Організаційно — правові аспекти протидії правопорушенням у сфері зовнішньоекономічної діяльності
Категорія (предмет): ЗЕД, зовнішня політикаВСТУП
РОЗДІЛ І Правове регулювання ЗЕД в Україні
1.1.Сутність, мета та принципи державного регулювання ЗЕД
1.2.Господарська діяльність, що пов’язана з перетинанням митного кордону
України майном, робочою силою, капіталом та їх документообігом, як об’єктів державного контрою у сфері ЗЕД
1.2.1. Види зовнішньоекономічної діяльності
1.2.2. Зовнішньоторгові операції та їх види
1.2.3.Зовнішньоторгова документація
1.3.Органи, які регулюють і контролюють процес здійснення ЗЕД в Україні
Висновки до першого розділу
РОЗДІЛ ІІ ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ, ЩОВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ ЗЕД
2.1.Види правопорушень, що вчиняються у сфері ЗЕД
2.2.Об’єктивні елементи складу адміністративних правопорушень, щовчиняються у сфері ЗЕД
2.3.Суб’єктивні елементи складу адміністративних правопорушень, щовчиняються у сфері ЗЕД
Висновки до другого розділу
РОЗДІЛ ІІІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ ПРОТИДІЇПРАВОПОРУШЕННЯМ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ ЗЕД
3.1. Поняття та сутність адміністративно-правових заходів протидіїправопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД
3.2.Протидія правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД, шляхом їхпопередження та припинення
3.3.Особливості застосування адміністративно-правових санкцій стосовноосіб, що вчинили правопорушення у сфері ЗЕД
Висновки до третього розділу
Загальні висновки
Додатки
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Перехід України до багатоукладної ринкової економіки обумовив бурхливий розвиток зовнішньоекономічної діяльності (далі ЗЕД) як складової господарської діяльності.
Розвиток світових інтеграційних процесів, ускладнення міжнародних господарських зв’язків потребують постійного вдосконалення її правової регламентації відповідно до міжнародних вимог і стандартів та з їх урахуванням. Тому триває постійний процес розвитку та вдосконалення значного нормативно-правового масиву, який є підґрунтям для здійснення і забезпечення взаємовідносин вітчизняних та іноземних суб’єктів господарювання, що мають місце як на території України, так і за її межами. Але, на жаль, цей процес відбувається без належного наукового і організаційно-правового забезпечення, із значним запізненням. Діяльність у сфері ЗЕД регулюється чималою кількістю нормативно-правових актів (12 Законів України, 14 Указів Президента України, 63 Постанови Кабінету Міністрів України, 73 накази Національного банку України, ДПА України, Міністерств і відомств), які не позбавлені колізій, а це, в свою чергу сприяє вчиненню різного роду правопорушень у сфері ЗЕД. Тільки за 2003 рік податковими органами України було виявлено 8665 правопорушень і порушено 212 кримінальних справ, 53 кримінальні справи порушено МВС України. Міністерством економіки України застосовано спеціальних санкцій до 2703 суб’єктів ЗЕД.
В Україні, як і в інших країнах СНД, на теперішній час фактично існують дві економіки: легальна (контрольована державою) і нелегальна (тіньова). Періодично кримінальний капітал перетікає з легальної економіки в тіньову і навпаки. Але не знаючи цих каналів, не маючи про них системного уявлення повністю виявити механізми правопорушень неможливо, як і неможливо створити ефективну систему протидії таким правопорушенням адміністративними і фінансовими засобами.
Аналіз правозастосовчої практики показує, що в узагальненому вигляді правопорушення в сфері ЗЕД являють собою єдину протиправну технологію, яка здійснюється з використанням легальних форм господарської діяльності, а значна кількість правопорушень у сфері ЗЕД здійснюється в результаті ситуативно-корисливої, протиправної поведінки суб’єктів ЗЕД та їх корупційних зв’язків серед службових осіб реєстраційно-дозвільних і контрольюючих органів, тобто створюється своєрідна і досить складна технологія протиправної діяльності у сфері ЗЕД, яка, на наш погляд, повинна бути об’єктом протидії.
Зазначені негативні тенденції значною мірою впливають на виникнення таких складових економічної кризи, як руйнація виробничого сектору вітчизняної економіки, зростання безробіття, невиплата заробітної плати, відтворення інших загально-соціальних і предметно-специфічних факторів, що викликають соціальну напругу, правовий нігілізм, тінізацію економічних і зовнішньоекономічних відносин, сприяють створенню протиправних схем відтоку валютних коштів за межі України, неповерненню валютної виручки з-за кордону, вчиненню координаційних діянь, ухилень від оподаткування, контрабанди та скоєння інших правопорушень, що супроводжують ЗЕД в Україні.
Означені чинники зумовлюють необхідність комплексного підходу до розробки проблем удосконалення організаційно-правового забезпечення протидії правопорушенням у сфері ЗЕД, обґрунтування способів протидії правопорушенням, більш тісного зв’язку адміністративних, фінансових і кримінологічних методів, які суттєво впливатимуть на зменшення відтоку капіталів за кордон; запобігатимуть ухиленню від оподаткування; незаконному відшкодуванню сум ПДВ з бюджету при здійсненні імпортних операцій, вчиненню корупційних дій та скоєнню інших правопорушень у сфері ЗЕД. Це, в свою чергу, сприятиме збільшенню надходжень до бюджету, розвитку економіки України, зростанню її конкурентоспроможності та інтеграції у світовий господарський процес.
Необхідно визнати, що за останні роки опубліковано ряд наукових праць, присвячених ЗЕД. Однак їх переважна більшість торкається, головним чином, практичної сторони ЗЕД, а не вирішення теоретико-прикладних питань протидії правопорушенням уцій сфері, причому адміністративно — правовими засобами.
Теоретичним дослідженням окремих напрямків у сфері зовнішньоекономічної діяльності займалися такі українські юристи та економісти як, Е. Авдокушкін, М. Азаров, Є. Азаян, Ю. Бахрамов, В. Білоус, В.Вердніков, Б. Горбанський, В. Глузів, А. Гутник, В Додатко, Н. Даниленко, О. Данілов, І. Дахно, Є. Додін, В. Козик, О. Красавчиков, А. Кредісов, Ю.Лисенков, А. Омельченко, В. Осименський, В. Попович, А. Роздайбіда, Л.Руденко, О. Сохатська, С. Теньков, В. Фомін, С. Юдін та російські: Ю.Барамов, В. Глухов, Д. Денілс, С. Попов, К. Семенова, Л. Стровський, Е.Рубінська , та ін.
Вперше на монографічному рівні організаційно-правові основи детінізації відносин у сфері ЗЕД аналізував Ю.Грошовик. Однак поза його увагою залишились питання дослідження діяльності державних органів, що здійснюють контрольно-наглядову діяльність у сфері ЗЕД та застосовують адміністративно-правові засоби протидії правопорушенням, що вчиняються в даній сфері, їх аналізу та ефективності впливу тощо.
Наявність неузгоджених питань, недостатня розробленість окремих теоретичних положень, відсутність комплексного дослідження організаційно-правових аспектів протидії правопорушенням в сфері ЗЕД вказують на актуальність обраної теми дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Напрям дослідження відповідає Концепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України від 22 липня 1998 року за № 810/98. Дисертаційне дослідження проведено в межах науково-дослідної теми кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету ДПС України – „Організаційно-правові аспекти правоохоронної діяльності у сфері оподаткування (номер державної реєстрації 0105U000657), тема роботи затверджена Вченою радою університету.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України і практики його реалізації з’ясувати сутність, зміст та значення протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД шляхом застосування адміністративно-правових засобів, виявити особливості діяльності державних органів, що здійснюють регулюючу та контролюючу діяльність у даній сфері і на цій основі виробити пропозиції та рекомендації щодо удосконалення застосування адміністративно-правових засобів протидії правопорушенням, що вчиняються при здійсненні ЗЕД.
Досягнення цієї мети здійснювалося через постановку та реалізацію наступних завдань:
– уточнення теоретичного поняття ЗЕД, його сутності та підходу держави до регулювання суспільних відносин, які виникають у зовнішньоекономічній діяльності;
– систематизувати принципи, які лежать в основі зовнішньоекономічної діяльності;
– визначити поняття “протидія правопорушенням”, що вчиняються у сфері ЗЕД та відмежувати його від таких термінів як “профілактика правопорушень” і їх “детінізація”;
– виокремити державні органи, які здійснюють регулювання ЗЕД та контролюють діяльність суб’єктів ЗЕД, а також проаналізувати їх компетенцію у вказаному напрямку;
– проаналізувати основні об’єкти, що контролюються відповідними державними органами у сфері здійснення ЗЕД;
– розглянути способи вчинення правопорушень у сфері ЗЕД;
– проаналізувати склад адміністративних правопорушень, що вчиняються у сфері ЗЕД;
– здійснити обґрунтування адміністративно-правових засобів протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД;
– виробити конкретні пропозиції щодо державного контролю за ЗЕД шляхом удосконалення поточного законодавства, яке регулює сферу ЗЕД.
Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які формуються у сфері здійснення ЗЕД і пов’язані з протидією вчиненню правопорушень у цій сфері.
Предметом дослідження єправові норми, які регламентують ЗЕД і закріплюють елементи організаційно-правового механізму протидії правопорушенням у цій сфері, та правозастосовча діяльність контролюючих і правоохоронних органів, які здійснюють таку протидію, а також система наукових поглядів та розробок щодо оптимізації протидії правопорушенням на нинішньому етапі ринкових перетворень.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання соціальних процесів щодо взаємозв’язку та єдності теорії та практики, змісту і форми, загального, особливого та одиничного.
У роботі використано також окремі загальнонаукові методи, зокрема: за допомогою логіко-семантичного методу уточнено зміст понять “регулятивна діяльість держави”, “дерегулювання підприємництва” (підрозділ 1.2); на основі методу екстраполяції раніше отриманих знань визначені поняття “протидія правопорушенням”, “оцінка факторів, які зумовлюють вчинення правопорушень у сфері ЗЕД”, “структурні елементи механізму протидії правопорушенням у сфері ЗЕД”, та деякі інші (підрозділи 2.1; 2.3); на основі статистичного узагальнення вивчалась думка фахівців (підрозділ 3.2); за допомогою порівняльно-правового, історичного, економіко-правового методів вивчалась міжнародна й вітчизняна практика застосування адміністративних та фінансових методів протидії правопорушенням у сфері ЗЕД (підрозділи 1.1; 3.2; 3.3); застосування системно-структурного, структурно-функціонального та формально-догматичного методів дозволило дослідити і класифікувати джерела та способи вчинення правопорушень, структуру, сутність та стан протидії правопорушенням у сфері ЗЕД як складової частини державного управління, а також визначити методологічні засади та принципи теорії управління, яких необхідно дотримуватись при удосконаленні організаційної, функціональної та правової інфраструктури протидії правопорушенням у сфері ЗЕД (підрозділи 1.2; 2.2; 3.1; 3.2).
У процесі дослідження здійснено аналіз нормативно-правових актів та наукових публікацій провідних українських учених-юристів, які торкались окремих проблем організаційно-правового забезпечення державного управління взагалі, і контролю зокрема, які здійснюються у сфері ЗЕД, та удосконалення механізму адміністративно-правового впливу та протиправні діяння в цій сфері.
Науково-теоретичну базу дисертаційного дослідження склали нормативно-правові акти, наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі загальної теорії права, теорії управління, адміністративного права і процесу, фінансового права, статистичний матеріал діяльності практичних органів у сфері ЗЕД.
Наукова новизна одержаних результатівполягає в тому, що дана дисертація є одним з перших в Україні комплексним, узагальненим дослідженням проблем організаційно-правового забезпечення протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД, яке дало змогу сформулювати авторське бачення низки концептуальних понять, теоретичних положень і висновків, та практичних рекомендацій щодо вдосконалення порядку здійснення протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД, шляхом удосконалення чинного законодавства і практики його застосування.
Елементи наукової новизни містяться в таких положеннях:
вперше:
– сформульовано висновок про необхідність об’єднання правових норм, що регулюють ЗЕД в єдиному нормативно-правовому акті. Це може бути розділ VII„Зовнішньоекономічна діяльність” Господарського кодексу України;
– запропоновано авторське визначення поняття ‘‘протидія правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД’’;
– обґрунтовано, якісаме адміністративно-правові засоби застосовуються в процесі протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД;
уточнено систему державних органів, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність та здійснюють контроль за діяльністю суб’єктів у сфері ЗЕД;
визначеноколо об’єктів та суб’єктів, які підлягають контролю зі сторони державних інституцій у процесі здійснення ЗЕД;
дане авторське поняття “зовнішньоекономічна діяльність та виказана пропозиція доповнити редакцію частини 1 статті 377 Господарського кодексу України дозволить привести визначені у статті 1 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” поняття цієї діяльності у відповідність до положень Господарського кодексу України;
дістала подальшого розвитку систематизація принципів, що лежать в основі зовнішньоекономічної діяльності.
Практичне значення одержаних результатівполягає в тому, що вони можуть бути використані:
– у науковому забезпеченні організаційної та правотворчої діяльності , тобто — отримані дослідницькі положення можуть бути використані при удосконаленні нормативно-правової бази, яка регулює зовнішньоекономічну діяльність.
– у правозастосовчій діяльності– використання дослідницьких положень дисертації дасть можливість контролюючим і правоохоронним органам ефективно застосовувати адміністративно-правові засоби протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД;
– у науково-дослідній діяльності та навчальному процесі– для подальшого розвитку окремих положень управлінської науки, що виникають у сучасних соціально-економічних умовах, та розробки відповідних навчальних спецкурсів, окремих тем лекцій, а також при написанні підручників, навчальних посібників, довідкової та методичної літератури для забезпечення викладання навчальних курсів ”Адміністративна діяльність органів виконавчої влади”, “Податкове право”, “Банківське право” тощо.
Ряд положень дисертації використані автором при підготовці: пропозицій для ДПА України щодо методологічних засад модернізації структури та діяльності Державної податкової служби України (акт впровадження від 15 листопада 2005 року); при викладанні навчальної дисципліни “Адміністративна відповідальність” (акт впровадження від 25 червня 2005 року).
Апробація результатів дисертаційного дослідження.Основні положення, висновки і рекомендації, розроблені в процесі дослідження, обговорювались на засіданні кафедри адміністративного та фінансового права Національного університету ДПС України.
Окремі положення дисертації доповідались автором на науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського союзу” (м. Ірпінь, 16 квітня 2004 рік); науково-практичній конференції “Проблеми попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності” // Молодь у юридичній науці: Зб. тез докладів Міжнародної наукової конференції молодих вчених „Треті осінні юридичні читання” (м. Хмельницьк, 6 листопада 2004 року), Міжвузівській науково-практичній конференції „Актуальні проблеми протидії правопорушенням у сфері господарської діяльності” 30 квітня 2007 року, м. Ірпінь, Київської області.
Публікації.Основні результати дослідження – положення, висновки, пропозиції, практичні рекомендації – відображені в шести публікаціях, чотири із яких надруковані у фахових виданнях, та двох публікаціях тез доповідей, виданих за матеріалами науково-практичних конференцій.
РОЗДІЛ І Правове регулювання ЗЕД в Україні 1.1. Сутність, мета та принципи державного регулювання ЗЕДРозвиток правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності нерозривно пов'язаний з розвитком і становленням державності в Україні. Цей процес ускладнюється чималою кількістю протиріч. Законодавство, що регулює сферу, а ЗЕД безпосередньо впливає на розвиток цієї діяльності і, безумовно, що при динамічному, інколи і хаотичному, процесі творення законодавства в цій сфері в ньому були допущені окремі неузгодженості, а інколи і недоліки. З урахуванням цієї проблеми було проведене дане дослідження.
Зовнішньоекономічна діяльність, як і будь-яка сфера діяльності має свою правову базу регулювання. Основою для створення правової бази регулювання ЗЕД є Конституція України в якій проголошено: “Зовнішньоекономічна діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права” [1]. Це загальне положення конкретизується в інших законах і підзаконних нормативно-правових актах.
Так, у Господарському кодексі України прийнятому 16 січня 2003 року зовнішньоекономічній діяльності приділяється цілий розділ. В якому, дається поняття ЗЕД, суб’єктів, видів, державного регулювання, ліцензування квотування ЗЕД, а також поняття зовнішньоекономічного договору та визначається порядок державної реєстрації таких договорів, в яких передбачено яким чином повинно здійснюватись оподаткування щодо зовнішньоекономічної діяльності, які валютні рахунки відкривають суб’єкти ЗЕД, закріплено процедуру захисту державних інтересів, прав, свобод та законних інтересів суб’єктів цієї діяльності. Кодекс також регулює іноземні інвестиції, що тісно пов’язані ззовнішньоекономічною діяльністю [2].
Згідно з Цивільним кодексом України в редакції від 16 січня 2003 року, врегульовуючи договірні відносини в різних сферах діяльності, а також на рівні міжнародних договорів, законодавчо закріплено, що чинний міжнародний договір, який регулює цивільні правовідносини, обов’язково має бути узгоджений з Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору України [3].
Господарський процесуальний кодекс України регулюванню зовнішньоекономічних відносин приділяє цілу главу “Провадження справ за участю іноземних підприємств і організацій” [4], в якій передбачено наступне положення: іноземні підприємства і організації мають право звертатись до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Іноземні підприємства і організації мають процесуальні права і обов’язки нарівні з підприємствами і організаціями України. Законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України.
Господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходження відповідача є територія України. Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначається за правилами, встановленими статтями 12–17 Господарського процесуального кодексу України [4].
Вони також мають право розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо:
– місцезнаходження філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;
– іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір.
Подання до господарського суду позову до іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать іноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення щодо стягнення майна іноземною державою в порядку примусового виконання судового рішення господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надається Верховною Радою України.
Судовий імунітет міжнародних організацій визначається законодавством України і міжнародними договорами України.
Найбільш детально процедуру здійснення зовнішньоекономічної діяльності регламентує нині діючий Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 року зі змінами і доповненнями. В цьому Законі запропоновані для вживання терміни, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності, зовнішньоекономічного договору, експорту, імпорту, іноземної валюти та інші. В ньому також визначені принципи, суб’єкти та види ЗЕД, а також чітко врегульовано право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до ст. 5 Законувсі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак[5].
Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані, як підприємці згідно з законом.Особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання, або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи [5].
Втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб’єктів у випадках, не передбачених цим Законом, в тому числі і шляхом видання підзаконних актів, які створюють для її здійснення умови, гірші від встановлених цьому Законі, є обмеженням права здійснення зовнішньоекономічної діяльності і як, таке забороняється [5].
Суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, який одержав від цієї діяльності у власність кошти, майно, майнові і немайнові права та інші результати, має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними за своїм розсудом. Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника у будь-якій оплатній або неоплатній формі без його згоди забороняється, за винятком випадків, передбачених законами України.
Здійснення окремих видів зовнішньоекономічної діяльності, які зазначені у статті 4 вказаного Закону, за межами України підлягає регулюванню також законами відповідних держав. Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно з законами цих держав.Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності також мають право на участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.
Відповідно до даного закону іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрацію зазначених представництв здійснює центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики протягом шістдесяти робочих днів з дня подання іноземним суб’єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України необхідно подати:
– заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складається у довільній формі;
– виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб’єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору;
– довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок подавця;
– довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб’єкта господарської діяльності[5, ст.5].
Документи, зазначені вище, мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності з них стягується плата у розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, і який не повинен перевищувати фактичних витрат держави, пов’язаних з цією реєстрацією.
У разі відмови зареєструвати представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк, іноземний суб'єкт господарської діяльності може оскаржити таку відмову в судових органах України. Забороняється вимагати від іноземного суб’єкта господарської діяльності повторної реєстрації (перереєстрації) раніше зареєстрованого представництва на території України.
У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси чи оголошення іноземного суб’єкта господарської діяльності неплатоспроможним або банкрутом його представництво на території України зобов’язане повідомити про це Міністерство економіки України у семиденний строк.
Господарська, у тому числі зовнішньоекономічна діяльність іноземних суб’єктів, які її здійснюють на території України, регулюється законами України щодо порядку здійснення іноземними особами господарської діяльності на території України. У разі, якщо зазначена діяльність пов’язана з іноземними інвестиціями, вона регулюється відповідними законами України.
Закон також дає поняття зовнішньоекономічного договору та врегульовує правила, що застосовується до нього. Ним також передбачене державне регулювання ЗЕД та визначені органи, які таке регулювання здійснюють, визначена їх компетенція у цій сфері діяльності.
Цим законом також регулюється порядок страхування, ліцензування і квотування зовнішньоекономічної діяльності, передбачається заборон на здійснення окремих видів експорту та імпорту товарів, сировини, а також встановлюється порядок використання технічних, фармакологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринарних та екологічних стандартів та вимог, передбачаються спеціальні імпортні процедури, антимонопольні заходи, регламентується державне замовлення та порядок здійснення обліку зовнішньоекономічних операцій, передбачається встановлення спеціальних правових режимів зовнішньоекономічної діяльності, а також запроваджується механізм охорони та захист прав, свобод і законних інтересів людини, громадянина у процесі здійснення ЗЕД, захист інтересів держави та інших суб’єктів щодо зовнішньоекономічної діяльності.
Розглядаючи інформаційне забезпечення зовнішньоекономічної діяльності Закон передбачає, що кожний суб’єкт цієї діяльності має право на одержання будь-якої інформації, необхідної для здійснення цієї діяльності, що не становить державної або комерційної таємниці. Обсяг інформації, що становить державну таємницю, визначається згідно із законами України [5, ст.23]. Склад і обсяг комерційної таємниці визначаються відповідно положень, які зафіксовані в Господарському кодексі України, Цивільному кодексі України та інших нормативно-правових актах.
Суб’єкт ЗЕД має право на своєчасне ознайомлення з офіційними текстами законів та інших нормативно-правових актів з інформацією про зміни, які торкаються іншого підходу до регулювання відносин, що прямо чи опосередковано стосуються зовнішньоекономічної діяльності. Державні органи, відомства та установи, що видають нормативно-правові акти, зобов’язані офіційно публікувати їх у загальнодоступних засобах інформації України, причому зазначені нормативно-правові акти не можуть набирати чинності до їх офіційної публікації. Кожний суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності має право на безпосереднє одержання інформації від державних органів про видані ними нормативно-правові акти. Такі нормативно-правові акти, на вимогу суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, державними органами можуть бути передані їм також на оплатній основі.
Регулюючи відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності, передбачає, що Україна як держава і всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб’єкти господарської діяльності несуть відповідальність за порушення своїх зобов’язань, які випливають з договорів (контрактів), тільки на умовах і в порядку, визначених законами України .Вона, тобто держава Україна, не несе відповідальності за дії інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Одночасно у вказаному законі зафіксовано, що і суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності не несуть відповідальності за дії України як держави. Відповідно до статті 32 даного закону, якщо Україна бере участь у зовнішньоекономічній діяльності як суб'єкт такої діяльності, згідно зі статтею 3 вказаного Закону, вона несе відповідальність на загальних та рівноправних підставах, що й інші суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності [5,ст.32].
У сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається цим та пов’язаними з ним іншими законами України, застосовуються юридичні засоби впливу до правопорушників правових приписів, що регулюють сферу зовнішньоекономічної діяльності.
Будь-які спори щодо застосування положень цього Закону та законів, прийнятих на виконання цього Закону, можуть бути предметом розгляду,в суді України, якщо одна із сторін у справі — фізична особа та/або держава, в господарських судах, якщо сторонами у справі виступають юридичні особи. Міждержавні спори, які можуть виникнути в результаті дій України, при застосуванні цього Закону, вирішуються у погодженому сторонами порядку, згідно з нормами міжнародного права [5,ст.39].
Зазначений позов подається суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності за місцем їх постійного знаходження або проживання, іноземними суб’єктами господарської діяльності за місцезнаходженням державного органу та службової особи, що вчинили дії, зазначені у цій статті. Позов подається у загальному порядку, визначеному цивільно-процесуальним законодавством України. Від імені держави в судовому процесі виступають державний орган або службова особа, вказані у позові, або прокурор України. Держава має право на регресне відшкодування своїх збитків, що виникли у результаті задоволення зазначеного позову з боку державних органів та службових осіб за рахунок їх майна (відповідно балансового або власного).
Як бачимо, Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” досить детально регламентує всі сторони зазначеної діяльності. Хоч окремі його положення не завжди узгоджуються з положеннями інших нормативно – правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері діяльності, про що буде йти мова у подальших підрозділах.
Нормативно-правовим актом, що також регулює окремі відносини у сфері ЗЕД, є Закон України від 23 грудня 1998 року за № 351-XIV„Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності”[6]. Цей Закон визначає правову основу здійснення товарообмінних (бартерних) операцій, встановлює режим їх здійснення у галузі зовнішньоекономічної діяльності та передбачає відповідальність за порушення його норм, а також визначає повноваження і функції державних органів під час здійснення контролю за проведенням таких операцій:
– зокрема відповідно цього Закону товарообмінна (бартерна) операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності – це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором із змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб’єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, неопосередкованим рухом коштів у готівковій або безготівковій формі [6, ст.1].
Оцінка товарів за бартерними договорами здійснюється з метою створення умов для забезпечення еквівалентності обміну, а також для митного обліку, визначення страхових сум, оцінки претензій, застосування санкцій. Умовою еквівалентності обміну за бартерним договором є обмін товарами (роботами, послугами) за цінами, що визначаються суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладення бартерних договорів. У випадках, передбачених законодавством України, контрактні ціни визначаються суб’єктами ЗЕД України відповідно до індикативних цін.
У бартерному договорі зазначається загальна вартість товарів, що імпортуються, та загальна вартість товарів (робіт, послуг), що експортуються за цим договором, з обов’язковим вираженням в іноземній валюті, віднесеній Національним банком України до першої групи Класифікатора іноземних валют.
Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право на проведення товарообмінних (бартерних) операцій відповідно до законодавства України.
З метою збільшення надходжень валютних коштів, стабілізації грошової національної одиниці та оздоровлення фінансово-банківської системи держави у цілому може бути заборонено проведення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності з товарами (роботами, послугами), перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Важливим для попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності є положення Закону про строки проведення товарообмінних (бартерних) операцій. Товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (дати оформлення вантажної митної декларації на експорт) товарів, що фактично експортовані за бартерним договором, а у разі експорту за бартерним договором робіт і послуг – з дати підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг.
Датою ввезення товарів за бартерним договором на митну територію України вважається дата їх митного оформлення (дата оформлення вантажної митної декларації на імпорт), а у разі імпорту за бартерним договором робіт або послуг – дата підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг. У разі експорту за бартерним договором високоліквідних товарів строки ввезення на митну територію України імпортних товарів не повинні перевищувати 60 календарних днів з дати оформлення вивізної вантажної митної декларації.
Перевищення установлених строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), які імпортуються за бартерними договорами, що передбачають виробничу кооперацію, консигнацію, комплексне будівництво, поставку складних технічних виробів, товарів спеціального призначення, допускається за наявності у суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України, який є стороною відповідного бартерного договору, разового індивідуального дозволу, що видається Міністерством економіки України у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України на строк, визначений у такому дозволі.
Порядок віднесення бартерних договорів до таких, що передбачають виробничу кооперацію, консигнацію, комплексне будівництво, поставку складних технічних виробів, товарів спеціального призначення, визначає Кабінет Міністрів України.
У разі переоформлення в установленому порядку бартерного договору на інші види зовнішньоекономічного договору строки не поновлюються і не перериваються. При цьому переоформлення здійснюється в установленому порядку, а строк грошової оплати високоліквідних товарів продовжується до 90 днів.
Врегульовані Законом і відносини суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності з митними та податковими органами. У разі, коли замість поставок товарів (робіт, послуг), що імпортуються за бартерним договором, іноземний контрагент виконує свої зобов'язання шляхом перерахування коштів на рахунок суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України – сторони договору, підставою для зняття з контролю митного органу питання щодо імпортної частини за бартерним договором є подання зазначеним суб'єктом до митного органу довідки уповноваженого банку про надходження коштів у рахунок за цим договором в установлені законодавством України строки на суму, еквівалентну вартості товарів (робіт, послуг), зазначених у договорі, та копії додаткових угод, які зумовлюють зміну характеру договору.
У разі зміни умов договору, що передбачає заміну зобов’язань щодо оплати товару іноземним контрагентом у грошовій формі на зобов’язання стосовно постачання товарів (робіт, послуг), український постачальник подає копії договору та додаткових угод до органу державної податкової служби України.
Закон регулює порядок розгляду справ між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності. У разі прийняття судом, арбітражним (господарським) судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України або іншим уповноваженим арбітражем, у тому числі у іншій країні, позовної заяви про стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання строків та інших умов, визначених бартерним договором, строки зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується [6, ст.3; 7;8].
Такий детальний аналіз цього закону автор здійснив тому, що окремі його положення і особливості, що торкаються еквівалентності товарів бартерних операцій, строків перетинання митного кордону України та подачі відомостей митним і податковим органам, використовуються окремими суб’єктами для зловживань і вчинення правопорушень, що розглядатиметься у дослідженні далі.
Закон України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” від 15 вересня 1995 року № 327-95 ВР є правовою базою цієї діяльності в тому плані, що він урегульовує операції, що здійснюються з давальницькою сировиною узовнішньоекономічній діяльності.Зокрема, він регулює порядок ввезення, реалізації, закупівлі, вивезення на митній території України давальницької сировини та порядок розрахунків, переробку, збагачення чи використання давальницької сировини [9].
Так, Законом передбачено, що давальницька сировина це сировина, матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, енергоносії, ввезені на митну територію України іноземним замовником (чи закуплені іноземним замовником за іноземну валюту в Україні) або вивезені за її межі українським замовником для використання у виробленні готової продукції з наступним поверненням усієї продукції або її частини до країни власника (чи реалізацією в країні виконавця замовником або за його дорученням виконавцем) або вивезенням до іншої країни. Готова продукція може бути реалізована в Україні, якщо давальницька сировина, з використанням якої вироблено цю продукцію, ввезена іноземним замовником на митну територію України чи закуплена іноземним замовником за іноземну валюту в Україні. Право власності на імпортовану давальницьку сировину та вироблену з неї готову продукцію належить іноземному замовнику.
Давальницька сировина, що ввозиться на митну територію України іноземним замовником, обкладається ввізним митом за ставками Єдиного митного тарифу України, податками та зборами, що справляються у разі ввезення товарів відповідно до законодавства. Сплата ввізного мита, податків та зборів (крім митних зборів) провадиться українським виконавцем шляхом видачі простого векселя державній податковій інспекції за місцезнаходженням виконавця з терміном платежу, що відповідає терміну здійснення операції з давальницькою сировиною, але не більш як на 90 календарних днів з моменту оформлення ввізної вантажної митної декларації. Сума, вказана у векселі, визначається у валюті контракту на здійснення операцій з давальницькою сировиною.
Якщо ввозяться ті види давальницької сировини, які не обкладаються ввізним митом, податками та зборами, український виконавець подає органу державної податкової служби за своїм місцезнаходженням письмове зобов’язання щодо вивезення готової продукції у період, зазначений у частинах другій та третій цієї статті.
Згідно закону відповідні органи державної податкової служби можуть давати дозвіл на відстрочення оплати векселів або погашення письмових зобов’язань окремим суб’єктам підприємницької діяльності, які здійснюють операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах на умовах податкового кредиту, до настання строку фактичного відвантаження готової продукції іноземному замовнику. За користування кредитом суб’єкт підприємницької діяльності вносить до бюджету, у вигляді податку на прибуток підприємств щомісячну плату, виходячи з облікової ставки Національного банку України від суми, визначеної у векселі. Розмір облікової ставки визначається на останній день періоду, за який сплачується зазначена плата.
Закон досить детально регламентує вексельний обіг у зовнішньоекономічної діяльностіз давальницькою сировиною. Підставою для митного оформлення давальницької сировини, що ввозиться на митну територію України, є подання українським виконавцем митному органу копії векселя (письмового зобов’язання), авізованого (взятого на облік) органом державної податкової служби за місцезнаходженням виконавця, та копії зовнішньоекономічного контракту на переробку давальницької сировини. Порядок видачі, обліку, відстрочення та оплати (погашення) векселів (письмових зобов’язань) встановлюється Державною податковою адміністрацією України за погодженням з Міністерством фінансів України.
Врегульовані законом і організаційні питання експорту-імпорту давальницької сировини. Так, законом передбачено, що готова продукція, вироблена із давальницької сировини, що ввезена іноземним замовником у порядку та на умовах передбачених статтею 2 цього Закону, може реалізовуватись на митній території України лише через зареєстроване ним в Україні постійне представництво, яке оформляє ввізну вантажну митну декларацію на готову продукцію (без фактичного її ввезення на митну територію України) і сплачує ввізне мито, інші податки та збори, передбачені законодавством для аналогічних імпортних товарів. Ввізне мито сплачується за пільговими ставками Єдиного митного тарифу України. Давальницька сировина, що не обкладається вивізним (експортним) митом, податками та зборами, вивозиться з митної території України на підставі подання українським замовником органові митного контролю письмового зобов’язання щодо повернення в Україну готової продукції, виробленої з цієї сировини (або повернення в Україну валютної виручки від реалізації готової продукції), не пізніше як через 90 календарних днів з моменту оформлення вивізної вантажної митної декларації.
Виходячи з технологічних особливостей виробництва Кабінет Міністрів України за поданням відповідного міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади може встановлювати більші строки здійснення операцій з окремими видами давальницької сировини.
Розрахунки за переробку, обробку, збагачення чи використання давальницької сировини можуть провадитися у грошовій формі, частиною давальницької сировини чи готової продукції, крім тієї, що заборонена [9].
Окремі положення цього закону, як і вище розглянутого будуть об’єктом подальшого розгляду у розділі.
Врегульоване в зовнішньоекономічній діяльності і питання імпорту сільськогосподарської продукції. Так, Закон України від 17 липня 1997 року за № 468/97-ВР“Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції”[10] встановлює порядок тарифного й нетарифного регулювання імпорту сільськогосподарської сировини та продуктів її переробки для створення рівних умов конкуренції між продукцією вітчизняного виробництва та продукцією нерезидентів, а також деякі методи цінової підтримки сільськогосподарських товаровиробників України, квотування імпорту сільгосппродукції та проведення аукціонів сільськогосподарської продукції, що ввозиться в Україну [10].
