Обгрунтування причин неуспішності учнів. Класифікація причин. Види і типи неуспішності

Arial

-A A A+

Неуспішність як дидактичне поняття.
Причини неуспішності. Класифікація причин.
Види і типи неуспішності.
Шляхи подолання неуспішності та її профілактика.

Основна мета української системи освіти , згідно з Національноюдоктриною розвитку освіти України в ХХІ столітті – створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина, формувати покоління, здатне навчатися впродовж життя, створювати і розвивати цінність громадянського суспільства.

Головна ідея Доктрини полягає в тому, щоб учень незалежно від природних здібностей відчував себе особистістю, яка вільно реалізовує свої нахили і уподобання.

В наш час, коли в усіх сферах народного господарства, культури та науки вирішуються складні питання всебічного підвищення якості роботи, зростає відповідальність школи за рівень освіти та виховання. Подолання неуспішності – найважливіша задача практичної і теоретичної педагогіки. Вирішення цієї задачі в умовах загальноосвітньої школи можливе завдяки широкій пропаганді передового досвіду і впровадження результатів педагогічних досліджень в шкільну практику. Цей довід висвітлений в цілому ряді наукових робіт як у нашій країні так і за кордоном. Проблему неуспішності учнів розглядали такі педагоги як В.С.Цетлін, Ю.К.Бабанський, М.А.Данилов, А.А.Бударний, А.М.Гельмонт, Л.С.Славина, П.П.Блонський, Н.П.Мурачковський та інші.

Дослідження проблеми все більше пов’язують з широким кругом соціальних питань, намагаються використати відомості всіх наук про людину, індивід, особистість.

1. Аналізом фаторів успішності заняті багато дослідників-педагогів. При відхиленні того чи іншого фактора від норми успішність не забезпечується. Як показали дослідження, контингент учнів, які відчувають труднощі в навчанні, становить приблизно 12,5% від усієї кількості учнів, що значною мірою ускладнює роботу вчителя.

У психолого –педагогічній літературі вживаються два поняття, які характеризують це явище: неуспішність і відставання.

Неуспішність – невідповідність підготовки учнів вимогам змісту освіти, фіксована через певний період навчання (вивчення розділу, в кінці чверті, півріччя).

Відставання– невиконання вимог (або однієї з них) на одному з проміжних етапів того відрізка навчального процесу, який є тимчасовою межею для визначення успішності.

Неуспішність і відставання взаємопов’язані. Неуспішність — наслідок процесу відставання, в ній синтезовано окремі відставання.

Різноманітні відставання, якщо їх не перебороти, переростають в неуспішність. Завдання складається з того, щоб не допустити переплетіння окремих відставань, усунути їх. Це і є попередження неуспішності.

2. Академік Ю.Бабанський причини неуспішності учнів вбачає у слабкому розвитку мислення – 27%; низькому рівні навичок навчальної праці – 18%, негативному ставленні до навчання –14%, негативному впливі сім’ї, однолітків – 13%, великих прогалин у знаннях – 11%, слабкому здоров’ї, втомлюваності – 9%, слабкій волі, недисциплінованості — 8%. За Ю.Бабанським, сумарна, комплексна, підсумкова непідготовленність учня, що настає в кінці більш або менш закінченого відрізка процесу навчання, і є неуспішністю. Загалом причинами неуспішності можуть бути загальне та глибоке відставання з багатьох предметів і за тривалий час, часткове або постійне відставання з кількох складних предметів, епізодичне відставання з одного або кількох навчальних предметів, яке можна подолати.

При вивченні причин неуспішності велика увага приділяється зазвичай дефектам розумового розвитку учнів – слабкості мислення, в тому числі й операцій пов’язаних з творчою діяльністю, нерозвиненостю уявлення, мови (усної і письмової), невмінням школярів організувати свою психічну діяльність.

Проте дефекти загального розвитку часто є результатом занедбаної ще в початковій школі неуспішності.

В. Цетлін встановила ознаки неуспішності учня у навчанні: а) не може пояснити, в чому складність завдання, намітити план його розв’язання; б) не задає запитань щодо суті виучуваного, не робить спроб знайти правильну відповідь і не читає додаткової до підручника літератури; в) пасивний і відволікається в ті моменти уроку, коли триває пошук, потрібні напруження думки, подолання труднощів; г) не реагує емоційно (міміка, жест) на успіхи і невдачі, не може оцінити свою роботу, не контролює себе; г) не може пояснити мету виконуваної ним вправи, сказати, на яке правило вона задана, не виконує вказівок правила, пропускає дії, плутає їх порядок, не може перевірити отриманий результат і хід роботи; д) не може відтворити визначення понять, формул, доведень, викласти систему понять, відійти від готового тексту; е) не розуміє тексту,побудованого на вивченій ситемі понять. Ця сутність ознак відставання конкретизується стосовно навчальних предметів.

