Нейтралітет і позаблоковість в епоху глобалізації: європейський досвід та альтернативи України

Вступ.

1. Нейтралітет і позаблоковість в епоху глобалізації.

2. Проблема нейтралітету в зовнішній політиці України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Останнім часом питання зовнішньополітичної орієнтації України набувають гострого політичного звучання. Увага політиків, науковців, фахівців у сфері міжнародних відносин та експертів дедалі більше концентрується на визначенні геополітичного місця України стосовно світових центрів впливу, глобальних енергетичних систем, торговельних потоків, а також основних засад безпеки країни. Інколи складається враження, що серйозна громадська дискусія навколо кардинальних питань зовнішньої політики зосереджується на протистоянні різних політичних сил, залишаючи осторонь питання вибору найоптимальнішої зовнішньополітичної стратегії України.

Тема зовнішньополітичних орієнтирів системи забезпечення національної безпеки України час від часу стає популярною в середовищі українського політикуму. При цьому внутрішні «розбірки» претендентів на владу супроводжуються апеляціями до громадської думки щодо підтримки тієї чи іншої альтернативи зовнішньополітичного курсу. Наприклад — набуття Україною нейтрального статусу.

Справді ж статут ООН визначає нейтралітет як один з інститутів міжнародного права, побудований на визнанні прав нейтральної держави на її територіальну недоторканність і цілісність; на власні збройні сили, чисельність яких не перевищує потреб самооборони; на надання країною притулку біженцям і постраждалим внаслідок конфліктів; на економічну допомогу інших держав, якщо це не порушує її нейтралітету.

У законодавстві України відсутні правові засади, які б визначали пріоритетом зовнішньої політики набуття нею нейтрального статусу.

1. Нейтралітет і позаблоковість в епоху глобалізації

У політичному житті країни в різні періоди на перший план виходили такі основні концепції: нейтралітет і позаблоковість; багатовекторність; європейська та євроатлантична інтеграція; євразійство й рівнонаближеність. Проте особливої популярності набуває концепція позаблоковості й нейтралітету. Визначення місця та ролі держави в структурі міжнародних відносин потребує детального дослідження еволюції нейтралітету й позаблокової політики. Як відомо, традиційно нейтралітет і позаблоковість виконують функцію адаптації держави до її зовнішнього середовища. Теорія і практика міжнародних відносин переконливо доводять, що нейтралітет обмежує державу у взаємодії з іншими суб'єктами міжнародних відносин через заборону на участь у воєнних конфліктах і дотримання норм гуманітарного права під час війни та у структурах колективної безпеки. Порівняно з нейтралітетом позаблоковість дає державі ширше поле для маневру, обмежуючи її діяльність на міжнародній арені лише забороною на участь у військових блоках.

Міжнародно-правова природа позаблоковості та нейтралітету доволі широко висвітлена в юридичних працях і вітчизняних, і зарубіжних учених. Можна дійти висновку: в міжнародному праві передумови виникнення і становлення інституту нейтралітету різних країн світу та регламентування позаблокового статусу держави належно досліджені. З огляду на це правомірно стверджувати, що за обсягом і характером заходів, що їх здійснюють держави на шляху реалізації політики нейтралітету й позаблоковості, істотних відмінностей між нейтральними та позаблоковими державами немає. До того ж слід підкреслити: сучасний нейтралітет і позаблоковість тотожні в мирний час і відрізняються тільки щодо участі у війні та військових контингентах, миротворчих операціях міжнародних організацій. І нейтралітет, і позаблоковість накладають заборону лише на участь у військово-політичних блоках, але не обмежують пріоритетного розвитку економічного та зовнішньополітичного співробітництва, які найбільше відповідають національним інтересам будь-якої країни. Сучасне тлумачення нейтралітету й позаблоковості зводиться до того, що участь у безпекових інституціях не суперечить нейтралітету/позаблоковому статусу, доки не тягне за собою участі в колективних діях, пов'язаних із забезпеченням колективної оборони.

