Організація науково-інформаційної діяльності

1.Науково-інформаційна діяльність.

2.Засоби та методи науково-інформаційної діяльності.

3.Основи економіки науково-інформаційної діяльності.

4. Закономірності розвитку наукової інформації.

Список використаної літератури.

1.Науково-інформаційна діяльність

Науково-інформаційна діяльність — сукупність дій, спрямованих на задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави у науково-технічній інформації, що полягає в її збиранні, аналітично-синтетичній обробці, фіксації, зберіганні, пошуку і поширенні.

Науково-інформаційна діяльність в її повному циклі – це вплив спостерігача (інформатора, коментатора, аналітика) на об'єкт (споживача) шляхом вироблення на базі первинних інформаційних джерел (інформаційних ресурсів) нової інформації, яка обумовлює утримання об'єкта в існуючому (вихідному) положенні, і разом з тим переводить його у новий стан (досягнення нової цілі). Як бачимо, її основу становлять Інформаційні ресурси – довідково-інформаційний фонд (ДІФ), система каталогів і картотек, автоматизовані бази і банки даних, довідкова і бібліографічна продукція тощо, які дозволяють вирішувати проблеми інформування, а також професійні кадри аналітиків-коментаторів.

Вся НІД поділяється на два процеси:

перший – це вироблення на основі інформаційних ресурсів нових знань (або нових інформаційних ресурсів), спеціально оброблених, перетворених у релевантний сигнал. Ефективність цього процесу залежить від трудових і матеріально-енергетичних затрат фахівця з врахуванням його ентропії;

другий – взаємодія отриманих нових знань чи інформаційних ресурсів зі споживачем, тобто, перетворення інформаційних ресурсів в інформаційний продукт. Результативність цього процесу залежить від затрат споживача.

Якщо в загальних рисах інформація – це повідомлення певних знань чи відомостей, то Інформаційні ресурси – це знання в інформаційному вираженні через певні коди (ідеї, мисленні образи тощо), тобто, об’єктовані або закодовані (подані семантично) за допомогою слів, символів чи інших знаків і перетворені у повідомлення – інформацію. При цьому інформація, як така, теж являє собою особливий вид ресурсів, що мають особисті характеристики, відрізняють їх від інших видів ресурсів. Це ресурси, які сприяють виробленню і реалізації різноманітних наукових, управлінських чи будь-яких інших рішень, і розглядаються з інформаційного боку, з інформаційної складової. В узагальненому вигляді Інформаційні ресурси – це вся та проміжна інформація, що лежить в основі ланцюжка, який завершується досягненням поставленої цілі чи мети. Робочий фактор інформаційних ресурсів – це не просто людські знання, а енергія (праця) людей вкупі з іншими матеріальними ресурсами і витратами, які формують повідомлення.

Як відомо, сьогодні в розвинених країнах вирішується питання інформатизації суспільства на яке покладається велика роль у формуванні якісно нового світового суспільства. Все більшим стає розуміння того, що країна, яка буде володіти потужними інформаційними ресурсами, ефективною системою їх реалізації, буде знати динаміку й перспективи їх розвитку, опиниться на гребені науково-технічного прогресу і зможе його використовувати[4, c. 23-24].

Питання інформаційних ресурсів у виробничій сфері і їх вплив на економіку підприємств досить добре вивчене. Інформаційні ж ресурси невиробничої сфери – освіти, культури, мистецтва, науки, їх використання, реалізація і вплив на функціонування цих галузей майже зовсім не досліджені через відсутність наявних показників їхнього впливу на діяльність установ і організацій.

При створенні системи інформаційних ресурсів і їх експлуатації чи використанні необхідно враховувати цілий ряд складових, починаючи від соціально-економічних і закінчуючи питаннями еволюційного розвитку системи їх організації і експлуатації, тому що вони є основою інформаційних технологій в результаті яких створюється інформаційна продукція[4, c. 22].

2.Засоби та методи науково-інформаційної діяльності

В Україні достатньо ефективно функціонують сектори масової інформації, інформації для спеціалістів, включаючи науково-технічну інформацію, де зосереджено приблизно 15–20 % інформації. Саме стан цього останнього найбільш повною мірою визначає ступінь розвитку науки, освіти, культури, соціальної усталеності суспільства.

