Опришківський рух на Прикарпатті

Вступ

Розділ перший.

Джерела та історіографія дипломної роботи.

1.1. Джерельна база.

1.2. Історіографія.

Розділ другий.

Опришківський рух на Прикарпатті у ХVІІ столітті.

2.1. Становище селянства краю під гнітом першої Речі Посполитої.

2.2. Особливості антифеодальної боротьби селян.

2.3. Опришківський рух під впливом Хмельниччини.

2.4. Наростання опришківського руху в кінці ХVІІ століття.

Розділ третій.

Олекса Довбуш як ватажок опришківського руху у ХVІІІ столітті.

3.1. Посилення феодального гніту з боку польської шляхти.

3.2. Опришківський рух під проводом Олекси Довбуша з огляду на реальні історичні факти.

3.3. Постать Олекси Довбуша в народних оповіданнях.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми

Зараз, коли Україна постала і розвивається як незалежна держава, існує потреба глибокого осмислення її складної, суперечливої, і, той же час героїчної минувшини. Чи не найважливішим проявом погляду щодо історичного минулого української нації, є історична пам’ять, що покликана зберігати в свідомості народу інформацію про минулі часи, особливо ті, що стосуються боротьби кращих представників нації за свої права, за свободу, як кожної людини так і народу в цілому.

Однією із важливих сторінок боротьби української нації за національні та соціальні права є опришківський рух, що відбувався на Прикарпатті в другій половині ХVІІ століття і продовжувався впродовж ХVІІІ століття. Опришківський рух це дійсно унікальне явище в історії українців, насамперед селянства. Впродовж тривалого часу, боротьба опришків проти соціального і національного поневолення знаходила своє вираження в народній пам’яті. Скільки було складено пісень, легенд, переказів про опришківські виступи, але чи найбільше в народному фольклорі відображена постать самого Олекси Довбуша – найбільш яскравого представника опришківства. Місця пов’язані з опришківство, Довбушем, для багатьох поколінь українців стали майже святими. Численні полонники-туристи прагнуть відвідати музей Олекси Довбуша на його батьківщині в селищі Печеніжин, що недалеко від Коломиї Івано-Франківської області, село Космач що на Косівщині де загинув Олекса Довбуш, знамениту Чорногору, скелі Довбуша та інші місця, але такий підвищений інтерес до постаті Олекси Довбуша та опришківського руху завжди наштовхувався на певні проблеми. Перша проблема, яка завжди поставала – це проблема співвідношення міфологічного і реалістичного погляду на феномен опришківства. Звичайно, що тут в розв’язанні даної проблеми важливу роль відіграла історична наука, бо лише вчені історики опираючись на реальні історичні події і факти могли і можуть робити об’єктивні висновки щодо оцінки опришківського руху.

Друга проблема осмислення опришківського руху пов’язана із питанням і відношенням соціальної та національної мотивації боротьби опришків. На превеликий жаль, на декого з бажаючих зрозуміти опришківство, останнє поставало я, ватаги таких собі розбійників. Для інших це лише виразники антифеодальної боротьби селян проти панів поневолювачів. Для третіх опришки це народні месники які виборювали права прикарпатських українців від утисків польської тогочасної Речі Посполитої.

Рівень вивчення проблеми.

Тема опришківського руху вже давно стала предметом дослідження істориків. Слід зауважити, що нею цікавилися як польські так і українські історики. Звісно що, польські історики дивилися на цю проблему з позиції так званої цивілізованості поляків по відношенню до українців, всіляко принижуючи феномен опришківства. Щодо українських істориків, то в ній чи іншій мірі, ми знаходимо окремі фрагментарні думки в працях М.Грушевського, В.Антоновича, М.Крип’якевича, Д.Дорошенка, Н.Полонської-Василенко та інших, але найбільший внесок в історичну опришкіану вніс відомий сучасний український історик В.Грабовецький який, всебічно з використанням великого масиву архівного матеріалу, спів ставляючи цей матеріал з народним фольклором, крок за кроком практично розставив всі акценти щодо історії опришківського руху. І по сьогодні немає жодного історика який би міг наблизитися до В.Грабовецького в масштабах і якості вивчення опришківства.

Тема осмислення опришківського руху на нашу думку невичерпна. На порозі ХХІ ст. з’являються все нові факти, які дають можливість продовжити вивчення проблеми опришківства виходячи із потреб сьогоднішнього дня. Проблема дослідження опришківства стосується різних аспектів, історичного, аграрно-селянського, національно-визвольного, краєзнавчо-регіонального, фольклорно-аналогічного, і навіть вона стосується історичного ракурсу складних українсько-польських ресурсів, а також питання взаємозв’язку опришківського руху і таких явищ українсько-визвольної боротьби як козацтво, гайдамаччина і зокрема Коліївщина. Ці та інші питання, в тій чи іншій мірі, потребують подальшого наукового пізнання.

Об’єкт і предмет дослідження. Його хронологічні рамки.

Об’єктом нашого дипломного дослідження є боротьба українського селянства Прикарпаття за свої права, як соціальні, так і певною мірою, національні. В якості предмета дипломної роботи ми обрали опришківський рух, оскільки в ХVІІ-ХVІІІ століттях селянські виступи проти шляхти набули специфічної форми, що стала називатися опришківським рухом. Опришками називали групи озброєних селян, на чолі котрих стояли авторитетні ватажки, що нападали на панські маєтки, захоплені там цінності роздавали бідним людям.

Ми в своїй дипломні роботі чітко визначили хронологічні рамки вивчення опришківства, а саме хронологічно ми аналізуємо опришківський рух починаючи з другої половини ХVІІ століття, і закінчуючи характеристикою опришківського руху кінця ХVІІІ століття.

Мета і завдання дослідження.

Метою даного дипломного дослідження є теоретичний аналіз історії опришківського руху на теренах Прикарпатського регіону, йдеться насамперед про гірську частину сучасної Івано-Франківської області.

В процесі реалізації поставленої мети ми вирішували такі завдання: 1) проаналізовано джерельно-історіографічну базу дипломної роботи; 2) вивчено опришківський рух на Прикарпатті в ХVІІ ст., а саме, показано особливості антифеодальної боротьби селян в опришківському виразі, а також вплив Хмельниччини на опришківський рух, розкрито причини наростання опришківського на кінці ХVІІ ст. 3) визначено роль і місце Олекси Довбуша, як ватажка опришківського руху ХVІІІ ст., при цьому зпівставлені реальні історичні факти з реальними оповідями.

Методологія дослідження.

При вивченні даної теми ми користувалися насамперед методами історичного, системного та порівняльного методів.

Історичний метод дав нам можливість подивитися на проблему через призму, коли, при яких обставинах з’явився опришківський рух, якої він зазнав еволюції, якими були наслідки для подальшої історії України. Системний метод дав можливість подивитися на феномен опришківського руху всебічно, а саме через загальнонаціонального через призму та регіонально-краєзнавчого аспектів. Щодо порівняльного методу, то він допоміг спів ставити погляд на опришківство через історичні факти та народні легенди та перекази.

Практичне значення.

Матеріали даної дипломної роботи можуть бути використані в загальноосвітній школі, а саме при вивченні тем, що стосуються українсько-визвольного руху, що стосуються ХVІІІ ст. А також в краєзнавчій просвітницькій роботі.

Структура дипломної роботи.

Дана дипломна робота складається з розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

Розділ перший.

Джерела та історіографія дипломної роботи.

1.1. Джерельна база.

Вивчення історичних джерел опришківського руху характеризується своєю певною своєрідністю. Ця своєрідність полягає в тому, що принаймні до середини ХІХ ст. про опришківський рух можна було дізнатися із народної творчості. Саме фольклорні джерела давали певний матеріал про опришків, характеризуючи окремих ватажків цього руху, а саме таких як Олекса Довбуш, Іван Бойчук, Василь Баюрак, Мирон Штала та інші. Саме легенди та перекази, як своєрідні жанри народної прози, тривалий час представляли собою основні джерельні чинники, щодо вивчення опришківського руху.

Зпівставляючи перекази та легенди можна сказати, що якщо в переказах зображуваних не виходить за межі дійсного, реального, то основою легенд становлять вигадки та фантазія. На відміну від казкової вигадки у легендарну вигадку завжди вірили як у можливу.

Коли дослідники намагалися розібратися у феномені опришківства, то вони відчували, що у народному побуті легенди, і перекази, не мали чіткого розмежування, бо перекази часто насичувалися легендарними мотивами, а дивовижні речі у легендах виступали в органічній єдності повсякденним та звичайним.

Слід зауважити, що легенди про опришків повністю не загубилися у часі. Дещо трансформовані через художню літературу, мистецтво, вони й ще досі продовжують жити. Щодо переказів про опришків, то їх збереглося ще досить багато, серед таких переказів варто назвати деякі з них, а саме перекази: «Як Пиньтя передав свою силу Довбушеві», «Життя Олекси Довбуша», «Як Довбуш став опришком», «Як Довбуш набирав хлопців», «Іван Бойчук і Довбуш», «Довбуш н ярмарку», «Зустріч з Олексою Довбушем», «Олекса Довбуш та Іван Рахівський та Іван Бойко», «Напад Бойчука на Болехів», Опришок Пилип, Михайло Романюк, Про Янушека, та багато інших. [22; 92-121]

Як бачимо, перекази відзначаються різноманіттям сюжетів, образів, оскільки вони охоплюють усі сфери опришківського життя. Відповідно перекази переплітаються з історією окремих пунктів Прикарпаття, в них фігурують назви річок, лісів, шляхів, різних місцевих реалій. Звісно, що значний суспільний резонанс забезпечив переказам про опришків, тривале фокусування в усній народній традиції. Фактично історичні перекази, це поетичне повістування про ті, чи інші епізоди опришківського руху.

Варто погодитись з думкою О.Мишанича, який у вступному слові під назвою «Із народної скарбниці» до книжки Змієві вали «Українські легенди та перекази», стверджує, що знедолений безправний, кривджений, соціально і національно народ, хоч в уяві наділяв своїх героїв такими якостями, до яких прагнув сам.

Реальна постать учорашнього селянина, вівчаря, землероба – людини загалом звичайної, що стала на шлях нерівної боротьби за соціальну і національну справедливість, за певних обставин стає постаттю легендарною. [22; 5].

Щодо достовірних історичних джерел про опришківський рух, як стверджує науковець В.Грабовецький не було виявлено. Єдиний історичний документ щодо опришківства, це мемуари польського поета Франціська Карпінського, який народившись в 1741 році ледве не загинув від нападу опришків, і лише милосердя Довбуша врятувало його від загибелі.

Спогади Кар пінського побачили світ вже після смерті останнього вже у 1804 році. Дещо пізніше у 50-х р. ХІХ ст. були виявлені такі цінні джерела в історії опришківського руху як судові книги міста Станіславова теперішнього Івано-Франківська.

У двох судових книгах зафіксовані протоколи судових процесів над опришками що хронологічно охоплюють першу половину ХVІІІ ст. В.Гравецький засвідчу, що було всього десять протоколів. [12. 14]

В кінці 80-х років вдалося розшукати третю судову книгу Станіслава. Вона стосується, справи Василя Баюрака. Територіально вище названі судові книги стосуються опришківського руху на території Покуття, а саме Коломийського. Попри певні недоліки судові книги цінні з огляду на збереження свідчень самих учасників тих подій.

Правда історики тут зіткнулися з певною проблемою, оскільки крім Станіслава не виявили інших міст, а саме Снятова, Долини, Болехова. Як вважають окремі історики, крім судових книг щодо вивчення опришківського руху, варто рекомендувати зокрема міські районні акти. Зокрема відомий істори Юліан Целевич знайшов цікавий доумент Довбуша, універсал коронного гетьмана Потоцького обнародуваний у Тернополі 1790 р.

Впродовж ХХІ ст. історики по кусочках збирали документальні джерела щодо опришківського руху зокрема Олекси Довбуша.

Окремі документи були виявлені у рукописному відділі так званому осолінеуму, тепер це Львівська бібліотека НАН України, а також у Львівському історичному архіві. Серед цих документів привертають до себе увагу Гроцькі книги, які торкаються обстежень окремих замків фортець, які були важливою адміністративною ланкою в системі територіального управління тодішньої Польщі. В Гроцьких книгах зафіксовані факти нападів опришків на замки, фортеці та панські маєтки. У 1955 р. у Львівській науковій бібліотека було виявлено великий архів магнатів Яблоновських, там були виявлені цікаві матеріали про напади Довбуша, на маєтки князів Яблоновських, на Коломийському повіту.

