Організаційно — правові засади діяльності суб´єктів виконавчого провадження

Name: Організаційно — правові засади діяльності суб´єктів виконавчого провадження
Author: Admin

Категорія (предмет): Політика, політологія

Arial

-A A A+

ВСТУП

РОЗДІЛ I. ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

1.1. Юридична природа правовідносин виконавчого провадження

1.2. Поняття та система суб’єктів виконавчого провадження

1.3. Принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження

Висновки до розділу

РОЗДІЛ II. АДМІНІСТРАТИВНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

2.1. Державна виконавча служба

2.2. Державний виконавець

2.3. Суд, учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій

Висновки до розділу

РОЗДІЛ III. АДМІНІСТРАТИВНО–ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

3.1. Адміністративна відповідальність за невиконання вимог державного виконавця

3.2. Адміністративний та судовий порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців

Висновки до розділу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.В Україні продовжується поступова переоцінка політико-правових ідей та цінностей, відбувається процес оновлення системи права, її галузей та інститутів, трансформація практики правозастосування. Розвиток ринкових відносин, формування нового правового простору, зміна державних і суспільних пріоритетів вимагає нових, більш ґрунтовних досліджень, усталених правових інститутів, які створюють фундамент правової системи та забезпечують належний рівень функціонування правових відносин в країні.

Одним з основних інститутів адміністративного права є інститут виконавчого провадження. Саме в межах цього інституту визначено організаційно-правові засади діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

За роки незалежності в Україні сформувалась власна система суб’єктів виконавчого провадження. Однак, практика свідчить, що її функціонування мало ефективне і повноцінне. В першу чергу, це зумовлено недостатнім досвідом правового регулювання системи суб’єктів виконавчого провадження як складової інституту адміністративного права. Цей чинник сприяв неналежному та несвоєчасному виконанню рішень судів та інших органів, що стало однією з головних причин падіння авторитету судової влади. Відсутність чіткого визначення правового статусу суб’єктів виконавчого провадження, розмаїття юридичних взаємозв’язків, що існували між ними, нормативно–правового забезпечення виконання рішень судів та інших органів призводило до ситуації, коли боржник знаходився в кращому становищі порівняно з кредитором. Це створювало перешкоди для розвитку рівноправних ринкових відносин, підривало авторитет правової системи України. Виникла ситуація, коли особа не могла бути впевнена у відшкодуванні заподіяних їй збитків.

Однією з причин такого стану виконавчого провадження можна визнати також недостатню увагу вчених до вивчення проблеми організаційно–правових засад діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

На даний час вітчизняні та зарубіжні вчені в основному обмежуються дослідженням окремих аспектів виконавчого провадження, які не пов’язані з комплексним аналізом організаційно–правових засад функціонування суб’єктів виконавчого провадження.

Виходячи з вищенаведеного, дослідження організаційно–правових засад діяльності суб’єктів виконавчого провадження має актуальне значення та сприятиме приведенню адміністративного права у відповідність до викликів сьогодення.

Зазначені обставини, а також важливість і вагомість діяльності суб’єктів виконавчого провадження у сфері реалізації прав і свобод людини та зміцненні дисципліни, організованості та порядку у сфері виконавчого провадження, свідчать про актуальність обраної теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.НапрямидослідженнявідповідаютьКонцепції адміністративної реформи в Україні, затвердженої Указом Президента України від 22.07.1998р. №810/98 та Стратегії реформування системи державної служби в Україні, затвердженої Указом Президента України від 14.04.2000 р. Дисертаційна робота здійснена в межах програми наукових досліджень Національної академії ДПС України та комплексного наукового проекту “Відповідальність за правопорушення” (номер державної реєстрації 0102U000477), а також відповідно до теми кафедрального дослідження „Організаційно-правові аспекти правоохоронної діяльності в сфері оподаткування”(номер державної реєстрації 0105U000657).

Мета і завданнядослідження.Метою даного дисертаційного дослідження є теоретичний аналіз системи, правового статусу та специфіки діяльності суб’єктів виконавчого провадження, визначення їх місця і ролі у правовідносинах виконавчого провадження, з’ясування суті юридичних взаємозв’язків,що існують між ними.

Виходячи з поставленої мети передбачається вирішити наступні завдання:

дослідити юридичну природу правовідносин виконавчого провадження;
охарактеризувати систему суб’єктів виконавчого провадження;
встановити організаційно-правові взаємозв’язки, що існують між суб’єктами виконавчого провадження;
визначити принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження;
науково обґрунтувати визначення поняття суб’єкта виконавчого провадження, системи суб’єктів виконавчого провадження, Державної виконавчої служби, державного виконавця;
дослідити ознаки і зміст правового статусу суб’єктів виконавчого провадження;
зробити правовий аналіз діяльності суб’єктів виконавчого провадження;
проаналізувати адміністративно – процесуальні гарантії захисту прав суб’єктів виконавчого провадження.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини, які складаються у сфері функціонування суб’єктів виконавчого провадження.

Предметом дослідженняє адміністративно-правове регулювання та організаційні аспекти діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

Методи дослідження.Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціальні наукові методи: діалектичний підхід застосовувався при розгляді досліджуваних проблем та визначенні основних напрямів удосконалення ефективності функціонування суб’єктів виконавчого провадження (параграф 2.1., 2.2., 2.3.); історичний метод використовувався при дослідженні питання місця виконавчого провадження в системі права України; (параграф 1.1.); системний метод – при дослідженні системи суб’єктів виконавчого провадження, класифікації суб’єктів виконавчого провадження, стадій виконавчого провадження, принципів виконавчого провадження; формально-юридичний – при аналізі норм чинного законодавства (параграф 1.2., 2.3); логічний – при тлумаченні норм права (параграф 2.1., 2.2., 2.3., 3.1., 3.2.); аналітичний – при узагальненні взаємозв’язків, що існують між суб’єктами виконавчого провадження; порівняльно-правовий – при порівняльному аналізі сучасної практики здійснення виконавчого провадження в Україні із практикою діяльності судових (приставів) виконавців у попередні періоди (параграф 1.1.).

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертаційного дослідження становлять праці українських і зарубіжних спеціалістів у галузі теорії та історії держави і права та адміністративного права і адміністративного процесу – В.Б.Авер’янова, М.Г. Авдюкова, О.Ф. Андрійко, Г.В. Атаманчука, Д.М. Бахраха, І.Л. Бачило, Ю.П.Битяка, Р.Х. Валєєва, І.П.Голосніченка, Ю.Г. Гринько, М.А.Гурвича, Є.В. Додіна, П.П. Заворотько, Н.Д. Зейдера, Ю.М. Козлова, Р.А.Калюжного, С.В. Ківалова, В.К. Колпакова, В.В. Копєйчикова, Б.П.Курашвілі, Б.М. Лазарєва, М.І. Матузова, В.Ф.Опришка, В.П. Пастухова, А.І.Перепелиці, В.С.Проніної, В.Ф. Сіренка, М.С. Студенікіної, Ю.О. Тихомирова, С.Я. Фурси, В.В. Цвєткова, Н.А.Чечиної, В.М. Шерстюка, А.М. Ширшикова, В.К.Шкарупи, М.Й.Штефан, С.В. Щербак, Л.П. Юзькова, М.К. Юкова, Ц.А.Ямпольської.

Нормативну основу дисертаційного дослідження становлять: положення Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів України, які регулюють здійснення виконавчого провадження, визначають систему та правовий статус суб’єктів виконавчого провадження, адміністративно-процесуальні гарантії захисту їх прав

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у сучасній українській правовій науці теоретико-прикладним, монографічним і комплексним дослідженням організаційно-правових засад діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

У результаті проведеного дослідження сформульовано нові наукові положення. Основні з них такі:

Уперше:

— виділено ознаки,які властиві системі суб’єктів виконавчого провадження;

— визначено основні функції управління, що притаманні системі суб’єктів виконавчого провадження;

— досліджено юридичну природу та напрямки здійснення контролю в системі суб’єктів виконавчого провадження;

— обгрунтованонауково-теоретичну конструкціюпоняття „суб’єкт виконавчого провадження”, „система суб’єктів виконавчого провадження”.

Дістали подальшого розвитку:

дослідження, пов’язані з аміністративно-процедурною та адміністративно-юрисдикційною діяльністю в рамках виконавчого провадження;
юридична характеристикапринципів функціонування суб’єктів виконавчого провадження;
систематизаціяознак державного виконавця як посадової особи;
визначення особливостей здійсненняадміністративноїюстиціїусфері виконавчого провадження;
дослідження поняття „стадія виконавчого провадження”.

Удосконалено:

-класифікаціюсуб’єктів виконавчого провадження;

— визначення стадій виконавчого провадження.

Практичне значення одержаних результатівполягає в тому, що дослідження розширює та поглиблює уявлення про сутність і процедури діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

Основні положення та результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:

у законодавчій та нормотворчій діяльності – при підготовці проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, спрямованих на вдосконалення регулювання суспільних відносин, пов’язаних із засадами функціонування суб’єктів виконавчого провадження;
у науково-дослідній сфері – положення та отримані висновки дисертаційного дослідження для подальшої розробки проблем, пов’язаних з засадами функціонування суб’єктів виконавчого провадження;
у навчальному процесі – значна частина висновків дисертаційного дослідження використовується при викладанні адміністративного права та адміністративного процесу, як розділу цих навчальних дисциплін на факультеті податкової міліції та юридичному факультеті Національної академії ДПС України (акт впровадження від 24 травня 2006 р.). Крім того, отримані результати дослідження можуть бути використані при підготовці підручників, навчальних посібників та лекційних курсів таких дисциплін, як “Адміністративне право”, “Адміністративний процес”, “Правознавство” та інших;
у правозастосовчій діяльності – використання отриманих результатів дозволить органам Державної виконавчої служби більш ефективно виконувати рішення судових та інших органів ( акт впровадження від 29 травня 2006р.)

Особистий внесок здобувача.Дисертація Ігоніна Р. В. є самостійною науковою роботою. Наукові ідеї та розробки, що належать співавтору опублікованої праці Перепелиці А. І., у дисертації не використовувались.

Апробація результатів дисертаціїбула здійснена на засіданнях кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності Національної академії державної податкової служби України. Крім того, вони апробовані у виступах на міжнародних науково-практичних конференціях: „Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського Союзу” (Ірпінь – 2004), „Треті осінні юридичні читання” (Хмельницький – 2004), „Податкова політика України та механізми її реалізації в Податковому кодексі”, „Актуальні проблеми модернізації податкових й інших правоохоронних органів України та протидії правопорушенням у сфері господарської діяльності” (Ірпінь-2006). Тези двох доповідей опубліковано.

Публікації.Основні теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи знайшли відображення у шести наукових працях, з яких чотири опубліковано у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертаційної роботи.Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують вісім підрозділів, висновків та переліку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 207 сторінок, з них список використаних джерел містить 22 сторінки (291 найменування).

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

1.1. Юридична природа правовідносин виконавчого провадження

Для визначення місця виконавчого провадження в сучасній системі права України нам необхідно провести короткий історичний огляд процесу становлення та еволюції розвитку правовідносин виконавчого провадження.

У відомих нам історичних пам’ятках зазначається, що першими державними органами виконання рішень суду були пристави, про яких вперше згадується у договорі Великого Новгороду з князем Ярославом 1270 р. [1, с.140]. Вони призначалися на посаду князем і були службовими особами, а їхнім обов’язком, крім виконання судових рішень, було також затримання боржника на вимогу стягувача і забезпечення явки осіб, які викликалися до суду. За “Уложением 1649 г.” пристав провадить виконавчі дії під керівництвом воєвод, а за Петра I стає царським чиновником [2].

Якщо розглядати Магдебургське право [3, с. 247], то в ньому встановлювалося правило, згідно з яким судовий виконавець вибирався суддею поміж вільних громадян і наділявся правом “брати забезпечення, заарештовувати, накладати заборони щодо будь-якої людини та її майна по праву, коли він уповноважений до того судовим рішенням” та отримував заробіток за рахунок боржників.

Відповідно до “Статуту Благочиння 1782 р.” посада пристава була ліквідована, а органами виконання судових рішень у Росії стали управи благочиння, тобто поліція, і дещо пізніше “Свод законов 1835 г.” передав повноваження щодо їхнього виконання загальній поліції – квартальним і становим приставам. Наслідки цієї реформи не оминули уваги вчених. Зокрема, К. Малишев звертав увагу на те, що поліція – це “особлива каста, яка не залежала від судів і була перевантажена великою кількістю інших справ, тому стягнення тягнулись роками і десятками років” [4, с. 70].

На Лівобережній Україні на початку XVIII століття компетенція органів виконання визначалася за посильним судом [5, с. 142], що здійснював виконання рішення про стягнення майна в присутності не менше трьох шляхтичів, які прибували на запрошення особи на чию користь було постановлене рішення. Якщо боржник чинив перешкоди для його виконання, то запрошували 5 шляхтичів, а якщо й так не вдавалося досягти успіху, то над боржником “сильною рукою должна быть отправа учинена”.

Судова реформа від 20 листопада 1864 р. встановила правові засади для функціонування особливого стану судових приставів, що належали до судової системи як спеціальні службові особи для виконання судових рішень при касаційних департаментах правлячого сенату, судових палатах і окружних судах, а також при мирових суддях та їх з’їздах [6, с. 9]. Водночас суд відсторонювався від керівництва органами виконання і виконавче провадження фактично ставало позасудовим інститутом [7, с. 4].

Отже, виконання судових рішень стало дійсно самостійним і відокремленим провадженням, в якому діяв незалежний судовий пристав, що було досить передовим юридичним проектом як для того часу. Ні суд, ні органи прокуратури за своєю ініціативою не зобов’язані були здійснювати контроль за діяльністю судового пристава. За всіма діями судового пристава могли наглядати тільки стягувач і боржник [8, с. 5].

Поряд з цим правовідносини, що виникали під час здійснення виконавчого провадження, характеризувалися значною уповільненістю, стосовно чого учений-юрист В. Шимановський зазначав, що в царській Росії навіть при безперешкодному виконанні судових рішень з часу проголошення до його остаточного виконання проходило понад 2 роки [9, с. 26].

Розглянемо більш докладно способи примусового виконання, які застосовувалися в процесі здійснення виконавчого провадження. Ще з часу появи стародавньої пам’ятки права “Русская Правда” за кредитором визнавалося право на здійснення певної влади стосовно особи боржника.

Якщо аналізувати положення Новгородської і Псковської судних грамот, стягнення зверталось як на рухоме, так і на нерухоме майно боржника, а також на особу боржника. Згідно з “Судебником Ивана III” 1497 р. застосовувалися такі способи виконання судових рішень, як звернення стягнення на майно боржника і правіж. Щодо останнього К. Євреінов зазначав, що “правіж – це дикий звичай “вибивання” боргів гнучкими різками або батогом” [10, с. 4]. Цікаво, що “Уложение 1649 р.” містило вимоги стосовно продажу рухомого і нерухомого майна, правежу, видачі головою до викупу, тобто видачу невиправного боржника кредитору для відпрацювання боргу, відрахування із жалування стрільців.

Як результат здійсненої кодифікації українського права, що завершилася у 1743 році, був розроблений проект кодексу українського права, що називався ”Права, по которым судится малороссийский народ“. Хоч цей проект так і не набрав чинності юридично, але застосовувався на практиці. У ньому досить регламентованою була система сплати боргів і, відповідно, система заходів примусового стягнення до боржників.

У другій половині ХVII ст. Згідно з Указом від 31 січня 1783 р. у всіх губерніях Росії були засновані робітні будинки, куди висилалися боржники для відпрацювання боргу.

“Устав о банкротах 1800 г.” визначав процедуру, згідно з якою неоплатні боржники, незалежно від суми боргу, замість заслання підлягали тюремному ув’язненню строком до 5 років, після чого стягнення з них припинялося.

Аналізуючи еволюцію правовідносин виконавчого провадження і правової практики до періоду Жовтневої революції, можна, на нашу думку, зробити висновок, що виконавчому провадженню були притаманні ознаки інституту адміністративного права, а саме:

– наявність спеціального державного органу як обов’язкового суб’єкта виконавчого провадження;

– учасники виконавчого провадження не були рівноправними суб’єктами;

– виконавче провадження завжди виникало незалежно від волевиявлення боржника;

– боржник повинен був виконувати свої обов’язки під загрозою санкцій у вигляді юридичної відповідальності.

Проте ситуація докорінно змінилася після прийняття Постанови Народного Секретаріату від 4 січня 1918 р. “Про запровадження народного суду”, яка передбачала скасування посад судових приставів.

У 1924 році було прийнято перший ЦПК УРСР в якому значна частина стосувалася регламентації примусового виконання судових рішень. Таким чином, незважаючи на адміністративну природу правовідносин виконавчого провадження, законодавець необґрунтовано визначив їхнє місце в системі цивільного процесуального права.

ЦПК УРСР 1963 р., розвиваючи раніше закріплені законодавчі положення, вказав на те, що виконавче провадження могло здійснюватися винятково судовими виконавцями.

У жовтні 1966 р. Президія Верховного Суду УРСР затвердила Інструкцію Про порядок виконання судових рішень, а 24 квітня 1973 р. міністром юстиції СРСР була затверджена нова Інструкція Про порядок виконання судових рішень. 15 листопада 1985 р. Наказом Міністра юстиції СРСР № 22 була затверджена Інструкція про виконавче провадження, що стала останнім нормативно-правовим актом, прийнятим у радянські часи стосовно виконавчого провадження.

Після Жовтневої революції, протягом довгого часу свого існування правовідносини виконавчого провадження перебували в сфері цивільного процесуального права. Зокрема, науковці М.Й. Штефан і В.В. Баранкова досліджували проблеми цивільно-процесуальної науки і були прихильниками віднесення виконавчого провадження до цивільного процесу [11, 12]. Остання обґрунтовувала свою позицію тим, що правовідносини між учасниками виконавчого провадження і судом, за своєю правовою природою, є процесуальними, а оскільки їхня реалізація регламентується ЦПК, то вони мають всі ознаки цивільних процесуальних правовідносин, що виникають при виконанні судових рішень.

Проте, незважаючи на формальне закріплення процедури виконавчого провадження в межах цивільного процесуального права, ряд радянських учених акцентували увагу на відмінній від цивільно-процесуальної природі виконавчого провадження. Зокрема, звертаючи увагу на адміністративну природу виконавчого провадження, іншої позиції дотримувалися М.К. Юков [13], В.М. Шерстюк [14], Ю. Білоусов [15]. Так, М.К. Юковим ще в 1975 році було визначено виконавче провадження як галузь права – виконавче право, але його думка не знайшла прихильників і фактично виконавче провадження продовжувало залишатися складовою цивільного процесуального права.

Звернувши увагу на неоднорідність правовідносин, що виникають при виконанні рішень різних юрисдикційних органів, та правовідносин цивільного процесу В.М. Шерстюк також зробив висновок про самостійність виконавчого провадження.

Підтримуючи позицію В. М. Шерстюка, Ю. Білоусова вказувала, що виконавче провадження повинно бути повністю відокремлене від будь-якої галузі права і, зокрема, від цивільного процесуального, та зайняти самостійне місце в системі права. Теоретично обґрунтовуючи власні погляди стосовно місця виконавчого провадження в системі права, вона наголошувала на необхідності розглядати його як самостійну галузь права, що матиме назву – цивільне виконавче право.

