Наслідки Другої Світової війни для економіки України

Вступ.

1. Альтернативи повоєнного економічного розвитку.

2. Основні напрями повоєнної відбудови народного господарства України.

3. Відбудова та перебудова народного господарства в західних областях України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Одразу ж після визволення від окупації розпочинається і відбудова народного господарства України. Ще в серпні 1943 р. було прийнято постанову «Про невідкладні заходи щодо відбудови народного господарства в районах, звільнених від німецької окупації».

Надзвичайно велика роль народногосподарського комплексу України як прифронтової матеріально-технічної бази діючої армії у забезпеченні нагальних воєнних потреб обумовила ту величезну увагу, яку приділяли його відбудові ще в роки війни. Значні кошти вкладалися у відбудову шахт Донбасу та відродження гірничо-металургійної бази Подніпров’я. В результаті цього на кінець війни у Донбасі було відновлено 54 % шахтного фонду, а видобуток вугілля досяг 43,3 % довоєнного. Уже в 1944 р. почали давати продукцію найбільші металургійні підприємства України. Щоправда, слід зауважити, що справа дещо ускладнювалася, адже реевакуація майна підприємств, вивезених на початку війни на схід, була визнана (і цілком слушно) недоцільною, і в Україну поверталися лише колективи цих підприємств. Але в результаті самовідданої праці українського народу до кінця війни в Україні вдалося відновити до 30 % довоєнних виробничих потужностей.

Дещо повільніше зводилося на ноги сільське господарство, заклади науки, культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл. Украй незадовільним залишалося матеріально-побутове становище населення, адже існуюча карткова система могла забезпечити лише напівголодне існування більшості населення; ще гострішою була житлова проблема — більше 10 млн осіб залишилося без житла.

1. Альтернативи повоєнного економічного розвитку

Після визволення української землі одразу розпочалася відбудова господарства, міст і сіл республіки. Із 75 млрд. крб., відпущених урядом СРСР під час війни на відбудову народного господарства районів, визволених від фашистської окупації, 17,28 млрд крб., тобто четверта частина, призначалися для відродження економіки України. З усіх капіталовкладень, виділених протягом 1943—1945 pp. для вугільної промисловості європейської частини СРСР, близько 72 % було направлено на відбудову Донбасу. Бюджетні асигнування на відродження металургії Півдня в 1943—1944 pp. становили близько 40 % всіх капіталовкладень у чорну металургію СРСР. Головна увага приділялася відбудові тих підприємств, транспортних магістралей, електростанцій, які найменше постраждали і могли бути використані в оборонних цілях.

Основу відбудови народного господарства України становив насамперед паливно-енергетичний комплекс. На кінець війни у Донбасі було відновлено 54 % шахтного фонду. В результаті видобуток вугілля становив 43,3 % довоєнного, а його частка у загальному видобутку колишнього СРСР зросла до 26,7 %. Уже в 1944 p. знову почали виплавляти сталь та виробляти прокат найбільші металургійні заводи України. Інтенсивні відбудовчі роботи велися в машинобудівній галузі, хоча держава виділила на ці потреби недостатню суму грошей. Справа ускладнювалася тим, що реевакуація майна підприємств, вивезених у тил в 1941—1942 pp., була визнана цілком слушно недоцільною.

На Україну поверталися лише їхні колективи, та й то в неповному складі. Проте загальна продуктивність праці залишалася невисокою. Однією з основних причин цього було вкрай незадовільне матеріально-побутове становище населення. Карткова система могла забезпечити лише найнижчий, напівголодний прожитковий рівень. Ще гострішою була житлова проблема. У республіці 10 млн людей залишилися без житла. Завдяки самовідданості українського народу було відбудовано наприкінці війни майже 30 % довоєнних виробничих потужностей промисловості. Україна стала, по суті, прифронтовою матеріально-технічною базою діючої армії. Проте сільське господарство, установи науки та культури, житловий фонд та комунальне господарство міст і сіл відбудовувалися повільно. Уряд СРСР виділив для відбудови економіки лише 18,3 млрд крб., що становило 24 % загальної суми, виділеної радянським територіям, що постраждали від німецько-фашистських загарбників. Разом з тим матеріальні збитки України оцінювалися 286 млрд крб., або 42% загальних втрат СРСР[3, c. 154-155].

