Наукові основи розвитку і розміщення продуктивних сил України

Категорія (предмет): Економіка підприємства

Arial

-A A A+

Вступ.

Розділ 1. Наукові засади розміщення продуктивних сил.

1.1. Сутність продуктивних сил.

1.2. Еволюція процесу розміщення продуктивних сил.

1.3. Закономірності розміщення продуктивних сил.

1.4. Основні принципи розміщення продуктивних сил.

Розділ 2. Чинники та умови розміщення продуктивних сил.

2.1. Формування поняття «чинники розміщення продуктивних сил».

2.2. Систематизація чинників розміщення продуктивних сил.

2.3. Аналіз тенденцій розвитку основних чинників розміщення продуктивних сил.

Розділ 3. Суперечності розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил.

3.1. Сутність і систематизація суперечностей у розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил.

3.2. Природа суперечностей у розміщенні виробництва і регіональному розвитку

3.3. Специфічні суперечності в розміщенні й регіональному розвитку продуктивних сил.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Фундамент будь-якої науки становить система чітких однозначних понять і категорій. Відомо, що поняття — це форма (спосіб) узагальнення предметів і явищ. Поняття має тим більше наукове значення, чим істотніші, змістовніші ознаки, за якими узагальнюються предмети. Категорія — це поняття, що відображає найзагальніші властивості, істотні відношення і зв'язки явищ матеріального світу (час, простір, рух, форма і зміст тощо).

Кожне поняття є певним узагальненням предмета, явища, процесу реальності, а відповідна сфера дійсності може бути відображена тільки системою понять, категорій, законів. Можливість існування однорідних понять, визначень, термінів, відсутність їхніх фіксованих значень призводять до багатозначного тлумачення одних і тих самих явищ, процесів і не сприяють пізнанню об'єктивної дійсності.

У теорії розміщення продуктивних сил склався досить різнорідний понятійний апарат, що до певної міри відображає незавершеність формування цієї дисципліни в умовах становлення ринкової економіки.

Будь-яке серйозне дослідження в галузі розміщення продуктивних сил потребує вивчення і впорядкування понятійного апарату регіональної економіки. Ключовими поняттями, що потребують однозначного тлумачення, є «розміщення виробництва», «розміщення продуктивних сил», «територіальна організація продуктивних сил».

Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури країни дуже деформувалися; це стосується й реґіонального рівня. Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси реґіонів. Через це багато де в Україні посилилась екологічна й соціальна напруженість.

Метою регіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної організації господарства, технологічне оновлення виробництва.

Розміщення продуктивних сил (РПС) – галузь економічної науки, що вивчає специфічні, просторові аспекти вияву економічних законів. Об’єктом вивчення є продуктивні сили, а предметом науки – їх територіальний стан і розвиток.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси науковихоснов розвитку і розміщення продуктивних сил України.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

визначити сутність продуктивних сил;
охарактеризувати закономірності розміщення продуктивних сил;
дослідити чинники та умови розміщення продуктивних сил;
виявити суперечності розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил.

Наукова новизнароботи полягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема розміщення продуктивних сил, аналіз тенденцій розвитку основних чинників розміщення продуктивних сил.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси розміщення продуктивних сил.

Предметом дослідженнявиступає наукові засади розміщення продуктивних сил.

Розділ 1. Наукові засади розміщення продуктивних сил

1.1. Сутність продуктивних сил

Фундамент будь-якої науки становить система чітких однозначних понять і категорій. Відомо, що поняття — це форма (спосіб) узагальнення предметів і явищ. Поняття має тим більше наукове значення, чим істотніші, змістовніші ознаки, за якими узагальнюються предмети. Категорія — це поняття, що відображає найзагальніші властивості, істотні відношення і зв'язки явищ матеріального світу (час, простір, рух, форма і зміст тощо).

Розміщення продуктивних сил передбачає наявність об'єкта (продуктивної сили) та дії, спрямованої на цей об'єкт (розміщення). Як відомо, виробництво завжди має суспільний характер і містить два рівні відносин: відносини людей і природи (система «суспільство — природа»), які відбивають зміст процесу виробництва й узагальнюються в понятті продуктивної сили, і відносини між людьми в процесі виробництва (система «суспільство — людина»), що характеризуються поняттям «виробничі відносини».

Продуктивні сили — це система речових і особистих елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво.

До речових елементів виробництва належать: предмети праці — речі, які людина обробляє в процесі виробництва (ліс, вугілля, руда, метали тощо), знаряддя і засоби праці (виробничі споруди, верстати, устаткування, залізниці, канали, шосе, трубопроводи, обробні землі тощо), тобто предмети і комплекси предметів, які пристосовані людиною для впливу на предмети праці.

Сукупність речових елементів продуктивних сил (предмети, знаряддя і засоби праці) утворюють засоби виробництва.

Особисті елементи — це люди, які виробляють засоби праці та приводять їх у рух, володіючи для цього виробничими навиками, досвідом і знаннями. Людина — головна виробнича сила.

Виробничі відносини — сукупність об'єктивних матеріальних економічних відносин між людьми у процесі суспільного виробництва та руху суспільного продукту від виробництва до споживання.

Основою виробничих відносин є відносини власності, які зумовлюють розподіл засобів виробництва, а також система людських відносин у суспільному виробництві.

Процес суспільного виробництва є функціонуванням певного складу виробничих відносин з метою отримання продукту, необхідного для задоволення потреб суспільства, тобто виробництву тотожні лише діючі продуктивні сили.

Процес виробництва — категорія економічна. Вона відбиває передусім процес створення речі, продукту, споживчої вартості в результаті функціонування певним способом поєднаних елементів живої праці та засобів виробництва[].

Одним із основних понять дисципліни є «розміщення». Аналіз наукової літератури показує, що воно трактується по-різному.

Так, Е.Б. Алаєв під поняттям «розміщення» розуміє конкретний розподіл явищ за територією [1, с 77].

У. Ізард вважає, що розміщення — це питання про те, які галузі можуть існувати або розвиватись у цьому регіоні та в якому обсязі [10, с 194].

«Саме по собі поняття «розміщення», — на думку Я. Гамільтона, — просторові співвідношення, взаємозв'язки, розподіл об'єктів» [11, с 87].

П.Я. Бакланов стверджує, що розміщення — «просторові співвідношення, розподіл і взаємозв'язок різних об'єктів, форм їх територіального забезпечення».

Розміщення з точки зору економічної науки — це процес і водночас результат розподілу речових компонентів виробництва, населення (трудових ресурсів) і природних багатств, що використовуються у виробництві, або використання яких можливе (природні продуктивні сили) по території країни та її економічних регіонах відповідно до їхніх природних, соціальних і економічних умов та особливостей територіального поділу праці.

Одним із основних в економіко-географічній та економічній літературі є поняття територіальна організація продуктивних сил. Чи є воно синонімом поняття «розміщення продуктивних сил»? Для того щоб відповісти на це запитання, розглянемо, що позначає поняття «організація».

Організацію слід розуміти як процес упорядкування сукупності елементів, об'єктів у часі та просторі з урахуванням їхніх взаємозв'язків і взаємовідносин для реалізації певних цілей.

Територіальна організація — це цілеспрямований розподіл на певній території деякої сукупності явищ з попередньо продуманими функціями і системою необхідних зв'язків та відносин. З урахуванням цього процес територіальної організації продуктивних сил складається з об'єкта розміщення, тобто сукупності основних компонентів виробництва, місця розміщення (локалізації), сформульованих, заданих цілей розміщення й обґрунтування порайонного розвитку за певний період часу.