Наступною віхою становлення та вдосконалення виконавчого провадження стало прийняття Верховною Радою України двох законів України: “Про Державну виконавчу службу” від 24 березня 1998 року та “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 року, що встановлювали якісно новий порядок проведення виконавчих дій новоствореним органом – Державною виконавчою службою, яка покликана здійснювати примусове виконання рішень судів та інших органів в Україні. Ці закони радикально реформували всю систему виконавчого провадження.

На сьогодні, можна з упевненістю констатувати, що місце виконавчого провадження в системі права повністю змінилося. Є всі підстави стверджувати, що виконавче провадження – один із видів адміністративних проваджень. Відповідно, правовідносинам, що виникають під час реалізації виконавчого провадження, властиві адміністративно-правові ознаки.

Розглядаючи сутність правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні, потрібно визначити зміст поняття правовідносин у виконавчому провадженні. Так, під правовідносинами в теорії права розуміються урегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких виступають носіями суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, юридичної відповідальності та юридичних повноважень, а самі правовідносини складаються зі змісту, що включає органічно пов’язані суб’єктивні права та юридичні обов’язки [16, с.511]. На думку інших учених, правовідносини складаються із змісту, суб’єктів, що мають правосуб’єктність і відповідний потенціал правового статусу, об’єкта, тобто того, стосовно чого виникли правовідносини і на що вони спрямовані, та юридичних фактів, життєвих обставин, що породжують, змінюють або припиняють конкретні правовідносини [17, с. 100; 154], суб’єктів, об’єкта, суб’єктивного права та юридичного обов’язку [18, с. 47].

На нашу думку, як уже зазначалося, правовідносини, що складаються при примусовому виконанні рішень суду та інших юрисдикційних органів, є адміністративними та адміністративно-процесуальними.

Адміністративно-правові відносини, на думку Д.Н. Бахраха [19, с. 21]– це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, що виникають у сфері діяльності виконавчої влади. Л.В. Коваль [20, с. 19] виділяє ряд властивостей адміністративно-правових відносин. До них він відносить:

– наявність державного органу як неодмінного суб’єкта правовідносин;

– з-поміж числа юридичних фактів – тільки юридичні акти державних органів індивідуального значення є дійсними;

– державний управлінський орган, зобов’язаний реалізовувати свої матеріально-правові й процесуальні права;

– кожен із суб’єктів правовідносин може виступати одночасно у кількох рольових функціях: як суб’єкт ”владо відносин", як суб’єкт, наділений правом покарання;

– учасники адміністративного правовідносин не є рівноправними суб’єктами;

– адміністративні правовідносини можуть виникати з ініціативи однієї сторони, незалежно від волевиявлення іншої;

– адміністративно-правові відносини проявляють себе у кількох випадках (відносини між різними рівнями організаційної структури і тощо);

– правозобов’язаний суб’єкт повинен виконувати свої обов’язки під загрозою санкцій у вигляді юридичної відповідальності.

Аналіз юридичної літератури дозволяє зазначити, що вчені не виділяють окремо ознак адміністративно-процесуальних правовідносин, а під їхніми ознаками фактично розуміються ознаки адміністративного процесу в цілому [21, с. 184]. Так, Н. Саліщева [22, с. 44-45]до них відносить такі:

– в адміністративному процесі беруть участь дві сторони: державний орган або його посадова особа та інший суб’єкт, не підпорядкований в адміністративному аспекті даному державному органу;

– норми адміністративно-процесуального права регулюють поведінку людей при вирішенні певної категорії справ, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності;

– змістом цих відносин є процесуальні права та обов’язки сторін адміністративно-правового спору або процесуальні права та обов’язки осіб при застосуванні уповноваженим державним органом заходів адміністративного примусу;

– адміністративно-процесуальні норми мають властивий їм метод правового регулювання, тісно пов’язаний з предметом регулювання;

– характерною особливістю даних процесуальних відносин є можливість їхньої примусової реалізації безпосередньо органом державного управління, що має на це встановлені законом владні повноваження;

– важливою відмінністю адміністративного процесу є його призначення для захисту адміністративно-правових відносин, у тому числі і застосування адміністративних санкцій.

Отже, адміністративно-процесуальними правовідносинами будуть ті відносини, що виникають у процесі зазначеної діяльності. Означаючи характер правовідносин, що виникають у виконавчому провадженні як адміністративних та адміністративно-процесуальних, необхідно їх більш повно проаналізувати.

У правовідносинах виконавчого провадження завжди діє обов’язковий суб’єкт – державний виконавець, без якого правовідносини виникнути не можуть. Державний виконавець підпорядкований органам Міністерства юстиції України та, як представник виконавчої влади, наділений владними повноваженнями, а вимоги державного виконавця щодо виконання рішень є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. Таким чином, безумовно, правовідносини у виконавчому провадженні можна назвати владними, в них відсутня рівність суб’єктів правовідносин.

У виконавчому провадженні знаходять захист не лише права суб’єктів цивільного процесу, але й права всіх інших осіб, що були встановлені в позасудовому порядку. Тому загальна кількість об’єктів захисту у виконавчому провадженні, порівняно з цивільним процесом, збільшується.

В.М. Шерстюк [23] вказує на специфіку суб’єктного складу правовідносин виконавчого провадження. З цією концепцією погоджується багато вчених, у тому числі й І.М. Зайцев, який підкреслює, що “Основними процесуальними фігурами стають стягувач і боржник. У виконавчому провадженні немає осіб, що беруть участь у справі, свідків” [24].

Підтримуючи цю думку в цілому, потрібно зазначити, що сторонами виконавчого провадження крім осіб, які раніше брали участь у цивільному процесі як позивачі чи відповідачі можуть бути і громадяни, та організації, рішення стосовно прав та обов’язків яких були постановлені іншими юрисдикційними органами. За правилами виконавчого провадження здійснюється виконання не тільки рішень і ухвал суду, але й постанов багатьох інших юрисдикційних органів, зафіксованих у ст. 3 Закону України “Про виконавче провадження”.

Отже, до ознак виконавчих правовідносин, потрібно віднести те, що:

– вони виникають при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів і регулюються законодавством про виконавче провадження;

– без згоди стягувача державний виконавець не має права відкрити виконавче провадження. У разі звернення до Державної виконавчої служби представника стягувача, його повноваження повинні бути підтверджені довіреністю. У випадку, коли прокурор або органи чи окремі громадяни звертається із заявою про відкриття виконавчого провадження, яким ЦПК України надано право звертатися до суду за захистом прав інших осіб, державний виконавець повинен повідомити про це стягувача і лише за його згодою відкрити виконавче провадження;

– державний виконавець є обов’язковим суб’єктом правовідносин у виконавчому провадженні і на нього покладений обов’язок своєчасного, повного та реального виконання рішень судів та інших органів. Саме державний виконавець залучає до проведення виконавчих дій інших суб’єктів;

– виникнення потреби у відкритті виконавчого провадження пов’язане з неможливістю самостійної, без втручання Державної виконавчої служби, реалізації законних прав та інтересів суб’єктів виконавчого провадження;

– владний характер правовідносин. Між їхніми суб’єктами відсутня рівність, оскільки Державна виконавча служба є органом державної виконавчої влади. Тому правовідносини виконавчого провадження є „владовідносинами„. Державний виконавець наділений певними повноваженнями, а стягувач і боржник зобов’язані дотримуватися вимог державного виконавця. А це, в свою чергу, означає обов’язковість вимог державного виконавця і для всіх інших суб’єктів виконавчого провадження та для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб.

Іншим критерієм для оцінки правовідносин у виконавчому провадженні є підстави виникнення правовідносин (юридичні факти), з якими законодавство пов’язує їхнє виникнення або припинення.

У виконавчому провадженні юридичними фактами є лише процесуальні дії державного виконавця, суду та інших суб’єктів виконавчого провадження, що передбачені законом, здійснюються у визначеній формі та у певні строки. Як правило, для виникнення правовідносин у виконавчому провадженні необхідна наявність такого юридичного факту, який складається з дії особи – подача заяви про примусове виконання рішення та дії державного виконавця – прийняття заяви та відкриття виконавчого провадження. Проте у випадках, коли дія здійснюється з ініціативи державного виконавця, достатньо його волевиявлення. Таким чином, правовідносини виконавчого провадження виникають у результаті звернення у Державну виконавчу службу або залучення особи до проведення виконавчих дій.

Проте не можна залишити поза увагою наявність таких юридичних фактів, як події. За загальним правилом, у виконавчому провадженні події є підставою для виникнення, зміни чи припинення правовідносин, в основному, у юридичному складі з процесуальними діями. Наприклад, смерть особи під час здійснення виконавчого провадження сама по собі не змінює правовідносин, для цього необхідно здійснення певних процесуальних дій.

Елементами правовідносин у виконавчому проваджені є їхні суб’єкти, об’єкт і зміст правовідносин. Суб’єктами правовідносин у виконавчому провадженні виступають органи примусового виконання рішень судів та інших органів у особі відповідних відділів державної виконавчої служби, а також стягувач, боржник, прокурор та інші особи, які сприяють вчиненню виконавчого провадження.

Об’єктом правовідносин у виконавчому провадженні виступає певна сукупність дій суб’єктів, спрямованих на реалізацію виконавчих документів.

Зміст цих правовідносин полягає в правах та обов’язках державного виконавця з примусового виконання виконавчого документа, який реалізовується в межах адміністративно-правових методів і форм, прав і обов’язків інших суб’єктів виконавчого провадження.

Підсумовуючи викладене вище, необхідно наголосити, що правовідносини, що виникають під час примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, за своєю юридичною природою є адміністративними.

Вченими-адміністративістами визначено, що адміністративне право поділяється на матеріальне адміністративне і адміністративно-процесуальне право, які розглядаються вченими як дві органічно пов’язані підгалузі [25, с. 11].

У зв’язку з тим, що адміністративний процес являє собою систему проваджень, що і складають його структуру [26, с. 189], одним із таких проваджень адміністративного процесу повинно бути і виконавче провадження.

Аналіз дослідженої літератури показує, що нині чіткої класифікації адміністративних проваджень не існує [27, с.8–19;28, с.92–103]. Це пояснюється більшою мірою суперечками про обсяг і зміст адміністративного процесу [29, с.134;30, с. 3–22].

Для того щоб зрозуміти юридичну природу певного адміністративного провадження, потрібно вдатися до відповідних положень, розроблених ученими як у галузі загальної теорії права, так і в науці адміністративного права. Проте необхідно зазначити, що на сьогодні, відсутня достатньо розроблена теорія, що дозволила б однозначно дефінувати такі важливі поняття, як “юридичний процес”, “юридична процедура”, “юридичне провадження”. Ряд учених розглядає юридичний процес як діяльність, що являє собою сукупність певних юридичних дій [31, с.11], а це дає можливість виділити правотворчий, правозастосовний, установчий та інші види процесу. Проте не має чіткої диференціації між самою діяльністю і правовою формою її реалізації. Саме таку правову форму, що відображає порядок здійснення зазначеної діяльності, власне і визначають як процедуру (провадження).

При цьому деякі автори зазначають, що різновидом того або іншого галузевого правозастосовного процесу є провадження, яке вони відносять до процедур [31, с.5, 11, 122]. Інші вчені, приходячи до того ж висновку, констатують, що і сам процес – це порядок здійснення юридично значущих дій [32, с.13, 17]. Треті, підкреслюючи близькість термінів “процес” і “процедура”, найчастіше використовують їх як синоніми [33, с.13].

Стосовно співвідношення понять “процес”, “провадження” та “процедура”, найбільш прийнятним, як нам здається, є розмежування, яким користувався Л.В.Коваль. Так, визначаючи своєрідність і специфіку адміністративного процесу, він вказував, що за допомогою адміністративно-процесуальних норм “процедури вводяться до адміністративного процесу як провадження такого. Процедура – офіційно встановлений або прийнятий за звичаєм порядок у веденні, обговоренні, розгляданні, оформленні, виконанні будь-яких справ управлінського чи юрисдикційного характеру” [34, с.143]. На цю ж специфіку співвідношення зазначених понять вказують у своїй роботі Ю.П.Битяк і В.В.Зуй [35, с.165]. Отже, тільки процедура, встановлена нормою, стає формою процесу. Таким чином, сукупність процесуальних норм, об’єднаних загальною метою, утворює те чи інше провадження.

У науковій літературі з адміністративного права висловлювалися різні думки щодо розуміння суті адміністративного процесу й адміністративного провадження (процедури). Процес і провадження найчастіше розглядалися як певна діяльність [36, с.5–6;37,с.189;38,с.313]; у деяких випадках вони розуміються як порядок здійснення такої діяльності [39, с.51, 71–72;40, с.117]; іноді під процесом розуміється діяльність, а під провадженням – порядок її здійснення [41,с.13, 16, 22;42, с.36, 47-48]. Проте при цьому, як правило, робиться один і той самий висновок: процес і провадження співвідносяться як загальне й особливе; провадження – частина процесу, а процес – сукупність проваджень. Так, С.Т.Гончарук, В.К.Колпаков, Л.В.Коваль та інші вітчизняні вчені-адміністративісти вказують, що сукупність самостійних, різних за змістом і предметом адміністративних проваджень являють собою адміністративний процес [40,с.123;38,с.327;34,с.144]. Подібну думку висловлюють російські вчені, наприклад, Н.Ю.Хаманева і В.О Лорія, зазначаючи, що адміністративний процес може існувати у формі того або іншого провадження [43, с.36; 44, с.119, 122]. Подібної думки на співвідношення понять “процес” і “провадження” дотримується О.Ю.Якімов, виділяючи різні групи адміністративних проваджень як “самостійні форми процесу правозастосовної діяльності органів державного управління” [45, с.6]. О.М.Бандурка і М.М.Тищенко зазначають, що адміністративні провадження співвідносяться з адміністративним процесом як категорії особливого і загального і входять як відособлений елемент у його структуру [46, с.15].

Видова різноманітність адміністративних проваджень може бути зведена відповідно до класифікації адміністративно-процесуальної діяльності у дві узагальнені групи: а) юрисдикційні провадження; б) процедурні провадження. На можливість класифікації адміністративно-процесуальної діяльності на два основні її види: адміністративно-процедурну і адміністративно-юрисдикційну вказує С.Т.Гончарук [40, с.118]. О.М.Бандурка і М.М.Тищенко проводять класифікацію адміністративно-процесуальних проваджень залежно від характеру індивідуально-конкретних справ, виділяючи юрисдикційні провадження та провадження неюрисдикційного характеру [46, с.16].

На нашу думку, виконавче провадження поєднує в собі адміністративно-процедурну та адміністративно-юрисдикційну ознаки. Підставою для такого висновку є аналіз властивостей, притаманнтх виконавчому провадженню:

– Державна виконавча служба входить до структури Міністерства юстиції України, тобто примусове виконання рішень судута інших юрисдикційних органів здійснюється органами виконавчої влади і є функцією державного управління. Крім того, до функцій державного управління можна віднести контроль за діями державних виконавців;

– державний виконавець має визначений законом правовий статус державного службовця;

– правовідносини, які виникають у зв'язку з проведенням виконавчих дій, необхідно визначити як адміністративно-процесуальні;

– відповідальність у виконавчому провадженні є адміністративною і передбачається нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення (стаття 188-13 ”Невиконання законних вимог державного виконавця“);

– Державна виконавча служба є органом адміністративної юрисдикції.

Необхідно зазначити, що процес виконавчого провадження завжди складається із послідовності дій державного виконавця від відкриття виконавчого провадження до його закінчення. Так, Д. Бахрах [47, с. 155]визначає стадії адміністративного процесу як сукупність дій, що розрізняються за безпосередніми цілями і завданнями; особливим колом учасників і специфікою їхнього правового статусу; комплексом процесуальних дій; колом юридичних фактів; правовими результатами та їхнім процесуальним оформленням.

При цьому доцільно зауважити, що в теорії права в останні роки з'явилася концепція про необхідність дослідження стадійності в правозастосовному процесі з двох методологічних позицій: 1) загальнологічної послідовності вчинення всіх процедурно-процесуальних дій і 2) розгляду функціонального прояву всієї процесуальної діяльності, тобто урахування таких етапів, що являють собою послідовний процес комплексу дій, що закріплені у різних процесуальних актах та мають на меті досягнення необхідного результату, передбаченого відповідною нормою матеріального права. Такими авторами виділяються дві великі, рівні стадії (блоки) юридичного процесу: стадія логічної послідовності і стадія функціонального призначення [48, с.127].

Керуючись зазначеними вище критеріями, під стадією виконавчого провадження потрібно розумітисукупність взаємообумовлених процесуальних дій суб’єктів виконавчого провадження, спрямованих на досягнення певної етапної мети щодо примусової реалізації виконавчих документів.

Розглядаючи відмінність провадження від його стадії, потрібно зазначити, що перше насамперед показує предметні ознаки процедури реалізації норм матеріального права. Стадія – це відносно самостійна сукупність послідовно здійснюваних, взаємопов’язаних, однорідних процесуальних дій, об’єднаних найближчою метою щодо отримання певного юридичного результату [40, с. 122]. Сукупність відповідних стадій утворюють провадження в адміністративно-юрисдикційному процесі. Звідси випливає, що провадження в адміністративно-юрисдикційному процесі, як і у будь-якому іншому правозастосовному процесі, порівняно зі стадією являє собою більш складне процесуальне явище. Правильним, на нашу думку, є судження, що “процесуальні провадження являють собою сукупність дій учасників процесу, що реалізуються у формі відношень” [48, с.80–81]. Так, стадія більше відноситься до динамічної характеристики провадження, тобто показує визначену його фазу (етап). Як правильно замічає Г.В. Джагупов, стадії провадження повинні повно і точно відображати саму процедуру провадження, ті окремі дії або операції, які здійснюються у процесі реалізації адміністративно-правових норм [49, с. 28].

Останнім часом російськими науковцями була розроблена система стадій виконавчого провадження. Проте ми не можемо погодитися з її трактовкою. Так, російськими науковцями Уральської державної юридичної академії [50, с. 109]наводиться така система стадій виконавчого провадження:

– порушення виконавчого провадження і підготовка до безпосереднього виконання;

– здійснення виконавчого провадження;

– закінчення виконавчого провадження.

Наведена класифікація стадій виконавчого провадження вимагає певної корекції. Так, у ній змішуються в одній стадії і порушення виконавчого провадження і підготовка до виконання. Однак, якщо порушення виконавчого провадження спрямоване на створення передумови для здійснення виконавчого провадження, то підготовка до виконання є вже початком такого здійснення.

На нашу думку, можна говорити про існування таких стадій:

– відкриття виконавчого провадження;

– здійснення виконавчого провадження;

– заключна стадія.

Відкриття виконавчого провадження визначається як стадія, що встановлює такий початок дій з виконання постанов суду та актів інших державних і недержавних органів, який забезпечує правомірність застосування заходів примусового виконання.

Доцільно зауважити, що стадія відкриття виконавчого провадження включає такі процесуальні дії:

– пред’явлення виконавчого документа у ДВС;

– прийняття виконавчого документа до виконання.