Досить цінні матеріали щодо опришківського руху можна знайти у фондах державного архіву Івано-Франківської області. На жаль, як стверджує В.Грабовецький, практично не збереглося документів Закарпатської і Чернівецької області. Цінні матеріали щодо постаті Олекси Довбуша є в фондах Коломийського музею, а також музею Олекси Довбуша в селищі Печеніжин, що недалеко від м. Коломиї.

Таким чином, даючи характеристику джерельної бази нашої дипломної роботи виділяємо такі джерела легенди та перекази усної народної творчості, судові, грецькі, земські книги, що знаходяться у фондах Львівського історичного архіву державного архіву Івано-Франківської області, рукописному фонду Львівської наукової бібліотеки і нарешті мемуарні джерела. Під кінець варто віддали фондам Коломийського і Печеніжинського музеям.

1.2. Історіографія

Як уже відзначалося тема опришківського руху почала привертати увагу науковців істориків середини ХІХ ст. Цікавила вона як польських істориків, які часто були необ’єктивними в оцінці опришківства, так і українських дослідників. Так польський публіцист К.Вуйцівський у своїй статті «Гуцули» датованій 1840 р. називав опришків «бандитами», «розбійниками». Правда Довбуша він називав благородним, оскільки той не вбив Франціська Карпінського, коли той ще був немовлям. Інший історик А.Більовський в 50-х рр. ХІХ ст. вперше виявив судові чорні книги міста Станіслава, про що сповістив у дослідженні Покуття.

Те, що пізніше інший польський історик Я.Пжезковський підтримав позицію Більовського в оцінці опришків як розбійників.

Лише на початку 80-х ХІХ ст. цінні історичні розвідки про опришків зокрема Олексу Довбуша написав український історик Юліан Цалевич. Власне Цалевич простежив зв’язок опришківства із селянством. Історичні дослідження Ю.Цалевича справили враження на багатьох вчених. Високу оцінку розвідкам Цалевича про Довбуша, дав сам Іван Франко. Відомо, що Цалевич зібрав матеріали не тільки про Довбуша, але і інших ватажків І.Бойчука та В.Баюрака. По суті Юліан Цалевич виявився першим історіографом Покутського опришківського руху ХVІІ ст.

Після смерті Ю.Цалевича, якщо не брати до уваги окремі оцінки І.Франка щодо опришківського руху, таких цілісних характеристик опришкіани не було зроблено аж до появи праць відомого сучасного історика В.Грабовецького, котрий сам виявився земляком О.Довбуша, бо сам також народився в Печеніжині. Були окремі статті, брошурки, які торкалися опришківського руху, але вони не носили фундаментального характеру як Грабовецький.

Сам В. Грабовецький присвятивши все своє наукове життя опришківського руху, на основі архівних джерел зробив фундаментальний внесок в українську історіографію. Після Ю.Целевича це другий стовп опришківської історіографії, він навіть перевершив Цалевича в обсязі і якості дослідження опришківського руху. Майже 60 років академік доктор історичних наук нині професор Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника В.Грабовецький приділяє увагу вивчення історії опришківства. Ним написані фундаментальні праці, а саме, «Селянський рух на Прикарпатті в другій половині ХVІІ ст. – першій половині ХVІІІ ст.», «Орпишівський рух на Прикарпатті ХVІІ- ХVІІІ ст.», «Народний герой Олекса Довбуш» та інші.

В своїх розвідках про опришківський рух науковець із Прикарпатського університету розширив територію діяльності опришків, і цим він спростував твердження деяких істориків про локальну винятково покутську діяльність виступів опришків.

По-друге в історичних працях В.Грабовецького описано побут опришків його зв’язок побуту простого народу. По-третє, як зауважує сам В.Грабовецький, в його працях вималювалася картина обставин трагічного героя Олекси Довбуша [18; 12]

По-четверте історик В.Грабовецький довів що не тільки опришківський рух мав не тільки соціальний, а й національний характер. І було б неправильно зводити опришківство до селянського бунту. Бо в ньому були присутні і міщани, дрібна шляхта, козаки і духовенство.

По-п’яте В.Грабовецький доводить, що опришківський рух тісто переплітався із національно-визвольним рухом у всеукраїнському масштабі.

За останні пів століття фактично жодному історикові не вдалося скласти гідну конкуренцію В.Грабовецькому в дослідженні опришківського руху. Звичайно час іде і він диктує свої вимоги, але поки що, наші історики науковці, зокрема молоді не володіють тим потенціалом, аби продовжити в подальшому вивчення опришківства.

Хоча окремі спроби торкнутися тих чи інших аспектів опришківського руху. В останні десятиліття проводилися наукові конференції щодо відзначення 250 річчя від початку виступів Олекси Довбуша, 300-річчя з дня народження, 250 р. з дня його загибелі.

Будемо сподіватися що в подальше вивчення опришківського руху ще попереду.

Розділ другий

Опришківський рух на Прикарпатті в ХVІІ столітті

2.1. Становище селянства краю під гнітом Першої Речі Посполитої

За адміністративним поділом Польщі ХVІІ ст. Галицьке Прикарпаття складалось з Галицької землі, Жидачівського повіту, Перемиської і Санацької земель, що входили до складу тодішнього Руського воєводства.

Значні природні багатства Галицького Прикарпаття, особливо соляні джерела і залізна руда, сприяли розвитку промислів, торгівлі, а також збільшенню населення, зокрема міського. Проте ці процеси відбувалися дуже повільно.

В другій половині ХVІІ – перші половині ХVІІІ ст. на Прикарпатті, як і в усній Речі Посполитій, панували феодальні виробничі відносини у тій формі, в якій вони склалися протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Основу економіки, провідну галузь суспільного виробництва, головне заняття більшості населення становило сільське господарства. Саме феодальне село було головною сферою феодального панування і кріпосницької експлуатації селянства. За даними податкових реєстрів1676 р., на Галицькому Прикарпатті налічувалось 1763 села і 77 міст.

Володіння землею – головним засобом виробництва – визначало відносини всіх соціальних груп суспільства, які зводилися до експлуатації власниками землі прикріплених до неї виробників-кріпосних селян [4; 8]

Земля зосереджувалась головним чином у руках великих землевласників, держави і церкви. Найбільшими магнатами-землевласниками Галицької землі були Яблоновські, Цетнери, Курдвановські, Чарториські, Потоцькі, Скарбки, Чурили, Дідушицькі, Собеські та інші. Ці феодали користувалися необмеженою владою у своїх численних маєтках. Найбагатші галицькі магнати Потоцькі з кінця ХVІІ і протягом першої половини ХVІІІ ст. володіли майже цілим Покуттям з містом Галичем. Після смерті магната Миколи Потоцького в 1652 р. «добра покутські», що складали три ключі: Езупільський, Тисьменницький, Богородчанський перейшли до його синів.

Магнати володіли не лише приватними маєтками (містами, селами), а й одержували від королівського уряду на правах спадкових володінь численні королівщини-староства. Через своїх управителів магнати мали щороку з приватних або королівських маєтків казкові доходи. Тільки в першій половині ХVІІІ ст. доходи з королівщини Руського і Белзького воєводства досягли 1914 500 злотих. Лише з Галицької землі старостинські маєтки давали магнатам 348 тис. злотих річного доходу.

Поряд з великими магнатами значну роль в економічному і політичному житті краю відігравала середня шляхта. В джерелах вона згадується, як «шляхта добре осіла», або «добре заселена шляхта», тобто така, що має велику земельну власність і багато кріпосних селян.

Будуючи свою економічну міць на експлуатації залежного селянства, заможна шляхта виступала головною силою у придушенні селянсько-опришківських рухів. Саме середні шляхтичі очолювали каральні загони проти повсталих селян і опришків. Комендантами фортець і замків – цих опорних пунктів шляхетської влади на Галицькому Прикарпатті – місцевий уряд призначав виключно заможних шляхтичів. Так, у 1715 р. шляхетські загони для боротьби з опришками очолював комендант Станіславської фортеці шляхтич Кшиштоф Зальський, у 1733 р. ротмістри Антон Сіромський і Василь Зуб, поміщики, які експлуатували кріпаків. В 30-40-х роках ХVІІІ ст. загонами смоляків у боротьбі з опришками Довбуша (1738-1745 рр.) та Баюрака (1745-1754 рр.) керував комендант Станіславської фортеці – шляхтич Пшелуський, який володів кількома селами. У 1672 р. галицька шляхта, прагнучи узаконити таке становище вимагала від вольного сейму, щоб «комендантами в прикордонних фортецях була заможна шляхта» згідно з конституцією 1655 р. [5; 243].

Важливим засобом економічного збагачення середньої шляхти була оренда маєтків у великих магнатів, а також королівських маєтків. Часто не лише окремі села, а цілі ключі сіл управлялися середньою шляхтою. Це, зокрема, була характерно для шляхетських фільварків низовинних районів Подністров’я, Поділля та гірських місцевостей, де в основному відгодовувалася худоба, а також видобувалися сіль, поташ тощо.

Середня шляхта виконувала також адміністративні функції по збиранню різних податків, мит тощо. Стягаючи з селян різні побори, вона надзвичайно збагачувалася. У зв’язку з цим 12 серпня 1720 р. галицька шляхта вимагала від сейму поновити постанови конституції 1655 р. про те, щоб «призначити адміністраторами добре заможну шляхту», тобто середню шляхту.

Таким чином, управління феодальним маєтком здійснювалося трьома, а той більше шляхтичами: власником, орендарем і його адміністратором або підстаростою. Адміністратори не стільки управляли маєтком, скільки намагалися здобути для себе величезні прибутки. Їх діяльність ніхто не контролював. Селяни терпіли в зв’язку з цим потрійний гніт.

Для досліджуваного періоду характерне постійне збільшення маєтків магнатів і середньої шляхти. Феодали скуповували села і навіть ключі (групи) сіл. Одним з джерел зростання земельної власності експлуататорів було нагородження із королем за «заслуги» перед Річчю Посполитою. Так, 11 листопада 1705 р. король Август ІІ нагородив шляхтича Адама Жевуського «за заслуги і захист Речі Посполитої» маєтком Чернів з групою прилеглих сіл в Галицькій землі. Згідно з привілеєм цей шляхтич одержував право надані маєтки «тримати, уживати і з них стягати для себе різні доходи» [4; 20]

В експлуатації селянства значну роль відігравав і такий прошарок пануючого класу, як духовенство. На Прикарпатті воно за маєтковим станом поділялося на дві групи. Представники вищого духовенства, або аристократичний стан, як його називає Енгельс, тобто єпископи, архієпископи, абати тощо, на відміну від нижчого духовенства, були власниками великої кількості землі і кріпосних селян.

Католицькі костьоли і монастирі також мали великі землеволодіння У 1661 р. шляхетські посли добивались від уряду затверджень деяких королівщин за Чернелецьким костьолом. Галицькому костьолові св. Анни належала землі в с.Хоросткові з млином і кріпаками. Управителі костьолів і монастирів у своїй жадобі не поступалися феодалам. Вони часто силою захоплювали селянські землі і приєднували їх до своїх церковних маєтків.

Судити про землеволодіння православної церкви важко через відсутність даних, проте ясно, що вона щодо кількості землі не поступалася перед католицькою.

В цілому церква була не лише феодальним власником, який пригнічував селян, а й порою феодального суспільства. За допомогою церковних догм вона примушувала селян до покори, а також і це найголовніше – намагалась їх відвернути від антифеодальної боротьби. Зовсім іншим було становище плебейської частини духовенства – сільських священиків, або «попів».[13; 375]

В другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. селяни Прикарпаття були повністю закріпачені. Основу феодального панування становила повна власність феодала на землю. Закріпачені селяни Прикарпаття, як і всієї Галичини, сиділи на відведених їм панських наділах, за користування якими вони відбували тяжкі феодальні повинності, які з половини ХVІІ ст. значно збільшилися.

Друга половина ХVІІ ст. – перша половина ХVІІІ ст. – період значного занепаду селянського господарства в Росії Посполитій. Це питання досить повно висвітлене в буржуазній. А також у радянській історіографії. Спроби відомого польського буржуазного дослідника аграрної історії Речі Посполитої проф. Я.Рутковського довести, що головною причиною занепаду селянського господарства Речі Посполитої стали війни середини ХVІІ ст., цілком справедливо зустріли заперечення радянських істориків. Останні довели, що головна причина різкого занепаду селянського господарства полягала у збереженні старої панщинно-фільваркової системи, в нечуваному посиленні феодалами експлуатації.

Економічний занепад сільського господарства на Прикарпатті поглиблювався орендною системою та руйнівними переходами шляхетських військ.

Внаслідок економічної розрухи в другій половині ХVІІ ст. лише в Санацькій землі не оброблялися близько 30% селянських наділів в шляхетських маєтках і майже половина в королівщинах.