Нині навряд чи слід очікувати прямої відмови від нейтралітету як міжнародно-правового інституту, хоча спостерігається «повзуче» послаблення нейтралітету через процеси інтеграції і глобалізації. Нейтралітет у його класичній інтерпретації відмирає. На зміну йому приходить новий, адаптований нейтралітет, сутність якого можна звести до позаблоковості. Але нейтралітет має право на існування в сучасному світі, бо лишається ефективним засобом ведення політики в умовах нестабільності міжнародної системи та може використовуватися новоствореними державами, яким потрібен час, аби визначитися з власними орієнтирами в зовнішній політиці, владнати внутрішні справи[1].

Якщо вести мову про постійний нейтралітет у політиці європейських держав XIX століття, то такий міжнародно-правовий інститут виник майже двісті років тому. Першою країною, яка отримала постійно нейтральний статус, стала Швейцарія (1815 рік). За Шомонським договором швейцарське питання вирішувалося за чіткою формулою: Швейцарія — незалежна, дотримується постійного нейтрального статусу, її незалежність має надійно гарантуватися великими країнами. Передумовою міжнародного визнання цього статусу став компроміс між усіма політичними, релігійними та становими силами Швейцарії.

Постійний нейтралітет Швейцарії поступово став прецедентом, легітимною формою міжнародного існування окремих країн і державоподібних утворень. У1815 році «вільне місто Краків» із відповідними округами й володіннями, з міським самоврядуванням також отримало постійний нейтралітет, повну свободу й визнання його недоторканності. Зазіхання Франції, Пруссії, Австрії та Росії на це місто зумовило порушення цього питання на Віденському конгресі 1814-1815 років і привело до затвердження ідеї самостійної і постійно нейтральної республіки — міста Кракова. 16 років по тому (1831) інша європейська країна — Бельгія, яка відокремилася від Нідерландів і проголосила 18 листопада 1830 року незалежність, обрала для себе шлях постійного нейтралітету. У1867 році до інституту постійного нейтралітету приєдналося Велике герцогство Люксембург. У першій половині XX століття статус нейтральної держави отримала Ірландія. Договором від 15 травня 1955 року між Радянським Союзом, Великою Британією, Францією та США Австрія була відновлена як суверенна й незалежна держава. А вже 26 жовтня того ж таки року Федеральна рада прийняла конституційний закон про постійний нейтралітет Австрії.

Результатами Другої світової війни був обумовлений постійний нейтралітет Фінляндії. Він ґрунтується на Договорі про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу між Фінляндією та Радянським Союзом (1948 рік). Політична комфортність нейтрального статусу для Фінляндії багато в чому залежала від позиції її сусіда -Швеції, яка проголосила нейтралітет у 1834 році й підтвердила це заявою від 25 жовтня 1945 року. Мальта також стала нейтральною державою (відповідно до Дек-ларації уряду від 14 травня 1981 року).

Унікальним вважається приклад набуття постійно нейтрального статусу на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 12 грудня 1995 року Туркменистаном. З формального погляду, нейтралітет цієї країни — новий феномен у практиці сучасних міжнародних відносин. Як зазначають фахівці, таких прецедентів історія міжнародного права ще не знала. Цікаво відзначити й своєрідний шлях Молдови до проголошення постійного нейтралітету. Основні положення щодо цього статусу знайшли відображення в Конституції Республіки Молдова, яку було ухвалено 29 червня 1994 року. У ній зазначено (ст. 11), що «Республіка Молдова — нейтральна держава» і що (1) вона проголошує свій постійний нейтралітет; (2) не допускає розміщення на своїй території збройних сил інших держав». Отже, можна вважати, що в такий спосіб конституційна норма чітко визначає позицію й відображає волю молдовського народу[2].

