Організаційно — правове забезпечення безпеки недержавних суб’єктів господарювання

1. Сутність та організаційно–правові відносини оперативної та правоохоронної непроцесуальної (оперативно – розшукової) і процесуальної (слідчої, досудової ) діяльності.

2. Основи економічної безпеки держави.

Список використаної літератури.

1. Сутність та організаційно–правові відносини оперативної та правоохоронної непроцесуальної (оперативно – розшукової) і процесуальної (слідчої, досудової ) діяльності

Забезпечення оптимальної взаємодії в діяльності правоохоронних органів стосовно розкриття злочинів значною мірою залежить від правильного тлумачення терміну “взаємодія”. Термінологічний аналіз свідчить, що поняття “взаємодія” є зовнішньо схожим з такими поняттями, як “співробітництво”, “координація”, “узгодження”, “сприяння” і т. ін.

Кримінальний процес і криміналістика розуміють “взаємодію” слідчого й оперативного працівника як спільну, погоджену щодо мети, місця і часу діяльність.

У спеціальній літературі, серед науковців і практиків у сфері оперативно-розшукової діяльності теж не існує однозначного тлумачення принципових положень взаємодії оперативних підрозділів з іншими суб’єктами правоохоронної діяльності (зазначене стосується також підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю), а це викликає багато проблемних питань стосовно процесу розслідування та розкриття злочинів, серед яких виділяємо такі:

не завжди враховується комплексний характер взаємодії та її кінцева мета – тобто попередження, розкриття, розслідування та судовий розгляд справи, усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину (переважно взаємодію розглядають на рівні конкретних суб’єктів, наприклад, оперативний працівник – слідчий і т. ін.);

організація взаємодії в органах внутрішніх справ є відносно громіздкою, тобто багаточисельні ланки управління можуть дублювати одна одну;

відсутні нові підходи взаємодіючих суб’єктів при розслідуванні та розкритті злочинів в умовах протиборства зі злочинним середовищем;

відсутнє чітке тлумачення терміну “взаємодія”. Так, 32 % респондентів із працівників органів внутрішніх справ пояснили, що до взаємодії вони відносять будь-які службові контакти; 44 % – розглядали взаємодію тільки на рівнях оперативно-розшукової діяльності та досудових стадій кримінального процесу; 24 % – вважають, що взаємодія повинна бути тільки в системі оперативних підрозділів на регіональному, державному, міждержавному рівнях.

Аналізуючи закони України “Про міліцію”, “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”, кримінально-процесуальне законодавство, інші законодавчі та відомчі нормативні акти, ми можемо виділити основні форми взаємодії, в яких здійснюються процесуальні та оперативно-розшукові відносини органів дізнання та слідчого. До них відносяться:

· здійснення самостійно органами дізнання оперативно-розшукових заходів і термінове інформування слідчого про результати;

· виконання органами дізнання оперативно-розшукових заходів і невідкладних слідчих дій за дорученням слідчого;

· виконання органами дізнання вимог слідчого щодо сприяння при виконанні ним слідчих дій відповідно до його доручень;

· виконання органами дізнання доручень на проведення слідчих дій в інших районах;

· виконання оперативними підрозділами запитів відповідних міжнародних правоохоронних організацій та правоохоронних органів, запитів повноважних державних органів, установ та організацій стосовно проведення оперативно-розшукових заходів;

· здійснення органом дізнання розшуку обвинуваченого згідно з дорученням слідчого;

· участь спеціалістів правоохоронних органів у проведенні слідчих дій;

· проведення експертиз в експертних установах органів внутрішніх справ;

· застосування заходів безпеки стосовно осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві і проходять по кримінальній справі, що знаходиться у провадженні слідчого чи органу дізнання;

· проведення оперативно-розшукових заходів відносно осіб, затриманих за вчинення злочину та осіб, взятих під варту[2, c. 26-28].