Потрібно зазначити, що виконавчими документами є виконавчі листи, що видаються судами на підставі:

– рішень, вироків, ухвал, постанов судів;

– рішень іноземних судів і арбітражів, якщо вони визнані й допущені на території України у встановленому законом порядку;

– рішення третейського суду;

– ухвали, постанови судів у випадках, передбачених законом;

– накази господарських судів, у тому числі ті, що видаються на підставі рішення третейського суду;

– ухвали, постанови господарських судів у випадках, передбачених законом;

– виконавчі написи нотаріусів;

– посвідчення комісій з трудових спорів;

– постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

– рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

– рішення Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;

– постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

– рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на Державну виконавчу службу.

Після набуття законної сили рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу стягувач для здійснення права на примусове виконання повинен отримати виконавчий документ у суді або іншому органі, який розглядав справу, або виконавчий документ у передбачених у законі випадках пересилається державному виконавцю судом чи іншим уповноваженим органом.

Державний виконавець у 3-денний строк з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець встановлює строк для добровільного виконання рішення, який не може перевищувати семи днів, а рішень про примусове виселення — п'ятнадцяти днів, та попереджає боржника про примусове виконання рішення після закінчення встановленого строку зі стягненням з нього виконавчого збору і витрат, пов'язаних із провадженням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Виконавчий документ, виданий на підставі рішення, яким надана відстрочка виконання, приймається державним виконавцем до виконання після закінчення терміну відстрочки в межах строку, встановленого для пред'явлення цього виконавчого документа.

У разі відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, забезпечення позовних вимог строк для добровільного виконання не встановлюється.

Копія постанови про відкриття виконавчого провадження не пізніше наступного дня надсилається стягувачу, боржнику та органу (посадовій особі), який видав виконавчий документ.

В юридичній літературі існували різні думки щодо форми звернення стягувача за клопотанням про примусове виконання судового рішення. Одні вчені [51, с. 18]вважали можливим усне звернення до судового виконавця, інші [52, с. 27]розглядали його як розпорядчий акт, або зазначали про необхідність дієздатної особи проявити волю перед органом виконання на відкриття виконавчого провадження, оскільки стягувач може бажати в меншому розмірі задоволення, ніж це йому належить за виконавчим документом, тому заява повинна бути поданою за місцем виконання з визначенням розміру і меж виконання [53, с. 164].

До суб’єктів, які мають право звернутися із заявою про відкриття виконавчого провадження, належать: 1) стягувач або його представник; 2) прокурор у випадках представництва інтересів громадянина або держави; 3) інші уповноважені законом особи.

Необхідно зазначити, що державний виконавець відкриває виконавче провадження:

– за заявою стягувача або його представника на підставі виконавчого документа;

– за заявою прокурора у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді;

– з ініціативи суду та інших органів, які передали виконавчий документ у випадках, передбачених законом;

– в інших передбачених законом випадках.

Постанова державного виконавця про відкриття виконавчого провадження або про відмову у його відкритті може бути оскаржена начальнику відповідного відділу ДВС або до суду у 10-денний строк з дня її винесення. Суб’єктами оскарження виступають сторони, тобто стягувач і боржник.

Постанова про відмову у відкритті виконавчого провадження повинна бути мотивованою, тобто у ній державний виконавець зобов’язаний вказати причину відмови. Повернути подані документи стягувачу супроводжуючим листом чи іншим способом без винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження державний виконавець не має права.

Наступною стадією виконавчого провадження є здійснення виконавчого провадження. Здійснення виконавчого провадження розпочинається з підготовки. Вона займає основне місце у роботі державних виконавців. Для цього державний виконавець робить запити у різні організації, провадить інші дії для того, щоб з’ясувати факт наявності майна чи грошових коштів, отримує відомості про доходи боржника. На цій стадії виявляються правові зв’язки діяльності державного виконавця з іншими державними органами.

Встановивши майно, яким володіє чи користується боржник, державний виконавець з’ясовує власника цього майна та його вартість.

Крім зазначених, до підготовчих дій відносяться і дії з організації вилучення майна, на яке накладено арешт, його зберігання та передачі для переоцінки, контролю за правильністю відрахувань бухгалтерією періодичних платежів, розподіл стягнутих із боржника сум між стягувачами, зупинення та відкладення виконавчого провадження.

Потрібно зазначити, що, суд також впливає певним чином на стадію підготовки до виконання. Так, суд роз’яснює рішення, що підлягає виконанню, змінює спосіб і порядок виконання, вирішує питання відстрочки та розстрочки виконання, визначає частку боржника у майні, яким він володіє сумісно з іншими особами.

У виконавчому провадженні при здійсненні виконавчих дій встановлюються такі заходи примусового виконання: 1) звернення стягнення на майно боржника; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням.

Останньою стадією виконавчого провадження є заключна. На цій стадії здійснюється закриття виконавчого провадження, закінчення виконавчого провадження і повернення виконавчого документа стягувачеві. На заключній стадії державний виконавець вирішує питання про закриття або закінчення виконавчого провадження в залежності від обставин справи.

При цьому виконавче провадження підлягає закінченню у випадках:

– прийняття судом відмови стягувача від стягнення;

– затвердження судом мирової угоди між стягувачем і боржником про закінчення виконавчого провадження;

– смерті або оголошення померлим стягувача чи боржника, визнання безвісно відсутнім боржника або стягувача, ліквідації юридичної особи – сторони виконавчого провадження, якщо виконання їхніх обов'язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва;

– скасування рішення суду або іншого органу (посадової особи), яке підлягало виконанню на підставі виконавчого документа;

– письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника при виконанні рішення про їхню передачу стягувачеві, або знищення речі, яку потрібно було передати стягувачеві в натурі;

– закінчення передбаченого законом строку для даного виду стягнення;

– передачі виконавчого документа ліквідаційній комісії у разі ліквідації боржника – юридичної особи, або арбітражному керуючому у разі визнання боржника банкрутом;

– фактичного повного виконання рішення згідно з виконавчим документом;

– повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, або на письмову вимогу стягувача;

– направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу державної виконавчої служби;

– повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ.

Після закінчення виконавчого провадження державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби. Копія постанови у 3-денний строк надсилається сторонам та суду або іншому органу (посадовій особі), які видали виконавчий документ.

Постанова про закінчення виконавчого провадження може бути оскаржена сторонами до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби або до суду у 10-денний строк.

Як правило, конкретне виконавче провадження проходить всі перераховані стадії, і від того, наскільки професійно діяв державний виконавець. залежить рівень ефективності функціонування системи суб’єктів виконавчого провадження.

1.2. Поняття та система суб’єктів виконавчого провадження

У загальній теорії права під суб’єктом правовідносин вважається правоздатний суб’єкт суспільного життя, який виступає носієм юридичних прав та обов’язків. При цьому розрізняють суб’єктів права і суб’єктів правовідносин, зазначаючи, що ці два поняття не завжди збігаються: по-перше, правовідносини – не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин [54, с. 338].

Для суб’єктів права, як і для всіх суб’єктів виконавчого провадження, характерні дві основні ознаки.

По-перше, це особа, учасник суспільних відносин (індивід, організація), яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб’єктивних юридичних прав та обов’язків. Для цього така особа повинна мати певні якості: а) зовнішня уособленість (наприклад, Державна виконавча служба функціонує як структурний підрозділ Міністерства юстиції України та є спеціальним урядовим органом, виконуючим специфічні завдання із компетенцією, врегульованою певними нормативно-правовими актами: Законом України “Про державну виконавчу службу”, ”Про затвердження Положення про Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України” та іншими); б) персоніфікація – виступає у відносинах із зовні як єдина особа – персона (персоніфікація Державної виконавчої служби проявляється у тому, що співробітники цієї служби виступають як суб’єкти правовідносин не від свого імені, а від імені держави). Безумовно, такими правовими якостями як зовнішня уособленість і персоніфікація, без винятку володіють усі суб’єкти виконавчого провадження.

Другою ознакою є те, що особа, яка бере реальну участь у правовідносинах, набуває властивості суб’єкта права внаслідок юридичних норм. Іншими словами, юридичні норми створюють правові засади для дії особи як суб’єкта права. Наявність цієї ознаки цілком притаманна усім суб’єктам виконавчого провадження, основою діяльності яких є принцип законності.

Суб’єкта правовідносин можна визначити як суб’єкта суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов’язків. Усі суб’єкти виконавчого провадження мають повноваження, визначені нормами чинного законодавства. Внаслідок дії норм вони виступають носіями юридичних прав та обов’язків.

У теорії права обґрунтовується висновок про те, що категорії “суб’єкт права” та “правосуб’єктність” за своїм основним змістом співпадають [55, с.138]. Правосуб’єктність складається з трьох основних структурних елементів: здатності мати права та нести обов’язки (правоздатність); здатності самостійно реалізовувати права та обов’язки (дієздатність); здатності самостійно нести юридичну відповідальність за свої дії (деліктоздатність). Правосуб’єктність у системі правового регулювання виступає як засіб визначення і закріплення кола суб’єктів – осіб, які мають здатність бути носіями суб’єктивних юридичних права та обов’язків. Конкретизуючий прояв правосуб’єктності виявляється у галузях права. Шляхом надання галузевої правосуб’єктності встановлюється загальне юридичне положення осіб.

Аналіз існуючих поглядів стосовно класифікації суб’єктів права дає змогу обґрунтувати необхідність розмежування правосуб’єктності державних органів і посадових осіб. При цьому, доцільно зазначити, що правосуб’єктність державного органу певним чином відрізняється від правосуб’єктності посадової особи.

Правосуб’єктність органів, які виконують владні функції державного керівництва (у даному випадку це стосується органів Державної виконавчої служби), визначається як компетенція. В. Манохін [56, с. 26], С.Студенікін [57, с.9], С. Комаров [58, с. 76], І. Бачило [59, с. 53–56] та інші до змісту компетенції включали такі правові явища, як завдання, функції, форми і методи діяльності тощо. А. Коренєв [60, с. 36], Ю. Старилов [61] розширили змістовні характеристики компетенції, доповнили їх завданнями, функціями, обов’язками, правами, відповідальністю, формами й методами діяльності, структурою органів.

Необхідно зважати на те, що правовідносини, які виникають при примусовому виконанні рішень суду та інших юрисдикційних органів, за своєю правовою природою є адміністративними та адміністративно–процесуальними. Отже, для кращого розуміння поняття “суб’єкт виконавчого провадження” нам необхідно проаналізувати поняття “суб’єкт адміністративного права”, яке буде визначальним щодо першого.

В юридичній науці під суб’єктом адміністративного права зазвичай розуміють:

– носія (власника) прав і обов’язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, здатних надати право реалізувати, а покладені обов’язки виконувати [62, с. 96].

– особу, яка має права і обов’язки в сфері державного управління [63, с.17].

На думку Ю.М. Тихомирова [64, с. 202], стосовно адміністративного права і процесу можна говорити про таких суб’єктів: а) органи виконавчої влади всіх рівнів; б) органи управління організаціями, підприємствами і установами; в) посадові особи державних організацій; г) громадяни; д) інші органи державної влади, які реалізують норми адміністративного права і вступають у взаємовідносини з основними, в певному аспекті первинними суб’єктами адміністративного права е) суспільні об’єднання громадян, наділених якостями адміністративно-правового статусу .

При цьому, Ю.М. Козлов, Л.Л. Попов звертають увагу на те, що адміністративно-правові відносини не можуть виникати між громадянами чи недержавними об’єднаннями [65, с. 69]. Це означає, що адміністративно-правові відносини в виконавчому провадженні завжди виникають за участю Державної виконавчої служби.

Зважаючи на вищевикладене, потрібно зазначити, що на сьогодні у вітчизняній юридичній науці не існує визначення поняття “суб’єкта виконавчого провадження”. Законодавець у ст. 10 Закону України “Про виконавче провадження” [66] використовує поняття “учасники виконавчого провадження”. Не формулюючи визначення поняття “суб’єкт виконавчого провадження”, С.В. Щербак влучно зазначає, що поняття “суб’єкти виконавчого провадження” є значно ширшим, ніж поняття “учасники виконавчого провадження”, а тому більше відповідатиме загальній характеристиці всіх суб’єктів таких правовідносин [67, с. 70]. Поняття “учасники виконавчого провадження” не включає в себе осіб, які, хоч і не є безпосередніми учасниками виконавчого провадження, проте внаслідок реалізації контрольних повноважень стосовно виконавчого провадження є безумовно його суб’єктами. Такими особами є Державна виконавча служба і суд, наприклад, коли вони розглядають скарги на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців і за результатами розгляду приймають акти, що мають юридичне значення для виконавчого провадження.

Підсумовуючи викладене вище, вважаємо, що суб’єктом виконавчого провадження в Україні є особа (фізична, юридична), яка бере участь у виконавчому провадженні або безпосередньо сприяє його ефективному здійсненню через реалізацію наданих їй контрольних повноважень.

Поряд із проблемою визначення поняття “суб’єкт виконавчого провадження” українська юридична наука приділяла недостатню увагу дослідженню і розкриттю змісту та формуванню поняття “системи суб’єктів виконавчого провадження”.

Нині, коли існує велика кількість різних підходів, що можуть застосовуватися для аналізу системи суб’єктів виконавчого провадження, на нашу думку, одним із найкращих є застосування, так званого, системного підходу. Він дозволяє провести класифікацію суб’єктів виконавчого провадження та комплексно проаналізувати якості, що притаманні системі суб’єктів виконавчого провадження в цілому.

Розвиток такого наукового методу, як системний підхід, обумовлений необхідністю досліджувати складні соціальні системи з потребою урахування особливих якостей не тільки самого об’єкта дослідження, а й цілого ряду інших, взаємопов’язаних із ним явищ, які здійснюють визначальний вплив на формування певної системи (у даному випадку – системи суб’єктів виконавчого провадження). Тому не дивно, що системний підхід Е.С.Маркарян назвав “однією із фундаментальних стратегій наукового дослідження, історично викликаною необхідністю вивчення складно організованих систем адекватними пізнавальними засобами” [68,с. 77].

Цінною властивістю системного підходу є те, що він надає можливість підходити до вивчення системи суб’єктів виконавчого провадження з позиції цілісності.

У науковій літературі зазначається, що “…системний підхід є лише відповідною орієнтацією соціальних досліджень, орієнтацією, найбільш адекватною сучасним завданням суспільствознавства. Разом з тим така орієнтація, щоб вона не залишилася побажанням, повинна спиратися на логіко-методологічні засоби, створені спеціально для здійснення системного дослідження у сфері соціального пізнання. Тобто, йдеться про побудову змістовної соціологічної (у широкому значенні цього слова ) інтерпретації основних принципів, понять і логічних процедур дослідження, що характеризують системний підхід у цілому” [69,с. 241–242].

Необхідно звернути увагу на той факт, що системний підхід у дослідницькій діяльності не є чимось принципово новим для методології наукового пізнання. У багатьох роботах відомих учених доведено, що системний підхід бере свої початки ще в античній філософії, а протягом двох останніх століть його елементи використовуються не тільки в природознавстві, а й у соціології [70;71;72].

Важливо зазначити, що системний підхід як метод дослідження суспільних явищ ґрунтується на відомому діалектичному законі, який розкриває взаємодію та взаємозв’язки явищ і процесів в їхній органічній єдності та цілісності. Системний підхід знаходить свій сталий прояв у конкретизації об’єктивно існуючого закону загального зв’язку.

Необхідно наголосити, що системний підхід – це ефективний метод наукового осмислення певного феномену, явища, процесу, оскільки він дозволяє осягнути проблематику питання в нерозривній єдності всіх його компонентів, а також коригувати свої наукові напрями, не виходячи за його загальні межі.

Саме з цього погляду важливе значення має та обставина, що ми розглядаємо найбільш важливі засади, основоположні закономірності структурної організації та функціонування системи суб’єктів виконавчого провадження. У зв’язку з цим, акцентуємо увагу, не нівелюючи значення жодної з системних категорій, на тому, що системний аналіз потрібно розглядати як похідний елемент системного дослідження, діяльність якого поєднана з уже існуючою системою суб’єктів виконавчого провадження.

Необхідно звернути увагу і на те, що при застосуванні системного підходу у кожному конкретному випадку потрібно враховувати специфіку об’єкта дослідження та пам’ятати, що його застосування здебільшого не пов’язано з чітким визначенням кожної з його складових. На нашу думку, автори різних наукових праць із системології правильно зазначають, що сутність системного підходу прямо не пов’язана з основними, обов’язковими складовими, а значною мірою детермінується самим об’єктом дослідження, його основною спрямованістю, метою, характером та іншими особливостями. У зв’язку з цим доцільно погодитися з авторами, які стверджують, що, зокрема, у сфері соціального пізнання, як і в інших галузях знань, системний підхід може розглядатися не стільки як детально розроблена методологія дослідження, а швидше як вимога розробки такої методології [73].

Системний підхід, як такий, не є однозначним. Відповідно до наукової мети дослідження він може змінювати свої основні характеристики: методи реалізації, конкретні категорії, які використовуються у даному випадку, процедуру застосування тих чи інших дослідницьких засобів тощо. Крім вищезгаданого, потрібно зрозуміти і те, що у процесі системного підходу досить часто самі об’єкти дослідження потребують не просто розширення вже існуючого пізнавального апарату, а обрання нового категоріального набору, нових способів дослідження, зокрема формулювання нової системи понять. Цей висновок має виняткове значення в процесі застосування системного підходу до дослідження системи суб’єктів виконавчого провадження.

Саме системний підхід відповідно до характеристики системи суб’єктів виконавчого провадження може значно полегшити визначення та дослідження основних якісних ознак цієї системи, а головне – максимально конкретизувати системні зв’язки між суб’єктами виконавчого провадження. Адже “системний підхід, – за влучним визначенням Л.Б. Тіунової, – це аспект, ракурс дослідження, що передбачає розгляд об’єкта як складного, багатогранного, різноякісного явища, що складається з елементів, зв’язки між якими утворюють відносно незмінну структуру і забезпечують його цілісність. При цьому вся дана система (видова), що перебуває в безперервному русі, розвитку, володіє певною автономією у відношенні до оточуючого середовища, яке слугує для даного об’єкта родовою системою…” [74,с. 12].

Застосування системного підходу дозволяє виділити властивості, що притаманні правовим зв’язкам, яких набувають суб’єкти виконавчого провадження взаємодіючи одне з одним та формуючи систему. Зокрема:

– вони виникають при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів і регламентовані законодавством про виконавче провадження;

– без згоди стягувача державний виконавець не має права відкривати виконавче провадження. Якщо у Державну виконавчу службу звертається представник стягувача, його повноваження повинні бути належним чином підтверджено довіреністю. Коли із заявою про відкриття виконавчого провадження звертається прокурор, державний виконавець зобов’язаний повідомити про це стягувача і лише за його згодою відкрити виконавче провадження;

– державний виконавець є обов’язковим суб’єктом правовідносин у виконавчому провадженні. Саме він залучає до проведення виконавчих дій інших суб’єктів і допускає у виконавче провадження зацікавлених осіб (представників, правонаступників), вирішує інші питання, що виникають у ході виконавчого провадження;

– необхідність у відкритті виконавчого провадження виникає тоді, коли суб’єкти виконавчих правовідносин не можуть самостійно, без втручання відповідного органу, реалізувати свої законні права або інтереси;

– владний (імперативний) характер правовідносин. Між їхніми суб’єктами немає рівності, так як Державна виконавча служба є органом державної влади, отже це відносини влади та підлеглості. Також це проявляється і в обов’язковості вимог державного виконавця для всіх інших суб’єктів виконавчого провадження та для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб;

– правові зв’язки між суб’єктами у виконавчому провадженні виникають, змінюються та припиняються у порядку, встановленому в законі;

– характерною особливістю суб’єктів виконавчого провадження є їхня чітка визначеність, оскільки це випливає з преюдиціальності судових рішень;

– процедура вчинення виконавчих дій визначає конкретні права та обов’язки державного виконавця, за межі яких він виходити не може.

