Наукові спільноти і їх історичні типи

Вступ

Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філософія є не тільки елементом культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427-347 до н. е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354-430), Декарт (1596-1650), Фрідріх Ніцше (1844-1900) були філософами, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму і духовному розкріпаченню особи. Кожна з філософських систем самодостатня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ними не завжди зводяться до опозиції «істина — хибність». Адже не завжди є підстави твердити, що ця філософія більш істинна, ніж інша. Філософські системи виступають як різні рівноцінні інтелектуальні світи.

Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об’єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується істориками філософії.

Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

1. Наука як соціальний інститут

Наука є соціальним інститутом. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання. Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути. Їх репродуктивна функція, наприклад, полягає в наступному. Передусім наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності. Одночасно здійснюється стратифікація – розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями. В ідеалі – це особливе обдарування, нахил до наукової творчості. У дійсності на цей процес діють й інші чинники – законослухняність, ідейна відданість, менеджерські якості, комунікативні здібності і т. д. [8, с. 55]. Розташування людей за статусом і престижем у науковому співтоваристві супроводжується загальносоціальною стратифікацією, бо професійна позиція в сучасних умовах адекватна суспільному становищу. Як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві. Через академічну кар’єру він здійснює соціальне сходження, яке супроводжується поліпшенням винагороди, підвищенням соціального статусу, престижу, обсягу влади, впливу і т. д. Це вже соціомобільна функція науки. Вона реалізується у двох відносно автономних напрямках: досягнення статусу наукового працівника і посадово-академічне просування в середині наукових структур. Одночасно наука є організованим спілкуванням, отже, реалізує комунікативну функцію. Наукові колективи – це професійна і соціальна група водночас. Тому спілкування в них має два виміри: професійне і соціокультурне. У першому випадку воно має специфічний вигляд: штучна мова, що тяжіє до математики як загальної мови науки, особливі процедури, лексика та ін. У другому випадку зміст і мова спілкування визначаються його предметом: політика, мистецтво, ідеологія і т. д.

Селективна функція науки дуже специфічна. В ідеалі, як згадувалося, вона діє на основі врахування професійної обдарованості індивіда. У дійсності ж на неї впливають побічні чинники: характер академічної селекції в системі освіти, сімейне виховання, соціальне походження, зокрема владна позиція сім’ї, загальнокультурна соціалізація групи найближчого оточення. Чим вищий соціальний престиж науки, особливо матеріальна винагорода, тим інтенсивніше діють ці другорядні, немеритократичні фактори. В одержавленому і бюрократизованому суспільстві до цього додається владно-адміністративний тиск. В ідеологізованому – ідеологічна вірність і т. д. [8, с. 57].

Постає питання про домінуючу соціальну функцію науки. На наш погляд – це раціоналізація як прагнення до всебічної економії матеріальних та людських ресурсів, пошук доцільних і ефективних форм мислення і діяння. На це, зокрема, звернув увагу ще М. Вебер, розглядаючи науку, – разом з правом, демократією, технікою, бюрократією, підприємницькою діяльністю, комерцією, – як один із факторів виникнення капіталізму як особливої форми раціональної організації суспільного життя. Ця функція науки реалізується в наступних діях. Передусім елімінація (усунення, винесення за дужки) людської суб’єктивності (оцінок, цінностей, пристрастей, бажань, надій, ідеалів та ін.) у процесі наукової діяльності. Її наслідком має бути лише істина як така. Прибічники франкфуртської школи соціології (Адорно, Хабермас, Маркузе) вбачали в цьому негативні наслідки. Тут відбувається, на їх думку, розчаклування дійсності, зняття з неї містико-романтичної чи художньо-образної аури, того покривала, без якого вона (дійсність) стає чужою, холодною, голою, а тому потворною. Розвиток науково-технічної раціональності, на їх думку, пригнічує людську природу, особливо її інтимні прояви – сексуальний потяг і жагу, чуттєві імпульси, пристрасті; звужує творчий порив до вільного самоздійснення. Але ж за будь-який крок у напрямі підвищення добробуту і надійності існування людині доводиться сплачувати відповідну ціну. Саме на цій підставі деякі соціальні філософи розмежовують цивілізацію і культуру. Цивілізація розглядається ними як накопичення добробуту і зручностей, а культура – як адекватне усвідомлення людиною своєї сутності та призначення [8, с. 58].