Правовою базою зовнішньоекономічної діяльності в Україні є також Закон України від 22.12.1998 року за № 332-XIV “Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україні”[11].Цим Законом, з метою запровадження механізмів захисту інтересів національного товаровиробника, регулюються засади і порядок порушення та проведення спеціальних розслідувань фактів зростання імпорту в Україну з інших країн, митних союзів або економічних угруповань, що заподіює значну шкоду або загрожує заподіянням значної шкоди національному товаровиробнику, за результатами яких можуть застосовуватися спеціальні заходи [11].
Важливим у правовому регулюванні зовнішньоекономічної діяльностіє Закон України від 17.01.2002 року за № 2953-ІІІ “Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування матриць”[12]. Дія цього Закону поширюється на суб'єктів господарювання, які здійснюють виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, а також експорт, імпорт обладнання та сировини для їх виробництва, зазначених у ст. 5 цього Закону [12].
Слід відмітити, що відносини у сфері виробництва, експорту, імпорту обладнання та сировини для їх виробництва регулюються Конституцією України [1], законами України “Про авторське право і суміжні права” [13], “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [14], вказаним Законом, іншими законами України у частині, що не суперечать даному Закону, а також міжнародним договорам України, що набрали чинності у встановленому законом порядку. У разі, якщо норми вказаного Закону суперечать правилам міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовується правило міжнародного договору.
Дія цього Закону не поширюється на диски для лазерних систем зчитування, які переміщуються через територію України транзитом чи ввозяться або вивозяться фізичними особами для власного використання, а також пересилаються в міжнародних поштових та експрес-відправленнях фізичними особами в особистих цілях.
Регулювання виробництва дисків для лазерних систем зчитування здійснюється наступним чином. Так, виробництво дисків для лазерних систем зчитування здійснюється суб’єктами господарювання лише за наявності у них ліцензії на провадження такої діяльності та за умови дотримання ліцензійних умов, які встановлені цим Законом, та ліцензійних умов, затвердження яких передбачено Законом України від 1 червня 2000 року “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [14].
Ліцензування виробництва дисків для лазерних систем зчитування здійснюється органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України (далі – орган ліцензування), та Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. Орган ліцензування присвоює заявнику (виробнику) спеціальний ідентифікаційний код і зазначає його у ліцензії. Ліцензія на виробництво дисків для лазерних систем зчитування видається суб’єкту господарювання, який виконав вимоги ст. 10 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” і надав органу ліцензування документально підтверджені дані про: власне або орендоване виробниче обладнання (найменування та кількість ліній), власні або орендовані виробничі та складські приміщення. Ліцензія на виробництво дисків для лазерних систем зчитування видається органом ліцензування на строк три роки. Орган ліцензування приймає рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії у порядку та на підставах, визначених ст. 11 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”, та з урахуванням особливостей цього Закону[14].
Виробник, що отримав ліцензію на виробництво дисків для лазерних систем зчитування зобов’язаний:
– виробляти диски лише на ліцензованому обладнанні та у ліцензованих
приміщеннях;
– проставляти на кожному виготовленому диску для лазерних систем зчитування із записом інформації – спеціальний ідентифікаційний код згідно з Законом; а на кожному виготовленому диску для лазерних систем зчитування без запису інформації – код матриці, з якої його було виготовлено;
– технологічно забезпечити нанесення на диски для лазерних систем зчитування спеціального ідентифікаційного коду ліцензованим обладнанням;
– повідомляти орган ліцензування про будь-які зміни, що сталися відносно відомостей, зазначених у ліцензії та в додатку до ліцензії, протягом трьох робочих днів від дня настання таких змін;
– виробляти диски для лазерних систем зчитування, які містять об’єкти авторського права та суміжних прав, лише за наявності дозволу осіб, яким належить авторське право чи суміжні права;
– вести облік обсягів виробництва дисків для лазерних систем зчитування, а також придбання, зберігання, використання сировини для їх виробництва;
– зберігати облікові документи про виробництво дисків для лазерних систем зчитування протягом строку, встановленого законодавством, та надавати два обов’язкових безоплатних примірники виготовлених дисків для лазерних систем зчитування із записом на них інформації спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування, який зберігає їх протягом трьох років відповідно до вимог Закону України від 9 квітня 1999 року “Про обов’язковий примірник документів” [15; 16].
Важливість цього Закону підтвердили економічні санкції більшості держав стосовно України у 2002–2003 роках. Недосконалість законодавства, недоліки у діяльності правоохоронних органів дозволяють окремим суб’єктам здійснювати протиправні дії, направлені на експорт-імпорт дисків для лазерних систем зчитування.
Правовою основою для ЗЕД також є ряд інших законів та підвідомчі нормативно-правові акти, які у цьому підрозділі не розглядалися, але розглядатимуться в нашому дослідженні по мірі обґрунтування певних аспектів ЗЕД. Їх перелік подається в додатку № 1.
Із зазначеного вище можна зробити висновок, що зовнішньоекономічній діяльності на законодавчому рівні приділяється достатньо уваги.
Вказані у дисертації законодавчі акти, це лише ті Закони, які регламентують основні напрямки ЗЕД. А це далеко не всі, серед яких: 12 законів; 14 указів Президента; 63 постанови, декрети і положення Кабінету Міністрів; 2 рішення Конституційного суду; 4 Вищого Господарського суду; 4 Постанови Національного Банку; 4 накази Державної податкової адміністрації; 10 Державної митної служби; 14 актів виданих ДАК „Ліки України”, Держекспортконтролем, Держбудом, Держкомзв’язку та інформатики, Держкомстатом, Міненерго, Міністерством закордонних справ, Мінпаливенерго, Мінпромполітики, Мінфіном; 18 наказів, положень, інших нормативно-правових актів Міністерства економіки з питань європейської інтеграції, а якщо видано 35 таких нормативних актів, а загалом прийнято 53 нормативних акти. А у цілому, щодо зовнішньоекономічної діяльності прийнято більше 160 актів.
Посилка окремих суб’єктів цієї діяльності на неврегульованість її є безпідставною [17, С. 125–127].
На нашу думку, більш доцільно було б прийняти єдиний уніфікований законодавчий акт про зовнішньоекономічну діяльність, у якому відобразити всі основні напрямки цієї діяльності і заборонити відомствам творити свої акти, які зводять нанівець Закон.
Такий детальний аналіз правового забезпечення зовнішньоекономічної діяльності зроблений автором у зв’язку з тим, що при подальшому розгляді проблем правопорушень у зовнішньоекономічної діяльності, законодавче забезпечення буде відігравати значну роль у аргументації дій, направлених на протидію цим правопорушенням.
Слід зазначити, що зовнішньоекономічна діяльність проводиться на засадах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності. В її основі закладені відповідні принципи.
Розглядаючи їх необхідно враховувати те, що ця діяльність є різновидом господарської діяльності, у зв'язку з чим при її здійсненні необхідно керуватися й принципами, що торкаються регулювання господарської діяльності.
Як і всяка суспільна діяльність, зовнішньоекономічна має свої принципи. Суб'єкти господарської діяльності України та іноземні суб’єкти при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються принципами: суверенітету народу України, свободи зовнішньоекономічного підприємництва, юридичної рівності і недискредитації, верховенства закону, захисту інтересів суб’єктів ЗЕД.
Погоджуємось з думкою авторів науково-практичного коментаря Господарського кодексу України, які зазначають, щопринципи здійснення зовнішньоекономічної діяльності можна поділити на дві групи: загальні та спеціальні.
До загальних принципів належать принципи господарювання, зокрема.
Принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, полягає :
– у виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють в Україні;
– обов’язку держави Україна неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі міжнародних економічних відносин;
Принцип юридичної рівності і недискримінації передбачає:
– рівність перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, у тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
– заборону будь-яких, крім передбачених законодавством, дій держави, результатом яких є обмеження прав й дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;
– неприпустимість обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів, крім випадків, обумовлених Законом.
Принцип верховенства закону вимагає:
– регулювання зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;
– заборону застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.
Принцип моніторингу національної економічної політики та економіки світогосподарських зв’язків.
Принцип забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання. Цей принцип віддзеркалює положення Конституції України в статті 15, якою закріплено принцип різноманітності економічного життя в державі Україна. Відповідно до цього принципу в Україні створюються й функціонують суб'єкти господарювання різних форм власності, які мають також різні організаційно-правові форми. Держава забезпечує однаковий захист усіх суб'єктів господарювання незалежно від їх форми власності чи господарювання, місцезнаходження тощо.
Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва відстоює:
– права суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки, та здійснювати їх у будь-яких формах не заборонених законом;
– права суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;
– обов’язок додержуватись порядку при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, встановленого законами України;
– виключне право власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;
– свободу підприємницької діяльності у межах, визначених законом.
Цей принцип закріплює можливість кожної особи здійснювати підприємницьку діяльність з урахуванням вимог закону. В законодавчому порядку встановлюються обмеження двох видів, перша група якихпов'язана з обмеженням права певних суб'єктів на здійснення зовнішньоекономічної діяльності, друга – на встановлення обов'язкових умов здійснення певних операцій у зовнішньоекономічній сфері.
Принцип вільного руху капіталів, товарів та послуг на території України.
Принцип обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з забезпеченням соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави.
Принцип захисту національного товаровиробника. Будь-яка держава, в тому числі й Україна, запроваджує на своїй території комплекс заходів, спрямованих на захист і підтримку національного товаровиробника. У зовнішньоекономічній сфері до таких заходів належить встановлення спеціальних видів мита, заходів нетарифного регулювання (індикативних цін тощо);
Принцип заборони незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини. На сьогодні більшість суб'єктів господарювання не перебувають з органами державної влади у відносинах підпорядкування, що обумовлює здійснення останніми нагляду за діяльністю господарюючих суб'єктів. Втручання органів державної влади та місцевого самоврядування в межах їх наглядових повноважень обмежується нормами закону.
Спеціальні принципи зовнішньоекономічної діяльності:
Принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності полягає у тому, що Україна як держава:
– забезпечує рівний захист інтересів всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;
– здійснює рівний захист всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, за межами України згідно з нормами міжнародного права;
– здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.
Захист інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України на думку окремих авторів, здійснюється й іншими шляхами [18, С.35]:
1. Протекціоністськими – спрямовані на захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції;
2. Ліберальними – спрямовані на зняття, зниження обмежень у зовнішній торгівлі, що призводить до зростання конкуренції з іноземними компаніями;
3. Адміністративними (нетарифними):заборона окремих видів експорту та імпорту;ліцензування, квотування; валютні обмеження та валютний контроль; заходи, пов’язані з виконанням митних та адміністративних формальностей.
4. Економічними (митно-тарифними): митне регулювання; міжнародні стандарти організації експортно-імпортних потоків; єдиний тариф; банківська процентна ставка; курс валют; податкова система.
Принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів є рівні, партнерські відносини суб’єктів цієї діяльності, при рівнозначному обміну товарів.
Ці принципи законодавчо закріплені [5] та підтримані окремими авторами [18, С. 30].
1.2. Господарська діяльність, що пов’язана з перетинанням митногокордону України, майном, робочою силою капіталом, та їх документообігом, як об’єктів державного контрою у сфері ЗЕД .
Без зовнішньоекономічної діяльності не може активно розвиватись і діяти будь-яка держава. Економічні відносини між країнами почали розвиватись з моменту виникнення розвинутої зовнішньоекономічної діяльності. Міцність держави залежить не від звуження сфери зовнішньоекономічної діяльності яка призводить до політичної та економічної ізольованості держави і застою її економіки. Як приклад розвиток економіки Радянського Союзу. В той час, коли інші країни активно розвивали зовнішньоекономічну діяльність, що сприяло розвитку їхньої економіки в цілому, в Радянському Союзі спостерігалося відчутне відставання економічного процесу. За весь період свого існування Радянський Союз був країною, яка поставляла на зовнішні ринки сировинні продукти, (зерно, нафту).
Розвиток країни в основному здійснювався за рахунок інтенсивного нарощування промислового виробництва і рабської експлуатації сільського населення, що негативно впливало на розвиток населення.
Україна, отримавши незалежність і розбудовуючи демократичну державу, різко змінила і зовнішньоекономічну діяльність. Продовжується робота з приєднання України до міжнародних економічних структур. Це дозволить торгово-економічні відносини будувати як рівноправні, стабільні та довготривалі економіко-правові основи, що розширять можливість доступу українських товарів на ринки інших країн[19, С. 135].
Аналіз даної ситуації [20] показує, що однією з особливостей сучасного стану економіки України є значна енергетична, сировинна і технологічна залежність від зовнішніх ринків. Так, внутрішні потреби України в енергоносіях задовольняються за рахунок імпорту в межах 90 відсотків.
Крім того, внаслідок обмеженого платоспроможного попиту на внутрішньому ринку поставки товарів та послуг на експорт стали чи не єдиним засобом розвитку українських підприємств. За оцінками Держкомстату, зростання (на 6 відсотків) у 2000 році обсягів внутрішнього валового продукту майже на 80 відсотків обумовлене збільшенням експорту. З 2001року експорт товарів та послуг зріс на 21 086.0 млн.дол.США, у 2002році на 23351.0 млн.дол.США, у 2003році на 28953.0 млн.дол.США, у 2004році на 41291.0 млн.дол.США, у 2005 на 44378.0 млн. дол. США. Динаміка зовнішньоторговельного обороту свідчать про сприятливу кон'юнктуру на зовнішніх ринках. Відповідно імпорт становить на 2001 рік 20473.0 млн.дол.США, у 2002році 21494.0 млн.дол.США, у 2003році 27665.0 млн.дол.США, у 2004році 36313.0 млн.дол.США, у 2005році 43707.0 млн.дол.США. Відповідно до цих показників експорт товарів та послуг переважає над імпорт товарів та послуг. Протягом останніх двох років спостерігається стійка тенденція збільшення обсягів експорту до країн СНД. Так, у 2000 році він становив 30,9 відсотка загального експорту товарів з України, а у 2005 році цей показник піднявся десь до 33 % .
Водночас у структурі українського експорту основна частка припадає на продукцію чорної металургії (44 відсотки загального обсягу), хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості (10 відсотків загального обсягу), а також окремих сировинних ресурсів. При цьому у структурі експорту продукції чорної металургії у останні два роки у кількісному вимірі 45,7 відсотка становили напівфабрикати та брухт чорних металів, а у вартісному лише 32,9 відсотка. У 2003 році експорт брухту чорних металів становив 227006,64 тис доларів США, у січні-травні 2004 році 166266,8 тис доларів США [21].
Майже дві третини експорту послуг припадає на країни СНД, серед них 95,5 відсотка – на Російську Федерацію, що призводить практично до монопольної залежності від російських споживачів послуг. Незадовільним залишається розвиток експорту послуг у сфері туризму, перевезень залізничним, автомобільним, авіаційним, морським транспортом, які є найбільш прибутковими. Недостатньо використовуються можливості України як транзитної держави.
Негативно впливає на розвиток експорту допущення українськими суб'єктами господарювання порушень міжнародних норм і правил торгівлі, зокрема правил цінової конкуренції, що призводить до втрати деяких традиційних та перспективних ринків збуту унаслідок застосування окремими країнами обмежень щодо імпорту продукції походженням з України. Це спонукає українських експортерів до переорієнтації на ринки країн з менш вигідними умовами та невимогливим попитом (наприклад країн Азії та Африки, що розвиваються).
З урахуванням кон'юнктури на світових ринках розвиток зовнішньої торгівлі України на найближчу перспективу визначатиметься такими факторами:
– зростанням обсягів випуску продукції з більш високою доданою вартістю у галузях економіки орієнтованих на експорт, зокрема у металургійній та хімічній промисловості, машинобудуванні, аграрному секторі;
– відновленням обсягів торгівлі з країнами СНД, насамперед з Російською Федерацією та країнами, економіка яких постраждала від світової фінансової кризи 1998 року;
– сприятливою кон'юнктурою для традиційних товарів українського експорту (продукція металургійної, хімічної промисловості, сільського господарства, машинобудування та металообробки);
– широким залученням у економіку України сучасних послуг зв’язку, фінансових ресурсів, „ноу-хау” тощо;
– позитивною динамікою цін на руди (марганцеву та залізну), м’ясо, молокопродукти, деревину, які експортуються з України, оскільки очікується щорічне зростання цін на ці товари.
Хоч в експорті продукції все ще переважає сировинний напрямок, але сфера зовнішньоекономічної діяльності зазнала суттєвих змін. Після скасування державної монополії на цю діяльність різко зросла кількість суб’єктів господарювання, які беруть в ній участь.
Своєрідною особливістю зовнішньоекономічної діяльності України була і залишається орієнтація на бартерні (товарообмінні) операції. В 2003р. вони склали 16620,12 тис. доларів США – експорт і 18557,53 тис. доларів США – імпорт, тобто імпорт перевищує експорт на 1937,41 тис. доларів США [21]. Взагалі така форма торгівлі має місце у світовій практиці і являє собою безвалютний, але оцінений і збалансований обмін товарами. При бартерних угодах оцінка товарів здійснюється з метою створення умов для еквівалентного обміну. Але в умовах нашої деформованої економіки ця світова тенденція набула потворних форм: здійснюються збиткові зовнішньоторгові бартерні операції; відправляються за кордон необхідні на внутрішньому ринку товари, в обмін за які в країну надходить нееквівалентна кількість іноземних товарів і до того жне завжди самих необхідних; реалізується конкурентоспроможна продукція (цукор, рослинна олія, товари хімічної промисловості). Фактори, що зумовили „бартеризацію” торгівлі: нестабільність фінансово-грошової системи; недосконалість податкового законодавства; нерозвиненість банківської системи; не конкурентноздатність нашої продукції; низька купівельна спроможність українських споживачів та інші.
Питома вага бартерних (товарообмінних) операцій у різні періоди, за даними різних джерел інформації, сягає від 20 до 90 відсотків, причому практично дві третини бартерних операцій здійснюються з країнами СНД та Балтії. З кінця 1994 року після лібералізації експортних поставок в Україні із загального обсягу експорту товарів, які підлягають обліку, 61 % становили бартерні операції. У багатьох регіонах цей показник був ще вищий, а у семи областях України (Івано-Франківська, Миколаївська, Рівненська, Харківська, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська) усі зареєстровані контракти були бартерні[22]. Важливо при обміні товарів у зовнішньоекономічній діяльності, як підкреслюють автори [18, с. 99], дотримуватися реальної вартості товару, що складається на міжнародному ринку і в кожній конкретній державі.
На жаль, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності з України досить часто допускають демпінг як при продажі так і в обміні (бартері) товарів. Як приклад продаж стальних труб в США (1992–1996рр.), зерна (2002 роки) та інші. У 1995–1996р. США, Канада та ЄС порушили проти українських підприємств 23 справи, пов’язані з українським експортом за демпінговими цінами [23, С. 45].
Виробниче підприємство на зовнішньому ринку – це якісно нове явище для української економіки. Вихід на зовнішній ринок самостійних суб’єктів господарювання сприяв пристосуванню економіки України до системи світогосподарських відносин і є важливим джерелом поповнення державного бюджету [18, с. 29]. Поняття ЗЕД виникло з переходом до нової системи управління і початком здійснення зовнішньоекономічних реформ. Суть цих реформ полягала в децентралізації зовнішньої торгівлі. Простежується перехід від міжурядових зовнішньоекономічних зв’язків до зовнішньоекономічної діяльності на рівні виробничих структур (підприємств, фірм, організацій) з повною самостійністю у виборі партнера, номенклатури товару, визначенні ціни та вартості контракту, об’ємів і термінів поставки при укладанні угод [18,с. 29].
У Господарському кодексі України це поняття визначено наступним чином: зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 вказаного Кодексу, та/або робочою силою[2, ст.377].
Під господарською діяльністюу цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність[2,ст.3].
Зовнішньоекономічною діяльністю, як зазначено у Кодексі, є діяльність, яка характеризується такими ознаками:
1) за своєю сутністю є господарською діяльністю, спрямованою на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність;
2) здійснюється визначеним в законодавчому порядку колом суб'єктів;
3) обов'язковою умовою віднесення того чи іншого виду діяльності до зовнішньоекономічної є перетин митного кордону України майном чи робочою силою [24].
При цьому під майном слід розуміти сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансі або враховуються у інших, передбачених законом, формах обліку майна цих суб'єктів.
У законодавстві, яке регулює зовнішньоекономічну діяльність майном є: сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються у їхньому балансі або враховуються у інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Слід зазначити, що залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення господарської діяльності, майнові цінності належать до основних фондів, оборотних засобів, коштів, товарів. Так, основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів; оборотними засобами є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно виробничого і невиробничого призначення, що віднесено законодавством до оборотних засобів; коштами у складі майна суб'єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб'єктів з іншими суб'єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства; товарами у складі майна суб'єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та послуги. Особливим видом майна суб'єктів господарювання є цінні папери [24].
Робоча сила– це сукупність фізичних і духовних здібностей людини, що використовується нею у процесі виробництва матеріальних благ, тобто це здатність фізичних осіб працювати в сфері виробництва з метою накопичення різного роду матеріальних і духовних благ. Особливістю робочої сили є те, що вона здатна створювати і створює більшу вартість, ніж витрати для її відтворення у форми оплати праці з урахуванням її кількості та якості [24].
Капітал (нім. Kapital, від фр., англ. кapital, спочатку – головне майно, головна сума, від латин. кapitalіs– головний) – це економічна категорія, що виражає суспільно – виробничі відносини. Вартість, яка внаслідок обороту та ефективного використання приносить додаткову вартість, прибуток (додатковий прибуток). Все, що має здатність приносити дохід, або ресурси, створені людьми для виробництва товарів та послуг і вкладені у бізнесову справу, діло [24].
Якщо порівняти поняття ЗЕД, що зафіксовано в Господарському кодексі України з тим, що дає Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” то побачимо деякі розбіжності.
Так, відповідно названого закону зовнішньоекономічна діяльність – це діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Аналогічні поняття ЗЕД дають і окремі автори [18, С 2; 26, С. 13]. Якщо порівняти це положення Закону з визначенням зовнішньоекономічної діяльності у Кодексі, то помітимо, що ч. 1 ст. 377 Кодексу акцентує увагу на факті перетину митного кордону України. На думку С. Тенькова [27, С. 619–620] термінологічні розбіжності у деяких законодавчих актах, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, створюють численні проблеми у правозастосуванні, особливо, коли йдеться про оподаткування. Так, досить часто предметом судового розгляду стають спори експортерів з податковими органами з приводу відшкодування „експортного” ПДВ. Однією з причин таких спорів є розбіжності і неузгодженість між поняттями „експорт”, „вивезення”, „перетин митного кордону” тощо у різних законодавчих актах і навіть галузях законодавства.
Виходячи із аналізу цих визначень та необхідності усунення протиріч у правовій характеристиці зовнішньоекономічної діяльності ми пропонуємо дати наступне поняття цього напрямку господарської діяльності зокрема, на нашу думку, зовнішньоекономічна діяльність – це основана на законах, підзаконних нормативно-правових актах України та міжнародних правових документах, узгоджена діяльність суб’єктів підприємницької діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України, або за її межами, яка в процесі її здійснення потребує перетинання товаром, капіталом та робочою силою митного кордону України.
Як зазначають окремі науковці, з набранням чинності Господарського кодексу України втратили юридичну силу і ті положення законів та підзаконних нормативно-правових актів, що йому суперечать, зокрема наведене в Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність” визначення зовнішньоекономічної діяльності як „діяльності суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудованої на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами” [5].
Щодо сутності зовнішньоекономічної діяльності, то неабияке значення має визначення термінів „експорт”, „імпорт”. У законодавстві та окремими авторами даються наступні поняття цих термінів [5, ст.6; 26, С. 13-14].
Експорт (експорт товарів)– продаж товарів українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним суб’єктам господарської діяльності (зокрема з оплатою в не грошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін „реекспорт” (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб’єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані за межі України.
Імпорт (імпорт товарів)– купівля (зокрема з оплатою в не грошовій формі) українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів із ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.
1.2.1. Види зовнішньоекономічної діяльності
Відповідно до Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” [5] та визначень авторів [28, С. 8] в Україні є такі види зовнішньоекономічної діяльності:
1. Експорт та імпорт: товарів; капіталів; робочої сили.
2. Надання суб’єктами ЗЕД послуг: виробничих. транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних та інших.
3. Кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності: наукова, науково-технічна; науково-виробнича; виробнича; навчальна.
4. Спільна підприємницька діяльність між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності: створення спільних підприємств; проведення спільних господарських операцій; спільне володіння майном.
5. Підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших об'єктів нематеріальної власності.
6. Організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій та ін.
7. Роботи на контрактній основі.
Інші види ЗЕД, не заборонені прямо та у винятковій формі законами України.
Держава може вводити заборону на здійснення певних видів зовнішньоекономічної діяльності, виходячи з національних інтересів.
В Україні заборонені такі види зовнішньоекономічної діяльності:
– експорт з території України предметів, які є національним, історичним чи культурним надбанням українського народу;
– імпорт чи транзит будь-яких товарів, які можуть зашкодити здоров’ю чи загрожують життю населення, тваринному світу чи навколишньому середовищу;
– імпорт продукції та послуг, які пропагують ідеї війни, расовоїдискримінації;
– експорт та імпорт товарів, пов’язаний з порушенням прав інтелектуальної власності.
Тільки суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, спеціально уповноважені державою, можуть здійснювати експорт та імпорт зброї, боєприпасів, військової техніки, технологій та послуг, пов'язаних з військовим виробництвом; дорогоцінних металів та сплавів; наркотичних засобів; експорт товарів мистецтва та предметів старовини з музейних фондів України.
Як на нашу думку, то вірно стверджують окремі автори, що зовнішньоекономічна діяльність здійснюється за такими основними напрямами [18, С. 29]: вихід на зовнішній ринок; експортно-імпортні поставки товарів, послуг та капіталів; валютно-фінансові та кредитні операції; створення та участь у діяльності спільних підприємств; міжнародний маркетинг; моніторинг національної економічної політики та економіки світогосподарських зв’язків.
1.2.2. Зовнішньоторгові операції та їх види
Щодо сутності зовнішньоекономічної діяльності. то слід зазначити, що вона супроводжується здійсненням комерційних операцій, які обслуговують процес обміну матеріальними цінностями та послугами. Для його здійснення необхідно провести певні взаємопов’язані між собою дії, зокрема: знайти покупця; укласти з ним угоду-договір (контракт), у якому будуть обумовлені всі умови, а саме, який товар реалізується, його кількість, якість, ціна, строки поставки тощо; виконання договору шляхом підготовки товару для поставки, доставка його покупцю, здійснення розрахунків за поставлений товар.
Ці дії носять комерційний характер, тобто, вони здійснюються на оплачуваній основі, тому операції процесу обміну стають комерційними операціями.
При здійсненні операцій такого характеру необхідно враховувати, що комерційна діяльність спрямована на реалізацію конкретних видів продукції, незалежно від того, коли вона здійснюється. Це може бути до початку виробництва продукції (на підставі замовлень) чи після його завершення, коли йде пошук покупців уже виробленого товару, або ж, коли виробник працює на невідомий ринок.
Зовнішньоекономічна комерційна операція–це комплекс дій контрагентів різної державної належності щодо підготовки, укладення і виконання міжнародної торгової, науково-виробничої, інвестиційної чи іншої угоди економічного характеру. Її об'єктами є матеріально-речова продукція, послуги, результати виробничого та науково-технічного співробітництва у вигляді знань, досвіду, технології тощо [29].
Вивчаючи міжнародні комерційні операції, слід зазначити, що в залежності від виконуваних функцій вониподіляються на основні, тобто такі,які здійснюються між безпосередніми учасниками операцій, та забезпечувальні (допоміжні, або товаропросувальні), що пов'язані з переміщенням товару до покупця. Забезпечувальні операції здійснюються безпосередньо самими продавцями (експортерами) та покупцями (імпортерами) або іншими фірмами та організаціями на основі окремих угод за відповідну винагороду. В залежності від складності основної операції на одну основну операцію може припадати до 10 і більше допоміжних операцій. Отже, зовнішньоекономічна комерційна операція (ЗЕКО) –це комплекс основних та забезпечувальних операцій.
Види основних та забезпечувальних операцій наведені в графічному варіанті і подаються у вигляді схеми ( див. Додаток № 3) [29].
Існує й інша класифікація поділу зовнішньоекономічних операцій, крім поділу основних та забезпечувальних. Так, залежно від їх змісту, тобто залежно від об'єкта угоди, ЗЕКО можна поділити на три групи:
1. Операції, що пов’язані з купівлею-продажем товарів у матеріально-речовій формі, це: експортно-імпортні операції; реекспортні операції та реімпортні операції; операції зустрічної торгівлі; операції, які здійснюються на особливих товарних ринках, міжнародних біржах, торгах, аукціонах;
2. Операції купівлі-продажу послуг, які, у свою чергу, поділяються на:
а) операції купівлі-продажу основних послуг: інжинірингові операції; орендні операції; туристичні операції; аудиторські операції; представницькі операції та інші;
б) операції купівлі-продажу послуг, що забезпечують процес товаро просування:
транспортні операції; транспортно-експедиторські операції; операції зі страхування товару; розрахунково-фінансові операції; митні операції; організація реклами; організація виставок, ярмарків та участь у них; операції з технічного обслуговування та забезпечення запасними частинами машин технічної продукції тощо.
3. Операції купівлі-продажу результатів творчої діяльності: ліцензійні операції; операції з передачі ноу-хау; операції зі спільного виробництва кіно та телефільмів; операції з торгівлі об’єктами авторського права тощо.
Сутність зовнішньоторгових операційполягає вміжнародному обміні (торгівлі) продукцією вматеріально-речовій формі. Науковці відмічають, що до зовнішньоторгових операцій слід віднести експортно-імпортні операції, реекспортні та реімпортні операції, операції зустрічної торгівлі (див. Додаток №4). [29].
Поряд з названими зовнішньоторговими операціями у практиці міждержавних відносин використовуються також спеціальні форми зовнішньої торгівлі товарами у матеріально-речовій формі, це: торги, аукціони, біржі.
Зовнішньоторгові операції становлять переважну частину усіх міжнародних комерційних операцій. До них слід віднести експортні – імпортні операції. Експортні операції пов’язані зпродажем і вивезенням товарів за кордон для передачі їх у власність іноземному контрагенту, аімпортні операціїпов’язані із закупівлею і ввезення іноземних товарів для реалізації їх на внутрішньому ринку країни-імпортера або виробничого споживання підприємством-імпортером.
Міжнародна комерційна практика що операцій, пов’язаних зекспортом та імпортом, відносить тільки ті, що здійснюються на комерційних засадах, а підставою їх укладання та виконання є міжнародні торгові угоди, тобто контракти по купівлі-продажу. Поставки товарів, капіталів чи робочої сили, що здійснюються у вигляді допомоги, дарування та іншим шляхом, тобто на безвідплатних засадах, у вартість експорту та імпорту, як правило, не включаються, а враховуються окремо. Такіоперації вважаються здійсненими, якщо товар після виконання певних митних формальностей та процедур, про які подані відомості для статистичного обліку, пропустили через митний кордон країни-контрагента.
Науковці відмічають, що приздійсненні експортно – імпортних операційу міжнародній комерційній практиці використовують такі основних методи:
а) прямий метод здійснюється шляхом прямої продажі товарів, капіталу і передбачає встановлення прямих зв'язків між виробником (постачальником) та кінцевим споживачем на підставі договору купівлі-продажу.
б) непрямий або посередницький методпередбачає купівлю та продаж товарів через торгово-посередницьку ланку на підставі укладання спеціального договору – агентської, комісійної або іншої угоди з торговим посередником, в якій передбачається виконання останнім певних обов'язків, пов'язаних з реалізацією товару продавця, за агентську, комісійну або іншу винагороду. При застосуванні вказаного методу для здійснення експортно – імпортних операцій посередниками, як правило, виступають брокери, дилери, комісіонери, оптові покупці, промислові та торгові агенти. До їхнього обов’язку входить:пошук іноземних партнерів, підготовка документації і оформлення угод, кредитно-фінансове обслуговування і страхування товарів, після продажне обслуговування, рекламування товарів тощо.
До складу зовнішньоторгових операцій входять іреекспортні та реімпортні операції, операції зустрічної торгівлі, операції натурального обміну та операції, які передбачають участь продавця в реалізації товарів, запропонованих покупцем,
Реекспортні операції– це такі операції, які пов’язані з продажем та вивезенням за кордон раніше ввезеного товару, який не піддавався у реекспортуючій країні ніякій обробці. Згідно митної статистики реекспортними вважаються також операції, при яких товари, що передаються або ж відправляються новому покупцю без завезення в реекспортуючу країну. Об'єктом реекспорту найчастіше є товари, що продаються на міжнародних аукціонах та товарних біржах.
Здійснюючи ЗЕД шляхом реекспортних операцій торгові фірми отримують прибуток завдяки різниці цін на той самий товар на різних ринках. Країна, фірма якої здійснює реекспорт, отримує торговий прибуток та вигоди від надання транспортних послуг, проведення страхових, кредитних та інших операцій товаро просування.
При здійсненні реекспортної операції передбачається укладення реекспортеромдвох зовнішньоторгових угод. За першою угодою він купує товар, а за другою його продає.
Однією із ключових умов для здійснення реекспортних операцій є наявність території, на якій товари не оподатковуються. Наприклад, вільні економічні зони, офшорні зони.Товари, які ввозять на територію таких зон, не обкладаються митом і звільняються на весь час зберігання від податків або встановлюють спеціальні пільги для обігу товарів, капіталу. У випадку продажу товарів усередині країни при переміщенні їх через митний кордон сплачується мито, а у випадку реекспорту товари вивозяться без будь-яких митних формальностей.
Такі операції, як правило, здійснюються на замовлення кінцевого імпортера, який не має виходу на ринок країни експортера та не бажає нести витрати, які зв'язані з таким виходом. Іноді причиною реекспортних операцій є торгово-політичні умови, які обмежують експорт чи імпорт деяких країн.
Реімпортна операціяпередбачає придбання і завезення з-за кордону раніше експортованого товару, який не зазнав там ніякої переробки чи обробки. До таких операцій також належить повернення забракованих покупцем товарів, повернення товарів, нереалізованих на аукціонах та через консигнаційні склади. Основною ознакою, яка характеризує реімпортні операції дворазовий товару перетинають через кордон своєї країни – при вивезенні і при ввезенні.
