Об’єктна-складова муніципального виборчого процесу в Україні

Вступ.

1. Поняття об’єктно складової муніципального виборчого процесу.

2. Об’єкти муніципального виборчого процесу.

3. Реформування конституційно-правового розвитку місцевого самоврядування та виборчого процесу: проблеми і стратегії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Конституція України закріплює систему місцевого самоврядування, в якій роль системоформуючого фактору і базового елементу відіграє територіальна громада, що складається шляхом природнього розселення громадян України та інших фізичних осіб в населених пунктах. Таке розселення людей відбувається шляхом реалізації громадянами права на свободу пересування і вільного вибору місця проживання, що гарантується ст. 33 чинної Конституції.

Територіальна громада функціонує безпосередньо або через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні і міські ради та їх виконавчі органи (виконавчі комітети, міські адміністрації). Спільні інтереси територіальних громад в районах та областях представляють районні та обласні ради. Безпосередньо громади реалізують свої права на сільських, селищних і міських референдумах; на виборах відповідних депутатів, сільських, селищних і міських голів; на громадських обговореннях проектів рішень органів місцевого самоврядування; за допомогою громадських ініціатив тощо.

Територіальні громади наділені чинною Конституцією різними функціями і повноваженнями у галузі фінансово-економічного, соціально-культурного, громадського, екологічного та інших сферах місцевого життя. Вони безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють відповідним майном; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції (ч. 1 ст. 143 Конституції).

1. Поняття об’єктно складової муніципального виборчого процесу

Одним з пріоритетних завдань на сучасному етапі розвитку місцевого самоврядування в Україні є створення належних умов для здійснення громадянами свого конституційного права обирати органи місцевого самоврядування та бути обраними до їх складу. Стаття 140 Конституції України передбачає здійснення місцевого самоврядування територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні та міські ради. Безумовно, що право та реальна можливість обирати своїх представників до органів місцевого самоврядування, які покликані здійснювати поточну діяльність та вирішувати безліч нагальних питань на місцях, є одним із найголовніших для розвитку демократичних процесів в Україні та наближення українського законодавства (зокрема, з питань організації місцевого самоврядування) до європейських і світових стандартів. [3, c. 14-16].

Однією зі сфер одночасного масового вияву правової культури громадян України є виборчий процес. Виходячи із загальнотеоретичних підходів до структури правової культури, слід відзначити, що правова культура виборчого процесу містить у собі загальні складові правової культури, які функціонують у сфері виборчого права, а саме: виборче право як система норм; виборче законодавство; правовідносини, які виникають під час підготовки та проведення виборів; правосвідомість учасників виборчого процесу, їх правозастосовчу діяльність; правові установи, що забезпечують реалізацію виборчих прав громадян (виборчі комісії, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, судові органи); правотворчу діяльність у сфері виборчого права; правову ідеологію, правову психологію та правову поведінку учасників виборчого процесу під час реалізації своїх виборчих прав.

Під поняттям виборчий процес слід розуміти процес здійснення громадянами, які мають право голосу, взаємопов’язаних, логічно послідовних, юридично унормованих, визначених у часі виборчих процедур щодо підготовки та проведення виборів з метою забезпечення реалізації своїх виборчих прав.

До суб’єктів виборчого процесу необхідно відносити тих його учасників, які згідно з Конституцією України наділені правом обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (відповідно активним і пасивним виборчим правом), а також політичні партії, що, сприяючи формуванню і виявленню волі громадян, беруть участь у виборчому процесі. Отже, суб’єктами виборчого процесу слід вважати: громадян України, які мають право голосу (виборців); кандидатів на виборні посади; політичні партії, виборчі блоки політичних партій, від яких зареєстровано кандидатів на виборні посади.