Прикарпатська шляхта, незважаючи на економічну розруху, яка почалася в середині ХVІІ ст., намагалася відновити свої господарства за рахунок розширення фільварків. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, магнати й шляхта, не рахуючись з станом селянських господарств, посилювали експлуатацію, захоплювали масовим порядком селянські наділи.

Економічна розруха і посилення феодальної експлуатації викликали значні зміни в селянському землекористуванні. Так, у саноцькій землі в 60-х роках ХVІІ ст. зменшилось число господарств заможних селян-кметів і помітно збільшилась кількість убогих категорій села – за городників, халупників, комірників. Вони становили 43% селянських господарств у шляхетських маєтках і 55% в королівщинах [2; 137]

Тяжке соціально-економічне становище селян Прикарпаття було результатом розвитку феодально-кріпосницької системи господарства.

Збагачення магнатів і шляхти відбувалося виключно за рахунок збільшення феодальної ренти.

Найтяжчою серед феодальних повинностей в другій половині ХVІІ – перші половині ХVІІІ ст. була панщина. Вона зростала разом із збільшенням панської ріллі.

Якщо у 1664 р. в королівщинах Галицького староства тільки у восьми селах селяни відбували панщини, то в кінці ХVІІ ст. щотижнева робота у фільварку стала обов’язковою для кожного селянина. Розмір панщини вимірювався залежно від селянського наділу і наявності тяглової сили. В селах Ямниці, Угринові. Слободі, Бовшові і Тяжеві селяни мали відробляти щотижня влітку і взимку чотири дні. Панщину відбували не тільки у фільварках, а й скрізь де вимагав пан.

Коли феодалам було невигідно або незручно використовувати селянську працю, вони вимагали сплати панщини грішми.

З аналізу інвентарних записів видно, що в другі половині ХVІІ ст. – перші половині ХVІІІ ст. в шляхетських маєтках на Прикарпатті панщина досягла великих розмірів.

Причиною такого різкого зростання панщини в шляхетських маєтках Прикарпаття було прагнення підвищити прибутки. Саме шляхом жорсткої експлуатації кріпаків магнати і шляхта намагалися виріши свої економічні проблеми.

Внаслідок спустошливих воєн Речі Посполитої в другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. державна казна лишилась майже пустою.

Різко погіршували становище селянства стихійні лиха: неврожай, епідемії та ін. Особливо тяжкими були «голод після козацької війни» (1650-1658) та «голод після журавінщини» (польсько-турецької війни (1676-1680 рр.)).

Наведені факти дають уявлення про жахливе становище прикарпатського селянства. Зведеного на становище рабів у феодальній Речі Посполитій.[4; 43]

2.2. Особливості антифеодальної боротьби селян

Посилення політичного і економічного закабалення та національно-релігійного гноблення на західноукраїнських землях викликало опір народних мас.

Піднесення антифеодальної боротьби на західноукраїнських землях спостерігається напередодні визвольної війни 1648-1654 рр., що спростовує надумані і безпідставні твердження буржуазно-націоналістичних істориків про «золотий спокій», який існував, на їх думку, на Україні в 1638-1648 рр. Ці ідеологи пануючих класів намагались будь-що замовчати розгортання народного руху на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. Остаточно спростовує теорію «золотого спокою», вигадану буржуазними дослідниками, історик М.В.Горн. Він наводить яскраві факти активної антифеодальної боротьби селян на західноукраїнських землях в 1638-1648 рр. [6; 57]

В першій половині ХVІІ ст. народно-визвольний рух на Прикарпатті був зв’язаний з іменами Гната та Семена Височанів. Але ці історичні постаті майже не вивчені. Польські й українські історики намагались перекрутити їх соціальне походження.

Деякі буржуазні історики вважають, що Семен Височан прибув з Наддніпрянщини з козацькими загонами Хмельницького восени 1648 р., щоб очолити повстання селян в Коломийському повіті. Інші відстоюють думку, що Семен Височан, як і його батько Гнат, — місцевого походження, на що вказують тогочасні акти.

Що ж до соціального походження Гната Височана, то й у цьому питання немає єдиної думки.

Селянське походження Гната і Семені Височанів намагався заперечувати український дворянський історик В’ячеслав Липинський. Він ніяк не хотів визнати, що такі «найздібніші і найголовніші» люди, як Гнат Височан, є вихідцями з простих селян. Всі ці твердження Липинського позбавлені доказів і наскрізь тенденційні. [18; 79]

Джерела ясно свідчать про походження Гната і Семена Височанів. Гнат Височан – родом із наддніпрянського села Вікторова, що перебувало в складі Галицького староства.

Проте у заснованій ним Слободі Височанській Гнат Височан залишається недовго. Незабаром він «з певних причин, із злості і гніву на галицького старосту умисно селянам казав розійтись», а сам перейшов в околиці Боднарові. Докладні причини цього переходу невідомі.

Можливо, ці суперечності були викликані тим, що галицький староста, виходячи з селянського походження Височана, намагався звести його на становище звичайного кріпосного селянина. У цьому старості допомагала місцева шляхта. Очевидно, тут і треба шукати ключ до розуміння тієї впертої боротьби, яку вів Гнат Височан з своїм сином Семеном спочатку у Слободі Височанській, а згодом у Боднарові проти місцевої шляхти.

Проте старості і шляхті нелегко було звести Височана до становища покірного селянина, бо він був вже дуже популярним серед простого народу.

Гнат Височан підтримував зв’язки з галицькими опришками. Адже не випадково шляхта нарікала, що він побудував двір «на стороні від людей, на підозрілому місці, щоб там вільно міг тримати зв’язки з розбійниками і опришками». [28; 248]

Даних про антифеодальну боротьбу Гната Височана в Боднарові і взагалі в галицькій землі досі виявлено мало. Але, безсумнівно, виступи Гната Височана і його сина Семена напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. мали місце і підготували грунт для майбутньої боротьби.

До Височана весь час прибували загони селян і опришків. Шляхта боялась навіть починати боротьбу з Височаном, щоб не викликати народного виступу.

В умовах постійної боротьби свого батька з шляхтою і татарами ріс молодий Семен Височан. Матеріалів про дитинство та юнацькі роки Семена Височана майже немає. Вперше про нього згадується в 1626 р. в одній з скарг шляхтичів Сулятицьких і Боднаровських. В ній говориться, що Семен за наказом свого батька намагався вбити шляхтича Сулятицького. Про дальшу діяльність Гната Височана відомостей немає, що ж до Семена, то відомо, що з початком визвольної війни 1648 р. він очолив народний рух в Галицькій землі. [5; 73]

Добре підготовлений у воєнному відношенні, Семен Височан після перших перемог гетьмана Хмельницького починає боротьбу з усією шляхтою Галицької землі.

Напередодні визвольної війни селянський рух в Галицькій землі широко розвивався. Особливо активно діяли галицькі опришки з своїми молдавськими та закарпатськими побратимами. Селяни і опришки були тією силою, яка під керівництвом досвідченого ватажка надала рухові надзвичайного розмаху. Навіть шляхетські сановники визнавали, що цей рух за розмірами був не меншим, ніж селянські повстання на Наддніпрянщині.

У 1648 р. селянський рух в Руському воєводстві (Галичині) набув значного піднесення. Коронний підчаший ще 17 червня 1648 р. повідомляв із Львова, що «пани тепер не мають тієї влади, яку мали в попередні часи над своїми селянами – Руссю, більша частина якої постала».

Посиленню антифеодальної боротьби сприяла агітація посланців Хмельницького у Галицькій землі. Селяни збиралися «в купи», озброєні загони, і руйнували маєтки шляхти. 17 червня галицькі депутати повідомляли сейм про «великий наступ» селянських загонів на шляхту. 15 червня на зборах шляхти у Вишні відкрито говорилося, що «у гірських воєводствах (на Прикарпатті) є свавільні купи, що роблять напади на шляхетські двори». [4; 49]

Розгром шляхетських військ під Пилявою у вересні 1648 р. надзвичайно посилив. Антифеодальну боротьбу селян на Волині і Поділлі, а також у Білорусії. Просування українських військ під проводом Богдана Хмельницького в напрямку до Львова викликало новий спалах селянських заворушень по всій Галичині, найбільший розмах яких припадає на вересень-жовтень 648 р. Прихід Хмельницького в Галичину був не просто збройною демонстрацією, а складовою частиною загального плану визволення всієї України від шляхетського панування.

Про антифеодальний характер селянського руху красномовно свідчать висловлювання самих повстанців. Войнилівські міщани, які знищили комору Андрія Ліщинського, під час катувань зізнавалися, що «вчинили це з наміром скинути ярмо неволі».

Типовим для повстанських загонів на Прикарпатті було те, що в них об’єднувалися селяни кількох сіл. Так був організований загін Височана в Фотинії, Криниці, Державі та інших місцях. Інколи загони об’єднували Сеня цілого повіту або староства.

Чисельність повстанських загонів була різною. У періоди піднесення руху, успіхів повстанців загони збільшувались. На Прикарпатті у 1648 р. загони були великі. Повстанські загони були озброєні киями, косами, рушницями, мушкетами, гарматами.

Отже, на Галицькому Прикарпатті зібралися найбільш рішучі народні месники – карпатські опришки. Вони й були саме тією ударною силою, яка спромоглася підняти народні мами Прикарпаття на відкриту визвольну боротьбу.

Антифеодальна селянська боротьба на Прикарпатті у 1648-1655 рр. набула великого розмаху. Ставлячи за мету знищення експлуататорів, повстанці виявили надзвичайний героїзм; в ході боротьби були закладені зачатки військової організації, нового самоврядування в містах.

Проте сили були нерівні. Шляхті вдалося повернутися і відновити свою владу.

В другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. боротьба селян проти поневолення набирала різних форм – від селянських скарг до грізних збройних виступів. [6; 279]

2.3. Опришківський рух під впливом Хмельницького.

Рух опришків, що виник у ХVІ ст. і розвивався в першій половині ХVІІ ст., набув ще більшого розмаху в період народно-визвольної боротьби українського народу в 1648-1655 рр. під проводом державного діяча і полководця Богдана Хмельницького.

Здавалось би, що територія Гуцульщини, розташована поодаль від головних торговельних шляхів, не могла відігравати скільки-небудь важливої ролі в економічному і політичному житті України загалом. Невелика кількість історичних джерел з історії Гуцульщини викликала думки, ніби значні політичні події рідко торкались Гуцульщини і тому цей край не мав тісних зв’язків з основними земляками України.

Видатний керівник селянсько-козацького повстання 1594-1596 рр. Северин Наливайко в липні 1594 р. пройшов зі своїм загоном з боку Молдавії через Покуття та Теребовлю і Гусятин. Отже, це дає право висловити припущення про участь гуцулів у цьому повстанні.

У 1613 р. на запрошення українського міщанина Ф.Горбаша в Коломию прибуло із Запорізької Січі «три сотні низових козаків». Вони розправлялись зі шляхтою, католицьким духовенством і намагалися спіймати підстаросту Матвія Яблонського, який володів тоді маєтками на Гуцульщині. Однак гнобитель втік у Косів, за ним у погоню на Гуцульщину пустилися запорожці. Таким був перший їх похід у цей край.

Є звістки, що на початку ХVІІІ ст. (1619 р.) на Закарпатті перебували козаки, які прийшли сюди «допомагати наджупану» [41; 116]

Єдність козаків з гуцулами найбільш зримо проявилася в період народно-визвольної війни українського народу 1648-1655 рр. Навесні 1648 р. Богдану Хмельницькому вдалося створити великі селянсько-козацькі загони, які здобули кілька блискучих перемог над польсько-шляхетськими військами на Правобережній Україні (5-6 травня – під Жовтими Водами, 16 травня – під Корсунем). У цих тяжких битвах Хмельницький виявив талант видатного полководця. Здійснюючи свої стратегічні задуми, він частинами розгромив найбільші військові сили шляхетної Речі Посполитої.

Щоб підняти на визвольну боротьбу народні маси Галичини, Богдан Хмельницький встановлює зв’язки з місцевим населенням через своїх спеціально надісланих уповноважених. Одного з них, Ярему Кончевського. Було спіймано в с. Волосів поблизу Надвірної. 28 липня 1648 р. перед шляхетським судом у Галичині він розповів про широку пропагандистську роботу посланців Хмельницького на територіях, ще н звільнених від шляхти, і зокрема на Прикарпатті. Він засвідчував, о всюди в Галичині зустрічав людей, які чекали на прихід козацького війська. [39; 96]

Маскуючись перед шляхтою, люди Хмельницького переодягалися жебраками, змінювали свій зовнішній вигляд. Так, Кончевський і Федір Остроясний, перебуваючи на Покутті, переодягалися жебраками, змінювали свій зовнішній вигляд. Вони розповсюджували письмові звернення – універсали із закликом до боротьби, а також передавали різні умовні знаки від козаків.