Стосовно наукової і технічної інформації ринкові відносини у класичному розумінні мають значні обмеження. Це зумовлено тим, що основним принципом ринку є пряме збільшення прибутків від реалізації продуктів і послуг: «виробляй тільки те, що сьогодні користується попитом і може бути продане». Натомість особливість інформаційного ринку наукової і технічної інформації полягає у наступному.

Значна частина інформації (у формі інформаційних продуктів і послуг) спрямована переважно на забезпечення інформованості суспільства в цілому, на інформаційне забезпечення наукових досліджень і розробок, підтримку процесів підготовки спеціалістів (відтворення кваліфікованої робочої сили) тощо, а не на одержання прямих доходів і прибутків. У зв’язку з цим виникає перша суперечність — між соціальною функцією інформації та її недоступністю внаслідок різних причин, зокрема встановлення високих цін, відсутності каналів зв’язку та ін.

Інформація може бути використана як відразу по створенні, так і через досить тривалий період, тому інформаційній діяльності притаманна функція зберігання, яку забезпечують бібліотеки, архівні служби, бази даних тощо. Саме тут виникає друга колізія, пов’язана з необхідністю оперативного, нехай і поверхового, інформування суспільства про нові досягнення, з одного боку, та інформації в повному обсязі як національного інформаційного ресурсу, що забезпечить розвиток країни в майбутньому.

Інформація за своєю суттю інтернаціональна. Для неї не існує державних кордонів, оскільки розвиток телекомунікацій обумовлює їх вільне перетинання. Закріплення інформації на тому чи іншому носії не означає, що власне інформація не може бути передана під час бесіди, дискусії, повідомлення на конференції, але виникає суперечність — між відкритістю інформації як такою і прагненням різноманітних суспільних утворень (на рівні держави, фірми) не надати громадськості частину інформації з тих або інших причин. Це посилює роль держави, яка повинна визначити міру своєї відповідальності за національний сектор інформаційної структури України.

У діяльності служб наукової і технічної інформації колишнього СРСР увага була зосереджена на вирішенні завдань пошуку, збирання, обробки і збігання інформації, де процеси комунікації значною мірою регламентувалися. Інформаційне обслуговування як «вибіркове поширення інформації» і ретроспективний пошук забезпечувалися за встановленими державою цінами. У системі циркулювали величезні потоки інформації, генерувався «інформаційний вал» за дефіциту потрібної інформації. Виробники інформації придушили пріоритет споживачів, внаслідок чого споживач одержував не ту інформацію, яка йому була потрібна, а ті відомості, що визначалися доступним для нього рівнем і можливостями системи[3, c. 9-11].

Взагалі на ринкових принципах не працює інформаційна структура в жодній країні. Це пов’язано з чималими витратами на процеси формування інформаційних продуктів і послуг, зокрема у сфері наукової і технічної інформації, оскільки ІПП значною мірою орієнтовані на комунікації в неринкових сферах (наука, освіта, культура). Вкладаючи кошти в інформаційну діяльність, держава виходить з того, що результати цих вкладень належатимуть їй, а отже громадянам країни без оплати, оскільки створені за їхній рахунок. На жаль, це призводить до того, що безкоштовна або пільгова реалізація інформаційних продуктів і послуг, зроблених за рахунок держави, порушує свободу конкуренції для недержавних учасників інформаційного ринку, і вирішення цієї проблеми потребує координуючих рішень з боку держави.

Проблеми інформаційних технологій відбиваються у всіх конфліктних ситуаціях щодо прав суб’єктів на результати інтелектуальної власності й зачіпають питання ролі держави у забезпеченні прав багатьох суб’єктів відносин у даній сфері. Це стосується як безпосередніх створювачів даного продукту, так і прав власників, на кошти яких створюється продукт, прав держави у цій галузі, користувачів продуктом. Майже всі доктрини і концепції, на яких ґрунтується політика США, Німеччини, Франції, Японії й інших розвинутих країн у галузі забезпечення розвитку інформаційних технологій (концепції Клінтона-Гора, Баннтемана в Європі, Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства тощо), Доктрина інформаційної безпеки Російської Федерації зачіпають великий спектр проблем, що стосуються активного втручання держави у сферу відносин, що розглядається.