Територіальна організація продуктивних сил у сучасних умовах — це упорядкований урегульований процес розміщення продуктивних сил у межах країни та її регіонів. Вона передбачає наявність системи цілеспрямованих зв'язків та відношень між окремими видами соціально-економічної діяльності людей на певних територіях країни. Крім того, територіальна організація продуктивних сил охоплює формування галузевих, міжгалузевих комплексів та інших регіональних і локальних господарських утворень[10, c. 21-23].

Резерви зростання ефективності територіальної організації продуктивних сил полягають у реалізації комплексного підходу до неї, вдосконаленні її як системи поєднання порайонного розвитку і розміщення продуктивних сил, орієнтованої на інтенсифікацію економіки (науково-технічний прогрес, ресурсозбереження, структурну перебудову), пріоритетне використання діючого виробничого потенціалу (а не нове капітальне будівництво та освоєння нових природних багатств), забезпечення екологічної рівноваги, досягнення високих соціальних параметрів, гармонізацію міжнаціональних і міждержавних відносин.

Отже, поняття «територіальна організація продуктивних сил» за змістом є більш містким, ніж поняття «розміщення продуктивних сил». Розміщення продуктивних сил як процес конкретного територіального розподілу характеризується значною невизначеністю.

Рівень соціального розвитку продуктивних сил, необхідність реалізації людського чинника підвели до розуміння пріоритетності соціальних цілей. Саме з цим пов'язано становлення такого нового поняття, як територіальна організація суспільства. Це поняття ширше і глибше від поняття «територіальна організація продуктивних сил». Тут йдеться про територіальний аспект всього суспільного розвитку на конкретному історичному етапі.

Територіальна організація суспільства охоплює всі найважливіші сфери: розміщення і територіальну організацію виробництва; розселення населення й організацію середовища його життєдіяльності; соціально-територіальну структуру суспільства; територіально-адміністративний устрій і управління тощо.

Головною метою розміщення продуктивних сил є підвищення соціально-економічної ефективності суспільної праці на основі використання принципів і закономірностей територіального функціонування економіки, зокрема територіального поділу праці, регіонального комплексоутворення, регіонально-цілісного підходу до управління[2, c. 65-66].

1.2. Еволюція процесу розміщення продуктивних сил

Сучасна практика розміщення продуктивних сил, внутрішня логіка розвитку самих наук про територіальну організацію суспільства потребують глибокого і ґрунтовного вивчення таких важливих категорій, як закономірності та принципи розміщення продуктивних сил.

Процес розміщення продуктивних сил — це історична категорія. За енциклопедичним визначенням, процес є послідовною зміною станів і стадій розвитку [7, с. 161], тобто в цьому явищі завжди присутній чинник часу. Проблеми розміщення продуктивних сил не існувало, доки продуктивні сили І суспільний поділ праці не досягли певного рівня розвитку. Коли виробництво мало переважно натуральний характер, воно не було відокремлене від споживання: виробник був одночасно і споживачем, примітивні засоби виробництва знаходились у самому житлі. У цей період процес розміщення виробництва опосередковувався розміщенням населення, житла, населених пунктів. Проблема розміщення суто виробництва розчинялась у проблемі розвитку і функціонування поселень. Проблема розміщення продуктивних сил виокремилась як така у період промислової революції, на початку розвитку великої машинної індустрії. Саме тоді став можливим цілеспрямований вибір людиною району, місця, території для окремого виду виробничої діяльності. Велика машинна промисловість, що виникла на основі використання парових двигунів, значно посилила тенденцію до можливої просторової варіантності виробництва.

Лише в XIX ст. в усій повноті постало практичне завдання розміщення великого виробництва, вибору оптимального району розміщення підприємств залежно від джерела енергії, сировини, робочої сили, ринків збуту. Більш вдалий вибір місця виробництва перетворився на важливу передумову отримання додаткової вартості. Саме з цього часу з метою підвищення продуктивності праці процес виробництва просторово розчленовується відповідно до наявності сприятливих природних, економічних, соціальних та інших умов на певних територіях. Одні з них мали значні запаси мінерально-сировинних ресурсів, інші — паливно-енергетичних, треті — водних, четверті володіли трудовими ресурсами тощо. У зв'язку з існуванням таких відмінностей окремі фази виробництва суспільного продукту диференціювалися в просторі.

В результаті випуск окремих видів продукції закріплюється за певними територіями країни, що мають для цього сприятливе поєднання природних, трудових та інших умов і ресурсів. Це позитивно вплинуло на розвиток і поглиблення територіального поділу праці як джерела і збудника мотивів у діяльності людей на конкретній території.

Територіальний поділ праці створив певний порядок у розстановці продуктивних сил та їхніх елементів (предметів праці, засобів праці, робочої сили) на території країни. У кінцевому підсумку він зумовив весь процес розміщення виробництва.

Отже, розміщення продуктивних сил — це складний процес, що охоплює аналогічні часткові процеси: заселення нових територій (первинне заселення), їхнє освоєння (наприклад природних ресурсів), концентрацію і розосередження об'єктів господарської діяльності, створення і формування ядер, каркасу територіальної організації господарства (мережі міст, інфраструктури) тощо.

Поступово зростав певний практичний інтерес до причин, особливостей, методів розміщення продуктивних сил. У сучасних умовах найбільш актуальними є дослідження сутності розміщення продуктивних сил, аналіз змісту і взаємозв'язків його головних компонентів, вивчення характеру, особливостей становлення і розгортання процесів розміщення виробництва на різних територіальних рівнях[4, c. 31-33].

1.3. Закономірності розміщення продуктивних сил

Вихідною позицією для характеристики закономірностей є термін «закон». Він вживається:

а) для позначення необхідних істотних причинно-наслідкових зв'язків явищ — природних (закони природи), суспільних (суспільні закони) і смислових (логічні закони);

б) для називання обов'язкових суспільних установок (державні закони тощо).

Економічна наука оперує терміном «закон» для позначення істотних, глибинних взаємозалежностей, що постійно повторюються в економічних процесах та причинно-наслідкових зв'язках.

Відомо, що економічні закони — це наукова абстракція, центральна категорія науки. Вони відображають об'єктивно існуючі, найзагальніші, стійкі зв'язки у виробничих відносинах. Закони не належать до сфери явищ. Це категорії сутності. Отже, економічний закон — це причинно-наслідкові зв'язки у процесі розвитку суспільства. Будь-які часткові докази, аргументи втрачають силу, якщо вони суперечать загальному науковому закону.

Економічні закони визначають розвиток галузевих територіальних аспектів виробничих відносин у господарстві країни, регулюють формування економічного базису суспільства. Економічні закони, що відображають найбільш істотні, стійкі, об'єктивні причинно-наслідкові зв'язки і відносини між суспільними процесами і територіями, дістали назву закономірностей розміщення продуктивних сил. Отже, закономірності розміщення продуктивних сил засновані на діалектиці взаємодії суспільних виробничих процесів і територій.

За своїм змістом закономірності розміщення продуктивних сил досить складні. Вони зумовлені взаємодією суспільних, соціальних, демографічних, природно-географічних та інших процесів, що відбуваються на тій чи іншій території. Закономірності розміщення продуктивних сил є модифікацією економічних законів у специфічних умовах конкретної території, які знаходять свій вияв через стійкі, повторювані взаємозв'язки економічних явищ[2, c. 67-68].

Закономірності розміщення продуктивних сил формуються та регулюються всією системою економічних законів. Будучи просторовою формою вираження економічних законів, закономірності розміщення продуктивних сил характеризуються загальними з ними рисами. До основних із них належать такі.

1. Об'єктивність. Практична діяльність людини має підпорядковуватися закономірностям розміщення продуктивних сил.