Уряд Союзу РСР виділив кошти на відбудову зруйнованого господарства України, але вони складали лише 24% від загальної суми і явно не відповідали об’єктивним потребам республіки, адже матеріальні збитки України перевищували 40% загальних втрат СРСР. І, незважаючи на героїчні зусилля українського народу, відбудова народного господарства УРСР в роки війни лише розпочалася. Відновлення економічного потенціалу республіки стало основним завданням наступного п’ятиріччя.

Розглядаючи надзвичайно складні умови відбудови народного господарства України, не можна не зупинитися на тих колосальних втратах, яких зазнала республіка в роки війни. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, причому 250 були повністю спалені, а мешканці страчені. За підрахунками спеціалістів, демографічні втрати України протягом січня 1941 — липня 1946рр., які ще й досі уточнюються, склали більше 9 млн осіб, або понад 22% загальної кількості населення.

Промисловість і сільське господарство України було вщент зруйновано. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму — 285 млрд крб. яка вп’ятеро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п’ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали справді астрономічну цифру — майже 1,2 трлн крб.

Катастрофічно знизилось промислове виробництво республіки. У 1945р. в республіці було видобуто лише 36% вугілля, вироблено до 20% електроенергії, 17% чавуну (порівняно з рівнем 1940р.). Величезна кількість товарів народного споживання, необхідних для задоволення найелементарніших потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, мило тощо) не виготовлялись практично зовсім.

Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, унаслідок чого активно використовувалася праця жінок та підлітків.

Отже, промисловість і сільське господарство України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму — 205 млрд крб, — яка вп'ятеро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п'ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали астрономічну цифру — майже 1,2 трлн крб.[5, c. 173-175].

Катастрофічне знизилось промислове виробництво республіки. У 1945 р. в республіці було видобуто лише 36% вугілля, вироблено до 20% електроенергії, 17% чавуну (порівняно з рівнем 1940р.). Величезна кількість товарів народного споживання, необхідних для задоволення елементарних потреб (посуд, відра, голки, шкарпетки, сірники, мило тощо) не виготовлялися практично зовсім.

Надзвичайно тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Це призвело до залучення на важку, малокваліфіковану працю, зокрема у вугільну та металургійну промисловість жінок.

2. Основні напрями повоєнної відбудови народного господарства України

Однією з найголовніших передумов переходу до мирного будівництва була демобілізація армії, яка в умовах загострення міжнародного стану набула затяжного характеру. За три повоєнні роки в Україну повернулися 2,2 млн солдатів і офіцерів. Почалося й повернення колишніх полонених радянських воїнів та громадян, вивезених на роботу до Німеччини. На кінець 1945р. після відповідних перевірок, часто невиправданих та принизливих, в Україну повернулося близько 800 тис. осіб, але багатьох військовополонених та вивезених на каторжні роботи було звинувачено у співробітництві з окупантами, і з фашистської неволі вони потрапили у сталінські табори.

В умовах переходу від війни до мирного будівництва постали питання про шляхи подальшого розвитку економіки країни, про її структуру та систему управління. Йшлося не лише про конверсію воєнного виробництва, але й про доцільність збереження моделі економіки, що склалася. Роки війни виявили сильні риси існуючої моделі, зокрема, дуже високі мобілізаційні можливості, здатність у короткий термін налагодити масове виробництво висококласного озброєння та забезпечити необхідними ресурсами армію, воєнно-промисловий комплекс (ВПК) за рахунок перенапруження інших секторів економіки. Разом з тим війна з усією силою підкреслила й основні недоліки радянської економіки: високу питому вагу ручної праці, низькі продуктивність праці та якість невоєнної продукції. Те, що було допустимим у передвоєнні роки і в умовах війни, у повоєнний час вимагало кардинального вирішення.

Ішлося перш за все про те, чи слід повертатися до довоєнної моделі економіки з гіпертрофованими воєнними галузями, жорсткою централізацією, безумовною плановістю у визначенні діяльності кожного підприємства, повною відсутністю будь-яких елементів ринку, жорстким контролем за роботою адміністрації.

Після війни серед господарських керівників, економістів виникають прагнення до реорганізації системи управління економікою, до пом’якшення тих її сторін, які стримували ініціативу та самостійність підприємств, і, зокрема, до послаблення пут надцентралізації.

