Народонаселення, демографічний фактор і його роль у розвитку суспільства

Вступ

1. Роль загальної теоpії наpодонаселення

2. Основні категорії теорії народонаселення

3. Демографічний фактор у глобальній стратегії розвитку України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Важливою передумовою економічного, інтелектуального, політичного розвитку будь-якої країни є демографічний фактор як самостійна складова фундаменту, на якому тримається суспільство, елемент кореневої системи, що живить усе суспільне дерево. Він відображає в собі взаємозв’язок темпів та пропорцій суспільного розвитку з кількісними та якісними характеристиками населення (його чисельністю, статево-віковою, сімейною структурами, а також з динамікою народжуваності, смертності, міграцій, станом здоров’я, розселенням, професійно-освітньою структурою тощо). Населення є суб’єктом суспільного розвитку, носієм усіх соціальних відносин і відтворюється на розширеній чи звуженій основі.

Загальнометодологічною основою загальної теоpії наpодонаселення є філософія та політекономія.

Філософія забезпечує усвідомлення методологічних пpинципів вивчення наpодонаселення, pозуміння наpодонаселення як суспільної підсистеми, а також сутності якості наpодонаселення, джеpел та pушійних сил його pозвитку, співвідношення в наpодонаселенні об’єктивного та суб`єктивного, стихійного та свідомого, біологічного та соціального.

Наpодонаселення (населення) являє собою відносно стійку сукупність людей, яка пpиpодно-істоpично фоpмується, безпеpеpвно самовідновлюється в пpоцесі відтвоpення життя. Це — головний матеpіальний компонент людського суспільства.

Наpодонаселення є цілісним соціальним явищем pеальної дійсності. Воно знаходиться в складних та pізноманітних зв`язках з іншими соціальними, економічними, біологічними явищами, а тому і вивчається воно багатьма суспільними науками з позицій основного пpедмета дослідження кожного з них. Оскільки кожний індивід одночасно являє собою і біологічний об`єкт, і соціальний, і економічний, і т.д., то і вивчають його багато суспільних і пpиpодничих наук. Тобто дати вичеpпну хаpактеpистику населення, пpоцесів. Які в ньому відбуваються, а тим більше виявити пpичини цих пpоцесів та пеpедбачити їх наслідки спиpаючись на дані та методи однієї науки неможливо. Тому в пpоцесі pозвитку науки сфоpмувався особливий науковий напpямок — система знань пpо наpодонаселення.

Вікові тенденції демографічного розвитку України свідчать про те, що її населення у ХХ — початку ХХІ століття зазнало істотних змін під впливом, з одного боку, чинників довгострокової дії (зміна типу відтворення населення та його соціальних регуляторів), а з другого — короткочасних, кризових подій, викликаних світовими війнами, голодоморами, масовими репресіями, примусовими переселеннями, економічним занепадом тощо.

1. Роль загальної теоpії наpодонаселення

Систему знань пpо наpодонаселення можна pозглядати як сукупність знань pізних наук пpо людину, яка дозволяє скласти цілісне уявлення пpо наpодонаселення та пpоцеси, що в ньому відбуваються.

Оскільки основну pоль пpи цьому відігpають теоpетичні положення, то доpечно говоpити пpо загальну теоpію наpодонаселення.

За своїм змістом загальна теоpія наpодонаселення — це система теоpетичних концепцій pозвитку наpодонаселення та методологічних підходів до його вивчення, метою якої є виявлення законів та закономіpностей відтвоpення наpодонаселення. Основні завдання теоpії наpодонаселення полягають в pозкpитті системи зв`язків відтвоpення наpодонаселення з суспільним pозвитком. Загальній теоpії наpодонаселення належить виключна pоль в забезпеченні комплексного вивчення населення (рис. 1).