Прагнучи раціоналізувати інші форми суспільної діяльності, наука насамперед раціоналізує свої. Замість дії з самими предметами і явищами дійсності, вона оперує їх розумовими відбитками. Досягнення істини, у цьому випадку, означає знаходження найбільш доцільних шляхів пошуку бажаного результату. Саме завдяки цьому наука змогла замінити людську силу силами природи і рутинні, узвичаєні, але неефективні прийоми праці – систематичним застосуванням природознавства. У сучасних умовах наука може сприяти раціоналізації соціальної праці – перебудові суспільних відносин. Тут її метою може і має бути пошук шляхів ефективного розв’язання соціальних суперечностей.

Наука є ресурсом розвитку. Але призначення гуманітарних, соціальних і техніко-природничих наук у цьому відношенні суттєво різне. Природничі науки прив’язані до вдосконалення виробничої праці, якою створюються передумови і засоби розвитку. Соціогуманітарні науки досліджують засоби вдосконалення соціальної праці, тобто безпосередньо впливають на процес розвитку. Звідси, до речі, випливає їх більша зосередженість на цінностях і культурних орієнтаціях суспільства, які втілюють його історичну перспективу. Цим обумовлюється різне відношення названих наук до історичної перспективи розвитку. Природничі науки та створені на їх основі технічні засоби є продуктивною силою суспільства. Соціальні і гуманітарні науки беруть співучасть і у визначенні цінностей розвитку (як співрозробники ідеології чи соціальної утопії), і у розробці засобів розвитку (сукупності управлінських соціальних технологій). Але в обох випадках вони є складовими частинами історичності – орієнтації суспільства на історичну перспективу. Могутність і дієвість самої історичності визначається обсягом наявного теоретичного знання та мірою його технологічного і культурно-ціннісного зречевлення [8, с. 59].

Ефективність науки як ресурсу розвитку обумовлюється наступними факторами. Насамперед, творчим потенціалом самого наукового співтовариства як особливої соціальної групи. Тут мають значення такі фактори: фізичний обсяг групи (число наукових працівників); рівень мотивацій (орієнтація на істину як самоцінність, задоволеність матеріальною та моральною винагородою, визнання справедливими діючих критеріїв і механізмів стратифікації, сприйняття соціально-психологічного клімату у групі, високий престиж науки у суспільстві); ефективність групового контролю. Чим меншою є розбіжність між формальною і неформальною структурами групи (між формальними і неформальними лідерами, формальним і неформальним статусом і престижем, формальним і неформальним контролем), тим вища її згуртованість, а значить, і ефективність діяльності [8, с.59].

Існують чітко окреслені критерії ефективності науки як соціальної організації. В цілому вони випливають з того, наскільки розв’язується основна суперечність наукової діяльності: між її творчим характером і адміністративно-правовою формою регуляції. Якщо владні механізми вдало керують засобами визнання, схвалення і винагороди творчого процесу і його результатів, то основна суперечність знімається. У протилежному випадку неминуче загострення конфліктів: між орієнтацією на істину (вища цінність) і на винагороду (побутова, життєва цінність); між прагненням до визнання всього наукового співтовариства і визнанням безпосереднього керівництва; між економічною винагородою і соціальним схваленням. У випадку збігання локальних конфліктів вони перетворюються у центральний. Тоді наукове співтовариство може перейти на позиції колективного суб’єкта опозиції. У такому разі структура соціальної групи і наукової організації деформується, оскільки люди фактично починають займатися ідеологією та політикою. Якщо управлінські структури вчасно не перебудуються, то неминучим стає руйнівний і деструктивний виплеск колективного незадоволення і відповідних групових дій [10, с. 39]. Стабілізація ситуації за рахунок посилення адміністративних важелів не буде ефективною, бо конфлікт не розв’язується, а тамується в середині групи. Раціональнішою можна вважати перебудову змісту і форми управлінських структур, приведення їх у відповідність із критеріями власне наукової діяльності.