Згідно з кримінально-процесуальним законом (ст. 94, 103, 113, 114, 118, 206 Кримінально-процесуального кодексу України) основним суб’єктом взаємодії з оперативним підрозділом є слідчий. У процесі взаємодії та організації розслідування він має право: знайомитися з оперативно-розшуковими матеріалами органів дізнання; доручати їм виконання окремих доручень та вказівок про провадження розшукових та слідчих дій; вимагати узгодження питань щодо проведення оперативно-розшукових заходів у справах про злочини; приймати рішення про застосування заходів безпеки стосовно осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, та вимагати від органів, які здійснюють заходи безпеки, додаткових заходів.

Окрім цього, згідно з вимогами відомчих нормативних актів на керівника слідчого підрозділу покладається обов’язок щодо організації взаємодії, своєчасного вирішення питання про створення слідчо-оперативних груп для розслідування багатоепізодних, міжрегіональних злочинів, проявів організованої злочинності та забезпечувати їх роботу згідно з узгодженими планами.

Слідча дія — це найважливіший елемент процесуальної діяльності слідчого, що має пізнавальну і засвідчувальну сторони, свого роду регламентований законом засіб одержання і перевірки доказів.

Попереднє розслідування являє собою сукупність різноманітних процесуальних дій, тобто дій органів попереднього слідства, прокурора, регламентованих кримінально-процесуальним законом.

Слідчі дії — це частина процесуальних дій, яка пов'язана із виявленням, фіксацією та перевіркою доказів у кримінальній справі.

Для того, щоб з'ясувати, що ж така слідча дія, звернемося до аналізу діяльності слідчого. Визначимо співвідношення слідчих дій із процесуальними рішеннями, іншими процесуальними і пошуковими діями, оперативно-розшуковими заходами.

Діяльність слідчого підрозділяється на процесуальну (закріплену й урегульовану карно-процесуальним законом) і непроцесуальну. Прикладами не процесуальної діяльності слідчого можуть бути: бесіди, запити, підшивання документів у справу, пошукові дії й ін.

Процесуальна діяльність слідчого складається не тільки з процесуальних дій, але і з процесуальних рішень. При цьому слід зазначити, що всі слідчі дії — процесуальні, але не всі процесуальні дії є слідчими. Якщо закріплена й урегульована в карно-процесуальному законі дія не спрямована на збирання доказів, то вона все одно залишиться процесуальною. До процесуальних дій відносяться примусові заходи, складання протоколу усної заяви й ін. Пошукові дії можуть мати на меті виявлення доказів, але ні одна пошукова дія усе одно — не слідча дія. Порядок провадження пошукових дій не визначений карно-процесуальним законом, також як і порядок провадження оперативно-розшукових заходів. Провадження пошукових і оперативно-розшукових дій урегульовано Законом "Про оперативно-розшукову діяльність" і відомчими нормативними актами міністерств, що мають у своєму складі оперативні служби[7, c. 32-33].

Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.

Оперативно-розшукова діяльність — це система гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів.

Оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами:

Міністерства внутрішніх справ України — кримінальною, транспортною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, забезпечення безпеки працівників суду, правоохоронних органів і учасників кримінального судочинства;

Служби безпеки України — розвідкою, контррозвідкою, військовою контррозвідкою, захисту національної державності, спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічними, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів;

прикордонних військ — підрозділами по оперативно-розшукової роботи;

управління державної охорони — підрозділом оперативного забезпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона;

органів державної податкової служби — оперативними підрозділами податкової міліції;

органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань — оперативними підрозділами.

Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.

Підставами для проведення оперативно-розшукової діяльності є:

1) наявність достатньої інформації, одержаної в установленому законом порядку, що потребує перевірки за допомогою оперативно-розшукових заходів і засобів, про

— злочини, що готуються або вчинені невстановленими особами;

— осіб, які готують або вчинили злочин;

— осіб, які переховуються від органів розслідування, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання;

— осіб безвісно відсутніх;

— розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав, організацій та окремих осіб проти України;

— реальну загрозу життю, здоров'ю, житлу, майну працівників суду і правоохоронних органів у зв'язку з їх службовою діяльністю, а також особам, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членам їх сімей та близьким родичам, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя;

2) запити повноважних державних органів, установ та організацій про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках;

3) потреба в отриманні розвідувальної інформації в інтересах безпеки суспільства і держави.