Почалося масове «покозачення» селян і міщан. Ще 26 травня 1648 р. підданий коронний у листі до королівського канцлера писав: «Із нашим руським воєводством бог знає, що буде діятися, бо тут що хлоп, то козак».

На допомогу селянам приходили повстанці переважно з Буковинської Гуцульщини.

Галицька шляхта почала посилено укріпляти військами та зброєю міста й фортеці, передусім Теребовлю, Снятин, Коломию, Рак овець та Гнів та Гуцульщині. Але попередити народний рух їй не вдалося. Розгром шляхетських військ під Тиляцяями у вересні 1648 р., просування військ Богдана Хмельницького до Львова і походи окремих козацьких загонів сприяли розвитку селянсько-міщанських збройних виступів у Галичині і на Волині, особливо у вересні-жовтні 1648 р. Повстання охопило майже всі міста і села.

Найбільшого розмаху селянський рух набув на Прикарпатті. У вересні 1648 р. на покутті поблизу Фотинії, Тлумача, Обертина, Делятина, Заболотава виникли повстанські вогнища, а незабаром вони перетворились у повстання, де взяли участь селяни і міщани, дрібна українська шляхта і нижче православне духовенство.

Усі стихійні збройні виступи на західноукраїнських землях у 1648 р. очолював «проводир повсталої черні народний полководець Семен Височан. Наприкінці 1648 р. під владою Височана опинилася більша частина Галицької землі. [17; 136]

На півдні загони Семена Височана підтримували повстанці Заболотівщини на чолі з полковником Кравцем. До них приєдналися гуцули – народний рух охопив і Гуцульщину. В актах записано, що селяни Сопова, поблизу Коломиї, спалили шляхетський двір у Текучі, а шляхтич Юрій Гадомський подав скаргу на селян за напад на змок у Лючі.

Серед повсталих було багато гуцулів-селян міщан Покуття. В нападі на шляхетський замок Дебеславцях і Лючі брали участь жителі гуцульських сіл – Космач, Люча, Рожнів, Косів. Селяни Чорних і Білих Ослав, Слободи Росяної та інших сіл за «звичаєм і претекстом козаків» знищили і спалили двір шляхтича Валеріана Жардецького в Білих Ославах.

У відомому поході на Печеніжин, крім гуцулів, брали участь заболотівські міщани і селяни Задубрівців, Ганківців, Чортівця, Підгайчиків і Перерова. Найголовніший успіх повстанців, очолюваних Семном Височаном – це здобуття гуцульської фортеці у Пневі, закладеної в ХVІ ст. магнатами Куропатвами, яка, за словами істориків, була «найбільш забезпеченим замком в Русі».

У 1649 р. в умовах жорстокої шляхетської реакції на Прикарпатті гуцули не кидали зброї і продовжували боротися проти шляхти.

Під час придушення галицького повстання 1648 р. перед небезпекою каральних експедицій шляхти покутські повстанці, зокрема і вихідці з Гуцульщини, тікали на Буковину і зосереджувались в гуцульській її частині, що погрожувало шляхті небезпекою нових селянських заворушень.

Ось чому в 1649 р. галицька шляхта вимагала через своїх послів у «магдавського господаря» «видати тих селян. Покутських бунтівників» [18; 139]

Вступ козацьких військ у Молдавію в 1653 р. під проводом Тимора Хмельницького та походи визвольних військ на Буковину ще більше зміцнили зв’язок між буковинськими і покутськими повстанцями.

Зосередження на Буковині в 1649-1954 рр. значної кількості повсталих з Галичини і Буковини, які мали вже досвід боротьби з феодалами на Покутті, сприяло виникненню у 1654 р. у Чернівецькому і Хотинському повітах грізного антифеодального вогнища на чолі з ватажком Дитинкою. На жаль, про це буковинське повстання 1654 р. у джерелах знаходимо тільки невеличке повідомлення. Садовський літописець Мирон Костів, зазначає: «Піднявся в ті часи розбійник, а саме Дитинка, який явно без перешкоди, ходив по Хотинському і Чернівецькому повітах і управляв селами. Воєвода Степан послав стольника Бучока з багатьма служилими людьми, які розгромили його і всіх його людей розсіяли» [28; 246]

Наприкінці 1648 р. Лесь Березовський перед наступом шляхти відступав із Семеном Височаном на Україну, де героїчно боровся в полку прославленого героя визвольної війни Івана Богуна. Він, «через різні важкі революції на той час в тих краях не можучи утриматися, відійшли з Березова на Поділля», де з Височаном продовжував боротися проти шляхти. У відомому реєстрі запорізького козацтва, складеному під Зборовим 1649 р., зустрінемо ряд прізвищ Березовських з Березова – у Броцлавському, Білоцерківському, Переяславському полках. Це свідчить про те, що й інші роди Березовських восени 1648 р. відступили на Україну, де в полках Хмельницького боролися з польською шляхтою. За активну участь у народному повстанні королівський уряд 4 жовтня 650 р. конфіскував майно 25 родин Березовських і передав їхні маєтки кату Гаспору Островському, одному із тих, хто придушував «галицьку козаччину» в 1649-1650 рр. [6; 119]

Отже, відступаючи перед наступом феодально-кріпосницького гніту, західноукраїнські селяни освоювали гірські території Гуцульщини. Польська шляхта, угорські феодали та молдовські бояри намагаються поневолити свободолюбивих гуцулів. Однак народ відстоює свої права, піднімаючись на антифеодальну боротьбу. Так виникає селянсько-опришківський рух та народно-визвольна війна. [5; 401]

2.4. Наростання опришківського руху в кінці ХVІІ ст.

Наростання селянського руху в 60-х роках ХVІІ ст. на Наддніпрянщині, а також на Прикарпатті дуже схвилювало шляхту. В листопаді 1664 р. король Ян Казимир в універсалі наказував жидачівській шляхті «чуйно обдумувати» заходи збереження маєтків, тому що «досі показується мала надія на заспокоєння». Король змушений був визнати, що перемогти московського царя було важко, бо він діє разом з Україною, через «бунтуючи чернь». На початку 1655 р. галицький сеймик постановив «на захист землі» організувати своїм коштом військовий загін з 300 чоловік. Джерела згадують про «ватагу свавільників», що виступала на Поділлі, яку шляхті вдалося розгромити.

З метою «забезпечення домової безпеки», що «між людьми не діялися ґвалти і заворушення», галицька шляхта у 1668 р. вирішила посилити судові репресії проти селян. [41; 101]

У 1671 р. на Прикарпатті знову розгортається селянський рух. 12 червня 1671 р. галицька шляхта визнає на сеймику, що її «доми майже залишаються у ворогів і завжди в небезпеці».

Тривалою й запеклою була боротьба селян Короснянського староства, Саноцької землі, проти панів Фердрів. Виступи селян, що переросли у справжнє повстання, були викликані тяжким кріпосницьким гнітом, якого зазнавали селяни 22 гірських сіл староства. У 1655 р. Короснянське староство перейшло до Зігмунта Фредра. З перших днів свого панування він неймовірно експлуатував селян, запровадив нові повинності, так звані «новизни». Становище ще більш погіршилося у період господарювання його сина Кароля Фредри. Останній кривдив, грабував, бив і ув’язнював селян. Найбільше страждали селяни від різних податків. Тільки у 1663 р. старостинські села були винні 7259 злотих. Селяни скаржились королю, але, зрозуміло, безрезультатно.

Староства ще більше посилив гніт. Тоді селяни перейшли у наступ. Наприкінці травня 1663 р. староста послав своїх слуг гірське село Косманчу за податками. Група селян, озброєних сокирами, напала на старостинських слуг і програла їх. Селяни відібрали всю ту худобу, яку панські слуги встигли пограбувати у них. Староста у своїй скарзі писав, що цей виступ селян дуже небезпечний, оскільки піддані відмовились відбувати панщину, послухи та інші феодальні повинності. Щоб запобігти поширенню повстання і знищенню королівських маєтків, король наказав бунтарів судити і карати, а старості заборонив грабувати селян. Але староста, спираючись на військо, і далі здирав з селян податки. Це викликало нові селянські виступи. Озброєні селяни напали на контору старости і почали обстрілювати її, намагаючись убити підстаросту.

Згодом громади деяких сіл цього староства напали на військову корогву, убили двох жовнірів і багатьох поранили. Майже в усіх селях селяни перестали здавати хліб війську. Проте зворушення селян тривало до 1671р. [4; 136]

У 1670 р. повстали проти своїх пані селяни багатьох сіл Медитницького ключа, Дрогобицького повіту. Вони відмовилися виконувати будь-які феодальні повинності. Про це шляхта повідомляла польський уряд і короля. Щоб запобігти наростанню руху селян, король видав універсал, в якому суворо наказував, щоб «повсталі громади Мединицького ключа всякі послуги своїм панам-державцям виконували і повинності, їм належні з давніх-давен, як роботизни чотири дні з четвертини, віддавали» тощо.

У 1672 р. активізувались селянські виступи в Жидачівському повіті. В багатьох селах селяни відмовлялись виконувати феодальні повинності, нищили шляхетські маєтки. Так у с. Подністряни вони напали на двір шляхтича Цибульського і завдали йому чималої шкоди.

В цьому ж році особливо активно діяли загони селян-повстанців у Саноцькій землі. Вони захопили і спалили кілька шляхетських дворів. Довідавшись про заворушення, шляхтичі, які тоді стояли в обозі під Любліном, вирішили залити обоз і повернутися в Соньцьку землю, щоб придушити повстання, оскільки ці виступи, на їх думку, були «страшні не лише для Саноцької землі і воєводства, а й для всієї Речі Посполитої». Були виділені окремі військові загони, яким доручалось придушити «бунти підданих і ліквідувати різні купи свавільних людей» [39; 84]

1676 р. у зв’язку з польсько-турецькими війнами на Прикарпатті знову з’явилися козацькі загони. Коронний гетьман Станіслав Потоцький влітку 1676 р. наказував прикарпатській шляхті перед наступом козаків «якнайшвидше ховатися до фортець» та обдумувати заходи проти їх наступу. У вказаний період на Прикарпатті активно діяв козацький загін, очолюваний Барабашем.

У вересні 1676 р. в одному з шляхетських повідомлень писалось, що «козаки-барабашівці знищили місто Тисменицю»на Покутті.

Незважаючи на ці репресії, польським магнатам не вдалося остаточно припинити селянський рух. Після відступу основних каральних військ Сенявського й Потоцького селяни Поділля продовжували боротьбу з окремими їх загонами і не визнавали над собою шляхетської влади.

Не припинився і селянсько-опришківський рух в Галицькій землі. У травні 1703 р. галицька шляхта відмовилась піти в загальне ополчення, бо змушена була охороняти свої маєтки, зважаючи «на козацькі повстання, які й досі ще не втихомирені». Обираючи 2 травня 703 р. нових послів до Варшави, шляхта знову наказала їм просити у короля захисту від повсталого народу.

Саме з цих причин галицька шляхта настійливо вимагала від уряду зміцнення шляхетських фортець, які виконували роль заслонів від впливу й прямого натиску повстанців з Поділля.

Про дії опришків на Прикарпатті у 1661 та наступних роках десятиріччя майже немає даних, але є відомості про опришківський рух на Поділлі, в районі Подністров’я. [6; 170]

Велике занепокоєння серед галицької шляхти викликав виступ народного ватажка Василя Дрозденка (або Дрозда) на Поділлі в липні 1665 р. Дрозденко закликав українське населення до відкритого повстання проти польської шляхти. В липні того року він пішов з своїми численними загонами з Брацлавщини та Галицьке Прикарпаття в напрямку Покуття, знищуючи на своєму шляху гарнізони польських військ і маєтки шляхти. Очевидно,, в загонах Дрозденка було багато опришків, бо його похід у повідомленнях галицької шляхти звався опришківським.

Постійною загрозою для польської шляхти у 50-60-х роках ХVІІ ст. були опришки, що діяли на кордоні з Молдавією. Опришки не тільки розправлялися з шляхтою у її маєтках, а й нападали на міста. Так, у 1667 р. вони захопили місто Снятин.

З документів видно. що і для шляхти Саноччини опришки були постійною небезпекою. У 1660 р. шляхта постановила мобілізувати усі сили для відсічі опришкам.

У вересні 1661 р. на спеціальній нараді в справі захисту саноцької шляхти від опришків було вирішено, що шляхетські війська мають охороняти ці землі від спільних нападів прикарпатських та закарпатських опришків.