Наука як соціальний інститут ефективно діє тоді, коли гармонійно реалізує всі свої функції, з урахуванням особливостей прояву основної функції – раціоналізації. Отже, деформація науки вірогідніша саме у цій частині. Конкретні форми прояву такої деформації можуть мати такий вигляд: поповнення членів наукової професійної групи йде не на основі особистих обдарувань, спілкування ґрунтується не на обраних наукою символах, знаннях і значеннях (група занурюється у повсякденність, стає ординарним суб’єктом побутової взаємодії); інституційні досягнення науки зустрічають опір; падає статус наукової діяльності; її представники кваліфікуються як “диваки”, прибульці з іншого світу; наукова мова тлумачиться як пустопорожня схоластика; інвестиції в науку зменшуються, її результати як непотрібні осідають у бібліотеках та ін. мережах інформації; інші соціальні інститути (право, мораль, релігія, мистецтво, політична ідеологія) уникають раціональних форм самовиразу і самоствердження, тяжіють швидше до здорового глузду, соромляться науковості; число науковців скорочується; академічна кар’єра знецінюється, експертна діяльність науковців звужується; спостерігається значна міграція з наукових закладів у інші групи і професії і т. д. [10, с. 40]. Проте чим слабший вплив науки, тим менше здатне дане суспільство на раціональні колективні дії. А значить – на регульований і керований соціальний розвиток. У стані соціальної кризи воно діятиме за ситуативними критеріями і колективними настроями, шукаючи вихід методом спроб і помилок, а не методом раціонального осмислення власної історичної ситуації.

2. Поняття «наукового співтовариста» в концепції Томаса Куна

Наприкінці ХІХ і в перші десятиліття ХХ століття пануючим напрямом в західній філософії був позитивізм, що претендував на роль філософії науки. Але позитивізм виявився зовсім неспроможним і непридатним для з’ясування найважливішої проблеми – процесу виникнення нового знання. Весь аналіз науки він звів до аналізу логічних форм готового знання (до того ж вихолостивши його змістовну сторону) і логічному аналізу наукових процедур. Як мураха, що обповзавши уздовж і поперек скульптуру, не може скласти собі її образ, так і позитивізм при всьому його витонченому апараті логічного аналізу не змогла нічого дати для розуміння механізму розвитку науки. Досередини нашого сторіччя це стало очевидним для багатьох, і наступило розчарування в позитивізмі.

На противагу позитивістської традиції в центрі уваги Куна не аналіз готових структур наукового знання, а розкриття механізму трансформації і зміни ведучих представлень у науці, тобто, власне кажучи, руху наукового знання. Не говорячи про те, якою мірою Куну вдалося вирішити цю проблему, що ознаменувала крутий поворот у самій постановці дослідницької задачі,відзначимо, що Кун виходить не з тієї чи іншої філософської схеми, а з вивчення історії науки, тобто з вивчення реального процесу руху наукового знання. Потрібно, однак, мати на увазі, що саме по собі звертання до історії ще не гарантує того, що в теорії послідовно проводиться історичний принцип [6, с. 386].

Позитивісти розсікали науку і вивчали окремі її елементи, як анатоми минулого розсікали трупи і вивчали окремі органи, тканини і т. д. поза їхнім зв’язком з цілим і їх функціями в живому організмі. Кун же бачить науку як живе ціле, що розвивається та змінюється. Він повертається до принципу історизму не просто в сенсі звертання до історії, а як засобу усвідомлення досліджуваних явищ.

В історіографії науки широко розповсюджений так званий кумулятивістський погляд на науку. Відповідно до цього погляду, розвиток науки представляється поступовим послідовним ростом один раз пізнаного, подібно тому як цеглинка до цеглинки виростає пряма стіна. Праця вченого в цьому випадку складається в добуванні цеглинок-актів, з яких рано чи пізно зводиться будинок науки, її теорії. Власне кажучи, такий підхід визнає лише ріст науки, але відкидає її справжній розвиток: наукова картина світу не змінюється, а тільки розширюється.

Кун рішуче виступає проти такого образу науки і такого розуміння задач її істориків. Відповідно до точки зору Куна, розвиток науки йде не шляхом плавного нарощування нових знань на старі, а через періодичну корінну трансформацію і зміну ведучих представлень, тобто через наукові революції,які періодично відбуваються [6, с. 387].

Ключовим поняттям у концепції Куна, є не парадигма, як про це часто пишуть, а поняття наукового співтовариства. Саме введення поняття наукового співтовариства поряд із представленням про характер так званої нормальної науки є самим оригінальним в концепції Куна. Учений, відповідно до концепції Куна, може бути зрозумілий як учений тільки за його належністю до наукового співтовариства, усі члени якого дотримуються визначеної парадигми; остання ж у свою чергу характеризується сукупністю знань і особливостями підходу до рішення наукових проблем, прийнятих даним науковим співтовариством [6, с. 388].

Книга Куна породила безліч відгуків і дискусій. Поппер згодний з тим, що нормальна наука існує, і вважає, що вона повинна прийматися до уваги істориками науки. Але якщо Кун розглядає цей феномен як «нормальний», то Попперу він представляється «небезпечним» для науки і навіть для нашої цивілізації. Заперечення викликає трактування праці вченого в період нормальної науки як механічної чи навіть алгоритмізованої діяльності [7, с. 9].