Пpо важливу pоль загальної теоpії наpодонаселення свідчить і той факт, що необхідність її подальшого pозвитку обгpунтовувалась в документах ООН ще на початку 70 — х pоків. Така необхідність обумовлена двома гpупами фактоpів:

1. надзвичайно високими темпами зpостання чисельності населення, особливо в кpаїнах, що pозвиваються. Це вимагало поглибленого усвідомлення тих обставин, які супpоводжують значне збільшення чисельності населення;

2. повсюдним підвищенням інтеpесу деpжав і гpомадськості до вивчення взаємозв’язку пpоблем наpодонаселення з економічним та соціальним pозвитком, що пеpедбачає ствоpення потужної теоpетичної бази.

Хаpактеpною pисою загальної теоpії наpодонаселення на сучасному етапі є посилення акценту на пpоблемах його pозвитку — pозвитку окpемої людини, сім’ї, всього населення. Складність і супеpечливість пpоцесів суспільного pозвитку на пеpехідному етапі посилюють значимість теоpетичної обгpунтованості аналізу взаємозв’язків демогpафічних пpоцесів з соціально-економічними. Екологічними, суспільними [16, c. 11-12].

Сучасний етап хаpактеpизується пеpеоpієнтацією економіки на соціальні чинники, що означає посилення уваги до пpоблем pозвитку населення, сім’ї, окpемих демогpафічних гpуп, особистості. В зв’язку з цим необхідним є відслідковування змін, що відбуваються в соціально-демогpафічному pозвитку суспільства та здійснення демогpафічних експеpтиз pізних пpоектів.

Нова концепція суспільного pозвитку виходить з того, що здатність економіки до нових якісних змін визначається, пеpш за все, станом неpечових фоpм багатства та сфеp, які забезпечують pозвиток людини. Людина pозглядається як носій якісно нових потpеб і головна пpодуктивна сила суспільства. Вона споживає і ствоpює матеpіальні та духовні блага.

Тому особливого значення набувають такі пpоблеми:

• осмислення місця та pолі населення в суспільстві, економіці, пpиpоді;

• виявлення теоpетичних та пpактичних аспектів соціально-економічної та пpиpодної обумовленості тих пpоцесів, які відбуваються в населенні;

• пеpедбачення напpямків та пpичин змін населення та визначення їх впливу на pозвиток суспільства і пpиpоди.

Тобто, мова йде пpо дослідження та pозкpиття сукупності взаємозв`язків відтвоpення населення та pозвитку суспільства в цілому, що, власне, і покликана забезпечити загальна теоpія народонаселення [3, c. 42-43].

2. Основні категорії теорії народонаселення

Найважливішими категоріями загальної теорії народонаселення є народонаселення (населення), його якість, розвиток, відтворення тощо.

Більшість дослідників розглядають поняття “народонаселення” і “населення” як синоніми. Разом з тим, коли мова йде про загальні теоретичні питання переважає вживання терміну “народонаселення”, в демографії – основним терміном є “населення”.

На кожному етапі суспільно-історичного розвитку народонаселення виступає як конкретна історична сукупність людей. Тобто воно має соціально-часову характеристику.

Тому можна говорити про населення стародавнього світу, населення індустріального суспільства і т.ін.

Народонаселення можна розглядати і в просторово-територіальному аспекті. В цьому випадку мова йде про населення певного материка, району, країни.

Характерною рисою населення є також притаманність йому трьох видів руху – природного, просторового (механічного, міграційного) та соціального.

Природний рух населення – це сукупність народжень та смертей, шлюбів та розлучень, які змінюють чисельність населення природним шляхом. Природний рух населення характеризується коефіцієнтом народжуваності, коефіцієнтом смертності та природним приростом населення.

Просторовий (механічний) рух населення, або міграція, являє собою рух через кордони тих чи інших територій з метою постійного або тимчасового перебування на новому місці.

Для кількісної оцінки інтенсивності територіальної мобільності населення використовують показники: коефіцієнт міграції за прибуттям, коефіцієнт міграції за вибуттям, валовий коефіцієнт та сальдо міграції.

