Образ факторів аудиторій. Ораторське мистецтво

1. Образ факторів аудиторій

“Показовими” характеристиками людей є ряд їх якостей. Розпізнати їх не так вже й складно, вони як би лежать на поверхні і проявляються незалежно від людини. Природа і характер прояву цих якостей різноманітні. їх допоможе визначити умовне розчленовування різного роду якостей людей, що допоможе скласти “ портрет ” аудиторії як сукупність певних особливостей слухачів. Це, безумовно, підкаже ораторові ймовірне ставлення аудиторії до того або іншого виступу, допоможе йому визначити характер запитань до нього, та напевне знати, які можна застосувати щодо конкретної аудиторії форми і методи активізації уваги.

За якими параметрами визначається характеристика аудиторії?

Існує три групи характеристик аудиторії. Перша з них — формально-ситуативна, яку становлять такі ознаки, як місце проведення зустрічі оратора з аудиторією (зала, окрема чи прохідна кімната, ресторан, польовий стан, майдан тощо), розмір аудиторії (як за кількістю слухачів, так і за площею приміщення), умови спілкування, час виступу і багато інших формально-ситуативних показників, від яких часто залежать особливості та результат промови. Дійсно, саме ці ознаки з початку промови вже змінюють динаміку діяльності оратора. Те, що він підготував, наприклад, для розмови з аудиторією в 400 слухачів, зовсім не так прозвучить для 7 слухачів, аргументи на майдані і в лекційній залі також будуть іншими і т. ін.

Другу групу складають соціально-демографічні характеристики слухачів: соціальний статус, рівень освіти і культури, професійна характеристика, матеріальне становище, соціальне походження, стать, вік тощо. Ці дані допоможуть зорієнтуватися в потребах і інтересах аудиторії, у настрої людей, підготувати їх до сприйняття інформації.

Третю групу становлять суто психологічні характеристики людей. Щоб орієнтуватися в них, оратору необхідна сукупність знань про психічні процеси (пізнавальні, вольові, емоційні); психічні стани (бадьорість чи пригніченість, працездатність чи втома, зосередженість чи розсіяність); психічні властивості особистості (спрямованість, темперамент, характер, здібності); психічні утворення, надбання (знання, навички, уміння, звички).

Найбільш показовими характеристиками людей є їх психологічні якості. Вони часто лежать на поверхні і проявляються незалежно від людини. Природа і характер прояву цих якостей різноманітні. Ряд психологічних якостей — це утворення соціального порядку, інші обумовлені особливостями процесу психофізіологічного розвитку. Детальне розчленування психологічних якостей людей досить умовне, все ж воно дозволяє оратору скласти більш-менш вірний “портрет” аудиторії, що допоможе спрогнозувати ймовірне ставлення слухачів до оратора, визначити, які можуть бути запитання, які форми взаємодії найбільш придатні.

Своєрідність психологічних якостей, наприклад, наочно виступає в аудиторіях, де різний демографічний склад. Так, жінки з більшою увагою слухають образне викладання, легко сприймають яскраві приклади. Чоловіки, теж оцінюючи високо образи і яскравість, більш вимогливі до логіки, доказовості положень; молодь, на відміну від зрілого населення, більш скептична, намагається суперечити оратору; багаті не так сприймають, як бідні, і так по всіх соціальних позиціях, які є своєрідними факторами, від яких залежать певні психологічні якості аудиторії: увага, сприйняття, пам’ять (запам’ятовування під час виступу оратора).

Істотним фактором, що впливає на сприйняття, є установка, яку треба виявити ораторові. Установка — це важлива ланка, що виникає в системі психічної взаємодії індивіда з зовнішнім світом. Вона виражає внутрішній стан готовності людини певним чином сприймати інформацію, готовність до визначеної активності, вибору варіанта поведінки. Установка як би виконує функцію наведення людини на конкретну інформацію, підвищує або послабляє рівень емоційно-чуттєвого відношення до її змісту і форми, впливає на інтенсивність розумового процесу. Необхідно особливо підкреслити таку важливу властивість установки, як вираження готовності особистості до певної форми реагування на інформацію. Це спонукує оратора постійно спостерігати за аудиторією, за її реакцією на принципові положення свого виступу, форму його подачі, манеру своєї поведінки.