До учасників виборчого процесу, крім його суб’єктів, слід віднести: виборчі комісії; органи державної влади та органи місцевого самоврядування у випадках, передбачених законом; довірених осіб кандидатів, уповноважених осіб політичних партій, виборчих блоків політичних партій, представників кандидатів, політичних партій, виборчих блоків політичних партій (залежно від виду виборів) у Центральній виборчій комісії з правом дорадчого голосу; розпорядників виборчих фондів; офіційних спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу; засоби масової інформації; установи, на території яких утворюються виборчі дільниці для громадян з обмеженими можливостями пересування; підприємства електрозв’язку, поліграфічні підприємства; осіб, залучених виборчими комісіями для організаційного, правового, технічного забезпечення їх діяльності; організації, що здійснюють соціологічні дослідження та опитування виборців; офіційних спостерігачів іноземних держав тощо.

Таким чином, учасниками виборчого процесу, крім його суб’єктів, є установи, організації, державні та недержавні органи, окремі особи, які згідно з виборчим законодавством України мають певні права та обов’язки щодо забезпечення підготовки і проведення виборів, реалізації виборчих прав громадян.

Загальний склад обласної ради визначається з урахуванням кількості районів, міст обласного значення, що входять до складу області. Райони, міста обласного значення повинні мати в обласній раді рівну кількість депутатських мандатів. При цьому у разі наявності в області до 15 (включно) районів, міст обласного значення кожний район, місто обласного значення має бути представлено в обласній раді не менш як 4 депутатами, від 16 до 30 (включно) — 3 депутатами, понад 30 — 2 депутатами. При цьому загальний склад обласної ради не повинен перевищувати 200 депутатів.

Найбільш демократичним способом формування органів місцевого самоврядування є вибори. В Україні шляхом виборів формуються сільські, селищні і міські ради та заміщуються посади сільських, селищних і міських голів. Виборний порядок формування районних та обласних рад як органів самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, також випливає із змісту і духу Конституції. Проте особлива природа і роль цих рад вимагає диференційованого підходу до порядку їх формування, на що вказують перехідні положення Основного Закону (ч. 2 п. 8).

За Конституцією депутатів сільських, селищних і міських рад, сільських, селищних і міських голів обирають жителі сіл, селищ і міст на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Наступні вибори депутатів і голів мають відбутися у березні 1998 p., як зазначено в ч. 1 п. 8 Перехідних положень Конституції. Основний Закон передбачає як чергові (через 4 роки), так і позачергові (до закінчення 4-річного терміну) комунальні вибори. Верховна Рада України призначає чергові і позачергові вибори до органів місцевого самоврядування (п. 30ст. 85 Конституції). Позачергові вибори депутатів і голів можуть проводитися тільки одночасно.

В політико-правовому механізмі діяльності органів місцевого самоврядування особлива роль належить правовим гарантіям захисту їх прав і законних інтересів. Конституція України закріплює різні механізми цього захисту, які забезпечують органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Правові гарантії захисту прав і законних інтересів місцевого самоврядування поділяються на конституційні і судові[6, c. 12-13].

Конституційні гарантії полягають у тому, що Конституція покладає на органи державної влади обов'язок захищати і гарантувати місцеве самоврядування. Для цього органи законодавчої і виконавчої влади наділені відповідними повноваженнями з питань контролю за діяльністю інших органів. Так, Верховна Рада України може своїм парламентським контролем гарантувати права і законні інтереси місцевого самоврядування від зазіхань на них органів виконавчої влади.

Певні конституційні гарантії захисту для місцевого самоврядування можуть забезпечити органи виконавчої влади, насамперед, глава держави — Президент України і Кабінет Міністрів України у межах їх контрольних повноважень. Так, Президент України може накласти вето на прийнятий Верховною Радою закон, якщо він, наприклад, порушує конституційні функції і повноваження територіальних громад.

Конституційні гарантії захисту прав і законних інтересів місцевого самоврядування приводяться в дію частіше у випадках політичних конфліктів між органами законодавчої і виконавчої влади. Тому конституційні гарантії не є достатніми, хоч і дуже важливими. Органи місцевого самоврядування можуть звертатися за захистом до органів законодавчої і виконавчої влади, але їх звернення не є підставою для відповідного реагування.

Вибори органів місцевого самоврядування є вільними: виборцям гарантується вільне волевиявлення. Право голосу на комунальних виборах мають громадяни України, які досягай на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Кожен громадянин, який має право голосу, може бути обраним в органи місцевого самоврядування.