Соціальний рух населення (соціальна мобільність) означає сукупність змін соціальних ознак людей, перехід з однієї соціальної групи до іншої. Цей вид руху визначає динаміку і відтворення соціальних структур населення. Вивчення соціального руху населення здійснюється на стику демографії і соціології[1, c. 165-166].

В результаті руху населення формуються різні види його структур (віково-статева, освітня, професійна, сімейна і т.ін.), а також відбувається поетапна взаємодія населення з іншими компонентами суспільства.

Якість населення – це категорія, що відображає його специфіку як відносно стійкого цілого. До якісних характеристик населення відносить:

• освітній рівень;

• кваліфікаційну структуру;

• співвідношення зайнятих фізичною і розумовою працею;

• здоров’я та тривалість життя;

• віково-статеву структуру і т.ін.

Одним з проявів якості населення є швидкість його адаптації до змін природних, технічних, економічних і соціальних умов життя. Значимість якісних характеристик населення визначається за результатами соціологічних досліджень. Кожну з таких характеристик можна описати системою показників, що відображають різні аспекти. Наприклад, здоров’я характеризується такими показниками, як смертність, захворюваність, інвалідність. Крім того, можуть використовуватись узагальнені високоагреговані показники, а саме і для оцінки здоров’я – очікувана тривалість життя при народженні, шлюбності – частка населення, яка перебуває в шлюбі; народжуваності – сумарний коефіцієнт народжуваності; освіти – частка населення з вищою та середньою освітою; кваліфікації – середня місячна заробітна плата.

Проблемам якості населення вчені надавали великого значення у всі часи, ними, зокрема, займались: Конфуцій (VI ст. до н.е.), Я.Бильфельдт (XVIII ст. до н.е.), Ф.Енгельс, А.Маршалл, А.Пінд (ХІХ ст. до н.е.), Й.Ференци, С.А. Томилин, А.Сови, М.Блауг, Т.Шульц, А.Печчеи (ХХ ст.).

Розвиток народонаселення – це закономірний процес кількісних та якісних змін в народонаселенні. ускладнення системи його внутрішніх та зовнішніх зв’язків. Розвиток народонаселення є органічною складовою розвитку природи суспільства.

На певному суспільно-історичному етапі розвиток населення обумовлює перехід останнього з одного якісного стану до іншого.

У традиційному суспільстві розвиток народонаселення характеризувався повільним зростанням його чисельності і незначними якісними змінами протягом тривалого часу.

Перехід до індустріального суспільства супроводжувався значними змінами в якості населення, що виявилось в суттєвих зрушеннях в рівні освіти, в кваліфікаційній та професійній структурах, диференціації способу життя та здоров’я різних соціальних груп населення [7, c. 28-29].

Сучасний етап суспільного розвитку характеризується посиленням соціальної орієнтації економіки в розвинутих країнах, загостренням проблем нерівномірності розвитку населення розвинутих країн та країн, що розвиваються.

Однією з найважливіших проблем розвитку всього населення є розвиток особистості, розширення можливостей людини. Тому розвиток населення в сучасних умовах слід розуміти як відтворення нових поколінь, задоволення творчих потреб людей, формування в нових поколіннях різноманітних творчих здібностей, створення відповідних суспільних умов для їх вільного застосування і розвитку. Для характеристики розвитку населення запропонований агрегований показник “індекс людського розвитку”, в рамках Програми ООН. Він включає такі показники: середня тривалість життя, рівень освіти дорослого населення та обсяг реального ВВП на душу населення.

Відтворення населення – це постійне оновлення його поколінь в результаті процесів народжуваності та смертності, а також міграції та соціального руху. Відомі два підходи до визначення цього поняття – “вузький” і “широкий”. В першому випадку відтворення населення розглядають як процес неперервного відновлення поколінь в результаті народжуваності і смертності. Тобто предмет демографії обмежений природним відтворенням населення. Інколи сюди включають і міграцію, яка впливає на чисельність населення конкретної території.

У другому випадку відтворення населення розглядають як сукупність трьох видів його руху і природного (народжуваність і смертність), просторового (міграція) і соціального (зміна соціальних структур, соціальна та професійна мобільність тощо) [11, c. 38].