У сфері ЗЕД використовується термін “зустрічна торгівля”, що акумулює операції, у межах яких передбачаються зустрічні зобов'язання експортерів закупити в імпортерів товари або послуги на частину або повну вартість товарів, що експортуються.
Так з термінологією, яка використовується експертами ООН, усі види зустрічних домовленостей об'єднуються поняттям “міжнародні компенсаційні угоди”, відповідно до яких підприємства (фірми) різних країн домовляються про те, що конкретні дії (поставка товарів, надання послуг або технологій) однієї із сторін будуть компенсуватись чітко зазначеним у відповідних договірних документах способом та у визначених у них розмірах іншими конкретними діями (поставкою товарів, наданням послуг, технологій) іншої сторони.
Як фіксує статистика при здійсненні ЗЕД у даний час 1/3 міжнародних комерційних угод має зустрічний, взаємо зобов’язаний характер поставок товарів. Зазначається, що існують різні види зустрічних угод, але причини їх використання однакові це: по-перше, нестача або обмеженість валюти для здійснення прямих закупівель товарів чи послуг; по-друге, необхідність здійснення гарантованих поставок; по-третє, вихід на нові або труднодоступні ринки; по-четверте, спрощення фінансових взаєморозрахунків; по-п’яте, необхідність подолання кризових явищ в економіці (неплатежі, часткова або повна неконвертованість національної валюти, падіння обсягу виробництва, зниження конкурентоспроможності товарів).
Умовно, усі операції зустрічної торгівлі згідно з їх економічною природою можна поділити на наступні види:операції натурального обміну; операції, які передбачають участь продавця в реалізації товарів, запропонованих покупцем; операції в рамках промислового співробітництва; операції щодо давальницької сировини; операції з викупу застарілої продукції; операції, які передбачають поставки на комплектацію.
Операції натурального обміну, або бартерні, є операціями без валютного обміну товарів одного чи різних видів на еквівалентну за вартістю кількість іншого товару чи товарів без використання фінансового механізму взаємних розрахунків.
Головною особливістю бартерних операцій є те, що товарообмін здійснюється на основі рівності вартостей товарів, що обмінюються, за світовими цінами на момент підписання бартерного контракту, але з урахуванням базисних умов поставки.
При здійсненні бартерних операцій оцінка обмінюваних товарів у єдиній валютній одиниці необхідна для нарахування мита, податків та зборів, для здійснення валютного контролю, транспортного страхування, оцінки та виплати можливих збитків, нарахування тавиплати штрафних санкцій, для можливої уцінки товару, на випадок застави товару для забезпечення кредитних зобов'язань тощо. Причому мито, податки, митні збори, акцизи кожна із сторін сплачує у своїй країні самостійно і без взаєморозрахунків. Сторони у бартерному контракті відрізняються тим, що кожна з них є продавцем або покупцем. Як правило, строки взаємних поставок по бартерних контрактах не співпадають. В таких операціях одна сторона завжди є першим постачальником, інша – другим. Сума бартерного контракту визначається сторонами у валюті після внесення поправок, зведених з урахуванням базисних умов поставок. Кількісні обсяги поставок товарів з кожного боку корегуються таким чином, щоб загальна вартість поставок з кожного боку була однакова. Однак порядок подання претензій з якості, кількості, строків поставок та підрахунку збитків і штрафних санкцій при виконанні бартерного контракту не відрізняється від контракту купівлі-продажу.
Регулювання бартерних операцій регламентуєтьсяЗаконом України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.1994 року [30], Указом Президента України "Про регулювання бартерних (товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" за № 85/95 від 27.01.1995 року [28], та іншими нормативно-правовими актами.
Ці законодавчі акти передбачають, що момент реалізації у бартерній операції– це дата виконання експортної частини бартерного контракту, тобто дата відвантаження або передання товарів іншому учаснику. Термін здійснення бартерної операції передбачає, щотовари, які імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територію України у терміни, зазначені у такому договорі, але не пізніше, ніж 90 календарних днів від дати митного оформлення (дати виписування вивізної вантажно-митної декларації) товарів, які фактично експортовані за бартерним контрактом, а у разі експорту робіт, послуг – від дати підписання акта або іншого документа, що підтверджує виконання робіт, надання послуг.
Операції, які передбачають участь продавця в реалізації товарів, запропонованих покупцем свідчать, що гроші використовуються і як міра вартості, і як засіб платежу. При таких операціях розрахунок між партнерами здійснюється у грошовій формі за цінами, що можуть змінюватись зі зміною ринкової ситуації. До операцій, які передбачають участь продавця в реалізації товарів, запропонованих покупцем, належать: комерційна компенсація; зустрічні закупки; авансові закупки; угоди типу „офсет”; угоди типу „світч” [29].
Слід відмітити, що зовнішньоекономічні операції, як зовнішньоторгові, здійснюються у таких організаційних формах як, торги, біржі, аукціони:
торги – один покупець (замовник) – декілька продавців;
біржа – багато продавців – багато покупців ;
аукціон – один або декілька продавців – багато покупців.
Говорячи про міжнародні торги, слід зазначити, що це організаційна форма торгівлі в процесі якої реалізується конкурсний метод укладання угод (контрактів) купівлі – продаж чи підряду на підряд на товар та/або послуги з попередньо визначеними характеристиками та вимогами.
Торги по суті – це укладання юридичної угоди з будь-якою особою: оферентом (експортером, виконавцем, постачальником, підрядчиком), яка запропонувала найбільш вигідні замовникам (імпортерам) умови. Вони реалізують принципи конкурентних засад при виробництві та передачі будь-якого виду діяльності, продукції, капіталу, послуг, робочої сили. [29].
Біржа – це основна форма регулярно функціонуючого оптового ринку, на якому здійснюється купівля – продаж цінних паперів (фондова біржа), валюти (валютна біржа) або товарів, що продаються за стандартами чи взірцями (товарна біржа).
Товарна біржа, як організаційна форма зовнішньоторгових операцій, є постійно діючим ринком товарів, які мають якісну однорідність і взаємозамінюваність, що дозволяє вести торгівлю без пред’явлення та огляду товарів за зразками та згідно із встановленими стандартами. [29].
Аукціони – це організаційна форма зовнішньоторгових операцій, відкритих прилюдних (не прилюдних) торгів, на яких реалізуються аукціонні (попередньо оглянуті) товари певної номенклатури ( наприклад, риба, тютюн, вино – горілчані вироби, коні, тощо), предмети розкоші, антикваріат, художні картини і т. ін.
Міжнародні товарні аукціони – це особливі спеціально організовані ринки у заздалегідь передбачених місцях, що діють з певною періодичністю у встановлений час та у визначені строки. [29].
Оренда – це фінансово-комерційна операція з надання однією стороною -власником майна (орендодавцем) іншій стороні (орендарю) у тимчасове володіння та користування або у виключне користування майна на встановлений термін за певну винагороду (орендну плату) на основі орендної угоди.
Відмінність орендної угоди від договору купівлі-продажуполягає у тому, що оренда зберігає за орендодавцем право власності на здане в найм майно, а орендар отримує лише право на тимчасове його володіння та користування.
У світовій практиці залежно від тривалості розрізняють три види оренди:
рейтинг– короткострокова оренда укладається на строк – від декількох годин до одного року без передачі права власності на майно орендарю;
хайринг– середньострокова оренда, яка передбачає укладання орендної угоди строком від одного до 2–3 років без передачі права власності на майно орендарю;
лізинг– довгострокова оренда, яка передбачає здачу майна в оренду на 3–5 років і більше;
У операціях з міжнародної торгівлі науково-технічними знаннями та досвідом – як об'єкти продажу виступають продукти інтелектуальної праці у формі: патентів на винаходи, промислових зразків, корисних моделей, копірайтів, ноу-хау, ліцензій, товарних марок (торгових знаків), знаків обслуговування, найменування місць походження товарів, програм для ЕОМ, баз даних та топології інтегральних схем.
Патент на винахід– офіційний документ, який видається компетентним урядовим органом винахіднику та засвідчує його монопольне правона володіння, використання та розпорядження винаходом на визначеній території протягом встановленого часу (15–20 років).
Винахід – це технічне рішення, яке представлене у документальній формі, а також у вигляді корисної моделі або промислового зразка, яке має технічну новизну, явну виробничу чи іншу корисність. Винахід може належати фізичній чи юридичній особі, які мають право використовувати його на свою користь та запатентувати у державних органах для захисту від несанкціонованого використання іншими особами.
Промислові зразки– конструкторське або художнє рішення виробу, яке має суттєву новизну. Вони можуть бути запатентовані (патент видається на 10 років) та зареєстровані.
Корисна модель– виріб, який має суттєву новизну та неочевидність технічного рішення при існуючому рівні техніки. Вона може бути запатентована (патент видається на 5 років) та зареєстрована.
Копірайт– ексклюзивне право автора літературного, аудіо та відео твору на показ та відтворення своєї роботи.
Ноу-хау– розроблені оригінальні пристосування (корисні моделі), технічний досвід та секрети виробництва, які включають відомості технологічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, які не мають суттєвої новизни, але мають комерційну цінність і їх використання забезпечує певні переваги.
Ліцензія – оформлений письмовим договором дозвіл, який видається власником винаходу (ліцензіаром),захищеного чи незахищеного патентом, зацікавленій особі (ліцензіату)на промислове та комерційне використання винаходу протягом обумовленого строку за певну винагороду.
Одним із видів науково-технічної продукції, який значною мірою впливає на міжнародну торгівлю товарами і є додатковим засобом підвищення їх конкурентоспроможності, просування на закордонний ринок, є інженерно-технічні та консультативні послуги.
Інжиніринг– це один із видів ЗЕД, який передбачає надання на підставі контракту на інжинірингові послуги однією стороною, яка іменується консультантом, іншій стороні, яка іменується замовником, комплексу або окремих видів послуг виробничого, комерційного та науково-технічного характеру.
Інжинірингові послуги можуть бути зв'язані з: передпроектними техніко-економічними дослідженнями та обґрунтуванням запланованих капітальних вкладень; проектуванням, будівництвом та введенням об'єкта в експлуатацію, з розробкою нових технологічних процесів на підприємстві замовника, вдосконаленням наявних виробничих процесів і т.ін.
Інжинірингові послуги надаються у вигляді технічної документації, результатів досліджень, вихідних даних для будівництва, економічних розрахунків, кошторисів, рекомендацій тощо.
В основі торгівлі інжиніринговими послугами лежить метод здійснення контрактних робіт міжінжиніринговою фірмою та замовником. Вид контракту з надання інжинірингових послуг залежить від способу здійснення проекту та набору послуг закордонної фірми, які та надає замовнику у даній країні..
Консалтинг– консультування виробників, продавців та покупців з питань економічної діяльності підприємств, фірм та організацій. Такі операції здійснюються консалтинговими фірмами, які надають послуги щодо дослідження та прогнозування ринку, оцінки експортно-імпортних операцій, розробки техніко-економічних обслуговувань на об'єкти міжнародного співробітництва та створення спільних підприємств, проведення комплексу маркетингових досліджень та розробки експортних стратегій на конкретних ринках тощо.
Операції з технічного обслуговування і забезпечення запасними частинами
машинотехнічної продукції є виробничим процесом, який здійснюється як у сфері обігу, так і в сфері особистого та виробничого споживання.
Технічне обслуговування у сфері обігу включає здійснення таких операцій: передпродажний сервіс; передпродажне доопрацювання,
У сфері споживання технічне обслуговування включає два види операцій:
а) технічне обслуговування споживачіву гарантійний період, це, усунення виявлених дефектів; здійснення профілактичних оглядів без додаткової їх оплати покупцем;
б) технічне обслуговування в післягарантійний період передбачає надання таких же послуг, які надаються під час гарантійного періоду та додаткове забезпечення запасними частинами, ремонт виробів та їх модернізацію, причому усі вони надаються за додаткову оплату їх покупцем. [29].
1.2.3. Зовнішньоторгова документація
Документи, які фіксують виконання угоди з іноземним контрагентом, тобто відображають процес поставки товару, його транспортування, страхування, зберігання на складах, проходження через митницю, називають зовнішньоторговими.
Залежно від виконуваних функцій, пов'язаних із торговою зовнішньоекономічною діяльністю, документи, які відображають її здійснення можна підрозділити на такі групи:
1. Документація, яка пов’язана з забезпеченням виробництва експортного товару, складається з: доручення на купівлю; інструкції щодо виготовлення; наряду на вивезення; таблиці фактурування; інструкції щодо упакування; наряду на внутрішнє транспортування, а також статистичних та інших внутрішніх адміністративних документів. Це документи, що видаються на підприємстві з метою збору статистичних даних про виробництво та відображають інші внутрішні статистичні дані, а також з відображають інші адміністративні цілі.
2. Документація щодо підготовки товару до відвантаження містить:заявку на фрахтування; інструкція щодо відправлення; доручення на відвантаження (повітряні перевезення; ордер на перевезення (місцеві перевезення); повідомлення про готовність щодо відправлення; ордер на відправлення; повідомлення про відправлення; повідомлення про розподіл документів; дозвіл на поставку.
3. Комерційні документи –це документи, що відображають вартісну, кількісну та якісну характеристики товару. Ці документи оформляє на своєму бланку продавець, а покупець відносно них здійснює оплату.
Вартісна характеристика товару подається у рахунку, Комерційний рахунок є основним розрахунковим документом. Він містить вимогу до покупця про сплату зазначеної у ньому суми платежу за поставлений товар.
У рахунку зазначаються: ціна за одиницю товару та загальна сума рахунку або платежу; базисні умови поставки товару; спосіб платежу та форма розрахунку; назва банку, де має бути здійснений платіж; відомості про оплату вартості перевезення (коли оплачується та ким); відомості про страхування (ким оплачується) та розмір страхової премії (при поставках на умовах "СІФ").
4. Документи з платіжно-банківських операціймістять: інструкцію з банківського переказу; заявку на банківську трату; повідомлення про інкасовий платіж; повідомлення про платіж по товарному акредитиву; повідомлення про прийняття товарного акредитива; повідомлення про прийняття документів до оплати по товарному акредитиву; заявку на банківську гарантію; банківську гарантію; гарантійний лист по товарному акредитиву; інкасове доручення; форму подання документів; заявку на товарний акредитив; товарний акредитив; повідомлення про відкриття товарного акредитива; повідомлення про переказ товарного акредитива; повідомлення про зміну товарного акредитива; банківську тратту; переказний вексель; простий вексель; боргове зобов'язання; аваль; авізо; акредитив; акредитив товарний; акцепт; алонжс; бланковий напис; індосамент; дебет-ноту; кредит акцептно-рамбурсний; кредит-ноту.
5. Страхові документивідображають взаємовідносини між страховиком та страхувальником. Роль страховика полягає у відшкодуванні збитків, яких зазнав страхувальник від нещасного випадку та сплати страхової премії. До страхових документів належать: страховий поліс; генеральний поліс; страховий сертифікат; страхове оголошення (декларація); рахунок страховика; ковернот; абандон; договір страхування; поліс валютований; претензія; франшиза.
6. Транспортні документи –це документи, що виписуються вантажоперевізником в засвідчення того, що товар прийнятий ним до перевезення. При морських перевезеннях – це коносамент, морська накладна, штурманська та докова розписки. При залізничних перевезеннях – це залізнична накладна, дорожня відомість; при авіаперевезеннях – це універсальний транспортний документ, документ змішаного перевезення, документ комбінованого перевезення.Діє також низка міжнародних конвенцій.
До документів, що забезпечують перевезення, належать: розписка в отриманні вантажу, гарантійний лист; авторське свідоцтво про транспортування; підтвердження на фрахтування тоннажу; заява-вимога про відправку; фрахтовий рахунок; повідомлення про прибуття (вантажу); повідомлення про виникнення перешкод до поставки вантажу; повідомлення про виникнення перешкод у перевезенні вантажу; повідомлення про поставку; вантажний маніфест; фрахтовий маніфест; контейнерний маніфест та інші.
7. Транспортно-експедиційні документи фіксуютьвиконання експортером різного роду операцій з експедирування, оброблення вантажу, складування, організації перевезення, зокрема, перевантаження товару, зберігання та перетарювання у дорозі, надання місцевих транспортних засобів, перевірка стану упакування та маркірування, оформлення необхідних документів (транспортних, митних, страхових, складських) тощо.
Доручення експедитору на виконання певних операцій оформляється спеціальним документом, який називається по-різному: відвантажувальне доручення, транспортне доручення або транспортна інструкція. Поряд з названими документами до цієї групи відносяться також такі як: повідомлення експедитором агента-імпортера; повідомлення експедитором експортера; рахунок експедитора; експедиторське свідоцтво про отримання вантажу (ФІАТА); повідомлення про відправку; складська розписка експедитора; розписка в отриманні товарів (складська квитанція); товароскладська квитанція; ордер на видачу товару; ордер на оброблення вантажу; перепустка на товар; документи на портовий збір.
8. Митні документи необхідні для оформлення переміщення товарів через митний кордон. До цих документів належать: митна декларація, експортні, імпортні та валютні ліцензії, свідоцтво про походження товару, консульська фактура, транзитні документи, ветеринарні, санітарні та карантинні свідоцтва тощо.
Товаросупроводжувальними називають документи, які передаються разом із вантажем від пункту відправлення до пункту призначення.До них належать документи, що входять у групи комерційних, транспортних та митних.
Відвантажувальними (товаророзпорядчими) називаються документи, які складаються у зв'язку з відвантаженням товару. Зазвичай ці документи перераховуються у контракті.
Зовнішньоторгові документи оформляються на спеціальних бланках і містять загальні для всіх документів реквізити. [29].
Підводячи підсумок по розглянутих у цьому підрозділі питаннях слід зазначити, що господарська діяльність, яка здійснюється суб’єктами, що вступають у зовнішньоекономічні відносини є зовнішньоекономічною діяльністю певного виду. У процесі її реалізації суб’єкти ЗЕД здійснюють зовнішньоторгові операції, хід яких фіксується у відповідних документах. Сама зовнішньоекономічна діяльність, торгові операції, які у процесі її здійснення вчиняються, та документація, яка їх фіксує і відображає хід її здійснення, є предметом контролю як з боку держави, так і відповідних державних органів. Контроль за зовнішньоекономічною діяльністю здійснюється також і з метою протидії вчиненню правопорушень у цій сфері. Про це більш конкретно буде йти мова у наступному підрозділі дисертаційного дослідження.
1.3.Органи, які регулюють і контролюють процес здійснення ЗЕД в Україні
Україна самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності має забезпечувати:
– захист економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
– створення рівних можливостей для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій;
– заохочення конкуренції щодо ліквідації монополізму у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Держава та її органи відповідно до цивільного закону не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з цим та іншими законами України.
Однак держава не стоїть осторонь питань пов’язаних з регулюванням ЗЕД. Україна як держава регулюючи відносини у сфері зовнішньоекономічної діяльності ставить перед собою мету:
– забезпечити збалансованість економіки та рівноваги внутрішнього ринку України;
– стимулювати прогресивні структурні зміни в економіці, в тому числі у сфері зовнішньоекономічних зв'язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України;
– створити найбільш сприятливи умови для інтеграції економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.
Суб’єктами регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні виступають:
– Україна як держава в особі її органів, посадових і службових осіб в межах їх компетенції;
– недержавні органи управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами, асоціаціями, спілками та іншими організаціями координаційного типу), що діють на підставі їх статутних документів;
– самими суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється шляхом:
– прийняття законів які встановлюють, змінють або ж зупиняють функціонування тих чи інших відносин у цій сфері;
– передбачення в законах України нормативно-правових актів тарифного і нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції;
– застосування економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України;
– винесення рішень недержавних органів управління економікою, які приймаються за їх статутними документами в межах законів України;
– заключення угод, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності і, які не суперечать законам України.
Забороняється регулювання зовнішньоекономічної діяльності прямо не передбаченими у цій частині актами і діями державних і недержавних органів.
Україна, як незалежна і суверенна держава, самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на своїй території.
Здійснюючи державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, Україна як держава, прагне забезпечувати:
1) захист своїх економічних інтересів та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;
2) створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій;
3) заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з цим та іншими законами України.
Захист інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснюється державою, в особі її вищого органу – Верховної Ради України, органів управління, судовою владою.
Органами, які здійснюють державне регулювання зовнішньоекономічної
діяльності в Україні, згідно поточного законодавства є:
Верховна Рада Українидо компетенції якої належить:
а) прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;
б) затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;
в) розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
г) укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про міжнародні договори України та приведення чинного законодавства України у відповідність з правилами, встановленими цими договорами;
д) затвердження нормативів обов'язкового розподілу валютної виручки державі та місцевим Радам народних депутатів України, ставок та умов оподаткування, митного тарифу, митних зборів та митних процедур України при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності[33];
ж) встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України відповідно до статей 24, 25 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” [5];
з) затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких забороняється згідно з статтями 16, 17 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”[5].
Таким чином, Верховна Рада України визначає основні напрямки зовнішньоекономічної політики, приймає Закони, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, вносить зміни до діючих Законів, або відміняє їх, приводить чинне законодавство у відповідність до діючих міжнародних норм та правил, а також укладає міжнародні договори, встановлює спеціальний режим на всій території та вирішує інші питання зовнішньоекономічної діяльності.
Кабінет Міністрів Українияк вищий державний орган виконавчої влади в Україні у межах наданої йому законодавством компетенції:
а) вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України;
б) здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності; координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;
в) приймає нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;
г) проводить переговори і укладає міжурядові договори України з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання інші суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах;
д) відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств – органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які вона має згідно з законами України;
ж) забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;
з) здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання коштів Державного валютного фонду України;
і) забезпечує виконання рішень Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з питань зовнішньоекономічної діяльності.
Кабінет Міністрів приймає нормативні акти, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, вносить до Верховної Ради пропозиції та законопроекти, які торкаються цієї діяльності, вживає заходів щодо здійснення зовнішньоекономічної політики, здійснює координацію діяльності органів, які регулюють цю діяльність, укладає міжнародні договори та проектує укладання таких договорів окремими суб’єктами та вирішує інші питання зовнішньоекономічної діяльності.
Національний банк Українияк регуляторний орган у сфері зовнішньоекономічної діяльності:
а) здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;
б) представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди;
в) регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав;
г) здійснює облік і розрахунки по наданих і одержаних державних кредитах і позиках, провадить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділяються з Державного валютного фонду України у розпорядження Національного банку України;
д) виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного фонду та іншого державного майна України;
ж) здійснює інші функції відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"[32]та інших законів України. Національний банк України може делегувати виконання покладених на нього функцій банку щодо зовнішньоекономічної діяльності України.
Національний банк України представляє інтереси України на міжнародному ринку, здійснює операції з валютними ресурсами України, обмін та розрахунки відносно наданих і одержаних кредитів і позик, виступає гарантом кредитів, одержаних суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності під заставу Державного валютного фонду, регулює курс національної валюти, здійснює зберігання та використання золотовалютного резерву України та інших державних коштовностей.
Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, яким є Міністерство економіки України:
а) забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України;
б) здійснює контроль за додержанням всіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України;
в) проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами України;
г) виконує інші функції відповідно до законодавства України
Державна митна служба України та її підрозділи:
а) здійснюють митний контроль в Україні згідно з чинними законами України.
Антимонопольний комітет України:
а) здійснює контроль за додержанням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законодавства про захист економічної конкуренції.
Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлів межах наданої їй компетенції:
а) здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідно до законодавства України;
б) приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів.
До органів управління зовнішньоекономічною діяльністю на місцевому рівні належать:
а) місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі і розпорядчі органи;
б) територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України.
Компетенція органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів визначається Законом України „Про зовнішньоекономічну діяльність”[5] та Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" [34]. Нормативні акти органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються тільки у випадках, прямо передбачених законами України. Органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи діють як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності лише через створені ними зовнішньоекономічні комерційні організації, які мають статус юридичної особи України.
Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України, згідно з чинним законодавством можуть створювати свої територіальні підрозділи (відділення), якщо це входить до їх компетенції, яка визначається законами України та положеннями про ці органи.
Зазначені органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з відповідними місцевими Радами народних депутатів України та в межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання України. Дії зазначених підрозділів (відділень) не повинні суперечити нормативним актам місцевих Рад народних депутатів України, за винятком випадків, коли такі дії передбачені або випливають із законів України [5].
Вищий господарський суд Україниздійснює захист суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності при виникненні спорів, шляхом надання консультацій та юридичної допомоги національним суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності, а також відносин з судами інших держав, особи яких є суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні. До судового захисту суб’єктів цієї діяльності відноситься також і міжнародний суд.
Відзначимо, що контроль за суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, поряд із вказаними органами, які у процесі регулювання ЗЕД здійснюють також контрольні повноваження, проводять органи державної податкової служби України, органи контрольно-ревізійної служби, інші правоохоронні органи, а також спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг [35, С.9].
Здійснюючи контрольні функції щодо проведення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, контролюючі органи перевіряють як вони, тобто суб’єкти ЗЕД, ведуть бухгалтерський та оперативний облік зовнішньоекономічних операцій, а також статистичну звітність, яку надсилають органам Державної статистики України. У процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб’єкти ЗЕД в галузі обліку і звітності, а також комерційної таємниці керуються чинним законодавством України.
Для ведення бухгалтерського обліку зовнішньоекономічних операцій суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності користуються планом рахунків та інструкцією щодо його використання, що діють на території України, та відповідними змінами і доповненнями, які відображають специфіку зовнішньоекономічної діяльності. Причому суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності самостійно визначають порядок аналітичного обліку вказаної діяльності, запроваджують відповідні субрахунки. Суб'єкти ЗЕД відображають цю діяльність та її результати у своїй річній фінансовій звітності окремо зазначеними показниками у таких документах:
– у бухгалтерському балансі окремо виділяються кошти (активи), що знаходяться у зовнішньоекономічному обороті, – товари, документи, цінні папери, а також їх джерела (пасиви) – кредити, заборгованість, одержані прибутки тощо;
– у звіті про прибутки та збитки окремо відображаються виручка від зовнішньоекономічних операцій і відповідні витрати. У додатку (коментарі) до річного фінансового звіту робляться необхідні пояснення щодо наведених показників зовнішньоекономічної діяльності.
Органам державної податкової служби, крім річного фінансового звіту, надається також інформація про суми сплачених податків на імпорт та експорт –щомісяця, не пізніше 10 числа місяця, що надходить за звітним періодом.
Національному банку України (або за його дорученням – банку для зовнішньоекономічної діяльності України) надається інформація про суми по обов'язковому розподілу частини виручки в іноземній валюті – чотири рази на рік, не пізніше 15 числа місяця, що надходить за звітним періодом.
Банківсько-кредитні установи, що здійснюють кредитування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, мають право на одержання необхідної інформації про фінансовий стан цих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх платоспроможність згідно з умовами письмових угод про кредитування.
Слід відмітити, що згідно з чинним законодавством забороняється вимагати подання статистичної звітності з порушенням встановленого цим Законом порядку. Відомості, не передбачені державною статистичною звітністю, суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності можуть бути подані на договірній основі органам державного управління або правоохоронним органам на їх вимогу у встановленому законами України порядку.
Аудит зовнішньоекономічної діяльності, відображеної у річних фінансових звітах суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, здійснюється уповноваженими на це незалежними аудиторськими організаціями відповідно до чинних нормативно-правових актів, які регулюють аудиторську діяльність на території України.
Податкова ревізія суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності провадиться органами державної податкової інспекції згідно з її компетенцією не частіше одного разу на рік [5].
При здійсненні контрольних повноважень за зовнішньоекономічною діяльністю необхідно суттєву увагу звертати на зовнішньоекономічний договір що є основою зовнішньоекономічної діяльності. Тільки з моменту його укладання вступають у силу передбачені ним відносини. У ньому інколи закладаються можливості майбутніх правопорушень недобросовісних суб’єктів ЗЕД. Без достатнього його розгляду неможливий подальший аналіз суті нашого дослідження, а на практиці – організація попередження і застосування адміністративних та фінансових санкцій.
Визначення поняття зовнішньоекономічного договору відображає сутність договору в цивільно-правовому та господарсько-правовому аспектах.
Поняття “договір” (cоntrасt) визначається через поняття “угода”, (правочин) бо він є різновидом правочину. Згідно зі ст. 202 Цивільного кодексу, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків[3].
В тому чи іншому аспекті окремих сторін зовнішньоекономічного договору торкалися всі автори, які розглядали зовнішньоекономічну діяльність: М.Азаров, Є. Азарян., Б. Горбанський., В. Дадалко., О. Данілов, Н. Даниленко, І. Дахно, В.Козик, А. Кредісов, Ю. Лисенков, В. Мельник, Л. Панюкова, О. Пернарівський, Л. Руденко, Т. Сліпачук, С. Тенькав., С. Фомішин, російські вчені Є. Авдокушкін, Ю. Бахрамов, В. Глухов, А. Кіреєв, Д. Михайлов, С. Попов, Є. Рубінська, К.Семенова, Л. Стровський, С. Юдін та.ін., але повного розкриття сутності зовнішньоекономічного договору немає.
Договором є домовленість двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків[3, ст.626]. Керуючись загальним визначенням договору, слід зауважити, що господарським вважають такий цивільно-правовий договір, у якому обидва партнери чи хоча б один з них є юридичною або фізичною особою, а також згідно з яким передаються товари, виконуються роботи чи надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності чи іншої мети, не пов’язаної з особистим (сімейним, домашнім) використанням. Із загально правової точки зору господарський договір являє собою господарсько-правові відношення між двома або більше суб’єктами, змістом якого є їх договірні майнові зобов’язання діяти певним чином: передати і прийняти майно, виконати роботу, надати послуги та інше.Він є регулятором конкретних (одиничних) господарських відносин (зв’язків) між суб’єктами господарської діяльності, умови дії якого визначають самі ці суб’єкти.
Господарський договір – це майновий правочин господарюючого суб’єкта з контрагентом, який встановлює (змінює, припиняє) зобов’язання сторін у сфері господарської і комерційної діяльності, при виробництві і реалізації продукції, виконанні робіт, наданні послуг.
В умовах ринкових відносин договір – основний юридичний акт, з якого виникають зобов’язальні правовідносини. Він є головним засобом регулювання товарно-грошових зв’язків, які визначають зміст правовідносин, права і обов’язки їх учасників. Загальні положення про договори, поняття і умови договору, їх укладення, зміна і розірвання передбачені у відповідній частині Цивільного кодексу України. При укладенні конкретних видів зовнішньоекономічних договорів (договорів купівлі-продажу, оренди, підряду, перевезення, комісії і ін.) необхідно керуватися також спеціальним законодавством України та міжнародно-правовими актами, які також становлять його правову базу в частині, що не суперечить Конституції України.
Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України [1], Декларації про державний суверенітет України [36], Закону України “Про економічну самостійність Української РСР”[37] та загальновизнаних міжнародних норм і правил, враховуючи, що однією з засад реалізації державного суверенітету України є її самостійність при здійсненні та регулюванні зовнішньоекономічних відносин, беручи до уваги зобов’язання, взяті Україною перед світовою спільнотою, бажаючи всебічного розвитку економічних відносин з іншими державами на взаємовигідній основі, маючи на меті запровадити правове регулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності прийняла Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Відповідно до ст.1 цього нормативно-правового акту: зовнішньоекономічний договір (контракт) – це матеріально оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав і обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності [5].
Дещо інакше трактує поняття „зовнішньоекономічний договір” В. Попович: “Зовнішньоекономічний договір (контракт) – це нотаріально оформлена угода двох або більше іноземних контрагентів, направлена на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності” [23, С. 57]. Неможливо погодитись з думкою С.Фомішина про те, що зовнішньоекономічний договір – це комплекс основних операцій по обміну товарами [38, С. 206-207]. Детально сутність зовнішньоекономічного договору розглядає Д. Михайлов [39], С. Юдін [40].
Підтримуючи думку Т. Сліпачука, що зовнішньоекономічний (міжнародний) контракт має чимало особливостей, серед яких, перш за все, наявність значної свободи волі сторін при узгодженні його умов, можливість регламентування відносин нормами міжнародних конвенцій (наприклад, Конвенції ООН щодо договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року), застосування до даного контракту міжнародних звичаїв. Але найголовнішою відмінністю зовнішньоекономічного контракту від внутрішнього є можливість регламентувати відносини сторін нормами зарубіжного права [41].
Не вдаючись у сутність цих незначних розбіжностей, розглянемо основні його положення.
Різноманітність господарської діяльності обумовлює широке коло зовнішньоекономічних господарських договорів.
Суб’єктами зовнішньоекономічних договорів відповідно до Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”[5] є сторони, які повинні бути здатні на укладання договору (контракту) відповідно цього закону і інших законів України або законів місця укладання договору (контракту), тобто мати спеціальну правоздатність. Для цього вони, по-перше, мають бути суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України, або іноземними суб’єктами господарської діяльності, по-друге, мати право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Суб’єктами зовнішньоекономічного договору є суб’єкти ЗЕД, тому детально їх правовий статус буде розглянуто в подальшому.
Форма зовнішньоекономічного договору відповідно до Закону „Про зовнішньоекономічну діяльність”[5]та інших правових актів – письмова. Тут діє загальне правило, за яким господарський договір має бути укладений у письмовій формі. Це правило встановлене статтею 208 Цивільного кодексу, яка передбачає, що правочини між юридичними особами та юридичними і фізичними особами укладаються письмово. Разом з тим ст.639 ЦК дає змогу сторонам обирати певну письмову форму договору. Зокрема, такі господарські договори, як договір поставки, зміни, купівлі-продажу, можуть укладатися у формі одного письмового документа, що підписується сторонами. Це так звана повна письмова форма. Крім того, договірні відносини між сторонами можуть бути встановлені у так званій скороченій письмовій формі – шляхом обміну листами, телетайпограмами, радіограмами, телеграмами і ін. Письмовою формою договору поставки визнається також замовлення покупця, прийняте до виконання. Йдеться про поставку продукції, яка не розподіляється у централізованому порядку, здійснюється безпосередньо за замовленням покупців, які не відхилені поставниками протягом 20 днів після їх одержання, якщо в зазначених замовленнях є дані щодо кількості, розгорнутої номенклатури, якості продукції, строків поставки, ціни, інших необхідних для здійснення поставки даних.