2. Обов'язковість вияву за певних умов. В економіці (як і в біології) немає досить жорстких і всім відомих законів, як, наприклад, у математиці, фізиці. Водночас, якщо людина не обізнана з механізмом вияву того чи іншого закону, тієї або іншої закономірності, то вони з особливою силою виявляються в порушеннях, диспропорціях, дисбалансах.

3. Системність, ієрархічність економічних законів і закономірності розміщення продуктивних сил. Закономірності треба свідомо використовувати у взаємозв'язку і поєднанні.

4. Автономність. Хоч економічні закони і закономірності розміщення тісно взаємодіють, навіть взаємно переплітаються, проте до певної міри залишаються автономними.

5. Закономірності і закони мають конкретно-історичний характер. Вони діють у певній соціально-економічній ситуації, зміна якої зумовлює і зміну сфери їх вияву.

На кожному етапі суспільного розвитку закономірності розміщення продуктивних сил мають особливості вияву і специфічні характеристики.

В умовах становлення ринкових відносин з'являються нові інтерпретації закономірностей розміщення продуктивних сил. Це слід розглядати як природний рух суспільства до загальнолюдських цінностей з опорою на всі суспільно свідомі соціальні прошарки й з урахуванням економічних, національних та культурних інтересів, до економіки з множинністю рівноправних форм власності, товарно-грошовими і ринковими відносинами.

Сучасне сприйняття демократії як загальної ознаки цивілізації має створити всі умови для життєдіяльності економічно вільної та духовно багатої особистості, а також такий рівень задоволення потреб людини, який максимально можливий на цьому конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

До найвідоміших закономірностей розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил належать такі.

Комплексно-пропорційне розміщення продуктивних сил. Це одна з фундаментальних закономірностей територіальної організації продуктивних сил, що відповідає економічному закону комплексного, пропорційного розвитку господарства в цілому. Сучасне виробництво неможливе без регулюючого впливу на його розвиток і розміщення. Це закономірність розміщення виробництва в системі світового господарства в цілому.

Комплексне розміщення виробництва як економічна категорія — це об'єктивні економічні відносини щодо формування суспільних потреб у територіальному аспекті. Сутність комплексної організації виробництва висуває вимогу свідомого суспільного регулювання розміщення продуктивних сил.

Комплексність територіальної організації продуктивних сил можна визначити як усвідомлений безперервний, узгоджений розподіл по території країни всіх елементів продуктивних сил з метою забезпечення ефективного розвитку виробництва і підвищення добробуту всіх членів суспільства.

Конкретною, об'єктивною формою комплексності є комплексне розміщення виробництва. Комплексність має бути націлена на економічну ефективність і господарську доцільність. Сьогодні є необхідним перехід до державно-суспільного регулювання розміщення виробництва згідно з потребами як суспільства в цілому, так і кожного громадянина. Централізованим регулюванням має охоплюватися лише розвиток і розміщення міжгалузевих виробничих комплексів та утворень, об'єктів загальнодержавної інфраструктури, а також здійснення великих структурних, екологічних і науково-технічних програм.

Пропорційність розміщення — співрозмірність, певне співвідношення між окремими елементами і сферами суспільного виробництва та існуючими можливостями. Пропорційність має забезпечуватися між усіма елементами суспільного виробництва (соціальними, економічними, природними) на будь-якій території. Це стосується також пропорцій всередині міста, між містами, між екологічними районами, всередині них тощо[9, c. 42-44].

Комплексність і пропорційність перебувають у тісній органічній єдності. Однак у сучасних умовах найменш керованими є територіальні пропорції на різних рівнях. До того ж регулювання їх є складнішим завданням, ніж підтримка, наприклад, певних галузевих пропорцій.

Сучасна концепція досягнення оптимальних міжгалузевих і територіальних пропорцій пов'язана з формуванням товарно-грошових ринкових відносин. Ринок має стати дійовим механізмом забезпечення, регулювання і підтримки пропорційності, збалансованості виробничих можливостей і потреб на територіальному рівні.

Раціональне, економічно ефективне розміщення продуктивних сил. Ця закономірність має забезпечувати постійне зростання продуктивності суспільної праці на основі її всебічної інтенсифікації за найменших сукупних витрат уречевленої і живої праці як на виробництво самого продукту, так і на переміщення його до місця споживання.

Результатом реалізації цієї закономірності є поліпшення соціальних умов життя населення, забезпечення оптимального природокористування, вирішення національних, політичних та інших проблем. Зниження або недостатнє зростання ефективності суспільного виробництва засвідчує, що розміщення продуктивних сил не можна визнати раціональним.

Зближення економічного і соціального рівнів розвитку регіонів (областей). Зближення рівнів регіонального розвитку і розподіл ресурсів не є суто економічною проблемою. Кожна область може робити відчутний внесок в економіку країни за рахунок сукупного продукту і національного доходу, що виробляється на її території, забезпечувати необхідний рівень життєдіяльності населення. Через це необхідність у багатьох пільгах і перевагах для окремих областей відпала. Однак у силу різних причин така практика значною мірою збереглася і до наших днів.

Закономірність зближення рівнів регіонального розвитку сьогодні має бути наповнена новим змістом. Категорію «зближення» повинна змінити категорія «регулювання» соціально-економічного розвитку регіонів на основі формування нового господарського механізму території. Він ґрунтується на самофінансуванні, самоуправлінні та самозабезпеченні регіонів з урахуванням поглиблення територіального поділу праці. Цей механізм покликаний забезпечити жорсткий зв'язок запланованих витрат областей з їхніми доходами. Основною ланкою такого механізму є формування конкурентних ринкових відносин та вдосконалення економічних методів управління. У цілому рівень соціально-економічного розвитку регіону має залежати від використання економічного, демографічного і природного потенціалу території. Якщо територія добре працює, то вона повинна добре жити. Господарський механізм території — це один з інструментів, за допомогою якого передбачається більш активно й ефективно поліпшувати умови життєдіяльності людей, зберегти економічний добробут, забезпечити при цьому поєднання загальнодержавних і регіональних інтересів.

Розміщення продуктивних сил з урахуванням розвитку територіального поділу праці. Ця закономірність обумовлена об'єктивною необхідністю взаємозалежного, взаємовигідного розвитку співробітництва між країнами. Стан економіки віддзеркалюється в можливостях участі в світовому ринку, в здатності швидко включитися у світові процеси економічного і технологічного розвитку.

Створення у нашій країні спільних підприємств і відкритих зон, активізація прикордонної торгівлі, розвиток економічних, торговельних, технологічних та інших зовнішніх зв'язків приводять до формування нових виробничих структур. Це позначається на спеціалізації господарства областей, темпах і напрямках економічного поступу країни. У таких умовах значення процесу розміщення продуктивних сил значно зростає[7, c. 13-15].

1.4. Основні принципи розміщення продуктивних сил

Закономірності розміщення виробництва, як і економічні закони, не реалізуються поза діяльністю людей. Свідоме використання закономірностей складається з двох моментів: із пізнання їх та з реалізації здобутих знань у практичній діяльності активним підпорядкуванням тих чи інших просторово-технологічних процесів закономірностям розміщення.

Реалізація закономірностей на практиці потребує опрацювання принципів як складових конкретної економічної політики в сфері розміщення продуктивних сил.

Принципи розміщення продуктивних сил — це стисло викладені керівні, науково обґрунтовані положення, «правила діяльності», якими має керуватися суспільство при розміщенні продуктивних сил на певному історичному етапі. Принципи відбивають закономірності. Вони суб'єктивні за формою й об'єктивні за змістом. Порівняно з закономірностями принципи є більш динамічними. Кожний з них може відображати не одну, а кілька закономірностей. Інколи вони можуть стримувати силу впливу того або іншого закону на певні процеси (наприклад, принцип подальшого обмеження зростання великих міст обмежує дію закону концентрації виробництва і населення).