3. Демографічний фактор у глобальній стратегії розвитку України

Нехтування демографічним фактором у соціально-економічній стратегії розвитку держави веде до значних збитків у матеріальному, інтелектуальному і суспільному житті народу, прорахунків у державній політиці. Хоча демографічний стан та його розвиток — це об’єктивний процес, демографічна ситуація погіршується, якщо державні інституції орієнтуються на хибні теоретичні концепції, які не мають практичного підтвердження у реальному житті. Наведемо лише деякі приклади з нашої нещодавньої історії. Протягом багатьох десятиліть радянської доби демографічна наука в Україні була, в основному, заідеологізованою та політизованою. Головним теоретичним висновком будь-якого демографічного дослідження вважалася декларація про «комуністичний тип самовідтворення народонаселення» в умовах так званого «розвинутого соціалізму». У цьому контексті не випадково гальмувалося, зокрема, вивчення демографії українського села, оскільки його відкрита депопуляція почалася вже з кінця 70-х років ХХ століття. Визнання цього факту суперечило б офіційно-оптимістичній догмі. У практичному занепаді (а фактично під забороною) перебували етнічно спрямовані дослідження з демографії української нації та інших національних спільнот, що населяють Україну, демографічних втрат під час соціальних катастроф ХХ століття.

У галузі теорії та практики розселення з кінця 50-х років панувала зловісна концепція укрупнення сільських поселень, яка на практиці стала засобом подальшої експропріації селянства, перетворення його на найманців, що призвело до знищення соціально-економічної ніші для культивування фермерських традицій. Це було логічним продовженням сталінського курсу 30-х — початку 50-х років на ліквідацію хуторів, який особливо дався взнаки у післявоєнні роки на західноукраїнських землях.

Натомість вихвалялися так звані організовані переселення українців за межі своєї республіки для постійної праці у вугільній, лісовій та рибній промисловості Сибіру та Далекого Сходу. Цілком замовчувалися негативні наслідки міграцій, пов’язані із розбудовою в Україні ВПК та надмірною мілітаризацією її території. За таких умов годі було й говорити про самостійну державну демографічну політику в Україні, розбудову її справді наукових основ.

Нерозуміння значення демографічного фактора у національному та соціально-економічному відродженні Української держави залишається актуальним і сьогодні. Так, деякі політики беруть на озброєння протирепродукційні установки як концептуальні засади для формування демографічної політики України. Оскільки, мовляв, засоби фінансових та матеріальних ресурсів, необхідні для забезпечення державної демографічної політики, надто обмежені, то доцільно їх спрямувати не на стимулювання народжуваності, а на збільшення тривалості життя мешканців республіки [14, c. 28-29].

На нашу думку, реалізація такої установки доведе демографічну ситуацію в Україні до благостану відомої свіфтівської мінідержави Лапутанії, в якій не було дітей, а лише самі вчені довгожителі. На жаль, подібні «концептуальні» уявлення існують і серед тих державних мужів, які мають розробляти державну політику в інтересах національної безпеки України як незалежної європейської держави.

Принаймні ряд принципових обставин вказують на те, що демографічну політику України неможливо відокремлювати від національних інтересів, завдань стратегічного майбуття, замикати її в коло господарських латок сьогодення. Це зрозуміло і з огляду на формування сучасної системи міжнародної безпеки у трансатлантичному просторі в геополітичній ситуації, в якій в останній декаді ХХ-го і на початку ХХІ-го століть опинилася незалежна Україна. За природного приросту її населення, реалізації власного економічного, демографічного, інтелектуального потенціалів, створення сучасних Збройних Сил Україна об’єктивно може сприяти незворотності прогресивних перетворень у Центральній Європі, а також стати відчутною противагою глобальним загрозам міжнародній безпеці на європейському континенті.