Отже, у правовідносинах виконавчого провадження завжди діє обов’язковий суб’єкт – державний виконавець, без участі якого правові зв’язки в системі суб’єктів виконавчого провадження виникнути не можуть. Державний виконавець підпорядкований органам юстиції та, як представник виконавчої влади, наділений владними повноваженнями, а вимоги державного виконавця щодо виконання рішень є обов’язковими для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб на території України. Таким чином, правові зв’язки в системі суб’єктів виконавчого провадженні виникають між державним виконавцем, з одного боку, та іншими суб’єктами виконавчого провадження – стягувачем, боржником, з іншого.

До цього необхідно додати, як правильно зазначає В.Н. Садовський, що “…властивості системи виявляються не просто сумою якостей окремих елементів, які її складають, а визначаються також наявністю і специфікою зв’язку та відносин між елементами, тобто, конституюються як інтеграційні якості системи як цілого. Наявність зв’язків і відносин між елементами системи і народжувані ними інтеграційні, цілісні її якості забезпечують відносно самостійне, відокремлене існування, функціонування (а в деяких випадках і розвиток) системи” [75,с. 83–84].

Стосовно терміна “система”, то він має грецькі корені (systemа). Під ним розуміється структурована цілісність, що складається з певних елементів. Так, один із провідних вчених, які займалися проблемами загальної теорії систем Л. Берталанфі, визначав систему як комплекс елементів, що перебувають у взаємодії [76, с. 611] . На думку М.Г. Гаазе-Рапопорта, система – це сукупність деяких об’єктів разом зі зв’язками між ними, яка розглядається як дещо цілісне [77, с. 156] . Висувалося й більш розгорнуте визначення поняття “система” – множинність пов’язаних між собою компонентів тієї чи іншої природи, впорядкованих за достатньо визначеними властивостями; ця множинність характеризується єдністю, що виражається в інтегральних властивостях і функціях множинності [78, с. 11].

В.Г. Афанасьєв визначає цілісну систему як “сукупність суб’єктів, взаємодія яких породжує нові (інтегративні, системні) властивості, якими не володіють окремі його елементи”[79, с.24] .В.С. Тюхтін вказував на те, що “Система є великою кількістю пов’язаних між собою компонентів тієї чи іншої природи, впорядкованих стосовно відносин, що володіють цілком визначеними якостями, ця множина характеризується єдністю, яка виявляється в інтегральних якостях та функціях множини” [80,с. 11].

Зазначене досить суттєво доводить про те, що треба бути дуже обережним, коли йдеться про організацію системи, про визначення її складових. Адже цілком зрозуміло, що неприродне об’єднання або навіть спроби такого об’єднання в єдине ціле різних складових, які механічно обрані та органічно не пов’язані між собою, не може створити дійсної системи, тобто такої, де існує справжній системний зв’язок між її складовими.

До такого висновку приходять майже всі дослідники системних явищ. При цьому потрібно наголосити, що на початковому етапі становлення системного методу розрізняли тільки дві основні ознаки: наявність відповідних компонентів та існування зв’язків між ними. Проте відомі сучасні системознавці доповнюють ці важливі вимоги до функціонуючих систем й іншими елементами, зокрема вказують на необхідність цілісності та відносної самостійності складових та єдність стосовно середовища. Так, вони зауважують: “Система – цілісна безліч об’єктів (елементів), пов’язаних між собою взаємними відносинами. Цілісність означає, що система відносно оточуючого середовища виступає і відповідно сприймається як щось єдине. Як видно, системи можуть мати різну міру цілісності, якій відповідає різна міра взаємозв’язку між її елементами” [81,с. 12].

Існує багато й інших визначень системи, у тому числі й суспільних систем. Так, С.А. Саркісян і Л.В. Голованов вважають, що “система являє собою структурно-організаційний комплекс об’єктів, які мають відповідні якості та відповідний набір зв’язків…Система – це не просто сукупність багатьох одиниць, в якій кожна одиниця підкоряється законам причиноспрямованих зв’язків, а єдність відносин і зв’язків окремих частин, що зумовлюють виконання конкретної складності функції, яка й можлива лише завдяки структурі з великої кількості взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним елементів” [82,с. 5–6].

Не можна пройти й попри визначення основних якостей системи, які дає Л.А. Петрушенко. Він визначає такі основні, досить розгорнуті складові системи, до яких відносять: цілісність системи, наявність у системі двох або більше типів зв’язків (просторових, функціональних, генетичних та інших), структуру (організацію) системи, наявність рівнів та їхню ієрархію, управління, мету і доцільний характер організації, самоорганізацію, функціонування та розвиток [83,с. 61–64].

В.Н. Сагатовський же, який зробив спробу визначення категоріального апарату системного підходу, пише: “Система – це цілеспрямована функціонуюча конструкція, здатна до вирішення проблемної ситуації за умови відповідних зовнішніх обставин” [84,с. 75].

Отже, соціальні системи є надзвичайно складними, розгалуженими суспільними формаціями, які можуть набувати різних проявів, розвиватися, змінюватися, набирати різного зовнішнього вираження.

Як певну допомогу у визначенні системи суб’єктів виконавчого провадження, можна навести наступну класифікацію зв’язків, які допомагають скласти уявлення про вищезазначену систему та сприяють ефективному застосуванню системного підходу щодо мети нашого дослідження. До зв’язків, що характеризують дану систему, відносять: зв’язки взаємодії, зв’язки взаємообумовленості, структурні та функціональні зв’язки, зв’язки, що визначають еволюцію системи, зв’язки управління, які для нашого дослідження, безперечно, мають першочергове значення.

Таким чином, поняття “система” синтезує в собі всі аспекти системності об’єкта, представляє його як єдність елементів, що перебувають у певній взаємодії, яка визначає існування об’єкта як цілого і відносно незалежного поза середовищем. Тому будь-яке юридичне явище з погляду його цілісності може бути розглянуте у вигляді системи.

Виходячи з цього, загальне поняття “система” можна визначити як цілісне утворення, що володіє новими інтегрованими якостями, які не властиві окремо взятим її компонентам і виникають завдяки їхній взаємодії у системі [85, с. 19].

Отже, під системою розуміється сукупність елементів, які перебувають у відношеннях і зв’язках між собою і утворюють певний зв’язок, єдність [86, с. 329].

Дійсно, не можна уявити будь-яку суспільну систему, в тому числі і систему суб’єктів виконавчого провадження, яка хоча б на нетривалий час була б повністю позбавлена взаємозв’язків між її елементами. Якщо ж такі взаємозв’язки відсутні, то немає підстав говорити про систему.

З урахуванням викладеного, виділимо ознаки, які властиві системі суб’єктів виконавчого провадження:

– функціональна цілеспрямованість, тобто прагнення до досягнення спільної загальної мети;

– структурна відокремленість, тобто відносна самостійність внутрішньої організації її компонентів (елементів);

– єдність і взаємообумовленість компонентів (елементів);

– входження складовою до системи більш високого порядку.

Аналізуючи ознаку функціональної цілеспрямованості, важливо зазначити наявність співпідлеглості мети суб’єктів виконавчого провадження. Така співпідлеглість вказує на існування загальної мети функціонування вищезазначених суб’єктів, яка полягає в забезпеченні режиму законності та правопорядку в сфері виконавчого провадження. Тому можемо говорити, що суб’єктам виконавчого провадження властива така ознака, як функціональна цілеспрямованість, тобто спільна спрямованість для досягнення загальної мети.

Інша системна ознака – структурна відокремленість окремого елемента, за наявності конкретного складу елементів системи, що перебувають у взаємозв’язках один з одним. У будь-якій системі всі її частини мають відносну самостійність. Це проявляється в їхній диференційованості, просторово-часовій локалізації, наявності специфічних характеристик. Стосовно суб’єктів виконавчого провадження такими елементами є органи і посадові особи державної виконавчої служби, боржник, стягувач та їхні представники, органи державної влади і місцевого самоврядування, спеціалісти, перекладачі, поняті, зберігачі майна боржника, спеціалізовані організації, що здійснюють оцінку та реалізацію майна боржника тощо.

Самостійність даних елементів забезпечується детальною нормативною регламентацією їхніх цілей, завдань, функцій, компетенції, відповідальності. Саме перелік цих критеріїв дозволяє аналізувати кожен з елементів в статико-просторовому та функціонально-динамічному виражені.

Наступною системною ознакою є єдність і взаємообумовленість складових компонентів (елементів). Стосовно систем соціального управління зв’язки визначають спосіб взаємодії елементів, обумовлюючи структуру відповідної системи.

Єдність і взаємообумовленість суб’єктів виконавчого провадження відповідно опосередковується зв’язками між ними. У цілому такі зв’язки характеризуються як адміністративні і адміністративно-процесуальні. Це обумовлюється тим, що:

– вони виникають при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів і врегульовані законодавством про виконавче провадження;

– мають владний характер. Суб’єкти виконавчого провадження не мають абсолютної рівності, оскільки Державна виконавча служба – орган держави, отже ці відносини характеризуються як владні. Це означає обов’язковість вимог державного виконавця для усіх інших суб’єктів виконавчого провадження, за невиконання яких встановлена адміністративна відповідальність;

– державний виконавець є обов’язковим суб’єктом правовідносин у виконавчому провадженні.

Якщо розглядати юридичні зв’язки, що виникають всередині самої системи органів Державної виконавчої служби, то їх доцільно також визначити як адміністративні та адміністративно-процесуальні, зважаючи на підлеглість нижчестоящих ланок управлінської вертикалі вищестоящим. Так, існує внутрішня система підпорядкування в самій Державній виконавчій служби, що проявляється в особливому порядку призначення на посаду та звільнення з посади державних виконавців. Так, заступники начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби, головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці таких відділів призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби. Головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці підрозділу примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції. Начальники підрозділів примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їхні заступники, начальники районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників відділів державної виконавчої служби зазначених управлінь юстиції Заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України – начальник відділу примусового виконання рішень, заступники директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються на посаду та звільняються з посади міністром юстиції України за поданням директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України призначається на посаду та звільняється з посади Міністром юстиції України [124].

Отже, аналізуючи порядок призначення на посаду, можна зробити висновок про адміністративну схему побудови структури виконавчої служби. Це положення можна підтвердити й іншими аргументами, серед яких виділяються повноваження щодо контролю за законністю виконавчого провадження, які повинен здійснювати начальник відділу Державної виконавчої служби, якому безпосередньо підконтрольний державний виконавець, та іншими аспектами.

Аналіз системи суб’єктів виконавчого провадження дозволяє зробити висновок, що вона, будучи підсистемою, входить складовою до системи більш високого порядку. Такою системою виступає система суб’єктів адміністративного права в цілому. Отже, суб’єкти виконавчого провадження володіють усім необхідним комплексом юридичних якостей, притаманних суб’єктам адміністративного права. До таких якостей, які є складовими адміністративної правосуб’єктності, належить потенційна здатність мати права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права і обов’язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), наявність суб’єктивних прав і обов’язків у сфері державного управління.

Система суб’єктів виконавчого провадження не може існувати, функціонувати і розвиватися без організуючого впливу на неї, що здійснюється через правове управління. Характеризуючи своєрідність і важливість правового управління, є сенс скористатися висновками В.Г.Афанасьєва, який підкреслював, що управління “не просто свідома діяльність, а також особливий різновид, котрий пов’язаний з виробленням рішень з організацією, спрямованою на перетворення рішень в життя з регулюванням системи відповідно до завданої мети” [87, с. 35].

Практична реалізація правового управління значною мірою опосередковується правовим регулюванням. Категорія “правове регулювання” широко використовується в науці, однак трактується вона не однозначно:

– правове регулювання – це встановлення правових норм та підпорядкування останнім відповідних суспільних відносин шляхом спрямування поведінки їх учасників [88, с. 12–13];

– правове регулювання – це здійснюваний за допомогою норм права і сукупності правових засобів юридичний вплив на суспільні відносини [89, с. 5];

– правове регулювання – юридична функція, що реалізується державою в процесі впливу на суспільні відносини і за допомогою якої поведінка учасників цих відносин приводиться у відповідність з вимогами і дозволами, що містяться в формах права, легальність та обов’язковість яких підтримується суспільством і забезпечується можливістю застосування владної сили держави [90, с. 437];

– правове регулювання – це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їхнє юридичне закріплення, охорона і розвиток [91, с. 529].

З вищенаведених визначень вбачається, що правове регулювання здійснює організуючий і стимулюючий вплив на систему суспільних відносин, частиною яких є система суб’єктів виконавчого провадження. За допомогою правового регулювання між суб’єктами виконавчого провадження встановлюються необхідні юридичні зв’язки, визначається їхній правовий статус.

Процес функціонування системи суб’єктів виконавчого провадження – явище складне і багатогранне. Даний процес пов’язаний з реалізацією функцій управління. Функція є одним із головних понять, через які розкривається зміст діяльності системи суб’єктів виконавчого провадження. Зв’язок функцій управління з функціонуванням системи суб’єктів виконавчого провадження є очевидним. Кожен із суб’єктів виконавчого провадження виконує відповідно до покладених на нього завдань визначену частину функцій. Функції, що відповідають головному призначенню тієї чи іншої соціальної системи, називаються основними (об’єктивними) [92, с. 5]. Основними функціями управління, притаманними системі суб’єктів виконавчого провадження, є:

– забезпечення неухильного дотримання законодавства, що регулює здійснення виконавчого провадження;

– творення умов для повноцінного функціонування кожного з суб’єктів виконавчого провадження;

– підтримання на належному рівні взаємозв’язків між суб’єктами виконавчого провадження.

Структура управлінської функції системи суб’єктів виконавчого провадження така, що реалізація складових її елементів відбувається не завжди з чітким позначенням мети. Чим ближче до конкретних дій, тим менше помітна мета чи доцільність дій. Щоб не зробити помилкового висновку про доцільність тих чи інших конкретних функцій управління, необхідно мати на увазі структуру функції: функція – підфункція – види діяльності – завдання – операції – дії [93, с. 24].

Для забезпечення ефективного функціонування системи суб’єктів виконавчого провадження важливе значення надається контролю. Контроль у системі суб’єктів виконавчого провадження є плюралістичним за своєю суттю, тобто здійснюється окрім державного виконавця і суду, ще й сторонами та іншими зацікавленими особами, хоча при цьому контрольні повноваження державного виконавця поширюються на дії всіх суб’єктів виконавчого процесу. Контрольна ж функція сторін та інших зацікавлених осіб у виконавчому провадженні зумовлена передусім особистою зацікавленістю у діях державного виконавця. У цілому в системі суб’єктів виконавчого провадження контроль здійснюється в таких напрямах:

– оскарження дій посадових осіб Державної виконавчої служби;

– захист прав стягувача у виконавчому провадженні;

– відповідальність за невиконання рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії;

– відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця та порушення законодавства, що регулює здійснення виконавчого провадження.

Для повноцінного й якісного аналізу системи суб’єктів виконавчого провадження, дослідження юридичних зв’язків, що існують між ними, визначення місця, яке кожен із них посідає в системі, нам необхідно провести класифікацію суб’єктів виконавчого провадження.

Завдяки тому, що класифікація як метод наукового аналізу досить широко використовується в різних галузях знань, можна говорити про його універсальність. Становлення такого наукового методу як класифікація, пов’язано з необхідністю аналізувати складні суспільні явища (у нашому випадку – систему суб’єктів виконавчого провадження).

Класифікація як науковий метод пізнання через упорядкування навколишньої дійсності реалізовує важливу дослідницьку функцію у науковому аналізі складних державно-правових проблем, зокрема проблем, пов’язаних із дослідженням сутності та взаємозв’язків суб’єктів виконавчого провадження.

Безумовно, можна стверджувати, що вже сама наукова діяльність у певному аспекті проявляє себе через класифікацію і систематизацію. Тобто, в дослідницькій діяльності класифікація відіграє важливу роль саме тоді, коли вже на основі існуючих загальних положень, висновків, принципів, потрібно визначити, на чому конкретно вони ґрунтуються, встановити співвідношення і взаємозв’язки між тими чи іншими явищами.

Якщо ж брати конкретніше і розглядати значення класифікації при вивченні суб’єктів виконавчого провадження як системного утворення, то вона здатна забезпечити більш глибоке їхнє пізнання, виявити первинні зв’язки між її якостями, надати важливі результати для удосконалення системи суб’єктів виконавчого провадження.

Зрозуміло, що в методологічному аспекті класифікація, яка застосовується під час аналізу системи суб’єктів виконавчого провадження, спрямовується перш за все не стільки на дослідження змісту цієї системи, скільки на її внутрішні зв’язки, що надають цілісності самому змісту.

При здійсненні класифікації суб’єктів виконавчого провадження, на нашу думку, потрібно дотримуватися схеми, що подається М.С. Каганом [94, с.30-31]. Він радить розглядати соціальну систему в двох аспектах: предметному та функціональному. При цьому предметний аспект передбачає під час проведення класифікації виявляти системи і зв’язки між ними, а також виділяти закономірні зв’язки компонентів системи, тощо. Функціональний аспект передбачає встановлення прямих і зворотних зв’язків об’єкта, що підлягає класифікації із середовищем.

Необхідно зазначити, що відмінністю класифікації від інших наукових методів є те, що вона вирішує не тільки аналітичні завдання, що також притаманне методам більшості наук, а навпаки, вирішує завдання синтезу і такого синтезу, який стає вихідним принципом дослідження.

Отже, для кращого розуміння системного характеру взаємозв’язків, що існують між суб’єктами виконавчого провадження, проведемо їхню класифікацію. Так, ще раніше вчені приділяли вагому увагу класифікації суб’єктів виконавчого провадження. У теорії існувало декілька класифікацій суб’єктів виконавчого провадження. Ю.І. Гринько [95, с. 27] ділив їх на сторони – стягувача і боржника, та інших осіб (осіб, які або володіють майном боржника, або пов’язаних з іншими правовідносинами, предметом яких є здійснення певних дій відносно майна або грошових цінностей та осіб, які заявляють спір про право цивільне, пов’язаний з належністю майна, що підлягає стягненню). На думку П.П. Заворотько [96, с. 188], їх можна розділити на п’ять груп:

– особи, що наділені владними функціями, тобто судові виконавці;

– особи, які беруть участь у виконанні і мають суб’єктивну матеріально-правову заінтересованість у виконанні, особи, що здійснюють прокурорський нагляд, особи, що захищають права інших осіб;

– особи, які в силу закону зобов’язані сприяти судовому виконанню (торговельні організації, органи внутрішніх справ);

– особи, які утримують майно боржника на законних підставах;

– особи, майнові права яких стосуються або порушуються державним виконавцем, але у справі такі особи участі не беруть (власники майна, на яке був накладений арешт для задоволення вимоги стягувача до боржника).