Причини відставання у навчанні поділяють на такі групи: 1) недоліки фізичного та психічного ровитку (слабке здоров’я, нерозвинута пам’ять і мислення, відсутність навичок навчальної праці); 2) недоліки в діяльності школи (відсутність у класі атмосфери поваги до знань, недоліки в методиці викладання, недостатння організація індивідуальної та самостійної роботи учнів, байдужість і слабка підготовка вчителя); 3) недостатній рівень вихованості (відсутність інтересу до навчання, слабка сила волі, недисциплінованість, відсутність почуття обов’язку і відповідальності); 4) негативний вплив атмосфери в сім’ї (низький матеріальний рівень життя сім’ї, негативне ставлення батьків до школи, відрив дітей від навчальної праці та ін.)

Дослідження переконують, що ці причини по-різному впливають на хлопців і дівчат. Так, серед невстигаючих майже 80 % хлопців і 20% дівчат. Слабке здоров’я є головною причиною неуспішності у хлопців удвічі рідше, ніж у дівчат.

3. Завданню, що розкриває внутрішній зміст поняття “неуспішність”більше відповідає метод її вивчення — визначення видів неуспішності. Матеріал з цієї проблеми є в цілому ряді педагогічних праць. А.А.Бударний розрізняє, наприклад, два види неуспішності. Він слушно вважає, що неуспішність є поняття звісною мірою умовне, конкретний зміст якого залежить від встановлених правил переводу учнів в слідуючий клас. Висувають і друге поняття, яке відноситься не тільки до мінімальних вимог, а і доможливостей окремих учнів. Це називається відносною неуспішністю – недостатня пізнавальна нагрузка тих учнів, які могли б перевищити обов’язкові вимоги. Під час вирішення питання підвищення успішності в цілому, введеня поняття відносної неуспішності є необхідним.

Визначення видів неуспішності є в роботі А.М.Гельмонта, який виділив три види неуспішності в залежності від кількості учбових предметів стійкості відставання: І – загальне і глибоке відставання – з багатьох або з усіх предметів довгий час; ІІ – часткова, але стійка неуспішність з однієї-трьох найбільш складних дисциплін

( найчастіше це — мови, математика); ІІІ – неуспішність – епізодична – то з однієї, то з іншої дисципліни, яку відносно легко ліквідувати.

4. Залежно від виду відставання у навчанні проводять відповідну навчальну роботу з учнями щодо його усунення. Подоланню епізодичного відставання сприяють: консультації з питань раціоналізації навчальної праці; посилення контролю за щоденною працею учнів; своєчасне реагування на окремі факти відставання, виявлення їх причини і вжиття оперативних заходів щодо їх усунення; індивідуальні завдання з вивчення пропущеного; контроль за виконанням заданого. Для подолання стійкого відставання з одного предмета чи предметів одного профілю необхідні: вдосконалення методики викладання предмета; доступне розкриття навчального матеріалу, розвиток мислення учнів; диференціювання завдань з усунення прогалин у знаннях; спеціальне повторення недостатньо засвоєних тем; заходи, спрямовані на розвиток інтересу до навчального предмета. Щоб подолати стійке і широкопрофільне відставання учнів, слід: вживати заходів щодо усунення епізодичного і часткового відставання; координувати дії всіх учителів з предметів, з яких учень не встигає.

У процесі подолання неуспішності загалом усувають прогалини в знаннях та навичках самостійної навчальної праці; розвивають в учнів увагу, уяву, пам’ять, мислення; долають негатимне ставлення до навчання і виховують інтерес до знань; усувають зовнішні чиники, що призвели до неуспішності.

Один із шляхів подалання неуспішності – додаткові заняття з невстигаючими учнями.Такі заняття переважно індивідуальні, але іноді їх проводять з групою 3-5 учнів, які мають ті самі недоліки в знаннях. Більшість додаткових знань добровільнні, але в окремих випадках вони є обов’язковими, їх проводять за призначенням вчителя. Для організації цих знань необхідно виявити причини неуспішність учнів, встановити, чого не знає кожен з них, детально продумати розклад занять, що повинен відповідати вимогам шкільної гігієни і не переобтяжувати учнів заняттями. Додаткові заняття недоцільно проводити одразу по закінченні уроків.