Розвиток негативних демографічних процесів та зменшення трудоресурсного потенціалу становить загрозу національній безпеці держави і вимагає невідкладних системних дій з її відвернення та упереджувальних заходів щодо нейтралізації руйнівних наслідків.

Зволікання з вирішенням вищеназваних проблем несе в собі небезпеку ослаблення політичного, економічного й гуманітарного впливу України у світі, робить можливим перерозподіл національних ресурсів та національного потенціалу України на користь інших держав.

Особливої уваги потребує міграційний чинник, який здебільшого негативно впливає на демографічну, економічну, екологічну та соціально-політичну ситуацію в Україні. Однією з важливих ознак міжреспубліканських міграцій радянського періоду була їх масовість. Щорічний обмін населенням між Україною та іншими республіками колишнього СРСР сягав понад півтора мільйона осіб. Другою характеристикою цих міграційних рухів було те, що в’їзд в Україну практично перевищував виїзд з неї.

У 1959 — 1969 роках міграційний приріст становив у середньому 42,7 тис. осіб щорічно. У 1970 — 1979 роки — 27,1 тис. осіб, у 1979 — 1989 роки — 15,7 тис. осіб. У 80-ті роки, у період між двома останніми всесоюзними переписами, найбільший обмін населенням був з Росією, куди виїхало 3,5 млн. осіб, прибуло в Україну 4 млн. осіб. Значний рух спостерігався між Україною і Казахстаном — виїхало 160 тис. осіб, в’їхало 260 тис., Молдовою — відповідно 200 і 225 тис., Білоруссю — 200 і 225 тис., Узбекистаном — 60 і 40 тис. осіб. Значне негативне міграційне сальдо республіка мала в обміні населенням із Західно-Сибірським регіоном, передусім з Тюменською областю.

Серед фахівців висловлюється думка, що міжреспубліканські міграції мали переважно обертовий характер. Люди, які виїжджали з України на навчання, для служби в армії, на роботу, згодом поверталися. Проте з таким висновком не можна повністю погодитися. Незбіг регіонів в’їзду і виїзду доводить, що протилежні за напрямом міграційні потоки охоплювали не одних і тих самих людей. Це підтверджується і змінами у віковій структурі населення.

Сучасні дані свідчать, що має місце швидкий приплив до республіки непродуктивного, орієнтованого винятково на споживання некорінного населення, вихідців із професійного військового середовища збройних сил колишнього СРСР, цивільних пенсіонерів, біженців з інших регіонів СНД, а також представників багатосімейних кланів Кавказу, Центральної Азії та Близького Сходу. Ці верстви населення лягають додатковим тягарем на відтворюваний у межах України валовий внутрішній продукт, зменшують його частку, яка утворюється продуктивним населенням республіки, обтяжують й без того невисокий життєвий рівень трудящих. Якщо до України прибували особи пенсійного віку, то виїжджали переважно люди молодших вікових категорій, оскільки виїзд в основному був з метою працевлаштування[10, c. 56-57].

На початку 90-х років минулого століття зростання позитивного сальдо міжреспубліканських міграцій, що спостерігалися наприкінці 80-х років, значно прискорилося. Збільшення чисельності відбувалося тільки за рахунок міграційного приросту населення. У 1991 році приплив мігрантів збільшився у 3,3 раза, а у 1992 році — 6,5 раза. У 1993 році також було зафіксовано міграційний приріст.

Починаючи з 1994 року, населення України внаслідок міждержавної міграції скорочується. Від’ємне сальдо міграції є одним з вагомих чинників зменшення кількості наявного населення країни. Лише за 10 років (1994 — 2003 рр.) з України вибуло на 1213,8 тис. осіб більше, ніж прибуло, тоді як загальне зменшення чисельності населення за цей період склало 4106,0 тис. осіб.

Надто негативні наслідки для інтелектуального розвитку України має еміграція населення за її межі. Тільки у 1990 р. на постійне місце проживання за кордон з України виїхало 95,4 тис. громадян. Якщо врахувати, що потенційні емігранти це переважно молоді і добре освічені люди, то їх від’їзд істотно знижує якість трудового, демографічного та інтелектуального потенціалів країни.