Конституція встановлює несумісність між заняттям посад Президента України (ч. 4 ст. 103), членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 120), професійних суддів (ч. 2 ст. 127) і представницьким мандатом чи діяльністю в органах місцевого самоврядування. Закони України встановлюють і в інших випадках несумісність між державною та самоврядною діяльністю, що, безперечно, свідчить про існування "розподілу влади" між державним управлінням і місцевим самоврядуванням. Порядок організації і проведення комунальних виборів регулюється законом[2, c. 95-97].

2. Об’єкти муніципального виборчого процесу

У виборчому процесі важливе значення надається виборчим документам – письмовим документам, складання яких передбачено законами про вибори для реалізації етапів виборчого процесу, регулювання виборчих процедур, визначення статусу і відносин між суб’єктами виборчого процесу та іншими його учасниками. Виборчі документи, з огляду на безумовність їх складання та застосування у виборчому процесі, можна класифікувати як обов’язкові та необов’язкові.

Виборці як суб’єкти виборчого процесу повинні мати високий рівень правової культури, правових знань, які забезпечать їх кваліфіковану та ефективну участь у виборчому процесі відповідно до чинного виборчого законодавства не лише під час здійснення свого волевиявлення в день голосування, а й під час виконання функцій як інші учасники виборчого процесу: члени виборчих комісій, кандидати на виборні посади, їх довірені особи, уповноважені особи політичних партій, виборчих блоків партій, офіційні спостерігачі тощо. [1, c. 129-130].

Участь партій та виборчих блоків у виборах до органів місцевого самоврядування є чи не головною відмінністю нового Закону. Зокрема, в ст. 10 чітко вказано, що «право висування кандидатів… реалізується… через місцеві організації партій (блоки) або шляхом самовисування у випадках, передбачених цим Законом». Таким чином, тільки представники реальних політичних сил (або самовисуванці) можуть балотуватися до органів місцевого самоврядування. Нагадаю, що в старому Законі (ст. 7) висувати кандидатів могли збори виборців, трудові колективи, громадські організації; новий Закон такої можливості не передбачає.

У новому Законі значно розширено й конкретизовано поняття суб’єктів виборчого процесу (ст. 12), статус та порядок утворення виборчих комісій (ст.ст. 20, 21, 22), повноваження Центральної виборчої комісії (ст. 23), статус членів виборчої комісії (ст. 27) та інші конкретні питання організації виборчого процесу. Водночас, слід зазначити, що відсутність нового Закону про ЦВК не дозволяє кардинальним чином реформувати виборчий процес, зокрема, відносини ЦВК із місцевими виборчими комісіями.

Важливим нововведенням є зазначена в п. 2 ст. 14 норма про те, що чергові вибори депутатів та сільських, селищних, міських голів відбуваються одночасно з виборами народних депутатів України, що дозволяє майже одночасно сформувати чи не всю владну вертикаль в Україні.

Надзвичайно велику роль для демократизації виборчого процесу, а особливо для запобігання різноманітним порушенням в частині ведення передвиборної агітації, відіграє ст. 56 нового Закону. В ній, порівняно з ст. 38 попереднього Закону, значно обмежені можливості зловживання службовим становищем під час ведення передвиборної агітації. Розділ VIII («Передвиборна агітація») нового Закону є набагато повнішим та конкретнішим, ніж відповідний розділ попереднього.

Слід звернути увагу на питання статусу та повноважень офіційних спостерігачів на виборах до органів місцевого самоврядування. У Законі України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 14 січня 1998 р. офіційні спостерігачі згадуються (побіжно) тільки в двох статтях – 21 і 43. Таким чином, у старому Законі статус офіційних спостерігачів був фактично невизначений, що створювало певні правові колізії. Таку невідповідність європейській та світовій практиці усунув новий Закон, який містить досить детальний перелік повноважень та обов’язків офіційних спостерігачів (ст. 61) та їх правовий статус (ст. 60). Отже, норма нового Закону відповідає сучасним вимогам та слугує як для запобігання порушенням виборчого законодавства на виборах до органів місцевого самоврядування (шляхом діяльності офіційних спостерігачів), так і для уникнення правових суперечностей у майбутньому.