Щодо України, то ідею її нейтралітету та позаблокового статусу було закріплено в Декларації про державний суверенітет. У документі йшлося про намір УРСР «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, що не бере участі у військових блоках». Проголошення цього наміру відіграло позитивну роль особливо у перші роки незалежності, коли на Україну чинили відчутний зовнішній тиск. Проте згодом концепція нейтралітету України й трансформація системи міжнародних відносин та її складових вплинули на еволюцію зовнішньополітичного курсу нашої держави. Так, в Основних напрямах зовнішньої політики України, схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 року, підкреслювалося, що проголошений свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки. Натомість були продемонстровані готовність України до адаптації своєї міжнародної політики до нових реалій та вміння адекватно реагувати на зміни в системі міжнародних відносин. Слід, до речі, нагадати: в Конституції 1996 року не закріплено відповідних положень, що визначали б нейтралітет чи позаблоковість як засіб досягнення національної безпеки або як форму існування України у світовій політиці. Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України 1997 року підтвердила курс нашої держави на вступ до системи регіональної та універсальної безпеки. Наразі перед Україною постало питання членства/нечленства в НАТО, тобто збереження позаблокового статусу чи його скасування.

То що насправді відповідає інтересам України? Однозначно визначити це важко. Нині Україна є позаблоковою державою, бо не приєдналася до жодного з блоків та альянсів. Чи гарантує таке становище нашу безпеку? Запитання аж ніяк не риторичне.

Нині наша безпека забезпечується переважно миролюбною політикою, підтриманням активного діалогу з партнерами, входженням України в систему міжнародних організацій, де розв'язуються проблеми миру й безпеки. Система захисту інтересів держави доволі гнучка й розгалужена, але водночас досить забюрократизована, не завжди діє оперативно. З цим, хоч як це дивно, Україна стикнулася під час здійснення програми денуклеаризації, розв'язання проблем Чорнобильської АЕС, поставок в Україну енергоносіїв, зазіхань з боку сусідніх держав на її територіальну цілісність, розгляду питань договірно-правового оформлення державного кордону тощо. Тому слід враховувати, що для країни такого масштабу й розташування нейтральність і позаблоковість можуть розглядатися як дещо штучні категорії. Адже бути нейтральними означає якоюсь мірою бути політично нерухомими. Для України політична нерухомість рівнозначна стагнації. Оскільки вона розташована на перетині ключових шляхів Європи й Азії, то, як відзначають експерти, нейтральний статус позбавив би її маневру, вкрай необхідного для підтримання різносторонніх контактів, просування національних інтересів і гарантування своєї безпеки. Україна не може бути Швейцарією, для котрої стабільність стала, по суті, невід'ємним атрибутом національної культури. Не можемо й бути ні Туркменістаном, ні Молдовою, де головним є збереження політичного статус-кво всередині країни.

Отже, відмову від принципів нейтральності не слід розглядати як зраду ідеалів або політичну кон'юнктурщину. Загалом це нормальний для нової держави перехід від початкових, дещо ідеалістичних, уявлень до усвідомлення реалій і формування на їхній основі прагматичної політики. Принаймні такі питання не можуть бути предметом політичного торгу. Вони потребують свідомого вибору всього українського народу, адже йдеться про найголовніше — безпеку країни[3].

Підсумовуючи, підкреслимо, що протягом XIX і XX століть у світі у статусі постійного нейтралітету утвердилися такі країни, як Швейцарія, Швеція, Ірландія, Фінляндія, Австрія, Лаос, Камбоджа, Мальта, Молдова, Туркменистан. Кожна з них пройшла свій шлях, котрий, безперечно, відображає особливості ситуації і може слугувати міжнародно-правовим інструментом для ефективного захисту інтересів конкретної держави, гарантувати безпеку та розв'язувати найскладніші проблеми в міжнародних відносинах. Те, що нині діючий інститут постійного нейтралітету позитивно сприймається ООН, ОБСЄ та ЄС, є серйозною підтримкою політичного вибору згаданих країн. Але в кожному конкретному випадкові слід урахувати історичні передумови, місце та роль держави в структурі міжнародних відносин, здатність дотримуватися певних прав та обов'язків як самої нейтральної держави, так і інших країн стосовно неї, відповідати цілям та основним принципам ООН, утримуватися від спокуси брати участь у союзах чи коаліціях або укладати угоди, що можуть позначитися на ефективному забезпеченні національних інтересів у політичній, економічній і безпековій сферах.