П.П. Заворотько та М.Й. Штефан [97, с. 3] другу групу суб’єктів розподіляли ще на три підгрупи:

– особи, які мають у справі суб’єктивну матеріально-правову заінтересованість – сторони;

– особи, які мають у справі державну заінтересованість (прокурор, органи державного управління);

– особи, які мають у справі господарську заінтересованість (профспілки та інші громадські організації).

В.В. Худенком [98, с. 17] як критерії класифікації взяв учасника виконання. Усіх учасників виконання він ділив на судових та інших. До учасників першої групи відносив суд та його посадових осіб, а до інших – сторони, інші організації, їхніх посадових осіб і прокурора. За аналогією з цивільним процесом. деякі вчені обстоювали думку щодо наявності у виконавчому провадженні третіх осіб. Зокрема, А.М. Ширшиков [99, с. 25] до них відносив осіб, які лише оспорюють належність майна, стверджуючи, що описане майно належить їм, а не боржнику. Проте зазначені особи не можуть бути суб’єктами виконавчого провадження, і питання про належність їм майна, що оспорюється, вирішується в порядку позовного провадження, а в самому виконавчому провадженні вони участі не беруть, у них немає будь-якого правового статусу.

Необхідно зазначити, що наведені класифікації є застарілими і багато в чому не відповідають положенням чинного законодавства про виконавче провадження.

Розглядаючи більш сучасні класифікації суб’єктів виконавчого провадження, можна навести класифікацію Д.М. Сибильова [100, с. 18], що ділить учасників виконавчого провадження на три групи:

– державні виконавці;

– особи, які мають особисту юридичну заінтересованість у виконанні рішення, до яких відносить сторони виконавчого провадження та їхніх представників;

– особи, які сприяють виконанню рішень, до яких належать експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті та інші особи.

На нашу думку, неправильним є твердження про те, що представники сторін мають особисту заінтересованість у виконанні рішення державним виконавцем. З позиції процесуалізму така заінтересованість повинна бути не особистою, а функціональною.

В свою чергу С.В. Щербак [68, с. 70] пропонує таку класифікацію:

– органи і посадові особи державної виконавчої служби;

– учасники виконавчого провадження (сторони та їхні представники, органи державної влади і місцевого самоврядування, прокурор, який представляє інтереси держави або особи);

– особи, які залучаються до проведення виконавчих дій (спеціалісти, перекладачі, поняті, зберігачі майна боржника, спеціалізовані організації, що здійснюють оцінку та реалізацію майна боржника).

Оригінальною є класифікація російського науковця І.Б. Морозової [101, с. 62], що використовує термін не “учасники виконавчого провадження”, а “суб’єкти виконавчого провадження” та розподіляє їх на дві групи:

– основні учасники виконавчого провадження (судовий пристав-виконавець, сторони, суд та суддя, прокурор, державні органи та органи місцевого самоврядування, банки, кредитні організації);

– особи, які сприяють виконанню судових актів та актів інших органів (працівників міліції та організації, які здійснюють розрахункові та охоронні функції, перекладачі та спеціалісти, спеціалізовані організації, що реалізують майно боржника).

На нашу думку, цілком обґрунтованим є віднесення І.Б. Морозовою суду до суб’єктів виконавчого провадження, оскільки останній здійснює контроль у виконавчому провадженні у випадку оскарження дій державного виконавця. Поряд з цим необхідно зазначити, що суд аж ніяк не може бути віднесений до основних учасників виконавчого провадження, оскільки він не бере безпосередньої участі в ньому, а його контролююча функція має не постійний характер, а ініціюється особами, які беруть участь у виконавчому провадженні.

Законодавець у ст. 10 Закону України “Про виконавче провадження” [66] закріпив іншу класифікацію, що виглядає так:

– учасники виконавчого провадження;

– особи, які залучаються до проведення виконавчих дій.

До першої групи належать державний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі. Особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, є поняті, працівники органів опіки і піклування та інші особи. Недоліком законодавчої класифікації є використання поняття “учасники виконавчого провадження”, а не поняття “суб’єкти виконавчого провадження”, яке є значно ширшим і краще відображає роль і місце осіб (юридичних і фізичних), що беруть участь у виконавчому провадженні і сприяють його здійсненню.

Вважаючи на викладені вище позиції, на нашу думку, потрібно запропонувати наступну класифікацію суб’єктів виконавчого провадження, яку необхідно відобразити в Законі „Про виконавче провадження”:

– основні учасники виконавчого провадження (державний виконавець, сторони та їхні представники, органи державної влади та місцевого самоврядування, прокурор, який представляє інтереси держави або особи);

– особи, які сприяють виконавчому провадженню (суд, Державна виконавча служба).

На нашу думку, поняття “основні учасники виконавчого провадження” краще відображає ступінь участі у виконавчому провадженні першої групи суб’єктів, ніж поняття “учасники виконавчого провадження”, оскільки при цьому не виключає наявності ще й інших учасників, так би мовити “не основних”, якими фактично і є особи, які залучаються до проведення виконавчих дій. Поняття “особи, які сприяють виконавчому провадженню” включає в себе суб’єктів, які хоч і не беруть безпосередньої участі у здійсненні виконавчого провадження, але внаслідок наданих їм контрольних повноважень прямо впливають на нього, наприклад, коли такі особи розглядають скарги на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців і за результатами розгляду приймають акти, що мають юридичне значення для виконавчого провадження в подальшому.

Класифікація суб’єктів виконавчого провадження здійснювалася з врахуванням специфіки їхнього правового статусу. Це дозволило визначити основних учасників виконавчого провадження, які виконують активну функціональну роль у системі правовідносин виконавчого провадження та безпосередньо зацікавлені в результатах його здійснення і умовно кажучи “не основних”, які всього лише залучаються до здійсненню виконавчого провадження, при цьому виконуючи допоміжні функції. Окреме місце посідають суб’єкти, що сприяють виконавчому провадженню внаслідок наданих їм контрольних повноважень. Реалізовуючи контрольні повноваження, вони сприяють утвердженню законності через забезпечення неухильного дотримання вимог законодавства, що регулює здійснення виконавчого провадження.

Проведення класифікації суб’єктів виконавчого провадження допомогло краще розуміти природу юридичних зв’язків, що існують між ними, специфіку взаємообумовленості їхнього правового статусу, роль і значення у виконавчому провадженні кожного з зазначених суб’єктів. Також, здійснення класифікації сприяло системному розумінню такого юридичного явища, як суб’єкти виконавчого провадження. Необхідно зазначити, що системний характер суб’єктів виконавчого провадження обумовлюється, в першу чергу, їхньою взаємозалежністю, без якої неможлива ефективна і повноцінна реалізація виконавчого провадження.

Узагальнюючи викладене, можна сформулювати визначення системи суб’єктів виконавчого провадження– це передбачена нормативно-правовими актами сукупність юридичних і фізичних осіб, які мають спільну мету, взаємозв’язок, внутрішню єдність та самостійність у реалізації свого правового статусу в сфері виконавчого провадження.

Потрібно зазначити, визначення та розкриття змісту поняття суб’єкта виконавчого провадження та аналіз системи суб’єктів виконавчого провадження сприяє розумінню сутності юридичної природи кожного з вищезазначених суб’єктів і специфіки взаємозв’язків, що існують між ними.

1.3. Принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження

В юридичній літературі існує багато різних дефініцій принципів права. В одних акцентується увага на тому, що принципи – категорія об’єктивна, в інших юридичні принципи тлумачаться як основні ідеї і навіть як поняття, що виражають сутність історичного типу права [102, c.5–33]. Деякі учені наголошують на тому, що принципи є сферою правосвідомості, правової ідеології і науки, а ряд учених вважає, що юридичні основи – поза безпосереднім змістом права, яке розуміється досить широко [103, c. 102–105; 104, c. 2–23]. Ведуться дискусії про те, чи можна розглядати як принципи права такі загальні положення, які не знайшли прямого відображення у нормативно-правовому акті, а лише випливають із змісту його норм. Проте, у науковому обігу ми можемо зустріти визначення, що враховують відмінності між поняттям принципів права як його найважливіших соціальних основ і поняттям правових принципів, які властиві самій юридичній матерії.

Безумовно, принципи права – складний і неоднозначний феномен, до аналізу якого можна підходити з різних позицій. Проте, на нашу думку, все- таки необхідно намагатися віднайти у юридичній природі принципів права певні загальні і спільні якості, які уможливлять здійснення уніфікованого підходу до їхньої дефініції.

Важливо відмітити, що стосовно до гносеології категорія “принцип” є спорідненою з категоріями “сутність” і “закономірність.

Але потрібно пам’ятати, що сутність і закон не одноманітні, не тотожні, а однорівневі поняття. Подібно до цього є близькими поняття закону й принципу, адже закономірність відображає зв’язки між явищами, а принцип уособлює в собі властивості, основний зміст кожного з явищ, що співставляються. До цього потрібно додати, що поняття “принцип” пов’язується з категорією “ідея” у тому разі, коли під нею розуміють внутрішню закономірність існування об’єкта, тобто те, що визначає його внутрішню сутність.

Серед найбільш важливих якостей принципів права треба виділити насамперед їхню регулятивність. Загальноприйнятим є факт, що регулювання суспільних відносин – це основна функція права. Воно здійснюється за допомогою механізму правового регулювання, під яким розуміють цілісне, результативне упорядкування й організацію суспільних відносин через систему правових засобів, відповідно до вимог соціально-економічного і політичного рівня розвитку суспільства [105, с. 289].

Обґрунтування регулятивної властивості принципів права, які формально закріплені у вигляді норм або ж з них випливають, може викликати багато заперечень. Проте не зовсім переконливими є аргументи вчених, які розглядають під принципами права тільки такі основні засади, які формально закріплені в ньому. Адже, будучи реально вираженими у праві, принципи ніби виокремлюються та віддаляються від свого матеріального носія (норм права) і стають принципами правосвідомості, внутрішніми регуляторами поведінки людини. Актуальною у зв’язку з цим є думка А.М. Васильєва, який стверджував, що “не можна вважати, що правові ідеї – принципи повністю реалізуються лише в системі правових норм” [106, с. 15]. Цю думку можна обстоювати, навіть на підставі того, що саме правові принципи, вже відображені у нормативно-правових актах, набувають якостей реального і дієвого регулятора суспільних відносин, що виникають у процесі взаємодії членів суспільства за таких умов, коли більшість не завжди знає зміст конкретних норм.

Виходячи саме з цих позицій, можна розглядати принципи в об’єктивному і суб’єктивному їхньому значенні, тобто виокремлювати принципи об’єктивного і суб’єктивного права, а також вказувати на їхні вже не тільки регулятивні, а й на нормативно-регулятивні та ідейно-політичні ознаки [107, с. 7; 108, с. 3 – 150].

Нормативно-регулятивний характер принципів права проявляється у тому, що закріплені у праві принципи стають загальними правилами поведінки, які мають загальнообов’язковий державно-владний характер, що є властивим як безпосередньо нормам–принципам, так і принципам, які виводяться з норм. “Принципи регулюють остільки, скільки регулює саме право” [109, с. 8], зазначає В.М. Семенов.

Проте недоліком даних позицій є те, що в них не визначено місця принципів права в механізмі правового регулювання суспільних відносин. Цей недолік стає особливо помітним, коли ми звертаємо увагу на конкретні принципи права у процесі їхньої взаємодії. Так, загальносоціальні принципи права, що є найбільше наближені до суспільного життя, спочатку осмислюються і формулюються юридичною практикою, а потім – наукою і стають принципами правосвідомості. Останні і є базисом, на якому виникають принципи права у власному розумінні цього слова. Потім створюються норми права, в яких фіксуються принципи права. Саме вони виступають регуляторами суспільних відносин у такому аспекті. Останні стають регуляторами в тому розумінні, в якому ми звикли про них говорити. Виходячи з викладеного вище можна вважати, що в процесі функціонування права виникають системні (загальноправові, міжгалузеві, галузеві, а також принципи інститутів права) і структурні (публічні й приватні, матеріальні й процесуальні, регулятивні й охоронні, об’єктивні та суб’єктивні принципи права). Таким чином, у механізмі правового регулювання системні, структурні принципи, перетворюються у принципи правового регулювання.

На нашу думку, можна погодитися з Л.С. Явічем, який належним чином аргументував позицію, згідно з якою “керівним відсіком” механізму правового регулювання є принципи права. Вони не тільки пронизують кожну з його ланок, а відображаються у специфіці цих ланок [110, с. 33].

Але важливо завжди пам’ятати, що, хоча ми й розглядаємо принципи права як відносно самостійні явища щодо інших елементів правового регулювання, діяти вони можуть винятково як єдине ціле, проте реалізуючи різні функції. Це обумовлює ту обставину, що елементи механізму правового регулювання не можуть регулювати суспільні відносини без внутрішньої взаємоузгодженості і взаємодії.

Принципи права здатні забезпечувати взаємоузгоджуваність і взаємодію права тільки тому, що самі характеризуються системністю зв’язків та тісною взаємодією між собою, що, в свою чергу, не виключає їхньої відносної структурної самостійності. У цьому контексті необхідно звернути увагу на те, що їхнє виникнення та еволюційний розвиток є явищем об’єктивно обумовленим, на відмінну від норм права, при формулюванні яких завжди присутній суб’єктивний момент. У даному аспекті доцільно вказати на юридичну спорідненість принципів права. Так, більш загальні правові принципи виступають основою для більш конкретних, а це створює необхідні умови для їхньої внутрішньої збалансованості, несуперечності та інтегрованості навіть за наявності певної диференціації на види. При цьому потрібно пам’ятати і про діалектичну єдність принципів і норм права, оскільки принципи права відображаються в нормах, а норми права, поєднані в інститути, виражають певну засадничу ідею, тобто дають життя принципам права.

Загальні принципи права, протягом історії розвитку правових систем безпосередньо пов’язувалися з фундаментальними ідеями соціальної справедливості. Отже, суспільство завжди намагалося відтворити в правових принципах ті ідеали справедливості, до яких воно прагнуло. Безумовно, процес ототожнення принципів права з ідеями справедливості не носив суто ідеалістичного характеру, а досить часто визначався тими життєвими реаліями в яких опинявся конкретний народ (нація), на певному етапі свого становлення. Отже, під об’єктивною обумовленістю принципів права потрібно вважати не тільки їхню відповідність ідеалам справедливості, а й специфіці конкретних суспільних відносин, економічним, політичним процесам, що відбуваються за даних конкретних умов. Іншими словами, принципи права є таким правовим феноменом, який поєднує норми права з їхніми соціальними передумовами. Більше того, принципи права не просто дозволяють співвіднести норми права і фактичні обставини соціального життя, а їх прямо відобразити в перших. Саме цей механізм взаємодії принципів права з навколишньою дійсністю створює належні передумови для правотворчості та ефективної реалізації норм права.

Принципи права виступають еквівалентом справедливості, а це вказує на те, що вони є продуктом суспільної свідомості, який здійснює ідеальний, інформаційно-виховний вплив загального характеру, або реалізує цілі формулювання правил соціальної поведінки, що дає право розглядати їх з позиції певних ідей, керівних основ. Так, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, безсумнівно вплине на визначення найбільш важливих якостей правової системи, а також на механізм правового регулювання, його типи і методи.

Специфіка принципів права полягає у способі їхньго закріплення у праві. За своєю суттю виокремлюють два підходи до розуміння питання вираження принципі права: пряме відображення їх у нормах права (текстуальне закріплення) і виведення принципів права із змісту нормативно-правових приписів (змістове закріплення). При чому, аналізуючи положення законодавства, що регулює здійснення виконавчого провадження, ми будемо виходити саме із змістовного закріплення принципів функціонування суб’єктів виконавчого провадження, оскільки, на жаль, у нормах чинного законодавства текстуально ці принципи не закріпленні. На нашу думку, існує нагальна необхідність текстуального закріплення принципів функціонування суб’єктів виконавчого провадження в нормативно-правових актах. Це дозволить більш чітко визначити роль і місце, яке кожний з суб’єктів посідає в системі правовідносин виконавчого провадження, а також сприятиме більш правильному і однозначному застосуванню і тлумаченню законодавства, що регулює здійснення виконавчого провадження в Україні.

Особливо важливою і водночас ще малодослідженою є проблема ефективності впливу принципів права на суспільні відносини. Можна стверджувати, що ефективність впливу принципів права передусім перебуває в прямій залежності від того, наскільки якісно і повно відтворені в останніх закономірності суспільного розвитку і мета існування самого права, як соціального регулятора. Ефективність впливу принципів також залежить від розробленості правових методів, використовуючи які право регулює суспільні відносини, від рівня правової культури і правосвідомості членів суспільства. Також вона залежить і від ступеня наукового дослідження самих принципів і від того, як вони сприймаються юридичною практикою, настільки є відпрацьованими форми, способи їхньої реалізації в реальних суспільних відносинах.

Враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що категорія “принципи права” повинна вживатися у всіх випадках, коли йдеться про відправні ідеї і положення, які входять до предмета юриспруденції. Проте потрібно пам’ятати, що поняття “принцип права” може конкретизуватися відповідно до того місця, яке він посідає в правовій системі, і його функціонального призначення. Саме у такому розумінні можна вести мову про загально-соціальні та юридичні принципи. Останні можна поділити на принципи системного характеру (загальноправові, міжгалузеві, галузеві, принципи інститутів) і принципи структурного характеру (публічного і приватного, охоронного й регулятивного, матеріального й процесуального, суб’єктивного й об’єктивного) права.

Визначаючи основний зміст права, юридичні принципи набувають усіх його властивостей і функцій. А це означає, що:

– вони нормативно-регулятивні і обов’язкові категорії;

– їх соціальним призначенням є регулювання і охорона суспільних відносин;

– вони є окремою юридичною категорією, тобто мають специфічні ознаки, відокремлюючи їх від усіх інших категорій.

Для формування цілісної картини щодо принципів права потрібно також розглянути питання про їхню класифікацію, її критерії та види. Мабуть, одним з перших до питання про критерії класифікації і види принципів права звернувся А.І. Денісов. Так, А.І. Денісов запропонував диференціювати всі принципи на три групи:

– принципи, властиві тій чи іншій частині (галузі) права;

– принципи, характерні для двох і більше, але не для всіх галузей права;

– принципи загальні для всіх без винятку галузей права [111, с. 95].

О.А. Лукашова обґрунтувала необхідність розмежування загальних принципів організації суспільства і чисто правових принципів [112, с. 11].

Надзвичайно цікавий, на нашу думку, критерій для класифікації принципів права пропонують Р.З. Лівшиц і В.І. Никитинський. Цим критерієм вони вважають безпосереднє (принципи – норми) і опосередковане (принципи прямо не зафіксовані, але можуть бути виведені з норм) закріплення [113, с.32].

Г.А. Борисов, вважаючи головною підставою для класифікації різні сфери суспільних відносин, на які поширюються ті чи інші принципи, різний характер суспільних закономірностей, що ними відбивається, виділяє такі групи принципів, що діють у правовій сфері:

– загальнополітичні;

– правові;

– принципи побудови і функціонування державної організації;

– міжгалузеві принципи;

– галузеві принципи;

– принципи окремих груп норм [114, с. 10].

Г.А. Свердлик вважає, що систему принципів права у цілому складають:

– загально-правові;

– галузеві;

– окремих інститутів;

– підгалузеві;

– міжінституційні правові принципи [115, с.105 – 192].

П.М. Рабінович, диференціює їх на:

– загальнолюдські (цивілізаційні);

– типологічні принципи об’єктивного юридичного права;

– конкретно-історичні;

– галузеві;

– міжгалузеві [116, с. 82 – 84].