Із самого початку організації занять з невстигаючим учнем украй важливо завоювати його довіру, переконати в тому, що єдиною метою занять є допомога у навчанні, і таким чином пробудити в ньому віру у власні сили, бажання пацювати якнайкраще.

Методи і прийоми занять з такими учнями повинні бути різноманітними і водночас суто індивідуальними.

З учнями, які повільно засвюють суть матеріалу, невідразу знаходять спосіб розв’язування задач, працюють більше, повільнішими темпами. Перевіряючи виконане завдання, від учня вмимагають пояснення, просять розказати правило, навести відповідний приклад. З часом педагог пропонує новий вид роботи з поступовим ускладненням її від заняття до заняття.

Підсумок додакових занять підводять після усунення відставань.

Подаланню неуспішності сприяють орієнтування педагогічного колективу на її профілактику, диференційований підхід до учнів, концентрування уваги на вдосконаленні методики викладання складних предметів, систематиче вивчення реальних навчальних можливостей учнів, ознайомлення вчителів з методикою подалання неуспішності, єдність їх дій, забезбечення внутрішньошкільного контролю за станом роботи з невстигаючими учнями.

Вирішальним у запобіганні й подоланні неуспішності учнівє належна підготовка вчителя до такого виду діяльності. Для цього він зобов’язаний: усвідомити державну значущість цієї поблеми; уміти встановити “діагноз захворювання” – причини неуспішності в кожному конкретному випадку; володіти методикою навчання таких учнів; підходити до них з “оптимістичною гіпотезою”; виявляти терплячість, доброзичливість.

Певну роль у подоланні неуспішності школярів відіграють класи вирівнювання, укомплектовані на базі однієї або кількох початкових шкіл мікрорайону з дітей, які на час вступу до школи виявилися непідготовлені до систематичного навчання у звичайних умовах, а також з числа невстигаючих з основних предметів учнів першого і другого класів. У них спостерігаються затримка розвитку сприймання і мислення, послаблення пам’яті, нестійка увага, проте ненастільки, щоб віднести їх до категорії дефективних. Такі діти потребують посиленої уваги, особливих зусиль. За два-три роки інтинсивної робити вчителя вони “вирівнюються” у званнях зі своїми однолітками із звичайних класів і можуть разом з ними успішно продовжувати навчання в середній школі.

Важливий чиник успішної робти класів вирівнювання – відносна однорідність складу учнів, порівняно однакова їх шкільна зрілість. Учителі мають можливість маневрувати навчальним матеріалом, використовувати його відповідно до обставин, що склалися під час вивчання тієї чи іншої теми; за необхідності – тимчасово сповільнити темп засвоєння навчальної програми як окремими учнями, так і класом загалом. Головним є належне засвоєння матеріалу кожним учнем, усунення прогалин у знаннях, розвиток уміння вчитися, що створює підгрунтя для швидкого просування, в процесі якого усувається колишнє відставання. Певне значення має також наповнення класів вирівнювання (не більше 20 дітей). У таких класах працюють учителі високої кваліфікації, здатні творчо, залежно від умов, організувати пізнавальну діяльність учнів.

Коли вчитель помічає те чи інше відставання, то постає питання, як допомогти школяреві його ліквідувати. Допомога може бути безпосередньою (оперативною) й опосередкованою. Опосередкована допомога спрямована передусім на усунення причин, що породжують неуспішність, на загальне поліпшення умов навчання. Це – допомога широкої довгострокової дії. Безпосередня допомога має локальний характер. Загальним в обох випадках має бути диференційований підхід, узгодження допомоги з характером відставання. Індивідуальний підхід означає, що вчитель орієнтується на індивідуально-психологічні особливості учня, будує навчання з урахуванням цих особливостей і працює, беручи до уваги різні типи особистості. Індивідуалізація навчання виявляється у виборі й застосуванні окремих методів і прийомів навчання, дозуванні домашніх завдань, підготовці варіантів класних і контрольних робіт ( за ступенем їх складності). Таким чином, знаючи індивідуальні риси своїх учнів, педагог може застосовувати прийоми, які полегшували б їхню навчальну діяльність. Корисним для слабких за нейродинамічними властивостями учнів будуть застосовані учителем такі правила:

не ставити слабкого в ситуацію “несподіване запитання – швидка відповідь”, дати достатньо часу на обміркування і підготовку;
бажано, щоб відповідь була у письмовій формі;
не можна давати для засвоєння в обмежений відрізок часу великий заобсягом, різноманітний і до того ж складний матеріал, потрібно поділити його на окремі інформаційні частини і пропонувати їх поступово, в міру засвоєння;
не змушувати таких учнів актуалізувати новий, тільки що засвоєний на уроці матеріал;
варто відкласти опитування на наступний урок, надавши можливість школяреві попрацювати вдома;
завдяки правильній тактиці опитування і заохоченнь (не лише оцінкою, а й підбадьорливими словами “відмінно”, “молодець”, “розумниця” тощо) потрібно формувати в такого учня впевненість в своїх силах, знаннях, у можливості вчитися; ця впевненість допоможе в екстремальних, стресових ситуаціях (іспити, контрольні, олімпіади);
варто не акцентувати особливу увагу учня, адже він і сам болісно переживає їх;
не переключати увагу учня, створювати спокійно, позбавлену нервозності обстановку.

Рекомендації для вчителя:

організоувати навчально-виховний процес таким чином, щоб створювалося сприятливе середовище, в якому не акцентувалися б недоліки особливих навичок і здібностей, щоб кожний учень був у центрі “системи підтримки”;
учень повинен мати можливість вибору завдання, яке відповідає рівню його здатності до засвоєння знань і способів навчальної діяльності, що виявляється у швидкості, легкості та глибині засвоєння наукової інформації;
навчальні дії учня мають супроводжуватися успіхом. Для одних школярів це буде значний обсяг інформації, для інших — невелика її частина;
формувати саморегуляцію навчальних дій, яка є організаційною навичкою виконання навчального завдання в певному порядку: визначення мети, орієнтовної основи (модуль значущих умов), програми дій, оцінювання та корекції в разі необхідності;
стимулювати трудові зусилля, вміння та бажання створити матеріальні цінності, виховувати органічну потребу до праці як моральної якості нової людини.

Таким чином, саморегуляція як біологічний процес відбувається незалежно від свідомості людини, а моральна і духовна саморегуляція потребує цілеспрямованих зусиль учителя, учнів та їхніх батьків, суспільства в цілому.

У зарубіжних країнах неуспішність учнів долають індивідуалізацією навчання. Для відстаючих готують програмовані посібники, створюють спеціальні комп’ютери для індивідуальної роботи.

Висновки

Неуспішність – складне і багатогранне явище шкільної дійсності, що потребує різносторонніх підходів до іі вивчення. Неуспішність трактується як невідповідність підготовки учнів обов’язковим вимогам школи в засвоєнні знань, розвитку вмінь та навичок, формування досвіду творчої діяльності та вихованню пізнавальних відносин. Я намагалась довести, що попередження неуспішності передбачає своєчасне виявлення та усунення всіх її елементів. Висувається поняття “відставання”, яким характеризується як неуспішність в вигляді процесу, так і окремі часткові і різночасові невиконання вимог учбового процесу.

Вимоги групуються в зв’язку з компонентами змісту учбового предмету. Ці компоненти в єдності з особливостями засвоєння різних видів змісту визначають склад елементів неуспішності.

Основну увагу в роботі приділено визначенню ознак неуспішності, засобів їх викриття і розробці шляхів підвищення якості навчання. Педагогічна наука накопичила значний досвід подолання неуспішності. Повсякденне вивчення учнів, постійна підтримка, стимулювання їх зусиль – важлива умова запобігти неуспішість.

Література

Бабанский Ю.К.Оптимизация процесса обучения. – Ростов-на-Дону.- 1972.
Блонский П.П.Школьная успеваемость. – М.,1961.
Гриньова М.В.Саморегуляція навчальної діяльності школяра. – Харків,1997.
Гриньова М.В., Вовк К.Ю. Організація навчальної діяльності підлітків з низьким рівнем досягнень при вивченні предметів природничого циклу. – Полтава, 2001.
Гриньова М.Саморегуляція та неуспішність школярів// Біологія і хімія в школі.- 2002.- №3. — С.6 – 9.
Дидактика современной школы.- К.,1987.
Національнадоктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті.// Освіта України. – 2001. – 18 лип.
Пути преодоления неуспеваемости./Сост.С.В.Петриченко. – М.,1966.
Славина Л.С.Индивидуальный подход к неуспевающим и недисциплинированным ученикам. – М.,1958.
Фіцула М.М.Педагогіка. – К.,2001.
Цетлин В.С.Неуспеваемость школьников и ее предупреждение. – М.,1977.
Чудновский В.Э., Бркевич В.С.Одаренность: дар или испытание. – М.,1990