Зрозуміло, що для того, щоб продумати свою поведінку, треба заздалегідь ознайомитися з майбутньою аудиторією. Подібна інформація допоможе з’ясувати установку людей, краще продумати технологічні моменти виступу, заздалегідь підібрати методи психологічного та педагогічного впливу на слухачів.

При вивченні аудиторії важливо також з’ясувати очікування. Це суб’єктивна настроєність на щось або на будь-кого, спрямована зацікавленість у чомусь. якщо виступ торкається цієї настроєності людей, вони слухають уважно, легше піддаються співпереживанню. Очікування поширюється не тільки на інформацію, з якою виступає оратор, але часто і на особистість виступаючих. Зрозуміло, що очікування буде в аудиторії в цьому випадку підвищене. Чим ближче до життєвого досвіду сфера, якої торкається оратор, тим більш уважна аудиторія. Підвищену увагу викликає і вторгнення оратора в професійну сферу слухачів.

Наступна психологічна характеристика аудиторії — темперамент. Темперамент — це природна основа прояву психологічних якостей людини. Знання типів темпераменту, їх врахування — одна з умов успішного виступу.

Таким чином, перед виступаючим стоїть непросте завдання установити надійний зворотний зв’язок зі слухачами, уміти керувати ним. Непросте завдання ще і тому, що на практиці ми далеко не завжди маємо можливість ознайомитися з характеристикою аудиторії, і доводиться під час виступу фіксувати її реакцію, вносити корективи у власний виступ. Для встановлення контакту зі слухачами необхідно знати соціально-психологічні способи організації аудиторії.

Які завдання в цьому вирішує оратор? Перше — це організація аудиторії. Губляться перед аудиторією не тільки оратори-новачки, але і висококваліфіковані фахівці. І тоді — ні слухачі, ні виступаючий не одержують задоволення.

Чи кожна аудиторія впливає на оратора? Так. Адже слухачі — це не просто кількість людей, що сидять разом. Це якісно нове соціальне утворення і соціально-психологічні фактори виявляються в ній обов’язково. Спілкування людей один з одним викликає до життя такий феномен, як стан психічного контакту.

Організація аудиторії за допомогою збудження в неї певного емоційного стану, як правило, ускладнюється перешкодами при встановленні інформаційного (передавального і сприймаючого) контакту між реципієнтом і комуніка-тором, тобто оратором і аудиторією.

Перешкод існує багато — і суб’єктивних, і об’єктивних.

Суб’єктивні — це такі, виникнення яких залежить від рівня підготовки оратора, знання ним предмета виступу, уміння визначати характеристику аудиторії тощо. Тобто ці перешкоди якби задаються самим оратором, і для того, щоб їх здолати, треба краще готуватися до виступу.

Об’єктивні — це такі, які змінити оратор не може, адже вони походять з наших психологічних властивостей, їх змінити неможливо, можна лише враховувати і знаходити єдино можливі способи організації аудиторії.

Першою з об’єктивних психологічних перешкод є інерція включеності. Це такий стан людини, аудиторії, коли вони ще знаходяться у своїх думках, проблемах і не можуть зразу активно слухати, сприймати виступ оратора. Це означає, що ораторові потрібно звільнити на час виступу свідомість слухачів від тих життєвих обставин, які могли б негативно вплинути на їхнє відношення до одержуваної інформації. Інерція включеності заважає людині переключити увагу на оратора, породжує навіть консерватизм поглядів, може привести і до звуження поля зору.

Друга перешкода — висока швидкість розумової діяльності. Людина думає в 4 рази швидше, ніж викладає свої думки і знання. Коли оратор говорить, інтелект слухачів велику частину часу вільний і може відключатися від промови оратора.

Третя — нестійкість уваги. Увагу може відвернути і зовнішність оратора, його голос, манера говорити, оформлення приміщення, звук дверей, що відчиняються, шепотіння тощо.