В Україні отримання та зберігання інформаційних ресурсів було розпочато створюванням відомчих інформаційних систем. Державні установи, науково-дослідні інститути, інформаційно-обчислювальні центри, підприємства, незалежно від розмірів та форми власності, з набуттям державою незалежності почали створювати необхідні для своєї діяльності бази даних. На жаль, через розрізненість та хаотичну актуалізацію вони не дають повної картини стану національної інформаційної ресурсної бази[6, c. 42-44].

3.Основи економіки науково-інформаційної діяльності

Для того щоб науково-інформаційна діяльність підвідомчого інформаційно-довідкового органу з невеликою чисельністю працівників не здавалася баластом керівництву та отримала позитивну оцінку з їхнього боку, працівники цих підрозділів самі повинні бути в змозі визначити рентабельність своєї діяльності з врахуванням реального внеску в інформатизацію суспільства, збалансувати свої прибутки з витратами, тобто, визначити економічний ефект і економічну ефективність своєї діяльності.

Кінцевою метою НІД органів, які ми розглядаємо, донедавна було надання комплексу інформаційних і довідкових послуг на безоплатній основі читачам у бібліотеках, керівництву, окремим закладам і спеціалістам галузі. Зараз до цих суто відомчих завдань додалося завдання збільшення кількості абонентів (споживачів) за рахунок інших організацій, установ, служб, фірм і окремих громадян, котрим така інформація необхідна і вони готові за неї платити. Визначення економічної ефективності і економічного ефекту інформаційної діяльності в такій ситуації є ще одним із пріоритетів вибору виробництва інформаційного продукту чи послуги, рішення багатьох питань управління інформаційною діяльність і вдосконалення інформаційного обслуговування і забезпечення.

Проблемам оцінки економічної ефективності результатів інформаційної діяльності в 70-80-і роки було присвячено чимало робіт. Виконано ряд теоретичних розробок, запропоновані конкретні методи, критерії і показники економічної оцінки окремих складових результатів інформаційної діяльності, підготовлені відповідні інструктивні і методичні матеріали, вивчення яких показує, що з економічної точки зору для інформаційних органів, орієнтованих на безпосереднє обслуговування галузі, в якості критерію ефективності роботи слід приймати корисний ефект НІД, який припадає на одиницю витрат, пов'язаних з його функціонуванням. Вся безліч позитивних економічних ефектів НІД приведена до трьох основних складових:

• ефекту впорядкування інформаційних комунікацій;
• ефекту використання матеріалів науково-аналітичної інформації;
• підвищенню ефективності інформаційних процесів в самій інформаційній системі.

У першому випадку позитивний економічний ефект досягається у безпосередніх користувачів послугами певного інформаційного органу, або системи, яка об'єднує декілька органів одного або декількох організаційних рівнів (такою інформаційною системою і є бібліотека).

У другому – економічний ефект досягається як безпосередньо в інформаційному органі (системі), так і у споживачів продукції, яку він виготовляє, перш за все за рахунок змістової цінності інформації, її адекватності потребам користувачів.

У третьому – ефект носить внутрісистемний характер, тобто досягається всередині окремо взятого інформаційного органу або інформаційної мережі за рахунок удосконалення організації, технології, підвищення рівня механізації і автоматизації інформаційних процесів, кваліфікаційного рівня виконавців[5, c. 17-19].

Дія цих ефектоутворюючих факторів проявляється, по-перше, у формі економії ресурсів, а по-друге, у формі попередження або зниження економічних втрат, які виникають через низький рівень інформованості учасників суспільного виробництва. Економія ресурсів і зниження економічних втрат важливий наскрізний критерій оцінки доцільності НІД в даних умовах виробництва, який характеризує зменшення витрат людських і матеріальних ресурсів на випуск одиниці продукції і є також показником рентабельності виробництва. Очевидно, що в першому і другому випадках економічна оцінка результативності НІД здійснюється з позиції споживача продуктів і послуг різних рівнів і функціонального призначення. У третьому випадку оцінка виконується з позиції самого інформаційного органу чи системи. Вибір тієї чи іншої складової НІД в якості оцінюючого критерію визначається цілями оцінки. Так, для визначення оптимальних технологічних режимів обслуговування, вибору технічних засобів реалізації інформаційних систем пріоритетною стає оцінка економічності функціонування органу чи системи. Для оцінки пріоритетності різних видів і форм інформаційного обслуговування вирішальну роль відіграє позитивний результат, досягнутий у споживача за рахунок впорядкування інформаційної продукції. Для оцінки кінцевих результатів НІД, безпосереднього задоволення інформаційних потреб споживачів у матеріалах заданої тематики і, як наслідок, виявлення рівня тематичної спеціалізації фондів і оптимізації внутрісистемних зв'язків між ними, особливе значення має ефект використання продукції даного інформаційного органу.