Міжнародне право вирізняє кілька форм нейтралітету. Воєнний (евентуальний) нейтралітет — неучасть у військовому конфлікті (цей статус визначає позицію держави стосовно конкретного воєнного конфлікту, проте щодо іншого ця позиція може змінюватися без порушення норм міжнародного права). Постійний нейтралітет — неучасть у будь-яких воєнних конфліктах (єдиним дозволеним для держави з постійним нейтралітетом видом воєнного конфлікту є оборонна війна — коли вона збігається з індивідуальною самообороною), у військових блоках і союзах, діяльність яких спрямована проти інших держав. Постійний нейтралітет передбачає також протидію втягуванню у війну, недопущення іноземного втручання у внутрішні справи та створення на власній території іноземних військових баз і формування загонів воюючих сторін, передачі воюючим сторонам техніки та боєприпасів (при порушенні цих правил сторони, що воюють, мають право вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій). Неприєднання (позаблоковість) — відмова від вступу до воєнних союзів без будь-яких гарантій або міжнародного визнання свого статусу іншими державами.

З огляду на наведені міжнародні правові норми та особливості сучасної ситуації у сфері міжнародної безпеки, обираючи альтернативну модель забезпечення національної безпеки України, варто взяти до уваги певні застереження щодо нейтрального статусу.

1. У законодавстві України відсутні правові засади, які б визначали пріоритетом зовнішньої політики набуття нею нейтрального статусу. Базовим положенням руху за нейтралітет України є посилання на преамбулу Конституції України, в якій згадується Акт про проголошення незалежності України (24 серпня 1991 p.), де міститься положення про виконання Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У Декларації насправді сказано про намір держави набути постійно нейтрального статусу: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти та не здобувати ядерної зброї».

Прийнятий за результатами референдуму 1991 р. Акт про проголошення незалежності України не підтвердив намір щодо нейтралітету, оскільки його положення «здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України» стосується виключно зазначених у ньому аспектів: верховенства законів України на її території, незалежність і самостійність держави, неподільність і недоторканність її території. Таким чином, посилання в Конституції України на Акт про проголошення незалежності жодним чином не стосується нейтрального статусу. Більше того, відсутність у ній відповідних положень про нейтральний статус України автоматично позбавляє правових основ наміри «стати в майбутньому постійно нейтральною державою», оскільки в законодавстві України (верховенство якого на території України проголошується Декларацією про державний суверенітет), крім курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію, іншого не визначено.

Не зайвим було б нагадати, що в прийнятій Постановою Верховної Ради УРСР від 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України йшлося про необхідність внесення до неї окремої глави 23 «Неучасть у воєнних блоках. Постійно нейтральний і без'ядерний статус», у якій передбачалося конкретизувати відповідні положення Декларації про державний суверенітет України. Неприйняття такого положення говорить само за себе, і намір повернути процес у зворотному напрямі означає спробу реваншу

2. В умовах глобалізаційних процесів, відсутності міжблокового протистояння та великомасштабних збройних конфліктів, з виходом на авансцену світової безпеки міжнародного тероризму статус воєнного нейтралітету втрачає сенс. Від загроз у разі війни з міжнародним тероризмом не врятує ні воєнний, ні постійний нейтралітет. Та й незрозуміло — стосовно кого він запроваджується? Бути нейтральними до терористів? У су-часних умовах, коли відбуваються докорінні зміни в геополітиці, навіть успішні європейські нейтральні країни (Австрія, Фінляндія, Швеція) постали перед складним вибором засобів подальшого забезпечення національної безпеки та поступово «дрейфують» у бік систем колективної безпеки (читай — наближення до НАТО).