Четверта перешкода — антипатія до чужих думок. Люди часто звикають до своїх точок зору. їм зручніше і легше додержуватися логіки свого міркування, тому у них утворюється стійке несприйняття точки зору оратора, а іноді це породжує репліки, вигуки й ін. реакцію незгоди.

Таким чином, увага й інтерес тісно пов’язані між собою і разом визначають активну розумову діяльність слухача.

Для поглиблення дидактичного аспекту, тобто повної і точної передачі змісту, забезпечення його засвоєння слухачами ораторові варто згадати принципи пізнавальної діяльності, що ввійшли в золотий фонд педагогіки, такі, як: принцип наочності, свідомості, активності, принцип доступності і посильності, систематичності і послідовності, зв’язку теорії з практикою, принцип науковості, міцності засвоєння. Треба зупинитися більш докладно на питанні щодо проблемності навчання. Сутність його зводиться до використання особливих засобів для підвищення пізнавальної активності, стимулювання самостійного пошуку відповіді слухачами. Досягається це їх залученням до розв’язання пізнавальних задач, ядром яких служить так звана проблемна ситуація. Виникає вона з протиріччя між задачею і незнанням слухачами шляхів її вирішення. Проблемності виступові можна додати, якщо показувати, як з’явилася та або інша задача в науці і на практиці; які існують точки зору по даному питанню; у чому і де маються розбіжності між різними, протилежними положеннями в науці; які видимі протиріччя і невідповідності спостерігаються в ході розвитку визначеного явища і яке пояснення можна їм дати? При цьому може бути і пряме запрошення слухачів знайти своє пояснення рішення, що відрізняється від пропонованих.

Правда, слід зазначити, що перебудова для проблемного викладу — справа важка. Але витрати праці виправдуються, тому що такий виступ збуджує думку, допомагає встановленню контакту оратора й аудиторії.

2. Підготувати дорадчу промову (на вільну тему)

Промова про визначальну роль української мови

Мета — схилити до чого-небудь, відхилити від чогось шляхом переконання.

 Умови промови — слухачі знають предмет промови і вважають його важливим.

Роль рідної (української) мови як важливого чинника консолідації нації суттєво зростає в нових умовах розбудови української державності, вона стає опорою, що дасть змогу, на наш погляд, згуртувати українське суспільство для вирішення нагальних проблем сьогодення.

Здобуття Україною незалежності 1991 р. — епохальна подія в історії нашого народу, яка відкрила сенс його існування, дала йому змогу стати не просто державною, а й самодостатньою, творчою, європейською нацією з усіма прикметностями сучасного демократичного світу.

Добре розуміючи роль рідної мови в становленні нації, маючи «великий досвід» боротьби з нею (укази Петра I, Валуєвський циркуляр, Емський указ, лінгвоцид тоталітарної радянської системи, рекомендації Ташкентської конференції (1979) і, насамкінець, проголошення російської мови офіційною (1990), певні політичні сили й сьогодні намагаються різними способами зашкодити становленню української мови як державної. Головні з них — це намагання надати російській мові статус офіційної, штучне створення так званої проблеми «русскоязычного населення». Мабуть, окремі політики сьогодення свідомо (а, може, через незнання) забувають ті століття рабства, упродовж яких знищувалася культура українського народу, його інтелігенція, десятиліття панування тоталітарної системи, коли все робилося для того, щоб «злилися нації», щоб сформувалося універсальна мова (російська). Саме тому демократична громадськість нашої держави повинна зробити все, щоб не допустити запровадження російської мови як офіційної (або державної), докласти зусиль для відродження рідного слова на власній землі.

Принагідно також зазначимо, що сучасні противники незалежності України, щоб протидіяти процесу творення своєї держави українською нацією, експлуатують також поняття «народ України», мета якого — повна асиміляція українців і поступове злиття їх у єдиний » євразійський народ». Зброєю асиміляції націй стала так звана інтернаціоналістська ідеологія марксизму.