Виступи закарпатських опришків та селян гірських районів Черемиської і Саноцької земель тривали протягом 1660-1668 рр.

«Опришківство, — твердила саноцька шляхта в 1668 р. на червневому сеймику, — щораз більше зростає і бере гору.

Через його постійні напади тутешня шляхта не може бути спокійною в своїх маєтках». На сеймику було вирішено карати штрафом усіх селян, які давали опришкам притулок. [4; 136]

Історичні документи свідчать про те, що карпатські опришки виступали не лише проти своїх гнобителів – шляхтичів, орендарів тощо, але спільно з селянами вели боротьбу проти татарсько-турецьких загарбників.

Смілива боротьба опришків з татарами і турками знайшла відбиття у народній творчості.

На початку 70-х років ХVІІ ст. ватажок молдавських опришків Бордюк вирушив у похід Коломийський повіт. У цей період маєтками у Коломийському повіті володів великий польський магнат князь Юрій Чарториський, який здав їх в оренду. Орендарі нечувано знущалися над селянами, стягували з них надмірні побори. Вони безчестили жінок і дівчат, розлучали сім’ї, відбирали у матерів немовлят тощо.

Доведені до відчаю розорені кріпаки звернулися за допомогою до молдавського опришка Бордюка.

Незабаром Бордюк з опришками прибув на Покуття.

Через 25 років після походу Бордюка на Косівщині організувався великий селянсько-опришківський загін. Найбільше розорені категорії селян – «нероботні бродяги» за актами, з різних гірських сіл зв’язалися з ватажками опришків Василем Лунгою і його двома братами.

Покутські опришки запросили на допомогу закарпатських побратимів. Нарешті зібрався значний загін, близько 80 чоловік. Учасники його були озброєні «довгою і короткою зброєю» — топірцями, ножами, рушницями, сокирами тощо. Селянсько-опришківський загін добре підготувався до нападу на м. Косів і опришківськими «методами» тобто раптово, зайняв його 17 липня 1698 р. [2; 143]

Як записано в актах «палаючи вогнем помсти», опришки списами і сокирами повбивали і поранили ненависних гнобителів та завдали їм значних збитків.

Звістки про ці події блискавично розійшлися по Прикарпаттю. Возний, який робив обстеження, докладно описав усе у міських галицьких книгах.

Цей виступ яскраво підтверджує, що в запеклій антифеодальний боротьбі на Прикарпатті об’єднувалося знедолене українське селянство Закарпаття, Молдавії та Угорщини. У боротьбі проти спільних ворогів гартувалась дружба українського народу по обох боках Карпат. [39; 37]

Розділ третій

Олекса Довбуш як ватажок опришківського Руху

у ХVІІІ ст.

3.1. Посилення феодального гніту з боку польської шляхти

За адміністративним поділом Польщі ХVІІІ ст. Галицьке Прикарпаття складалось з Галицької землі, Жидачівського повіту. Черемиської і Саноцької земель, що входили до складу тодішнього Руського воєводства.

Значні природні багатства Галицького Прикарпаття, особливо соляні джерела і залізна руда, сприяли розвитку промислів, торгівлі, а також збільшенню населення, зокрема міського Проте ці процеси відбувалися дуже повільно.

У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. на Прикарпатті, як і в усій Речі Посполитій, панували феодальні виробничі відносини, у тій формі, в якій вони склалися протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Основу економіки, провідну галузь суспільного виробництва, головне заняття більшості населення становило сільське господарство. Саме феодальне село було головною сферою феодального панування і кріпосницької експлуатації селянства. За даними податкових реєстрів 1676 р., на Галицькому Прикарпатті налічувалось 1763 села і 77 міст.

Володіння землею – головним засобом виробництва – визначало відносини всіх соціальних груп суспільства, які зводилися до експлуатації власниками землі прикріплених до неї виробників – кріпосних селян.

Земля зосереджувалась головним чином у руках великих землевласників, держави і церкви. Найбільшими магнатами – землевласниками Галицької землі були Яблоновські, Цетнери, Курдвановські, Чарториські, Потоцькі, Скарбки, Чурили, Дідушицькі, Собеські та інші. Ці феодали користувалися необмеженою владою у своїх численних маєтках. Найбагатші галицькі магнати Потоцькі з кінця ХVІІ і протягом першої половини ХVІІІ ст. володіли майже цілим Покуттям з містом Галичем.

Величезні багатства давали змогу шляхті вести паразитичне життя, займатися марнотратством. В 1751 р., наприклад, на похорон коронного гетьмана Йосифа Потоцького в Станіслав приїхало дві тисячі шляхтичів. Похоронна церемонія коштувала мільйони злотих в тривала майже два тижні. [2; 10]

Магнати володіли не лише приватними маєтками (містами, селами), а й одержували від королівського уряду на правах спадкових володінь численні королівщини – староства. Через своїх управителів магнати мали щороку з приватних або королівських маєтків козакові доходи. Тільки у першій половині ХVІІІ ст. доходи з королівщини Руського і Белзького воєводства досягли 1914500 злотих. Лише з Галицької землі старостинські маєтки давали магнатам 348 тис. злотих річного доходу.

Поряд з великими магнатами значну роль в економічному і політичному житті краю відігравала середня шляхта. В джерелах вона згадується, як, «шляхта добре осіла», або «добре заселена шляхта», тобто така, що має велику земельну власність і багато кріпосних селян.

Більшість середніх шляхтичів. Як і магнати, брали участь в управлінні окремими повітами, мали великий вплив на семикових з’їздах в Галичині чи Вишні, де вирішувалися важливі питання. Саме середні шляхтичі очолювали каральні загони проти повсталих селян і опришків. Комендантами фортець і замків – цих опорних пунктів шляхетської влади на Галицькому Прикарпатті – місцевий уряд призначав виключно заможних шляхтичів Так, у 715 р. шляхетські загони для боротьби з опришками очолював комендант Станіславської фортеці шляхтич Кшиштоф Зальський, у 1733 р. – ротмістри Антон Сіромський і Василь Зуб, поміщики, які експлуатували кріпаків.

В 30-40-х роках ХVІІІ ст. загонами соляків у боротьбі з опришками Довбуша (1738-1745 рр.) та Баюрака (1745-1754 рр.) керував комендант Станіславської фортеці – шляхтич Пшелуський, який володів кількома селами.

Важливим засобом економічного збагачення середньої шляхти була оренда маєтків у великих магнатів, а також королівських маєтків. Часто не лише окремі села, а цілі ключі сіл управлялися середньою шляхтою. Це, зокрема, було характерно для шляхетських фільварків низовинних районів Подністров’я, Поділля та гірських місцевостей, де основному відгодовувалася худоба, а також видобувалися сіль, поташ тощо. Так, коронний прокурор Паво Беньо, середній шляхтич, орендував в 30-40-х роках ХVІІІ ст. магнатів Яблоновських Яблоновський ключ [2; 15]

Фільваркове господарство, яке було основною формою господарювання магнатів і шляхти, все більше розширюється. Навіть у державних маєтках в досліджуваний період зростає кількість старостинських фільварків. Це видно на прикладі Галицького староства. Фільварки знаходились в низовинних районах галицького староства і спеціалізувалися на виробництві хліба, зокрема жита та пшениці.

Шляхетські фільварки в основному знаходилися в низовинних районах Прикарпаття – на Подністров’ї і особливо на Поділлі. Ці фільварки також спеціалізувалися на вирощуванні зернових культур. Фільваркові господарства на північ від Дністра, тобто на підгірних і гірських територіях, спеціалізувалися переважно на відгодівлі рогатої худоби.

В першій половині ХVІІІ ст. картина майже не змінилася. У фільварках відгодовувалось багато худоби, яка йшла, звичайно, на внутрішні та зовнішні ринки.

Не без підстав один історик твердив, що «в Галицькій землі розведення і вивіз худоби був одним з багатих джерел господарських доходів». Худоба з галицької землі відправлялася в Гданськ або Сілезію. Частина її продавалась в містах Станіславі, Галичі, Коломиї, Косові, Заболотові, Калуші, Долині, Болехові, Яблуневі.

Всі форми Прикарпаття, починаючи від магнатів та кінчаючи середньою шляхтою, здавала свої маєтки в оренду. Така форма управління маєтком була для магнатів і середньої шляхти простою і прибутковою, не вимагала від них праці та зусиль. Проте орендна система призводила до повного економічного розорення маєтку і масової пауперизації селян.

Орендарі Лубенські в селах Сопові і Кійданцях своїх «підданих понад звичай цих країв насильно тримали аж до ночі в полі з худобою і примушували роботи панщину». Від тяжкої праці воли падали в плугах. Селяни скаржилися, що Лабендські їх «биттям пригноблювали, з обухами за ними бігали».

Проте магнати й шляхта передавали в оренду не лише окремі маєтки – села, а й по кілька сіл, цілі ключі, які протягом невеликого часу давали значні прибутки. Великий магнат і землевласник Йосиф Потоцький протягом першої половини ХVІІІ ст. одержав з своїх маєтків у Галицькій землі 54 млн злотих. На той час це були надзвичайно великі суми.

Наприклад, володіннями Йосифа Потоцького на Покутті управляв у середині ХVІІІ ст. Станіслав Кшивокулський, який мав титул «генерального комісара маєтків пана Йосифа Потоцького». В 1747 р. цей комісар віддав маєтки Потоцького-Сопів, Кійданці, Дятківці та Ценяву – в оренду. Орендарем маєтків магнітів Яблоновський у 8 селах в 30-40-х роках ХVІІІ ст. був коронний прокурор Павло Беньо, який мав свої маєтки. Він не управляв особисто орендованими маєтками, а доручав це адміністраторам, губернаторам – дрібним шляхтичам. Про цю систему управління маєтками дізнається з листування Павла Беня з управителями маєтків, що зберігається в архіві Бурштинського замку.

В другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. селяни Прикарпаття були повністю закріпачені. Основу феодального панування становила повна власність феодала на землю. Закріпачені селяни Прикарпаття, як і всієї Галичини, сиділи на відведених їм панських наділах, за користування якими вони відбували тяжкі феодальні повинності, які з половини ХVІІ ст. значно збільшилися. [5;85]

Друга половина ХVІІІ – перша половина ХVІІІ ст. – період значного занепаду селянського господарства в Речі Посполитій. Це питання досить повно висвітлене в історіографії.

Економічний занепад сільського господарства на Прикарпатті поглиблювався орендною системою та руйнівними переходами шляхетських військ.

При аналізі соціального становища селянства Прикарпаття в другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. не можна не спинитися на стані тяглової сили селянських господарств, цієї важливої ознаки їх заможності.

Становище майже не змінилося у першій половині ХVІІІ ст. За даними інвентарних описів, у 33 селах Галицької землі (1702-1749 рр.) з 985 селянських господарств тяглових налічувалось 62%, безтяглових або піших – 38%. Притому з 612 тяглових господарств 12,7% становили повноплужні, а 63,5% — неповноплужні.

Отже, селянство не тільки обезземелювалося, а й втрачало своє тягло.

Окрему групу сільського населення становили сільські ремісники – мірошники, ткачі, ковалі, бондарі, кравці, гончарі, пасічники, шевці. Їх кількість постійно збільшувалось. Ремісники мали тільки невеликі городи. Вони підтримували своє існування, обслуговуючи шляхетські й селянські господарства.

Велика строкатість різних категорій безземельного селянства — типове явище для Прикарпаття у досліджуваний період, коли відбувався інтенсивний процес науперезації і зубожіння селян. Так, якщо у другій половині ХVІІ ст. групи малоземельних і безземельних селян становили 73,3% всього селянства, то в першій половині ХVІІІ ст.- 84,2%. Тяжке соціально-економічне становище селян Прикарпаття було результатом розвитку феодально-кріпосницької системи господарства.

Збагачення магнатів і шляхти відбувалося виключно за рахунок збільшення феодальної ренти.

Найтяжчою серед феодальних повинностей в другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. була панщина. Вона зростала разом із збільшенням панської ріллі.

Феодалам було невигідно або незручно використовувати селянську працю, вони вимагали сплати панщини грішми.

У другій половині ХVІІ ст. при визначенні панщини за основу брали земельний наділ селянського двору, то в першій половині ХVІІІ ст. – стан тяглової сили.

В першій половині ХVІІІ ст. переважали непоноплужні господарства (що мали половину плуга, тобто два вали), які виконували дводенну панщину. Тяглові господарства відбували чотири – два дні панщини, без тяглові, або піші, — два – один день.