У сучасних умовах відбувається переорієнтація господарської діяльності й зміна пріоритетів регіонального розвитку під впливом соціальної орієнтації економіки. Це дає підставу вважати соціальну орієнтацію провідним принципом розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Сутність його полягає в тому, щоб у кожному регіоні створити таку структуру господарства, яка б найповніше задовольняла матеріальні та духовні потреби населення. Реалізація цього принципу сприяє відтворенню соціальної справедливості рівноправного функціонування регіонів, повнішому використанню внутрішніх ресурсів і резервів, підвищенню соціально-економічної ефективності територіального розвитку, формуванню всебічного розвитку особистості.

Керуючись цим принципом, суб'єкти господарювання певною мірою виводять підприємства і виробництва зі сфери відомчого монополізму, сприяють розвитку їхньої самостійності в системі ринково-грошових відносин. Вільна оптова торгівля засобами виробництва вносить нові аспекти в процес удосконалення господарської спеціалізації та комплексного розвитку регіонів. При цьому принцип поєднання регіональної спеціалізації та комплексного розвитку економіки регіонів на основі вдосконалення територіального розвитку й інтеграції праці збагачується новим змістом. Перетворення полягають в тому, що на зміну територіальному поділу праці, що складався під впливом відомчого диктату і вузькогалузевої ефективності, яка видавалася за державну, приходить інтеграційний поділ праці. Він формувався поєднанням інтересів держави, регіонів, міжгалузевих комплексів, окремих підприємств тощо. Основні внутрішні міжрегіональні економічні зв'язки будуть формуватися на основі становлення ринкових товарно-грошових відносин економічно самостійних підприємств і виробництв.

Вибір постачальників і споживачів діючих підприємств, профілю будівництва і проектування нових, варіанта переспеціалізаціі застарілих має здійснюватися з урахуванням принципу соціальної, економічної та екологічної ефективності всього регіонального господарства. При цьому потрібно орієнтуватися не на галузеву, як раніше, а на інтегральну територіально-міжгалузеву ефективність. Удосконалення розміщення продуктивних сил має сприяти поліпшенню соціально-економічних умов життя населення, оптимізації природокористування, вирішенню національних, політичних та інших завдань. Економічна ефективність знаходить відображення в регіональному прибутку і рентабельності територіального поєднання підприємств, у підвищенні продуктивності праці, поліпшенні якості продукції[5, c. 34-36].

Важливе значення має принцип розміщення продуктивних сил, що полягає в наближенні до джерел сировини, палива, енергії, трудових ресурсів і районів споживання готової продукції. Врахування його дає змогу розмістити підприємства в регіоні так, щоб скоротити надмірно далекі та нераціональні перевезення, оперативно задовольняти різноманітні потреби населення.

Територіальне поєднання підприємств утворює своєрідну систему взаємодії їх з навколишнім природним середовищем. Виходячи з цього, слід керуватися принципом науково обґрунтованого природокористування. Він передбачає раціональне використання природних ресурсів, їхнє відтворення і охорону природного середовища. Збереження екологічної рівноваги, створення сприятливого соціально-екологічного середовища життєдіяльності населення, відновлення цілісності природних комплексів є головними критеріями раціонального природокористування.

Раціональне розміщення продуктивних сил має також підпорядковуватися принципу відносної сталості територіальних соціально-економічних систем в екстремальних умовах. Умови життєзабезпечення в цих системах доцільно створювати з урахуванням можливості відносно автономного соціально-економічного розвитку і раціонального функціонування.

Важливим принципом розвитку і розміщення продуктивних сил є принцип провідної ролі самоуправління. Він знаходить вияв у пошуку нових форм територіально-економічного й адміністративного районування, регіональних об'єднань, територіальних консорціумів тощо.

Регіональний розвиток і розміщення продуктивних сил здійснюється в нових умовах господарювання. Посилення регіонально-адміністративного управління і планування вносить відповідні корективи до територіальної організації суспільства. Система викладених принципів розміщення продуктивних сил має лежати в основі всієї управлінської діяльності — прогнозно-програмних обґрунтувань, в процесі регіонального регулювання, обліку і контролю. Для впровадження в життя розглянутих принципів потрібно створити новий механізм відбору, постановки Регіональних цілей, рангування черговості досягнення їх[5, c. 38-39].

Розділ 2. Чинники та умови розміщення продуктивних сил

2.1. Формування поняття «чинники розміщення продуктивних сил»

Концепція чинників розміщення продуктивних сил належить до фундаментальних у системі наук про територіальну їх організацію. Отже, не випадково, що література з цієї проблеми тією чи іншою мірою присвячена дослідженню чинників розміщення.

Між конкретним економічним об'єктом і місцем його розташування існують певна взаємозалежність та взаємозв'язок. Тому на вибір місця, району, майданчика розміщення впливають, з одного боку, особливості самого об'єкта, а з іншого — специфічні умови території, де він розміщений або може розміщуватися і розвиватися.

Однак чіткості у визначенні поняття «чинники розміщення» ще не досягнуто. На нашу думку, найповніше сутність цієї складної економічної категорії можна подати так. Чинники розміщення продуктивних сил — це сукупність численних різноякісних умов, ресурсів, передумов, потрібних для вибору місця розміщення або подальшого розвитку будь-якого соціально-економічного об'єкта з урахуванням його особливостей, виробничих критеріїв і поставленої мети.

Сукупність чинників утворює своєрідний механізм, необхідний для «запуску» процесу розміщення. Чинники регулюють кількісні та якісні характеристики розміщення усіх конкретних видів людської діяльності та мають вирішальний вплив на цей процес.

Якщо територіальний поділ праці пояснює загальний механізм розміщення продуктивних сил у межах певної соціально-економічної системи, то сукупність чинників розміщення конкретних економічних, соціальних та інших об'єктів є важливим інструментом вирішення конкретної проблеми локалізації об'єктів. їхній облік дає можливість уникнути помилок у розміщенні окремих підприємств, галузей і виробничих комплексів, підвищити економічну ефективність їхнього функціонування.

Майже всі чинники розміщення піддаються формалізації. Цим зумовлені можливості широкого використання науково-методичних підходів до обґрунтування комплексності розвитку продуктивних сил. Посилення вимог до якості цього процесу, особливості регіональної соціально-економічної політики змушують виробляти нові підходи до оцінювання чинників розміщення продуктивних сил[3, c. 27-29].

2.2. Систематизація чинників розміщення продуктивних сил

Вплив конкретних чинників на процес розміщення продуктивних сил зумовлений, по-перше, істотними відмінностями територій (особливо в нашій країні), на яких розміщується і розвивається виробництво, і, по-друге, — специфікою функціонування самих виробництв, що належать до різних галузей. Виходячи з цього, чинники розміщення продуктивних сил можна поділити на дві групи.

Першу групу утворює сукупність умов розміщення продуктивних сил на конкретній території. Умови розміщення — це певні властивості території. Розрізняють чотири родові групи, або класи, умов розміщення: природно-ресурсні, економічні, соціальні (соціально-демографічні), екологічні.

До групи природно-ресурсних чинників входять мінерально-сировинні, паливно-енергетичні, водні, лісові, територіальні біологічні, земельні, кліматичні та інші ресурси.

Групу економічних чинників утворюють економіко-географічне положення, енергетична і будівельна бази, основні виробничі та невиробничі фонди, виробнича інфраструктура, в тому числі транспортна мережа, умови комбінування і кооперування виробництв, регіональні потреби, капітальні вкладення, регіональна економічна політика тощо.