Саме тому будівництво Української держави перш за все полягає в творенні повноцінної нації. Так було з усіма європейськими народами, які успішно визволялися з чужинецького ярма. Так буде і в нас. Керована патріотичним, а не хохлацьким розумом, Українська держава розвиватиметься насамперед як національна організація.

Попри те, що Україна вступила вже в друге десятиріччя суверенності своєї держави, рабська психологія, комплекс неповноцінності й меншовартості міцно укоренились у свідомості значної частини українців. Гірко відчувати те, що ми не можемо усвідомити себе державною нацією, як французька, німецька, іспанська, італійська та ін. Комусь вигідно, щоб нові покоління українців виростали, не відчуваючи належності до України, нехтуючи національною гордістю й національною ідеєю. Український народ так довго та безсоромно ідеологічно одурманювали, так міцно затискали в залізобетонні марксистські догми, що українці перестали вірити навіть у принади перспектив національного розвою. Правда, якоюсь мірою вони мають рацію, адже всі роки від часу проголошення державної незалежності і до Помаранчевої революції Україна перебувала в стані глибокої соціально-економічної кризи. Саме в ті роки з’явився афоризм: «Навіщо мені така незалежність, якщо я став злидарем».

Природно, що, обравши незалежний шлях розвитку, український народ у перші роки незалежності сподівався на істотне поліпшення соціально-економічного становища. Відомо, що кожна нація, яка пориває з колоніалізмом і неволею, отримує значний морально-психологічний імпульс, щоб вийти з матеріальної скрути. Візьмемо, наприклад, острівну Японію. Маючи надто обмежені сировинні ресурси, японці зуміли, згуртувавшись навколо національної ідеї, зійти з часом на великі світові вершини або, як кажуть, здійснити так зване «японське чудо». Аналогічний приклад можна навести стосовно Німеччини, котра зуміла після Другої світової війни не тільки відродитись, а й увійти до сімки найбагатших країн світу. Національна ідея згуртувала чехів, словаків, угорців, поляків, литовців, латишів, естонців, які за рівнем свого життя відірвалися далеко вперед від України. Проте «українське чудо» за сценаріями його творців очікується десь у кінці першого десятиріччя ХХІ століття.

У цій боротьбі за об’єднання націй першочергову роль відігравала рідна мова.

Center linqua facit — мова творить народ. Ця римська максима як ніколи актуальна для сучасної України, оскільки єдина мова консолідує націю, згуртовує суспільство, а отже, сприяє економічному розвитку нації. Єдина мова — основна ознака й найважливіша умова існування нації, запорука її повноцінної, плідної участі в духовному житті людства і власного поступального розвитку. З мови починається і мовою зміцнюється держава. Відмовитися від єдиної державної мови — це значить зрадити державу. Ігнорування української мови є своєрідною беззбройною морально-психологічною окупацією. Коли у людини немає духовно-національного інтересу, її увага й енергія переключається на матеріальні спокуси, тобто на примітивне споживацтво і на все, що пов’язане з ним.

Саме тому керівники держави, та ще й такої, як Україна, повинні краще від мовознавців і письменників розуміти, що означає мова корінної нації, державна мова. Це, крім усього, своєрідна зброя. Це завжди розуміли наші вороги і недруги, це вони добре розуміють і нині, тому так поспішають вибити з наших рук оту зброю, щоб потім безмовний народ швидко перетворити на покірну масу і повністю зросійщити. Уся наша історія й гіркий досвід переконали, що справжнім гарантом незалежності України має бути добре захищена державна мова, про що треба дбати в першу чергу.

Державна мова — це інструмент злагоди, єднання всіх громадян держави навколо загальнодержавних проблем, це інструмент добробуту й захисту інтересів громадян держави. Якщо суспільство повним обсягом не послуговується державною мовою, на нього чекають колосальні екологічні, політичні, духовні й інтелектуальні втрати. Йдеться про стратегію розвитку України та процес розвитку модерної української політичної нації, її національну самосвідомість. «Мова належить усім, точніше б сказати, вона як витвір людської природи і розуму не належить нікому. Мова світить усім, як сонце, і нею, як повітрям, має дихати всякий, хто того захоче». Українська мова — це мова не тільки українців, спілкуватися нею мають право мешканці України всіх національностей з потреби гуртуватися в народ, з необхідності доходити порозуміння й ладу в спільному домі. Мова українського громадянства, державно-єдина, яка може консолідувати українське суспільство в націю. Ніяка інша мова цю функцію не виконає. Натомість інша може розколоти народ навпіл, роздрібнити на суржики, чого, власне, й домагаються наші недоброзичливці.