З аналізу інвентарних записів видно, що в другій половині ХVІІ ст. – першій половині ХVІІІ ст. в шляхетських маєтках на Прикарпатті панщина досягла великих розмірів. Річна норма панщини для різних селянських господарств була неоднаковою. Вона становила 52, 104, 156, 208 днів на рік. Отже. Селянський двір витрачав на панщину від 15 до 55% робочого часу на рік [18; 36]

Причиною такого різкого зростання панщини в шляхетських маєтках Прикарпаття було прагнення підвищити прибутки. Саме шляхом жорсткої експлуатації кріпаків магнати й шляхта намагалися вирішити свої економічні проблеми.

Аналіз феодальних повинностей на Прикарпатті в другій половині ХVІІ ст. – першій половині ХVІІІ ст. дає лише загальну картину. Крім повинностей, які селяни відбували на користь феодала, у них було багато обов’язків перед феодальною державою.

Податки на її користь становили одне з найважливіших джерел поповнення королівської казни. Внаслідок спустошливих воєн Речі Посполитої в другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. державна казна лишилась майже пустою. Шляхетський уряд намагався будь-що поповнити її, збільшуючи весь час податки. Зрозуміло, що тягар її впав насамперед на плечі покріпаченого селянства. Особливо обтяжуючими були податки на військо.

На Прикарпатті, де тваринництво посідало важливе місце в господарстві, найбільш тяжким для селян був роговий податок, який брали від поголів’я худоби. Розмір цього податку постійно зростав.

Роговий податок збирався, про що може свідчити і його назва, від рогатої худоби, але він поширювався на всі види худоби, яка була в селянському господарстві.

Між прикарпатською шляхтою постійно тривали міжусобиці, під час яких феодали влаштовували наїзди на сусідні маєтки і винищували в першу чергу селян. Не можна не сказати про те, як погіршувалось становище селян внаслідок воєнних дій, які майже безперервно велись на території Галицького Прикарпаття.

Особливо великих збитків зазнавали селяни внаслідок простоїв шляхетських військ і зв’язаних з цим численних реквізицій.

Різко погіршували становище селянства стихійні лиха; неврожаї, епідемії та ін. Особливо тяжкими були «голод після козацької війни» (650-1658) та «голод після журавінщини» (польсько-турецькі війни 1676-1680 рр.).

Наведені факти дають уявлення про жахливе становище прикарпатського селянства. Зведеного на становище робіт у феодальній Речі Посполитій. [2; 52]

3.2. Опришківський рух під проводом Олекси Довбуша з огляду на реальні історичні факти.

Тридцяті і сорокові роки характеризуються значним піднесенням селянського руху на Прикарпатті, як і у всьому Руському воєводстві. Крім цього. на Правобережній Україні, особливо на Поділлі, після жорстокого придушення селянського руху в 1734 р. пожвавилися гайдамацькі виступи. Саме на цей час припадає діяльність Довбуша, славного ватажка карпатських опришків.

Вивчаючи архівні документи, відомий історик Ю.Целевич досить чітко визначив соціальне походження Довбуша. Він писав, що батько Олекси – Василь Довбуш «сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми у Печеніжині комірником у тамошнього газди Гаврила Твердюча і не мав зовсім нічого, лише трохи овець». Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки.

Аналогічні твердження знаходимо також у працях інших дослідників опришківського руху. Так, М.Білоус писав, що батько Олекси «був за робітником, сидівши в комірному, а називався Василь Довбуш». І. Сосенко вказував, що Олекса та Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «цілим маєтком їх батька, нічого іншого він не мав».

Про бідняцьке походження Олекси Довбуша переконливо засвідчують історичні факти. Так, у Станіслав в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюча в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош» [2; 59]

Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення – комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом існування. як засвідчують очевидці, були для родини Довбуша декілька овець, що паслися в череді Макровецької громади на гірських полонинах. Цю череду доглядав пастух, котрого селяни винаймали на рік за домовлені плату. Таким пастухом влітку 1739 р. був якийсь Олекса Жолоб. Йому на зміну виходив Василь Довбуш, котрий також наймався у громади за пастуха і часто перебував на полонинах. Коли суд запитував Олексу Жолоба, чиї він пасе вівці, той відповів: «Свої, братів старого Василя Довбуша, в одній череді всього села Марківки, а винаймали марківчани, щоб доглядав усіх овець». Коли ж судді запитали, чия була черга пасти і доїти тих овець, — відповідав: «Старого Василя Довбуша». Із цих свідчень випливає, що Василь Довбуш довгий час перебував на полонинах. Вірогідне припущення, що разом з Василем Довбушем на полонинах були і його сини Олекса та Іван.

Довгий час не вдавалося встановити точний рік народження Олекси Довбуша. Тільки на основі даних академіка М.Грушевського з’ясовано, Довбуш народився в 1700 р. Без сумніву, дитинство Олекса провів у злиднях. Малим хлопчиком не однієї весни піднімався Довбуш з батьком на половини пасти вівці. Вже тоді він був свідком шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим.

З судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана, про якого йтиметься пізніше, та дружину, котра стала учасницею походів 1741-1745 рр. Вона, правдоподібно, у 1741 р. перебувала в опришківському загоні, тому що на суді шляхта запитувала одного з побратимів Олекси «де є жінка Довбуша».

Перш ніж розглядати діяльність ватажка опришків, необхідно звернути увагу на саме прізвище «Довбуш». Адже в історичних джерела, снів народній творчості та інших матеріалах воно звучить по-різному. Ще в 1840 р. К.Вуйціцький писав, що «названий був Довбуш, для того, що його батько мав бути у війську добошем», тобто барабанщиком. Такої думки дотримувалися й інші дослідники, хоч їх припущення не підкріплені жодними фактами.

У деяких історичних джерелах Олексу називають «Добощуков», рідше «Добошем». Так називають його і в судових протоколах Станіславського міського суду за 1738-1751 рр. та інших офіційних джерелах першої половини ХVІІІ ст. Тому відомий дослідник опришківського руху Ю.Целевич у всіх заголовках своїх розвідок про опришків називає їх ва жатка «Довбощуком», хоч у самому тексті всюди зустрічаємо прізвище «Довбуш».

Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі «чорними хлопцями». Про сміливих, дужих і справедливих опришків уже тоді народжувалися перекази, легенди. Молодий Олекса, без сумніву, не лише чув від селян і гірських пастухів про опришків, а й міг бачити їх, зустрічати на полонинах, де вони часто зупинялися, щоб відпочити й добути від пастухів докладні звістки про «шляхетський світ».

Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прикладом багатьох інших селян, розорений шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селянську правду. «Зібрався собі Олекса, — говориться в народному переказі, — і пішов розбивати тих панів, що хлопам кривду робили». Як засвідчують народні оповідання, Довбуш, вступаючи в опришки, заявив: «Отак тепер не буду газдувати, але й пан не буде панувати».[2; 60]

Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організаторські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицарство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш «вважається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великі пошані…»

Виступ Олекси Довбуша – не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, як це намагалися довести деякі історики, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 років. А.Бельовський нагається применшити значення опришківського руху. Він вважає, що це був !ряд місцевих пригод на початку XVIIIстоліття», які «не в’яжуться між собою в будь-який образ» тобто в картину загальної антифеодальної боротьби. На Покутті нібито цьому ще сприяла віддаленість від столиці, близькість прикордоння, недоступність гірських територій тощо. «Отже. Не диво, — стверджував М.Косак, — що при таких обставах появилися поодинокі злочинці, котрі, зібравши собі подібних, робили з розбоїв ремесло, нападаючи і грабуючи не лише поодиноких людей, а й цілі села і міста…»

Але як не намагалися представники польсько-шляхетської науки применшити розвиток опришківського руху під проводом Олекси Довбуша, все-таки їм це не вдалося зробити. Дії Довбуша – найбільш яскрава сторінка в історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального й національного гноблення. Олекса з перших днів свого виступу прославив себе серед простого люду, котрий зразу ж повірив йому і допомагав, чим міг.

Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 р. Проте можна припустити, що ватажок міг діяти й раніше, хоч це не зафіксовано в історичних матеріалах. У писаних джерелах за 1738 р. ми довідуємося про нього як про опришка, котрий очолює загін. Не може бути, щоб Довбуш перед тим не перебував у загоні простим опришком. А для цього потрібен був час. Поет Ф.Карпінський, який прихильно ставився до опришків, писав, що Олекса «близько тридцяти років зі своїми молодцями перебував на Покутті». Напевне, Карпінський дещо перебільшив, однак 10-15 років загін Довбуша міг діяти. В майбутньому, можливо, знайдуться нові матеріали, які поллють більше світла на це питання [13; 82]

Згідно з «декретом старших земських в інтересі Солотвино» сказано, що «між опришками» в 1738 р. знаходилося шість осіб: Дронки – два брати, Довбуші – також два брати (Олекса та Іван), Смикайло і Семен Гнатюк.

У 1738-1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Пече ніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Вже тоді-таки у рідному с.Печеніжині Довбуш потривожив шляхту. В липні 1739 р. селянин Твердюк свідчив перед Станіславським судом, що Довбуші після того. як «починали рух в Печеніжині, не показуються до родинного села, бо їх наказано ловити». Далі брати Довбуші, невідомо з якої причини, напали на двір у Чорних Ославах, а опісля захопили майно в деяких селян. Гаврило Твердюк заявив на суді, що «чув про те, що Довбущуки були в Чорних Ославах у дворі, де дано їм їсти й пити, а звідси пішли до Лючі і там забрали у якогось селянина рушницю та інші фанти». Інший сучасник, Олекса Жолоб, заявив перед судом: «Я чув старого Довбуша і сторонніх людей». Ю.Целевич пише, до Довбуші напали в Чорних Ославах на двір селянина, який ще перед цим довідався про загрозу нападу і зустрів опришків гостинно. Це настільки вразило опришків, що вони «не чинили в цьому господарстві ніякого зла». Зате в інших селян захопили майно. Наскільки це відповідає правці, годі судити. Можна вважати правильним припущення Ю.Целевича, що «якось злість і гнів спровадила Довбушуків на селян в Чорних Ославах», адже вони не чіпали простих селян, «хіба з помсти за яку зраду».

Селяни інколи навіть шукали захисту в Довбуша, бо вже в 1739 р. на прохання одного селянина з Малих Лючок опришки боронили його перед братами.

Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися рідне село. Наймит Гаврила Твердюк, у комірному якого перебував Василь Довбуш із сім’ю, розповідав на допиті в 1739 р., що сини Довбуша, озброєні від ніг до голови, часто вночі з’являлися у Печеніжині. Заходив інколи Олекса з братом і до пече ніжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти і події в околиці.

Навесні 1739 р. Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в пече ніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому ґрунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. Мабуть, серйозною була незгода, бо від розмов перейшли до зброї. І бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата торцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим.

З того часу назавжди розійшлися брити Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину.

Не виключено, що згодом Іван і Олекса помирилися та об’єднували свої загоди для спільної боротьби у західній частині Галицького Прикарпаття. Не випадково Олекса Довбуш у 1744 р. робить деякі походи на Турки і Дрогобич. [4; 126]

Після розлуки з Іваном навесні 1739 р. Олекса сам очолює загони покутських опришків. Особливо активно діяли опришки О.Довбуша в Коломийському повіті влітку і восени 1738 р. Їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів. Виступ його набуває масового характеру. Влітку 1739 р. повідомлялося, що опришки Довбуша «повсюди розбивають по дорогах і по лісах»[4; 127]

В жовтні 1739 р. Довбуш прибув у с.Текучу на Свірську соляну баню і розправився з лихварем Лошаком. У с.Вербіжі біля Коломиї загін Довбуша розгромив двір шляхтича Добро сільського. Опришки Довбуша також «спалили ясенівського отамана», захопили майно в Уторопах, бували в Пеегінську, Зеленій, Добротові, Молодкові, «забили Жупника» в Ланчині, «зайняли вівці» у якогось минуличинського Тутяка і т.д.

В той час загін Довбуша являв собою, очевидно. Певну силу, бо опришки «похвалялись сталити Кути» — досить велике містечко. Становлять інтерес причини погроз опришків. Коли одного з них – «»Полейчука – запитали на сулі в Станіславі: «Чому похвалялися спалити Кути?» — він відповів: «За те, що страчено хорочовских опришків». Але це факт свідчить про те, що Довбуш, захищаючи поневолений народ, мстив також експлуататорам, які судили й карали опришків.

1740 р. Олекса Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина й Яблонівщини й перейти у Верховину, де його загін розташувався табором.