Такі настрої певною мірою проявилися і у Держплані СРСР, який підготував перший повоєнний план відбудови та розвитку народного господарства країни. У цьому плані було закладено показники, які давали можливість здійснювати розвиток основних галузей економіки без граничного напруження, залишаючи можливість для прояву самостійності як окремим підприємствам, так і галузям промисловості.

Проте надії на перетворення в галузі управління економікою залишилися нездійсненними. З кінця 40-х років було взято курс на посилення адміністративно-командних методів керівництва, на подальший розвиток існуючої моделі економіки, а керівники планового відомства були піддані репресіям, у тому числі й голова Держплану М.О.Вознесенський[2, c. 144-146].

Попередня модель управління економікою здійснювалася навіть з більшою жорстокістю, ніж це відбувалося у довоєнні роки. За сталінським планом остаточно формувалося суспільство, в якому ліквідовано ринкові відносини, а людина повністю підпорядковувалася політико-адміністративній владі. Ця цілісна модель охоплювала як промисловість, так і сільське господарство. Уряд знов (як і в довоєнні роки) переходить до розширення застосування примусової праці. Обсяг виконаних ГУЛАГом, тобто системою таборів, де працювали ув’язнені, робіт виріс у повоєнні роки в декілька разів. І хоча їх праця носила неекономічний характер і система концентраційних таборів як резерв робочої сили не виправдовувала себе, але вона була суттєвим важелем, невід’ємною частиною того політичного режиму, який панував у СРСР.

У цих умовах відбудова промисловості була найважливішим завданням. На відродження промисловості України було спрямовано величезні матеріальні та трудові ресурси, сюди направляли механізми, обладнання, верстати, технологічні лінії, які СРСР отримував як репарації з Німеччини, переважно у вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику. Були частково задіяні й ресурси східних районів СРСР. У той же час реалізація довоєнної моделі розвитку народного господарства означала форсування росту важкої промисловості за рахунок виробництва товарів народного споживання, сільського господарства та добробуту народу, які асигнувались за так званим залишковим принципом. У 1946—1950рр. на розвиток важкої промисловості було спрямовано 88% капіталовкладень.

Більшість виділених коштів ішла на відбудову Донбасу, що дозволило у 1950р. довести видобуток вугілля до 93% довоєнного рівня.

Серед пріоритетних галузей народного господарства була електроенергетика, для неї першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт; у найстисліші терміни було відбудовано Дніпрогес, а на кінець п’ятирічки в Україні вироблялося більше електроенергії, ніж до війни.

Досить успішно йшло і відродження металургійної промисловості. За виплавкою чавуну та сталі вкінці п’ятирічки Україна вийшла на 93—95% довоєнного рівня, випередивши Великобританію, ФРН, Францію у виробництві цих товарів на душу населення.

Машинобудування в Україні відбудовувалося також досить швидкими темпами, до 1949р. тут працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни, що обумовлювалось надходженням обладнання демонтованих німецьких заводів та передислокацією деяких заводів зі Сходу СРСР. Наприкінці відбудовчого періоду машинобудівна галузь випустила продукції у півтора раза більше ніж до війни. Проте відбудова промисловості на основі застарілих технологій та старої технічної бази обумовила низьку якість продукції, її високу собівартість та негативно вплинула на рівень техніко-економічних показників промисловості в цілому[8, c. 127-129].

Значно повільнішими темпами здійснювалася відбудова сільського господарства. В цій галузі особливо боляче позначилося повернення до старих порядків, небажання йти на будь-які реформи, які б могли послабити жорсткий контроль з боку держави.

Уцілому воно трималося не стільки на особистій заінтересованості селянина у результатах своєї праці, скільки на позаекономічному примусі. Кожний селянин повинен був виконати певний обсяг робіт у колгоспі; за його невиконання йому загрожувало судове переслідування, колгоспник міг позбавитися волі, або як покарання у нього відбиралася присадибна ділянка, яка залишалася єдиним джерелом існування селянської родини.

Урядові укази 1946р. встановлювали жорсткі розміри присадибних ділянок, проведено кампанію щодо вилучення усіх «надлишків» їх. Це дуже боляче вдарило по добробуту сільських мешканців. Одночасно проголошена боротьба «з порушеннями статуту сільськогосподарської артілі» також обернулася різким скороченням площ присадибних ділянок колгоспників.