В критиці розуміння Куном нормальної науки можна виділити три напрямки. По-перше, повне заперечення самого існування нормальної науки. На думку деяких, наука ніколи б не зрушилася з місця, якби основною формою діяльності вчених була нормальна діяльність, як її представляє Кун. Такої точки зору дотримує Дж. Уоткінс. Протилежність поглядів Куна і Поппера він формулює в такий спосіб: те, що Кун вважає нормальним і природним для науки, Поппер розглядає як антинауковий елемент; для Куна припинення суперечок і дискусій означає перехід до справжньої науки, для Поппера -навпаки.

Уоткінс думає, що такої нудної і негероїчної діяльності, як нормальна наука, що припускає тільки кумулятивне нагромадження знання, узагалі не існує; що з нормальної науки Куна не може вирости революції.

Другий напрямок в критиці нормальної науки представлений К. Поппером. Він говорить, що розходження між нормальною наукою і революційною практикою в науці, «може бути, не таке різке, яким його робить Кун; проте я готовий визнати, що в кращому випадку я лише смутно уявляв собі це розходження і,далі, що це розходження вказує на щось таке, що має велике значення. Поппер неодноразово підкреслює, що в характеристиці, даній Куном нормальній науці, відбитий реально існуючий і дуже важливий момент. Однак, вважає Поппер, нормальна наука Куна не тільки не є нормальною, але й становить небезпеку для самого існування науки. «Нормальний» вчений у представленні Куна викликає в Поппера почуття жалості: його погано навчали,він не звик до критичного мислення, з нього зробили догматика, він жертва доктринерства [5, с. 315].

Відповідно до третього напрямку критики нормальної науки, передбачається, що нормальне дослідження існує, але воно не є основним для науки в цілому. Воно також не представляє страшного зла, яким його вважає Поппер. Не слід приписувати нормальній науці занадто велике значення — ні позитивне, ні негативне. С. Тулмин, наприклад, думає, що наукові революції стаються зовсім не так вже й рідко, як може показатися на перший погляд, і наука взагалі ніколи не розвивається лише шляхом нагромадження знань.

П. Фейерабенд вважає, що думка Куна, начебто розвиток науки складається в зміні нормальних періодів революційними, невірна, що ці періоди накладаються один на одного [5, с. 316].

На думку Фейерабенда, нормальні елементи втілюються в діяльності абсолютної більшості вчених. Але не вони вносять у науку фундаментальні нововведення. Фундаментально нове привносять ті, кому вдається сполучити нормальне дослідження з екстраординарним, що обов’язково містить у собі філософський компонент. Результатом є критика того, що міцно затвердилося в науці і може бути піддано сумніву і спростуванню тільки за допомогою філософської аргументації.

Не менші, якщо навіть не більші, заперечення викликає інтерпретація Куном наукових революцій. Критика в цьому напрямку зводиться насамперед до обвинувачень в ірраціоналізмі.

Як бачимо, критики Куна основну увагу приділили його розумінню нормальної науки і проблемі раціонального, логічного пояснення переходу від старих представлень до нового. Однак у ряді випадків у критиків куновской концепції емоції явно переважають над аналізом, а цей не засіб доказу.

Кун, безсумнівно, зумів розглянути деякі істотні риси наукової діяльності в період між науковими революціями, що він невдало назвав нормальною наукою. У самій сутності науки закладена корінна трансформація знань. Тому наукові революції є нормою її розвитку, а отже, з не меншим правом нормальними можна назвати і періоди наукових революцій. Невірно, однак, націй підставі говорити про історію науки як про безупинну революцію, до чого схиляється К. Поппер. По-перше, це не відповідає реальності навіть тоді, коли ми маємо на увазі не тільки наукові революції, що ведуть до корінної зміни загальної картини світу, але і революції в окремих науках і галузях. По-друге,подібний підхід фактично веде до заперечення наукових революцій у якості вузлових, переломних моментів в історії науки. І нарешті, по-третє, така точка зору позбавляє дослідників розвитку науки орієнтира в потоці історичних подій, що дозволяє виділити в ньому головні, визначальні моменти. Кун висловлює думку про те, що «нормальне» дослідження відрізняє науку від інших форм духовної діяльності людини, у той час як революційна трансформація зближає науку з мистецтвом, політикою і т. д. [5, с. 318].