Останніми роками у світі спостерігається інтенсифікація міграційних процесів, відбуваються глобальні переміщення населення, що впливають на міграційну ситуацію як в окремих країнах, так в і цілих регіонах. Це позначається на зміні етнічного складу держав, їх економічному та соціальному становищі, національній безпеці. Через своє геополітичне положення Україна останнім часом дедалі більше залучається до всесвітніх міграційних процесів. Щороку понад сім мільйонів громадян змінюють місце проживання, в обох напрямках державний кордон перетинає близько 25 мільйонів чоловік.

Територія держави використовується різними категоріями мігрантів для транзитного переміщення, тимчасового перебування, трудової та незаконної міграції тощо. Канали нелегальної міграції активно використовуються транскордонною злочинністю для торгівлі людьми, контрабанди наркотиків та зброї. Зростання обсягів нелегальних мігрантів в Україні погіршує загальну криміногенну ситуацію. Вони вчиняють на території нашої держави різні злочини, в тому числі й тяжкі, самі стають жертвами нападів з боку кримінальних структур.

Перебування значної кількості іноземців на території України, зокрема нелегальних мігрантів, призводить також до загострення санітарно-епідеміологічної ситуації. Часто такі особи через нестачу засобів до існування, лікування стають розповсюджувачами різних інфекційних хвороб, таких як туберкульоз, СНІД, малярія та інших. І хоча значного впливу на санітарно-епідеміологічну ситуацію в державі нелегальна міграція не справляє, все ж в окремих регіонах зафіксовано випадки завезення небезпечних хвороб[6, c. 104-105].

Події 11 вересня 2001 р. у США, на острові Балі, в Іспанії, Російській Федерації та інших країнах свідчать про ескалацію міжнародного тероризму як глобальної загрози. Нещодавній прояв тероризму у Беслані (РФ) свідчить, про наближення небезпеки безпосередньо до кордонів України і вказує на необхідність особливої уваги з боку держави до процесів як зовнішньої міграції, так і внутрідержавних переміщень.

Разом з тим незаконна міграція це лише один з чинників міграційних процесів, що впливає на стан національної безпеки. Неконтрольоване прибуття іноземців може мати й інші наслідки, пов’язані з особливостями сучасного етапу розвитку Української держави та її національної ідентичності. Це стосується непростих питань ролі титульної нації, корінних народів та національних меншин у формуванні політичної нації, мовного питання, навколо яких продовжуються суперечки. За такої ситуації чисельна неконтрольована імміграція може порушити досягнуту рівновагу між різноспрямованими політичними силами, національними громадськими об’єднаннями, полінаціональними регіонами та відповідно створити загрозу стабільності і цілісності України.

Ще одним невирішеним питанням залишається проблема репатріації співвітчизників, які з різних причин, часто не з власної волі, опинилися поза межами України і прагнуть повернутися на її територію. На цей час в Україні ще не прийнято спеціального закону, спрямованого на захист вимушених переселенців-співвітчизників, що є серйозним прорахунком у міграційній політиці України. В результаті держава несе значні збитки.

Багато етнічних українців, вихідців з України інших національностей, які залишили місця попереднього проживання на Закавказзі та в Центральній Азії і бажали повернутися на батьківщину, іммігрували не в Україну, а в Росію. Для України, населення якої внаслідок негативних демографічних тенденцій зменшується, втрата потенційних репатріантів тим болючіша, оскільки йдеться здебільшого про кваліфікованих робітників і спеціалістів, які мають достатньо високий освітній рівень і могли би прислужитися розбудові Української держави, до того ж, людей культурно і ментально споріднених місцевому населенню.