3. Історичний досвід свідчить про можливість порушення самопроголошеного нейтралітету «сильною стороною». Наприклад, під час Першої світової війни нейтралітет Бельгії і Люксембургу був порушений Німеччиною; у 1915 р. Туреччина порушила нейтралітет Греції; напередодні Другої світової війни (1936 р.) нейтралітет Бельгії і Люксембургу був повторно порушений Німеччиною; у 1939 р. цей перелік доповнили Нідерланди; нейтралітет Ісландії, оголошений у 1918 р. в односторонньому порядку, не був визнаний іншими країнами, а згодом (у 1940 р.) — скасований[4].

Слід зважати й на досвід порушення з боку СРСР самопроголошеного нейтралітету Угорщини під час подій 1956 р. Нагадаємо, що після обрання 23-24 жовтня 1956 р. нового керівництва Угорської партії трудящих та нового уряду Угорщини СРСР ввів на її територію додаткові війська. У відповідь уряд І. Надя 1 листопада 1956 р проголосив про вихід країни з Організації Варшавського Договору (ОВД) та вибір нейтрального статусу. Однак це не завадило Радянському Союзу за політичної підтримки країн — членів ОВД і Китаю розпочати військову інтервенцію (операція «Вихрь», у якій брали участь близько 60 тис. військових) з метою придушення угорського повстання, провести арешт революційного уряду держави та замінити його на маріонетковий, на чолі з комуністичним лідером Я. Кадаром.

Загалом виявляється, що самопроголошений нейтралітет не є статусом держави, а лише декларацією про бажання держави убезпечити себе від зовнішнього втручання. До речі, всі зазначені країни, нейтралітет яких був порушений, після завершення Другої світової та «холодної» війни стали членами НАТО.

4. Позаблоковий статус не надає Україні жодних гарантій безпеки, а за умови постійних намагань Росії не випустити Україну зі сфери свого впливу спроба декларувати його може розглядатись як «відстрочене поглинання» у тій чи іншій формі. Щоб протистояти цим тенденціям і потенційним загрозам за принципом «кругової оборони», Україні потрібні були б неабиякі захисні можливості: міцна та чисельна призовна армія; мобілізаційний людський і промисловий потенціал; високий рівень консолідації суспільства; матеріальні та фінансові ресурси; диверсифіковані джерела постачання енергоносіїв тощо — чого, власне, Україні й не вистачає. Крім того, в умовах сучасних геополітичних процесів, пошуку Україною свого місця в новому світоустрої, при звуженні простору для маневру такий статус не покращує її імідж на міжнародній арені та не сприяє її самовизначенню.

5. Реальні гарантії безпеки та певні переваги міг би надати Україні статус постійного нейтралітету. Але, з огляду на досвід Швейцарії у Другій світовій війні (коли вона була змушена мобілізувати всі сили для запобігання проходу гітлерівських військ її територією), Угорщини та Фінляндії (які проголошували себе нейтральними та впали під міцним тиском СРСР), наявність могутніх у воєнному сенсі сусідів вимагає надійних зовнішніх гарантій нейтралітету.

У такому разі виникають певні ускладнення: якщо гарантами українського нейтралітету, в принципі, могли б виступити країни ЄС (зважаючи на важливість України як транзитного пункту постачання енергоресурсів) і США (за принципом «краще нікому, ніж Росії»), то Росія навряд чи погодиться на це (через необхідність, як наслідок, негайного виводу свого Чорноморського флоту з Криму (згадаймо наведені положення Статуту ООН).

Україна — не Швейцарія, і навіть не Туркменістан, який отримав в ООН статус постійно нейтральної держави в 1995 р. Вагомим чинником міжнародної «привабливості» України був її ядерний статус. Але позбавлення України ядерної зброї (за згодою переважно США та Росії) не було компенсоване адекватними гарантіями безпеки. Попри те, що Будапештський меморандум містить певні компенсаційні «гарантії-декларації» ядерних держав стосовно України, він не є юридично обов'язковим документом, про що свідчить «неухильне дотримання» Росією одного з його положень: не чинити економічного впливу на Україну[5].

