Об’єкти та суб’єкти інвестиційної діяльності

Категорія (предмет): Інвестування

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Суб’єкти інвестиційної діяльності.

2. Об'єкти інвестиційної діяльності.

3. Суб`єкти інвестиційного процесу та їх роль в розвитку економіки України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Під інвестиціями розуміють всі витрати, які безпосередньо сприяють зростанню загальної величини нагромадженого в економіці капіталу. Інвестиції складаються з двох компонентів [4, с.30]. Перший з них – це інвестиції в основний капітал, тобто придбання новостворених матеріальних благ, таких, як виробниче обладнання, комп'ютери, будівлі виробничого призначення тощо. Другий компонент – інвестиції в товарно-матеріальні запаси, якими є нагромадження запасів сировини для подальшого використання її у виробничому процесі, а також нагромадження запасів нереалізованої продукції.

До суб’єктів інвестиційної діяльності віднесено інвесторів та учасників інвестиційної діяльності, які забезпечують здійснення інвестицій.

Суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Суб’єктами інвестиційної діяльності (інвесторами та учасниками) можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних країн, а також держави в особі урядів.

Учасники інвестиційної діяльності– громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові особи не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад своєї компетенції.

1. Суб’єкти інвестиційної діяльності

Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Інвестори — суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. (ст.5.)

Всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом. Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.

Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів і позик. Майно інвестора може бути використано ним для забезпечення його зобов'язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізовано відповідно до чинного законодавства.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави.

Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою. (ст.7.)

Інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов'язаний: подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво; одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані: додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України; виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред'являються в межах їх компетенції; подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність; не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції; сплачувати податки, збори (обов'язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначених законами України.

Для виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної атестації виконавця, учасники інвестиційної діяльності зобов'язані одержати ліцензію. Перелік таких робіт та порядок їх ліцензування встановлюються Кабінетом Міністрів України. (ст.8.)

Відносини між суб'єктами інвестиційної діяльності Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності. Втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб'єктами інвестиційної діяльності зверх своєї компетенції не допускається. (ст.9.)[8, c. 26-28]

2. Об'єкти інвестиційної діяльності

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом[1].

Законодавство визначає, що всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права в частині здійснення цієї діяльності; самостійно визначають цілі, напрямки, види та обсяги інвестицій; залучають для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів та торгів.

Об'єктами інвестиційної діяльності в Україні є:

• новоутворювані та ті, що реконструюються, основні фонди, а також обігові кошти в усіх галузях народного господарства;

• цінні папери (акції, облігації та ін.);

• цільові грошові внески;

• науково-технічна продукція та інші об'єкти власності; майнові права та права на інтелектуальну власність.

Аналогічні об'єкти має і діяльність зарубіжних інвесторів, якщо вона не суперечить законодавству України. Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестування на території України шляхом: пайової участі спільно з юридичними та фізичними особами України у створенні підприємств; створення підприємств, цілком належних іноземним інвесторам, а також філіалів підприємств іноземних юридичних осіб; придбання підприємств, будівель, споруд, паїв, акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також іншого майна, яке за законодавством України може належати іноземним інвесторам; придбання прав користування землею та іншими природними ресурсами; надання позик, кредитів, майна та майнових прав[4, c. 17-18].

3. Суб`єкти інвестиційного процесу та їх роль в розвитку економіки України

Учасники інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги інвестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів [1, c.18]. Держава і посадові особи не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвестиційної діяльності понад своєї компетенції.

Як передбачено законодавством, інвестори можуть виступати в якості:

– покупців (якщо вони купують страхові поліси, ощадні сертифікати комерційних банків і т.д.);

– продавців;

– замовників (під час укладення договору-підряду на будівництво);

– кредиторів.

Інвесторам в умовах ринку надається широке коло повноважень відповідно до їх економічної самостійності. Це, перш за все, визначення цілей, спрямованості, видів та обсягів інвестицій, визначення складу інших учасників інвестиційної діяльності. Законодавством передбачена заборона втручання державних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відносин між суб’єктами інвестиційної діяльності.

Інвестиційні можливості економіки, що нормально функціонує, визначаються мотивацією різних груп інвесторів.