Коли ж мова «функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задо-вольнятиме всі потреби суспільного життя, — її «визнають» і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне — зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця».

Мова — твердиня народу й визначальна ознака нації, скарбниця її культурних надбань, засіб спілкування та консолідації суспільства. Питання мови — фундаментальне й перехідне для кожного українця. Головною рушійною силою здобуття українцями своєї держави була потреба в самозбереженні, де мові відводилося вирішальне значення. І кожна держава, по суті, стає тим самим механізмом самозахисту, який покликаний боронити, підтримувати всіх, хто причетний до єдиного національного організму. Саме необхідність національного відродження, як і повнота функціонування рідної української мови, всіх нас об’єднала, коли ми виборювали право на свою державу.

Отже, сьогодні в Україні ми маємо реальну ситуацію: 1) існує держава під назвою Україна, політичні кордони якої визнані міжнародним співтовариством; 2) назву цієї держави визначив корінний етнос, який тисячоліттями формувався на її території і назва якого — українці; 3) цей етнос становить абсолютну більшість населення цієї держави (77,8% — 2001 р.); 4) цей етнос має свої давні традиції та власну українську мову; 5) у державі під назвою Україна законодавчо визнаний статус української мови як державної. Саме тому без вільного розвитку української мови, її належного функціонування в системі освіти, культури, сфери послуг, державному управлінні тощо немислимо побудувати міцну й заможну державу. Для будь-кого зрозуміло, що важливою умовою консолідації нації є також створення єдиного інформаційного простору, у якому мова є ключовим елементом, що об’єднує націю в єдиний організм.

Першочергову роль у цій справі має відігравати українськомовна національна інтелігенція. На жаль, становлення її тільки починається. Адже добре відомо, що до того часу, поки керівництво державної влади всіх рівнів, депутатський корпус, професорсько-викладацькі склади навчальних закладів, учителі, лікарі, інженерно-технічна інтелігенція не заговорять українською мовою, сподіватися на диво не доводиться. Україна повинна відродити сьогодні свою національну еліту, яка й вестиме роботу щодо консолідації всього суспільства.

У наш час особливо важливого значення набуває збереження національних традицій. Завдяки їм функціонує й розвивається національна мова, без якої неможливе існування нації, оскільки зречення своїх національних традицій, рідної мови рівнозначне зреченню своєї національності. Саме тому необхідне збереження та примноження своїх національних традицій, рідної мови. Тільки такий шлях забезпечить нормальний розвиток народу.

Список використаної літератури

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. — М.: Флинта: Наука, 2002. — 622 с.
2. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев,. — К.: Кондор, 2006. — 262 с.
3. Гурвич С. Основи риторики: [Навчальний посібник]/ Сократ Гурвич, Віктор Погорілко, Мирон Герман,. — К.: Вища школа, 1978. – 171 с.
4. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. — М.: Дело, 1998. — 475 с.
5. Ковельман А. Риторика в тени пирамид: Массовое сознание римского Египта/ А. Б. Ковельман. — М.: Наука, 1988. — 190 с.
6. Колотілова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталія Колотілова. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 229 с.
7. Кохтев Н. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8-11-х кл. учеб. заведений с углубл. изуч. гума-нит. предметов, а также для лицеев и гимназий/ Николай Кохтев,. — М.: Просвещение, 1994. — 206 с.
8. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько,. — К.: Вища шк., 2003. – 310с.
9. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для середн. і вищих навч. закладів/ Галина Сагач,; КНУ ім. Т.Г. Шевченка. — К.: Ін Юре, 2000. — 565 с.
10. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 227 с.