р. у зверненні до нації англійський прем’єр заявив, що Великобританія надасть «Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможе». Про свою підтримку СРСР висловився і президент США. Таким чином, з початком радянсько-німецької війни почала формуватися антигітлерівська коаліція.

12 липня 1941 р. було підписано англо-радянську угоду про спільну боротьбу проти Німеччини. 14 серпня 1941 р. після зустрічі Ф. Рузвельта та В. Черчілля з’явився документ під назвою «Атлантична хартія», в якому під майбутню коаліцію підводилося ідеологічне підґрунтя. До цієї Хартії приєднався і Радянський Союз. Вона поставила завдання — знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу. 1 жовтня 1941 р. в Москві між СРСР, США та Великобританією було підписано трьохсторонню угоду про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. З жовтня 1941 по червень 1942 р. СРСР одержав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різноманітних транспортних засобів. (Загалом, за системою ленд-лізу СРСР отримав, за різними оцінками, від 4% до 12% озброєння та воєнної продукції від обсягів власного виробництва.)

Отже, після нападу на Радянський Союз співвідношення політичних сил на світовій арені змінилося не на користь Німеччини. 22 червня 1941 р. прем’єр-міністр Великобританії У. Черчілль заявив по радіо, що Англія надасть СРСР економічну і технічну допомогу, а 24 червня з подібною заявою виступив президент США Ф. Рузвельт. 12 липня 1941 р. в Москві було підписано угоду між урядами СРСР і Англії про спільні дії у війні проти Німеччини.

За умовами англо-радянського договору до Ірану було введено об’єднані англо-радянські збройні сили. Таким чином, союзники контролювали важливі комунікації від Перської затоки до Каспійського моря, забезпечивши поставки до Радянського Союзу.

Список використаних джерел

  1. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. К.,1995.
  2. Земсков И. Дипломатическая история второго фронта в Европе: художня літ-ра/ Игорь Земсков,. — М.: Политиздат, 1982. — 319 с.
  3. Исраэлян В. Дипломатия в годы войны (1941-1945): історична література/ В. Л. Исраэлян,. — М.: Междунар. отношения, 1985. — 477 с.
  4. История дипломатии. В 5-и томах, тт.3-4. М., 1965,1975.
  5. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 1: 1917-1945/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, А. Ю. Борисов и др.; Ред. Иван Кирилин,. — 1986. — 412 с.
  6. История международных отношений и внешней политики СССР, 1917-1987: В 3 т./ Московский гос. ин-т международных отношений. — М.: Междунар. отношения. – 1986. — Т. 2: 1945-1970/ В. И. Антюхина-Московченко, А. А. Ахтамзян, И. А. Ахтамзян и др.; Ред. Герман Фокеев. — 1987. — 454 с.
  7. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики (1919 — середина 2000-х рр.): метод. рек. до семінар. занять / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / Андрій Іванович Горук (уклад.). — Чернівці : Рута, 2007. — 35с.
  8. Киссинджер Г. Дипломатия. Пер. с анг. В.В.Львова / Послесл. Г.А. Арбатова. — М., Ладомир, 1997. — 848 с.
  9. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні відносини ХХ століття.- Київ: Школяр, 1999.- 255 с.
  10. Коппель О.А.. Пархомчук О.С. Міжнародні системи. Світова політика.- Київ: ФАДА, ЛТД. – 2001. – 224 с.
  11. Кучменко Е. Історія міжнародних відносин ХХ ст.: Історико-політичне есе. — К. : ІПК ДСЗУ, 2007. — 369с.
  12. Марущак Микола Йосипович. Історія дипломатії XX століття: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Військовий ін-т при Національному ун-ті «Львівська політехніка». — Л. : Бескид Біт, 2003. — 304с.
  13. Протопопов А., Козьменко В.М., Мелманові Н.С., История международных отношений и внешней политики России (1648-2005): Учебник для студентов вузов / Под. ред. А.С. Протопопова. – 2-е изд., испр. И доп. – М.: Аспект Пресс, 2006. -399 с.
  14. Салабай В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики. ХХ-початок ХХІ ст.: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 368с.
  15. Салабай В. Ф., Дудко І. Д., Чуб М. П., Борисенко М. В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ-ХХІ ст.: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 200с.
  16. Системная история международных отношений. / Под ред. А.Д.Багатурова. М., 2000. Т. 1-2.
  17. Советская внешняя политика. 1917-1945 гг. Поиски новых подходов.- М.- 2004.
  18. Табачник Д. Історія української дипломатії в особах: Навч. посіб. для студ., аспірантів спец. «Історія», «Історія України», «Політологія», «Міжнародні відносини», «Державне управління». — К. : Либідь, 2004. — 640с.
  19. Уткин А. Дипломатия Франклина Рузвельта: громадсько-політична література/ Анатолий Уткин,. — Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1990. – 543 с.
  20. Філіпенко А. С., Будкін В. С., Бутенко О. В., Вергун В. А., Гуменюк Б. І. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А.С. Філіпенко (відп.ред.). — К. : Либідь, 1992. — 191с.
  21. Цветков Г. М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Навч. Посібник. — К.: Либідь, 1997.- 232 с.