Водночас, до нового Закону потрапила норма із Закону «Про внесення змін до Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 16 лютого 1999 р., де передбачене скорочення тривалості голосування на 3 години (з 8 до 20 год.). Нагадаю, що у попередній редакції тривалість голосування була встановлена з 7 до 22 год. Як свідчить практика, зокрема виборів 2002 р., чимало виборців не встигли взяти участь в голосуванні саме через скорочення його тривалості й були змушені лишатися на дільницях навіть після їх закриття. Таким чином, на думку авторів, норма стосовно скорочення тривалості голосування, хоча й дозволяє певним чином полегшити роботу виборчих комісій (оскільки скорочується тривалість їх робочого дня), є невиправданою з точки зору інтересів виборців.[8, c. 138-139].

3. Реформування конституційно-правового розвиткумісцевого самоврядування та виборчого процесу: проблеми і стратегії

Для вирішення конституційно-правових проблем розвитку місцевого самоврядування можуть бути застосовані технології конституційної модернізації та конституційної реформи.

В тих випадках, коли конституційно-правові проблеми є продуктом протиріччя між формальним та фактичним статусом місцевого самоврядування, вони можуть вирішуватися — в залежності від політичного режиму та його інтересів — шляхом проведення конституційної модернізації, тобто вдосконалення конституційної моделі самоврядування.

В інших випадках, якщо ці проблеми виникають через системні протиріччя цивілізаційного, суспільно-політичного чи інституційно-правового характеру, що потребують структурно-функціональних змін в організації та діяльності органів місцевого самоврядуванні, застосовуються технології конституційної реформи.

Досвід країн Центральної і Східної Європи, Балтії вказує на те, що в них був обраний, в одних випадках, шлях конституційної модернізації місцевого самоврядування (Угорщина), а в інших випадках — конституційного реформування місцевого самоврядування (Польща).

В Україні конституційно-правові проблеми розвитку місцевого самоврядування, насамперед, пов'язані із впровадженням європейської моделі самоврядування та його реформуванням. Вони також кореняться в політичних причинах, пов'язаних із зміною політичного режиму, що склався після Помаранчевої революції-2004. Насамкінець, ці проблеми мають інституційно-правову складову, що є наслідком змішування в системі конституційного законодавства про місцеве самоврядування принципів і понять, характерних для радянського, пострадянського та новодемократичного права.

Однак, не дивлячись на наявність системних протиріч в конституційно-правовому розвитку місцевого самоврядування протягом тривалого часу, попередній авторитарно-олігархічний режим, ніколи не ставив перед собою завдань за межами муніципальної модернізації. Хоча на словах не раз говорилося про муніципальну реформу.

Нова влада фактично започаткувала в 2005 р. муніципальну реформу, зокрема, її перший етап — реформу адміністративно-територіального устрою. Робота над проблемами цієї реформи продовжується різними публічними організаціями та установами[5, c. 53-54].

Практика свідчить, що сьогодні немає серйозних проблем з розробкою конституційно-правових моделей реформування місцевого самоврядування. Є проблеми з прийняттям рішень щодо реформування самоврядування та впровадженням вищезгаданих моделей. Очевидно, що прийняття цих рішень буде простішим, якщо буде знайдено ефективний механізм їх впровадження. Цей механізм слід шукати, як і намічалось авторами реформування місцевого самоврядування в 2005 р., на шляху реформи суспільного типу, тобто із залученням всіх наявних інтелектуальних, громадських та інших сил народу.

Реалізація суспільного типу реформ в Україні, зокрема, місцевого самоврядування, ускладнюється тим, що ця ідея наштовхується на необхідність сприйняття майже 70% громадян традиційної політичної культури, які не мають більш-менш стійких навичок участі в управлінні державними і місцевими справами. Цих людей легко налаштувати проти реформування місцевого самоврядування, маніпулювати їх незрілою суспільною свідомістю і т.д. Як правило, це громадяни, які від радянського і пострадянського минулого — внаслідок систематичного приниження авторитарно-олігархічною владою їх публічної честі та гідності — успадкували переконання про свою безправність та незахищеність, а тому не здатні боротися проти сваволі чиновників, брати реальну участь в реформах тощо.