Отже, заклики до нейтралітету — це курс на стримування України від євроінтеграції, перетворення її на санітарну зону між європейським і євразійським центрами впливу. А галас навколо цього питання — не що інше, як спроба і надалі маніпулювати свідомістю пересічних громадян, аби примусити їх користуватися старими стереотипами — замість усвідомленого, аргументованого визначення ними власної позиції.

2. Проблема нейтралітету в зовнішній політиці України

Специфіка геополітичних координат України полягає в її належності до Європи. Тому, вона по праву може потенційно відігравати роль великої регіональної держави. Крім того, без України неможливе завершення політичного оформлення Європи (південно-східний фланг НАТО), оскільки членство Туреччини, Болгарії та Румунії, а в майбутньому — Грузії, в НАТО без України не вирішує питання контролю Альянсу над Чорноморським регіоном і виходу його на Кавказ.

Можна вважати, що курс інтеграції України до євроатлантичного простору розпочався з підписання Хартії про особливе партнерство (1997 p.). З метою реалізації її положень були прийняті Державні програми співробітництва України з НАТО на двосторонньому рівні та в рамках РЄАП на період до 2001 року та на 2001- 2004 роки. Важливим є те, що під час підготовки Стратегії України щодо НАТО 2002 року, Україна офіційно визнала статус позаблоковості та нейтральності таким, що суперечить національним інтересам України. 23 травня 2002 року Секретар Ради національної безпеки та оборони України заявив, що "подальше дотримання Україною політики позаблоковості, або нейтралітету, є безперспективним, а в деяких випадках нейтралітет може відігравати згубну для держави роль і бути шкідливим".

Серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки у Законі України "Про основи національної безпеки України" було названо "забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору.

Слід зазначити, що сучасне тлумачення нейтралітету і позаблоковості зводиться до того, що участь в безпекових інституціях не суперечить нейтральному/позаблоковому статусу, доки не тягне за собою участі у колективних діях (колективної оборони).

Принцип нейтралітету регламентує, що право нейтралітету може застосовуватися тоді й доти, доки за Рішенням Ради Безпеки ООН не задіяна система примусових дій. Участь нейтральних країн у невійськових санкціях (наприклад, економічні) та в примусових військових діях обмежена, однак, у миротворчих операціях дозволяється (гуманітарна допомога).

Що ж до колективних дій без мандату ООН, участь нейтральних країн у невійськових санкціях обмежується нейтралітетом; участь у примусових військових діях категорично забороняється, в операціях з підтримання миру -дозволена[6].

Невід'ємною частиною систем колективної оборони є зобов'язання щодо участі у війні на боці держави або групи держав цієї системи, обов'язки ж нейтральної і позаблокової країни є несумісними з подібними зобов'язаннями. У сучасній системі європейської безпеки існують два приклади такого роду зобов'язань — НАТО і ЗЄС. Таким чином, приєднання до цих інституцій безпеки унеможливлює дотримання нейтралітету/позаблоковості. Проте співпраця нейтральної країни з ними поза межами зобов'язань про колективну оборону цілком можлива, тією самою мірою, як вона можлива з будь-якою окремою країною, що не дотримується політики нейтралітету. І доки співпраця з військовими союзами не набуває характеру зобов'язань про взаємодопомогу в разі війни і не призводить до утворення на територіях нейтральних/позаблокових держав іноземних військових баз, вона не суперечить нейтральному/позаблоковому статусу.

Таким чином, у рамках існуючої де-факто позаблоковості та в разі набуття Україною нейтрального статусу, що малоймовірно, військово-політичне та гуманітарне співробітництво України з НАТО не суперечить концептуальним засадам нейтралітету та позаблоковості, але підпадає під певні обмеження.