В основі інвестиційної діяльності приватних інвесторів лежить їх ставлення до рівня власного добробуту та заощадження.

На початку 20-го сторіччя Ірвіном Фішером була розроблена теорія заощаджень та добробуту, який зробив ряд припущень щодо заощадження та споживання домогосподарств.

1. Початковий добробут, потік та процент прибутку є головними чинниками, що визначають пересічне життєве споживання домогосподарств і визначають усі життєві ресурси.

2. Споживання не залежить від тимчасової структури прибутку.

3. Зміни у прибутку за певний рік можуть лише несуттєво впливати на всі життєві ресурси, а, отже, і на споживання у будь-якому році.

4. Майбутній прибуток матиме значення для поточного споживання і впливає на всі життєві ресурси.

5. Домогосподарства будуть розподіляти свій життєвий прибуток між роками так, щоб одержати найбільше задоволення [5, с. 187].

Мілтон Фрідман (теорія перманентного прибутку) у 50-і роки додав до теорії Фішера припущення про те, що домогосподарства бажають мати сталий рівень споживання весь час і, зрозуміло, хочуть мати його настільки великим, наскільки можуть це дозволити. Найбільший рівень споживання, що можуть собі дозволити домогосподарства, – це ануїтет (щорічні постійні грошові надходження) усіх життєвих ресурсів.

Цей ануїтет Фрідман назвав перманентним прибутком і довів, що щорічне споживання домогосподарств буде дорівнювати їх перманентному прибутку.

Заощадження, за Фрідманом, є різницею між щорічним прибутком, що спостерігається (дійсним) і перманентним прибутком. Перманентний прибуток є константою (як і всі життєві ресурси), тому споживання теж є постійним. Флуктуації прибутку, що спостерігаються, викликають зміни не у споживанні, а у заощадженні. Високоприбуткові роки, в які прибуток, що спостерігається, вищий перманентного, будуть також роками високого рівня заощаджень, і навпаки. Добробут буде зростати у високоприбуткові роки та зменшуватися у низькоприбуткові.

Франко Модігліані (гіпотеза життєвого циклу) припустив, що домогосподарства бажають розділити своє споживання рівномірно протягом усього життя, але з тенденцією до підвищення. Він також припустив, що трудові прибутки домогосподарства протягом життя мають вигляд горба з пологим і крутим боками. Прибутки зростають до виходу господарів на пенсію, після – знижуються досить різко.

Домогосподарства мають від’ємне заощадження та малоприбуткові роки на початку трудової діяльності господарів, високе заощадження та високоприбуткові роки у середині, від’ємне заощадження та малоприбуткові роки з виходом господарів на пенсію. Добробут на початку падає нижче нуля, бо домогосподарства позичають під майбутні прибутки, після цього піднімається до піка, потім – падає до нуля.

Сьогодні всі три теорії утворюють єдину перманентно-прибуткову теорію життєвого циклу, яка є теоретичною основою вивчення інвестиційної діяльності приватних інвесторів.

Розглянемо дві основні теорії, що застосовуються для пояснення інвестиційної діяльності нефінансових фірм (підприємницька інвестиційна діяльність), – теорію граничної ефективності інвестування (теорію Кейнса) та теорію Тобіна.

При поясненні інвестиційної діяльності фірм Кейнс у своїй праці «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» виходив із припущення, що фірми намагаються максимізувати прибуток у будь-якому році, що розглядається. З точки зору інвестування, фірма повинна знайти для себе такий рівень активів та заборгованості, який буде максимізувати її прибуток. Фірма обмежена у виборі цього рішення двома чинниками.

По-перше, рівень її заощаджень є постійним протягом короткого терміну, тому, купуючи додаткові активи (інвестуючи), фірма змушена запозичати кошти.

По-друге, у фірми є тільки обмежений список нових активів, про які вона має достатню інформацію.

Джеймс Тобін розвинув альтернативну теорії Кейнса версію. Він припустив, що менеджери фірм намагаються максимізувати ринкову вартість акціонерного капіталу, а не поточного прибутку.