Проте не тільки традиційна політична культура українських громадян стоять на перешкоді суспільної реформи в сфері конституційно-правових проблем розвитку місцевого самоврядування. Є й інші перехідні політичні культури громадян, що також цьому перешкоджають: радикально-популістська, неототалітарна, олігархічна, номенклатурна і т.д. Для успішного проведення вищезгаданої реформи необхідно ці перехідні політичні культури цілеспрямовано трансформувати в класичні політичні ідеології: соціал-реформізм (соціал-демократизм), лібералізм та консерватизм. Це — питання часу та відповідних засобів.

Таким чином, конституційно-правові проблеми розвитку місцевого самоврядування в Україні потребують не стільки інституційно-правових, скільки цивілізаційних і політичних засобів впливу.

Стратегічні підходи. Україні потрібна повноцінна муніципальна реформа, але без конституційної реформи місцевого самоврядування її неможливо провести. Стратегія конституційної реформи самоврядування може бути двояка: реформа-мінімум і реформа-максимум.

Реформа-мінімум означає внесення в Конституцію лише окремих змін, які необхідні для зрушення муніципальної реформи, що може розтягнутися на 5-10 років. Тоді як реформу-максимум слід розуміти, як повне реформування засад місцевого самоврядування в Конституції, яке можливе лише шляхом всеукраїнського конституційного референдуму, оскільки зачіпає її розділ перший.

Аналіз законопроектів про конституційну реформу місцевого самоврядування — № 3207-1 від 8 грудня 2004 р. та № 3207-1П2 від 23 грудня 2005 р. — вказує на те, що ці проекти побудовані на стратегії реформи-мінімум. Крім іншого, їх положення носять дещо кон'юнктурний характер, а тому й не дивно, що вони були розкритиковані вітчизняними та зарубіжними експертами.

В нинішніх умовах питання про стратегію конституційної реформи місцевого самоврядування залишається відкритим. Це значить, що діюча влада повинна мати в запасі проекти як реформи-мінімум, так і реформи-максимум[5, c. 62-64].

Як вже зазначалось, конституційна реформа місцевого самоврядування має бути тільки початком повномасштабної муніципальної реформи європейського рівня, про яку політики і вчені говорять чи не з 1991 р. і яку держава не може реалізувати всі роки Незалежності. Муніципальна реформа не може проводитися шляхом відповідного вдосконалення закону "Про місцеве самоврядування в Україні", бо це означало б не реформу, а звичайну муніципальну модернізацію. Україна могла б піти по шляху створення Муніципального кодексу, як свого часу пропонувалось Радою Європи, але це справа довготривала і головне: тут потрібен новодемократичний досвід розвитку місцевого самоврядування, який тільки накопичується.

Тому цілком логічно здійснити муніципальну реформу в Україні на підставі ряду законодавчих актів: про місцеве самоврядування громад, про місцеве самоврядування районів та про місцеве самоврядування областей, як це пропонується політиками і громадськістю.

Таким чином, проблеми конституційно-правового розвитку місцевого самоврядування в Україні є результатом:

1) впливу багатьох негативних факторів і причин, які в кінцевому рахунку привели до величезного розходження між конституційним та фактичним статусом самоврядування;

2) неналежного, а часом і безвідповідального ставлення влади до проблем цього розвитку протягом останніх 8-10 років;

3) штучного усунення значної маси громадян від участі в місцевому самоврядуванні.

Тому перед діючою владою, яка спирається на народ і несе перед ним відповідальність, необхідно вирішити низку стратегічних завдань та визначити пріоритети з ключових питань конституційно-правового розвитку місцевого самоврядування[4, c. 141].