Економічний ефект – це економічна перевага, отримана споживачами інформаційної продукції внаслідок використання ними певного продукту, технології чи послуги, що привело до зниження трудоємкості і собівартості науково-інформаційної діяльності, збільшення фондовіддачі і зменшення обсягів капіталовкладень. Він вираховується як різниця між отриманими доходами і бюджетною вартістю виробництва у споживача за формулою:

Eф = Ср — Бр,

де Eф – економічний ефект;

Ср – собівартість діяльності споживача за звітний рік;

Бр – плановий бюджет діяльності споживача на рік.

Розрахунок ефекту підвищення економічності НІД (Eе) за рахунок створення і організації автоматизованих систем добре висвітлений у відповідній літературі. Він визначає ефект підвищення економічності НІД, отриманий за рахунок зниження витрат на виконання основних технологічних операцій, кооперації служб інформації, використання централізовано створених БД, автоматизації інформаційно-пошукових робіт і т.ін.[1, c. 650]

4. Закономірності розвитку наукової інформації

Інформаційна інфраструктура у процесі здійснення інформаційної діяльності із задоволення інформаційних потреб споживача підпорядкована основному завданню — отриманню і доведенню до споживача інформаційних продуктів та послуг (ІПП) через складний технологічний процес науково-інформаційної діяльності. Так, інформаційний пошук, надання змістовної інформації виконується завдяки певним технологіям, виробничі засади яких становить інформаційна техніка — технічне обладнання та устаткування, поєднане у системні комплекси, складність яких обумовлена обсягами і рівнем інформаційної діяльності.

Сукупності організаційних структур з відповідним правовим, методичним, інформаційним, лінгвістичним, технічним і кадровим забезпеченням постійно здійснюють інформаційну діяльність, забезпечуючи покладене на них завдання надійного функціонування інформаційних систем, застосування інформаційних технологій для обслуговування інформаційних потреб особи, держави і суспільства. І ці інформаційні структури маємо розглядати як основу інформаційної інфраструктури держави.

Глобалізація економічних, політичних процесів та інформатизація суспільного життя робить наголос на інтернаціоналізації інформаційної діяльності за формування так званого «інформаційного суспільства», в якому одним з основних предметів праці більшої частини людей є інформація і знання, а знаряддям праці — інформаційні технології.

Можна стверджувати, що інформаційне суспільство має певні ознаки, наприклад: інформація використовується як один з економічних ресурсів з метою підвищити ефективність виробництва, зміцнити конкурентоспроможність, стимулювати інновації; вона формує інформаційний сектор в економіці, що зростає швидше за інші; інформація стає предметом масового споживання суспільства, формуючи ринок глобального інформаційного середовища, де здійснюються процеси обміну інформаційними продуктами і послугами.

Інформаційні продукти і послуги існують у матеріалізованій (видання, бази даних, роздруківки, екрани) і не матеріалізованій (усне інформування, інформаційний пошук за дорученням клієнта тощо) формах, хоча класична політична економія взагалі не розглядає інформацію та ІПП як товар, а лише як нематеріальну категорію. Однак завдяки праву на використання ІПП набувають товарної форми й у цій формі виступають на ринку поруч зі звичайними товарами. Тобто «інформаційний ринок» є частиною ринку, де предметом є специфічний товар — інформаційні продукти і послуги. Існують різні підходи до його визначення. Інтернаціональна природа інформації обумовлює те, що ринок ІПП не може орієнтуватися винятково на комерційні принципи і бути замкнутим у межах офіційних кордонів держави. Він характеризується максимальним ступенем відкритості, чому сприяє і розвиток телекомунікацій, а знання під час споживання не витрачаються, а породжують якісно нову інформацію і використовуються необмежену кількість разів. Обмеженням на корисне споживання інформації може бути тільки термін її старіння.