Зазначені підстави можуть міститися в заявах, повідомленнях громадян, посадових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, у письмових дорученнях і постановах слідчого, вказівках прокурора, ухвалах суду в кримінальних справах, що знаходяться в його провадженні, матеріалах органів дізнання, інших правоохоронних органів, у запитах оперативних підрозділів міжнародних правоохоронних органів та організацій інших держав, а також запитах повноважних державних органів, установ та організацій, визначених Кабінетом Міністрів України, про перевірку осіб у зв'язку з їх допуском до державної таємниці і до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках.

У кожному випадку наявності підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативно-розшукова справа. Постанова про заведення такої справи підлягає затвердженню начальником органу внутрішніх справ, служби безпеки, прикордонних військ, охорони вищих посадових осіб, оперативного підрозділу податкової міліції, органу, установи виконання покарань або його уповноваженим заступником[8, c. 43-45].

Контроль за оперативно-розшуковою діяльністю здійснюється Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, Державним комітетом по охороні державного кордону України, Управлінням державної охорони України, Державною податковою адміністрацією України, Державним департаментом України з питань виконання покарань.

На особу, яка підозрюється в підготовці або вчиненні злочину, переховується від органів розслідування, суду або ухиляється від відбування кримінального покарання, безвісти зникла, ведеться тільки одна оперативно-розшукова справа. Без заведення оперативно-розшукової справи проведення оперативно-розшукових заходів. Про заведення оперативно-розшукової справи виноситься постанова, яка затверджується начальником або уповноваженим заступником начальника органу внутрішніх справ, служби безпеки, підрозділу прикордонних військ, Управління державної охорони України, оперативного підрозділу податкової міліції, органу або установи виконання покарань. У постанові зазначаються місце та час її складання, посада особи, яка виносить постанову, її прізвище, підстава та мета заведення оперативно-розшукової справи.

При перевірці осіб у зв'язку з допуском їх до державної таємниці, а також до роботи з ядерними матеріалами та на ядерних установках оперативно-розшукова справа не заводиться. Така перевірка повинна тривати не більш як один місяць.

Під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосовуватись лише за рішенням суду щодо особи, в діях якої є ознаки тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законодавством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства.

При наявності достатніх підстав дозвіл на проведення оперативно-розшукової діяльності дає керівник відповідного оперативного підрозділу, який несе відповідальність за законність здійснюваних заходів відповідно до чинного законодавства.

При застосуванні оперативно-розшукових заходів працівники оперативних підрозділів зобов'язані враховувати їх відповідність ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрозі інтересам суспільства і держави.

У випадках порушення прав і свобод людини або юридичних осіб в процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності, а також у разі, якщо причетність до правопорушення особи, щодо якої здійснювались оперативно-розшукові заходи, не підтвердилась, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, Державний комітет у справах охорони державного кордону України, Управління державної охорони України, Державна податкова адміністрація України, Державний департамент України з питань виконання покарань зобов'язані невідкладно поновити порушені права і відшкодувати заподіяні матеріальні та моральні збитки в повному обсязі.

Громадяни України та інші особи мають право у встановленому законом порядку одержати від органів, на які покладено здійснення оперативно-розшукової діяльності, письмове пояснення з приводу обмеження їх прав і свобод та оскаржити ці дії.

Забороняється передавати і розголошувати відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, нерозкриті злочини або такі, що можуть зашкодити слідству чи інтересам людини, безпеці України[6, c. 84-86].

2. Основи економічної безпеки держави

Економічна безпека держави — дослідження національних економічних інтересів і загроз економічній безпеці України, здатності держави до захисту національних економічних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз, а також здатності національної економіки зберігати та поновлювати процес суспільного відтворення і достатній оборонний потенціал у кризових ситуаціях.

Світогляд сучасної людини надає можливість визнати, що світ організаційно побудований на системах, які за енергетичним наповненням (тобто за величиною їхнього життєвого ресурсу) розташовані на нескінченій драбині енергетичного ресурсу (нескінченість покликана наявністю переходів між найменшим та найбільшим і навпаки). Системи складаються з систем нижчого порядку (тобто меншого наповнення життєвим ресурсом), які звуть “елементами системи”.