Крім того, Кун явно згустив фарби, характеризуючи особливості наукової діяльності в період спокійного розвитку науки, і сильно зблизив її з алгоритмізованою діяльністю, майже цілком позбавивши її критичного і творчого початку. Але не можна випустити з уваги, що ті корінні зрушення, що відбуваються під час наукової революції, назрівають і підготовляються в попередній період, що між періодам спокійного, еволюційного розвитку і науковою революцією існує прямий внутрішній зв’язок. Вони не незалежні друг від друга, а виростають друг із друга. Кун, безсумнівно, розумів зв’язок цих періодів, але він не приділив належної уваги даному питанню.

Правда, у ряді місць Кун висловлює окремі цікаві, оригінальні розуміння з цього приводу. Одне з них, наприклад, що випливає. Завдяки тому що в період «нормальної» науки вчені працюють відповідно до прийнятих моделей, правилами дії, нормальна наука надзвичайно чуйно уловлює будь-які аномалії — невідповідності рішень, отриманих у результаті дослідження, чеканням, що випливають із прийнятої теорії. А оскільки аномалії — сигнал про неблагополуччя в прийнятій теорії, необхідності її ревізії, те саме результати,отримані нормальною наукою, стають поштовхом до перегляду парадигми [5, с. 319].

Почавши з критики позитивізму за зведення аналізу науки до аналізу тільки готового знання, Кун потім сам відмовився від розробки питання про виникнення нового знання і звів його до вибору науковим співтовариством між двома вже наявними в наявності теоріям чи парадигмами — старою і новою. Але проблема вибору між старою і новою теорією не знімає, а, навпаки,припускає розкриття того, як виникає нове знання. Без цього неможливо створення закінченої, цілісної концепції розвитку науки.

Безперечно, що ця проблема відноситься до числа надзвичайно складних і важких. Критики Куна (особливо активним у цьому відношенні був Лакатос) звинувачують його в ірраціоналізмі на тій підставі, що Кун замість логічного пояснення того, чому наукове співтовариство відкидає стару теорію і приймає нову, висуває соціальні і психологічні аргументи

Критики Куна праві тільки в тому, що, стверджуючи в ряді місць своєї книги, начебто перехід до нової теорії може бути заснований лише на вірі в її майбутню чи плодовитість на неясному естетичному почутті, він фактично відходить від раціонального пояснення розвитку науки. Його твердження, що «формотворним інгредієнтом переконань, яких дотримується наукове співтовариство, завжди є особисті й історичні фактори — елемент, як видно,випадковий і довільний», дає підставу для такого висновку. Але відбулося це не по тим причинам, на які вказують його критики, а в силу того, що Кун відмовився від розгляду питання, як виникає нове знання. А не вирішивши його, неможливо з’ясувати і питання про критерій істинності знання. Звідси і відсутність обґрунтованого критерію вибору між конкуруючими теоріями.

Будь-яка концепція науки не може бути завершеною, закінченою, якщо вона не відповідає на запитання про рушійні сили її розвитку. Концепція Куна не відповідає на нього.

Якщо у відношенні питання виникнення нового знання Кун ще може сказати, що його цікавила не ця проблема — гносеологічна по своїй суті, а розкриття механізму перетворення наукових представлень безвідносно до того, як би вони не виникали, то у відношенні проблеми рушійних сил розвитку науки в нього немає і такого пояснення. Він просто виключив її з розгляду, вказавши в передмові, що не буде торкатися стосуватися «ролі технічних досягнень чи зовнішніх соціальних, економічних і інтелектуальних умов розвитку науки» [7, с. 85].

Кун визнає, що зовнішні фактори мають першорядне значення для розуміння наукового прогресу. Однак проблема взаємодії науки і суспільства, впливи соціальних факторів на логічну структуру знань залишилася за межами концепції Куна.

Кун у своїй книзі поставив значно більше питань, чим зміг вирішити. Але треба віддати йому належне. Він зумів їх так сформулювати і розвити, що вони залучили до себе пильну увагу. Вона важлива не стільки тим, яке рішення запропоноване в ній, скільки тем, що вона в значній мірі стимулювала і продовжує стимулювати дослідження в цьому напрямку.

Крутий поворот у підході до вивчення науки зробив Томас Кун. Наука, чи точніше, нормальна наука, відповідно до Куна, — це співтовариство вчених, об’єднаних досить твердою програмою, яку Кун називає парадигмою і яка цілком визначає, з його погляду, діяльність кожного вченого. Саме парадигма як деяке над особистісне утворення виявляється в Куна в центрі уваги. Саме зі зміною парадигм зв’язує він корінні зміни в розвитку науки — наукові революції.