Відомо, що інформаційний сектор економіки США почав формуватися у 50-х роках ХХ ст. і у 70-х роках складав 46 % валового національного продукту країни. Сьогодні жодна галузь промисловості чи сфери послуг вже не може ігнорувати значення цього сектору, оскільки індустрія переробки інформації включає обчислювальну техніку, зв’язок і телекомунікації, виробництво інформаційних продуктів і послуг. Вже у 1985–1987 рр. темпи зростання зазначеного сегмента ринку в промислово розвинених країнах випереджали темпи зростання товарної продукції та експорту грошового капіталу (середньорічні темпи збільшення обсягів продажу на інформаційному ринку становили 16–25 %). Інформаційні ресурси набули стратегічного значення, а великі промислові компанії стали одночасно і лідерами на ринку інформаційних продуктів і послуг, вважаючи, що використання інформаційних технологій — один з найбільш ефективних засобів підвищення конкурентоспроможності своєї продукції.

У інформаційному суспільстві змінюються і функції державного управління. Частина коштів державних бюджетів, що постійно збільшується, спрямовуватиметься на створення баз даних національного і наднаціонального масштабу, удосконалення каналів і засобів збору і поширення інформації. Тому вимоги економічності, розумної достатності й ефективності інформаційних технологій, що застосовуються, зумовлюють необхідність системного підходу до цього питання.

Розглядаючи проблеми створення в Україні інформаційного ринку, можна стверджувати, що держава не змогла взяти під контроль організацію інформаційної інфраструктури в окремих регіонах, галузях, виробництвах, а тому цей процес сьогодні розвивається досить стихійно. Проте модель інформаційної діяльності не може істотно відрізнятися від тих моделей, що вже сформувалися в розвинутих країнах в умовах ринкової економіки, оскільки на даному етапі має вирішуватися головне завдання — інтеграція вітчизняної інформаційної інфраструктури у світовий інформаційний ринок.

Оскільки інформаційні ресурси України мають величезний прошарок знань так би мовити «подвійного» використання (в Україні за часів СРСР налічувалося багато підприємств ВПК), ми маємо уникнути участі в міжнародній грі під назвою «хто краще скопіює». Ми маємо побудувати внутрішній ринок інформаційних послуг у всіх цінових сегментах, не дозволити іноземцям скупити його за безцінь. Досягнути цього можна, надавши роботі з інформацією стратегічно важливого пріоритету держави. Для реалізації зазначеного також необхідно зробити інформаційну галузь експортоспроможною. А це, зокрема, потребує значного підвищення заробітної платні працівникам науки, освіти, охорони здоров’я, інформаційних служб, що, звісно, істотно вплине на вартість інформації як кінцевого продукту, формування «бренду» українського інформаційного ринку[5, c. 21-25].

Список використаної літератури

1. Про інформацію: Закон України від 2 жовтня 1992 року N 2657-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — N 48. — С. 650.
2. Про національну програму інформатизації: Закон України від 4 лютого 1998 року N 74/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — N 27-28. — С. 181.
3. Воскобойнікова-Гузєва О. Інформаційні технології в системі інноваційної діяльності наукової бібліотеки //Бібліотечний вісник. — 2005. — № 6. — C. 9-15
4. Каліберда Н. Науково-інформаційне забезпечення інноваційної діяльності //Бібліотечний вісник. — 2004. — № 6. — C. 22-26
5. Кулаковська Т. Розвиток науково-інформаційної діяльності в Україні: пріоритети і перспективи //Бібліотечний вісник. — 2005. — № 3. — C. 17-25
6. Слюсаревський М.М. Інформаційний простір України. Методологічні засади політико-психологічного аналізу // Наукові студії з політичної психології. Матеріали звітної наукової сесії Науково-практичного центру політичної психології АПН України 25-26 січня 1995 р. / Голов. ред. М.М. Слюсаревський М.М. – К.: АТ “Реклама”, 1995. – 105 с.