Щороку внаслідок еміграції загальна чисельність населення України скорочувалася в середньому на 90 тис. осіб, в основному за рахунок найбільш активних, ініціативних і освічених громадян. При цьому, за оцінками експертів, до 4 млн. громадян України щорічно виїздять за кордон на тимчасові сезонні роботи. Серед трудових іммігрантів стійкою є готовність залишитися за кордоном на довготривалий період, або й назавжди, але стримує відповідне міграційне законодавство країн перебування, недостатній соціально-правовий захист та відсутність пропозицій роботи за фахом.

Процеси глобалізації, що відбуваються у Західній Європі, призводять до наближення кордонів ЄС до України, а отже, й посилення вимог щодо режиму їх перетинання й охорони. Незважаючи на численні заяви з приводу необхідності спрощення прикордонного режиму і розвитку добросусідських відносин, більшість сусідніх країн, насамперед західних, проводить курс на укріплення кордонів з Україною шляхом модернізації прикордонних переходів, додаткового розгортання прикордонних підрозділів та використання новітніх засобів технічної охорони, створення оперативної бази даних щодо порушників державного кордону [9, c. 27-28].

Фінансування облаштування східного кордону Європейського Союзу у розширеному складі здійснюється за рахунок ЄС в цілому і найбільш зацікавлених у цьому країн — його членів. Запровадження жорсткої міграційної політики, що здійснюватиметься західними сусідами, зумовлено не лише і не стільки внутрішніми проблемами, що пов’язані з притоком громадян України, скільки вимогами ЄС до нових його членів. Вірогідно, що змін зазнає і порядок пересування населення на пострадянському просторі за можливого руйнування системи безвізових поїздок громадян СНД, у зв’язку з виходом РФ з Бішкекської угоди. Все це вимагає від України певних дій.

Підсумовуючи, варто зазначити, що в державі не створено належної системи управління міграційними процесами, яка була б спроможна мобільно та ефективно реагувати на зміни міграційної ситуації, вживати адекватних заходів з регулювання міграційних переміщень.

Аналіз засвідчує, що поглиблення демографічної кризи в державі сьогодні є не тільки одним з чинників недостатньо ефективного соціально-економічного розвитку, а й загрожує її майбутньому та національній безпеці держави. Через неналежний рівень реалізації пріоритетних напрямів державної соціальної політики основні загрози національній безпеці у цій сфері залишаються неподоланими [13, c. 54].

Висновки

Загострення негативних демографічних тенденцій в Україні потребує послідовного втілення ефективної соціальної політики, що має бути спрямована на:

• усунення причин глибокого розшарування суспільства, що призвело до значних деформацій соціальної структури, поширення бідності (четверта частина українських сімей з дітьми проживають за межею бідності, наявність роботи не гарантує працюючій особі та її сім’ї захист від бідності) та уповільнення процесів формування середнього класу;

• поліпшення стану здоров’я населення (здорові діти з нормальним фізичним розвитком становлять лише 13,5відсотка; у країні нині — 2,6млн. інвалідів, 1,2 млн. психічно хворих осіб, 687,7 тис. хворих на алкоголізм і 768,3 тис. онкологічних хворих) та ефективну боротьбу з поширенням епідемій соціально небезпечних хвороб (ВІЛ-інфекції, туберкульозу, вірусного гепатиту тощо);

• нарощування трудоресурсного потенціалу держави. Сучасна депопуляція населення, за демографічним прогнозом фахівців НАН України, вже через 4—5 років призведе до скорочення трудових ресурсів на 5,1 млн. осіб, що може мати катастрофічний вплив на національну економіку та процеси розвитку суспільства;

• зменшення щорічних втрат працездатного населення країни, що зумовлено збільшенням захворювань серед осіб працездатного віку (за останні 5 років на 7%), масштабності виробничого, дорожньо-транспортного (близько 40 тис. постраждалих) та побутового (близько 15—20 тис. смертних випадків) травматизму.

Значні втрати трудових ресурсів України спричинені неконтрольованими міграційними процесами: держава перетворилася на постачальника дешевої і кваліфікованої робочої сили для зарубіжжя.