Ще одним підтвердженням еволюції зовнішньополітичної доктрини України з курсу на нейтральний статус на стратегію вступу у європейські та євроатлантичні структури є нова Військова доктрині України, прийнята 17 червня 2004 року, в якій визначається: "Стратегічною метою зовнішньої політики України є інтеграція до європейських структур, повноправна участь у системах загальноєвропейської безпеки… Поглиблення подальшого співробітництва з СНД і НАТО у політичній, воєнній, військово-технічній й інформаційній сферах, у галузі озброєння і цивільно-військових відносин; розвиток співпраці з ЄС у рамках реалізації ним спільної політики у галузі безпеки і оборони".

Прибічники нейтралітету України вважають, що набуття нашою державою нейтрального статусу дозволяє їй будувати рівноправні економічні відносини з усіма державами, не беручи до уваги їх причетність до військово-політичних блоків.

На початку XXI ст. на Європейському континенті формується своєрідна біполярна підсистема: Європейський Союз — Росія і НАТО — Росія. Ступінь інтенсивного діалогу між ЄС і Росією, НАТО і Росією на сучасному етапі свідчить про те, що ця біполярна підсистема, яка формується, є підсистемою кооперативного типу. А це може значно звузити можливості зовнішньополітичного маневру для України, якщо не буде подолана відносна ізоляція України від інтеграційних процесів. Розбудова подібної підсистеми є викликом для України і потребує певного переосмислення всього комплексу зовнішньополітичних пріоритетів держави.

Невизначеність в наукових колах щодо геополітичного майбутнього України підтверджується (і детермінується) також відсутністю консенсусу у суспільстві щодо цього, відсутня й згода щодо механізмів зовнішньополітичної стратегії країни серед владної та політичної.

Одним із шляхів подолання цієї дилеми є затвердження про-європейської політики України на основі концепції єдиної або Великої Європи. Формула Великої Європи полягає в трикутнику: ЄС-Росія-Україна.

Геополітичне розташування України зумовлює її об'єднуючу роль у багатьох процесах, що відбуваються у центрально-східно-європейському, чорноморському і балтійському регіонах. Тому наша держава намагається відігравати активну роль на всіх згаданих напрямах (ОЧЕС, ГУУАМ, СНД). При цьому, євроінтеграційний і регіональний вектори зовнішньої політики України тісно взаємопов’язані. Тому завдання, які стоять перед нашою державою на цих напрямах, можна і потрібно вирішувати паралельно. Історичні реалії практично виключають орієнтацію України лише на один стратегічний зовнішньополітичний напрям, відводячи їй роль своєрідного мосту між Заходом і Сходом континенту. Нейтральний статус не може при цьому адекватно забезпечити безпеку та національні інтереси України. Тільки повномасштабна участь України у європейських та євразійських процесах дозволить нашій державі зайняти гідне її геополітичному розташуванню становище в міжнародних відносинах. При цьому стратегічна мета України — це інтеграція до Європейського Союзу і НАТО, стратегічне партнерство з Росією та США[7].

На думку деяких експертів, сьогодні позаблоковий статус є цілком прийнятним явищем для України. З одного боку, він заважає створити альтернативну (під егідою Російської Федерації) структуру безпеки на Сході Європи і одночасно не чинить жодних перешкод для "наведення мостів" із західними структурами безпеки, такими як НАТО.

Водночас, у стратегічних документах діяльність нашої держави в міжнародних відносинах визначена як інтеграція в економічні (ЄС) та військово-політичні (НАТО) структури європейської безпеки. Тому, про можливий майбутній нейтральний статус України можна говорити лише умовно.

Процеси інтеграції охоплюють всі сфери суспільного життя — економіку, політику, міжнародні відносини, культуру й гуманітарну сферу. Жодне суспільство й жодна держава не можуть бути викреслені з цих процесів, не ризикуючи опинитися у положенні поза грою.