Група соціальних {або соціально-демографічних) чинників охоплює динаміку чисельності населення, його розміщення, відтворення, структуру (вікова, статева, сімейна, освітня), регіональну демографічну політику, зайнятість населення в суспільному виробництві, структуру зайнятого населення, трудових ресурсів, забезпеченість населення об'єктами соціальної інфраструктури (житлом, підприємствами роздрібної торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування тощо).

У групі екологічних чинників виділяють: забруднення та охорону водойм, атмосфери, охоронні природні території, загальну екологічну ситуацію в регіоні.

Кожний з цих чинників або деяка сукупність їх можуть сприяти розвитку відповідного виробництва в цьому районі або, навпаки, перешкоджати його розгортанню в оптимальних масштабах. Умови розміщення виробництва змінюються в часі передусім під впливом науково-технічного прогресу, соціально-економічного розвитку.

Пругу групу чинників розміщення продуктивних сил утворюють вимоги, що висуваються до розміщення і розвитку економічних об'єктів. Вони визначаються внутрішньою логікою розвитку кожної галузі, її властивостями і специфікою. Іншими словами, ця група охоплює власне чинники розміщення, зумовлені техніко-економічними особливостями, своєрідністю територіальної організації підприємств, галузей, виробництв. До чинників розміщення належать, наприклад, електро-, тепло-, водо-, праце-, наукомісткість продукції, транспортабельність сировини, напівфабрикатів, готової продукції тощо.

У вартісній формі до чинників розміщення відносять витрати на сировину, матеріали, паливо й енергію, робочу силу, основні фонди. Значення ринкового (споживчого) чинника розміщення виробництва визначається витратами на транспортування продукції до місця її споживання.

Перелічені чинники розміщення властиві будь-якому матеріальному виробництву. Залежно від характеру вияву чинників розміщення галузі промисловості класифікують на енерго-, тепло-, праце-, наукомісткі тощо. Так, до галузей, що тяжіють до джерел сировини, можна віднести підприємства металургії, лісової, целюлозно-паперової промисловості, багато галузей харчової та легкої промисловості; до джерел палива й енергії — електросталеплавильні та феросплавні виробництва, виробництво легких кольорових металів, підприємства багатьох галузей хімічної промисловості; до районів концентрації трудових ресурсів — підприємства багатьох галузей машинобудування, більшість галузей легкої промисловості тощо[11, c. 33-35].

Техніко-економічні чинники змінюються в часі залежно від прогресу в технології виробництва, транспортабельності сировини та матеріалів, удосконалення виробничих відносин, зростання масштабів суспільного виробництва тощо.

Незважаючи на те, що ці дві групи чинників розміщення продуктивних сил взаємопов'язані, існують відмінності в їхній динаміці, тенденціях розвитку, еволюції. Так, умови розміщення відрізняються меншою просторовою еластичністю, рухливістю, ніж техніко-економічні чинники розміщення виробництва. Причому відносно менша рухливість умов розміщення має як економічний (переміщення в просторі, наприклад, об'єктів інфраструктури), так і фізичний характер (наприклад, неможливість переміщення родовищ корисних копалин або кліматичних умов). Таке важливе практичне завдання, як пошук району, місця, території (майданчика) для розміщення великих новобудов, полягає у зіставленні (порівнянні) кількох територій з еталонними вимогами. Розміщення галузей матеріального виробництва має ґрунтуватися на кількісній і якісній оцінці сукупного впливу всіх груп чинників[15, c. 26].

2.3. Аналіз тенденцій розвитку основних чинників розміщення продуктивних сил

Зміни, що відбуваються в техніці та технології, господарській діяльності в цілому, неминуче позначаються на зміні співвідношення чинників розміщення продуктивних сил. Розглянемо вплив кожної групи чинників на розміщення продуктивних сил і розвиток економіки регіонів детальніше.

Природні ресурси. Ця група чинників має важливе значення як для визначення структури господарства країни, так і для розміщення продуктивних сил. Природні ресурси — це об'єкти і сили природи, які на певному рівні розвитку продуктивних сил та вивченості можуть бути використані для задоволення потреб суспільства у формі безпосереднього застосування в матеріальній діяльності.

Дефіцит паливно-енергетичних, водних, лісових та інших природних ресурсів у регіоні обмежує розвиток і розміщення тут ряду виробництв. Водночас слід зауважити, що в умовах сучасного розвитку науки і техніки, суспільного господарства залежність розміщення підприємств обробної промисловості від природних умов і ресурсів відносно послаблюється і, відповідно, розширюються можливості вибору місць розміщення продуктивних сил. Цьому сприяють зростаюча ефективність використання сировини, використання замінників природних матеріалів, застосування ресурсозберігаючих технологій.

Водночас помітно зростає значення деяких компонентів природних ресурсів. Зокрема, чиста прісна вода виступає як важливий чинник не тільки розвитку і розміщення продуктивних сил, а й регіонального розвитку економіки в цілому. Водні ресурси — винятково важливий чинник як для водомістких галузей промисловості (хімічної, електроенергетичної, металургійної), так і для сільського господарства, розвитку населених пунктів. Організація надійного водопостачання, захист водних ресурсів від забруднення і виснаження набувають у сучасних умовах особливої актуальності.

Природні умови — друга група чинників розміщення продуктивних сил. Вони пов'язані з територіальними відмінностями в природному середовищі. Поняття «природні умови» охоплює властивості природи, істотні для життєдіяльності населення, але які на певному рівні розвитку продуктивних сил безпосередньо не беруть участі у виробництві, хоч і мають на нього вплив. Це клімат, характер ґрунтів, рельєф місцевості, умови видобутку корисних копалин тощо.

Рельєф місцевості, характер ґрунтів, майданчики для промислового і цивільного будівництва відрізняються надзвичайно великою різноманітністю не тільки в масштабах країни, а й усередині економічного району. Через це їхня економічна характеристика є найбільш істотною для аналізу розміщення продуктивних сил усередині району і не має суттєвого значення для міжрайонного зіставлення.

Кліматичні умови, позбавлені такої контрастності, є подібними не лише для окремих економічних районів, а й для економічних зон. Несприятливі кліматичні умови зумовлюють значне зростання вартості всіх видів будівництва (тобто капітальних вкладень) і поточних витрат у виробничій та невиробничій сферах. У ряді галузей кліматичні умови впливають на вибір технологічної схеми виробничого процесу, що також пов'язано зі зменшенням або збільшенням капітальних вкладень та експлуатаційних витрат.

Кліматичні умови безпосередньо впливають на відтворення робочої сили. Так, у районах з холодним кліматом витрати на житло, одяг, харчування значно більші порівняно з районами теплого клімату[8, c. 163-165].

Під економічними чинниками розміщення продуктивних сил слід розуміти територіальну диференціацію кількісних і якісних характеристик живої та уречевленої праці, а також значущість їх для господарської діяльності. У сучасних умовах вплив цієї групи чинників на прийняття рішення з розміщення продуктивних сил помітно зростає. Сукупність економічних чинників на певних територіях формує господарське середовище, якому притаманні дві особливості. По-перше, воно не виникає у вигляді суцільного пласта, що покриває поверхню всієї території, а формується історично як система пунктів, центрів, вузлів, зон. По-друге, сформоване господарське середовище має досить важливе значення для успішного розвитку, функціонування і розміщення обробних та переробних виробництв, особливо нових.

Серед економічних чинників провідна роль у формуванні господарського середовища даної території належить інфраструктурі1. У найбільш широкому розумінні інфраструктура є елементом продуктивних сил, що містить галузі, види діяльності з надання послуг виробництву або населенню (виробнича інфраструктура), а також забезпечення умов для нормальної життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура).