З огляду на довготривалість процесу відновлення поколінь, певну інерційність відтворення населення, вади сучасної демографічної політики, всі актуальні коливання демографічної поведінки знайдуть своє відображення у тих або інших дефіцитах робочої сили, у прогалинах вікової структури працездатного населення, у браку людей для забезпечення економічного розвитку, обороноздатності України через 18—20 років. Крім того, треба взяти до уваги, що існує певний резонанс між сьогоднішнім економічним зростанням та природним рухом населення, оскільки демографічна поведінка мас, якщо життєвий рівень істотно не поліпшуватиметься, призводитиме до подальшого зниження показників шлюбності, народжуваності, збільшуватиметься смертність, захворюваність та інвалідність населення. В усякому разі немає відповідних підстав для надії на кращі зміни у демографічному розвитку України не тільки у 2004 році, але й у 2005 р. Демографічна криза триватиме і до 2015 р., що істотно позначиться на можливостях проведення ефективних демократичних та економічних реформ. Отже, включення демографічного фактора у коло державних інтересів України є питанням виживання українського народу як цивілізованої нації, у якої має бути майбутнє.

Список використаної літератури

1. Баланда, А. Моделювання взаємозумовленості демографічної ситуації та соціально-економічних факторів суспільного розвитку / А. Баланда // Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 6. — С. 164-167
2. Барановський М. Народонаселення світу: поступ у 21 століття [Текст] / М.Барановський // Географія та основи економіки в школі. — 2002. — № 2. — С. 36-39
3. Барановський М. О. Народонаселення світу: динаміка, регіональні відмінності, прогнози // Географія та економіка в сучасній школі. — 2012. — № 5. — С. 42-47
4. Богданович В. Методика оцінювання ефективності державного управління розвитком роздрібної торгівлі лікарськими засобами з урахуванням стратегії державної демографічної політики / В. Богданович, В. Нестеровський // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 1. — С. 23-31
5. Гончаренко О.М. Екологія і демографія / О. М. Гончаренко // Екологічна газета. — 2007. — 14 грудня. — С. 6
6. Железна С. Екологічна та демографічна безпека — важливі складові національної безпеки та державної політики України в галузі охорони здоров’я // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 2. — С. 102-108
7. Курило І. Про базисні принципи соціально-демографічної політики в Україні // Україна: аспекти праці. — 2006. — № 4. — С. 27-33
8. Левчук Н. Соціально-економічна політика щодо зменшення демографічних втрат унаслідок зловживання алкоголем в Україні [Текст] / Н. Левчук // Україна: аспекти праці. — 2006. — № 6. — С. 31-38
9. Лібанова Е. Оцінка демографічної політики за допомогою поздовжніх і поперечних показників народжуваності // Україна: аспекти праці. — 2008. — № 2. — С. 25-31
10. Новак І. Демографічна стратегія на тлі депопуляції [Текст] : Міжнародна науково-практична конференція "Демографічний розвиток України та пріоритетні завдання демографічної політики" (20-21 жовтня 2005 р., Київ) / І. Новак (Введено зміст) // Вісник Національної академії наук України. — 2006. — № 1. — С. 55-58
11. Сергієнко О. Людські ресурси України. Демографічна криза та демографічна політика // Україна: аспекти праці. — 2002. — № 5. — С. 37-41
12. Скуратівський В. Особливості теоретичних інтерпритацій сутності демографічної політики // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 3. — С. 381-386
13. Стешенко В. С. Сімейна складова демографічної політики в теоретико-методологічному контексті // Демографія та соціальна економіка. — 2010. — № 2. — С. 46-55
14. Шаповал, А. Комплексні чинники впливу на демографічні перспективи народонаселення України в період демографічно-економічної кризи // Віче. — 2010. — № 6. — С. 27-30
15. Шастелан Ж. Економічний розвиток і зростання народонаселення світу // Географія та основи економіки в школі. — 1997. — № 2. — С. 7
16. Яковенко Р.В. Місце категорій " людина " і " народонаселення " в системі сучасних соціально-економічних відносин / Яковенко Р.В. // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 1. — С. 11-20