Нормальна наука, — пише Кун, — це «дослідження, що міцно спирається на одне чи кілька минулих досягнень — досягнень, що протягом деякого часу визнаються визначеним науковим співтовариством як основа для розвитку його подальшої практичної діяльності» [7, с. 93].

Минулі досягнення, в основі яких лежать традиції, виступають як парадигми. Найчастіше під цим розуміється деяка досить загальноприйнята теоретична концепція типу системи Коперника, механіки Ньютона, кисневої теорії Лавуазьє і т. п. Зі зміною концепцій такого роду Кун насамперед і зв’язує наукові революції. Конкретизуючи своє уявлення про парадигму, він уводить поняття про дисциплінарну матрицю, до складу якої включає наступні чотири елементи:

1. Символічні узагальнення типу другого закону Ньютона, закону Ома, закону Джоуля-Ленца і т. д.
2. Концептуальні моделі, прикладами яких можуть служити загальні твердження такого типу: «Теплота являє собою кінетичну енергію частинок, з яких складається тіло» чи «Усі сприймані нами явища існують завдяки взаємодії в порожнечі якісно однорідних атомів».
3. Ціннісні установки, прийняті в науковому співтоваристві і проявляють себе при виборі напрямків дослідження, при оцінці отриманих результатів і стану науки в цілому.
4. Зразки рішень конкретних задач і проблем, з якими неминуче зіштовхуєтьсяв же студент у процесі навчання [5, с. 325].

Таким чином, нормальна наука дуже швидко розвивається, накопичуючи величезну інформацію і досвід рішення задач. І розвивається вона при цьому не всупереч традиціям, а саме в силу своєї традиційності. Розумінням цього факту ми і зобов’язані Томасові Куну. Його з повним правом можна вважати засновником вчення про наукові традиції. Звичайно, на традиційність у роботі вченого і раніше звертали увагу, але Кун уперше зробив традиції центральним об’єктом розгляду при аналізі науки, додавши їм значення основного фактора, що конституює, у науковому розвитку.

Не важко бачити, що концепція Куна знаменує вже зовсім інше бачення науки в порівнянні з нормативним підходом Віденського кружка чи К. Поппера. У центрі уваги останніх — учений, що приймає рішення і виступає як визначальна і рушійна сила в розвитку науки. Наука тут фактично розглядається як продукт людської діяльності. Тому украй важливо відповісти на запитання: якими критеріями повинний керуватися вчений, до чого він повинний прагнути? У моделі Куна відбувається повна зміна ролей: тут уже наука в особі парадигми диктує ученому свою волю, виступаючи як деяка безлика сила, а вчений – це усього лише виразник вимог свого часу. Кун розкриває і природу науки як надособистісного явища: мова йде про традицію.

3.  Концепція  Карла Поппера

Поппер характеризує свої інтереси в області філософії науки в такий спосіб: «У той час мене цікавило не питання про те, «коли теорія істинна?», і не питання, «коли теорія прийнятна?» Я поставив перед собою іншу проблему. Я хотів провести розходження між наукою і псевдонаукою, прекрасно знаючи, що наука часто помиляється і що псевдонаука може випадково наштовхнутися на істину» [10, с. 371].

Найбільш розповсюджена відповідь на це питання полягала у тому, що наука відрізняється від чи псевдонауки від «метафізики» своєю опорою на факти,своїм емпіричним методом. Концепція, що у цей час активно розвивалася в рамках  «Віденського гуртка» і йшла від одного з найбільших філософів початку століття Л. Витгенштейна, стверджувала, що до науки належать тільки ті положення, що виводяться з за відомо істинних положень чи спостережень, що можуть бути верифіковані за допомогою цих положень. Звідси випливало, що будь-яка теорія, що претендує на те, щоб бути науковою, повинна бути виведена з досвіду.

Поппер справедливо не сприймає цієї тези. Спостереження, з його погляду, уже припускає деяку теоретичну установку, деяку вихідну гіпотезу. Не можна просто спостерігати, не маючи для цього ніяких передумов. Спостереження завжди вибіркове і цілеспрямоване: ми виходимо з визначеної задачі і спостерігаємо тільки те, що потрібно для рішення цієї задачі [10, с. 372].