Держави пов’язані власними зобов’язаннями перед світовим співтовариством через приєднання та ратифікацію міжнародних угод, конвенцій та іншим різновидів домовленостей. Це — перший етап входження до світової спільноти. Наступний етап — відповідальність держави перед власними громадянами, які повинні знаходити відбиття забезпечення власних інтересів у діях усіх гілок влади: законодавчої, судової та виконавчої.

Економічна безпека — визначальна складова національної безпеки України, її системоутворюючий чинник. Науково обгрунтовані підходи до її забезпечення викладені в Концепції (основах державної політики) національної безпеки України, схваленій Верховною Радою в січні 1997 року. В ній, зокрема, визначено національні економічні інтереси, існуючі внутрішні та зовнішні загрози їхній реалізації, основні напрями державної політики національної безпеки України в економічній сфері. 3 огляду на прогнозовані соцільно-економічні та інші перспективи розвитку України на період до 2010 року, які сьогодні розглядаються, ці підходи є актуальними. Вони складатимуть науково-методологічну та державно-правову основу для подальшої розробки та реалізації державної політики забезпечення економічної безпеки України.

Слід зазначити, що сьогодні в багатьох державах, в тому числі i в Україні, досить нове для практики наших політичних та управлінських структур поняття "економічна безпека" застосовується в досить широкій інтерпретації. Це цілком нормально i пояснюється тією обставиною, що економічна безпека країни в її науковому сенсі є синтетичною категорією політекономії i політології, а в політичній практиці визначається відповідно до конкретно-історичних умов та перспектив розвитку. Тому навряд чи вдасться віднайти універсальне визначення поняття економічної безпеки Важливо, щоб це визначення слугувало розумінню сутності явища, а на цій основі — реалізації системи практичних дій політичного керівництва держави, усіх гілок влади по забезпеченню економічної безпеки України. У цьому контексті заслуговує на увагу той факт що у "Державній стратегії економічної безпеки Російської Федерації" (затверджена Указом Президента РФ 29 квітня 1996 року № 608) немає чіткого визначення поняття "економічна безпека", але не викликає сумнівів загальне спрямування документа з точки зору організації практичного забезпечення економічної безпеки[142-144].

Глобальні аспекти еволюції людства, масштаби і швидкість змін у світогосподарському просторі, а також революційні перетворення в економіках окремих країн визначають сучасну фазу трансформації економіки України. Зараз у світі все яскравіше проявляється домінанта міжнародного співробітництва, інтеграції господарської діяльності, економічної та соціальної політики. Водночас йому притаманна жорстка боротьба за контроль над обмеженими ресурсами. Зважаючи на це, необхідно не тільки подолати відлуння тих руйнівних процесів, що знівечили економіку України, а й забезпечити економічне зростання, що стане підґрунтям для отримання нею гідного місця у світовій системі. Саме на систему економічної безпеки покладаються ці завдання. Проте для формування дієвого механізму забезпечення економічної безпеки необхідно з’ясувати це поняття та найбільш впливові фактори, взаємозв’язок окремих складових цієї категорії, схему координації усіх ланок, покликаних стояти на сторожі безпеки інтересів різних суб’єктів.

В загальному розумінні безпека – це низький рівень загроз, які можуть перешкоджати стійкому функціонуванню певного суб’єкта. Безпека як система корінних, типових властивостей будь-якої країни втілює в собі усі сфери різних галузей життєдіяльності й розвитку людини, суспільства, держави і природи.

Економічна безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства й держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. При цьому життєво важливими інтересами вважається сукупність потреб, задоволення яких забезпечує існування і можливість прогресивного розвитку особи, суспільства і держави. Зараз провідним завданням безпеки є захист від власної життєдіяльності, власного гегемоністсько-силового мислення.