На нашу думку, враховуючи викладене вище, принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження є:

– правовими;

– опосередковано закріпленими;

– належать до інституту виконавчого провадження, який у свою чергу, є складовою галузі адміністративного права.

Необхідно додати, що важливість наукового дослідження принципів функціонування суб’єктів виконаного провадження обумовлюється тим, що вони виступають як своєрідна несуча конструкція, на якій базуються і реалізуються окремі норми права, що визначають їхній правовий статус і правореалізаційну діяльність.

Як уже зазначалося, принцип (від латинського ”principium” – першооснова, основа) як поняття в теорії відображає закономірності, відносини, характерні взаємозв’язки між елементами [117, с. 186].

Принципи синтезують і відбивають об’єктивність законів суспільного розвитку, характерні риси практики управління [118, с. 16].

На основі принципів організується процес управління, тобто науково обґрунтоване впровадження дій для здійснення управлінських функцій, вибору методів і прийомів управлінського впливу [119, с. 78].

Характеризуючи принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження, у першу чергу потрібно виділити принцип верховенства права. У ньому втілюється забезпечення неухильного дотримання прав і свобод стягувача, боржника та інших учасників виконавчого провадження, адміністративного та судового оскарження суб’єктами виконавчого провадження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців та інших посадових осіб Державної виконавчої служби. На запровадження цього принципу потрібно спрямувати роботу з формування правової свідомості учасників виконавчого провадження.

Одним із загальних принципів діяльності суб’єктів виконавчого провадження виступає принцип законності.

Цей принцип полягає в тому, що всі суб’єкти виконавчого провадження повинні дотримуватися “букви” закону, не перешкоджати вчиненню виконавчих дій, виконувати покладені законом обов’язки, не зловживати наданими правами. Особливого значення цей принцип набуває в діяльності Державної виконавчої служби. Згідно зі статтею 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України [120, с. 19].

Дотримання законності в діяльності Державної виконавчої служби означає:

– дотримання посадовими особами Державної виконавчої служби нормативно-правових актів і індивідуальних актів управління;

– узгодженість індивідуальних актів управління із нормами нормативно-правових актів, а також індивідуальними актами вищого рівня;

– прийняття управлінських рішень посадовими особами Державної виконавчої служби не лише відповідно до “букви закону”, тобто чинного законодавства та підзаконних нормативних актів, але й “духу закону”, тобто принципів права, згідно з якими і були прийняті відповідні норми чи рішення.

Остання ознака є особливо важливою через наявність в органах Державної виконавчої служби такої характерної можливості як свобода адміністративного розсуду.

Один із перших представників науки радянського адміністративного права О.Ф. Євтіхієв писав: “Зв’язаність адміністрації законом не виключає випадків …, коли законодавець, відповідно до мінливих потреб життя, надає адміністрації право чинити за своїм розсудом. Ця галузь вільного розсуду адміністрації не вважається за галузь сваволі, а за діяльність, що визначаються міркуваннями про “громадське добро” [121, с. 158].

Серед загальних принципів функціонування суб’єктів виконавчого провадження важливе значення має принцип системності. Сутність даного принципу полягає в об’єднанні, при відповідній диференціації, окремих взаємообумовлених видів діяльності, необхідних для досягнення конкретних цілей в діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

Недооцінка суб’єктів виконавчого провадження як цілісної системи у всьому різноманітті її внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків може призвести до непогодженості окремих сторін їхньої діяльності.

Використовуючи принцип гласності, суб’єкти виконавчого провадження здійснюють контроль за діяльністю органів Державної виконавчої служби. У результаті послідовне дотримання принципу гласності активно працює на процес зміцнення законності. Зміст гласності як принципу діяльності органів Державної виконавчої служби – це забезпечення правдивою, своєчасною інформацією інших суб’єктів виконавчого провадження та громадськості.

У свою чергу, принцип пріоритетності прав громадян юридично пов’язує і позитивно обмежує дії держави та її органів. Визначивши права та свободи людини як найвищу цінність, Конституція України закріпила їх визначальними для діяльності та політики держави. Відповідно кожен орган Державної виконавчої служби повинен створюватися та функціонувати не задля задоволення тих чи інших потреб державних виконавців, а для найповнішої реалізації інтересів учасників виконавчого провадження.

Реформування адміністративного права вимагає втілення нових принципів діяльності органів виконавчої влади, що відповідають потребам встановлення служіння держави інтересам людини. Йдеться про принцип реординації у виконавчому провадженні, що не виключає принципу субординації всередині самої Державної виконавчої служби. За визначенням Ю. Шемшученка та В. Авер’янова [122], реординація реалізується шляхом, з одного боку, надання громадянам (як підвладним об’єктам) права вимагати від керівних, владарюючих суб’єктів належної поведінки щодо забезпечення прав і свобод громадян, а з іншого – покладання на цих суб’єктів чітких обов’язків щодо неухильного виконання зазначених вимог громадян. Нове адміністративне право прагне до того, щоб громадянин став рівноправним учасником відносин з державою. Принцип реординації передбачає встановлення рівних прав щодо вимагання належної поведінки з обох сторін, а також рівного юридичного захисту цих прав у разі їхнього порушення [123, с.12].

Реалізація принципу реординації у виконавчому провадженні проявляється: стягувач звертається до відповідного відділу Державної виконавчої служби з вимогою про примусове виконання рішення суду або іншого юрисдикційного органу, при цьому він має право отримати стягувальні суми чи майно у строки, передбачені законодавством, з дотриманням усіх його прав та інтересів без завдання йому будь-якої шкоди, але сам повинен дотримуватися правил виконавчого провадження, не перешкоджати державному виконавцю при проведенні виконавчих дій, виконувати всі його вимоги та не вчиняти правопорушень, за які у виконавчому провадженні встановлена адміністративна відповідальність. Державний виконавець, що відкрив виконавче провадження, вправі вимагати належного виконання сторонами своїх обов’язків, а також сам наділений широким колом прав, що сприяють виконання ним своїх службових обов’язків [67, с. 12].

Принцип субординації проявляється в відносинах внутрішньої підпорядкованості в самій Державній виконавчій службі, що полягають в особливому порядку призначення на посаду та звільнення з посади державних виконавців. Так, заступники начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби, головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці таких відділів призначаються та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби. Головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці підрозділу примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції. Начальники підрозділів примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їхні заступники, начальники районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників відділів державної виконавчої служби зазначених управлінь юстиції Заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України – начальник відділу примусового виконання рішень, заступники директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються та звільняються з посади Міністром юстиції України за поданням директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України призначається на посаду та звільняється з посади Міністром юстиції України.

Принцип професіоналізму і компетентності посадових осіб Державної виконавчої служби включає в себе чинники що відрізняються, своєю сутністю, але взаємообумовлені і взаємопов’язані.

Дотримання принципу професіоналізму і компетентності зобов’язує посадових осіб Державної виконавчої служби:

– бути постійно готовими до здійснення посадових повноважень;

– добре знати предмет власної державно-службової діяльності;

– знати свої обов’язки і права, повною мірою і якісно здійснювати функції і повноваження, передбачені законодавством і посадовими положеннями та інструкціями;

– володіти правилами і процедурами діяльності в органах Державної виконавчої служби;

– мати загальну і спеціальну професійну підготовку;

– знати юридичні і морально-етичні норми у сфері державної служби і виконавчого провадження зокрема.

Принцип персональної відповідальності посадових осіб Державної виконавчої служби займає особливе місце у системі принципів функціонування суб’єктів виконавчого провадження і відіграє важливу роль у практичній реалізації завдань і функцій Державної виконавчої служби. Даний принцип закріплює саме юридичну відповідальність: кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, цивільно-правову. У першу чергу посадова особа органів Державної виконавчої служби несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання нею своїх службових обов’язків.

Для практичної реалізації цього принципу важливе значення має порядок оскарження дій посадової особи Державної виконавчої служби. Виходячи зі змісту положень Закону України „Про виконавче провадження”, можна виділити два види оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб Державної виконавчої служби:

– адміністративний порядок оскарження;

– судовий порядок оскарження.

У статті 85 Закону України „Про виконавче провадження” [66, с. 85] зазначено, що у виконавчому провадженні можна оскаржити рішення, дії чи бездіяльність не лише державного виконавця, але й інших посадових осіб Державної виконавчої служби.

Аналіз норм Закону України „Про державну виконавчу службу”[124] дозволяє стверджувати, що немає значення, яким розпорядчим документом оформлені дії державного виконавця чи іншої посадової особи органів Державної виконавчої служби: постановою, актом, резолюцією на заяві заінтересованої особи, листом чи в іншій формі чи не оформлені, всі вони можуть бути оскаржені заінтересованими особами.

Суб’єктами оскарження є учасники виконавчого провадження, але фактично туди включені й особи, які залучаються до проведення виконавчих дій (експерт, спеціаліст, перекладач).

Скарги на дії державного виконавця або іншої посадової особи органів Державної виконавчої служби подаються до начальника відповідного структурного підрозділу Державної виконавчої служби або безпосередньо до адміністративного суду за місцем знаходження відповідного структурного підрозділу Державної виконавчої служби. Про подання скарги суд повідомляє відповідний структурний підрозділ Державної виконавчої служби.

Важливо зазначити, що діяльність кожного структурного підрозділу органів Державної виконавчої служби з розгляду скарг громадян на дії посадових осіб Державної виконавчої служби повинні розглядатися з дотриманням компетенційності – принципу, що передбачає юридичну здатність управлінського органу вирішувати адміністративні справи відповідно до встановленої компетенції [125, с. 20].

Принцип контролю практично втілено у повноваженні Державної виконавчої служби перевіряти ефективність діяльності, що проводиться її нижчими органами та посадовими особами. Так, Департамент державної виконавчої служби здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їхньою діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їхнього професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, дає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Головне управління юстиції Міністерства юстиції України Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя організовують виконання законів і здійснюють керівництво державною виконавчою службою у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах, координують і контролюють їхню діяльність; організують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи в роботі і накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби, організовують виконання рішень відповідно до закону, надають рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Таким чином, метою цього відомчого контролю є забезпечення злагодженої, чіткої роботи органів Державної виконавчої служби України і якісного виконання її посадовими особами покладених на них обов’язків. „Завдання контролюючого полягають у плануванні, перевірці за даного і фактичного стану, аналізу відхилень і висунення пропозицій щодо керування напрямів (зустрічних дій)” [126, с. 119].

Принцип неупередженості державного виконавця спирається на процедуру самовідводу державного виконавця або його відводу сторонами або їхніми представниками. Загальними підставами для відводу повинні бути заінтересованість у результаті виконання рішень або інші обставини, що викликають сумнів у неупередженості державного виконавця. Принцип неупередженості має важливе значення, оскільки інтереси, погляди та переконання державного виконавця” не повинні заважати йому ставитись до всіх громадян однаково, без будь-якої дискримінації” [127, с. 88]. Тому, незалежно від статусу сторони виконавчого провадження, державний виконавець повинен бути коректним, стриманим щодо обох суб’єктів, як до стягувача так і до боржника.

З переліку принципів діяльності суб’єктів виконавчого провадження не доцільно вилучати також планомірності, яка передбачає, що функціонування органів Державної виконавчої служби в певному аспекті повинна відбуватися на підставі та згідно з раніше розробленими планами. Планомірність забезпечує своєчасний вибір шляхів розвитку та змісту діяльності різних соціальних систем та елементів, встановлює послідовність реалізації висунутих цілей, визначає необхідні для цього матеріальні і організаційні засоби, терміни вирішення поставлених завдань [128, с. 20].

Принцип гарантованості прав осіб у виконавчому провадженні полягає в тому, що:

– державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права у точній відповідальності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб;

– особам, які беруть участь у виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих дій, повинні бути роз'ясненні державним виконавцем їхні права;

– дії державного виконавця, його відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з вчиненням виконавчих дій, а також відмова у задоволенні заяви про відвід державного виконавця можуть бути оскаржені особами, які беруть участь у виконавчому проваджені або залучаються до виконання виконавчих дій.

Принцип багатосторонності виконавчого провадження проявляється в тому, що, крім однієї особи стягувача і однієї особи боржника, у виконавчому проваджені можуть брати участь декілька стягувачів або боржників. Кожен із них щодо іншої сторони має право брати участь у виконавчому проваджені самостійно або може доручити учать у виконавчому проваджені одному із співучасників. У разі вибуття однієї з сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником.

Принцип недопущення зловживань своїми правами означає, що особи, які беруть участь у виконавчому проваджені, зобов'язані сумлінно користуватися усіма наданими їм правами з метою забезпечення повного і своєчасного вчинення виконавчих дій.

Принцип відводу державного виконавця, експерта, спеціаліста, перекладача встановлює можливість усунення державного виконавця, експерта, спеціаліста, перекладача, якщо вони є близькими родичами сторін, їхніх представників та інших осіб, що беруть участь у виконавчому провадженні або заінтересовані в результаті виконання рішення або є інші обставини, що викликають сумніви у їхній неупередженості. При чому за наявності обставин для відводу зазначені особи зобов'язані заявити самовідвід. Внаслідок тих же підстав відвід цим особам може бути заявлений стягувачем, боржником або їхніми представниками. Відвід повинен бути вмотивованим, викладеним у письмовій формі і заявленим у будь-який час до закінчення виконавчого провадження. Питання про відвід державою виконавця вирішується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, про що виноситься постанова. Питання про відвід, самовідвід начальника відділу державної виконавчої служби або всіх державних виконавців відділу державної виконавчої служби вирішується наказом керівника відповідного органу вищого рівня. Наказ про задоволення чи відмову в задоволенні відводу, самовідводу начальника відділу державної виконавчої служби або усіх державних виконавців відділу державної виконавчої служби може бути оскаржений у 10-денний строк до Міністерства юстиції України або до суду. У свою чергу, питання про відвід експерта, спеціаліста чи перекладача вирішується вмотивованою постановою державного виконавця. Необхідно додати, що у разі відводу державного виконавця виконавчий документ передається у встановленому порядку іншому державному виконавцеві або до іншого підрозділу державної виконавчої служби.

Принцип строковості пред'явлення виконавчих документів до виконання встановлює, що виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки:

– виконавчі листи та інші судові документи – протягом трьох років;

– посвідчення комісії з трудових спорів – протягом трьох місяців;

– постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, протягом трьох місяців;

– інші виконавчі документи – протягом року, якщо інше не встановлено законом.

Вищезазначені строки встановлюються:

– для виконання рішень і вироків суддів у частині майнових стягнень – з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню, – з наступного дня після його постановлення;

– для виконання рішень господарських судів – з наступного дня після набрання рішенням законної сили;

– для виконання рішень комісії з трудових спорів – із дня видачі посвідчення на примусове виконання рішення;

– для виконання рішень органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення – з дня винесення відповідної постанови.

По інших виконавчих документах строк їхнього пред’явлення до виконання встановлюється з наступного дня після їх видачі, якщо інше не встановлено законом.

Рішення про стягнення періодичних платежів (у справах про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, втратою годувальника тощо) можуть бути пред’явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі. Водночас строки пред’явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо.

Державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред’явлення для примусового виконання якого минув, про що виносить відповідну постанову. При цьому стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документ до виконання, має право звернутись із заявою про поновлення пропущеного строку до суду, який видав відповідний документ або до суду за місцем виконання. Суд зобов’язаний розглянути таку заяву у 10-денний строк, якщо інше не встановлено законом.

Принцип добровільного виконання рішень полягає в тому, що державний виконавець, починаючи виконувати рішення, повинен пересвідчитися, чи отримана боржником копія постанови про відкриття виконавчого провадження і чи здійснені ним дії, спрямовані на добровільне виконання рішення у встановлений постановою строк.

У разі, якщо копія постанови про відкриття виконавчого провадження одержана боржником несвоєчасно, внаслідок чого боржник був позбавлений можливості добровільно виконати рішення у встановлений державний виконавцем строк, за письмовою заявою боржника при підтвердженні факту несвоєчасного одержання вказаної постанови державний виконавець відкладає провадження виконавчих дій та поновлює боржнику строк для добровільного виконання рішення.

Якщо при відкритті виконавчого провадження державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, за погодженням із державним виконавцем боржник має право у строк, встановлений для добровільного виконання рішення, реалізувати належне йому майно в рахунок повного або часткового погашення боргу за виконавчим документом.

У разі повного добровільного виконання рішення боржником у встановлений для добровільного виконання строк державний виконавець складає про це акт, який є підставою для закінчення виконавчого провадження.

Принцип примусового виконання рішень реалізується, якщо боржник у встановлений строк добровільно не виконав рішення. Внаслідок цього державний виконавець невідкладно розпочинає його примусове виконання.

Принцип відстрочки або розстрочки виконання, встановлення чи зміни способу і порядку виконання рішення проявляє себе в тому, що за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також встановлення чи про зміну способу і порядку виконання.

Рішення про відстрочку або розстрочку виконання, встановлення чи зміну способу і порядку виконання повинно бути прийнято у 10-денний строк і може бути оскаржено у встановленому порядку.

Принцип черговості задоволення вимог стягувачів встановлює, що у разі недостатності суми, стягненої з боржника для задоволення всіх вимог за виконавчими документами, ця сума розподіляється державним виконавцем між стягувачами в порядку черговості:

– у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги про стягнення з вартості заставленого майна;

– у другу чергу задовольняються вимоги щодо стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також в зв’язку з втратою годувальника;

– у третю чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими правовідносинами, після чого задовольняються вимоги щодо збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, вимоги щодо виплати наданої адвокатами юридичної допомоги, виплати винагороди, що належить автору за використання його твору, відкриття, винаходу, промислового зразка, на які видано відповідні свідоцтва. Після повного задоволення зазначених вимог задовольняються вимоги громадян із соціального страхування та вимоги громадян про відшкодування збитків, заподіяних їхньому майну злочином або адміністративним правопорушенням;

– у четверту чергу задовольняються вимоги щодо податків і неподаткових платежів до бюджету, вимоги органів страхування з обов’язкового страхування;

– у п’яту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Загальним правилом є те, що вимоги стягувачів кожної наступної черги задовольняються після повного задоволення вимог стягувачів попередньої черги. У разі недостатності стягненої суми для повного задоволення усіх вимог однієї черги ці вимоги задовольняються пропорційно належній кожному стягувачеві сумі. Стягнута з боржника сума розподіляється між стягувачами згідно з виконавчими документами, за якими відкрито виконавчі провадження і закінчився встановлений державним виконавцем строк для добровільного виконання рішення, на день зарахування стягнутої суми на депозитний рахунок відділу державної виконавчої служби.

Принцип покриття витрат виконавчого провадження за рахунок позабюджетних коштів реалізовується за рахунок коштів виконавчого провадження, які складаються з:

– коштів виконавчого збору;

– авансового внеску стягувачів на проведення виконавчих дій;

– стягнутих з боржника витрат на проведення виконавчих дій;

– інших надходжень, що суперечать законодавству (до яких можна віднести добровільні потреби тощо).

При цьому виконавчий збір стягується у розмірі 10 відсотків від фактично стягненої суми або вартості майна боржника, яке передане стягувачу за виконавчим документом, а у разі не виконання рішення немайнового характеру в строк, встановлений для добровільного його виконання, з боржника після повного виконання рішення в тому ж порядку стягується виконавчий збір у розмірі двадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з боржника-громадянина і в розмірі п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян з боржника – юридичної особи.