Існує загальне правило, відповідно до якого, форма зовнішньоекономічного правочину визначається правом місця її укладання. Правочин, який укладено за кордоном, не може бути визнаний недійсним внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимог законів України.
Формі зовнішньоекономічного договору придається досить велике значення, враховуючи наказ міністерства зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України, та постанову Конституційного Суду України.
Міністерством зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі на виконання пункту 9 спільної постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 17.07.95 р. №523 (523–95–п) “Про стан виконання Указу Президента України від 18 червня 1994 р. № 319 (319/94) “Про невідкладні заходи щодо повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її межами”[42],та відповідно до статті 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”[5] розроблено і затверджено “Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” [43].
Неможливо погодитися з цим визначенням, оскільки в ст.6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”[5] прямо вказано, що зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом.
На необхідність дотримання форми і підписання зовнішньоекономічного договору вказує Конституційний Суд України [44], який встановлює, що:
1. Положення частини другої статті 6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” треба розуміти так, що передбачена ним письмова форма є обов’язковою для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законом або міжнародним договором України.
2. Встановлений частиною другою статті 6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту), за яким від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності зовнішньоекономічний договір (контракт) підписують дві особи, є обов’язковим для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, крім випадків, коли таким суб'єктом є фізична особа. Цей порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) має бути дотриманий незалежно від того, укладається договір шляхом складання одного документу чи кількох документів, можливість чого передбачена частиною другою статті 154 Цивільного кодексу Української РСР. В нині діючому Цивільному кодексі України це ст. 639[3].
Від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є юридичними особами, зовнішньоекономічний договір (контракт) підписує особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів даного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, та особа, яку уповноважено на це довіреністю, виданою за підписом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособове чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами, або особа, яку уповноважено на це установчими документами безпосередньо.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.
Зовнішньоекономічний договір підлягає обов’язковій реєстрації в Міністерстві економіки. Цей Порядок розроблений згідно з “Положенням про реєстрацію окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)”, затвердженим Указом Президента України від 07.11.94 № 659/94 [44].
Державній реєстрації підлягають зовнішньоекономічні договори (контракти), укладені суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності всіх форм власності, предметом яких є товари, зазначені у переліках, що затверджуються в установленому порядку Міністерством економіки. Для реєстрації зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єкт ЗЕД, який є стороною контракту, подає такі документи: інформаційну картку зовнішньоекономічного договору (контракту) за формою, що встановлює Міністерство економіки України; оригінал договору та його копію, завірену в установленому порядку керівником суб’єкта ЗЕД, якщо зовнішньоекономічний договір (контракт) підписаний фізичною особою, його копія засвідчується в установленому порядку; документ про оплату послуг за реєстрацію. Відповідальність за достовірність інформації, наведеної у документах, поданих для реєстрації, несе керівник суб’єкта ЗЕД або фізична особа, яка є таким суб’єктом.
Інформація, наведена у документах, поданих для реєстрації договору (контракту), не підлягає розголошенню. Розголошення такої інформації тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України.
Документом, що підтверджує реєстрацію зовнішньоекономічного договору (контракту), є картка реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору.
У випадку виявлення при розгляді контракту підстав для відмови у реєстрації, зазначених у ст.7 Указу Президента України від 07.11.94 №659/94,[45]подаються письмові зауваження в управління контрактного обліку та нетарифного регулювання.
Зовнішньоекономічний договір має певні функції: ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну, правозахисну, правового забезпечення економічних потреб, правового забезпечення реалізації державних замовлень. Ці функції визначені в законі [5]та роботах окремих авторів [46, с. 83; 47, с. 9–15].
Для того, щоб зовнішньоекономічний договір мав належну юридичну силу,він повинен задовольняти ряд умов. Останні називаються умовами дійсності угод. До них належать умови: про форму; про сторони; про зміст угоди; про відповідність (єдність) внутрішньої волі i волевиявлення сторін; про відповідальність сторін.
Договір, укладений з порушенням зазначених умов, визнається законодавством недійсним. У Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність”[5] підкреслюється, що договір (контракт) може бути визнанонедійсним в судовому порядку, якщо він не відповідав вимогам законів України або міжнародних договорів України. При цьому слова “закони України” вживаються в широкому розумінні, тобто йдеться й про інші нормативно-правові акти.
Порядок укладання договорів у зовнішньоекономічній діяльності має свої особливості. Оскільки договір є спільним юридичним актом двох чи більше осіб, погодження ними умов договору проходить принаймні дві стадії:
перша – пропозиція однієї сторони укласти договір або оферта;
друга –прийняття пропозиції другою стороною або акцепт. Відповідно сторона, яка зробила пропозицію, називається оферентом, асторона яка прийняла її – акцептантом.
Текст оферти – звичайно короткий, чіткий і зрозумілий, такий, що виключав можливість різних його тлумачень або виникнення непорозумінь.
Як показує практика діяльності правоохоронних органів нерідко оферта не має за мету здійснення фактичного продажу товару, а використовується для негласного розподілу ринків між членами монополістичних об’єднань. Сутність такого правопорушення полягає в наступному: член монополістичного об’єднання отримує запит про надіслання йому оферти від покупця, здійснюючого свою діяльність на території, закріпленій за іншим членом цього об’єднання. Він відправляє такому покупцю явно вигідну для нього пропозицію – спеціально завищені ціни, перебільшені строки поставки, тощо, для того, щоб направити покупця до того члена об’єднання, який обслуговує даний ринок. Члени об’єднання взаємно інформують один одного про всі отримані запити з інших зон для здійснення необхідних заходів, щоб не впустити клієнта.
Іншим широко розповсюдженим способом підготовки експортної угоди є вивчення умов замовлення, отриманого від покупця, підтвердження його і прийняття до виконання, або відхилення без пояснення причин. Підтвердження замовлення – це господарський комерційний документ, що являє собою повідомлення про прийняття умов замовлення без застережень.
Підписання договору (контракту) сторонами, що є його учасниками.
Договір (контракт) може вважатися укладеним тільки в тому випадку, якщо він відповідним чином підписаний сторонами, найменування і юридичні адреси яких в ньому вказані Договір (контракт) може бути підписаний тільки особами, що мають право підпису таких документів, інакше він не є юридичним документом. В практиці міжнародної господарської діяльності, у тому числі міжнародної торгівлі, нерідкі випадки, коли учасниками угоди виступають три і більше сторін, їх договірні відносини можуть бути оформлені або шляхом підписання всіма учасниками єдиного документу, наприклад, трьохстороньої угоди, або шляхом підписання декількох двосторонніх контрактів із посиланням в тексті кожного з них на зв’язок з іншим контрактом.
Права і обов’язки сторін по договору (контракту) виникають з моменту, коли він вважається укладеним. Цей момент не однаково визначається законодавством різних країн. При підписанні контракту присутніми сторонами він вступає в силу (вважається укладеним) з моменту його підписання сторонами які домовляються, якщо у цьому документі не вказаний інший строк вступу його в дію. Датою укладання договору (контракту), таким чином, є дата його підписання. При укладанні контракту між відсутніми сторонами (тобто шляхом листування) момент укладання визначається порізному: наприклад, в Англії, США, Японії, Швейцарії контракт вважається укладеним коли його надіслано письмово акцепту. У Франції, ФРН, Італії, Австрії – на момент його отримання оферентом. Це відноситься і до видачі замовлень.
У міжнародній практиці часто угоди укладаються в усній формі – по телефону, на аукціонах, на біржах. Однак, усна домовленість пізніше обов’язково підтверджується письмовим контрактом, що підписується всімасторонами. Обов’язки сторін виникають з моменту підписання договору (контракту).
Відповідно до положення, “Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” [45], до умов, які повинні бути передбачені у договорі (контракті) відносяться:
назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення. Преамбула, предмет договору, кількість та якість товару (обсяг виконання робіт та надання послуг), базисні умови, строки і дата поставки, умови платежів, умови здачі (приймання) товару (послуг), упаковка та маркетування, форс-мажорні обставини, санкції та рекламації, арбітраж, зміни в договорі та осіб.
А. Кредісов та інші автори поділяють умови зовнішньоекономічного контракту на обов’язкові, додаткові, універсальні (типові) і індивідуальні[48, С. 276–277].
Досить часто договір у зовнішньоекономічній діяльності, особливо в теперішній час, розривається на тій підставі, що одна сторона не виконує свої зобов’язання. На практиці це виглядає наступним чином: одна сторона повідомляє іншу сторону, що з тих чи інших причин вона не може виконувати взяті на себе зобов’язання. У такому випадку необхідно керуватися нормами не про розірвання договору, а про відмову сторін виконувати свої зобов’язання, за що передбачена відповідальність. Особливо часто це має місце, коли укладаються договори з фіктивними фірмами.
Такий ретельний аналіз зовнішньоекономічного договору здійснений автором тому, що він є невід’ємною, складовою частиною зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів. Всі правопорушення закладаються саме в ньому. Суб’єкти навмисно допускають окремі упущення, неточності, невизначеності, щоб потім використати їх для свого виправдання і уникнути відповідальності.
Зовнішньоекономічний договір є основою зовнішньоекономічної діяльності, це основний юридичний акт, з якого виникають зобов’язальні правовідносини. Тому до нього пред’являються певні вимоги. На відміну від звичайного договору зовнішньоекономічний повинен бути обов’язково оформлений письмово, підписаний двома особами з обов’язковою реєстрацією у Міністерстві економіки України. Державній реєстрації підлягають зовнішньоекономічні договори, укладені суб’єктами всіх форм власності. Він повинен відповідати ряду умов: про форму, про сторони, про зміст угоди, про відповідність (єдність) внутрішньої волі і волевиявлення. Він має два види оферти – тверда оферта і вільна оферта. Як показує практика нерідко оферта не має на меті здійснення фактичного продажу товару, а здійснення для негласного розподілу ринків між членами монополістичних об’єднань і інших правопорушень. Акцепт проявляється у підписанні договору. При підготовці експортно-імпортних операцій.
При чіткому дотриманні цих умов договору, правопорушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності були б відсутні. Тільки навмисне порушення їх дозволяє окремим суб’єктам цієї діяльності скоювати їх.
При виявленні і протидії правопорушенням, вчиненим у сфері зовнішньоекономічної діяльності контролюючі органи повинні досить прискіпливо вивчати документацію, яка фіксує господарську діяльність суб’єктів господарювання, пов’язану з перетинанням митного кордону України товаром, робочою силою та капіталом.
Висновки до першого розділу
1. Викладені положення дають підставу зробити висновок, що зовнішньоекономічна діяльність в Україні знаходиться на перехідній стадії свого розвитку і становлення, тому має окремі неузгодженості у правовому регулюванні, які викликані тими негативними процесами, що проходять в державі на стадії її становлення, так і навмисними діями осіб, що використовують ці можливості для особистого використання чи наживи.
2. Необхідно зазначити, що суспільні відносини, які виникають у сфері зовнішньоекономічної діяльності, регулюються досить значним масивом нормативно – правових актів, які діють як на рівні законів України, так і на рівні підзаконних актів. Тому визначення сутності зовнішньоекономічної діяльності, її основних напрямків розвитку, дотримання принципів, на яких вона базується, є суттєвим для подальшого її дослідження та застосування засобів, пов’язаних з попередженням вчинення правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
3. Протиріччя у визначенні поняття „зовнішньоекономічна діяльність”, що закріплені у Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність” та у Господарському кодексі України ускладнюють нормальну діяльність господарюючих суб’єктів у цій сфері і створюють можливості зловживання окремих осіб митної та інших служб. Запропоноване автором поняття зовнішньоекономічної діяльності усуває ці недоречності і створює можливості для організації ефективного попередження правопорушень у цій сфері.
4. Чітке визначення принципів зовнішньоекономічної діяльності і детальне їх розкриття дає можливість уяснити сутність, можливості і правове забезпечення діяльності цієї сфери. Мабуть треба погодитись з точкою зору авторів науково – практичного коментаря, що принципи у сфері здійснення ЗЕД слід класифікувати як загальні і спеціальні.
5. Необхідно констатувати, що сферою державного контролю при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності є господарська діяльність суб’єктів ЗЕД, яка пов’язана з діяльністю, що здійснюється шляхом переміщенням через митний кордон України майна, капіталів та робочої сили. Причому, як сама діяльність, так і різні не заборонені законом її види, а також зовнішньоекномичні операції, Здобувачем запропоновано авторське визначення поняття „зовнішньоекономічна діяльність” – це узгоджена діяльність суб’єктів підприємницької діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України, або за її межами, яка в процесі її здійснення потребує перетинання товаром, капіталом та робочою силою митного кордону України і заснована на законах, підзаконних нормативно правових актах України та міжнародних правових документах
6. Аналіз нормативно-правової бази є підставою стверджувати, що зовнішньоекономічна діяльність підлягає державному регулюванню як з боку державних органів, що регламентують таку діяльність, так і державних органів, що контролюють цю сферу діяльності.
РОЗДІЛ ІІ ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ, ЩОВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ ЗЕД
2.1. Види правопорушень, що вчиняються у сфері ЗЕД
Правопорушенням законодавчо визнається будь-яке діяння, що порушує норми права [49, С. 525]. У сфері зовнішньоекономічної діяльності, як і в інших сферах, правопорушення мають досить широкий спектр втручання у регульовані правом суспільні відносини. Проаналізувавши практику та думки авторів, що досліджували правопорушення у сфері ЗЕД [50; 23]слід відмітити, що вони вчиняються:
– при здійсненні експортно-імпортних операцій;
– при здійсненні бартерних операцій;
– при здійсненні операцій з давальницькою сировиною;
– шляхом завищення чи заниження собівартості продукції;
– шляхом ухилення від сплати податків;
– шляхом вчинення протиправних операцій з валютою та відмивання капіталу.
При здійсненні експортних операцій найбільш характерним є несвоєчасне надходження валютної виручки за експортними договорами. Так, згідно Закону України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” [51]банки чи митні органи повинні направляти в податкові органи інформацію про договори на експортні операції.
На сучасному етапі правопорушники, маючи вже певний досвід протиправної діяльності, ефективно використовують існуючі недоліки чинного законодавства та неузгодженість дій державних органів, які здійснюють контроль за проведенням суб'єктами підприємництва зовнішньоекономічних операцій для приховування валютних надходжень та ухилення від сплати податків.
Автор вважає і це стверджують інші автори [26; 23], що першопричиною, яка дає змогу незаконно вивозити валютні та матеріальні цінності за кордон і у такий спосіб ухилятись від сплати податків (як резидентами, так і нерезидентами України), є низький рівень обміну інформацією між державними органами, насамперед тих, на кого покладено контроль за здійсненням зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів й у першу чергу на регіональному рівні. Ухилення від сплати податків розпочинається з порушення ними Законів України „Про зовнішньоекономічну діяльність” [5], „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” [51], „Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій в галузі зовнішньоекономічної діяльності” [6], Цивільного [3], Митного[52] кодексів України та законодавчих актів у сфері оподаткування при здійсненні експортно-імпортних операцій.
Аналізуючи сутність адміністративних правопорушень при здійсненні експортно-імпортних операцій розглянемо що це за правопорушення. Як показує практика та аналіз законодавства майже всі правопорушення при здійсненні експортно-імпортних операцій, пов’язаних з вивозом валюти за кордон, тісно пов’язані з податковими правопорушеннями. Тому розглядати їх окремо практично неможливо. Однією з умов, що дозволяє правопорушникам вчиняти правопорушення, є інформація уповноважених банків чи митних органів про такі порушення, що запізно надходять для перевірки їх податковими органами. Це дозволяє суб'єктам ЗЕД продовжувати здійснювати експортно-імпортні операції за контрактами, за якими вже відбулося порушення. Форма реєстрів митних декларацій надсилається банкам звичайною поштою, тому в більшості випадках суб'єкти, які допустили порушення щодо неповернення (чи несвоєчасного повернення) валютних та матеріальних цінностей, уникають покарання. Накладення штрафних санкцій податковими органами не завжди змушує суб'єктів ЗЕД вживати необхідних заходів щодо повернення валютних цінностей в Україну. Це призводить до того, що з поля зору контролюючих органів випадає переважна більшість підприємств, що порушили терміни надходження товару чи валюти в Україну за експортно-імпортними операціями. Крім того існує можливість у суб'єктів за домовленістю з комерційними банками, які є уповноваженими агентами валютного контролю, ухилятися від перевірок податковими органами, оскільки інформація про перевищення термінів повернення валютних (матеріальних) цінностей із-за кордону в податкові органи надходить за схемою: митний орган, банк, податкова служба.
Необхідно вказати ще на одну умову, яка дозволяє правопорушникам уникати відповідальності. Вона полягає в тому,що основними акціонерами, клієнтами та співзасновниками комерційних банків є, як правило, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності. Тут виникає ситуація, коли комерційний банк, який відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України за № 1044 [53]на підставі реєстрів вивізних та ввізних митних декларацій (за експортно-імпортними контрактами), що надходять з митних органів, повинен контролювати зовнішньоекономічні операції своїх засновників та клієнтів. Ураховуючи те, що у таких клієнтах банк зацікавлений, він не завжди надто прискіпливо їх контролює.
У експортній діяльності учасників ЗЕД досить часто допускається таке правопорушення як укладання договорів з фіктивними зарубіжними фірмами і поставка продукції згідно цих договорів. Суть цього способу полягає в тому, що суб’єкт ЗЕД підшукує за кордоном осіб, яким доручає знайти збанкрутіле підприємство або створити фіктивну фірму, з якою укладається договір на поставку матеріальних цінностей або проведення інших операцій. Після здійснення цього виручена валюта присвоюється, а псевдопідприємці-партнери „потерпілого” експортера зникають. Так, наприклад, з архівних матеріалів ДПА України у м. Києві, стало відомо, що ”Нафтогаз”, – компанія, яка займається видобутком, закупкою, розподіленням, продажем та поставками природного газу іншим суб’єктам господарювання в Україні, впродовж певного часу, отримуючи з Республіки Туркменистан природній газ у великих об’ємах, з метою погашення заборгованості за нього заключила договір поруки з підприємством на території України “Трейдком”, на погашення боргу. А ця компанія у свій час укладає аналогійний договір з нерезидентом – компанією Forteksholding (США), яку уповноважує розрахуватись за спожитий природній газ з Республікою Туркменистан та перераховує на її розрахунковий рахунок 1 млн доларів США коштів компанії “Нафтогаз”. Вказані кошти йдуть на нібито розрахунковий рахунок компаній Forteksholdingу банку Литви. Після цього Forteksholding заключає ще декілька договорів на території США з рядом інших підприємств, які повинні розрахуватись з Республікою Туркменистан. Фактично перераховані грошові кошти у литовський банк осідають там на незаконно відкритих рахунках посадових осіб компанії “Нафтогаз”. Підприємства Forteksholdingне існує взагалі, а реквізити на договорах вказаної компанії підробні.
На виявлення даного правопорушення направлено запит в Інтерпол для встановлення підприємства Forteksholdingу США. Результати перевірки показали, що вказане підприємство з його посадовими особами не зареєстроване у США взагалі. Таким чином відбулось незаконне вивезення коштів нелегально з метою їх відмивання та переведення у готівку [54].
Для приховування подібних протиправних діянь „експортер” використовує те, що розрахунки за експорт товарів згідно з затвердженою інструкцією НБУможуть здійснюватися протягом 90 днів, коли настає граничний строк надходження вирученої валюти з-за кордону. Експортер-зловмисник звертається з позовом в суд про застосування санкцій до „недобросовісного” іноземного партнера. Ця імітація такому „потерпілому” експортеру необхідна для того, щоб не нести відповідальність за ненадходження валюти, оскільки згідно з передостаннім абзацом п.15 згаданої постанови у разі неможливості одержання валютної виручки чи продукції по імпорту ця сума списується на збитки підприємства”, а останній абзац п.15 постанови взагалі звільняє правопорушника від нарахування штрафів, коли потерпілий звертається з позовом до суду і отримає повідомлення останнього про прийняття позову до розгляду [53].
Досить поширеним видом адміністративних правопорушень при експортних операціях у сфері зовнішньоекономічної діяльності є демпінг та псевдодемпінг. Порушуючи Указ Президента України[55], суб’єкт ЗЕД, який замишляє здійснити таку операцію, домовляється з закордонним покупцем про оформлення двох різних договорів по одній і тій же операції. У контракті, за яким експортер відпускає продукцію зарубіжному покупцю, зазначається низька ціна; у контракті, за яким зарубіжний партнер враховує ці цінності, вказується реальна, більш висока ціна, за якою покупець фактично придбав ці цінності. Цей варіант контракту є основою для виплат експортеру або його представнику за поставлені цінності реальної їх вартості. При таких зловживаннях створюється у експортера неврахована частина валюти, яку він з допомогою покупця перераховує на свій рахунок, чи рахунок підставної псевдофірми, а після того вилучає її і привласнює. Якщо такі операції здійснюються постійно і в значних об’ємах, то суми прихованої валюти можуть бути колосальними.
При імпорті, правопорушення вчиняються за аналогічною схемою, що і при експорті лише з тією різницею, що “імпортер” нічого не імпортує або ж поставляє незначну кількість, а отримує валюту за фіктивну поставку “продукції”, як правило, з передоплати. Отримані кошти діляться між учасниками змови. Збитки лягають на підприємство.
Одним із видів адміністративних та фінансових правопорушень в зовнішньоекономічній діяльності є правопорушення при бартерних операціях.
Бартерна операція у галузі зовнішньоекономічної діяльності як вказано у законі [6]та відмічено окремими науковцями [26, С.78]– це один з видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким оплата експортних (імпортних) поставок частково передбачена у натуральній формі між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь-якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формах.
Правопорушення при здійсненні бартерних операцій в зовнішньоекономічній діяльності аналогічні тим, що вчиняються при експортно-імпортних операціях. Найбільш поширеним з них є нерівноцінний обмін товарами, заниження ціни на експорт і завищення на імпорт, приховування валютної виручки та деякі інші.
Вчинення адміністративних правопорушень при експортно-імпортних операціях, пов’язаних з давальницькою сировиною, здійснюється також у зв’язку з недоліками, закладеними у Законі України „Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” [9]. Використовуючи положення цього Закону про те, що у разі вивезення готової продукції у повному обсязі, передбаченому контрактом, за межі митної території України у період 90 календарних днів з моменту оформлення ввізної вантажної митної декларації, або продовженого Кабінетом Міністрів України та податковими органами в необхідних випадках, вексель погашається і ввізне мито, податки та збори не справляються, а також те, що підставою для митного оформлення готової продукції з використанням давальницької сировини є подання українському митному органу копії векселя та копії ввізної митної декларації про те, що готова продукція, вироблена внаслідок переробки давальницької сировини, вартість якої становить не менше як 20% загальної вартості готової продукції, недобросовісними суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності використовується для вчинення адміністративних правопорушень наступним чином: імпортуючи сировину, український суб’єкт ЗЕД домовляється з іноземним постачальником, що ця сировина немовби є давальницькою для виготовлення готової продукції. Фактично така продукція, виготовляється з української сировини і вивозиться за кордон у вигляді експорту готової продукції, виготовленої з експортної сировини. Таким чином, фактично безоплатно перетинається митний кордон і валюта осідає у правопорушника.
Наступним способом вчинення правопорушення може бути фальсифікація документів на експорт-імпорт давальницької сировини і здійснення фактичного переміщення митного кордону необхідної сировини за домовленістю сторін.
При протиправних діяннях з давальницькою сировиною може мати місце і простий підкуп посадових осіб та оформлення вивізних-ввізних документів на вивіз необхідної сировини як експорт-імпорт давальницької сировини.
Прикриваючись положеннями вказаного Закону зловмисники вивозять-ввозять значні матеріальні цінності без ліцензій і квот, оскільки цей закон не передбачає спеціального режиму для товарів, які пов’язані з давальницькою сировиною. У всіх випадках при таких операціях правопорушники уникають митного збору, податків та інших зборів. Це дозволяє їм накопичувати досить значні суми валюти.
Правопорушення з завищенням-заниженням собівартості товарів, які є об’єктом зовнішньоекономічної діяльності, пов’язані, як правило, з фальсифікацією зовнішньоекономічних договорів. Зловмисники використовуючи положення Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” [5], що зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, повноваження представника може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав дії, що відбувається за участю іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності з суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, уповноваженим на це, тоді як дії цього іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності у підписанні договору відсутні, бо не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищестоящої організації, а також і те, що суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів, крім заборонених законом України, діючи за такою схемою. Підбирають за кордоном особу, яка практично не має ніякого капіталу, або володіє дрібною фірмою (підприємством, установою) і домовляються про створення фіктивного сумісного підприємства. З цією особою або ж підібраним її представником укладають зовнішньоекономічний договір у двох примірниках, у одному з яких, що залишається в Україні, вносять завідомо занижену вартість поставленого товару, а інший примірник з реальною ціною, є у покупця за кордоном. Після реалізації продукції за кордоном примірник договору з реальною ціною знищується, у податкову службу подається занижена сума реалізації. Різниця в ціні присвоюється зловмисниками.
Аналогічна схема і при імпорті продукції тільки з завищенням її вартості у примірнику договору, що залишається у покупця в Україні, і реальна – у імпортера за кордоном.
При зловживаннях з заниженням експортованої продукції використовується і такий спосіб, як складання фіктивних актів на порчу (пошкодження, підмокання, загнивання тощо), виявлення дефектів, браку товару. Представник експортера „погоджується” з такими недоліками, на поставлену продукцію значно знижуються ціни. Виручена від таких зловживань валюта присвоюється правопорушниками.
Ухилення від сплати податків у сфері зовнішньоекономічної діяльності, як констатує ряд авторів [28;50;56; 57]і це стверджує практика, є найбільш поширеними правопорушеннями. Для того, щоб розглянути способи вчинення правопорушень у цій сфері, слід відмітити, що оподаткування зовнішньоекономічної діяльності включає пряме і непряме оподаткування.
Пряме оподаткування здійснюється за принципом резиденства та територіальності.
Принцип резиденства передбачає податкову відповідальність фізичної (юридичної) особи за місцем знаходження її податкового звіту. Відповідно до цього принципу всі доходи господарюючих суб'єктів, отримані в усіх юрисдикціях проведення комерційних операцій, оподатковуються в країні, в якій фізична (юридична) особа є резидентом;
Принцип територіальності передбачає оподаткування всіх доходів отриманих на території даної держави.
Прямими податками в Україні оподатковується зовнішньоекономічна діяльність резидентів та нерезидентів, які отримують прибутки.
Непряме оподаткування зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за принципами з урахуванням, місця призначення та країни походження.
Щодо місця призначення означає, що податок на додану вартість справляється з усіх товарів та послуг, які були ввезені на територію юрисдикції країни для остаточного споживання, незалежно від того, де ці продукти були виготовлені. Це принцип остаточного споживання, ним оподатковується імпорт і не оподатковується експорт.
Принцип країни походження, то податок на додану вартість стягується з усіх товарів та послуг, вироблених у даній країні незалежно від місця їх остаточного споживання. При цьому оподатковується експорт і не оподатковується імпорт.
Відповідно до законодавства оподаткування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України здійснюється за такими принципами [5]:
– Україна самостійно встановлює і скасовує податки та пільги для суб'єктів ЗЕД України;
– ставки податків встановлюються і скасовуються Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України;
– рівень оподаткування встановлюється, виходячи з необхідності досягнення та підтримки самоокупності і самофінансування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, та з метою бездефіцитності платіжного балансу України;
– стабільність кількості видів і розмір податків гарантується державою на строк не менш, ніж 5 років;
– забороняється встановлювати інші податки, крім тих, що затверджені Верховною Радою України;
– ставки податків є однаковими для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою: для одного і того ж товару діє єдина ставка податку;
– заохочення експорту готової продукції.
Забороняється одночасне застосування щодо одного й того ж товару податку на експорт та імпорт і режиму ліцензування та квотування експорту, за винятком випадків встановлення режиму ліцензування і квотування як заходу у відповідь на дискримінаційні дії інших держав та у разі застосування санкцій при порушенні суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності встановлених правил цієї діяльності.
Ці основні положення оподаткування зовнішньоекономічної діяльності дають можливість у подальшому оперувати ними та уяснити сутність тих правопорушень, що можуть вчинятися у сфері оподаткування цієї діяльності.
Найбільш поширеними правопорушеннями, як відмічають дослідники [23, С. 81–90], і підтверджує практика, є:
– приховування валютної виручки за кордоном при експортно-імпортних операціях;
– представлення фальшивої інформації про виникнення права на повернення із бюджету податку на додану вартість;
– приховування валюти за кордоном при експорті робочої сили та послуг;
– приховування імпорту у вигляді транзиту через митну територію України;
– оформлення фіктивних документів про участь у діяльності іноземних інвесторів;
На думку Гутника А.Є., до податкових правопорушень, що вчиняються у сфері ЗЕД, слід віднести такі [58,С.142–143]:
1) ввезення товару, обходячи митні пости;
2) ввезення товару з заниженням його кількості у супроводжуючих документах;
3) псевдо транзит товару і фактична реалізація його на території України;
4) декларування товару на фіктивних фірмах;
5) заниження митної ціни ввезеного товару;
6) ввезення готової продукції у виді комплектуючих виробів;
7) незначна розбірка готової продукції і ввезення її як комплектуючих виробів;
8) відображення в деклараціях неправдивої інформації щодо характеристики ввезених товарів (наприклад, укривання факту ввезення підакцизних товарів);
9) ввезення готової продукції у виді давальницької сировини;
10) ввезення давальницької сировини і реалізація готової продукції на території України.
Розглядаючи названі способи, слід зазначити, що ухилення від сплати податків шляхом приховування валютної виручки за кордоном при експортно-імпортних операціях частіше всього здійснюються за допомогою заниження фактурної вартості товарів. Це дозволяє знижувати суми, які підлягають оподаткуванню, при сплаті, відповідно, вивізного чи ввізного мита. Цей спосіб зловживання поєднується з псевдодемпінгом. Показавши в документах низькі ціни, правопорушники мають змогу частину валютної виручки від реалізації експортованих товарів приховати за кордоном, вкладати її в нерухомість чи закуповувати товари для подальшої реалізації за підвищеними цінами на території України.
Сутність ухилення від сплати податків шляхом представлення фальшивої інформації для повернення із бюджету податку на додану вартість полягає в тому, що суб'єкти підприємницької діяльності з ціллю отримання грошових коштів з бюджету надають фіктивні документи про проведення господарських операцій і виникнення права на компенсування податку на додану вартість з бюджету.
Приховування валюти за кордоном при експорті робочої сили останнім часом набуває масштабного характеру. Суть цього правопорушення полягає в тому, що керівники комерційних структур, створених у вигляді підприємницьких, укладають угоди з громадянами України на виконання різноманітних робіт чи послуг. Оформляють їх на роботу у своє підприємство, розташоване на території України. Маючи за кордоном зв'язки, домовляються з зарубіжними працедавцями про відрядження до них певної кількості своїх працівників, але після виконання останніми обумовленого об’єму робіт розраховуються з ними на своєму підприємстві. Зважаючи на значно вищу оплату робочої сили за кордоном і різницю курсів валют, а також несплату різних видів відрахувань в державний бюджет, що діє за кордоном, український роботодавець отримує значні прибутки, не беручи до уваги ще й дії різних фіктивних, нелегальних фірм по експорту робочої сили.
Ухилення від сплати податків шляхом приховування імпорту у вигляді транзиту через митну територію полягає у наступному. Товар відправляється за адресою підприємства-резидента його ж транспортом і ввозиться на територію України контрабандним шляхом. Як правило, для цього використовується автомобільний транспорт. Для приховування факту незаконного ввозу товару може складатися пакет фіктивних документів про перевіз товару по території України.
Одним із різновидів таких правопорушень в зовнішньоекономічній діяльності є так званий "перерваний транзит". Товар документально транспортується через територію України на адресу підприємства-нерезидента, розташованого за межами митної території України. Фактично товар розвантажується на території України і реалізується без сплати відповідних податків і зборів. Для виявлення таких порушень митні органи мають можливість перевірити дійсність вивозу таких вантажів через митний кордон України. Система контролю дозволяє це зробити, але відповідні органи не завжди роблять таку перевірку з різних причин в тому числі і з протиправних намірів як співучасники.
Одним із способів ухилення від сплати податків є оформлення фіктивних документів про участь в діяльності підприємства іноземних інвесторів. У таких випадках суб’єкт – правопорушник України реєструє фіктивні документи про те, що засновником спільного підприємства є іноземний суб’єкт, який інвестує у це підприємство свою валюту. Відповідно до законодавства таке підприємство на певний строк звільняється від сплати податків. У такий спосіб правопорушник не тільки ухиляється від сплати податків, але й приховану за кордоном валюту, мовби виплачену за частину товару іноземному „інвестору”, повертає як нову ”інвестицію” у свою фірму, а валюту, яка акумулюється за кордоном, переводить на свій особистий рахунок.
Розглядаючи таке правопорушення у сфері ЗЕД як фіктивні операції з іноземною валютою та відмивання капіталу як один з напрямків зловживань, необхідно врахувати порядок одержання іноземної валюти від іноземних кредиторів.
У зв’язку з масовим відтоком капіталу за кордон і значними збитками держави за погашення кредитів, отриманих резидентами в іноземних банках та інвестицій, Президентом України був прийнятий Указ „Про врегулювання порядку одержання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства”, [59]який врегулював порядок отримання кредитів і позик у іноземній валюті. Відповідно до цього Указу ДПА України видала наказ, у якому регламентовано Порядок застосування штрафних санкцій за порушення валютного законодавства [60].
Основними засобами привласнення і відмивання валютних коштів є різного роду протиправні дії з заключенням договорів з фінансовими іноземними фірмами, навмисне доведення свого підприємства до банкрутства і оголошення про неможливість погашення боргу, а також банківські махінації, які дають можливість привласнити ці кошти, та ті способи, котрі були розглянуті вище.
Привласнення валютних цінностей та відмивання капіталу може мати місце у всіх видах зовнішньоекономічної діяльності, що розглянуті вище. При продажу чи обміні валюти можливе також привласнення її частини. До сфери зовнішньоекономічної діяльності деякі автори [57,С.144; 23,С.69-70],відносять контрабанду. На наш погляд, це спосіб вчинення протиправного діяння, але контрабанда не може входити до сфери регулювання зовнішньоекономічними відносинами, як протизаконне діяння.
Досліджені нами способи вчинення правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності не є вичерпними, їх різновидність досить широка і на різних етапах розвитку домінує то одна, то інша група правопорушень. Як відмічає В.Т. Білоус „необхідно зазначити, що існуюча у сьогоденні практика законотворення не здатна найближчим часом змінити на краще ситуацію у правовому просторі боротьби з економічною злочинністю” [50, С. 88].