Ситуація ще більше погіршувалася тим, що початок відбудови збігся з надзвичайно важким явищем — голодом 1946—1947рр. Сильна посуха охопила основні зернові райони СРСР, але в Україні становище було набагато гіршим, ніж в інших регіонах. Трагедія 1932—1933рр. повторювалася в 1946—1947рр. Незважаючи на посуху 1946р. та величезні втрати врожаю зернових (у 1946р. в Україні було зібрано у 3,5 раза менше зерна ніж у 1940р.), зерно силою відбирали в господарствах, ігноруючи поширення голоду в Україні, щедро відправляли за межі країни. Численні джерела підтверджують, що воно відвантажували до Польщі, Чехословаччини, Болгарії і навіть Франції, а в Україні померлих у результаті голоду в 1946р. зареєстровано 282 тис. осіб, а у 1947 — понад 520 тис.

Негативно на розвитку сільського господарства позначилося й те, що капітальні вкладення в нього були вкрай недостатніми. Разом зі вкладеннями колгоспів вони становили лише 15% від загальних капіталовкладень у відбудову народного господарства[4, c. 136-138].

21 лютого 1948р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла таємний указ «Про виселення з України осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві та ведуть антигромадянський, паразитичний спосіб життя», за яким велику кількість осіб (близько 12 тис.) було депортовано до Сибіру та в інші віддалені райони СРСР. Майже 20 тис. колгоспників отримали «попередження», багатьох з них примусили підписати письмові зобов’язання виробляти встановлений «мінімум». До того ж колгоспники несли важкий податковий тягар, віддаючи державі значну частину продукту своїх присадибних ділянок. Таким чином, пряме насильництво, репресії, примус були головними методами в процесі відбудови сільського господарства[2, c. 153].

3. Відбудова та перебудова народного господарства в західних областях України

У новоприєднаних західних регіонах України відбуваються перетворення, які повинні були уніфікувати життя західноукраїнського регіону з іншими.

У 1945р. приймаються постанови щодо відбудови народного господарства західноукраїнських областей. У цих документах визначався курс на реконструкцію та розвиток традиційних для регіону галузей промисловості (нафтовидобувної, газової та ін.) і на створення нових (машинобудування, приладобудування, металообробка тощо). Сюди спрямовувалися не лише матеріальні ресурси, але й значна кількість робітників та інженерно-технічних працівників. Темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Зростає питома вага регіону в промисловому виробництві республіки (з 4,7% у 1940р. до 12,6% у 1948р.). Але форсована індустріалізація тут, як і в довоєнні роки в Східній Україні, супроводжується повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, тих, які забезпечували безпосередні потреби населення. Багато в чому це пояснюється й становищем у сільському господарстві республіки, яке повинно було забезпечувати ці галузі сировиною.

Паралельно розгортається колективізація, яка провадилась тими самими методами, що і в Наддніпрянській Україні.

У 1950р. примусовими методами було об’єднано в колгоспи93% селянських господарств. Сюди спрямовувалися люди зі східних регіонів, здатні забезпечити курс на колективізацію (до кінця четвертої п’ятирічки — 15 тис. осіб, які вважалися фахівцями в сільському господарстві). Політичний контроль забезпечували політвідділи МТС, у зв’язку з чим було навіть прийнято спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня 1949р. «Про організацію політвідділів при МТС західних областей України».

Процес колективізації супроводжувався численними порушеннями законності (побиття громадян, вилучення у них майна, незаконні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація ускладнювалася тим, що процесу колективізації протидіяли УПА та підпілля ОУН, а це, у свою чергу, стимулювало каральну активність радянської влади, зокрема масове виселення куркулів (заможних селян) та їх сімей.

Фінансування соціальних потреб населення здійснювалося за так званим «залишковим» методом. Украй повільно розгорталося житлове будівництво, у той час як зруйнована Україна потребувала першочергової відбудови житлового сектору. І хоча протягом 1946—1950рр. було збудовано близько 46 млн кв. м житла як за рахунок місцевих органів влади, так і за рахунок коштів підприємств, мільйони сімей продовжували жити в бараках, перенаселених комунальних квартирах, у непристосованих для життя приміщеннях. Житлова криза також поглиблювалася соціальною нерівністю у розподілі житла. Правда, слід зазначити, що все житло передавалося населенню безкоштовно, а його оплата була дуже низькою.