Звідси опришки Довбуша нападають на шляхетські маєтки не тільки Коломийщини. А й Буковини та Закарпаття. Скрізь, де з’являлися загони Довбуша, вони розправлялися з ненависними панами. [2; 63]

У народних оповіданнях знаходимо багато таких фактів. Найбільш відомою стала розправа Олекси Довбуша у 1742 р. з багатим українським отаманом Миколою Дід ушком в Довгополі, який володів великими маєтками і багатьма кріпосними селянами. Дід ушко страшенно знущався над підданими. Побоюючись помсти опришків, він робив усе, щоб видати Довбуша шляхті. За голову Довбуша він обіцяв селянам значну грошову премію. Довбуш, який через побратимів дізнався про це, спіймай отамана і розправився з ним, а маєток його спалив.

З 1743 р. Довбуш вирушає на Поділля. В актах галицького гроду за 1743 р. є дані про перебування Довбуша в околицях Виноградова і Підгайчиків. І тт. опришкам допомагали сільські побратими Іван Лоюк і Павло Бойчук з-під Виноградова, яких потім шляхта обвинуватила у зв’язках з народним героєм г7ероєм і віддала до галицького суду.

Перехід Олекси Довбуша з гірських околиць в низовині, у бік Поділля – цікаве явище. Воно свідчить про те, що рух опришків під проводом Довбуша мав не локальний характер, як твердять історики, а виходить далеко за межі Покуття – батьківщини героя.

Опришки Довбуша ставили собі за мету звільнити селян від феодального гніту не лише в Карпатах, але і в інших віддалених територіях західноукраїнських земель. Звичайно, це було нелегко, оскільки в гірських районах опришківському загонові легше було боротися, ніж в низовинних. [18; 180]

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями у 1738-1745 рр. викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Селяни заслужено вважати Довбуша «своїм спасителем», висловлювали йому щиру подяку. «Дай, боже – казали, тому Довбушеві всього того, що має. Дай його здоров’я та прибуток добрий, що він за нас заступається та нас боронить від всякої буди, та нам, бідним, дає гроші».

Трудящі люди відрізняли Довбуша – месника і повстанського ватажка від тих хто йшов в опришки заради поживи. Ім’я Довбуша стає все популярнішим.

Навіть шляхта вимушена була визнати популярність Довбуша. Коронний гетьман Йосиф Потоцький, який володів у Прикарпатті великими маєтками, в серпні 1742 р. у спеціальному універсалі вказував шляхті на серйозну від опришків Довбуша. «Широко відома в цілому Покутському і Підгірському краї злість і зухвалість хлопа Довбуша, який від 3-х років з купою зібраних опришків нападає на шляхту».

Аналізуючи діяльність опришків під проводом Довбуша, не можна обійти характеристики самої його особи. Звичайно, всі шляхетські джерела, що подають звістки про Довбуша, оцінюють його з негативного боку. Вони постійно називають опришків «бандитами», «гультяями», «розбійниками», а самого Довбуша характеризують як «страшного розбійника», «немилосердного вбивцю». Робилося це для того. щоб кинути на нього тінь, знеславити і тим самим підірвати авторитет народного улюбленця.

Однак, уважно аналізуючи історичні джерела, переконуємося у тому, яким добрим, гуманним і справедливим був Олекса Довбуш. Про це свідчить велика кількість народних оповідань, легенд і пісень, чимало з них складені ще за його життя. [18; 193]

3.3. Постать Олекси Довбуша в народних оповіданнях.

Існує величезна кількість пісень, переказів, оповідань і легенд про карпатських опришків та їх ватажка Олексу Довбуша. Без сумніву, і пісні, і легенди, і перекази про опришків складалися ще в пору їхньої діяльності. Історична постать Довбуша овіяна гарячою любов’ю і надзвичайною пошаною українського народу. Тому він наділяється благородними рисами: здібностями організатора й керівника, фізичною силою, відвагою, лицарством – бо не карав ватажок невинних, беззахисних і тих, хто допомагав бідним. Він полонив серця людей насамперед тим, що став на захист поневолених і скривджених. У пам’яті народній Довбуш залишився справедливим оборонцем пригнічених, месником за народні кривди.

Народ наділяє Олексу надзвичайною красою, блискучим розумом. Він одчайдушний, але водночас обережний, сміливий, винахідливий, щирий і простий з товаришами.

Місце народження Довбуша – с. Печеніжин – не згадує жоден народний переказ, але вказуються інші села Покуття (Коломийського повіту): Микуличин, Космач, Заріччя тощо. Адже більшість творців народних переказів, легенд і оповідань про Довбуша, написаних у певній місцевості, вважали Довбуша земляком і мали за велику честь називати рідне село батьківщиною героя. До речі, у деяких оповіданнях і переказах навіть змінюється його ім’я: замість Олекси його називають Іваном, Петром, Миколою.

Народні перекази стверджують. Що Довбуш до вступу в опришки пас вівці і дуже бідував. Його батько лише пару волів. Роздавши свої вівці бідним, Олекса сказав: «Іду мститись на всіх наших ворогів», — і подався до загону відважних опришків.

І хоч народні оповідання й перекази по-різному пояснюють безпосередні причини вступу Довбуша до загону опришків, соціальні мотиви залишаються всюди однаковими. Олекса йде в опришки, щоб помститись панові за те, що той вбив його брата і захопив майно, або «вступив на ту дорогу», щоб помститись шляхтичам за кривду односельчан.

Олекса Довбуш, згідно з переказом, «покинув своє село і повишукував собі молодих, щонайсміливіших парубків, між котрими був сам ватажком». Зустрічає, бувало, якогось дуже бідного чоловіка, обдертого, голодного, зупиняє й запитує: «Чи не мав би ти охоти, чоловіче, іти зі мною в опришки?» Той відповідав – «Чому ж ні, піду» — тоді його зараховували до народних месників.

Довбушів загін, за свідченням народних переказів, налічував від 12 до 200 бійців, представників найбіднішої групи населення. Це були селяни, міщани, розорені ремісники, наймити, чабани, панські слуги. Селяни с. Голови розповідають: опришки самі себе забезпечували зброєю, бо всі вони були добрими ремісниками – умільцями, виготовляли пістолети, гармати, ножі й кріси (рушниці). З їх рук виходили такі міцні сталеві топірці, що ними можна тесати каміння, як дерево тешуть сокири. В загоні ж Олекси, крім зброярів, були чудові ковалі, шевці й кравці. Недарма ж сказано: все необхідне для загону «робили Довбушеві хлопці-легіні». [18; 138]

Оповідання маюють Довбуша грізним нещадним месником. Переказ «Довбш, як месник людських кривд», до речі, поширений у багатьох селах Прикарпаття і присвячений саме цій темі. Тут розповідається, що селяни працювали на панщині «задармо від світанку до ночі», а хто спізнився, «мусив вилізати на гору і кукурікати та ще отримував 20 буків».

Кріпаки «Не витримали» і пішли шукати Довбуша. А коли знайшли його у горах, почали благати: «Ой, пане, наш Олекса, вступися за нас, такого ми лихого пана маємо». Довбуш заспокоїв покривджених і пообіцяв допомогти їм. Він зібрав побратимів, проник у двір, «добре таки настрашив пана» і при виході погрозив йому: «Дивись як будеш людей мучити та збиткуватись, то я тебе ще знайду, хоч би і в Туреччину сховався, а тоді вже інакше поговоримо».

Розправу Довбуша над сільським отаманом Дідушком народ точно передав у багатьох переказах та оповіданнях, об’єктивно показавши велику жадобу Дід ушка до наживи за рахунок бідняків, його люту ненависть до опришків та підлабузництво до панів. Гірське с. Краснопілля народ називав Дідушковою річкою, де, за переказами, жив Дідушко.

Розповідають, що його батько – дідицький син народився десь піл Львовом і прибув до потічка, що впадає у Чорний Черемош вище Устерічок. Він завівся господарством., а його син став «першими ґаздою на тій річці», він там поклав хату, жив, як дідич, багач і мав 30 слуг. За іншими оповіданнями, Дід ушко мав 200 дійних овець і корів, частину молока виливав у річку, яку названо Білим Черемошем.

Детально говорить народ про смерть першого багатія Карпат» Миколи Дідушка. Переказують. Що ватажок підпалив усі отаманські будівлі й жодному мешканцеві села не дозволив гасити пожежу. Тижнями лісами снувався дим, далеко було чути задушливий сморід погорілої у коморах бринзи, воску, вовни. [28; 279]

Окрему групу становлять народні оповідання, де йдеться про те, як Олекса карав орендарів, лихварів, корчмарів. Розповідають, що у с. Іванівцях Коломийського повіту був дуже лихий орендар, котрий здирав мито з перехожих.

Почув про це Довбуш і негайно з’явився сюди зі своїми хлопцями. Лихвар, побачивши перед собою грізного ватажка, перелякався і почав давати за себе викуп. Але, як передає народ, — Довбуш не брав нічого. Лише порубав орендаря, щоб не дер людям очі, а потім вбив його дружину і тієї ж ночі вирубав у пень всіх орендарів.

До багатого Косівського орендаря Мося Довбуш прибув зі своїми побратимами, «повний гніву і помсти». Орендан намагався отруїти Довбуша, але сміливий ватажок, взяв Мосю за ребро і підніс його, як ляльку, вгору і, там ним викручуючи, пішов до міста та кричав: «Дивіться, орендарі, як хто з вас буде воювати з нами, то кожного таке жде». Кажуть, що Довбуш нагнав «доброго страху» Косівським панам і орендарям, а захоплені в Мося гроші та майно «роздав в місті на дорозі». У с. Зелениця Надвірнянського повіту за те, що орендар горілкою «розпивав людей», Довбуш наказав розправитися з ним.

У народних оповіданнях докладно розказується, що робив Довбуш із забраними у панів грошима. «Якраз в наше село Ослави – розповідають жителі Чорних Ослав, — прийшов Довбуш на таку з пів хлопа скриню грошей взяв у пана. А потім ідуть усі селом, він та 30 хлопців, як військо яке, та всі гроші між челядь сіють».

Інший переказ (с. Зелене) стверджує: одного разу люди пішли до церкви, а Довбуша взяв решето, насипав туди грошей і розсіяв по дорозі, аби люди потім позбирали їх собі. [39; 140]

В уста Довбуша народ вкладав такі слова: «Але не для себе я прагну скарбів і слави не для себе. Я йду розбивати ваші кайдани, помстити ваші кривди. Хочу дати бідняцькому народові долю, великий світ відчинити. Ніхто вже мене не затримає. Ніхто вже мене не переможе, хіба я сам себе переможу. Ось мій громовий топір, здатний рубати скелі. Отже, хто хоче, кого пориває охота молодецька, хай пристає до мене, буде мені товаришем. Вітайте той день. коли вже не буде бідних, не буде нещасних. Зацвітуть тоді усміхом ваші обличчя і зацвітуть також всі гори, мов ліс яблунь».

У багатьох селах на Коломийнищі побутував цікавий переказ, як Довбуш провчив старця за його захланність. Одного разу Довбуш повернувся з опришками з Болехова, звідки приніс багато золота й срібла. Наказав висипати в купу. В той час підійшов старець і попросив милостині. Довбуш дозволив старцеві набрати золота й срібла, скільки захоче, а сам відійшов з хлопцями на нараду в корчму. Старець, побачивши, що нікого немає поблизу, почав наповняти пазухи і кишені. А коли набрав скарбів, попробував встати, однак не зміг. Він довго намагався з тим багатством звестись на ноги, не викидаючи жодного злотого. Один з товаришів Довбуша підійшов і допоміг йому піднятись, але старець під тягарем скарбу упав вдруге. І знову, не полишаючи грошей, він хотів піднятись. Та де там! Тоді підійшов Довбуш з побратимами. Він покарав старця, а на прощання сказав, щоб ніколи не був захланним.

У багатьох оповіданнях розповідається, що Олекса Довбуш за вбивство нечистої сили – чорта, який насміхався з Бога під час бурі, отримав від «божого посланця» величезну силу. Тому його без «божої волі» неможливо вбити. Поширене в народі повір’я, за яким Довбуша можна було вбити чи поранити, якщо вирвати йому кілька волосин на голові й відправити 12 богослужінь, а тобі вдарити у те місце, де вирване волосся.

Чимало інших цікавих переказів і оповідань, в яких йдеться про надзвичайну силу, Довбуша і про те, як він став опришком. Задумав Олекса йти в опришки. Якось у лісі йому зустрівся старенький дідусь, котрий повертався з опришківства. Старий вказав шлях до опришків, і, благословляючи на нелегке, але славне життя, передає йому силу своєї молодості.[30; 198]

В іншому варіанті старий опришов пророкував Довбушеві, що він одержить силу вод Черемоша. І справді, одного разу, коли Олекса пас вівці, розійшлися хвилі Черемоша і викинули берег старовинний пощерблений опришківський топірець. Взяв Олекса топірець і пішов у ліс. Він зрозумів, що це доля кликала його. У лісі Довбуш знову зустрівся із знайомим уже старцем. Дідусь попросив Олексу скинути сорочку, розтяв йому на спині шкіру, втулив туди якесь пахуче зілля. Від цього дивного зілля Олекса відчув у собі силу – силенну. На прощання дідусь наказав Довбушеві безпощадно мститись за народну кривду і попередив, щоб той уникав любовних історій і не проливав марно крові.