Важливо зазначити, що авансовий внесок стягувача є добровільним внесенням коштів на депозитний рахунок відповідного відділу державної виконавчої служби з метою забезпечення провадження виконав

Принцип одноособовості прийняття рішення в конкретному виконавчому провадженні встановлює можливість застосування персональної відповідальності посадової особи Державної виконавчої служби. Реалізація цього принципу дозволяє визначити якісні критерії оцінки праці посадової особи Державної виконавчої служби.

Принцип своєчасності виконання рішень полягає в дотриманні законодавчо визначених строків вчинення виконавчого провадження. Відповідно до цього принципу державний виконавець зобов’язаний своєчасно вчиняти процесуальні дії, передбачені законом. Зацікавлені особи мають право оскаржити незаконну бездіяльність державного виконавця.

Принципи обов’язковості вимог державного виконавця означає, що вимоги державного виконавця, винесені на підставі і в межах закону, є обов’язковими для усіх громадян, юридичних осіб, посадових осіб, організацій і органів. За невиконання законних вимог державного виконавця встановлена адміністративна відповідальність.

Принцип повного виконання рішень означає як найбільш повну їхню реалізацію. За своєю суттю цей принцип є потенційним, оскільки залежить не тільки від компетентності дій державного виконавця, а й від матеріального стану боржника.

Для забезпечення повного виконання рішень у виконавчому провадженні існує механізм застосування заходів примусового виконання. До таких заходів відносяться:

– звернення стягнення на майно боржника;

– звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника;

– вилучення у боржника і передача стягувачеві певних предметів, зазначених у рішенні;

– інші заходи, передбачені рішенням.

– відібрання дитини;

– зобов’язання виконати певні дії або утриматися від їхнього вчинення.

Принцип пріоритетності звернення стягнення на майно боржників-громадян, встановлює, що стягнення в першу чергу звертається на наявні в боржника грошові кошти та інше майно, і лише за їхньої відсутності – на заробітну плату та інші види доходів боржника.

Принцип безпосередності виконавчої діяльності полягає в наданні повноважень на вчинення дій виконавчого провадження лише одному державному виконавцю.

Проаналізовані принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження не є вичерпними. Цей перелік можна продовжувати і звужувати. Адже автором були обрані для розкриття змісту принципів функціонування суб’єктів виконавчого провадження лише принципи визначальні, розгляд яких допоміг глибше осягнути мету та сутність їхньої діяльності.

Принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження є системою, в якій вони взаємопов’язані та взаємозалежні. Тому порушення одного з них може призвести до порушення інших. Успіх їхньої реалізації досягається послідовним застосуванням усієї системи принципів і кожного з них окремо.

Український учений Самсонов В.Н. стверджує, що саме „принципи протистоять свавіллю і вседозволеності в державному управлінні і практично здійснюють відповідний вплив на всі його сторони” [129, с. 15–16].

Висновки до розділу

На підставі викладеного вище ми можемо зробити такі висновки по першому розділу:

У процесі здійснення історичного аналізу процесу становлення та еволюції розвитку правовідносин виконавчого провадження було встановлено, що виконавче провадження є одним із видів адміністративних проваджень.

Розглядаючи сутність правовідносин, що виникають при здійсненні виконавчого провадження, доведено, що правовідносини, які складаються при примусовому виконанні рішень суду та інших юрисдикційних органів, є адміністративними та адміністративно-процесуальними.

Таким чином, до ознак виконавчих правовідносин, потрібно віднести те, що:

– вони виникають при примусовому виконанні рішень судів та інших юрисдикційних органів і регламентуються законодавством про виконавче провадження;

– без волі стягувача державний виконавець не вправі відкривати виконавче провадження;

– державний виконавець є обов’язковим суб’єктом правовідносин у виконавчому провадженні, без якого правовідносини виникнути не можуть. Отже, правовідносини у виконавчому провадженні можна назвати владними, в них відсутня рівність суб’єктів правовідносин. Саме державний виконавець залучає до проведення виконавчих дій інших суб’єктів;

– необхідність у відкритті виконавчого провадження виникає тоді, коли суб’єкти виконавчого права не можуть самостійно, без втручання Державної виконавчої служби реалізувати свої законні права або інтереси;

– владний характер правовідносин. Між їхніми суб’єктами немає рівності, так як Державна виконавча служба – це орган держави, тому це відносини влади та підлеглості. Це означає також і обов’язковість вимог державного виконавця для всіх інших суб’єктів виконавчого провадження та для усіх органів, організацій, посадових осіб, громадян і юридичних осіб;

Виділено адміністративно-процедурну та адміністративно- юрисдикційну ознаки адміністративного провадження.

Встановлено, що під стадією виконавчого провадження потрібно розуміти сукупність взаємообумовлених процесуальних дій суб’єктів виконавчого провадження, спрямованих на досягнення певної етапної мети щодо примусової реалізації виконавчих документів.

Обґрунтовано існування у виконавчому провадженні таких стадій:

– відкриття виконавчого провадження;

– здійснення виконавчого провадження;

– завершальної стадії.

Доведено, що поняття “суб’єкти виконавчого провадження” є ширшим ніж поняття “учасники виконавчого провадження”.

Дано визначення суб’єкта виконавчого провадження, яким є особа (фізична, юридична), яка бере участь у виконавчому провадженні або безпосередньо сприяє його ефективному здійсненню через реалізацію наданих їй контрольних повноважень.

Обґрунтовано застосування системного методу для вивчення суб’єктів виконавчого провадження та виділено ознаки, властиві системі суб’єктів виконавчого провадження.

Обґрунтовано також, що контроль в системі суб’єктів виконавчого провадження є плюралістичним за своєю суттю та встановлено напрями його реалізації.

Проведено нову наукову класифікацію суб’єктів виконавчого провадження та сформульовано поняття системи суб’єктів виконавчого провадження, якою передбачена нормативно-правовими актами сукупність юридичних і фізичних осіб, що мають спільну мету, взаємозв’язок, внутрішню єдність і самостійність у реалізації свого правового статусу в сфері виконавчого провадження.

Охарактеризовано принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження та проаналізовано їхні якості.

РОЗДІЛ ІІАДМІНІСТРАТИВНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

2.1. Державна виконавча служба

Перш ніж розглядати особливості діяльності Державної виконавчої служби як орган виконавчої влади необхідно розкрити більш загальне поняття – “орган держави”. Це пов`язано з тим, що органи виконавчої влади є одним з різновидів органів держави. Тому лише після розкриття загальних рис, притаманних усім без винятку державним органам, можна аналізувати особливості діяльності органів виконавчої влади і Державної виконавчої служби зокрема, звертаючи увагу на їхню специфіку.

У навчальній та науковій літературі були викладені різні міркування з щодо змісту поняття органу держави [130, с. 15–16], [131, с. 20–21]. На думку А.І. Денисова, державним органом називається певним чином організована група людей, яка діє у відповідній сфері, в межах своєї компетенції і бере участь у реалізації певних державних функцій [132, с.215]. В.В. Копєйчиков визначив державний орган як такий, що має свою структуру і організований державою чи безпосередньо народом колектив державних службовців, який (орган) наділений державними владними повноваженнями, має притаманну йому структуру і здійснює державно-організаторські, розпорядчі, судові та інші функції, відповідно до свого призначення [133, с. 79].

Дещо ширше до розуміння цієї категорії підходить М.І. Байтін, який зазначив, що державний орган – це юридично оформлена, організаційно і господарсько відокремлена частина державного механізму, яка складається з державних службовців, наділена державно-владними повноваженнями і необхідними матеріальними засобами для здійснення в межах своєї компетенції певних завдань і функцій держави [134, с. 97].

На нашу думку, наведені визначення не повною мірою розкривають поняття державного органу, оскільки вказують на окремі властивості, які притаманні не лише державним органам (наприклад, “організована група людей, яка діє у відповідній сфері” або “має притаманну йому структуру”), а це, в свою чергу, створює перешкоди для виявлення специфіки державного органу як організаційного утворення держави.

Існують інші підходи до визначення поняття органу держави. При цьому або підкреслюється тісний зв`язок даного поняття з поняттям державного апарату [135, с. 87], або робиться спроба виявити специфічні ознаки органу держави [136, с. 25]. Не може викликати заперечень розуміння органу держави як частини державного апарату. Безумовно, що будь-які органи держави є елементами державного апарату, використовуючи які, держава практично реалізує завдання, що постають перед нею, та здійснює свої функції. Проте такий підхід до визначення поняття органу держави ще не дозволяє виявити його специфічні ознаки. Тому найбільш правильним, на нашу думку, видається інший підхід до вирішення питання стосовно визначення поняття органу держави, коли увага акцентується на специфічних ознаках останнього.

В юридичній літературі виділяються такі специфічні риси органу держави [137, с. 38–45], [138, с. 8–23] (на думку авторів таки праць, ці риси дозволяють відрізняти орган держави від будь-яких інших утворень, насамперед громадських організацій):

а) він є частиною державного апарату;

б) здійснює від імені держави її завдання і функції;

в) має владні повноваження;

г) має певну компетенцію;

д) має відповідну структуру;

е) має територіальний масштаб діяльності;

є) утворюється в порядку, встановленому законом;

ж) для нього є характерним наявність правових зв`язків його особистого складу.

Державний апарат являє собою систему органів держави, тобто органів, за допомогою яких здійснюється державна влада, функції відповідної держави [139, с. 67]. Таким чином, саме державні органи займають визначальне місце у реалізації завдань і функцій держави, а їхнє існування є об’єктивно обумовленим. Громадські організації беруть участь, за дорученням держави, у здійсненні її окремих функцій і завдань, доповнюючи та сприяючи діяльності державних органів. Тобто громадські організації в будь-якому випадку залишаються організаціями недержавними.

Важливим моментом є те, що державні органи, виконуючи функції і завдання держави, виступають від її імені та в її інтересах. Звідси виникає потреба у наданні цим органам повноважень державно-владного характеру, наявність яких дозволяє їм якісно здійснювати відповідну діяльність. Це має надзвичайно велике значення для диференціації повноважень, що здійснюються органами держави і громадськими організаціями. Проте не можна стверджувати, що владними повноваженнями в тій чи іншій формі володіють лише державні органи. Як справедливо зазначав Ю.М. Козлов, влада є поняттям не тільки державним [140, с. 9]. Вона повинна існувати в межах будь-якого організованого колективу. Однак її зміст і характер є різними залежно від того, де і з якою метою ця влада здійснюється. Так, на відміну від державних органів, громадські організації виступають тільки від свого імені і в інтересах об`єднуваного ними колективу [141, c. 12]. Це дає підстави стверджувати, що заходи впливу, які застосовуються громадськими організаціями стосовно своїх членів, не гарантуються авторитетом і силою держави, що притаманне імперативно-наказовій діяльності її органів. Заходи, які мають характер державного впливу, застосовуються до членів громадських організацій лише у випадку порушення ними правил, встановлених державою, і вживаються не громадськими організаціями, а спеціальними органами державного апарату.

Зрозуміло, що державні органи мають право видавати правові акти, обов`язкові до виконання. Однак, на нашу думку, необхідно зазначити, що обов’язковість таких правових актів не завжди поширюється на всіх осіб. З огляду на це вбачається за доцільне визначити, що вони є обов`язковими для тих, кому адресовані, а не для всіх громадян і посадових осіб. Таким чином, ми можемо говорити про спеціальну обов’язковість правових актів державних органів, обумовлену колом адресатів, які визначаються останніми.

Іншою ознакою державно-владних повноважень є відповідні юридичні способи забезпечення реалізації прийнятих державою актів шляхом використання від її імені відповідних заходів виховання, переконання і заохочення. Зрозуміло, що такі заходи широко використовуються і громадськими організаціями, однак вони відрізняються рівнем важливості і соціального значення, які непритаманні тим, що застосовуються громадськими організаціями, (наприклад, нагородження орденами, медалями, присвоєння почесного звання України та ін. Види державних нагород закріплені у ст. 3 Закону України “Про державні нагороди України” від 16 березня 2000 р.) [142].

Наступною ознакою державно-владних повноважень є наявність у державного органу права захищати від порушень акти, які ним видані від імені і в інтересах держави, через використання заходів державного примусу. З метою попередження та виявлення порушень виданого акта державний орган здійснює наглядову та контрольну діяльність за виконанням вимог правового акта. Громадські організації також мають право здійснювати контроль за реалізацією виданих ними актів, але винятково в межах відповідної громадської організації, до того ж він здійснюється не від імені держави. Однозначним є той факт, що громадські організації не можуть використовувати заходи державного примусу, за винятком тих випадків, коли вони реалізовують делеговані державними органами повноваження.

Усі зазначені вище дії органів держави мають обов`язковий характер і забезпечуються її авторитетом і силою. Цілком природним є те, що їхня обов`язковість для громадян і громадських організацій пов`язана лише з виданням загальнообов`язкових нормативно-правових актів.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що державно-владні повноваження органів держави суттєво відмінні від владних повноважень громадських організацій та інших об’єднань громадян.

Продовжуючи аналіз особливих ознак органу держави, необхідно зазначити, що, на нашу думку, такі ознаки, як наявність певної організаційної структури, компетенції, територіального масштабу діяльності, порядку утворення, є специфічними не лише для органу держави. Усі вони властиві і громадським організаціям.

Таким чином, найбільш основними і особливими ознаками органу держави є його належність до державного апарату і реалізації від імені держави її функцій. Саме з цією метою він наділяється державно-владними повноваженнями.

Є ще одна, на нашу думку, досить важлива ознака органу держави, яка не була проаналізована вище. Вперше на неї звернув увагу Г.І. Петров, який зазначав, що для з`ясування поняття органу держави суттєве значення має ознака, яка полягає в тому, що державні органи, на відміну від громадських організацій, здійснюють завдання і функції держави шляхом виконання певного виду державної діяльності [143, с. 83]. Саме здійснення певного виду державної діяльності не тільки дозволяє диференціювати державні органи від інших організацій, а й виступає базисом для їхнього поділу на види.

Беручи до уваги, всі розглянуті особливі ознаки державного органу, потрібно зауважити, що він є частиною державного апарату, яка безпосередньо і від імені держави здійснює її завдання і функції, реалізовуючи державно-владні повноваження у відповідній сфері державної діяльності. Вважаємо, що така дефініція державного органу дозволяє відрізнити його від інших організацій і відобразити його специфіку.

Конституція України (ст. 6) закріплює за органами держави відповідні сфери, а це значить і певні різновиди державної влади, в межах яких дані органи здійснюють функції законодавчої, виконавчої та судової діяльності [121]. У зв`язку з цим виділяють такі види державних органів – законодавчий (Верховна Рада України), виконавчі та судові.

При цьому, як слушно зазначає В.Б. Авер’янов, поділяється не сама влада, а функціонально-структурний механізм її здійснення. На його думку, поділ влади означає в одному випадку виділення основних функціональних видів діяльності держави – законотворення, правозастосування і правосуддя, а в іншому – організаційний устрій держави як сукупність різних державних органів – законодавчих, виконавчих і судових – з притаманною їм компетенцією – сукупністю державно-владних повноважень [123, с. 17]. Подібну думку висловлює російський дослідник Ю.М.Козлов, який охарактеризував як “чисто арифметичний, а тому формальний підхід, коли влада подрібнюється на елементи, що відповідають системі державних органів, яка складається з тих чи інших (нерідко суб’єктивних) причин” [144, с.6]. Погоджуючись з таким тлумаченням принципу поділу влади, дисертант вважає доцільним проаналізувати основні сучасні тенденції у розвитку виконавчої влади.

Взагалі, виходячи з класичного розуміння концепції поділу влади, виконавча влада може розглядатися як “правозастосовна влада, на яку покладається функція виконання законів і яка діє на підставі принципів пріоритету прав і свобод громадян, законності, демократизму” [145, с. 72]. Аналогічне визначення виконавчої влади пропонує В.Є. Чиркин, розглядаючи її як “владу щодо виконання законів та їх реалізації будь-яким законним чином” [146, с. 303]. Але таке розуміння виконавчої влади не відображає повною мірою сучасну тенденцію до перенесення ваги з функцій законотворення до функцій виконання та поточного управління. Як зазначає А.З. Георгіця, висунення на перше місце в системі сучасної державної влади виконавчої гілки потрібно пояснювати насамперед об’єктивними потребами ефективного управління [147, с. 105]. Російський дослідник Д.П. Зеркін звертає увагу на те, що збільшення компетенції органів виконавчої влади обумовлене постійним розширенням завдань і сфери сучасного державного управління і призводить до набуття виконавчою владою повноважень не лише “підзаконної діяльності”, а й “нормотворчості” чи “конкретизуючого законодавства” [148, с.144]. Вживання поняття “конкретизуюче законодавство”, на думку А.А.Коваленка, підкреслює статус підзаконних актів як відносно автономних у правовій системі і відбиває зміни у ставленні до виконавчої влади [149, с. 17].

На термінологічному рівні процес збільшення кількості функцій виконавчої влади і розширення її повноважень обумовив виникнення поняття “виконавчо-розпорядча діяльність”. Визначаючи специфіку реалізації виконавчої влади, Н.Р. Нижник наголошує, що вона має саме виконавчо-розпорядчий характер, який полягає в практичному втіленні в життя законодавчих актів, оперативному та динамічному керівництві й управлінні сферами соціально-економічного будівництва та державно-політичної діяльності [150, с. 113].

Виконавча влада визначається в правовій літературі й як “сукупність повноважень щодо управління державними справами, включаючи повноваження підзаконного регулювання (адміністративна нормотворчість), зовнішньополітичного представництва, здійснення адміністративного контролю, а також у деяких випадках законодавчі повноваження (в порядку делегованого чи надзвичайного законодавства) та систему державних органів, які реалізують усі перелічені повноваження)” [151, с. 27]. На думку російських дослідників Д.В. Гончарова та І.Б. Гоптарєвої, функціональне визначення виконавчої влади передбачає виокремлення не лише суто виконавчої діяльності, а й функцій управління та політичного керівництва [152, с. 216–217]. У Концепції адміністративної реформи в Україні закріплене поняття виконавчої влади як однієї з трьох гілок державної влади, яка, відповідно до конституційного принципу поділу державної влади, покликана розробляти і втілювати державну політику щодо забезпечення виконання законів, управління сферами суспільного життя, насамперед державним сектором економіки [153].

У наведених визначеннях звертає на себе увагу наявність фактичної єдності виконавчої та адміністративної (управлінської) якостей виконавчої влади, які важко відокремити одна від одної.

Розглянувши поняття “виконавча влада”, вважаємо за можливе, перейти до питання про сутність управління, в тому числі державного. Управління є властивістю, внутрішньо притаманною суспільству на будь-якому етапі його розвитку, оскільки однією з об’єктивних закономірностей його існування і розвитку є потреба постійного впорядкування, тобто впливу на нього, і саме такий вплив здійснює управління.

Основним критерієм, що лежить в основі класифікації соціального управління на види, є специфіка суб’єкта управління. Відповідно до цієї класифікації, розрізняють такі два основні види управління: державне та недержавне. Поряд з цим, визнання принципу поділу державної влади як основного принципу побудови механізму держави обумовлює потребу розподілу окремих функцій управління між окремими державними органами [154, с. 19].