Вказані види правопорушень, що вчиняються у сфері зовнішньоекономічної діяльності завжди не є обґрунтованими, вони вдаються до трансформації у зв’язку зі зміною соціальної та економічної ситуації. Це лише ті види, які вже виявлені правоохоронними органами і відносно яких напрацьовані певні тактичні заходи щодо протидії їх вчиненню.
2.2. Об’єктивні елементи складу адміністративних правопорушень, що вчиняються у сфері ЗЕД
Об’єкти, як складова частина правопорушень, що вчиняються у сфері зовнішньоекономічної діяльності, мають свої особливості. Чітке засвоєння організаційно-правових аспектів їх сутності дозволяють організувати належним чином протидію правопорушенням, що вчиняються у цій сфері. У зв’язку з цим пропонуємо досить детальний аналіз об’єкта, на який найбільш спрямовані протиправні дії суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, пов’язані з вчиненням ними правопорушень у сфері ЗЕД.
Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”не дає поняття, що законодавець дає під об’єктами зовнішньоекономічної діяльності. Але у статті 4 названого закону законодавець, перераховуючи види зовнішньоекономічної діяльності, вказує, що до них належить експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили.
Р. Козик, Л. Панкова, Н. Даниленко стверджують, що у світовому господарстві розвиваються такі найважливіші форми міжнародних економічних відносин: міжнародна торгівля, міжнародна міграція капіталу, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна передача технологій, міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини, міжнародна економічна інтеграція [28, C. 36].
Дещо по іншому визначає об’єкти зовнішньоекономічної діяльності І.І.Дахно. Він відносить до них товарну торгівлю, інвестиції, міграцію робочої сили, науково-технічне співробітництво та міжнародний туризм [61,С. 8].
Погоджуємось з думкою В.А. Дадалко про те, що об’єкти і суб’єкти міжнародних економічних відносин не відрізняються від аналогічних їм, та тих, що виникають, діють і припиняються в рамках національних ринкових відносин [62,С. 45].
Виходячи з положень закону України про ЗЕД та положень інших нормативно-правових актів, що регулюють зовнішньоекономічної діяльності [6]та керуючись ст.177 Цивільного кодексу України,[3] у якій вказується, що об’єктами цивільних справ є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага, автор робить висновок, що об’єктами зовнішньоекономічної діяльності є суспільні відносини, що торкаються регулювання обігу цінних паперів; валюта; товарів т послуг і, які є одночасно і об’єктами протиправних посягань осіб, що вчиняють адміністративні правопорушення у сфері ЗЕД.
Ю. Грошовик до об’єктів ЗЕД відносить також документи і документообіг [63, С. 28].
Відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року “Про цінні папери та фондовий ринок” [64], цінні папери – документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.
Цінні папери за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні. [64]
Емісійні цінні папери — цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов'язання (емітент). [64]
Цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків, а також як застава для забезпечення платежів й кредитів. Деякі автори цінні папери відносять до форм конвертованої валюти[64].
В Україні відповідно до вказаного закону та інших нормативно-правових актів [65; 66]можуть випускатися такі види цінних паперів, що можуть бути об’єктами зовнішньоекономічної діяльності, а саме: а)акції; б) облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; в)облігації місцевих позик; г)облігації підприємств; д) казначейські зобов'язання держави; е) ощадні сертифікати; ж) інвестиційні сертифікати; з)векселі; і) приватизаційні папери.
Акція – іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товарист
Акції можуть бути іменними та на пред'явника, привілейованими та простими[64]. Громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій.
Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено його статутом. Вони можуть випускатися із фіксованим у процентах до їх номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом.
Такі акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 процентів статутного фонду акціонерного товариства. Порядок здійснення переважного права на одержання дивідендів визначається статутом акціонерного товариства.
Акціонерам може видаватися сертифікат на сумарну номінальну вартість акцій.
Забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з господарською діяльністю акціонерного товариства.
Акції оплачуються у гривнях, а у випадках, передбачених статутом акціонерного товариства, також у іноземній валюті або шляхом передачі майна. Незалежно від форми внесеного вкладу вартість акції виражається у гривнях.
Підприємства, установи і організації можуть придбати акції за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за банківський кредит. Акції можуть бути видані одержувачу (покупцю) тільки після повної оплати їх вартості.
Акціонерне товариство може викуповувати в акціонера акції, що належать йому, для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання.
Згідно законуОблігація – цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення[64].
Облігації зовнішніх державних позик України – це цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій. Такі облігації можуть дезамінуватися у конвертованій іноземній валюті. Вони випускаються процентними, дисконтними та можуть бути іменними або на пред'явника, з вільним або обмеженим колом обігу, оплачуються виключно у конвертованій іноземній валюті відповідно до умов їх випуску. Грошові кошти, одержані від розміщення облігацій зовнішніх державних позик України, спрямовуються виключно до Державного бюджету України[64].
Рішення про випуск таких облігацій у межах передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік як залучення зовнішніх джерел фінансування дефіциту Державного бюджету України приймається Кабінетом Міністрів України щодо кожного випуску. Рішення про випуск облігацій зовнішніх державних позик України поза межами передбачених Законом України „Про Державний бюджет України”[67] на відповідний рік для залучення зовнішніх джерел фінансування дефіциту Державного бюджету України має визначати мету випуску, джерело погашення та підлягає затвердженню Верховною Радою України і набирає чинності після такого затвердження.
Первинне розміщення, обслуговування та погашення цих облігацій здійснює Міністерство фінансів України. З цією метою воно може залучати банки, інвестиційні компанії тощо. Відносини між міністерством і такими організаціями регулюються відповідними угодами згідно із законодавством України.
Виплата доходів і погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснюються виключно за кошти або за інші облігації державних позик за добровільною згодою сторін.
Казначейські зобов'язання України– державний цінний папір, що розміщується виключно на добровільних засадах серед фізичних осіб, посвідчує факт заборгованості Державного бюджету України перед власником казначейського зобов'язання України, дає власнику право на отримання грошового доходу та погашається відповідно до умов розміщення казначейських зобов'язань України[64].
Випускаються такі види казначейських зобов'язань: а) довгострокові – від 5 років; б) середньострокові – від 1 до 5 років; в) короткострокові – до одного року.
Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань приймається Кабінетом Міністрів України, а рішення про випуск короткострокових казначейських зобов’язань приймається Міністерством фінансів України.
Ощадний сертифікат– цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та процентів, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.[64]
Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний процент на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред'явника.
Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.
В зовнішньоекономічній діяльності використовується вексель як платіжний документ. Так, Закон України „Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах”(ч.2), прямо вказує, що „сплата ввізного мита, податків та зборів (крім митних зборів) проводиться українськими виробниками шляхом видачі простого векселя органу державної податкової служби за місцем знаходження виконавця” [68].
Вексель – цінний папір, який посвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю)[64].
Випускаються такі види векселів: простий, переказний. Порядок випуску та обігу векселів визначається Кабінетом Міністрів України.
Валюта як об’єкт у зовнішньоекономічних відносинах є одночасно і об’єктом протиправного посягання окремих суб’єктів ЗЕД.
Цілісного ґрунтовного дослідження обігу валюти як об’єкта відносин у зовнішньоекономічній діяльності на сучасному етапі немає. Окремі його аспекти розглянуті Азаровим М.Я, Даниловим О.Д, Поповичем В.М. в посібниках[18; 23; 26]. В нашому дослідженні це питання також не буде широко розглянуто. Воно досліджується у тому аспекті, який дасть можливість зрозуміти сутність валютних операцій у зовнішньоекономічній діяльності. У подальшому на цій основі передбачається визначитись із колом адміністративних правопорушеннях, що вчиняються при здійсненні операцій з валютними цінностями і можливості їм протидіяти.
Валюта– це грошова одиниця прийнята за основу грошової системи певної країни (гривня, крона, долар), та грошової системи, що діє в даній країні [69,С.74].
Виходячи з цього можна прийти до висновку, що валюта й гроші поняття ідентичні але у середині країни використовуються термін „гроші”, а зовні „валюта”.
Валюта має свою ціну і стає товаром у міжнародних економічних відносинах. Щоб гроші країни могли перетинати митний кордон, вони повинні забезпечуватись платоспроможністю і мати довіру у світовому обороті. Вони повинні вільно обмінюватися, тобто конвертуватися.
Поняття валютних цінностей дає законодавець [5].
Валютні кошти – валютні цінності: а) іноземна валюта готівкою; б) платіжні документи (чеки, векселі, тратти, депозитні сертифікати, акредитиви та інші) в іноземній валюті; в) цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі та інші) в іноземній валюті; г) золото та інші дорогоцінні метали у вигляді зливків, пластин та монет, а також сертифікати, облігації, варіанти та інші цінні папери, номінал яких виражено у золоті, дорогоцінні камені; [5]
Іноземна валюта: а) валюта готівкою, грошові знаки (банкноти, білети державної скарбниці, монети), що знаходяться в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені або ті, що вилучаються з обігу, але підлягають обміну на грошові знаки, які знаходяться в обігу; б) платіжні документи у грошових одиницях іноземних держав та міжнародних розрахункових одиницях; в) кошти у грошових одиницях іноземних держав, міжнародних розрахункових одиницях та у діючій на території України валюті з вільною конверсією, які знаходяться на рахунках та вкладах у банківсько-кредитних установах на території України та за її межами.
Таким чином валюта може бути національною – грошовою одиницею країни – виробника та іноземною – грошові знаки іноземних держав, які можуть бути конвертовані в валюту будь-якої держави.
Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України до валютних цінностей віднесено [65]:
– валюту України – грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет та у інших формах, що перебувають в обігу та є законними платіжними засобами на території України, а також вилученіз обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають у обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території України;
– платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;
– іноземну валюту – іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають у обігу та є законними платіжними засобами на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;
– платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені у іноземній валюті або монетарних металах;
– банківські метали – це золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афішовані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з дорогоцінних металів.
Під термінами:
– „валюта України” розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;
– „іноземна валюта” розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металів.
Як бачимо, у визначеннях даних у Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність” [5]та Декреті Кабінету Міністрів „Про систему валютного регулювання і валютного контролю”[65]є певні розбіжності.
Валютні операції:
– операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за
винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
– операції, пов’язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності;
– операції, пов’язані із ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.
Основною ознакою національної валюти є її конвертованість – тобто вільна обманність на іноземну валюту, мати міжнародне значення [69,С. 447; 70,С. 81; 71,С.344].
Сутність конвертованості валюти є спроможність валюти певної країни вільно обмінюватись на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби за діючим курсом.
Необхідною умовою конвертованості національної валюти є наявність у суб’єкта достатніх правових, економічних передумов господарської самостійності власника грошей.
Найбільш поширеними валютними операціями в зовнішньоекономічних відносинах є розрахунки акредитивами та інкасо.
Акредитив1) грошовий документ, що являє собою наказ однієї кредитної установи (банку, ощадкаси) іншій про виплату певної суми власникові документа. 2) іменний папір, який підтверджує право особи, на ім’я якої його виписано, отримати в банку вказану в ньому суму.
Авізований акредитив– акредитив, за яким банк-емітент звертається з дорученням до авізуючого банку, щоб сповістити одержувача грошей про відкриття акредитива без будь-якого зобов'язання з боку авізуючого банку.
Документарний (товарний) акредитив – угода, відповідно до якої банк, що діє за дорученням клієнта, повинен протягом певного часу виплатити зазначену суму третій особі.
Грошовий (циркулярний) акредитив – розпорядження банку на виплату власникові акредитива за виконання визначених акредитивом умов вказаної у ньому суми у валюті тієї країни, де акредитив пред'явлено до оплати, за курсом на день оплати та інші види акредитивів [69,С.11].
У міжнародних розрахунках використання акредитивів регламентуються „Уніфікованими правилами та звичаями для документальних акредитивів”, розробленими Міжнародною торговельною палатою (публікація №500, редакція 1993 p.)[72], до яких приєдналися і 160 країн світу, серед них – Україна.
Досить поширеною формою міжнародних розрахунків є інкасовані операції.
Інкасовоі операції регулюється „Уніфікованими правилами по інкасо”, розробленими Міжнародною торговельною палатою (редакція 1995 p., публікація № 322). Правила визначають інкасо як операцію, що здійснюється банками на основі отриманих інструкцій [73; 74].
Інкасо –це одержання банком грошей за дорученням клієнта й зарахування цих грошей на його банківський рахунок. Імпортне інкасо. Експортне інкасо. Чисте інкасо.
Інкасувати, інкасування векселя – здійснення банком за дорученням векселетримача операцій звекселями та супровідними комерційними документами [69, С. 399].
Банківський переказ є однією з форм валютних операцій, який здійснюється через подання телеграфного або поштового платіжного доручення одного банку іншому.
У міжнародних розрахунках для оплати товарів, що надходять – чекова форма.
Чек– платіжний документ, що його зазвичай використовують як засіб міжнародних розрахунків, а в деяких країнах – у внутрішніх розрахунках для безготівкової оплати товарів і послуг.
Розрахунковий чек– чек, оплату якого здійснюють перерахування грошей з рахунку чекодавця на рахунок пред’явника.
Товарний чек– документ, що його продавець випускає на засвідчення купівлі покупцем товару.
Використання чеків у міжнародних платіжних відносинах регулюється „Одноманітним чековим законом”, прийнятим на Женевській конференції у 1931 році. Закон визначає форму та реквізити чека, порядок його передачі через індосамент, аваль чека, умови подання до оплати та оплату, наслідки несплати за чеком тощо.
Валюта виступає не тільки як засіб платежу. Вона сама є товар і купується та продається. Купівля та її використання регулюються „Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України” [75].
Відповідно цим правилам підставою для купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України при розрахунках із нерезидентами за торговельними операціями вважаються такі документи: а) договір з нерезидентом, оформлений відповідно до вимог чинного законодавства України, або інший документ, який, згідно з чинним законодавством України має силу договору; б) вантажна митна декларація; в) акт здачі-прийому, акт виконаних робіт (наданих послуг) або інший документ, який свідчить про надання послуг, виконання робіт; г) документи, передбачені при документальній формі розрахунків (акредитив, інкасо); д) довідка Державної податкової адміністрації (інспекції), у якій резидент зареєстрований як платник податків, із зазначенням інформації про поточний рахунок у іноземній валюті, що визначений резидентом як рахунок, з якого здійснюються перерахування купленої на міжбанківському валютному ринку України іноземної валюти з метою виконання зобов'язань резидента перед нерезидентами у цій іноземній валюті.
Діяльністю по випуску та обігу цінних паперів, відповідно до Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок” [64]визнається посередницька діяльність по випуску та обігу цінних паперів, здійснювана банками, а також акціонерними товариствами, статутний фонд яких сформовано за рахунок виключно іменних акцій, та іншими товариствами (надалі – торговці цінними паперами), для яких операції з цінними паперами становлять виключний вид їх діяльності. Торговці цінними паперами вправі здійснювати такі види діяльності по випуску та обігу цінних паперів як: а) діяльність по випуску цінних паперів; б) комісійну діяльність по цінних паперах; в) комерційну діяльність по цінних паперах.
Діяльністю по випуску цінних паперів визнається виконання торговцем цінними паперами за дорученням, від імені і за рахунок емітента обов'язків по організації передплати на цінні папери або їх реалізації іншим способом.
Здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів, як виключної діяльності, допускається на основі дозволу, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
Дозвіл на здійснення всіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути видано торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний фонд у розмірі не менш як 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності, щодо цінних паперів – неменше як 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
При здійсненні виключної діяльності по випуску та обігу цінних паперів допускається здійснення окремих видів діяльності, пов'язаних з обігом цінних паперів, насамперед діяльності по наданню консультацій власникам цінних паперів. Умови, за яких не допускається здійснення діяльності по випуску та обігу цінних паперів. Дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів не може одержати торговець цінними паперами, який безпосередньо або побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 процентів статутного фонду, у тому числі безпосередньо – вартістю понад 5 процентів статутного фонду іншого торговця. Торговець цінними паперами, який має дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів, не може безпосередньо або побічно володіти майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10 процентів статутного фонду, у тому числі безпосередньо – вартістю понад 5 процентів статутного фонду іншого торговця. Якщо частка юридичної особи, що не має дозволу на здійснення діяльності по обігу цінних паперів, або громадянина у статутному фонді кількох торговців цінними паперами перевищує 5 процентів по кожному торговцю, то такі торговці не можуть здійснювати торгівлю цінними паперами один з одним.
Торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю: а) цінними паперами власного випуску; б) акціями того емітента, у якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі більше 5 процентів статутного фонду. Відповідно до цієї статті безпосереднім володінням майна визнається володіння часткою у статутному фонді будь-якого товариства, побічним володінням – володіння часткою у статутному фонді такого товариства, яке є учасником у іншому товаристві. Укладення угод з цінними паперами, при прийнятті доручення на купівлю або продаж цінних паперів, торговець цінними паперами зобов'язаний надавати особі, за рахунок якої він діє, інформацію про курс цінних паперів. Торговець цінними паперами зобов'язаний подавати фондовій біржі інформацію про всі укладені ним угоди з цінними паперами у строки і порядку, визначені правилами фондової біржі. Особливості ведення бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами визначає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Міністерством фінансів України та Національним банком України.
Об’єктами адміністративних правопорушень в сфері зовнішньоекономічних відносин є також товари та послуги.
Як відмічає Є. Авдокушкін традиційно і найбільш розвиненою формою міжнародних відносин є зовнішня торгівля. По деяким оцінкам на долю торгівлі приходиться 80 % усього об’єму міжнародних економічних відносин [76, С.61].
Економічну сутність торгівлі визначають, по-перше, як перерозподіл результатів людської праці від однієї стадії виробництва до іншої, і, по-друге, як передачу товарів від виробників споживачам. Торгівельні операції здійснюються з різними цілями, що обумовлюють їх розмаїття у зовнішньоекономічній діяльності.
Зовнішня торгівля – частина міжнародної торгівлі, яка становить специфічну форму обміну товарами, між продавцем і покупцями з різних країн.
Торгівлю класифікують,за територіальним принципом на зовнішню і внутрішню, за товарним потоком на експортну та імпортну.
Форми і методи міжнародної торгівлі складалися на світовому ринку під впливом різноманітних чинників, тому вони відрізняються великим розмаїттям, що позначається на зовнішньоекономічній діяльності і ринковій взаємодії підприємств різних форм власності.
Розрізняють такі види зовнішньої торгівлі: а) торгівля готовою продукцією; б) торгівля комплектним устаткуванням; в) торгівля товарами у розібраному вигляді; г) торгівля машинами, що були у вжитку; д) торгівля сировинними матеріалами; ж) прямий продаж; з) зустрічна торгівля.
Міжнародні постачання готової продукції є найбільш поширеною формою торгівлі.
Її обсяг складає майже половину загального обсягу світової торгівлі.
Торгівля товарами у розібраному вигляді приваблива для експортерів тим, що, постачаючи вузли і деталі для складання машин у покупця, вони користуються такими перевагами:
– заощаджують на транспортних витратах, тому що транспортування готових виробів дорожче ніж транспортування вузлів і деталей вроздріб;
– заощаджують на митних витратах (мито на вивезення товарів у зібраному вигляді приблизно на 10–20 % вище, ніж на окремі вузли і деталі) й ін.
Використовуючи це положення, окремі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності навмисне йдуть на заключення договорів про торгівлю окремими деталями, вузлами замість постачання агрегатів у цілому.
У зовнішньоекономічних зв'язках зустрічна торгівля використовується при реалізації міжурядових договорів про товарообіг, угод про виробничу кооперацію, при будівництві об'єктів на компенсаційній основі, а головним її фактором є обмеженість ліквідних засобів одного чи обох учасників угоди.
Об’єктами зовнішньоекономічних зв’язків виступають також товари бартерних операцій.
По мірі розвитку ринкових відносин вітчизняні підприємства (фірми) вимушені надавати до товарів, які вони виробляють, додаткові послуги, тобто виробляти так звані товари з підкріпленням. Але у зовнішній сфері поняття "послуги" має більш широке тлумачення: це і є, по суті, той самий товар, реалізація якого приносить матеріальну винагороду його виробнику.
Серед таких послуг виділяють туристичні, інжирингові, реінжирингові, послуги зв'язку і транспортного обслуговування.
Інжирингову діяльність поділяють на двігрупи:
– послуги, пов'язані з підготовкою виробничого процесу;
– послуги, що забезпечують нормальний хід процесу виробництва та реалізації продукції. Найважливішою передумовою виникнення інжирингових операцій у зовнішньоекономічних відносинах стало поглиблення міжнародного поділу праці в умовах науково-технічного процесу.
Упровадження реінжирингу в Україні має свої специфічні особливості, пов'язані зі спадщиною, що дісталася вітчизняним підприємствам Міжнародно-інформаційний обмін – це надання й отримання інформаційних послуг однією країною через державний кордон іншої країни.
До послуг зв'язку традиційно відносять телефонну, пейджингову, телеграфну та інші сфери телекомунікації. Останнім часом на міжнародному ринкуінформаційних та рекламних послуг активно використовується Інтернет.
Транспортні послуги – це специфічний товар міжнародної торгівлі, якийзабезпечує переміщення товарів і людей. Залежно від виду транспорту розрізняють морське, річне, повітряне, залізничне й автомобільне сполучення.
Налагоджена система транспортного сполучення через державний кордон є важливою умовою ефективного розвитку зовнішньоекономічних зв’язків в Україні.
Об’єктами адміністративних правопорушень у сфері ЗЕД є також цінні папери, до яких відносяться акції, облігації, казначейські зобов’язання, сертифікати, векселі, приватизаційні папери.
Акції найбільш часто є об’єктами протиправних посягань, а оскільки порівняно легко доступна їх купівля і оплачуються як в гривнях так і у іноземній валюті відповідно статуту акціонерного товариства.
Облігації зовнішньоекономічних державних позик, казначейські зобов’язання України розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов’язання України відшкодувати їх вартість з виплатою доходу. Об’єктами правопорушень вони стають у випадках зловживань в банківській системі та урядових структурах.
Вексель, як платіжний документ в зовнішньоекономічних відносинах в останній час набирає все більшого значення. Врегульований одноманітним законом про переказні векселі і прості векселі, підписаним 7 червня 1930 року у Женеві, він є цінним папером, що містить безумовне абстрактне грошове зобов’язання, і є досить поширеним засобом платежу. Вексель заміняє в платіжних відносинах грошові та інші розрахунки і є приватним для осіб, які мають намір документувати правопорушення. В міжнародних економічних відносинах використовуються також банківські перекази та чеки, купівля та використання іноземної валюти для проведення розрахунків у експортно-імпортних операціях регулюються „Правилами здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України”. затвердженими Національним банком України [73].
Товари і послуги, як об’єкти адміністративних правопорушень, у сфері зовнішньоекономічної діяльності у основному виступають у формі торгівлі металевими трубами, сировиною, металобрухтом, насінням соняшника та іншими товарами, послугами зв’язку, транспорту, у сфері туризму.
Найбільш поширеним об’єктом правопорушень є валюта. Вона є товаром і відповідно до законодавства України вільно купується і продається. Оскільки національна валюта – гривня не має обігу у інших країнах, то суб’єкти правопорушень здійснюють її конвертацію в Україні й іноземну валюту переводять у іноземні банки.
Об'єктивна сторона складу проступку – це зовнішній прояв суспільно шкідливого посягання на об'єкт, що перебуває під охороною адміністративно-правових норм. Відповідно до наукових розробок в галузі теорії держави і права взагалі [77,С.202; 78,С.420;79,С.162-165;80,с.368], і адміністративного права зокрема об'єктивну сторону складу адміністративного правопорушення представляють ознаки, що характеризують зовнішні прояви проступку. Такими ознаками є: а) діяння (дія або бездіяльність); б) шкідливі наслідки діяння; в) причинний зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками; г) місце; д) час; е) обстановка; ж) спосіб; з) знаряддя; і) засоби вчинення проступку. Вказані ознаки теорія адміністративного права поділяє на обов'язкові і факультативні.
Основною і обов'язковою ознакою об’єктивної сторони є протиправне діяння. Щодо інших ознак, то у позиціях учених, як відмічає В.К. Колпаков, виявляються відповідні розбіжності. Аналіз точок зору науковців відносно цієї проблеми дозволяє окреслити два основні підходи до неї.
Згідно першого підходу, крім діяння обов'язковими є деякі інші ознаки. Це зокрема місце, час, наслідки вчинення проступку. Цієї точки зору дотримуються І.Голосніченко, Л. Біла, О. Миколенко виходячи з того, що названі ознаки притаманні будь-якому правопорушенню, так як будь-яке правопорушення вчиняється у відповідному місці, у відповідний час і заподіює відповідну шкоду.
Згідно другого підходу обов'язковою ознакою є лише протиправне діяння, усі ж інші ознаки слід віднести до факультативних. Цієї точки зору відносно об'єктивної сторони складу адміністративного проступку дотримуються С.Гончарук, В.Зуй, В. Колпаков [81,С.245].
Якщо проаналізувати адміністративно-деліктне законодавство, то слід зазначити, що законодавець в одних випадках застосовує деталізований опис діяння шляхом вказівки на додаткові його ознаки (шкідливі наслідки діяння; причинний зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками; місце; час; обстановка; спосіб; знаряддя; засоби вчинення проступку); в інших – обмежується стислою характеристикою діяння, тому мабуть слід приєднатись до думки тих науковців, які вважають, що основною і обов'язковою ознакою об'єктивної сторони складу адміністративного делікту є діяння (дія або бездіяльність). Усі інші ознаки (шкідливі наслідки діяння; причинний зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками; час вчинення проступку; місце вчинення проступку; спосіб вчинення проступку; засоби вчинення проступку) є факультативними.
Діяння (дія або бездіяльність) як ознака об'єктивної сторони складу адміністративного деліктує провідна, головна ознака об'єктивної сторони, це стержень, навколо якого групуються інші її ознаки (спосіб, час, місце тощо). Основу кожного діяння фізичної особи становить свідомий рух тіла, а найчастіше – система елементарних вчинків або навіть певна діяльність її.
На думку В.Колпакова, механізм, за яким формується діяння, виглядає, як ланцюжкова послідовність: а) впливу на людину зовнішніх чинників; б) відбиття цього впливу у свідомості у вигляді почуттів, думок, спонукань; в) зовнішніх і внутрішніх вольових проявів. Він констатує, що одним з основоположних принципів адміністративного права є відповідальність тільки за об'єктивовану поведінку людини, тобто за її діяльність або бездіяльність, а думки та наміри, що не набули вираження поза нею, не можуть розглядатися як підстави для правової оцінки. Законодавець, забороняючи ті чи інші діяння, описує у редакціях статей їх зовнішні прояви як ознаки, що їх характеризують, це можуть бути розкрадання, торгівля, пияцтво, придбання, зберігання, використання, ухилення, управління тощо [81, C.245-246 ].
Само по собі протиправне діяння може бути простим або ж складним.
Просте являє собою єдину дію або короткочасну бездіяльність, єдиний короткочасний акт протиправної поведінки.
Складне діяння складається з кількох самостійних дій, чи розтягнуте в часі, чи ж вчинюється групою осіб. Теорія і законодавець обгрунтовуюють і закріплюють такі різновиди складних діянь, які караються у адміністративному порядку це: а) з двома різними діями; б) такі, що складаються з альтернативних дій; в) збірні; г) тривалі; ґ) такі, що продовжуються.
Проступок з двома різними діями утворює єдність двох самостійних дій, тому вчинення тільки однієї, передбаченої законом дії складу адміністративного делікту, у цьому разі не створює.
Проступок, що складається з альтернативних дій, передбачаєвчинення різних дій, перерахованих в одній частині статті закону.
Збірний проступок –це проступок, склад якого сформовано з порушень заборон, приписів, вимог, що містяться в інших правових актах, на які посилається відповідна стаття законодавства про адміністративні правопорушення.
Збірні проступки мають деяку схожість з проступками, що складаються з альтернативних дій. Але для описання збірних проступків і проступків, що складаються з альтернативних дій, законодавець застосував різні засоби юридичної техніки. Так, адміністративні проступки є бланкетними, тобто відсилають до інших нормативних актів, у яких містяться додаткові ознаки об'єктивної сторони. Адміністративні проступки, що складаються з альтернативних дій також посилаються на інші нормативні акти, але усі ознаки об'єктивної сторони містяться у основному нормативному акті, як правило, у КУпАП, що визначає протиправне діяння[82].
Проступок, що триває,розпочавшись з будь-якої протиправної дії чи бездіяльності, здійснюється потім безперервно шляхом невиконання обов'язку. Початковим моментом такого діяння може бути як активна дія, так і бездіяльність, причому винний або не виконує конкретно покладений на нього обов'язок, або виконує його не повністю, не належним чином, і його поведінка оцінюється як бездіяльність щодо цього обов'язку.
Проступок, що продовжується,передбачає низку тотожних, тісно пов'язаних між собою вчинків, сукупність яких законодавець розцінює як єдине правопорушення. У цьому випадку адміністративний делікт, що продовжується, складається з окремих діянь, що віддалені одне від одного в часі, але цілком збігаються за основними юридичними ознаками: формою вини; метою до якої прагне суб'єкт; місцем і характером та інше. Між цими діяннями існує тісний внутрішній зв'язок.
Діяння з ознаками адміністративного правопорушення може бути закінченим і незакінченим (перерваним з тих чи інших причин).
Під причинним зв'язком між діянням і його шкідливими наслідками як ознакою об'єктивної сторони складу адміністративного деліктурозуміють об'єктивно існуючу залежність між: шкідливим наслідком і самим діянням, тобто вчинені протиправні діяння призвели до виникнення соціально небажаних наслідків, які є шкідливими для особи, суспільства, держави. Ця залежність виражається у тому, що саме протиправне діяння породжує шкідливий наслідок. Причому слід зазначити, що причинний зв'язок може бути очевидним, а може бути таким, що потребує доказування.
Шкідливі наслідки діяння як ознака об'єктивної сторони складу адміністративного деліктує факультативною ознакою об'єктивної сторони складу адміністративного делікту. У термін „наслідки” законодавець вкладає об'єктивований результат впливу суб'єкта на об'єкт. Такий результат може бути позитивним, тобто може відповідати соціальним інтересам і потребам, але може бути й негативним, тобто таким, що суперечить інтересам особи, суспільства, держави. Спричинення шкоди (збитків) соціальним цінностям – один з тих негативних наслідків, що є у сфері життєдіяльності людини, тому шкідливі наслідки є результатом небажаних діянь суб'єкта щодо об'єктів з визначеною соціальною цінністю. Якщо такі об'єкти перебувають під правовим захистом, то небажані діяння суб'єкта розцінюються як правопорушення.
У адміністративному праві відносно наслідків іноді застосовують термін „результат” проступку, який визначають, як ті негативні зміни, які настають після протиправних діянь щодо об'єкту посягання – суспільних відносин, що охороняються.
У адміністративно-деліктному законодавстві під шкідливими наслідками розуміються спричинені адміністративним проступком негативні зміни у об'єкті, що захищається адміністративно-правовими нормами, які знайшли зовнішній вираз у пошкодженні чи протиправному заволодінні, зменшенні певним особистим майном власника чи майнового блага.
Шкідливі наслідки притаманні будь-якому адміністративному проступку. На це прямо вказують тексти статей КУпАП [82]. Вони можуть прямо називатися у законі і виступати як компонент складу проступку. У той же час законодавець може сформулювати диспозицію статті без прямого визначення шкідливих наслідків.
За характером заподіяного впливу, що спричиняє шкоду, наслідки поділяють на: а) матеріальні і б) нематеріальні.
Матеріально шкідливі наслідки об'єктивуються у вигляді майнової шкоди, яка вважається як реальні збитки або як упущена вигода (позитивна шкода, неодержані доходи), і фізичної шкоди. Для вимірювання матеріальних шкідливих наслідків, що об'єктивуються у вигляді майнової шкоди, законодавець застосовує натуральні, вартісні, медико-біологічні, фізико-хімічні параметри.
Нематеріальні шкідливі наслідки об'єктивуються у вигляді моральної, соціальної, політичної та організаційної шкоди.
Час і місце вчинення адміністративного правопорушення як ознаки об'єктивної сторони його складу передбачає, щокожне явище реального буття існує в часі і просторі. Виникнення адміністративного проступку у часі й просторі є його важливими ознаками. У ряді ситуацій законодавець їх вводить у конструкцію охоронної адміністративно-правової норми як обов’язкових кваліфікаційних ознак. Коли у законодавця виникає необхідність ввести до складу адміністративного проступку „час”, як конструктивну ознаку, він ураховує форму діяння, де діяння вчиняється у формі дії, то ознака „часу” – момент вчинення проступку. Якщо ж йдеться про діяння, що вчиняється у формі бездіяльності, то ознака часу – термін, якийсь заздалегідь обумовлений період, після закінчення якого бездіяльність стає проступком.
Вчинення правопорушення у просторі визначається через прив’язку до місцевості, де вчиняється дія чи бездіяльність. Як правило, місце, як конструктивна ознака, фігурує у складі як: а) територія, де діють особливі правила поводження; б) споруда; в) установа; г) транспортний засіб.
У певних випадках законодавець вводить до складу як конструктивну ознаку спосіб вчинення проступку.
Спосіб – це форма, у якій виражається протиправне діяння. Йому притаманні: порядок; метод; послідовність діяння; прийоми застосовані правопорушником. У цілому ряді випадків законодавцем вводиться, що для вчинення конкретних дій або конкретної діяльності необхідно дістати дозвіл (згоду) органів виконавчої влади. Такий дозвіл (згода) є конструктивною ознакою об'єктивної сторони для деяких складів адміністративних проступків. Зокрема, підприємницька зовнішньоекономічна діяльність без державної реєстрації тягне за собою адміністративну відповідальність.
Засоби, що використовуються при вчиненні адміністративного проступку, як ознака об'єктивної сторони його складу– цезокрема, самовільне використання з корисливою метою транспортних засобів; застосування засобів вимірювання, що мають відхилення від гранично допустимих значень, для використання результатів вимірювань у сферах, що підлягають державному нагляду.