До сказаного можна додати, що будь-яка розвита теорія формулюється не для реальних, а для ідеальних об’єктів. У механіці, наприклад, це – матеріальні точки, абсолютно тверді тіла, ідеальні рідини і т. д. Іншими словами, теорія будується на базі передумов, що прямо суперечать досвіду. Як же в такому випадку вона може випливати з досвіду?

Що ж пропонує сам Поппер? Його ідея дуже проста і красива, хоча, як ми побачимо трохи нижче, теж наштовхується на ряд істотних труднощів. Суть ідеї зводиться до наступного: «Критерієм наукового статусу теорії є можливість її фальсифікувати, спростувати, чи перевірити». Підтвердити фактами можна будь-яку теорію, якщо ми спеціально шукаємо таких підтверджень, але гарна теорія повинна насамперед давати підстави для її спростування. Будь-яка гарна теорія, вважає Поппер, є деякою забороною, тобто забороняє визначені події. Чим більше теорія забороняє, тим вона краща, тому що тим більше вона ризикує бути спростованою [10, с. 373].

Не важко побачити, що вся концепція Поппера має яскраво виражений нормативний характер. Мова йде про те, як повинний працювати вчений, щоб залишатися в рамках науки, яким вимогам повинні задовольняти ті теорії, що він будує.

А що таке наука і чим визначаються її межі, крім критерію самого Поппера, — це питання в даному контексті просто не виникає.

Але наука живе своїм власним життям, і дуже швидко виявляється, що критерій Поппера не працює. Історія показує, що теорії живуть, розвиваються і навіть процвітають, незважаючи на протиріччя з експериментальними даними.

4. «Дослідницька програма»  І. Лакатоса

Очевидні недоліки фальсификаціонизму Поппера намагався перебороти І. Лакатос у своїй концепції дослідницьких програм. При достатній спритності,думає він, можна протягом тривалого часу захищати будь-як теорію, навіть якщо ця теорія помилкова. Тому варто відмовитися від попперовскої моделі, у якій за висуванням деякої гіпотези випливає її спростування. Жоден експеримент не є вирішальним і достатнім для спростування теорії.

У чому ж суть концепції Лакатоса? «Картина наукової гри, — пише він, — яку пропонує методологія дослідницьких програм, дуже відмінна від подібної картини методологічного фальсифікаціонизму. Вихідним пунктом тут є не установлення фальсифікованої. гіпотези, а висування дослідницької програми». Лакатос думає, що теорія ніколи не фальсифікується, а тільки заміщається іншою, кращою теорією. Якщо одна дослідницька програма прогресивно пояснює більше, ніж інша, з нею конкуруюча, то перша витісняє другу [8, с. 420].

За Лакатосом, логiка наукового вiдкриття Поппера являє собою «сплав» двох рiзних позицiй:

— наївного «методологiчного фальсифiкацiонiзму», до якого Поппер прийшов у 50-тi роки i який справедливо критикував Т.Кун;

— витонченого фальсифiкацiонiзму — це посилена позицiя Поппера, яку Кун, на думку Лакатоса, не зрозумiв (i розробляючи яку, Лакатос створив свою власну теорiю).

Методологiчний фальсифiкацiонiзм розглядається Лакатосом як вiдгалуження «революцiйного конвенцiоналiзму» ( Пуанкаре, Мiльо, Ле Руа) [8, с. 420].

Новою версiєю фальсифiкацiонiзму є фальсифiкацiонiзм витончений. Тут вводиться новий критерiй демаркацiї: теорiя є «науковою» тiльки в тому випадку, якщо вона має пiдтверджений додатковий емпiричний змiст порiвняно з її попередницями (або суперницями), тобто — якщо тiльки вона веде до вiдкриття нових фактiв. Цю, запропоновану ще Карнапом, версiю i опрацював Лакатос. Теорiя Т є фальсифiкованою, якщо i тiльки якщо запропонована iнша теорiя Т1 з слiдуючими характеристиками:

1) Т1 має додатковий емпiричний змiст у порiвняннi з Т, тобто вона прогнозує новi факти, якi є неймовiрними у свiтлi Т чи забороненими останньою;

2) Т1 пояснює попереднiй успiх Т, тобто весь неспростований змiст Т є i в змiстi Т1;

3) деяка частина додаткового змiсту є пiдтвердженою [10, с. 423].

За свiдченням I.Лакатоса, головна проблема, що цiкавила Поппера, — це розрiзнення наукових та ненаукових конструкцiй, рацiональних та нерацiональних змiн теорiї. Збереження теорiї за допомогою гiпотез, якi не задовiльняють певним вимогам, являє собою її виродження. Такi недопущуванi гiпотези вiн i називає гiпотезами «ad hoc», «конвенцiоналiстськими хитруваннями».