Виробнича (економічна) інфраструктура — це комплекс науково-технічних споруд, систем і служб (наземні споруди, водні шляхи, канали, порти, трубопроводи, аеропорти, лінії електропередач, склади, бази матеріально-технічного постачання, інженерні мережі, теплотраси), які необхідні для функціонування матеріального виробництва і забезпечують на окремій території безперервний рух вантажів, енергії, інформації тощо.

Просторова розгалуженість, територіальна орієнтація функціонування, задоволення потреб виробничого процесу в певних послугах — це головні ознаки виробничої інфраструктури. Елементи її виконують важливу функцію ланки, що забезпечує належний взаємозв'язок між засобами виробництва — знаряддями і предметами праці[13, c. 34-36].

Забезпечення безперервності процесу виробництва і споживання в умовах поглиблення галузевого і територіального поділу праці є першочерговим завданням виробничої інфраструктури. Розвиток її сприяє зниженню витрат виробництва, дає можливість більш раціонально розмістити кожну галузь суспільного господарства. Водночас вона не тільки створює передумови для функціонування матеріального виробництва, а й зумовлює зростання вартості сукупного суспільного продукту.

Складовою виробничої інфраструктури є транспорт, який може розглядатися як самостійний чинник. У результаті розвитку суспільного поділу праці він став необхідною ланкою суспільного виробництва, що забезпечує безперервність процесу виробництва і споживання в просторі, здійснення виробничо-територіальних зв'язків. Особливо важливе значення транспорт має для підприємств, функціонування яких пов'язано з перевезенням масових вантажів (вугілля, будівельних матеріалів, окремих видів сільськогосподарської сировини). Водночас наближення промисловості до джерел сировини, палива, районів зосередження робочої сили і місць споживання готової продукції посилює тенденції зменшення транспортних витрат відтворення. Цьому сприяють також технічний прогрес на самому транспорті, здешевлення перевезень. У зв'язку з цим транспорт втрачає своє виняткове значення, робить розміщення виробництва відносно альтернативнішим.

Сукупність соціальних (демосоціальних) чинників розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил лише порівняно недавно стала об'єктом чільної уваги вчених, проектантів, менеджерів. Одна з головних причин посилення наукового інтересу до цих чинників — виникнення істотних диспропорцій у господарстві країни, зумовлених недостатнім урахуванням в управлінні соціальних умов, зростанням ролі людського чинника в економіці. Вирішення соціальних завдань — це і мета, і водночас найважливіший чинник розміщення виробництва. Вплив соціальних умов на процес територіальної організації суспільного виробництва суттєво відрізняється від впливу економічних чинників. Дія перших виходить за межі чисто економічних проблем. Вони покликані не тільки регулювати виробничий процес, в тому числі у територіальному аспекті, а й створювати сприятливі умови для життєдіяльності населення та кожної особистості.

Постійно зростаючий вплив на всі суспільні процеси, в тому числі на територіальну організацію виробництва, чинить соціальна інфраструктура.

Під соціальною інфраструктурою розуміють сукупність галузей, функціонування яких спрямоване на задоволення матеріальних, духовних, фізичних і культурно-побутових потреб населення. Зокрема, це такі матеріальні складові суспільного розвитку, як житлові будинки, підприємства торгівлі та громадського харчування, пасажирський транспорт, системи водопостачання і каналізації, медичні, освітні, культурно-розважальні, спортивні заклади, система побутового обслуговування населення. Без всебічного сприяння розвитку соціальної інфраструктури подолати кризову ситуацію в економіці неможливо. Регіони, території, що мають відносно високорозвинену соціальну інфраструктуру, сьогодні є більш інвестиційно привабливими і мають додаткові можливості для регіонального розвитку і розміщення продуктивних сил, для зростання всієї економіки.

Водночас при всій відносній самостійності формування, функціонування, розміщення соціальної інфраструктури безпосередньо залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Через це ефективне розміщення продуктивних сил потребує цілеспрямованого регулювання процесу створення територіальної організації соціальної інфраструктури. Раціональне розміщення продуктивних сил має забезпечувати також подолання або нівелювання істотних територіальних відмінностей у соціальному аспекті, особливо в умовах життєдіяльності населення.

Соціальна інфраструктура певною мірою впливає на процес територіальної організації виробництва через відтворення, використання і розміщення трудових ресурсів.

Трудові ресурси як чинник розміщення продуктивних сил фахівці оцінюють з різних точок зору. Дехто вважає, що розміщення виробництва має здійснюватись у повній відповідності до існуючого розміщення трудових ресурсів. Інші фахівці розглядають проблему робочої сили в процесі розміщення виробництва як другорядну порівняно з іншими економічними чинниками. У нинішніх умовах чинник трудових ресурсів для розміщення виробництва в Україні набув першорядного значення. Це зумовлено насамперед досить нерівномірним розміщенням трудових ресурсів і поглибленням диспропорції між трудовими ресурсами і можливостями їхнього використання, зменшенням чисельності населення, зростанням безробіття та значимості кваліфікованої, інтелектуальної праці в умовах поглиблення кризи виробництва[1, c. 3-8].

Віднедавна у розміщенні продуктивних сил почали використовуватися такі чинники, як сукупність взаємовідносин між природою і населенням, природою і господарством, природою і людиною, що характеризують середовище життєдіяльності людини. Суспільство в процесі своєї господарської діяльності змінює природне середовище, впливає прямо або побічно на всі його компоненти. Цей вплив особливо посилився в епоху сучасної науково-технічної революції, коли масштаби діяльності людини порівнюють з впливом глобальних природних процесів.

Зміна природних компонентів має зворотний вплив на саму людину і на її діяльність. Зміна природи сприймається нами як погіршення якості природного середовища, а також кількості та якості природних ресурсів. Водночас негаразди в екології мають характер «ланцюжкових реакцій». Вони спричиняють погіршення здоров'я населення та умов праці, функціонування техніки, погіршення якості та кількості продукції галузей природокористування тощо. Гармонізація відносин між природою і суспільством вимагає прийняття і реалізації цілої системи заходів. Серед них важливе значення належить раціональній територіальній організації продуктивних сил. Це також створення і застосування принципово нових (замкнених, екологічно чистих та ресурсозберігаючих) технологій. Повинен ефективно діяти державний екологічний контроль за розвитком та розміщенням виробництва. Екологічній міжвідомчій експертизі мають підлягати всі великомасштабні господарські проекти. Саме з екологічною експертизою пов'язується вирішення проблеми надійності та комплексності прийнятих рішень щодо розміщення продуктивних сил.

У ролі особливого специфічного чинника розміщення продуктивних сил виступає нині людський чинник. Це єдиний «одушевлений» компонент у сукупності чинників, що розглядалися. Найважливішою ознакою суспільного життя має стати націленість дії всіх чинників, які визначають розміщення продуктивних сил, на забезпечення інтересів людини. Це поняття містить концентровану, комплексну характеристику сучасної людини — головної продуктивної сили (працівника), споживача, рушійної сили не тільки в економіці, а й у соціальній, політичній, духовній сферах суспільства, і нарешті, особистості.

Людина та її інтереси мають бути головним чинником розміщення виробництва. Адже людський чинник поновлюваний і, що є найголовнішим, удосконалюваний ресурс. А такі категорії, як компетентність, відповідальність, кваліфікація, утворюють так звані безкапітальні чинники економічного розвитку і розміщення продуктивних сил.

Науково-технічний прогрес. Всебічне використання його досягнень, розвиток на їх основі нових галузей і вдосконалення наявних традиційних зумовлює зміни у структурі суспільного господарства, зрушення у розміщенні окремих виробництв. Розвиток науково-технічного прогресу характеризується повсюдністю поширення, тобто за своєю сутністю розвиток науки та техніки екстериторіальний, всеохоплюючий і має всебічний вплив на життєдіяльність людей.