Розробка засобів забезпечення економічної безпеки країни, що обумовлюються пріоритетністю національних інтересів, необхідністю своєчасного вжиття адекватних заходів, має спиратись на засади правової демократичної держави. Ступінь загрози економічній безпеці великою мірою визначає часовий фактор: коли помилки стратегів призводили до незворотності втрачених можливостей і поглиблення кризової ситуації. Для вирішення проблем, що стоять сьогодні перед економічною безпекою, необхідно:

· виробити нові підходи у дослідженні економічної безпеки держави, ролі та місця України у світовій економічній системі;

· вивчити механізми інтеграційних зрушень, процесів глобалізації та регіоналізації, що відбуваються зараз у світі;

· здійснити аналіз початкового етапу економічного реформування в державі;

· визначити фактори, що спричинили кризу економічної системи;

· визначити стартові позиції розвитку та зміцнення економічної системи України;

· розробити пропозиції щодо структурного реформування господарської системи на макро- та мікрорівні, а також ефективного використання ресурсів, зосереджених у господарському комплексі країни.

Слід пам’ятати про системну сутність економічної безпеки. Економічна безпека держави, з одного боку, є надсистемою, до складу якої входять системи різних галузей життєдіяльності й розвитку людини, суспільства, держави і довкілля: сировинно-ресурсна, енергетична, фінансова, воєнно-економічна, інформаційна, продовольча, соціальна, демографічна та екологічна безпеки, які також мають певну внутрішню структуру, що складається з елементів. Місце, роль та пріоритет кожної з них визначаються обставинами, що реально складаються на певний період часу всередині держави і довкола неї. Зі зміною ситуації життєво важливого значення об’єктивно може набути будь-яка з її системних складових. З другого боку, економічна безпека є підсистемою міжнародної економічної безпеки, яка, в свою чергу, є складовою частиною надсистеми – міжнародної безпеки.

За горизонтальною структурою економічна безпека є складовою частиною національної безпеки держави. Економічна безпека, відбиваючись у сферах впливу національної безпеки, проникаючи у неї і взаємодіючи з нею, у свою чергу акумулює в собі її впливи, залишаючись при цьому основою (базисом) національної безпеки[3, c. 46-49].

Економічна безпека має власний об’єкт вивчення – економічну сферу країни і об’єкти, що знаходяться на перетині з іншими сферами діяльності держави: воєнною, соціальною, політичною, інформаційною. До об’єктів економічної безпеки відносяться не лише держава, її економічна система та всі її природні багатства, але й суспільство з його інститутами, установами, а також кожна окрема особа.

Пильної уваги вимагає загострення певних суперечностей між державою та її окремими громадянами з питань забезпечення ними своєї економічної безпеки. Це пов’язане з тим, що держава може не тільки виступати гарантом економічної безпеки громадян, але й сама бути для них джерелом загроз: знецінення грошових заощаджень, затримки з виплатою заробітної плати та інших соціальних нарахувань, недосконала податкова політика і т. ін. Якщо держава створює для громадян загрозу, що перевищує ту небезпеку, від якої вона їх захищає, це вказує на її нездатність бути виразником національних економічних інтересів – основних рушійних сил системи економічної безпеки держави, що визначають її зміст, характер і спрямування.

Що ж сьогодні відбувається у зовнішньому світі? По-перше, пріоритетну роль отримали геоекономічні інтереси над геополітичними і геостратегічними. Це означає, що розв’язання політичних задач здійснюється економічними методами. І головним питанням сучасності є, як довго світ буде перебувати у техногенній фазі постіндустріалізму – фазі небаченого ресурсопоглинання, що завдає непоправної шкоди природі, породжує екологічні катастрофи, розриває систему духовних, моральних, культурних устоїв людства, перетворюючи глобальну ситуацію у величезний хаос.

В останню чверть ХХ століття різко зросла нестійкість світової економіки, особливо фінансового сектора, небезпечно посилилися спекулятивні тенденції, в руках окремих осіб зосередилися величезні суми “гарячих грошей”, вартість яких обчислюється трильйонами доларів США. У зв’язку з цим зміни світової економіки стають все менш передбачуваними. Метастази пронизують фінансові системи все більшого числа країн. Небезпека розростання фінансової чуми XX ст. стає все більш очевидною. І якщо її не зупинити, вона може вилитися в глобальну світову кризу XXI ст.

Якої ж схеми поведінки повинна додержуватись Україна, виходячи з можливих варіантів світового перетворення, та які вибрати орієнтири на основі всесвітніх глобальних потоків і процесів в економічній діяльності?