Висновки

Після проголошення державної незалежності України перед суспільством і державою постали важливі проблеми, пов'язані з розбудовою місцевого самоврядування як одного з ключових елементів взаємодії територіальних громад, держави та особи. У колі цих проблем особлива роль належить утвердженню правових засад місцевого самоврядування відповідно до Конституції України 1996 p., яка фактично вивела місцеве самоврядування на рівень одного з провідних інститутів демократичного конституційного ладу.

Місцеве самоврядування, як і парламентаризм, розподіл влади, незалежні суди та інші атрибути демократичного політичного режиму, поступово входить в політико-правове життя українського суспільства.

Представницькими органами місцевого самоврядування в територіальних громадах є сільські, селищні і міські ради. Вони повноважні представляти і захищати інтереси територіальних громад як в державних органах, так і у відносинах з інститутами громадського суспільства.

Чинна Конституція наділяє сільські, селищні і міські ради відповідними функціями і повноваженнями, які є основою їх практичної діяльності. Такі представницькі органи є провідною формою реалізації завдань територіальних громад і тому вони передусім наділені правом виступати від імені громад. Мова йде про функції і повноваження територіальних громад, закріплені в ч. 1 ст. 143 чинної Конституції України, а також про інші її положення щодо органів самоврядування.

Сільським, селищним і міським радам можуть передаватися окремі повноваження місцевих органів виконавчої влади. З питань здійснення цих повноважень вони підконтрольні відповідним органам влади.

Сільські, селищні і міські ради працюють сесійно, а також через постійні комісії і депутатів.

Сесії сільських, селищних і міських рад складаються з пленарних засідань та засідань постійних комісій. На сесіях рад вирішуються найважливіші питання місцевого значення, що турбують територіальні громади.

Сільські, селищні і міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Ці рішення з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються місцевими державними адміністраціями у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Перша сесія новообраної ради скликається відповідною територіальною виборчою комісією. На пленарних засіданнях ради головує відповідний сільський, селищний і міський голова.

Особливості функціонування Київської і Севастопольської міських рад визначаються окремими законами про місцеве самоврядування в цих містах. В містах з районним поділом питання про створення районних рад віднесено до компетенції міських рад. Це і зрозуміло, оскільки населення районів у містах не складає самостійних громад: вони можуть створюватися міськими радами.

Список використаної літератури

1. Іщенко О. Місцеве самоврядування: світовий досвід та особливості української моделі: громадсько-політична література/ Олексій Іщенко,; Ред. М. Верменчук; Ін-т законодавчих передбачень і правової експертизи. — К., 2003. — 603 с.

2. Біленчук П. Місцеве самоврядування в Україні: Муніципальне право: Навчальний посібник для вузів/ Петро Біленчук, Віктор Кравченко, Микола Підмогильний; Європ. ун-т управл., безпеки та інформ.-правових технологій; Т-во науковців по сприянню муніципальній реформі "Юрблагодійконсалтинг". — К.: Атіка, 2000. – 302 с.

3. Кампо В. Місцеве самоврядування в Україні: брошура/ Володимир Кампо,; Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (гол. ред.), Ф.Г. Бурчак, В.В. Цвєтков та ін.; НАНУ, Ін-т держ. і права ім. В.М.Корецького . — К.: Ін Юре, 1997. — 32 с.

4. Місцеве самоврядування: 10 років здобутків/ Фонд сприяння місцевому само-врядуванню України при президентові України; Ред. М. Пухтинський. — К.: Атіка, 2002. — 367 с.

5. Місцеве самоврядування в Україні: історія, стан, перспективи: Зб. матеріалів/ Укл. Олег Бабенко,. — Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2006. — 124 с.

6. Місцеве самоврядування в Україні: досвід, проблеми, перспективи: Укл. Євген Дмитрович Прудченко; Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека. — Дніпропетровськ. – 2006. — 55 с

7. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. — 338 с.

8. Прієшкіна О. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання безпосередньої демократії: Навчальний посібник/ Ольга Прієшкіна,. — К.: Кондор, 2004. — 332 с.

9. Ткачук А. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід: Посібник/ А.Ткачук, Р.Агранофф, Т.Браун; Пер. В.Поліщук. — К.: Заповіт, 1997. — 186 с.