Важливою особливістю науково-технічного прогресу є й те, що він впливає на процес розміщення продуктивних сил не безпосередньо, а опосередковано, через інші чинники, видозмінюючи, трансформуючи їх. Саме під його дією відбувається переоцінка значимості традиційних чинників, що визначають розміщення виробництва. Наприклад, послаблюється вплив природних ресурсів і умов, транспорту тощо. Водночас посилюється значення такого чинника, як захист природного середовища. Науково-технічний прогрес є однією з головних причин зростання потреби у висококваліфікованій робочій силі.

Отже, раціональна й ефективна територіальна організація продуктивних сил країни має базуватися на науково обґрунтованому врахуванні не окремих умов і чинників, а всієї їх сукупності. Важливого значення у зв'язку з цим набуває організація служби відстеження (моніторингу) за різними чинниками, що впливають на розміщення виробництва. Розміщення продуктивних сил має постійно коригуватися відповідно до зміни умов і нових вимог практики[6, c. 42-45].

Розділ 3. Суперечності розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил

3.1. Сутність і систематизація суперечностей у розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил

Процеси розміщення продуктивних сил можна досліджувати з двох позицій: статично, тобто розглядати розподіл компонентів на будь-якій території і на будь-якому конкретному відрізку часу, та динамічно, тобто вивчати рух, зміни в розміщенні продуктивних сил, що відбуваються під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників на будь-якому етапі розвитку. Внутрішнім джерелом будь-якого руху, будь-якого розвитку, еволюційного або революційного, у тому числі процесу розміщення виробництва, є певні суперечності.

Суперечності як внутрішнє джерело будь-якого руху мають універсальний характер. У суспільних процесах вони є об'єктивними і в принципі не можуть бути повністю і назавжди усунені. Отже, одне з головних завдань науки полягає саме в тому, щоб якомога повніше розкрити зміст наявних суперечностей, а також визначити способи і методи їх вирішення. Однак вирішення суперечностей (тобто переведення явиш, процесів у нову якість) не означає їхньої остаточної ліквідації, усунення, неможливості появи надалі. Реальні суперечності не ліквідуються, вони відтворюються заново. У постійному вирішенні суперечностей полягає і процес розвитку та розміщення продуктивних сил.

Проблема суперечностей у розміщенні продуктивних сил — це найменш вивчена сфера. Ще не опрацьований достатньою мірою понятійний і методичний апарат дослідження суперечностей у територіальній організації виробництва.

Категорія «суперечності» стає тепер одним з фундаментальних понять в економічних науках. Це пов'язано передусім з необхідністю глибокого проникнення в діалектичну сутність економічних процесів, виявлення реального джерела того або іншого поступу в територіальному аспекті. Суперечності у розміщенні продуктивних сил мають бути систематизовані. Це дасть можливість виявити джерела зародження, становлення і розвитку їх, визначити ступінь гостроти та форми вияву конкретної суперечності, основні напрями, способи й умови їхнього вирішення. Необхідно розробити методику дослідження суперечностей на різних просторово-часових рівнях.

Дослідження всієї сукупності суперечностей територіальної організації продуктивних сил можливе лише за умови об'єднання, інтеграції знань і методів багатьох наукових напрямів, наявності досконалої інформаційної бази, а також тісного співробітництва з численними практичними організаціями.

Вирішення суперечностей передбачає цілеспрямовану свідому людську діяльність, пов'язану з вирішенням різних економічних, соціальних, демографічних, екологічних та інших проблем розміщення виробництва. При цьому особливої актуальності набуває проблема концентрованого вираження суперечностей суспільного розвитку, форми їхнього реального вияву.

Тому при розміщенні продуктивних сил між складовими системи «суспільство — природа — територія» виникають суперечності.

За ступенем спільності можна виділити три групи суперечностей в розміщенні продуктивних сил, що зумовлені специфікою вияву взаємодії у системі «суспільство — природа — територія»:

— найзагальніші — безпосередньо відбивають взаємодію між трьома зазначеними якісними складовими;

— загальні — пов'язані з незбіганням функцій, інтересів елементів всередині кожної з цих складових;

— специфічні внутрішні — відбуваються і відтворюються в межах

конкретного регіону, будь-якої територіально-економічної системи, в складовій будь-якого процесу. Оскільки динаміка розміщення продуктивних сил — це єдиний процес, ці групи суперечностей тісно взаємозв'язані та взаємозалежні.

Суперечності в розміщенні продуктивних сил та регіональному розвитку завжди конкретні, як і їхні співвідношення. Вони специфічні для певної просторово-часової ситуації, для певного регіону. Однакові суперечності можуть мати неоднакове значення для еволюції різних регіональних господарських комплексів[12, c. 38-41].

3.2. Природа суперечностей у розміщенні виробництва і регіональному розвитку

До числа найзагальніших суперечностей суспільного розвитку, в тому числі процесів розміщення, належить суперечність між суспільством і природою. Це стала суперечність. Вона виникла одразу з появою людини як розумної істоти і є першою серед глобальних проблем, які вже десятки років перебувають у центрі уваги світової громадськості.

У 1968 р. в Парижі відбулася зустріч учених з проблем охорони природи, на якій вперше було поставлено питання про планетарні глобальні наслідки забруднення природного середовища і посилення відповідальності науки, практики і політики за стан біосфери. Процеси взаємодії між суспільством і природою відбуваються все суперечливіше, причому форми вияву та гострота їх територіально диференціюються.

Сутність суперечності між суспільством і природою визначається постійно зростаючою потребою суспільного виробництва у природних ресурсах і прогресуючим погіршенням умов життєдіяльності людини. Спочатку діяльність людини не зачіпала структури біосфери: відходи життєдіяльності суспільства у певний спосіб нейтралізувалися природними процесами, включалися до загального кругообігу речовин та енергії на планеті. Проте масштаби людської діяльності постійно зростали. Відходи життєдіяльності людини за своєю кількістю та якістю, різноманітністю зрештою вийшли за межі природного кругообігу, почали нагромаджуватися і забруднювати природне середовище, негативно позначатися на його стані. Тим самим природа поставила певну межу не тільки індустріальному поступу цивілізації, а навіть потребам людства на цьому історичному етапі.

Людина в процесі діяльності повинна не руйнувати, а підтримувати принципи організації природи, біосфери та взаємодіяти як компонент, органічна складова єдиної динамічної системи. Вирішення цієї суперечності полягає в тому, що новий етап науково-технічного прогресу покликаний не тільки і не стільки перетворювати природні процеси на індустріальні, а й оптимально поєднувати їх. Фактично цей процес лише розпочинається. Його безпосереднім виявом є нині розробка і впровадження новітніх ресурсозберігаючих, мало- і безвідходних технологій, широке впровадження процесів екологізації в різних сферах діяльності. Зростає значення структурно-галузевої переорієнтації, створення нових форм організації виробництва, в тому числі в територіальному аспекті.

У системі найзагальніших суперечностей у розміщенні продуктивних сил і регіональному розвитку на сучасному етапі однією з найактуальніших виступає суперечність між продуктивними силами, точніше — галузями (видами діяльності), та територією (простором). Діалектика взаємодії галузей і території є внутрішнім джерелом функціонування та розвитку різних типів регіональних утворень, у тому числі економічних районів, що відрізняються певною спільністю, цілісністю, а також природним, соціальним, демографічним, економічним потенціалом[14, c. 46-48].

3.3. Специфічні суперечності в розміщенні й регіональному розвитку продуктивних сил

Центральне місце серед основних суперечностей суспільного розвитку посідає суперечність між рівнем продуктивних сил, що безперервно зростає, і конкретними формами виробничих відносин.