За цих умов швидке піднесення добробуту здійснити було неможливо. І все ж мирні умови сприяли тому, що населення, хоча й повільно, налагоджувало своє життя та побут. У грудні 1947р. відмінено карткову систему і проведено грошову реформу, в результаті якої значна частина населення втратила свої заощадження. Адже за вкладами на ощадних книжках обмін старих грошей на нові здійснювався нерівномірно: до 3 тис. обмінювали 1:1, від 3 до 10 тис. — 3:2, а більше 10 тис. — 2:1. Готівку ж обмінювали 10:1. Особливо боляче реформа вдарила по селянству та сільській інтелігенції. В умовах відсутності установ Ощадбанку в сільській місцевості вони зберігали заощадження вдома, що скоротило їх заощадження у 10 разів. І на цей раз селянство опинилося в нерівних умовах порівняно з іншими категоріями населення[6, c. 214-215].

Скасування в 1947р. карткової системи розподілу продуктів призвело до значного зростання цін на них, нові ціни більше ніж утричі перевищували довоєнний рівень, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину. Щоправда, в наступні роки на окремі товари ціни дещо знижувалися, але подібні зниження цін були можливими лише за умов свідомого погіршення життєвого рівня селянства, яке становило у той час 2/3 населення країни.

У цілому ж, великі вкладення у важку індустрію, на виробництво озброєння не дозволяли істотно поліпшили життя людей, рівень матеріального добробуту залишався дуже низьким[7, c. 163].

Висновки

Спроби досягти більш збалансованого розвитку народного господарства через підвищення внутрішніх стимулів працівників послаблення вольових методів керівництва, запропоновані у 1945—1946рр., зазнали поразки, і країна повернулася до довоєнної моделі розвитку, а одночасно і до повторення помилок цього періоду. Величезні капіталовкладення значно перевищували планові завдання, а будівництво нових об’єктів не забезпечувалося матеріальними та людськими ресурсами, кваліфікованими науково-технічними та управлінськими кадрами. Приплив у виробництво нових робітників, які не мали елементарних навичок та досвіду роботи, призвів до кризи в організації праці, що проявилася у зниженні темпів зростання продуктивності праці, численних порушеннях трудової та технологічної дисципліни, високої плинності кадрів, зростанні напруженості в робітничому середовищі.

Великі труднощі відчувало сільське господарство. Запроваджені після війни заходи щодо посилення партійно-державного керівництва колгоспами, зокрема обмеження ринкової торгівлі колгоспною продукцією, ніяким чином не стимулювали зростання виробництва. Значне скорочення площ присадибних ділянок колгоспників, зменшення натуроплати на трудодень, величезні натуральні й грошові податки з індивідуальних господарств селян та інші заходи призводили до значного скорочення життєвого рівня і масового відтоку селян із села, хоча цей процес активно гальмувала відсутність у колгоспників паспортів.

Нарешті, у кризовому стані опинилася й «основа основ» сталінської економічної системи — система ГУЛАГу. Широке використання примусової праці ув’язнених усе більше втрачало сенс із ускладненням економічних завдань та механізації виробництва і будівництва. Величезна армія некваліфікованої робочої сили (а саме такою була маса ув’язнених у сталінських таборах), абсолютно не зацікавленої у результатах своєї праці, в умовах повоєнного часу ставала не лише непотрібною, але й небезпечною. Цілий ряд виступів в’язнів наприкінці 1940 — першій половині 1950-х років підтверджував цю небезпеку і ставив цілком слушно питання щодо модернізації і навіть ліквідації системи ГУЛАГу.

Одночасно на економічній ситуації надзвичайно негативно позначилася й недооцінка керівництвом країни першої повоєнної хвилі науково-технічної революції, яка все більше проявлялася в якісній реконструкції світового господарства. До того ж посилювалася ідеологізація економічної політики та небажання враховувати власний досвід 30-х років, що призвело до значних економічних проблем. У 1951—1953рр. спостерігалося значне погіршення економічних показників.

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Навч. посібник для екон. спец. вузів/ Юрій Боєв, Світлана Боєва,; Ред. І. В. Туз. -К.: Вища шк., 2004. -173 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.

3. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

5. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.

6. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська кни-га, 2001. -308 с.

7. Черкашина, Ніна Костянтинівна Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.

8. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.