Згідно, з цими переказами, Олекса прагнув здобути силу, аби захищати людей.

Так люди створювали образ Довбуша, повіривши у надприродну силу і безсмертя свого улюбленця, в його вічну наснагу до боротьби за соціальне і національне визволення. Зрозуміло, головне для історика не в елементах міфологізму і містицизму, що є природним явищем фольклору, а в тому, аби правильно відтворити факти. «Зваживши те, — справедливо зазначає український письменник і вчений П.Козланюк, — що в багатьох народних оповіданнях, переказах і легендах заховані золоті зернити історичної правди, нашому читачеві неважно виколупати із з оздобної, що так звемо, полови різної містики й «надприродних речей».

У середині ХІХ ст. польські і українські дворянські фольклористи, письменники та історики зібрану ними народну творчість про опришків почали публікувати. Але це були лише окремі оповідання та пісні. Фольклорична Довбушіана крокує по сторінках збірників, журналів і газет вже понад 150 років, а збиральницька діяльність записувачів триває понад 200 років. [; 158]

У другій половині ХІХ ст. історики почали працювати над виданням окремого збірника, присвяченого Довбушеві. Оліан Целевич одним із перших закликав дослідників вивчати народну творчість про опришків і Довбуша та публікувати в збірнику. Він у своїх статях використав пісні й оповідання про Довбуша, Марусяука, і, зокрема, куплети, опубліковані В.Зелеським, Я.Головацьким та деякі зібрані ним самим. У своїй розповіді «Ще дещо про Олексу Довбущука та його попередників» він після історичної частини навів два народні оповідання про Довбуша. Перше з них стосується попаді, яку захопив опришок. Довбуш покарав опришка за насильство. Це оповідання вперше опублікував К.Вуйціцьким у 1840 р., розповідається, як Олекса Довбуш за допомогою хитрості й винахідливості здобув маєток «якогось можного» шляхтича у с. Гошеві біля Болехова [25; 143]

Опришківські пісні були поширені переважно на Гуцульщині – за винятком пісні «Ой попід гай зелененький». «Вони – пише Ф.Колеса, — не вийшли поза межі Гуцульщини, крім однієї пісні про Довбуша, що поширилася далі, і то завдяки своїй баладовій темі: смерть коханця, спричинена жінкою-зрадницею. Довбуш славиться в народних переказах як оборонець бідних і месник покривджених. Пісні про опришків в’яжуться здебільшого, зі споминами про рекрутчину й панщину, бо ж тут головно треба шукали, чому зростали ватаги опришків». [12; 160]

Висновки

Так склалася історична доля прикарпатських українців, що їх рідні землі протягом тривалого часу перебували під пануванням шляхетської Польщі. Оскільки польська шляхта ставилася часто, до українців зверхньо і тому останні зазнавали соціального і національного гніту, то вони не мирилися із таким своїм становищем і намагалися вести боротьбу за звільнення не лише від феодального, але і від національного гніту.

В історії боротьби прикарпатських українців за волю, особливе місце займає опришківський рух, який себе найбільш яскраво проявив на західноукраїнських торонах впродовж другої половини ХVІІ-ХVІІІ століть.

В даній дипломній роботі ми намагалися розкрити феномен опришківства, опираючись на певні історичні джерела та науково-історичну літературу.

Аналіз історичних джерел та наукової літератури, щодо феномену опришківства показав, що опришківство слід розглядати в двох площинах, народно фольклорній і історично-науковій. З точки зору народно-фольклорної площини опришківський рух постає перед нами і зокрема в ньому постать Олекси Довбуша, як своєрідний героїко-романтичний епос, що виражається розмаїтими народними поемами, легендами, піснями, бувальщинами. Якщо дивитись на опришківський рух через контекст наукової площини то тут ми вже маємо справу з реальними історичними подіями, реальними історичними постатями, які творили цей рух, шляхом аналізу різних судових книг, міських та земських метрик, мемуарів, можна відчути справжній, неміфізований образ борців за кращу долю народу.

Якщо, не брати до уваги позицію польської шляхетської історіографії що, в тій чи іншій мірі, негативно оцінювала опришки як розбійників, українській історіографічній опришкіані, основними стовпами наукової думки є Юліан Целевич – істориз з ХІХ ст. і Володимир Грабовецький – історик з ХХ ст. При цьому хочемо зауважити, що саме склад академіка В.Грабовецького у вивченні опришківського руху є найбільш потужним.

Аналізуючи опришківський рух на Прикарпатті, який проявив себе у другій половині ХVІ ст. ми прийшли до думки, що цей рух як і рух опришків що відбувався у ХVІІІ ст. не був ізольованим від тої боротьби за права українців що відбувалася у всеукраїнському масштабі.

Події Хмельниччини, Гайдамаччини, боротьба козаків в тій чи іншій мірі впливали на розгортання опришківського руху.

Варто зауважити, що опришківський рух мав при певних обставинах територіальне поширення. Історичні факти спростовують міркування про територіальну обмеженість опришківського руху лише Гуцульським краєм.

Виступи опришків мали місце і на Покутті, і на Бойківщині, і на Закарпатті, і навіть на Буковині, тобто іншими словами кажучи мала місце експансія опришківства за межі гірської місцевості.

Найбільш яскравим виразником опришківського руху і тут немає сумніву є Олекса Довбуш, уродженець Печеніжина, що недалеко Коломиї, що майже чверть століття наводив жах на поневолювачів народу.

Якщо дивитися на постіть Олекси Довбуша через європейські мірки, то він постає перед нами як своєрідний український Робін Гуд, що відбирає майно в багатих і роздає бідним. Було б примітивним спрощувати погляд на Олексу Довбуша зводячи його ватажка повсталих, який тільки й те робив, що карав панів. Він заслуговує на більш глибше осмислення, як особистість що відобразило в своїй поведінці протиріччя тої давньої епохи.

Аналізуючи опришківський рух, можна зробити висновок, що не можна абсолютизувати соціальну і національну мотивації даного руху, як самостійні фактори, вважаємо що соціальне і національне були разом присутні в ньому.

Історія опришківського руху на нашу думку не може сприйматися як проблема що науково себе вичерпала. Феномен опришкіани потребує подальшого дослідження, не тільки в плані територіально краєзнавчому, але й в плані загальноукраїнському. Так що для нових поколінь в істориків роботи в цьому відношенні буде ще багато.

Список використаних джерел

1. Білий М., Грабовецький В. Як Довбуш карав панів: Оповідання та легенди. К., 1960 . – 274с.

2. Бойко І.Д. Селянство України в др. пол. ХVІ- пер. пол. ХVІІ ст. – К.: Вид-во Акад .наук УРСР, 1963. – 348с.

3. Він ценз С. На високій полонині (Переклад П.Козланюка) // Рад.Львів.1946. №1. с.43.

4. Грабовецький В.В. Ілюстрована історія Прикарпаття. Друге доповнене видання. – Т.І. – Івано-Франківськ: «Нова зоря», 2002. – 432с.

5. Грабовецький В.В. Ілюстрована історія Прикарпаття. Друге доповнене видання. – Т.І. – Івано-Франківськ: «Нова зоря», 2002. – 344с.

6. Грабовецький В.В. Історія Печеніжина. Час. І. Коломия. Вид. «Світ», 1993. – 127с.

7. Грабовецький В. Іван Франко про карпатських опришків і балканських опришків // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародн. симпозіуму ЮНЕСКО/Львів, 11-15 вересня. 1986 р./К., 1990. Кн..1 с.442-444.

8. Грабовецький В. Відкриття пам’ятника та історико-меморіального музею Довбуша в Печеніжині // наше слово (Варшава). 1971. 12 жовт.

9. Грабовецький В. Коли нехтують історичною правдою// Лен.молодь. 1956. 29 лип.

10. Грабовецький В.Легендарний камінь. (До 225-річчя з дня загибелі Олекси Довбуша).// Рад. Верховина. 1070. 22 серп.

11. Грабовецький В.Легендарні скелі Олекси Довбуша в Карпатах // Черв. долина. 1970. 25 серп.

12. Грабовецький В. Маніфест Олекси Довбуша// Жовтень 1964. №4, с. 150; його ж. Лицар карпатських гір: Нові документи про Олексу Довбуша// Наука і життя. 1964. №2.

13. Грабовецький В.В. Народний герой Олекса Довбуш. Львів, кн. журн. вид.1957. – 150с.

14. Грабовецький В. Народ про опришків // жовтень 1984. №8.

15. Грабовецький В. Пам’яті О. Довбуша // Пам’ятники України. 1981. №2. с.62.

16. Грабовецький В.В. Селянський рух на Прикарпатті (ХVІІ-ХVІІІ ст.) – Київ: Вдивництво Академії наук Української РСР, 1962. – 210с.

17. Грабовецький В.В. Стежками Олекси Довбуша: Путівник. Івано-Франківськ, 1988.

18. Грабовецький В.В.Олекса Довбуш. – Львів: Світ, 1994. – 272с.

19. Грабовецький В. Скелі і печери Довбуша. Вікно в історію. // Жовтень 1975. №8. с.154-158.

20. Грабовецький В.Яків Головацький про опришків та їх найвидатнішого ватажка Олексу Довбуша/ Я.Головацький і рух за національне відродження і культурне єднання слов’янських народів: Тез. Доп. Тернопільськ. іст. – краєзнавч. конф. Тернопіль, 1989. с.15-16.

21. Бжицький В.Опришки. К., 1962. – 340с.

22. Змієві вали: Укр..легенди та перекази: Для серед.шк.віку/Передм., упорд.і прим.С.В. Машанича; худож.офомл. С.В.Тарасенка. – К.: Веселка, 1992. – 159с.: іл.

23. Лисенко Є.С. Образ Довбуша в творчості Ю.Федьковича. Івано-Франківськ, 1988. с.46-47.

24. Кукурак А. Олекса Довбуш – славний ватажок опришків, Коломия, 1990. с.3-19.

25. Мельничук А.Ф, Гнат Хоткевич про О.Довбуша: тез. доп. обл. наук.-теорет. конф.).присвяч. 250-річчю від початку антифеодальн. Руху селян-пришків під проводом Олекси Довбуша. Івано-Франківськ, 1988. с.49.

26. Народ про Довбуша: Зб. фольклорн. тв. /Упорядник Тищенко В.І, К., 1965.

27. Нечиталюк М.Тема опришківства в творчості Івана Франка // Іван Франко: ст. і дослідження. Львів, 1952. с.122-123.

28. Олекса Довбуш в творчості Івана Франка // Іван Франко – борець за дружбу між народами: Тез. доп. обл. наук. конф. присвяч. 130-річчю від дня народження Великого Каменяра. Івано-Франківськ, 1986. С.77-78.

29. Селянський рух на Україні: 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалі, — К.: Наукова думка, 1993, — 534с.

30. Смоляський Г. Олекса Довбуш. Львів, 1935. – 26с.

31. Сірак Іван. Легенда гір. // Жовтень. 1963. №5.с.156.

32. Тищенко В.Народ про свого героя. Образ Олекси Довбуша в народній творчості. Ужгород, 1959. – 544с.

33. Федькович Ю. Довбуш. Трагедія о п’ять діях. С.3

34. Франко І. Твори: У 20т. К.; 1956. Т.20. С.538.

35. Франко І. Дезертир Праць Туманюк // Житє і слово. 1985. Т.3. С.47-50.

36. Франко І. Товри: У 20т. Т.16. С.184.

37. Франко І. Критичні письма о галицькій інтелігенції // Твори: У 20т. К., 1955. Т.1. С.39.

38. Ходили опришки: Збірник / Упорядник Сенько І.М. Ужгород, 1983. – 112с.

39. Хоткевич Г. Довбуш: Іст. Повість першої половини ХVІІІ ст. Львів, 1965. – 216.

40. Чуприна В., Чуприна №. Хмельниччина 648-1657.: визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельникого. – Львів. Світ, 2003. – 176с.

41. Шухевич В. Гуцульщина. Т.5.с. 170.

42. Яцкевич Є. Визвольні походи Б. Хмельницького на західні землі України. – Львів. Кн..- журн. вид-во 1954р. – 196с.

43. Яценко М. Володимир Гнатюк. Життя і фольклористична діяльність. К., 1964. С.211.