Однією з поширених ознак об'єктивної сторони адміністративного делікту є вживання законодавцем у конструкції правової норми такого поняття як „інша особа”, тобто особа, яка у тій чи інший формі вступає у відносини з правопорушником. Серед „інших осіб” чинне законодавство про відповідальність за вчинені адміністративні правопорушення розрізняє: по-перше, представників органів держави, які мають виконавчо-розпорядчі повноваження; по-друге, потерпілих, по-третє, учасників правопорушення; по-четверте, правопорушників.
Законодавство про відповідальність за вчинені адміністративні правопорушення не утримує загальних норм щодо співучасті, у яких би вирішувалося питання про детермінацію відповідальності кількох осіб, які умисно і спільно вчинили адміністративний проступок. Однак слід звернути увагу на ст. 35 КУпАП [82], де йдеться про „обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення”, де однією із обставин, що обтяжують відповідальність за вчинення правопорушення, є вчинення його групою осіб. Проте будь-які ознаки, які б фіксували у конструкції адміністративно-правової норми вказівки відносно групового вчинення правопорушення (спільне, умисне, з розподілом ролей, участь у правопорушенні двох або більше осіб тощо) у нормативному порядку не закріплюються.
Разом з тим у кількох статтях Особливої частини КУпАП [82]є норми, що регулюють відповідальність за групове правопорушення і містять низку конкретних ознак такого правопорушення. Саме вони дають можливість зробити висновок про те, що адміністративно-деліктному праву відома як проста співучасть, так і складна (з розподілом ролей). Вчинення проступку групою осіб як кваліфікуючу ознаку складу, законодавець використовує також у статтях КУпАП [82]„Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України” [81;80;79;82;83;84].
Таким чином об’єктом протиправних діянь у сфері ЗЕД які охороняються адміністративно правовими нормами є суспільні відносини пов’язані з здійсненням зовнішньоекономічної діяльності та відносини пов’язані з процесом переміщення через митний кордон товаро-матеріальних цінностей, валют послуг та робочої сили.
Об’єктивну сторону адміністративного правопорушення у сфері ЗЕД складає зовнішній прояв суспільно шкідливого посягання, як на процедуру здійснення самої ЗЕД та здійснення заборонених законодавством її видів, а також здійснення протиправних операцій пов’язаних з перетином митного кордону товаро-матеріальними цінностями, валютою, послугами та робочою силою.
2.3. Суб’єктивні елементи складу адміністративного правопорушення, що вчиняється у сфері ЗЕД
Досліджуючи суб’єкт, що вчиняє адміністративні правопорушення у сфері здійснення зовнішньоекономічної діяльності, як обов’язкову складову правопорушення, автор, виходячи з того, що вияснення його правового положення дасть можливість обґрунтувати механізм застосування адміністративно-правових заходів попередження, припинення правопорушень у сфері ЗЕД та притягнення до відповідальності осіб, що вчинили адміністративні правопорушення
Окремим аспектам діяльності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності приділялась увага у роботах таких вітчизняних вчених як М. Азарова, В.Білоуса, Б. Горбанського, В. Дадалко, О. Данілова, О. Пернарівського, С.Фомічина та інших, цю проблему у своїх роботах у іншому ракурсі розробляли такі російські нуковці як Ю.Бахранов, Д. Денілс, В. Глухов, С.Попов, С. Радеба, Е. Рубинська, Л. Стровський та ряд інших.
Автор поставив за мету проаналізувати правове положення суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності і особливо порядок їх створення, що дасть можливість уяснити сутність протиправних діянь, пов’язаних з порушенням адміністративного законодавства, та протидії їх виникненню і вчиненню.
В законодавстві відсутнє визначення суб’єкта цивільно-правових відносин. Не було його ні в Цивільному кодексі 1922 року, ні в аналогічному кодексі 1963 року, як дефініції немає його поняття і в нині діючому Цивільному кодексі України. У ст. 2 вказаного кодексу законодавець закріплює, що учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, а також держава Україна, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права [3].
У теорії цивільного права суб’єкт правовідносин визначається наступним чином: це особи, які є учасниками цивільно-правових відносин і тому вони називаються суб’єктами”[85, С. 79].
Правничий словник [49,С. 662-663]визначає, що суб’єкт права – це фізична чи юридична особа, яка може відповідно до закону мати і реалізовувати безпосередньо або ж через представників свої юридичні права чи обов’язки (правасуб’єктивностів). Суб’єкт права – необхідний елемент правовідносин в усіх галузях права, хоча в кожній із них положення їх суб’єктів мають відповідну специфіку. Так, у цивільних правовідносинах фізичні особи це: громадяни держави; іноземці; особи без громадянства. Причому як юридичні особи виступають комерційні і некомерційні організації. Третій вид суб’єктів цивільних правовідносин складає держава, державні органи та органи місцевого самоврядування.
У Господарському кодексі наступним чином формулюється поняття суб’єкта господарських правовідносин, як учасника відносин у сфері господарювання. Ними є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють, щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності [2, ст. 55, 378].
Більш чіткіше, на наш погляд, визначення суб’єкта правовідносин, але вже не взагалі, а зокрема, як суб’єкта ЗЕД, дає Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”[5].Відповідно до статті 3 цього Закону суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
— фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;
— юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;
— об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
— структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
— спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
— інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.
Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно з частиною четвертою статті 2 цього Закону і законами України.
Таке широке коло суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності потенційно може зумовлювати вчинення ними адміністративних правопорушень у цій сфері.
Відповідно до Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15 травня 2003року, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців — засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру [86].
Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Ті фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно зі ст. 58 Господарського кодексу України. Фізичні ж особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, у якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.
За даними держкомстату України в 2003 році експортною діяльністю займалося 1012, а імпортною 1675 фізичних осіб [21].
Фізичні особи, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність та має ідентифікаційний номер, подають Державному реєстратору за місцем проживання відповідно до ст.42 даного закону заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця, копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів, документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи – підприємця, нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю[86].
Відповідно до ст.5 вищеназваного законудержавна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи — підприємця.
Органам державної реєстрації забороняється вимагати від суб'єктів підприємницької діяльності додаткові документи, не передбачені законодавством.
Державна реєстрація фізичної особи-підприємця проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше двох робочих днів, а юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб’єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної особи – платника податків та інших обов’язкових платежів. За порушення термінів реєстрації та вимогу подання для реєстрації документів, не передбачених законом, посадові особи несуть адміністративну відповідальність згідно із законодавством[86].
Відповідно до ст.26 даного закону державний реєстратор у день державної реєстрації юридичної особи зобов'язаний передати відповідним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи. Підставою для взяття юридичної особи на облік в органах статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування є надходження до цих органів відомостей з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи. Свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності та копія документа, що підтверджує взяття його на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-яких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підприємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встановлюється Національним банком України[86].
Повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках суб'єкт підприємницької діяльності зобов’язаний направити державному податковому органу, в якому він обліковується як платник податків і зборів (обов’язкових платежів). Таке повідомлення протягом трьох робочих днів з дня відкриття або закриття рахунку (включаючи день відкриття або закриття) подається особисто або направляється на адресу відповідного державного податкового органу з повідомленням про вручення. Форма і зміст повідомлення про відкриття або закриття рахунків у банках встановлюється центральним податковим органом України.
У разі зміни назви, організаційно-правової форми суб’єкта підприємницької діяльності, а також форми власності суб’єкти підприємницької діяльності у місячний термін з моменту настання зазначених змін зобов'язані подати документи для перереєстрації.
Відповідальність за відповідність чинному законодавству установчих документів, що подаються для проведення реєстрації, несе власник (власники) або уповноважені ним органи, які подають документи для реєстрації суб’єкта підприємництва.
У разі зміни місцезнаходження юридичної особи, зміни місця проживання фізичної особи — підприємця, якщо нове місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи — підприємця розташоване на території іншої адміністративно-територіальної одиниці, утворення, зміни меж або ліквідації адміністративно-територіальної одиниці, державний реєстратор протягом десяти робочих днів з дати державної реєстрації зміни місцезнаходження юридичної особи, зміни місця проживання фізичної особи — підприємця зобов'язаний передати за описом реєстраційну справу державному реєстратору за новим місцезнаходженням юридичної особи або за новим місцем проживання фізичної особи — підприємця.
Скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду (господарського суду).
Скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності здійснюється органом державної реєстрації за наявності ліквідаційного балансу, складеного і затвердженого згідно із законодавством, та інших документів, що підтверджують проведення заходів щодо ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності як юридичної особи, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, шляхом виключення його з Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики, органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Пенсійного фонду України про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності
Скасування державної реєстрації позбавляє суб'єкта підприємницької діяльності статусу юридичної особи і є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.
Відмову в державній реєстрації може бути оскаржено в судовому порядку. У разі, коли власником (власниками) суб'єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом [86].
Установчі документи не повинні містити положень, що суперечать законодавству.
Установчі документи подаються до органу державної реєстрації оформлених в установленому порядку.
Орган державної реєстрації після перевірки наведених у реєстраційній картці відомостей та комплектності пакета документів формує реєстраційну справу суб'єкта підприємницької діяльності і фіксує дату надходження документів у журналі обліку реєстраційних справ та письмово повідомляє про це заявника шляхом видачі (надіслання) довідки, яка підписується представником органу державної реєстрації, відповідальним за прийняття документів, і засвідчується штампом цього органу.
Орган державної реєстрації несе відповідальність за комплектність та зберігання реєстраційної справи.
Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи та державної реєстрації. Відповідно до даних Державного комітету статистики України в 2003 році експортною діяльністю займалося 13406, а імпортом 19843 суб’єктів [21].
Відповідно до ст.24 даного закону,для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи:
заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
примірник оригіналу або нотаріально посвідчену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;
два примірники установчих документів;
документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.
2. У разі, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.
3. У випадках, що передбачені законом, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається (надсилається) копія рішення органів Антимонопольного комітету України або Кабінету Міністрів України про надання дозволу на узгоджені дії або на концентрацію суб'єктів господарювання.
4. У разі державної реєстрації юридичної особи, для якої законом встановлено вимоги щодо формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу), крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ, що підтверджує внесення засновником (засновниками) вкладу (вкладів) до статутного фонду (статутного або складеного капіталу) юридичної особи в розмірі, який встановлено законом.
5. У разі державної реєстрації відкритих акціонерних товариств крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається звіт про проведення підписки на акції, який засвідчено Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України.
6. У разі державної реєстрації фермерського господарства крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається копія Державного акта на право приватної власності засновника на землю або копія Державного акта на право постійного користування землею засновником, або нотаріально посвідчена копія договору про право користування землею засновником, зокрема на умовах оренди.
7. У разі державної реєстрації юридичної особи, засновником (засновниками) якої є іноземна юридична особа, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні її місцезнаходження, зокрема витяг із торговельного, банківського або судового реєстру, який відповідає вимогам частини шостої статті 8 цього Закону.
8. Державному реєстратору забороняється вимагати додаткові документи для проведення державної реєстрації юридичної особи, якщо вони не передбачені частинами першою — сьомою цієї статті.
9. Якщо документи для проведення державної реєстрації юридичної особи подаються засновником юридичної особи, державному реєстратору додатково пред'являється його паспорт.
Якщо документи для проведення державної реєстрації юридичної особи подаються особою, уповноваженою засновником (засновниками) юридичної особи, державному реєстратору додатково пред'являється її паспорт та надається документ, що засвідчує її повноваження.
10. Документи, які подані для проведення державної реєстрації юридичної особи, приймаються за описом, копія якого в день надходження документів видається (надсилається рекомендованим листом) засновнику або уповноваженій ним особі з відміткою про дату надходження документів.
Дата надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи вноситься до журналу обліку реєстраційних дій.
Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності – юридичної особи на дату державної реєстрації може бути місце проживання одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, яка підтверджується договором, що передбачає передачу засновнику у власність або користування приміщення, частини приміщення (договір купівлі-продажу, міни, дарування, оренди, лізингу, безоплатного користування майна, про спільну діяльність, установчий договір тощо).
Якщо засновником (одним із засновників) суб'єкта підприємницької діяльності є юридична особа, державна реєстрація її підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію.
Іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію у країні місцезнаходження (витяг із торгівельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ повинен бути засвідчений згідно із законодавством країни його видачі, перекладений українською мовою та легалізований у консульській установі України, якщо міжнародними договорами, у яких бере участь Україна, не передбачено інше. Зазначений документ може бути також засвідчено у посольстві відповідної держави в Україні та легалізовано в МЗС України.
Відповідно до законодавства України іноземним суб’єктами господарської діяльності визнаються суб’єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України, цивільну правоздатність відповідно до Цивільного кодексу України [3]. Сторони, які знаходяться в договірних відносинах по купівлі-продажу товарів або наданню різного роду послуг в міжнародній діловій практиці називаються контрагентами. Іноземних контрагентів, що виступають на світовому ринку, в залежності від цілей і характеру діяльності можливо поділити на чотири категорії: 1) фірми; 2) союзи підприємців; З) державні органи (міністерства і відомства) і організації; 4) міжнародні економічні організації системи ООН.
Переважна частина міжнародних комерційних операцій здійснюється фірмами.
Термін „фірма” застосовується у світовій практиці для умовної назви контрагента, що переслідує комерційну мету. Під фірмою розуміють підприємство, що здійснює господарську діяльність в галузі промисловості, торгівлі, будівництва, транспорту, сільського господарства з метою отримання прибутку. Кожна фірма присвоює собі визначене фірмове найменування, під яким вона реєструється у торговому реєстрі своєї країни. Фірмове найменування може містити ім’я і прізвище одного або кількох власників фірми, відображати характер діяльності фірми або містити і те і інше. Найменування фірми зазначається на бланках листів, рахунків, печатці, вивісці, в товарному знаку, рекламі Фірмове найменування обов’язково повинно містити вказівку на правовий статус фірми. Наприклад, в найменуванні фірми, що є акціонерним товариством, обов'язково повинні міститися слова „акціонерне товариство”.
Діючі на світовому ринку фірми розрізняються за видом господарської діяльності і за операціями які вони вчиняють, за правовим статусом, за характером власності, за приналежністю капіталу і контролю, за сферою діяльності.
Союзи підприємців– це об’єднання окремих груп бізнесменів. Від фірм вони відрізняються перш за все тим, що метою їх діяльності не є отримання прибутку, а представництво інтересів груп бізнесменів, що входять до них в урядових органах і сприяння приватним підприємцям в розширенні їх експорту.
Союзи підприємців утворюються у формі асоціацій, федерацій, рад, спілок тощо. У залежності від характеру об'єднання розрізняють союзи галузеві, об’єднуючі бізнесменів одної галузі промисловості, спілки підприємців по роду діяльності. Формально союзи підприємців не переслідують мети впливати на ринок і ціни. Однак насправді вони виконують функції картелів, в ряді випадків не тільки диктуючи і розділяючи сфери впливу, але і втручаючись у питання виробництва шляхом встановлення квот для учасників союзів. Так, асоціації і федерації звичайно регулюють не тільки ціни, а й кількість товару, яку фірма, що входить до них, може запропонувати у відповідь на запит іноземних покупців. Якщо встановлена цій фірмі експортна квота не покриває всієї на запит кількості, то за вказівкою асоціації іноземній фірмі пропонують інших постачальників. Деякі асоціації розробляють обов'язкові для своїх членів форми типових контрактів.
Більша частина союзів підприємців не здійснює безпосередньо міжнародні комерційні операції і, відповідно, не виступає на зовнішньому ринку у якості контрагентів. Але в ряді країн, зокрема, в Скандинавських країнах, галузеві союзи підприємців не тільки здійснюють у великих об’ємах міжнародні операції за дорученням фірм учасників, а часто виступають єдиними постачальниками окремих видів товарів на зовнішній ринок, маючи монопольне право на експорт. Наприклад, у Фінляндії монопольне право на експорт продукції лісопаперової промисловості надане чотирьом союзам підприємців: союзу фінських фабрик, що обробляють папір і картон („Конверта”), союзу фінських картонних фабрик, союзу власників лісопильних заводів, союзу власників підприємств, що виробляють комплекти для ящиків. У Швеції і Норвегії експорт продукції целюлозно-паперової промисловості також здійснюється через об’єднання відповідних виробників, яким, однак не надане монопольне право [87]. .
Державні органи(міністерства і відомства) і організації відносяться до третьої категорії контрагентів, що виступають на світовому ринку. На відміну від державних фірм вони звичайно не переслідують комерційної мети. В господарських операціях на світовому ринку приймають участь лише ті міністерства і відомства, яким дано на це спеціальний дозвіл уряду даної країни. Наприклад, в США правом виходу на зовнішні ринки користується Управління державним майном (Дженерал сервіс адміністрейшин), яке проводить закупки і розпродаж стратегічних матеріалів, а також здійснює на зовнішньому ринку продаж срібла із запасів уряду США. В Англії цим правом користується Міністерство торгівлі і промисловості, в Індії – Міністерство оборони, Міністерство сільського господарства через яке здійснюється близько 90 % імпорту сільськогосподарської продукції. Найбільше число державних організацій, що користуються правом виходу на зовнішні ринки, у країн, що розвиваються, та стали на шлях незалежного розвитку. Наприклад, в Аргентині експорт зерна здійснюється через національний комітет по зерну, м’яса – через Національний комітет по м’ясу (обидва монопольного права не мають). Значне число державних органів має право виходу на зовнішні ринки також в Алжирі, Шрі-Ланці та в інших країнах, що розвиваються [56]. .
У більшості випадків безпосередніми виконавцями проектів виступають інші спеціалізовані організації системи ООН: ЮНІДО, ЮНКТАД, ЮНЕП (програма ООН по охороні навколишнього середовища), ЮНЕСКО, ФАО, МОП (Міжнародна організація праці). Ці організації виконують проекти на підставі субпідрядів, тобто контрактів, укладених зі спеціалізованими інжиніринговими фірмами на весь комплекс послуг, що надаються при будівництві о6׳єктів під ключ. Збудований за рахунок коштів ООН об’єкт передається уряду країни, який отримує технічну допомогу на погоджених умовах раніше.
Слід відмітити, що відповідно до ст. 5 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" [5], усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які види ЗЕД прямо не заборонені законами України незалежно від форми власності та інших ознак. Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно Господарського кодексу України [2]. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають вказане право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Господарським кодексом. Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають вказане право, якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законами держави, у якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи. Треба зазначити, що при визначені права того чи іншого су6׳єкту зовнішньоекономічної діяльності на здійснення такої діяльності необхідно враховувати ту обставину, що деякі види зовнішньоекономічної діяльності підлягають ліцензуванню і квотуванню відповідно до ст. 16 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” [5], тому суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності, що займається тим видом діяльності, що підлягає ліцензуванню, необхідно мати спеціальний дозвіл – ліцензію, яка видається на підставі положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, який одержав від цієї діяльності у власність кошти, майно, майнові і немайнові права та інші результати, має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними на свій розсуд.
Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника у будь-якій оплатній або неоплатній формі без його згоди забороняється, за винятком випадків, передбачених законами України.
Здійснення видів зовнішньоекономічної діяльності за межами України підлягає також регулюванню законами відповідних держав. Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно з законами цих держав. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності також мають право на участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.
Іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрацію зазначених представництв здійснює Міністерство економіки протягом шістдесяти робочих днів з дня подання іноземним суб’єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України необхідно подати:
– заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складається у довільній формі;
– виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб'єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору;
– довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок подавця;
– довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб'єкта господарської діяльності.
Документи, зазначені вище, мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності з них стягується плата у розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, і який не повинен перевищувати фактичних витрат держави, пов’язаних з цією реєстрацією.
У разі відмови Міністерством економіки України зареєструвати представництво іноземного суб'єкта господарської діяльності або неприйняття рішення з цього питання у встановлений шістдесятиденний строк, іноземний суб'єкт господарської діяльності може оскаржити таку відмову в судових органах України. Забороняється вимагати від іноземного суб’єкта господарської діяльності повторної реєстрації (перереєстрації) раніше зареєстрованого представництва на території України.
У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси чи оголошення іноземного суб’єкта господарської діяльності неплатоспроможним або банкрутом його представництво на території України зобов’язане повідомити про це Міністерство економіки України у семиденний строк.
Господарська, у тому числі зовнішньоекономічна діяльність іноземних суб'єктів господарської діяльності на території України, регулюється законами України щодо порядку здійснення іноземними особами господарської діяльності на території України. У разі, якщо зазначена діяльність пов'язана з іноземними інвестиціями, вона регулюється відповідними законами України.
Підводячи підсумки викладеного, слід відмітити, що суб’єкти, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльності і вчинили адміністративні правопорушення у правовому відношенні особливо не відрізняється від суб’єктів, що вчиняють адміністративні проступки у сфері внутрішньогосподарської діяльності. Відмінністю їх є лише діяльність, пов’язана з реєстрацією. Відповідно до законодавства такими суб’єктами є фізичні та юридичні особи, об’єднання фізичних і юридичних осіб, структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, спільні підприємства, Україна в особі її органів.
Досить значне коло суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, правова недосконалість їх регулювання та недоліки у діяльності контролюючих і правоохоронних органів дає можливість суб’єктам ЗЕД скоювати адміністративні правопорушення.
Порівняно простий і доступний порядок створення і реєстрації суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності відіграє в даному випадку негативну роль. Якщо при цьому врахувати ще таке кримінальне правопорушення як хабарництво, то стає очевидним можливість вчинення адміністративних правопорушень.
Автор не стоїть на тій точці зору, що необхідно ускладнити порядок реєстрації спільних підприємств з іноземними суб’єктами. Бюрократії вистачає і при нинішньому порядку реєстрації. Він підтримує висловлювання тих, хто пропонує передати реєстрацію суб’єктів у правоохоронні або інші органи, які володіють інформацією або можуть оперативно перевірити через свої можливості наявність необхідних матеріальних ресурсів у іноземного суб’єкта для створення спільного підприємства.
Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення полягає у тому, як з боку психічного стану ставиться суб'єкт ЗЕД до вчиненого ним протиправного діяння (дії або бездіяльності).
Основною ознакою, ядром суб'єктивної сторони складу є вина. Встановлення вини є завдання аналізу суб'єктивної сторони адміністративного правопорушення, вчиненого у сфері ЗЕД.
Так, у КУпАП зафіксовано, що адміністративний проступок – це діяння винне, а тому, відсутність у діянні суб’єкта ЗЕД вини означає відсутність у його діянні суб'єктивної сторони і відповідно складу правопорушення взагалі. [82].
Вина це поняття родове, вона охоплює дві можливі форми стану психіки суб’єкта правопорушення, що осуджується: умисел і необережність. Тільки умисне або необережне ставлення до свого протиправного поводження може осуджуватися, тільки у цих двох формах може існувати вина.
Згідно з положеннями, зафіксованими у КУпАП, проступок визнається умисним, якщо особа, яка його вчинила: а) усвідомлювала протиправний характер свого діяння, передбачала його шкідливі наслідки, бажала настання цих наслідків; б) усвідомлювала протиправний характер свого діяння; передбачала його шкідливі наслідки; свідомо допускала настання цих наслідків. Таким чином, закон називає два елементи умислу: по-перше, прямий; по-друге, непрямий [82].
У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що більшість складів адміністративних деліктів є формальними і у них не описується така ознака, як настання шкідливих наслідків чи заподіяння правопорушником збитку. Це положення зумовлене різними обставинами: в одних випадках збиток очевидний; у інших його складно визначити (обчислити) і законодавець не вважає за потрібне обтяжувати правозастосовувачів установленням складу цієї ознаки; а ще існування шкідливих наслідків конкретного діяння взагалі проблематичне, хоч шкода від маси аналогічних правопорушень є очевидна.
У формальному складі обсяг об'єктивної сторони вичерпується переліком ознак діяння й обставин його здійснення і від винного можна вимагати усвідомлення, розуміння лише тих обставин, що названі у складі, але не передбачення шкідливих наслідків і, тим більше, бажання їх настання. При вчиненні адміністративних проступків із формальним складом проявляється зумисне ставлення правопорушника у протиправності дій і бажанні їх свідомо вчиняти (у навмисності протиправного поводження). Але у деяких статтях КУпАП умисел законодавцем прямо зазначається як ознака складу проступку. У багатьох же інших статтях умисел,як необхідна ознака складу, зауважується, хоч у редакціях статей цей термін не використовується.
З урахуванням зазначеного, слід відмітити, що досить значна кількість адміністративних проступків, що вчиняються у сфері ЗЕД навмисно.
Формою вини також є і необережність, визначення якої дається у КУпАП. [82]. У ній зафіксовано, що проступок визнається необережним, якщо особа, що його вчинила: а) передбачала настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення; б) не передбачала настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити.
поняття необережність трактується як необачність, самовпевненість, легкодумство, недбалість, неощадливість, необдуманість і т. ін.
Вину у формі необережності в адміністративно-деліктному праві поділяють на два види. Це легковажна самовпевненість і недбалість.
Самовпевненість характеризується законодавцем як передбачення можливості настання шкідливих наслідків свого діяння і легковажний розрахунок щодо їх запобігання.
Недбалість полягає в тому, що винний не передбачав шкідливих наслідків, але був зобов'язаний і міг їх передбачити.
Необережна форма вини, як конструктивна ознака складу, використовується в Особливій частині КУпАП рідко.
Конструктивною ознакою складу адміністративного правопорушення в ряді випадків є і підлягає встановленню мети вчинення проступку. Як така, вона є у текстах редакцій деяких статей КУпАП [82]та окремих правових нормах законодавчих актів, що регулюють ЗЕД.
Мета – це результат до якого прагне винний, це ті бажані наслідки, що настають у результаті здійснення правопорушником протиправних діянь. Законодавцем зазначається мета тих протиправних діянь, які вчиняються умисно.
У ряді правових норм, що регулюють ЗЕД, ознаку мети прямо не названо, але вона все одно є у складах проступків. Слід зазначити, що там, де є умисел, обов'язково постає питання мети, хоча вона може бути і не включена до конструктивних ознак складу.
У психіці винної особи в період підготовки і вчинення адміністративного проступку істотне місце має настрій і емоції, спонукання, різного роду переживання.
Ці явища не включаються до конструктивних ознак складу, але у ряді випадків мають юридичне значення. Так, здійснення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу важких особистих чи сімейних обставин визнається обставинами, що пом'якшують відповідальність.
Висновки до другого розділу
1. У сфері зовнішньоекономічної діяльності адміністративні проступки досить часто втручаються у регульовані правом суспільні відносини. Як показує практика та висловлювання науковців, що досліджували вчинення правопорушень у сфері ЗЕД, а також матеріали дослідження, проведене автором, дають підставу говорити про те, що в указаній сфері адміністративні правопорушення вчиняються: при здійсненні експортно-імпортних операцій; при здійсненні бартерних операцій; при здійсненні операцій з давальницькою сировиною; шляхом завищення чи заниження собівартості продукції; шляхом ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів); шляхом вчинення протиправних операції з валютою та відмивання капіталу.
2. Об’єктами зовнішньоекономічної діяльності є суспільні відносини що торкаються регулювання обігу: цінних паперів; валюти; товарів та послуг. Вони є одночасно і об’єктами протиправних посягань з боку осіб, що вчиняють адміністративні правопорушення у сфері здійснення ЗЕД.
3. Об'єктивну сторону складу адміністративного проступку складає зовнішній прояв суспільно шкідливого посягання на об'єкт зовнішньоекономічної діяльності, що перебуває під охороною адміністративно-правових норм, які утримуються в законодавстві, що регулює ЗЕД.
4. Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:
– фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, та ті, що мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;
– юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і, які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні установи, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), у тому числі юридичні особи, майно та капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;
– об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
– структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
– спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
– інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України;
– Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно поточного законодавства. Таким чином суб’єктом який може бути притягнутий до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного делікту може буди делікатно спроможна фізична і юридична особа.
5. Суб'єктивна сторона адміністративного правопорушення полягає у тому, як з боку психічного стану ставиться суб'єкт ЗЕД до вчиненого ним протиправного діяння (дії або бездіяльності).
РОЗДІЛ ІІІАДМІНІСТРАТИВО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ ПРОТИДІЇПРАВОПОРУШЕННЯМ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ У СФЕРІ ЗЕД
3.1. Поняття та сутність адміністративно-правових заходів протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД
Протидія протиправним діянням, що скоюються у сфері ЗЕД посідає важливе місце у діяльності органів, що ведуть боротьбу з такого роду порушеннями і від того наскільки законодавчо врегульований механізм такої діяльності відповідних органів залежить ефективність їх попередження, припинення та виявлення осіб, що вчинили такі правопорушення і притягнення їх до відповідальності Одним із засобів протидії протиправним діянням, що вчиняються в сфері ЗЕД є застосування адміністративно-правових заходів попередження, припинення правопорушень в цій сфері, виявлення осіб, що вчиняють правопорушення у вказаній сфері та притягнення їх до відповідальності.
Толковыйсловарь живого великорусского языка слово «противодействовать» тлумачить як «…перечить, идти против наперекор, мешать чему, кому, стараться уничтожить другое действие…»[ 88, C.572].
Великий тлумачний словник сучасної української мови слово „протидіяти” тлумачитьяк „…спрямовувати дію проти кого, чого-небудь, діяти всупереч комусь, чомусь; спрямовуватись проти іншої дії.”[69, С. 992].
Законодавець при конструюванні окремих норм права в їх редакціях використовує термін „протидія”. Так, наприклад, ст. 206 Кримінального кодексу України названо „Протидія законній господарській діяльності”. Розкриваючи сутність цього протиправного діяння в диспозиції дається наступне визначення – протиправна вимога припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальну шкоду або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю поєднана з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодження чи знищення їхнього майна за відсутністю ознак вимагання є кримінально карним проступком” [89].
Термін „протидія” вживається і в Кодексі України про адміністративні правопорушення, Так, ст. 166–7 має назву „Протидія тимчасовій адміністрації або ліквідації банку”, а ст. 166–9 має назву „Порушення законодавства щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів одержаних злочинним шляхом” [90].
Досліджуючи такі поняття адміністративного права як адміністративно-правові норми, приписи, заборони, дозволи, адміністративний делікт [91, C.43;92,C.35;93, с.105-106]приходимо до висновку, що вони мають місце в законах і інших нормативно-правових актах, які регулюють ЗЕД.
Звертаючись до наукових формулювань цих понять слід зазначити, що В.Колпаков дає їм наступне тлумачення [94, С.56-62]:
адміністративно-правова норма– це обов’язкове правило поведінки, яке встановлюється і охороняється державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління;
приписи – покладання прямого юридичного зобов’язання чинити ті чи інші дії в умовах, які передбачені нормою;
заборони – це покладання прямих обов’язків не чинити тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою;
дозволи– юридичний дозвіл чинити в умовах, передбачених нормою, ті чи інші дії, або утриматися від їх вчинення за своїм бажанням.
Автори посібника „Адміністративне право України” розглядають ще й такі поняття як примус, попередження, припинення та стягнення [95, С. 90-96,].
Адміністративний примусвикористовується як засіб забезпечення й охорони правопорядку у сфері державного управління, виконує каральну функцію. Адміністративний примус як метод управління полягає в психічному, матеріальному або фізичному впливі на свідомість і поведінку людей.
Адміністративний примус застосовується:
• виконавчими органами, уповноваженими на здійснення правоохоронних функцій у сфері державного управління (органами внутрішніх справ, контрольно-наглядовими органами);
• виконавчими органами, що наділені спеціальними повноваженнями по здійсненню адміністративної влади (наприклад, антимонопольний орган має право давати суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання розпорядження про припинення правопорушень антимонопольного законодавства і про усунення їхніх наслідків).
Заходи адміністративного попередження – способи і засоби, спрямовані на попередження та запобігання правопорушенням, обставинам, що загрожують життю і безпеці громадян або нормальній діяльності державних органів, підприємств та організацій. Підставою для застосування заходів адміністративного попередження може служити припущення про намір особи вчинити адміністративне правопорушення або інше протиправне діяння. Адміністративно-попереджувальні заходи носять профілактичний характер і виражаються, як правило, у вигляді певних обмежень і заборон.
До кола заходів адміністративного попередження відносяться:
• перевірка документів (зокрема особистих, на речі, вантаж, транспорт та ін.);
• різні види огляду (особистий, технічний, медичний, санітарний, експертний, митний огляди, а також огляд вантажу, речей тощо);
• введення карантину (під час епідемій, епізоотій та ін.);
Заходи адміністративного припинення – це різновид заходів адміністративного примусу, що застосовуються уповноваженими на те органами чи посадовими особами у передбачених законом випадках і в установленому порядку з метою примусового припинення правопорушень, усунення їх шкідливих наслідків та забезпечення умов для притягнення до відповідальності правопорушників.
До кола заходів адміністративного припинення належать наступні групи примусових заходів:
• особистого характеру (безпосереднього впливу на особу), та інше вимога припинити протиправні дії;
• адміністративного характеру вилучення і затримання речей та документів, транспортних засобів та вантажів, тощо;
• фінансово-економічного характеру, а саме: тимчасове припинення фінансування, кредитування, інвестування; арешт вкладів;
• позбавлення ліцензій та дозволів, тощо.
Адміністративні стягнення– це матеріалізований вияв адміністративної відповідальності, негативний правовий наслідок неправомірної поведінки особи, яка вчинила адміністративний проступок і повинна відповісти за свій протиправний вчинок та понести за це відповідне покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального та фізичного впливу.
Вказані норми адміністративного законодавства стосуються господарської діяльності.
Законодавством гарантується право громадян України і громадян інших держав займатися господарською діяльністю (крім тих категорій громадян, яким Закон забороняє займатися цією діяльністю). Під господарською діяльністю Закон розуміє самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Зовнішньоекономічна діяльність базується на підприємницькій. Отже положення Господарського кодексу стосуються в повній мірі і зовнішньоекономічної діяльності[2]. Аналіз законодавства про ЗЕД дає підстави стверджувати, що однією з мір юридичної відповідальності є адміністративно –правова відповідальність, яка і передбачає застосування адміністративно – правових заходів для здійснення протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД.
Таким чином протидія правопорушенням, що вчиняються у сфері зовнішньоекономічної діяльності – це комплекс правових та організаційних заходів, як застосовуються контролюючими і правоохоронними органами з метою недопущення вчинення противоправних діянь у сфері здійснення ЗЕД, а якщо вони вже вчиняються, то запобігання їх розвитку шляхом припинення, а також виявлення осіб, що їх вчинили і притягнення їх до відповідальності.