Упродовж останніх десятиліть у світі відбулися системні зміни, зв'язані з трансформацією світового контексту:

• перерозподіл владних повноважень з національного на глобальний рівень;

• поява нових суб'єктів влади, таких, як міжнародні регулюючі органи;

• злиття політичних і економічних функцій у сучасному світі;

• поява нової форми світового розподілу праці, розбудова досить цілісного геоекономічного простору;

• побудова ієрархічної та динамічної поствестфальської системи світових зв'язків;

а також:

• підрив державності;

• примат міжнародного права над суверенітетом за водночас зменшення контрольних і обмежувальних функцій урядів;

• усунення бар'єрів у світовій економіці.

Очевидно, що настільки глибокі системні зміни не могли не позначитись на самому концепті нейтралітету, пріоритетах та механізмах реалізації зовнішньої політики нейтральних країн. В умовах глобалізації відбувається новий етап відповідної трансформації концепції нейтралітету і способів її втілення[8].

Висновки

Розгляд основних проблем сучасного нейтралітету доводить, що в цей час нейтралітет у всіх його формах за умови, що він проводиться послідовно, сприяє зміцненню миру. Такі міжнародні організації як ООН і ЄС також основною своєю метою бачать мирне співіснування й безкровне врегулювання конфліктних ситуацій. Отже, участь нейтральних країн у цих організаціях не суперечить непорушним принципам їхньої зовнішньої політики.

Проте, міжнародний досвід країн — членів ЄС свідчить про стійку тенденцію до зменшення ролі нейтралітету і позаблокового статусу як інструмента зовнішньої політики. Слід враховувати, що безпека всіх країн — членів ЄС, а також нейтральних, гарантується діяльністю НАТО. Політика безпеки ЄС формується як принципово додаткова до політики Північно-Атлантичного альянсу.

У сучасній постбіполярній системі міжнародних відносин нейтральний і позаблоковий статус частково втрачає своє значення як ефективного інструмента підтримки національної безпеки на Європейському континенті. Зберігаючи нейтралітет юридично, більшість нейтральних країн, що входять до ЄС, фактично відмовляються від нього. Процеси формування європейської політики безпеки та функціонування спільної європейської зовнішньої політики створюють в рамках ЄС додаткові виклики, юридичні й етичні проблеми для країн з нейтральним і позаблоковим статусом, вимагаючи особливого ставлення до себе з боку більшості інших країн — членів ЄС, які одночасно є членами НАТО.

Список використаної літератури

1. Аношина Н. -Т. Постійний нейтралітет в міжнаподному праві: приклад Швейцарії //Право України. — 2006. — № 10. — С.141-145.

2. Гедеков Д. Статус постоянно нейтральных государств в современном международном праве //Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. — 1999. — Вип. 14: Міжнародні відносини. — C. 41-45.

3. Зленко А. Нейтралітет чи позаблоковість: чи це в інтересах України? //Віче. — 2009. — № 8. — C. 12-13

4. Мельник Н. Трансформація концепту нейтралітету: (вплив процесу глобалізації на позицію нейтральних країн наприкінці ХХ — початку ХХI століття) //Зовнішні справи. — 2007. — № 8. — C. 23-26

5. Мельник Н. Проблема нейтралітету в зовнішній політиці України //Політика і час. — 2007. — № 4. — C. 44-48

6. Перепелиця Г. Чи допоможе Україні зіграти "партію" світового гравця" нейтральний статус? //День. — 2006. — 16 січня. — C. 1,7

7. Петюр Р. Послідовний нейтралітет: Важлива складова близькосхідної політики України //Політика і час. — 2006. — № 7-8. — C. 93-99.

8. Сунгуровський М. Іспит на нейтралітет //Україна-НАТО. — 2008. — № 1. — C. 21-26

9. Сунгуровський М. "Нейтралітет" як "пастка" для національної безпеки України //Військо України. — 2008. — № 5. — C. 8-9

10. Янюк Н. Принцип політичного нейтралітету в діяльності посадових осіб //Право України. — 2000. — № 12. — C. 62-64