Як відомо, економічна наука – це наука про господарство, управління ним, відносини людей з навколишнім світом у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і нематеріальних благ. Функції, що виконуються економікою згідно з даним визначенням, уже не здатні адекватно відобразити ті процеси і проблеми, що відбуваються у життєдіяльності людства зараз, не кажучи вже про завтрашній день. Тому економіці необхідно надати допомогу, й під силу це лише інформації.

Водночас досвід минаючого століття переконує, що у ХХІ столітті загрози економічній безпеці у різноманітних сферах діяльності держави здійснюватимуться насамперед через інформаційне середовище. Зважаючи на це, лідерство у світі буде визначатись насамперед здатністю держави контролювати інформаційні процеси[4, c. 3-5].

Проблема економічної безпеки України має кардинальне значення не лише в рамках сфери національної безпеки, а й контексті загального рівня розвитку країни. Це зумовлює виняткову увагу до проблеми економічної безпеки держави, яка поєднує питання розвитку окремих галузей економіки України із пріоритетами та національними інтересами держави.

Економічну безпеку можна визначити як загальнонаціональний комплекс заходів, спрямованих на постійний і стабільний розвиток економіки держави, що включає механізм протидії внутрішнім та зовнішнім загрозам. До основних принципів забезпечення економічної безпеки України відносять дотримання законності на всіх етапах забезпечення економічної безпеки; баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави; своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів; надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру; інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною економічною безпекою тощо. У Конституції України чітко зазначено, що поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. Таким чином, економічній безпеці притаманний інтегральний характер, оскільки вона є результатом спільних зусиль усього народу, і це проявляється через дії всіх гілок влади на всіх рівнях (від центрального до місцевого), наявних у державі сил і засобів, об'єднань громадян і окремих осіб.

Під час створення системи економічної безпеки першочергове значення має визначення національних економічних інтересів України, адже саме від цього залежить вироблення ефективних засобів їх реалізації та захисту.

Загрозами економічній безпеці України слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для соціально-економічної та політичної систем, національних цінностей, життєзабезпечення нації та окремої особи.

Нині загрози економічній безпеці України набули перманентного характеру і за цілою низкою основних критеріїв перейшли критичну межу. Тому завдання полягає не лише у виході з економічної кризи, а й у відродженні національної економіки, створенні надійної економічної системи, забезпеченні її життєздатності й розвитку, спроможності адаптуватися до нових економічних умов.

Як свідчить світова практика, застосування (за рекомендаціями міжнародних фінансових організацій) моделі "шокової терапії" без урахування особливостей України не могло не призвести до руйнації економіки, диспаритету цін, катастрофічного зниження добробуту населення, руйнування прошарку людей з середнім достатком, криміналізації суспільства, гіперзростання "тіньової" економіки[5, c. 148-149].

Список використаної літератури

1. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність». — Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України станом на 25 листопада 2001 року

2. Бараннік Р.В. Судові, правоохоронні та правозахисні органи України. Навчальний посібник. — К.: Дакор, КНТ, 2008. — 348 с.

3. Буквич А.В. Економічна безпека країни: теоретичні підходи до аналізу // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. -2000. -Вип. 16: Міжнародні відносини. — С. 46-50.

4. Говорушко Т. Економічна безпека України // Економіка. Фінанси. Право. -2000. -№ 12. — С. 3-5

5. Дарнопих Г. Сучасні проблеми економічної безпеки України// Вісник Академії правових наук Україні. -1998. -№ 1. — С. 142-150

6. Оперативно-розшукова діяльність: нормативно-правове регулювання / Укл. Я. Ю. Кондратьєв, О. М. Джужа, Д. Й. Никифорчук, В. В. Матвійчук. — К. : КНТ, 2005. — 550 с.

7. Організація судових та правоохоронних органів: підручник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів / І. Є. Марочкин, Н. В. Сібільова, В. П. Тихий та ін. — Харків : Одіссей, 2007. — 527 с.

8. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: підручник / Автор. кол.: В.Т.Білоус, О.С.Захарова, В. С. Ковальський та ін.; Ред. В. Т. Маляренко ; Мін-во освіти і науки України. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К. : Юрінком Інтер, 2007. — 350 с.