Лакатос вважає, що слiд оцiнювати не окремi теорiї, а серiї теорiй, що утворюють послiдовнiсть, разом з допомiжними гiпотезами, початковими умовами тощо.

Серiя теорiй є прогресивною (або утворює теоретично прогресивне зрушення проблеми), якщо кожна нова теорiя має деякий додатковий емпiричний змiст в порiвняннi з попереднiми, i прогнозує новi, неочiкуванi факти. Тому теоретично прогресивна теорiя є водночас i емпiрично прогресивною.

Таким чином, оцiнка переноситься з окремих теорiй на серiю теорiй. «Ми визнаємо теорiю у серiї фальсифiкованою, коли вона буде витiснена теорiєю iз змiстом, що бiльш високо пiдтверджується» [10, с. 424]. Тобто, виходить, що фальсифiкацiї не можуть бути ранiше, анiж виникне нова — краща — теорiя. А таке положення є вже iнша методологiчна позицiя, це — iсторизм.

У Лакатоса фальсифiкацiя набуває багатопланового характеру помiж конкуруючими теорiями, вона стає iсторичною.

Лакатос визнає, що в конкретній ситуації «дуже важко вирішити. у який саме момент визначена дослідницька програма безнадійно регресувала чи одна з двох конкуруючих програм одержала вирішальну перевагу над іншою» [8, с. 425]. Це в значній мірі позбавляє його концепцію нормативного характеру.

Висновки

Концепція Т. Куна — це перша спроба побудувати модель науки як надособистісного явища. Куна цікавить не вчений і методи його роботи, а та програма, що нав’язує ученому свою волю, диктуючи йому, зокрема, і задачі,які він ставить, і методи, які він використовує. Вчений у рамках цієї моделі починає нагадувати шахову фігуру, що переміщується за визначеними правилами, включаючи й елементарні правила ходів, і принципи шахової тактики і стратегії.

1. Кун не розкрив механізму наукових революцій, механізму формування нових програм, не проаналізував співвідношення таких явищ, як традиції і новації. Він і не міг цього зробити, тому що його концепція занадто синкретична для рішення подібного роду задач.
2. Програми, у яких працює вчений, Кун розуміє занадто сумарно і недиференційовано, що створює ілюзію великої відособленості різних наукових дисциплін. Однак усвідомлення всього різноманіття цих програм приводить, як ми бачили, до протилежних труднощів, до втрати чітких дисциплінарних границь.
3. Вчений у Куна жорстко запрограмований, і Кун усіляко підкреслює його парадигмальность. Однак, якщо програм досить багато, те вчений здобуває волю вибору, що, імовірно, повинне істотно змінити картину.
4. Модель Куна неспецифічна і не вирішує проблему демаркації, тому що очевидно, що парадигмальность присуща не тільки науці, але й іншим сферам культури і людської діяльності взагалі. Але рішення цієї проблеми потрібно,імовірно, шукати вже не на шляху формулювання нормативних вимог,пропонованих до чи діяльності її продуктам, а на шляху аналізу науки як цілого, як надособистісного утворення.

Подолання всіх зазначених труднощів припускає побудова більш багатої моделі науки.

Список використаних джерел

1. Бичко І. В. та інші. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / К.: Либідь, 1991. — 456с.
2. Богут М. И. История философии в кратком изложении М: Мысль, 1991. – 590 с.
3. Воронкова В. Г. Філософія: Навчальний посібник. — Київ: ВД «Професіонал, 2004. — 460 с.
4. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій — К.: Вілбор, 1997. — 272с.
5. История философии: Учеб. пособие для вузов /А.Н. Волкова, B.C. Горнев, Р.Н. Данильченко и др.; Под ред. В.М. Мапелъман и Е.М. Пенькова. — М.: «Издательство ПРИОР», 2007. — 464 с.
6. Кожановский В. Философия: Учебник для высших учебных заведений. — Ростов н/Д: “Феникс”, 1995. — 576с.
7. Кун Т. Структура научных революций: Сб.: Пер. С англ../ Т. Кун.-М.:ООО „Издательство АСТ”: ЗАО НПП „Ермак”, 2003. – 312 с.
8. Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
9. Спиркин А. Г. Основы философии: Учебное пособие для вузов. — М.: Политиздат. 1988. — 592с.
10. Філософія. /Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. Підручник.- Київ: Академвидав, 2007. – 484 с.