Вона має постійний і глибокий вплив на всі сторони суспільного життя, У тому числі на характер розміщення продуктивних сил. Суперечність розвитком виробничих сил і застарілими формами організації виробництва, що не вирішується впродовж тривалого часу, як правило, супроводжується порушенням структури, пропорцій та збалансованості в суспільному господарстві. Це призводить також до деформації відносин розподілу і споживання, в цілому негативно впливає на функціонування продуктивних сил, детермінує напрями їхнього розвитку. Вирішення суперечності, про яку йдеться, виступає головною, обов'язковою умовою сталого зростання виробництва, підвищення його ефективності. Це передбачає глибоку перебудову відносин власності, ліквідацію монополізму державної, модифікацію колективно-сільськогосподарської форми власності. Розвиток орендної, кооперативної, муніципальної, акціонерної, індивідуальної та інших форм власності дає можливість якісно змінити виробничі відносини, які все більшою мірою відповідатимуть рівню розвитку продуктивних сил. Утворення нових об'єктів власності в формі конкретних господарських ланок приведе до змін у процесі розміщення виробництва[5, c. 38-40].

Однією зі специфічних суперечностей у розміщенні продуктивних сил і розвитку регіонів є суперечність між територією і галуззю.

Територія охоплює не лише простір, а й усю сукупність природних ресурсів, населення, населені пункти, господарство, а також систему сталих наявних взаємозв'язків і взаємовідносин між ними.

Підприємства розглядаються як об'єкти конкретних галузей суспільного господарства.

Сутність цієї суперечності полягає в тому, що спроба галузі «впровадитися» на певній території або розширити свою присутність на ній неминуче позначається на соціально-економічній та природній складових території, на формах та інтенсивності їхньої взаємодії. Ці зміни можуть бути сприятливими для території (поліпшення соціальних умов життя населення, усунення або пом'якшення існуючих диспропорцій у галузевій та територіальній структурі господарства тощо). Однак «впровадження» галузі може мати і негативні наслідки для території (погіршення стану природного середовища, вичерпання або погіршення ресурсів, загострення транспортної проблеми, труднощі з водо-, енергопостачанням, погіршення умов діяльності функціонуючих підприємств і, нарешті, погіршення умов життя населення). При цьому часто позитивні та негативні наслідки тісно переплітаються і не завжди одразу можуть бути чітко визначені.

Суперечності між територією і галуззю визначаються відмінностями в цільовій та змістовній спрямованості їхніх інтересів. Інтереси територій і галузей, хоч і мають загальною основою єдині суспільні відносини, водночас формуються значною мірою автономно. Якщо галузі, підприємства орієнтовані на випуск кінцевої продукції, на міжгалузевий обмін, на вивезення, то інтереси регіону пов'язуються з формуванням належних регіональних, місцевих передумов для функціонування всього виробництва та зі створенням сприятливих умов для життєдіяльності населення.

Недосконалість господарського і політичного механізму зумовлює виникнення конфліктних ситуацій, диспропорцій, дисбалансів у розвитку територій, особливо в екологічній, соціальній і демографічній сферах. Вирішення цієї суперечності передбачає комплексний підхід до територіального планування, програмування, активне впровадження ринкових відносин, створення дійового механізму зворотного зв'язку між зростанням економічного потенціалу регіону і темпами розвитку його інфраструктури. Це забезпечує підвищення збалансованості регіонального розвитку, перехід регіону до нового якісного стану.

Історично зумовлена суперечність між містом і селом (найбільшими суспільними структурами) зберігається в типі та рівні розвитку продуктивних сил, у формі організації праці, умовах життєдіяльності населення, численних диспропорціях і деформаціях всередині як міської, так і сільської місцевості. Через це створення певних умов для активізації інтеграційних процесів між містом і селом на основі поєднання і взаємодоповнення позитивних сторін їхнього потенціалу є одним з напрямів сприяння прискоренню зростання виробництва та кардинального поліпшення умов поступального розвитку регіонів.

На регіональному рівні принципового значення набуває вирішення специфічних внутрішніх суперечностей, пов'язаних з основними формами територіального поділу та інтеграції праці. Це суперечності між територіальною концентрацією і територіальною дилатацією (повномірним розміщенням), між територіальною спеціалізацією і територіальною комплексністю, між територіальним кооперуванням і територіальним комбінуванням. До них близькі такі суперечності, як територіальна диференціація і територіальна інтеграція, центральне управління і регіональне регулювання. У комплексі ці суперечності сучасного регіонального розвитку породжують всю різноманітність просторових соціально-економічних структур, а вирішення їх може стати важливим ресурсом інтенсифікації регіональних утворень.

Досягнення відповідності між розглянутими специфічними суперечностями є складним процесом територіальної координації, оптимізації та збалансованості регіонального розвитку, який потребує глибокого розуміння процесу територіальної організації продуктивних сил також з точки зору вирішення ряду специфічних суперечностей, які в умовах зростання значення людського чинника набувають особливої гостроти. До того ж нові умови суспільного життя і ведення господарства зумовлюють появу нових суперечностей. Так, в областях, містах тепер формується свій бюджет, виникає своя муніципальна власність, з'явилася реальна можливість впливати на частину доходів, на використання місцевих природних та інших ресурсів. Це породжує нові суперечності між інтересами окремих міських поселень і області (регіону), між інтересами колективів та жителів міських поселень. Отже, вирішувати суперечності можна лише творчо осмислюючи нагромаджений досвід[14, c. 47-50].

Висновки

Продуктивні сили мають не лише територіальний аспект розвитку, – в такому разі вони вивчаються іншими науками. Якщо, наприклад, вони розглядаються у зв'язку з виробничими стосунками, то стають об'єктом вивчення загальної економічної теорії (політекономії). Натомість економічна історія (історія народного господарства) вивчає розвиток продуктивних сил у часі. У зв'язку з тим, що продуктивні сили існують одночасно ніби у кількох «вимірах», закони, які впливають на їхній стан і розвиток, виявляються по-різному. Територіальну модифікацію економічних законів можна розглядати як закономірності розміщення продуктивних сил. Так, закон економії часу виявляється як закономірність ефективності розміщення виробництва; закон поділу праці як закономірність територіального поділу праці; закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва тощо.

Розміщення виробництва можна розглядати як розвиток на території країни складного, багатостадійного процесу створення матеріального добробуту (споживчих вартостей). Воно охоплює як продуктивні сили, так і виробничі відносини.

Отже, «розміщення продуктивних сил» і «розміщення виробництва» — поняття не ідентичні. Перше охоплює населення, незайняті трудові ресурси, нефункціональні засоби виробництва. Воно вже за своєю суттю включає як складову поняття «розміщення виробництва», оскільки характеризує розміщення засобів виробництва і людей, що приводять їх у дію, в статичному стані (а не в єдиному виробничому процесі) і без урахування виробничо-територіальних зв'язків.

Список використаної літератури

Балабанов Г. Сучасні територіально-галузеві пропорції економіки України //Український географічний журнал. — 2001. — № 1. — C. 3-8
Дорогунцов С. Екологічні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України //Економіка України. — 2002. — № 10. — C. 65-70
Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.
Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.
Іванчук Р. Формування територіально-виробничих комплексів України//Економіка України. — 1998. — № 12. — C. 34-40
Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.
Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.
Лебедушкина О. Розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації та регіоналізації світогосподарських процесів //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 1. — C. 162-171
Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.
Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.
Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.
Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.
Стеченко Д. Трансформація навчальної дисципліни "Розміщення продуктивних сил і регіоналістика"//Вища школа. — 2001. — № 2-3. — C. 34-41
Фащевський М. Методологічні питання розвитку і розміщення продуктивних сил //Український географічний журнал. — 2003. — № 3. — C. 46-50
Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.