Згідно аналізу чинного законодавства слід констатувати, що протидія правопорушенням, які вчиняються у сфері зовнішньоекономічної діяльності з застосуванням адміністративно-правових заходів здійснюється контролюючими та правоохоронними органами шляхом застосування профілактично запобігаючих заходів, заходив адміністративно-правового припинення уже вчинених протиправних діянь та виявлення осіб, що вчиняють протиправні діяння у сфері ЗЕД і притягнення їх до відповідальності.
Дані питання нами розглянуті зокрема в статті адміністративні засоби попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності [96].
3.2. Протидія правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД шляхом їх попередження та припинення
У статті 6 КУпАП [90] передбачено, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, громадські організації, трудові колективи розробляють і здійснюють заходи, спрямовані на запобігання адміністративним правопорушенням, виявлення і усунення причин та умов, які сприяють їх вчиненню, на виховання громадян у дусі високої свідомості і дисципліни, суворого додержання законів України. З цією метою органи місцевого самоврядування, а також місцеві державні адміністрації забезпечують відповідно до Конституції України додержання законів, охорону державного і громадського порядку, прав громадян, координують на своїй території роботу всіх державних і громадських органів по запобіганню керують діяльністю адміністративних комісій та інших підзвітних їм органів, покликаних вести боротьбу з адміністративними правопорушеннями.
КУпАП у ст. 23 також передбачає, що адміністративні стягнення, як міра відповідальності застосовуються з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню адміністративних правопорушень як самим правопорушником, так іншими особами [90].
Як на нашу думку, попередження правопорушень у сфері ЗЕД фінансовими методами є найбільш ефективним, оскільки дозволяє виявити всі способи незаконних операцій обігу коштів і товарів. Такими методами є фінансовий контроль, під яким розуміється діяльність держави та уповноважених нею органів, спрямована на виявлення фінансових порушень і їх припинення.[97, С.420-421].
Як вірно відмічає професор Л.А. Савченко державний фінансовий контроль – це спосіб реалізації фінансової політики держави. Він сприяє створенню умов для фінансової стабілізації. Основною метою державного фінансового контролю є забезпечення інтересів держави. Його основними завданнями є виявлення та попередження правопорушень у фінансовій сфері [98, С. 227-228].
Вона ділить його на державний і недержавний фінансовий контроль. Так, державний фінансовий контроль залежно від правового статусу суб'єктів контролю, їх контрольних повноважень пропонує поділити на такі підвиди: загальнодержавний і відомчий. Загальнодержавний фінансовий контроль може бути парламентським, інституційним, президентським, адміністративним, а відомчий – внутрівідомчим і внутрігосподарським.
Підвидами недержавного фінансового контролю є аудиторський і внутрішній контроль приватних підприємств, комерційних організацій. Перераховані різновиди державного фінансового контролю мають свої особливості. Вони відрізняються за характером і обсягом, формами і методами проведення, юридичними наслідками контролю.
Професор Є. Калюга ділить державний фінансовий контроль на виробничо-технічний, фінансовий і господарський [99, C. 56].
Вважаємо, що більш обґрунтований поділ той, що викладений у монографії Л.А. Савченко [98, С.221-274]. Вона чітко і вірно розкриває його сутність.
Відповідно до Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” розділу [5], держава здійснює регулювання зовнішньоекономічної діяльності і контроль за її проведенням. Державними органами контролю, як вказувалося раніше, є Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Національний банк, Міністерство економіки України, а також органи місцевого управління в межах своєї компетенції. Здійснюють контроль в межах своєї компетенції також правоохоронні органи, до яких відноситься МВС, ДПА, СБУ, митниця та ін.
Згідно із законодавством, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності ведуть бухгалтерський та оперативний облік зовнішньоекономічних операцій, а також статистичну звітність[5, ст. 22]. Для бухгалтерського обліку зовнішньоекономічних операцій вони користуються планом рахунків та інструкцією про його використання, що діють на території України, з відповідними змінами і доповненнями, які відображають специфіку зовнішньоекономічної діяльності, самостійно визначають порядок аналітичного обліку зовнішньоекономічної діяльності, запроваджують відповідні субрахунки, відображають цю діяльність та її результати у своїй річній фінансовій звітності окремо зазначеними показниками:
– у бухгалтерському балансі окремо виділяються кошти (активи), що знаходяться у зовнішньоекономічному обороті, – товари, документи, цінні папери, а також їх джерела (пасиви) – кредити, заборгованість, одержані прибутки тощо;
– у звіті про прибутки та збитки окремо відображаються виручка від зовнішньоекономічних операцій і відповідні витрати. У додатку (коментарі) до річного фінансового звіту даються необхідні пояснення щодо наведених показників зовнішньоекономічної діяльності.
Державній податковій інспекції, крім річного фінансового звіту, надається також інформація про суми сплачених податків на імпорт та експорт – щомісяця, не пізніше 10 числа місяця, що настала за звітним періодом. Національному банку України (або за його дорученням – банку для зовнішньоекономічної діяльності України) надається інформація про суми по обов'язковому розподілу частини виручки в іноземній валюті – чотири рази на рік, не пізніше 15 числа місяця, що настає за звітним періодом.
Банківсько-кредитні установи, що здійснюють кредитування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, мають право на одержання необхідної інформації про фінансовий стан цих суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх платоспроможність згідно з умовами письмових угод про кредитування.
Забороняється вимагати подання статистичної звітності з порушенням встановленого Законом порядку [5,ст. 22]. Відомості, не передбачені державною статистичною звітністю, суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності можуть надаватися на договірній основі органам державного управління або правоохоронним органам на їх вимогу у встановленому законами України порядку.
Аудит зовнішньоекономічної діяльності, відображеної у річних фінансових звітах суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, здійснюється уповноваженими на це незалежними аудиторськими організаціями відповідно до чинних нормативних актів, які регулюють аудиторську діяльність на території України.
Податкова ревізія суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності провадиться органами державної податкової інспекції згідно з її компетенцією не частіше одного разу на рік.
Фінансовий контроль цієї діяльності є основним для попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Він не відрізняється від того ж контролю підприємницької діяльності за виключенням випадків, передбачених статтею 23 цього Закону[5].
Органи державного управління, юридичні, фізичні особи та інші суб'єкти господарської діяльності, яким було надано інформацію, що становить комерційну таємницю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, не мають права розпорядження такою інформацією без дозволу відповідних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності і несуть за це відповідальність згідно законами України.
Фінансовий контроль здійснюють органи управління фінансами держави, дією своїх повноважень у сфері фінансового контролю поряд з виконанням свого основного завдання – управління доходами і видатками держави. Одним із суб’єктів цього контролю є Кабінет Міністрів України, який здійснює контроль за державними фінансами під час безпосередньої практичної реалізації фінансової політики держави, державної політики в галузі ціноутворення і оплати праці, здійснення загальнодержавних і міждержавних економічних програм і, звичайно, під час складання і виконання державного бюджету України і звіту про його виконання тощо.
До суб'єктів фінансового контролю слід віднести Міністерство фінансів України, яке займає особливе місце в системі державного фінансового контролю і здійснює багатогранну контрольну діяльність у процесі формування державного бюджету, а також під час проведення різноманітних перевірок і ревізій. Контроль також здійснюють спеціальні контрольні служби Міністерства фінансів України: державне казначейство України, державна контрольно-ревізійна служба, а також державна податкова служба України. Різновидом державного фінансового контролю є відомчий контроль. Він є продовженням і доповненням державного. Ділиться він на внутрівідомчий і внутрігосподарський.
Фінансовий контроль здійснюється на підставі річних планів контролюючих відомств, які погоджуються з Головним контрольно-ревізійним управлінням. Керівником групи контролерів в кожному окремому випадку призначає відповідне міністерство, відомство іншого центрального органу виконавчої влади. Термін проведення ревізії або перевірки встановлюється законодавче. Він не може перевищувати 30 днів. Продовження цього терміну допускається з дозволу керівника органу, який призначив ревізію або перевірку. Слід зазначити, що у даному випадку Головне контрольно-ревізійне управління виступає не як суб'єкт загальнодержавного, а як суб'єкт внутрівідомчого контролю.
Порядок організації і проведення ревізій і перевірок фінансово-господарської діяльності підприємства, установи й організації визначається інструкціями, затвердженими керівниками міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за погодженням з Головним контрольно-ревізійним управлінням України, яке є головним органом у сфері позавідомчого контролю, оскільки з ним погоджуються плани проведення контролю, інструкції, йому або його територіальним підрозділам на їх вимогу подаються акти ревізій і перевірок.
Окрім Головного контрольно-ревізійного управління відомчий контроль здійснює Національний банк України. Згідно законодавства[32;100], банки повинні створювати службу внутрішнього аудиту, яка відповідно є органом оперативного контролю банку. Ця служба виконує такі функції: наглядає за поточною діяльністю банку, контролює дотримання законів, нормативно-правових актів Національного банку України та рішень органів управління банку; перевіряє результати поточної фінансової діяльності банку: аналізує інформацію та відомості про діяльність банку; професійну діяльність її працівників, випадки перевищення повноважень посадовими особами банку; надає правлінню (раді директорів) висновки та пропозиції за результатами перевірок та виконує інші функції, пов'язані з наглядом та контролем за діяльністю банку.
Служба внутрішнього аудиту має право на ознайомлення з усією документацією банку та здійснює нагляд за діяльністю будь-якого підрозділу банку, але відповідно до зазначеного Закону вона не має владних повноважень щодо операцій, за якими здійснює аудит.
Крім служби внутрішнього аудиту, внутрівідомчий контроль за фінансово-господарською діяльністю банку здійснює ревізійна комісія, яка контролює дотримання банком законів України і нормативно-правових актів Національного банку України; розглядає звіти внутрішніх і зовнішніх аудиторів та готує відповідні пропозиції загальним зборам учасників, а також вносить на загальні збори учасників або спостережній раді банку пропозиції щодо будь-яких питань, віднесених до її компетенції, які стосуються фінансової безпеки і стабільності банку та захисту інтересів клієнтів.
Основним методом фінансового контролю в сфері зовнішньоекономічної діяльності є ревізія суб’єктів цієї діяльності. Її здійснюють контрольно-ревізійна служба відповідно до Закону “Про державну контрольно-ревізійну службу України” [101], Рахункова палата згідно Закону України “Про Рахункову палату” [102]як самостійно (відповідно своїх планів), так і по завданню правоохоронних органів, а також аудиторські організації по завданню правоохоронних органів.
Ревізія походить від латинського слова revisio-перегляд. Досить повне поняття ревізії дає Великий юридичний словник:[103]“Ревізія метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального викриття недостач, розстрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань: основний метод фінансового контролю. Представляє собою найбільш глибокий і повний огляд фінансово-господарської діяльності підприємств, організацій, установ з метою перевірки її законності, правильності і доцільності. Ревізію проводять різні контролюючі органи, а особливо фінансові, а також органи державного управління у відношенні підвідомчих організацій. Ревізії можуть бути проведені як за планом цих органів, так і за вказівкою інших компетентних органів, у тому числі правоохоронних.
Відносно об’єкта перевірки розрізняють ревізію документальну, фактичну, повну, вибіркову. За організаційними ознаками вона може бути плановою (передбаченою відповідними органами) і позаплановою (призначеною у зв’язку з надходженням сигналів, скарг і заяв громадян, що потребує невідкладної перевірки), комплексною (проведена кількома контролюючими органами).
При проведенні документальної ревізії перевіряються документи особливо первинні грошові документи (рахунки, платіжні відомості, ордера, чеки), а не тільки звіт та інше. Фактично ревізія визначає перевірку не тільки документів, а й надходження грошей, матеріальних цінностей. Під повною ревізією розуміють перевірку всієї діяльності підприємства, організації, установи за певний період. При вибірковій ревізії контроль направлено на окремі сторони фінансово-господарської діяльності (наприклад, перевірка витрат відрядження, робота по прийому податкових і страхових внесків). Строк проведення ревізії – не більше 30 днів. Результати ревізії оформляються актом, який має важливе юридичне значення. Він підписується керівником ревізійної групи, керівником організації і, її головним бухгалтером які перевіряють. Свої заперечення і претензії керівник і головний бухгалтер організації, яка перевіряється, повинні подати у письмовій формі до акту ревізії, підписавши його [45, С.584-585].
Поняття ревізії з точки зору практичного направлення дає Інструкція про порядок проведення перевірок, ревізій Рахунковою палатою, яка затверджена постановою Колегії Рахункової палати України від З грудня 1999 року [104], відповідно до якої ревізія є методом документального контролю фінансової діяльності об'єкта перевірки та його посадових осіб, який передбачає комплексне, систематичне, повне та об'єктивне вивчення первинних документів з отримання та використання за цільовим призначенням коштів державного бюджету, загальнодержавних цільових, позабюджетних фондів, відповідності цих документів актам чинного законодавства та відображення їх у бухгалтерському обліку; спосіб документального викриття недостач, розтрат, розкрадань, привласнень коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань.
У процесі ревізії суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють експортно-імпортні операції, необхідно вияснити [90],повноту і своєчасність надходження валютних коштів на рахунок резидента в уповноваженому банку України за відвантажену продукцію (товари, послуги, роботи) за межі України; відповідність умов договору (контракту) на відвантаження продукції на користь нерезидента за даними вантажної митної декларації; правильність і своєчасність відображення в бухгалтерському обліку операцій, пов’язаних з експортом продукції (товарів, робіт, послуг); повноту і своєчасність обов’язкового продажу коштів в іноземній валюті на Міжбанківській валютній біржі.
З метою виявлення і попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності проводяться документальні перевірки суб’єктів цієї діяльності згідно із затвердженим Національним планом комплексних документальних перевірок, та Порядком взаємодії між підрозділами органів Державної податкової служби України при організації документних перевірок юридичних осіб, затвердженим наказом ДПА України [105].
У процесі підготовки документальної перевірки необхідно вирішити комплекс організаційних питань, до яких слід віднести:організацію перевірки, кількісний склад фахівців, підготовку посвідчень на перевірку, збір і аналіз даних про діяльність відібраного для перевірки суб’єкта, визначення питань, що підлягають перевірці.
У процесі завершення перевірки слід вирішити питання оформлення результатів перевірки з дотриманням податкового та валютного законодавства; включення в акт перевірки всіх порушень фінансової та господарської діяльності з чітким викладенням цих порушень,підписання, реєстрація та зберігання акта перевірки, реалізації матеріалів перевірки. Порядок прийняття рішення за результатами документальної перевірки. За результатами перевірки вирішуються також питання про порядок застосування адміністративної або ж фінансової відповідальності посадових осіб та інших осіб, винних у правопорушеннях у сфері зовнішньоекономічної діяльності; порядок оскарження і виконання постанов про накладення адміністративного та фінансового покарання. При встановленні кримінального злочину вирішуються питання взаємодії між службами органів Державної податкової служби України щодо викриття та розслідування злочинів у сфері оподаткування. Комплексні документальні перевірки таких суб’єктів здійснюються спеціалізованими групами фахівців[18, С. 195-196].
Відповідно до „Порядку взаємодії між підрозділами органів Державної податкової служби України при організації документних перевірок юридичних осіб” [105], органом, що здійснює перевірку, видається розпорядження про початок перевірки яке включає:
– повну назву підприємства і місце його знаходження;
– дату початку перевірки;
– планову тривалість перевірки;
– керівника підрозділу валютного контролю обласної податкової адміністрації або особу, що виконує його обов'язки на рівні обласної ДПА, хто очолює групу перевіряючих фахівців;
– кількісний і персональний склад групи висококваліфікованих перевіряючих з достатнім досвідом перевірочної роботи юридичних осіб, а також інформацію щодо кожного спеціаліста;
– план перевірки, питання для перевірки та інше. Кількість спеціалістів у складі не менше, ніж 5 осіб визначається з урахуванням специфіки підприємства та обсягів виробництва і реалізації товарів (робіт, послуг).
Слід відмітити, що відповідно пункту 2.8 „Порядку” посвідчення на перевірку оформляється на бланку податкової організації, посвідчується гербовою печаткою і підписується керівником або його заступником органу, якому підпорядкований підрозділ, що здійснює планову перевірку і керівником або його заступником податкового органу, якщо перевірка позапланова. Оскільки начальник податкової міліції є першим заступником начальника податкового органу, то він має право підписувати посвідчення на позапланову перевірку. Такі посвідчення видаються кожному працівнику, що приймає участь у перевірці, окремо. Воно реєструється у податковій інспекції у спеціально заведеному для цих цілей журналі. Для продовження терміну перевірки необхідно мати дозвіл керівника податкової адміністрації, якій підпорядкований орган, що здійснює перевірку.
При цьому перевіряючі органи повинні враховувати те, що згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 1999 року [106], строк проведення планової перевірки не може перевищувати 30 робочих днів для підприємств з сукупним валовим річним доходом не більше 20 млн. гривень.
Для забезпечення комплексного характеру перевірки до складу групи включаються фахівці всіх напрямків діяльності суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності. Перевірка починається обов'язково всіма перевіряючими одночасно і здійснюється відповідно до програми перевірки.
З метою виявлення правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності фінансовими засобами, працівникам правоохоронних органів, що ведуть боротьбу з такими правопорушеннями (МВС, ДПА, СБУ, прокуратура) слід звернути увагу на тактичні прийоми при проведенні ревізій і перевірок. У бухгалтерії підприємства перевірку потрібно розпочинати з уточнення інформації про наявність валютних рахунків з усіх видів валют, відкритих в установах банків, у кожному з них проаналізувати рух валютних коштів відповідно до виписок банків. Перевіряючи рух грошових коштів згідно з виписками банків, потрібно проконтролювати повноту та своєчасність обов'язкового 50-відсоткового продажу в іноземній валюті. Проаналізувати і співставити дані бухгалтерського обліку об’єкта, що перевіряється, з даними вантажно-митних декларацій, а також укладені з нерезидентами контракти (договори). Особливо ретельно слід проаналізувати загальні обсяги реалізації продукції, робіт, послуг за період, який підлягає перевірці (по книзі, картках складського обліку, звіту про рух матеріальних цінностей, книзі обліку до осіб реалізації готової продукції (рахунок 701), товарів (рахунок 702), реалізації робіт і послуг (рахунок 703), розрахунки з іноземними покупцями (рахунок 362), товари в торгівлі (рахунок 282). Ці дані необхідно співставити з оформленими на відпуск продукції відповідними документами. Виконані роботи та послуги оформляються актом або іншим документом (довідка, накладна, тощо), що засвідчує виконання робіт, надання послуг.
Необхідно співставити відповідність записів у книгах, журналах обліку з даними бухгалтерських документів.
Особливо ретельно слід звірити реєстр ВМД (вантажна митна декларація) за експортними операціями, отриманий від органів державної митної служби та відомості № 16 „Відвантаження, відпуск і реалізація продукції”, та своєчасність і повноту надходження валютної виручки. При виявленні розбіжностей у сумі отриманої виручки та вартості задекларованої продукції перевіряються накладні, рахунки-фактури на відвантажену продукцію.
При перевірці операцій з імпортом продукції та товарів слід звернути увагу на те, що така продукція повинна надійти у термін до 90 днів, як вказувалося раніше.
Для виявлення цих порушень слід перевірити поточні рахунки в іноземній валюті (рахунок 312) й інші рахунки у банку в іноземній валюті (рахунок 314) і перерахування валюти нерезиденту. При наявності таких перерахувань слід встановити своєчасність та повноту надходжень імпортної продукції. Це встановлюється шляхом перевірки і співставлення з вантажними митними деклараціями. В цих деклараціях відображається вид продукції і момент його ввозу на митну територію України. Ці дані співставляються з оприбуткуванням імпортної продукції.
При перевірці експортних операцій слід звернути особливу увагу на достовірність та своєчасність відображення у бухгалтерському обліку операцій, пов’язаних з експортом. Ці операції, як і імпортні, відображаються на рахунок 312 та 314, облік валютних коштів у касі ведеться на рахунок 302 „Каса в іноземній валюті” (журнал-ордер №1-а).
У процесі перевірки бартерних операцій слід здійснювати звірку документів на експортну продукцію та імпортовану і ретельно співставити їх еквівалентну вартість. При цьому доцільно звірити кількість і якість імпортованої продукції з даними митних органів. Сума, зазначена в митних документах вважається вартістю реалізованої за бартерним контрактом продукції. Реальну вартість експортованої та імпортованої продукції можна встановити шляхом запиту через Інтерпол в країні, з якою здійснюються такі операції.
При перевірці операцій з давальницькою сировиною слід звернути увагу на те, що розрахунки як правило здійснюються векселями, тому необхідно ретельно перевірити записи у "Журналі обліку векселів (письмових зобов'язань), що застосовуються при здійсненні операцій з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічній діяльності", встановити кількість зареєстрованих векселів, своєчасність та повноту їх погашення, наявність за всіма несвоєчасно погашеними векселями поданих розпоряджень про безспірне стягнення, наявність необхідних документів при взятті векселя (зобов'язання) на облік та при його погашенні, визначити правильність визначення вартості готової продукції, виготовленої з давальницької сировини, та повноту її ввезення (вивезення).
В бухгалтерії вияснити вивезення за межі України готової продукції в обсязі, що передбачено контрактом і встановити обґрунтованість погашення векселя чи письмового зобов’язання, повноту сплати ввізного мита, податків і зборів на частину давальницької сировини, з якої вироблена продукція.
При експорті давальницької сировини необхідно співставити вартість готової продукції, яка підлягає ввезенню на митну територію України, і вартість вивезеної давальницької сировини. Вона повинна бути еквівалентною. Перевірити форму розрахунків з нерезидентом за надані послуги з переробки давальницької сировини українського замовника і їх відповідність контракту. Встановити повноту оприбуткування готової продукції, отриманої внаслідок переробки давальницької сировини за межами України та повноту зарахування коштів на валютний рахунок в уповноваженому банку, коли реалізація готової продукції була здійснена за кордоном і відповідність розрахунків в іноземній валюті встановленому порядку Законом України „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” [51]. Важливим при перевірці є встановлення своєчасності проведення операцій з давальницькою сировиною і обґрунтованість погашення векселів (зобов’язань). При цьому слід врахувати, що несвоєчасне погашення письмового зобов'язання на давальницьку сировину, яка не обкладається податками, стягується пеня з українського замовника за кожний день прострочення у розмірі 0,3 % вартості не ввезеної в Україну готової продукції або не переведеної в Україну валютної виручки, але не більше контрактної вартості. Якщо за межі України була вивезена давальницька сировина, що обкладається податками, то в разі неповернення в установлений термін готової продукції (валютної виручки) український замовник зобов’язаний погасити вексель шляхом сплати всіх належних платежів. Для визначення платежів за векселем вартість давальницької сировини перераховується у валюту України за офіційним курсом НБУ, що діє на день платежу за векселем [26С.107; 47, C.13].
Необхідно з’ясувати повноту і своєчасність продажу державі 50 % валютної виручки, яка надійшла від реалізації за кордоном готової продукції, виготовленої з давальницької сировини та правильність розрахунків із нерезидентом за виконані роботи щодо переробки давальницької сировини. При перевірці операцій з давальницькою сировиною необхідно врахувати ту обставину, що при розрахунках залишки експортованої сировини можуть зараховуватися за випущену продукцію, тому слід співставити вартість фактично залишеної частини давальницької сировини (готової продукції) або перерахованої іноземної валюти з умовами, що були передбачені у контрактах, та частина давальницької сировини, що використовується для проведення розрахунків за її переробку, або готова продукція, яка залишається в країні виконавця як оплата за послуги, податком на додану вартість не оподатковуються, але, якщо цей товар є підакцизним, то з нього стягується акцизний збір. Готова продукція, яка виготовлена повністю з давальницької сировини українського замовника, що імпортується в Україну, не оподатковується ні ПДВ, ні акцизним збором.
Перевіряючі повинні враховувати, що під видом експорту товарів, виготовлених з давальницької сировини зарубіжних суб’єктів нерідко вивозяться товари без ліцензій. При цьому часто підробляються (фальсифікуються) документи. Якщо є така інформація або виявлено це під час перевірки, слід запросити у митних органів вивізні (ввізні) декларації і співставити їх з бухгалтерськими документами та даними податкових органів. Якщо є підозра на фальсифікацію, то слід особливу увагу звернути на печатку податкового та митного органу, оскільки вони можуть бути підробленими або ж поставленими за винагороду. В таких випадках важливим є тісна взаємодія з оперативними підрозділами податкової міліції і перевірка цієї інформації як мірами оперативно-розшукової.
Як підкреслює І. Сікорська фінансовий контроль та перевірка – це, не самоціль, а дійові засоби попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Виявивши фінансові порушення, орган, що здійснював перевірку, приймає рішення, як було сказано вище, про відповідальність суб’єкта цієї діяльності [107, С. 203-207].
Зосереджуючи увагу на фінансово-правовій відповідальності, потрібно зазначити, що вона настає за порушення фінансово-правових норм – це дія держави із застосування до порушників зазначених санкцій, мір припису.
Фінансово-правова відповідальність – це особливий вид юридичної відповідальності, яка настає при вчиненні фінансового правопорушення та полягає у застосуванні до правопорушників відповідних заходів впливу.
Попереджувальними фінансово-правовими засобами щодо припинення протиправної діяльності згідно з нормативним регулюванням зовнішньоекономічної діяльності можуть бути:
– застосування спеціальних санкцій;
– штраф;
– позбавлення ліцензій, квоти;
– індивідуальний режим ліцензування;
– призупинення дії ліцензії.
За даними Міністерства економіки України в 2003 році, наприклад, було застосовано спеціальних санкцій до 2703 суб’єктів на загальну суму 1049660,53 тис доларів США і в 2004 році до 660 суб’єктів на суму 76744,70 тис доларів США [108].
Викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що фінансові засоби попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності є найбільш ефективними, оскільки дозволяють оперативно і дієво впливати на правопорушників. Основними засобами впливу є штрафи, позбавлення ліцензії, індивідуальний режим ліцензування, призупинення ліцензування.
Ці питання нами розглянуті у статті “Можливості попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічїчної діяльності фінансовими методами”[109].
Відповідно до законодавства суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності ведуть бухгалтерський облік та статистичну звітність. Вони зобов’язані надавати інформацію і матеріали цього обліку органам, уповноваженим здійснювати контроль. Такими органами є Рахункова палата Верховної Ради України, Головне контрольно-ревізійне управління, МВС, СБУ, ДПА, прокуратура.
Основним методом фінансового контролю є перевірка і ревізія, в процесі яких перевіряється повнота і своєчасність надходжень валютних коштів, відповідність умов договору і даних митної служби на відвантаження-отримання продукції.
Важливим етапом перевірки і ревізії є підготовчий період в процесі якого вирішуються всі питання майбутніх дій комісії, що створюється в цих цілях. Перевірка не може здійснюватися, якщо всім її учасникам не було видано посвідчення для проведення перевірки встановленого зразка.
За результатами перевірки при виявленні фінансових порушень можуть накладатися штраф, призупинення дії ліцензії, встановлення режиму ліцензування, позбавлення ліцензії. Ці засоби фінансового впливу є досить ефективними, але як показує практика, застосовуються вони порівняно рідко, а кримінальні міри відміняються судами. Це призводить до того, що фінансові правопорушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності не зменшуються. Викладені автором пропозицій щодо тактики проведення перевірки суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності дадуть можливість здійснювати їх більш ефективно і реально впливати на попередження фінансових правопорушень у цій діяльності.
В Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність”[5],це закладено у статтях 29–31, 37. Для підтвердження розглянемо їх детально. Стаття 29 передбачає заходи з боку України у відповідь на дискримінаційні або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань. Заходами у відповідь на дискримінаційні або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань є:
– застосування повної заборони (повного ембарго) на торгівлю;
– застосування часткової заборони (часткового ембарго) а торгівлю;
– позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального режиму;
– запровадження спеціального мита;
– запровадження режиму ліцензування або квотування ЗЕД;
– встановлення квот (контингентів);
– запровадження комбінованого режиму квот і контингентів;
– запровадження індикативних цін щодо імпорту або експорту товарів;
– інші заходи, передбачені законами та міжнародними договорами України.
Рішення про застосування заходів у відповідь на дискримінаційні або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань приймаються Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів, Міністерством економіки України.
Стаття 30 передбачає обмеження реекспорту. Забороняється реекспорт товарів, імпортованих за рахунок Державного валютного фонду України та валютних фондів місцевих органів самоврядування.
Стаття 31 регламентує заходи проти недобросовісної конкуренції та зростаючого імпорту при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Під недобросовісною конкуренцією при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності розуміється:
– здійснення демпінгового імпорту, до якого застосовуються антидемпінгові заходи;
– здійснення субсидованого імпорту, до якого застосовуються компенсаційні заходи;
– здійснення інших дій, що законами України визнаються недобросовісною конкуренцією.
Застосування режимів вільної торгівлі, преференцій, спеціальних пільгових режимів (прикордонної (прибережної) торгівлі, спеціальних (вільних) економічних зон та інших, передбачених законами України), а також податкових, митних та інших пільг, що діють при імпорті в Україну товарів, щодо яких застосовуються антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи, зупиняється на строк до закінчення застосування зазначених заходів.
Стаття 37 передбачає спеціальні санкції за порушення цього або пов’язаних з ним законів України. За порушення цього або пов'язаних з ним законів України до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб’єктів господарської діяльності можуть бути застосовані такі спеціальні санкції:
– накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності своїх обов’язків згідно з цим або пов’язаних з ним законів України. Розмір таких штрафів визначається відповідними положеннями законів України або рішеннями судових органів України;
– застосування антидемпінгових процедур у випадках здійснення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності демпінгу;
– застосування до конкретних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб’єктами положень цього Закону стосовно зазначених у ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави;
– тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього Закону або пов’язаних з ним законів України, проведення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки.
Санкції, зазначені у цій статті, застосовуються Міністерством економіки України за рішенням судових органів України або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів, комісії з питань повернення в Україну валютних цінностей, що незаконно знаходяться за її межами, та Національного банку України. Санкції, зазначені у цій статті, які застосовуються Міністерством економіки, діють до моменту застосування практичних заходів, що гарантують виконання Закону.
Законом України „Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну” [110]передбачається спеціальне розслідування порушень правил імпорту в Україну. Для цього створюється спеціальна комісія, яка розглядає:
– заяву або інформацію, які подаються Міністерством відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону;
– докази, наведені в заяві, або об'єктивну інформацію, доступну для розгляду у Комісії, щодо зростання імпорту в Україну товару та заподіяння значної шкоди або наявності загрози заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику внаслідок такого імпорту.
Якщо за результатами такого розгляду Комісія дійшла висновку про достатність доказів зростання імпорту в Україну, внаслідок чого може мати місце заподіяння або виникнення загрози заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику, Комісія приймає рішення про порушення спеціального розслідування і доручає Міністерству провести таке розслідування та опублікувати інформацію про порушення спеціального розслідування у газеті. Це рішення приймається Комісією простою більшістю голосів.
Стаття 16 цього Закону конкретно регламентує застосування спеціальних заходів:
1. Якщо зростання обсягу імпорту в Україну відбувається у таких розмірах та (або) у такі строки або на таких умовах, що заподіюється або існує загроза заподіяння значної шкоди, з метою захисту національних інтересів Комісія може прийняти рішення про застосування таких спеціальних заходів:
а) обмеження строку дії дозволів на імпорт, які були видані Міністерством;
б) запровадження режиму квотування імпорту в Україну, що є об'єктом спеціального розслідування, з визначенням обсягів квот та порядку їх розподілу.
Квотування імпорту в Україну товарів, які є об’єктом спеціальних заходів, здійснюється шляхом видачі Міністерством спеціальних ліцензій. У разі встановлення квоти Комісією враховуються інтереси підтримки традиційних товаропотоків та обсяги продажу за контрактами, укладеними на імпорт в Україну, про який Міністерство та Служба інформували Комісію. Граничний рівень квоти не може бути вищим середньоарифметичної величини здійснюваного протягом трьох останніх років імпорту в Україну, що є об'єктом спеціального розслідування.
Спеціальні заходи можуть застосовуватися щодо імпорту товару, що є об’єктом спеціального розслідування, на всій території України або в одному, або кількох її регіонах. Якщо цей товар уже доставляється в Україну, ввезення його на митну територію України дозволяється за таких умов:
а) цей товар не буде переадресовуватися імпортером;
б) цей товар ввозитиметься в Україну при пред’явленні митному органу України імпортером дозволу на імпорт цього товару, виданого відповідно до статті 15 цього Закону.
Законом України „Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції” [10]у статті 5 передбачається захист прав власності на сільськогосподарську продукцію, прав на вільний вибір переробників та покупців сільськогосподарської продукції вказуючи, що з метою запобігання створенню штучного дефіциту сільськогосподарської продукції в Україні та спекулятивного збільшення цін на продукти першої необхідності забороняється введення обмежень на вільне переміщення сільськогосподарської продукції вітчизняного виробництва на всій території України, визначення сільськогосподарському товаровиробнику конкретних переробників або споживачів, а також встановлення обов'язкових мінімальних цін їх реалізації.
Рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, прийняті всупереч положенням цієї статті, не підлягають виконанню. Посадові особи зазначених органів за видання (підписання) рішень, що суперечать положенням цієї статті, несуть відповідальність згідно із законами України.
У Законі України „Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування матриць” [12], ст.9 передбачає наступні спеціальні заходи, спрямовані на припинення порушень вимог цього Закону:
1) обмеження, тимчасова заборона діяльності суб'єктів господарювання у разі її невідповідності вимогам цього Закону;
2) анулювання ліцензії на виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання, сировини для їх виробництва при повторному порушенні ліцензійних умов, визначених цим Законом. Виробник, експортер, імпортер може одержати нову ліцензію на право провадження відповідного виду діяльності не раніше, ніж через рік з дати прийняття рішення органом ліцензування про анулювання попередньої ліцензії;
3) тимчасове зупинення дії ліцензії на виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання для їх виробництва у випадку виявлення порушень вимог цього Закону, допущених виробником, експортером, імпортером, який відмовляється виконувати чи не виконує вимог органу ліцензування щодо припинення порушення протягом одного місяця з дня виявлення порушення;
4) опечатування або вилучення дисків для лазерних систем зчитування, вироблених, імпортованих або тих, що експортуються з порушенням вимог цього Закону, обладнання та сировини для їх виробництва, що не відповідають його вимогам.
Ліцензія вважається тимчасово зупиненою чи анульованою з дня прийняття відповідного рішення органом ліцензування.