Ринкова вартість власного капіталу фірми визначається як різниця між ринковою вартістю активів та всіх боргів. Для фірм, акції яких обертаються на ринку цінних паперів, цей показник дорівнює добутку кількості акцій на їх ринкову ціну. Економісти визначають вартість власного капіталу фірми через ринкову оцінку всіх очікуваних прибутків акціонерів, тобто дисконтовану вартість поточних та майбутніх прибутків фірми.

За теорією Тобіна, фірма може намагатися знайти такий обсяг активів та боргів, який буде максимізувати ринкову вартість її власного капіталу. При цьому вона матиме такі ж обмеження, що й у теорії Кейнса: скінчену множину активів, про які фірма добре інформована, та необхідність фінансування додаткових активів шляхом запозичення капіталу.

Фірма буде підтримувати покупку активів (інвестувати) та запозичати капітал, поки кожний новий придбаний актив збільшує ринкову вартість акціонерного капіталу.

Це твердження може уточнюватися за допомогою так званого коефіцієнта Тобіна (звичайно позначається символом q), що є відношенням ринкової вартості активів фірми (інвестиційних проектів) до ціни їх купівлі (дійсної вартості витрат на інвестиції).

Розрізняють економіки з нульовими чистими інвестиціями, чисті інвестиції з достатніми та від’ємними величинами. Суспільство з нульовими чистими інвестиціями характеризується умовами, при яких економіка не зростає і запаси капіталу залишаються сталими. В економіці з достатніми сталими інвестиціями відбувається класичне розширене відтворення, повністю відтворюються елементи основного та оборотного капіталу, а також капіталізується частина національного доходу. А якщо чисті інвестиції становлять від’ємну величину, тоді в економіці не забезпечується відтворення зношених засобів виробництва новими, відбувається скорочення товарних запасів, суспільство споживає більший за обсягом чистий продукт, ніж виробляє [3, с.65-67]. Сучасна економіка України якраз і відображає стан суспільства з від’ємною величиною чистих інвестицій.

Держава виступає в ролі інвестора за наступних умов:

– як інвестор – бере на себе функції інвестора тих галузей економіки і виробництв, продукція яких має загальнонаціональний характер і відповідно до законодавства може вироблятися на державних підприємствах або підприємствах, приватизація яких проводитиметься найближчим часом;

– фінансування тих галузей та виробництв, де держава є замовником та споживачем продукції (оборонна промисловість, об’єкти державної інфраструктури, магістралі, термінали);

– функції інвестора в соціальній сфері, особливо при фінансуванні продукції агропромислового комплексу;

– держава тимчасово може інвестувати ті виробництва, де спостерігається спад виробництва (агрегати, вузли, запасні частини, які споживаються вітчизняними підприємствами);

– держава може інвестувати розвиток виробництв, доцільність яких обґрунтовується ринковою кон’юнктурою (з метою отримання прибутку).

Зростаюче недофінансування сектора економічної інфраструктури державою, з одного боку, та все більш низька ефективність функціонування державних підприємств у даному секторі – з іншого, обумовили пошук урядами багатьох країн світу виходу із становища, що склалося.

Приблизно в один і той же час (70-і роки) багато з них прийшли приблизно до однакового висновку про необхідність залучення до сектора економічної інфраструктури приватного капіталу, конкретні способи та умови якого досить різноманітні:

– приватизація об’єктів економічної інфраструктури;

– контракти на управління цими об’єктами приватними структурами;

– лізинг об’єктів;

– створення спільних підприємств за участю державних та приватних структур в секторі економічної інфраструктури;

– державні концесії і т.д.

Найбільш радикальним способом із перерахованих вище є приватизація, однак вона пов’язана з високими ризиками як для держави, так і приватних структур, може породжувати великі витрати для суспільства, створювати політичну спрямованість економічних перетворень.

Найменш «революційною» формою залучення приватних структур є контракти на управління об’єктами економічної інфраструктури, але при цьому фінансування створення самих об’єктів, як і раніше, здійснюється з державного бюджету, що не викликає радикального оздоровлення державних фінансів. Проміжне положення замають такі форми, як лізинг, спільні підприємства та державні концесії.

Державні концесії буквально передбачають передачу (уступку) державою своїх прав приватній структурі на здійснення тих чи інших господарських операцій на обумовлений термін.