Постанова Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1996 року „Про порядок контролю за експортом, імпортом і транзитом окремих видів виробів, обладнання, матеріалів, програмного забезпечення і технологій, що можуть використовуватися для створення озброєння, військової чи спеціальної техніки”[111],передбачає скасування державної реєстрації за порушення порядку експорту, імпорту, вказаного в цій постанові
Найбільш чітко вказує на адміністративні міри Постанова Кабінету Міністрів „Про затвердження Порядку прийняття органом ліцензування рішення про застосування до суб’єктів господарювання спеціальних заходів, спрямованих на припинення порушень вимог Закону України „Про особливості державного регулювання діяльності суб’єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування ”[112], яка дає їх перелік.
До спеціальних заходів, що можуть застосовуватися відповідно до цього Порядку, належать:
а) обмеження діяльності суб'єктів господарювання;
б) тимчасова заборона діяльності суб'єктів господарювання;
в) анулювання ліцензії на виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування (далі – диски), а також експорт, імпорт обладнання та сировини для їх виробництва;
г) тимчасове припинення дії ліцензії на виробництво, експорт, імпорт дисків, експорт, імпорт обладнання та сировини для їх виробництва;
д) опечатування та вилучення вироблених, імпортованих або призначених для експорту дисків, обладнання та сировини для їх виробництва, що не відповідають вимогам Закону.
Зазначене рішення може передбачати застосування одного або кількох спеціальних заходів. Обраний спеціальний захід повинен бути адекватний фактичним обставинам і його застосування повинне виключати можливість подальшого порушення Закону. Коротко розглянемо сутність цих Законів.
Обмеження діяльності суб'єктів господарювання,
У разі потреби приміщення, які використовуються суб'єктом господарювання для провадження своєї діяльності, що обмежується, опечатуються.
Рішення про обмеження діяльності підлягає виконанню суб'єктом господарювання у визначений в ньому термін.
Діяльність суб'єкта господарювання обмежується, якщо порушення Закону повинні бути негайно припинені, зокрема у таких випадках:
а) у разі виявлення таких порушень Закону, наслідки яких не можуть бути усунуті негайно, а подальша діяльність суб'єкта господарювання може призвести до заподіяння шкоди суб'єктам прав інтелектуальної власності у великих розмірах чи до значного збільшення кількості дисків, що виробляються, імпортуються або експортуються з порушенням вимог Закону;
б) невиконання рішення органу ліцензування чи державного інспектора про усунення виявлених порушень.
Відновлення діяльності суб'єкта господарювання здійснюється лише з письмового дозволу органу ліцензування.
У разі потреби обладнання чи інше майно, за допомогою якого провадиться діяльність, що підлягає тимчасовій забороні, опечатується. Рішення про тимчасову заборону діяльності суб'єкта господарювання підлягає виконанню суб'єктом господарювання у визначений в ньому термін.
Дія тимчасової заборони діяльності суб'єкта господарювання припиняється за рішенням органу ліцензування після контрольної перевірки інформації від суб'єкта господарювання про усунення порушень Закону, виявлених попередньою перевіркою, та готовність провадити діяльність відповідно до Закону.
Анулювання ліцензії на виробництво, експорт, імпорт дисків, а також на експорт, імпорт обладнання та сировини для їх виробництва (далі – ліцензія) передбачає повне припинення її дії та позбавлення ліцензіата права на провадження зазначеного у ліцензії виду господарської діяльності чи експорт та імпорт сировини.
Ліцензія підлягає анулюванню у разі повторного порушення суб'єктом господарювання зобов'язань та ліцензійних умов, визначених Законом. Вона вважається анульованою з дня прийняття відповідного рішення органом ліцензування. Рішення про анулювання ліцензії приймається на підставі акта перевірки у триденний термін з моменту закінчення перевірки.
Тимчасове припинення дії ліцензії на виробництво, експорт, імпорт дисків, а також на експорт, імпорт обладнання та сировини для їх виробництва передбачає зупинення дії ліцензії на певний період (до повного усунення виявленого порушення) та позбавлення суб'єкта господарювання (ліцензіата) права на провадження зазначеного у ліцензії виду господарської діяльності чи експорту, імпорту сировини протягом терміну, зазначеного у рішенні про тимчасове припинення дії ліцензії.
Дія ліцензії підлягає тимчасовому припиненню у разі виявлення порушень вимог Закону, допущених суб'єктом господарювання, який відмовляється виконувати чи не виконує вимоги органу ліцензування, у тому числі рішення державного інспектора про усунення виявлених порушень. Вона вважається такою з дня прийняття відповідного рішення органом ліцензування.
Опечатуванню та вилученню підлягають усі виявлені під час перевірки вироблені, імпортовані або призначені для експорту диски, обладнання та сировина для їх виробництва, що не відповідають вимогам Закону.
Опечатування та вилучення дисків здійснюється посадовою особою органу ліцензування чи державним інспектором із залученням у разі потреби працівників органів МВС. Опечатуванню та/або вилученню з незаконного обігу підлягає вся партія вироблених, імпортованих або призначених для експорту дисків, обладнання та сировина для їх виробництва, що не відповідають вимогам Закону.
За результатами вилучення складається акт, форма якого затверджується органом ліцензування. Один примірник акта видається суб'єкту господарювання.
3.3. Особливості застосування адміністративно-правових санкцій відносно осіб, що вчинили правопорушення у сфері здіснення ЗЕД
Розглядаючи зазначену проблему слід відмітити, що питання, пов’язані з закріпленням юридичних санкцій за вчиненні правопорушення у сфері здійснення ЗЕД, у першу чергу, регулюються Законом України „Про зовнішньоекономічну діяльність”[5].Зокрема, за порушення положень цього Закону, або пов'язаних з ним інших законів України та/або своїх зобов'язань, які випливають з договорів (контрактів), але тільки на умовах і в порядку, визначених законами України, наступає юридична відповідальність і до винних осіб застосовуються юридичні санкції.
Торкаючись питань застосування юридичних санкцій до суб’єктів ЗЕД, за вчинені ними правопорушення при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, слід відмітити, що згідно Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність[5]” у разі вчинення правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності до суб’єктів, які їх вчинили, можуть застосовуватися такі види юридичної відповідальності, як майнова відповідальність та кримінальна відповідальність. Інші види юридичної відповідальності, згідно вказаного закону, за вчинені правопорушення в цій сфері не передбачені.
Майнова відповідальністьзастосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій, якщо суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними суб'єктами господарської діяльності вчинені порушення вказаного закону або, пов'язаних з ним законів України, які призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або держави, то суб'єкти, що порушили закон, несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі.
Слід зазначити, що як суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, Україна як держава. несе майнову відповідальність у повному обсязі перед суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності за всі свої дії, що суперечать чинним законам України і спричиняють збитки (прямі, побічні), моральну шкоду цим суб'єктам та призводять до втрати ними вигоди, а також за інші свої дії, в тому числі й ті, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність і прямо не передбачені в Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність[5]”, а також за дії, що спричиняють зазначені збитки (шкоду) та призводять до втрати вигоди, крім випадків, коли такі дії зумовлені неправомірними діями зазначених суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності. В цих випадках Україна як держава відповідає за дії, зазначені в у ст. 34 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність[5]”, всім своїм майном.
Дії державних органів та офіційних посадових і службових осіб цих органів, які здійснюються ними від імені держави Україна, вважаються діями України як держави в цілому, в зв’язку з цим держава несе відповідальність за дії, які зазначено у вказаній статті закону про ЗЕД.
Кримінальна відповідальністьу зовнішньоекономічній діяльності запроваджується тільки у випадках, передбачених кримінальним законодавством України. Склади правопорушень, які є злочинними та відповідальність за їх вчинення, передбачені в особливій частині, розділ VII„Злочини у сфері господарської діяльності” Кримінального кодексу України [89].
У Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність[5]” передбачено, що суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності несуть відповідальність у видах та формах, передбачених статтями 33 і 37 та згідно положень, які передбачені у інших законах України, а бо ж згідно положень, зафіксованих зовнішньоекономічними договорами (контрактами). Таким законодавчим актом, який регулює види юридичної відповідальності поряд з вказаним законом є Господарський кодекс України [2].
У статті 216 вказаного Кодексу закріплено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення вчинені у сфері господарювання, в тому числі і сфері зовнішньоекономічної діяльності, шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом.
Господарсько-правова відповідальність, як правовий засіб відповідальності у сфері господарювання, реалізується через застосування господарських санкцій, якими є: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно господарські санкції.
Крім зазначених господарських санкцій, до суб’єктів господарювання, якщо вони порушують правила здійснення господарської діяльності, можуть бути застосовані адміністративно-господарські санкції.
Порядок притягнення до відповідальності, здійснення відповідальності та звільнення від відповідальності визначається процесуальними законами України.
Господарські санкції застосовуються у встановленому процесуальним законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
У статті 252 Господарського кодексу України передбачено, що посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, а також громадяни, які зареєстровані як підприємці, несуть адміністративну відповідальністьзгідно із законодавством за: а)зловживання монопольним становищем на ринку; б)неправомірні угоди між суб’єктами господарювання; в)дискримінацію суб’єктів господарювання; г)недобросовісну конкуренцію; д)неподання або несвоєчасне подання передбаченої законом інформації Антимонопольному комітету України, його територіальним відділенням; е)ухилення від виконання чи несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень.
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, здійснюючи таку діяльність, можуть вчиняти правопорушення, які передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Зокрема такі, що передбачені у Главі 12 „Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфери послуг, в галузі фінансів і підприємницької діяльності” КУпАП [82].
В цих випадках, як суб’єкти, що вчинили адміністративне правопорушення вони можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності згідно положень і передбаченої процедури вказаного Кодексу.
Заходи адміністративної відповідальності (адміністративні стягнення). Адміністративне стягнення – це покарання, що застосовується у встановленому законом порядку уповноваженим органом (посадовою особою) до винної фізичної чи юридичної особи. Адміністративне стягнення може виражатися в моральному чи матеріальному впливі на винного або в тимчасовому позбавленні його спеціального права.
Окремі статті Кодексу України про адміністративні правопорушення прямо вказують на адміністративну відповідальність господарюючих суб’єктів за порушення певних правил господарської діяльності[82].
Так, стаття 164 Кодексу передбачає відповідальність за порушення порядку заняття підприємницькою чи господарською діяльністю, вказуючи, що заняття підприємницькою діяльністю без державної реєстрації чи заняття господарською діяльністю без ліцензії, якщо її одержання передбачене законом, тягне накладення штрафу з конфіскацією виготовленої продукції, знарядь виробництва чи сировини.
А стаття 164-13 вказує на відповідальність за порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт устаткування або сировини для їхнього виробництва, передбачаючи, що порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт устаткування або сировини для їхнього виробництва – тягне накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти до двохсот не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян.
Ще одна стаття КУпАП , зокрема ст. 166-9 передбачає відповідальність за порушення законодавства про попередження і протидію легалізації (відмиванню) доходів, отриманих злочинним шляхом. Порушення вимог відповідно до ідентифікації особистості, що здійснює фінансову операцію, порушення порядку реєстрації фінансових операцій, що підлягають первинному фінансовому моніторингу, непредставлення, несвоєчасне представлення чи недостовірної інформації про такі фінансові операції спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, а також невиконання вимог по збереженню документів, що стосуються ідентифікації особи, що здійснює фінансові операції і документації по проведенню ними фінансових операцій – тягне накладення штрафу на посадових осіб суб'єктів первинного фінансового моніторингу від п'ятдесятьох до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [82].
Торкаючись питань митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності необхідно акцентувати увагу на тому, що держава здійснює митне регулювання ЗЕД відповідно до Митного кодексу України [52], законів України „Про зовнішньоекономічну діяльність [5]”, „Про Єдиний митний тариф” [113], інших законів України та чинних міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
За вчинення протиправних діянь, що передбачених у Главі 57 Митного кодексу України [52], в якій зафіксовані види порушень митних правил, та передбачена відповідальність за такі правопорушення, суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, якщо вони порушують окремі, передбачені адміністративним законодавствам, митні правила, можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності згідно адміністративного провадження, передбаченого указаним Кодексом [52].
Порядок притягнення до цивільно-правової відповідальності, здійснення такої відповідальності та звільнення від неї може визначатися зовнішньоекономічними договорами (контрактами), якщо це не суперечить чинним законам України[3].
Договірною вважається відповідальність у формі відшкодування збитків, сплати недоїмки, втрати завдатку або позбавлення суб’єктивного права за невиконання або неналежне виконання зобов’язань, яке виникло з договору. Наприклад, за імпортну операцію, під час якої виявилося, що продукція, яка ввозитиметься на територію іншої держави, є недоброякісною, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі, передбаченому умовами договору, повертає суму (вартість товару), якщо вона була сплачена покупцем, а також відшкодовує витрати, завданні покупцеві, у зв’язку з проведення експертизи, зберігання, поверненням забракованих товарів постачальникові тощо. Відповідальність тут є договірною, бо вона настає за порушення обов’язків, які вказані у договорі поставки.
Позадоговірною (деліктною) є відповідальність, що настає за вчинення протиправних дій однією особою щодо іншої за відсутності між ними договору.
Договірна відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридичною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною – склад зобов’язального правопорушення.
Україна як держава і всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності та іноземні суб’єкти господарської діяльності несуть відповідальність за порушення своїх зобов’язань, які випливають з зовнішньоекономічних договорів (контрактів), тільки на умовах і в порядку, визначених законами України.
Ще в Законі Української РСР „Про економічну самостійність Української РСР” ( Відомості Верховної Ради (ВВР) 1990, N 34, ст.499) у ст. 12 закріплено положення, що торкалися зовнішньоекономічної діяльність та міжреспубліканських відносини. Так, цим Законом передбачалось, що УРСР самостійно здійснює керівництво зовнішньоекономічною діяльністю, бере безпосередню участь у міжнародному поділі праці та розвиває економічне співробітництво з радянськими республіками, іншими державами на основі принципів заінтересованості, рівноправності і взаємної вигоди.
Підприємства і організації мають право вступати у прямі господарські зв'язки та співробітничати з підприємствами і організаціями інших радянських республік, створювати з ними спільні підприємства, асоціації, концерни, консорціуми, союзи, інші об'єднання.
Міжнародні угоди Української РСР з питань економічної діяльності укладаються відповідно до законодавства Української РСР.
Українська РСР утворює свій державний валютний фонд у складі зведеного валютного плану (платіжного балансу) республіки, у якому враховуються надходження і платежі в діючих грошових одиницях та іноземній валюті по загальному міжнародному розрахунковому обороту республіки.
Нормативи і порядок розподілу валютної виручки підприємств і організацій від експорту товарів (робіт, послуг) визначаються законодавством Української РСР.
Основними принципами юридичної відповідальності за порушення Закону України „Про економічну самостійність Української РСР”є невідворотність застосування економічних санкцій, правова захищеність суб'єктів економічних відносин, взаємовідповідальність між державою та учасниками економічних відносин.
Незаконні дії або бездіяльність у сфері економіки є порушенням економічної самостійності Української РСР та інтересів юридичних і фізичних осіб і залежно від способу дії винних караються за законом. Основним видом відповідальності є економічні санкції. В разі вчинення злочинних дій застосовується кримінальна відповідальність [89]. Таким чином у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається Законом України „Про зовнішньоекономічну діяльності”[5]та пов’язаними з ним законами України, а також Господарським кодексом України [2], Кодексом України про адміністративні правопорушення [90], Кримінальним кодексом України [89]та укладеними у встановленому законом зовнішньоекономічному контракті можуть застосовуватися такі види відповідальності: майнова, господарсько-правова, цивільна, адміністративна, кримінальна, економічна відповідальність.
Закон України „Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов’язаної з виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування матриць” [12]у ст. 8 передбачає наступні види відповідальності суб'єктів господарської діяльності до яких застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у разі:
– здійснення господарської діяльності по виробництву дисків для лазерних систем зчитування без ліцензії – 200 відсотків вартості виробленої продукції, але не менше 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
– виробництва дисків для лазерних систем зчитування без нанесення спеціальних ідентифікаційних кодів – 200 відсотків вартості виробленої продукції, але не менше 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
– виробництва дисків для лазерних систем зчитування без дозволу осіб, яким належить авторське право та/або суміжні права, – 200 відсотків вартості виробленої продукції, але не менше 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
– експорту, імпорту дисків для лазерних систем зчитування, обладнання та сировини, передбачених цим Законом, без наявності ліцензії – 200 відсотків вартості імпортованої чи експортованої продукції, але не менше 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
– невиконання вимог цього Закону щодо технологічного забезпечення виробником наявності на дисках для лазерних систем зчитування спеціальних ідентифікаційних кодів ліцензованим обладнанням – 5000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідальність за правильність оформлення договорів і використання авторських та/або суміжних прав на виготовлення продукції несе виробник та замовник.
При повторному порушенні ліцензійних умов протягом дії ліцензії до суб’єктів господарювання фінансові санкції, передбачені частиною першою цієї статті, застосовуються у подвійному розмірі.
Санкції, визначені цією статтею, застосовуються органом ліцензування. Зазначені штрафи спрямовуються до Державного бюджету України.
З вище викладеного можна зробити висновки:
– порушення вимог законодавства про адміністративні правопорушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності є досить поширеним явищем;
– вони мають місце у всіх напрямках цієї діяльності – при здійсненні експортно-імпортних, бартерних операцій з давальницькою сировиною, при оподаткуванні та ін.;
– основними способами здійснення цих правопорушень є завищення-заниження собівартості експортованої-імпортованої продукції;
– умовами, що сприяють вчиненню правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є розбіжності в нормативному регулюванні цієї діяльності, невизначеності окремих положень, встановлення ним різних пільг та відступи від нього;
– сприятливими умовами є також неврегульованість дій органів, що мають вести боротьбу з правопорушеннями у цій сфері, відсутність належної і своєчасної інформованості між ними;
Звідси знання видів та способів вчинення адміністративних правопорушень дасть можливість органам, які ведуть боротьбу з указаними правопорушеннями, ефективно організувати і використати адміністративні й фінансові можливості попередження, виявлення, припинення вчинення цих правопорушень та притягнення до відповідальності осіб, що їх вчинили.
Приведений аналіз вищезгаданих нормативно-правових актів, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, показує, що у них присутні положення, які регулюються адміністративним законодавством. Це дає обґрунтовану підставу вважати, що нормативно-правові акти, які регулюють ЗЕД мають у своїй сукупності і адміністративні засоби впливу на порушників цієї діяльності. Тому ми вважаємо доцільним в основоположний Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” внести доповнення в статтю 33 і викласти її в такій редакції:
Стаття 33. Види та форми відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності.
У сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається цим та пов’язаними з ним законами України, можуть застосовуватися такі види відповідальності:
– цивільно-правова відповідальність, в тому числі і майнова відповідальність;
– адміністративна відповідальність, в тому числі і дисциплінарна;
– кримінальна відповідальність.
Майнова відповідальність застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій.
Якщо порушення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними суб'єктами господарської діяльності цього або пов'язаних з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або держави, суб'єкти, що порушили закон, несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі.
Адміністративна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності здійснюється у вигляді повної або часткової заборони на торгівлю (ембарго), повної або часткової заборони випуску товарів, тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності, вилучення товарів запровадження соціального мита та режиму ліцензування, тимчасове зупинення або анулювання ліцензій, скасування державної реєстрації, позбавлення наданих прав, проведення спеціального розслідування, опечатування приміщень, штраф.
Кримінальна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності запроваджується тільки у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.
Одночасно пропонуємо доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею 164-14 „Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність” наступного змісту:
Стаття 164-15 Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність.
Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність тягне за собою позбавлення права займатися цією діяльністю або зупинення чи анулювання ліцензії та державної реєстрації, або штрафу в сумі до 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян .
Наведений аналіз нормативної бази зовнішньоекономічної діяльності дає підставу стверджувати, що адміністративна відповідальність закладена у всіх законах та підзаконних нормативних актах, що регулює цю діяльність. На це ж вказують окремі автори. Так, автори посібника „Оподаткування зовнішньоекономічної діяльності в Україні” прямо вказують, що адміністративними методами впливу є заборона окремих видів експорту та імпорту, ліцензування, квотування; валютні обмеження та валютний контроль; заходи, пов’язані з виконанням митних та адміністративних формальностей [33].
Може постати питання, яким чином внесені пропозиції і їх реалізація, тобто законодавче закріплення, вплинуть на попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності? Ми стверджуємо, що тільки позитивно. Законодавче закріплення мір адміністративного впливу на правопорушників сприяє органам, що ведуть боротьбу з правопорушеннями у сфері зовнішньоекономічної діяльності, більш ефективно на таких суб’єктів, змусять їх дотримуватися чинного законодавства.
Пропоновані зміни і доповнення чітко окреслюють види відповідальності та дають можливість державним органам більш конкретно і дієво попереджувати правопорушення в сфері зовнішньоекономічної діяльності та вести боротьбу з цими правопорушеннями.
Висновки до третього розділу
Згідно аналізу чинного законодавства слід констатувати, що протидія правопорушенням, які вчиняються у сфері зовнішньоекономічної діяльності з застосуванням адміністративно – правових заходів, здійснюється контролюючими та правоохоронними органами шляхом застосування профілактично запобігальних заходів, заходів адміністративно-правового припинення протиправних діянь та виявленням осіб, що вчиняють протиправні діяння у сфері ЗЕД, і притягнення їх до відповідальності.
Протидія правопорушенням, що вчиняються у сфері зовнішньоекономічної діяльності – це комплекс правових та організаційних заходів, що застосовуються контролюючими і правоохоронними органами з метою недопущення вчинення протиправних діянь у сфері здійснення ЗЕД, а якщо вони вже вчиняються, то запобігання їх розвитку шляхом припинення, а також виявлення осіб, що вчинили, і притягнення їх до відповідальності.
Приведений аналіз вище згаданих нормативно-правових актів, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність, показує, що у них присутні положення, які регулюються адміністративним законодавством. Це дає обґрунтовану підставу вважати, що нормативно-правові акти, які регулюють ЗЕД, мають у своїй сукупності і адміністративні міри впливу на порушників цієї діяльності. Тому, вважаємо за доцільне в основоположний Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” внести доповнення в статтю 33 і викласти її в такій редакції:
Стаття 33. Види та форми відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності.
У сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається цим та пов’язаними з ним законами України, можуть застосовуватися такі види відповідальності:
– цивільно-правова відповідальність, в тому числі і майнова відповідальність;
– адміністративна відповідальність;
– дисциплінарна;
– кримінальна відповідальність.
Майнова відповідальність застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій.
Якщо порушення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними суб'єктами господарської діяльності цього або пов'язаних з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або держави, суб'єкти, що порушили закон, несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі.
Адміністративна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності здійснюється у вигляді повної або часткової заборони на торгівлю (ембарго), повної або часткової заборони випуску товарів, тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності, вилучення товарів, запровадження соціального мита та режиму ліцензування, тимчасове зупинення або анулювання ліцензій, скасування державної реєстрації, позбавлення наданих прав, проведення спеціального розслідування, опечатування приміщень, штраф.
Кримінальна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності запроваджується тільки у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.
Одночасно пропонуємо доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею 164-14 „Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність” наступного змісту:
Стаття 164-15 Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність.
Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність тягне за собою позбавлення права займатися цією діяльністю або зупинення чи анулювання ліцензії та державної реєстрації, або штрафу в сумі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Наведений аналіз нормативної бази зовнішньоекономічної діяльності дає підставу стверджувати, що адміністративна відповідальність закладена у всіх законах та підзаконних нормативних актах, що регулюють цю діяльність. Автори посібника „Оподаткування зовнішньоекономічної діяльності в Україні” прямо вказують, що адміністративними методами впливу є заборона окремих видів експорту та імпорту, ліцензування, квотування; валютні обмеження та валютний контроль; заходи, пов’язані з виконанням митних та адміністративних формальностей [15].
Переконані, що внесені пропозиції і їх реалізація, тобто законодавче закріплення, позитивно вплинуть на попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Законодавче закріплення засобів адміністративного впливу на правопорушників більш ефективно сприятиме органам, що ведуть боротьбу з правопорушеннями таких суб’єктів у сфері зовнішньоекономічної діяльності змусять їх дотримуватися чинного законодавства.
Пропоновані зміни і доповнення чітко окреслюють види відповідальності та дають можливість державним органам більш конкретно і дієво попереджувати правопорушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності та вести боротьбу з цими правопорушеннями.
Запропоновані пропозиції по вдосконаленню законодавства про адміністративну відповідальність за правопорушення у вчиненні у сфері ЗЕД нами були запропоновані у науковій статті[114].
ВИСНОВКИ
Проведене дисертаційне дослідження дозволило авторові обґрунтувати ряд положень науково-теоретичного та практичного характеру, направлених на удосконалення процедури протидії протиправним діянням, що вчиняються у сфері ЗЕД, та сформулювати рекомендації щодо доповнення і уточнення правових приписів, що регламентують цей напрямок суспільної діяльності.
1. Констатовано, що ЗЕД є однією з основних напрямків економічного розвитку нашої держави. В Україні вона набуває динамічного розвитку і на сучасному етапі носить виражений сировинний характер експорту та імпорту готової продукції та машинобудування.
2. Встановлено, що правове регулювання ЗЕД досить об’ємне, більше того воно є розпорошеним в різних нормативно-правових актах і така велика їх кількість породжує аморфність і невизначеність правового реагування, інколи веде до виникнення законодавчих колізій, тому автором обґрунтована необхідність уніфікації нормативно-правової бази ЗЕД.
3.Дано чітке визначення ЗЕД, детально розкрита її змістовність з позицій ефективного правового забезпечення, що базується на відповідних принципах, Необхідно погодитись з точкою зору авторів науково-практичного коментаря ГК України, що принципи, які діють у сфері здійснення ЗЕД слід класифікувати на загальні і спеціальні.
4. Обґрунтовано, що сферою державного контролю при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності є господарська діяльність суб’єктів ЗЕД, яка пов’язана з діяльністю, щодо переміщення через митний кордон України майна, капіталів та робочої сили. Причому, як сама діяльність, так і різні не заборонені законом її види, а також зовнішньоекономічні операції і документообіг є предметом їх контролю зі сторони держави, який здійснюють контролюючі та правоохоронні органи.
5. З урахуванням колізій у визначенні поняття в Законі України „ Про зовнішньоекономічну діяльність” та Господарському кодексі України здобувачем запропоноване авторське визначення поняття ЗЕД –це, заснована на законах України та міжнародних правових документах, прийнятих для реалізації підзаконних нормативно-правових актів, узгоджена діяльність суб’єктів підприємницької діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України, або за її межами, яка потребує перетинання товаром, капіталом та робочою силою митного кордону України у процесі її здійснення.
6. У сфері ЗЕД адміністративні проступки мають досить широкий спектр вторгнення в регульовані правом суспільні відносини. Ці проступки вчиняються при здійсненні експортно-імпортних операцій; бартерних операцій; операцій з давальницькою сировиною; шляхом завищення чи заниження собівартості продукції; ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів); вчинення протиправних операцій з валютою та відмиванням капіталу.
7. Об’єктами зовнішньоекономічної діяльності є суспільні відносини, що торкаються регулювання обігу: цінних паперів; валюти; товарів та послуг. Вони ж одночасно є і об’єктами протиправних посягань з боку осіб, що вчиняють адміністративні правопорушення у сфері здійснення ЗЕД. Ними є:
а) цінні папери, до яких відносять акції, облігації, казначейські зобов’язання держави, ощадні та інвестиційні сертифікати, векселі;
б) валюта, під якою розуміються валютні знаки України, іноземна валюта, банківські метали та платіжні документи;
в) товари та послуги, як об’єкти протиправних діянь, що вчиняються в сфері ЗЕД.
8. Визначено соціальне та правове значення зовнішньоекономічного договору. Він є основою ЗЕД. Це юридичний акт, в якому закладаються як основи економічних, валютних відносин, так і ті можливі протиправні діяння, що будуть сприяти відтоку валютних коштів з України і їх акумуляції на особистих рахунках правопорушників. Констатовано, що при чіткому дотриманні вимог договору, передбачених законодавством, неможливе допущення правопорушень у цій сфері.
9. Об'єктивною стороною складу адміністративного проступку є зовнішній прояв суспільно шкідливого посягання на об'єкт зовнішньоекономічної діяльності, що перебуває під охороною адміністративно-правових норм, які зафіксовані в законодавстві, що регулює ЗЕД шляхом дії або бездіяльності. Основними способами здійснення правопорушень є завищення-заниження цін при експорті-імпорті, створення фіктивних спільних підприємств, підміна нелегальної ЗЕД легальною.
10. Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є: фізичні особи; юридичні особи, що зареєстровані в Україні і, які мають постійне місцезнаходження на території України, в тому числі юридичні особи, майно та капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності; об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами, але які мають постійне місцезнаходження на території України; структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами, але мають постійне місцезнаходження на території України; спільні підприємств, що зареєстровані в Україні і мають постійне місцезнаходження на території України; інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України; Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у ЗЕД, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно поточного законодавства.
11. Доведено, що суб’єкти протиправних діянь у сфері ЗЕД у правовому відношенні відрізняються від суб’єктів протиправних діянь внутрішньої економічної діяльності лише в організації відносин і реєстрації. Малоефективний контроль за утворенням спільних підприємств за участю іноземних суб’єктів господарювання не рідко сприяє порушенню ними законодавства.
12. Поточним законодавством передбачено, що протидія правопорушенням, які вчиняються у сфері ЗЕД контролюючими та правоохоронними органами з використанням адміністративно-правових заходів, здійснюється шляхом застосування профілактичних (запобігальних) заходів, заходів адміністративно-правового припинення вже вчинених протиправних діянь та заходів, що виявляють осіб, які вчинили протиправні діяння у сфері ЗЕД, і притягнення винних до відповідальності.
13. На думку автора,протидія правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД – це комплекс правових та організаційних заходів, які застосовуються контролюючими і правоохоронними органами, з метою недопущення вчинення противоправних діянь у сфері здійснення ЗЕД, а якщо вони вже вчинені, то запобігання їх розвитку шляхом припинення, а також виявлення осіб, які їх вчинили, і притягнення до відповідальності.
14. Встановлено, що фінансові методи протидії правопорушенням, що вчиняються у сфері ЗЕД, є ефективними, оскільки використовуються в короткий термін після проведення перевірки. До суб’єктів, що вчиняють протиправні діяння у сфері ЗЕД,застосовуються різного роду попереджувально припиняючі міри; спеціальні санкцій; штраф; позбавлення ліцензій, квоти; індивідуальний режим ліцензування; призупинення дії ліцензії чи застосування повної заборони (повного ембарго) на торгівлю; застосування часткової заборони (часткового ембарго) на торгівлю; позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального режиму; запровадження спеціального мита; запровадження режиму ліцензування або квотування ЗЕД; встановлення квот (контингентів); запровадження комбінованого режиму квот і контингентів;запровадження індикативних цін щодо імпорту або експорту товарів; інші заходи, передбачені законами та міжнародними договорами України і що фінансово-правова відповідальність – це особливий вид юридичної відповідальності.
15. Встановлено, що умовами, які сприяють вчиненню протиправних діянь у сфері ЗЕД, є розбіжності в нормативно-правовому регулюванні цієї діяльності, невизначеність окремих положень, правові приписи різних необґрунтованих пільг та відступів, неурегульованість дій органів, що ведуть боротьбу з правопорушеннями у цій сфері, відсутність належної і своєчасної інформації між ними.
16. Обґрунтовано, що в нормативно-правових актах, які регулюють ЗЕД, закладені положення, що регламентують застосування мір адміністративної відповідальності за протиправні діяння, які вчиняються у цій сфері діяльності, хоча в базисному Законі України „Про зовнішньоекономічну діяльність” та інших нормативно-правових актах, що регламентують вказану сферу діяльності, така відповідальність не визначена.
17. Запропоновано удосконалити законодавство, що регулює сферу ЗЕД, окремими положеннями адміністративно-правового характеру. Зокрема, внести доповнення в такі законодавчі акти як: Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” в його 33 статтю, яку викласти в такій редакції:
Стаття 33. Види та форми відповідальності у зовнішньоекономічній діяльності.
У сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається цим Законом та пов’язаними з ним іншими законами України, можуть застосовуватися такі види юридичної відповідальності:
– цивільно-правова відповідальність, в тому числі і майнова відповідальність;
– адміністративна відповідальність;
– дисциплінарна;
– кримінальна відповідальність.
Майнова відповідальність застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій.
Якщо порушення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними суб'єктами господарської діяльності цього або пов'язаних з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або держави, суб'єкти, що порушили закон, несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі.
Адміністративна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності здійснюється у вигляді повної або часткової заборони на торгівлю (ембарго), повної або часткової заборони випуску товарів, тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності, вилучення товарів запровадження соціального мита та режиму ліцензування, тимчасове зупинення або анулювання ліцензій, скасування державної реєстрації, позбавлення наданих прав, проведення спеціального розслідування, опечатування приміщень, штраф.
Одночасно пропонується доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею 164-15 „Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність” наступного змісту:
Стаття 164-15 Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність.
Порушення законодавства, що регулює зовнішньоекономічну діяльність тягне за собою позбавлення права займатися цією діяльністю або зупинення чи анулювання ліцензії та державної реєстрації, або штраф в сумі до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Наведений аналіз нормативної бази зовнішньоекономічної діяльності дає підставу стверджувати, що адміністративна відповідальність закладена у всіх законах та підзаконних нормативних актах, що регулюють цю діяльність. Автори посібника „Оподаткування зовнішньоекономічної діяльності в Україні” прямо вказують, що адміністративними методами впливу є заборона окремих видів експорту та імпорту, ліцензування, квотування; валютні обмеження та валютний контроль; заходи, пов’язані з виконанням митних та адміністративних формальностей.
Переконані, що внесені пропозиції і їх реалізація, тобто законодавче закріплення, позитивно вплинуть на попередження правопорушень у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Законодавче закріплення засобів адміністративного впливу на правопорушників більш ефективно сприятиме органам, що ведуть боротьбу з правопорушеннями таких суб’єктів у сфері зовнішньоекономічної діяльності змусять їх дотримуватися чинного законодавства.
Пропоновані зміни і доповнення чітко окреслюють види відповідальності та дають можливість державним органам більш конкретно і дієво попереджувати правопорушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності та вести боротьбу з цими правопорушеннями.