У секторі економічної інфраструктури передаватися (уступатися) можуть:

– уже створені за рахунок держави об’єкти для їх експлуатації (використання) приватними інфраструктурами (операційна концесія);

– права на створення таких об’єктів та їх подальшу експлуатацію (інвестиційна концесія).

У реальному житті найчастіше мають місце змішані форми концесії. Наприклад, держава передає приватній структурі автомобільну дорогу, але з вимогою її реконструкції та розширення. Чи мова може йти про передачу одного об’єкта (наприклад, автомобільної дороги) з умовою, що приватна компанія побудує протягом року ще один об’єкт (дорогу).

Зрозуміло, що будь-яка інвестиційна концесія має для приватної компанії значення тільки в тому випадку, якщо створений об’єкт буде нею експлуатуватися (тобто, ця концесія є одночасно операційною). Класична форма державної концесії в секторі економічної інфраструктури – концесія на основі так званого контракту ВОТ (Build, Operate, Transfer). Як видно із назви контракту, приватна структура, що виступає концесіонером, здійснює будівництво об’єкта (Build), його експлуатацію (Operate) та передачу державі після закінчення терміну концесії (Transfer). Інколи під абревіатурою ВОТ розуміється будівництво об’єкта, володіння ним протягом певного (концесійного) періоду (Own) і подальша передача його державі.

Зустрічається також абревіатура ВООТ (Build, Own, Operate, Transfer). За контрактом ВООТ після завершення будівництва об’єкта здійснюється одночасно і володіння ним, і його експлуатація протягом концесійного періоду. Усі ці назви контрактів (ВОТ, ВООТ) нерідко називають «формулою Озала», бо вони виникли в Турції на початку 80-х років та були розроблені урядом, який очолював Тургат Озал [9, с.21-23].

Держава впливає на інвестиційну діяльність як прямо через державний сектор економіки, так і опосередковано – через свої інститути (органи виконавчої влади, Національний банк, Фонд державного майна, Інноваційний фонд, інші позабюджетні фонди, антимонопольний комітет, органи держарбітражу).

Висновки

Суб'єктами інвестиційної діяльності є: інвестори (замовники); виконавці робіт (підрядники); користувачі об'єктів інвестиційної діяльності; постачальники товарно-матеріальних цінностей, обладнання та проектної продукції; юридичні особи (банківські, страхові та посередницькі організації, інвестиційні фонди та компанії та ін.); громадяни України; іноземні юридичні та фізичні особи, держави та міжнародні організації.

Суб'єкти інвестиційної діяльності діють в інвестиційній сфері, де здійснюється практична реалізація інвестицій. До складу інвестиційної сфери включаються: 1) сфера капітального будівництва, яка об'єднує діяльність замовників-інвесторів, підрядників, проектувальників, постачальників обладнання, громадян, зайнятих у сфері індивідуального та кооперативного житлового будівництва та інших суб'єктів інвестиційної діяльності); 2) екологічна сфера; 3) інноваційна сфера; 4) сфера обігу фінансового капіталу (грошового, позикового та фінансових зобов'язань у різних формах); 5) сфера реалізації майнових прав суб'єктів інвестиційної діяльності.

Інвесторові надане право володіти, користуватись та розпоряджатись об'єктами та результатами інвестиційної діяльності, у тому числі здійснювати торговельні операції та реінвестування. Інвестор може придбати необхідне йому майно за цінами та на умовах, що визначаються за домовленістю, без обмежень щодо обсягу та номенклатури, якщо такі угоди не суперечать законодавству України. Інвестор може передати за угодою (контрактом) свої права щодо інвестицій, їх результатів юридичним та фізичним особам, державним та муніципальним органам.

Список використаної літератури

1. Інвестування української економіки: Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. — К.: Віпол, 2005. — 440 с.

2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. — К.: Знання, 2005. — 470 с.

3. Гончаров А. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 329 с.

4. Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 163 с.

5. Данілов О. Інвестування: Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. — К.: Видавничий дім "Комп’ютерпрес", 2001. — 362 с.

6. Мойсеєнко І. Інвестування: Навчальний посібник/ Ірина Мойсеєнко,. — К.: Знання , 2006. — 490 с.

7. Сазонець І. Л. Інвестування: міжнародний аспект/ І. Л. Сазонець, В. А. Федорова; М-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 270 с.