Як зазначав Б.М. Лазарєв, державне управління – явище дуже складне; його необхідно розглядати стосовно багатьох аспектів: загально організаційного, політичного, економічного, соціологічного, правового, психолого-педагогічного та ін. [155, с. 102]. Але детальна характеристика державного управління не є метою цього дослідження, тому зупинимося на розкритті поняття державного управління з погляду правового аспекта і у необхідних для нашої роботи межах.

На жаль, як у вітчизняній, так і у зарубіжній юридичній літературі ще не склалося сталого й загальновизнаного поняття державного управління. Одні трактують його як виконавчу і розпорядчу діяльність усіх органів держави [156, с. 8], інші – як організуючу діяльність державних органів [157, с. 44]. Найчастіше це поняття визначається шляхом відмежування одних видів державної діяльності від інших – вся позазаконодавча та позасудова діяльність держави і становить зміст державного управління [158, с. 30]. Існує думка, що державне управління – це управління, яке здійснюється в загальнодержавному масштабі спеціальними суб`єктами – органами державного управління [159, с.28]. Є й таке визначення, що “державне управління – надзвичайно складна динамічна система, кожний елемент якої продукує, передає, сприймає, перетворює регулюючі впливи, що вони зливаються в кінцевому рахунку в те, що потрібно суспільству, – задану впорядкованість суспільного життя” [160, с.71].

Г.В. Атаманчук пропонує наступне визначення: “Державне управління – це науково обґрунтований, планомірний, безперервний, владний вплив держави на суспільну систему, здійснюваний переважно в правовій формі і спрямований на безпосередню, практичну організацію і регулювання поведінки і діяльності людей, їх колективів і суспільства в цілому” [161, с. 24]. Д.М. Бахрах зазначає, що державне управління є практичною організуючою діяльністю держави на підставі та на виконання законів, яка полягає у здійсненні виконавчо-розпорядчих функцій безперервно діючим апаратом державного управління [162, с. 13].

Важливим моментом при визначенні поняття державного управління є те, що останнє не можна здійснити без наявності суб’єкта управління та об’єкта управління, оскільки будь-яка система проявляє себе у єдності і взаємодії суб’єкта та об’єкта, які є її органічними компонентами. У процесі їхньої взаємодії знаходить свій практичний вияв природа управлінського впливу, який здійснюється суб’єктом для переведення об’єкта до певного впорядкованого стану.

Таким чином, зважаючи на викладене, можна вважати, що суб`єктом державного управління є органи виконавчої влади, а об`єктом – людина, людська спільність, а також “речі” як продукти людської діяльності.

Ведучи мову про суб`єкт та об`єкт державного управління, не можна залишити поза увагою його механізм, адже саме через нього здійснюється реалізація влади в державі.

Незважаючи на те, що погляди багатьох науковців дещо схожі, єдиного підходу до формулювання поняття механізму державного управління та його складових в юридичній науці управління радянського періоду розроблено не було. Це засвідчує аналіз відповідної наукової літератури.

Так, на думку Ю.О. Тихомирова, механізмом соціального управління є спосіб організації та функціонування управління, що виражається у висуванні обґрунтованих цілей, створенні та розвитку керуючої системи, яка покликана здійснювати під час управлінського процесу досягнення цілей, а механізм державного управління – “це демократична державна організація управлінського впливу на суспільні процеси” [163, с. 71]. На думку Л.П.Юзькова, існують два основних підходи до визначення поняття “механізм” – структурно-організаційний та структурно-функціональний. За першим підходом механізм характеризується як сукупність певних складових елементів, що створюють організаційну основу відповідних явищ, процесів, а механізм держави – як сукупність установ, через які здійснюється державне управління суспільством. За другим підходом при визначенні механізму того чи іншого державно-правового інституту (процесу, явища) увага акцентується не тільки на організаційній основі його побудови, а й на його динаміці, реальному функціонуванні. Сам Л.П. Юзьков віддавав перевагу структурно-функціональному підходу (у цьому дисертант його повністю підтримує) і з огляду на це у загальному аспекті визначав механізм державного управління як організацію практичного здійснення державного управління (виконавчо-розпорядчої діяльності) [164, с. 57, 59].

Вищевикладене свідчить, що механізм державного управління є системним і складним структурним утворенням, яке природно поєднує різні складові елементи. Стосовно кількості та змісту останніх, як і стосовно питання дефініції самого поняття “механізм державного управління”, в юридичній науці єдності думок немає. Одні автори поділяють позицію структурно-організаційного трактування механізму державного управління і виділяють такі його елементи: первинну ланку системи органів управління, відповідні підсистеми, структури органів управління тощо [165, с. 65–68].

Хоч викладені позиції вчених щодо розуміння поняття “механізм управління” та його складових елементів і не відтворюють всього спектра існуючих наукових позицій в юридичній науці з цієї проблеми, але визначають основні (у вузькому та широкому значенні) підходи до її розкриття та вирішення. У вузькому розумінні механізм управління – це статична єдність певних елементів, які слугують засобом організації управлінських явищ і процесів. У широкому – це динамічна, процесуальна реалізація статичної єдності усіх елементів.

Аналіз наукової літератури свідчить, що вчені одностайні у визнанні як основного елемента механізму державного управління системи органів державного управління (суб'єктів управління) – внаслідок її ролі у забезпеченні ефективного вирішення завдань управління, реальної керованості суспільними процесами, єдиного та диференційованого, оперативного та кваліфікованого впливу на них [166, с. 45].

Дисертант також поділяє сформульовані в юридичній літературі висновки про те, що:

1) наявність системи органів виконавчої влади зумовлена необхідністю реалізації цілей та завдань державного управління відповідно до конкретних сфер суспільного життя; ця система є своєрідним інструментом, за допомогою якого досягаються цілі та вирішуються завдання (засвідчує, що між завданнями та цілями державного управління, які мають загальний характер, та функціями конкретного органу системи управління існує прямий зв’язок);

2) у системі інших елементів механізму управління органи державного управління як його суб`єкти вирізняються наявністю права в односторонньому порядку видавати юридичні акти нормативного характеру, тобто мають реальний засіб впливу на об`єкти управління;

3) діяльність системи органів державного управління по реалізації владних повноважень має інформаційне, правове, економічне, технічне та інше забезпечення;

4) система органів державного управління має розгалужену структуру і тому забезпечує одночасність здійснення відповідних владних функцій у всіх регіонах країни [167, с. 54–60].

Викладене дає змогу визначити механізм державного управління як цілісну систему державних органів, які, процесуально взаємодіючи, скеровують свою діяльність на досягнення мети державного управління відповідно до власного правового статусу.

Важливим для характеристики державного управління є те, що воно являє собою підзаконну діяльність виконавчо-розпорядчого характеру, яка здійснюється органами виконавчої влади і відображається в тому, що в процесі її реалізації:

а) реалізуються конкретні приписи закону;

б) видаються на основі закону підзаконні нормативно-правові акти. Очевидно, що закон містить загальні правила, які не мають змоги врегульовувати деталі всіх суспільних відносин, що безперервно змінюються і розвиваються. Отже, як правило, закон встановлює лише базисні (основні) норми. Проте для реального здійснення цих приписів часто виникає потреба їхньої конкретизації і деталізації, які повною мірою можуть враховувати всі особливості поточного правового регулювання. Це завдання і вирішується в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності відповідних органів і посадових осіб, яка полягає не лише у застосуванні загальних норм законодавчих актів до конкретних обставин, а й у самостійному встановленні правил поведінки нормативного характеру, що базуються на законах і які деталізують і конкретизують їхні загальні норми, що містяться в законі;

в) інколи регламентуються і суспільні відносини, не врегульовані чинним законодавством, проте це відбувається в межах і на підставі закону. Безумовно, що закон є правовою основою здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності. Органи, які здійснюють таку діяльність, повинні мати для цього всі необхідні повноваження розпорядчого характеру.

Якщо розтлумачити зміст поняття “виконавчо-розпорядча діяльність”, то воно вказує на те, що основним завданням цієї діяльність є виконання закону, а засобом його здійснення є видання розпоряджень (у даному випадку елемент розпорядження не можна повністю відокремити від виконання закону). Положення, яке закріплює, що виконавчо-розпорядча діяльність здійснюється на підставі і у виконання закону, наголошує на тому, що головна її мета – виконання закону і що всі дії, які вчиняються з цією метою, повинні базуватися лише на ньому.

Також необхідно звернути увагу, аналізуючи змісту державного управління, на те, що воно повинно бути безперервним і послідовним. Ця умова забезпечується розгалуженою системою органів виконавчої влади, яка включає в себе три рівні – вищий, центральний і місцевий – і охоплює своєю практичною діяльністю різні сфери суспільного життя (адміністративно-політичну, соціально-культурну та економічну). Крім того, діяльність у межах державного управління регулюється в основному нормами адміністративного права.

Враховуючи викладене вище, на нашу думку, державне управління можна визначити як безперервну та послідовну, регламентовану нормами адміністративного права виконавчу й розпорядчу діяльність виконавчих органів держави, щодо управління людьми, людськими колективами, а також речами як продуктами діяльності людини.

Як згадувалося вище, державне управління – це категорія, яка проявляється в адміністративній діяльності системи органів виконавчої влади. Отже, можна зробити висновок, що вся діяльність цих органів спрямована на здійснення державного управління. Але перш ніж вести мову про орган виконавчої влади, необхідно, на нашу думку, з`ясувати природу самої виконавчої влади.

Як зазначалося, органи виконавчої влади є державними органами, а тому їм притаманні всі особливі якості останніх. Проте специфіка здійснюваної ними діяльності передбачає наявність у них певних особливих рис, які допомагають відокремити їх від інших видів державних органів. Так, на нашу думку, для повного наукового аналізу поняття органу виконавчої влади його необхідно розглянути як державний орган і орган виконавчої влади.

Характеризуючи основні ознаки органу виконавчої влади (незалежно від того чи це Кабінет Міністрів України, чи міністерства, чи державні комітети тощо) як державний орган потрібно підкреслити, що він є елементом державного апарату, об’єднання людей з метою здійснення функцій держави у відповідних сферах [168, c. 23]. До того ж необхідною основою функціонування органу виконавчої влади є матеріально-фінансова база, яка повинна забезпечувати його діяльність.

Ще однією важливою особливістю органу виконавчої влади, притаманною усім без винятку державним органом, є наявність державно-владних повноважень. Орган виконавчої влади діє з метою виконання завдань і функцій держави в управлінських відносинах від її імені і за її дорученням.Державно-владні повноваження встановлюються у відповідних законах та інших нормативно-правових актах.

Іншою специфічною ознакою органу виконавчої влади як державного органу є здійснення ним державного управління. Саме зазначений вид діяльності дозволяє виокремити органи виконавчої влади як якісно відмінний вид державних органів.

Підсумовуючи вищевикладене, орган виконавчої влади можна розглядати як складову державного апарату, який практично здійснює функції держави у формі виконавчо-розпорядчої діяльності.

Часто в юридичній літературі зверталася увага на те, що дефініція поняття органу виконавчої влади допомагає встановити характер здійснюваної ним діяльності. При цьому, на нашу думку, немає потреби спеціально зазначати що він наділяється державно-владними повноваженнями та особливо акцентувати увагу на тому, що він здійснює функції держави. Достатньо зазначити, що орган виконавчої влади є органом держави, і буде цілком зрозуміло, що він володіє названими ознаками. Це обумовлено тим, що останні не відображають саме адміністративно-правову специфіку виконавчого органу, яка є необхідною для визначення його поняття. Тому, розкриваючи сутність здійснюваної ним діяльності, виділимо ознаки, завдяки яким органи виконавчої влади виокремлюються в особливий вид органів держави.

По-перше, найбільш суттєвою ознакою органів виконавчої влади є те, що їхнє функціонування безпосередньо пов’язане із здійсненням управлінської функції, яка фактично за своєю юридичною природою є виконавчо-розпорядчою діяльністю. Отже, першою особливістю органів виконавчої влади є те, що вони здійснюють виконавчо-розпорядчу діяльність.

По-друге, специфіка виконавчої діяльності державних органів виконавчої влади засвідчує той факт, що вони в своїй повсякденній практиці зобов’язані діяти відповідно і на підставі закону та інших нормативно-правових актів. Якщо аналізувати розпорядчу діяльність цих органів, то необхідно зазначити, що вони не тільки є пасивними виконавцями приписів юридичних актів, а також мають право самостійно приймати підзаконні нормативно-правові акти в межах власної компетенції, що визначається Конституцією і законами України. Об’єктом правового регулювання таких норм є суспільні відносини в усіх сферах державного управління.

По-третє, діяльність органів виконавчої влади базується на положеннях закону, за межі якого вони не мають права виходити, а це обумовлює її вторинний, похідний характер від діяльності органу законодавчої влади. Закон передусім приймається в процесі законодавчої діяльності, і так стає підставою та правовим орієнтиром у діяльності органів виконавчої влади.

По-четверте, особливою ознакою державного управління є охоплення ним найрізноманітніших суспільних відносин. Отже, органи виконавчої влади здійснюють покладені на них повноваження майже в усіх сферах державного життя – економічній, адміністративно-політичній та соціально-культурній.

Враховуючи всі зазначені ознаки, можемо визначити орган виконавчої влади як державний орган, який здійснює управління економічною, адміністративно-політичною та соціально-культурною сферою, реалізуючи виконавчо-розпорядчі повноваження у визначених законом межах.

Осмислення проблеми функціонування органу державної виконавчої влади передбачає з’ясування сутності його правового статусу. Так, С. Ківалов, висвітлюючи адміністративно-правовий статус органів виконавчої влади, проводить їхню класифікацію, зазначає функції, завдання, компетенцію [169, c.82–94], однак підходи до визначення сутності категорії правового статусу цих органів не наведено. Наявність адміністративної правоздатності державних органів, державних і недержавних організацій зазначає Ф. Фіночко [170, c. 44]. Їх адміністративна правоздатність виникає, як правило, з моменту видання акту про їхнє заснування, а припиняється із ліквідацією або реорганізацією.

Таким чином, питання конкретизації змісту правового статусу державного органу, потребує подальшого розв’язання. Уточнення змісту правового статусу органу виконавчої влади можливе за умови проведення аналізу особливостей правовідносин у сфері його функціонування, адже ці особливості визначають зміст суб’єктивних прав і юридичних обов’язків як основи правового статусу. Можна з упевненістю стверджувати, що загальною рисою правовідносин, що виникають у сфері реалізації виконавчої влади є їхній регулятивний характер. Вони визначаються тим, що міра дозволеної поведінки управомоченого суб’єкта обумовлюється наступними її складовими: а) можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб; б) можливості здійснення позитивних дій самим управомоченим суб’єктом. Це наділяє його можливістю здійснювати або не здійснювати дозволені дії, у повному обсязі або частково, тобто управомоченому суб’єкту у певних межах надана свобода в процесі правового регулювання та самостійність у реалізації правовідносин.

Правосуб’єктність є основним засобом здійснення загальнорегулятивних правовідносин щодо закріплення кола фактично існуючих суб’єктів права.

Необхідно зазначити, що питання про правосуб’єктність не є новим. Ще юристи стародавнього Риму схилялися до думки про те, що суб’єктом правових відносин може бути не лише окрема особа (фізична особа), але й об’єднання громадян, що бере участь у правовідносинах як єдине ціле, чим суттєво різниться від суб’єктів, що його формують. Існує думка, що витоки положень Закону ХІІ таблиць, що регулюють правосуб’єктність приватних асоціацій, сягають закону Солона [171, c. 268]. Останній у своєму тексті встановлював коло колегій: сільські общини (pagi), об’єднання воїнів і співтрапезників (curiales), релігійні та похоронні союзи, виробничі та торгові корпорації. Положення древніх актів встановлювали правила, згідно з якими, якщо корпорація зведена до однієї особи, то допускалося, щоб ця особа подавала позови, притягувалася до судової відповідальності, оскільки право всіх концентрувалося в одному і зберігалася назва корпорації.

Суб’єктом правовідносин вважають правоздатний суб’єкт суспільного життя, який виступає носієм юридичних прав та обов’язків. При цьому розрізняють суб’єктів права і суб’єктів правовідносин, зазначаючи, що ці два поняття не завжди збігаються: по-перше, правовідносини – не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин [172, c. 338].

Узагальнення існуючих поглядів на класифікацію суб’єктів права дає підстави для обґрунтування необхідності диференціації державних органів виконавчої влади як суб’єктів права, що означає існування притаманої їм адміністративної правосуб’єктності. При цьому правосуб’єктність державного органу виконавчої влади дещо відрізняється від правосуб’єктності посадової особи.

Державний орган виконавчої влади може виступати у двох основних якостях: а) як суб’єкт, який реалізовує владні функції управління; б) як суб’єкт оперативно-господарської та соціально-культурної діяльності.

Правосуб’єктність органів, які виконують владні функції державного керівництва, визначається як компетенція. С. Студенікін [173, c. 9], В. Манохін [174, c. 26], І. Бачило [175,c. 53–56], С. Комаров [176,c. 76] та інші до змісту компетенції включали такі правові явища як завдання, функції, форми і методи діяльності тощо. А. Коренєв [177,c. 36], Ю. Старилов [178] розширили змістовні характеристики компетенції, доповнили їх завданнями, функціями, обов’язками, правами, відповідальністю, формами й методами діяльності, структурою органів. У даному випадку дисертант повністю погоджується з позиціями А. Коренєва та Ю. Старилова і вважає більш виправданим широкий підхід до тлумачення компетенції, а отже, і правового статусу державного органу виконавчої влади.

Проаналізувавши загальнотеоретичні положення функціонування державних органів виконавчої влади, вважаю за можливе і доцільне перейти до аналізу специфіки діяльності Державної виконавчої служби, на яку Законом України “Про виконавче провадження” покладено примусове виконання рішень суду та інших юрисдикційних органів.

Згідно зі статтею 1 Закону України “Про Державну виконавчу службу”, вона входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України.

У свою чергу, відповідно до статті 3 Закону України “Про Державну виконавчу службу” органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції; районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Необхідно зазначити, що Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції мають реєстраційні рахунки в органах Державного казначейства України для зарахування стягнутих із боржників коштів та їхньої виплати стягувачам, а районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби є юридичними особами, мають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в органах Державного казначейства України, гербову печатку.

При цьому Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їхнього професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом. Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції організовують виконання законів і здійснюють керівництво відділами державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районними, міськими (міст обласного значення), районними в містах відділами державної виконавчої служби, координують і контролюють їхню діяльність; організують професійну підготовку і атестацію державних виконавців; розглядають скарги на дії державних виконавців; заохочують за успіхи в роботі і накладають стягнення за порушення трудової дисципліни; здійснюють матеріально-технічне забезпечення державної виконавчої служби; організовують виконання рішень відповідно до закону, надають рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом.

Потрібно додати, що структура, склад і функціональні обов'язки Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції затверджуються Міністерством юстиції України.

Оскільки Державна виконавча служба (далі – ДВС) входить до системи органів Міністерства юстиції України, існує складна внутрішня система призначення на посаду та звільнення з посади державних виконавців Так, заступники начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби, головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці таких відділів призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби. Головні державні виконавці, старші державні виконавці та державні виконавці підрозділу примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції. Начальники підрозділів примусового виконання рішень відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, їх заступники, начальники районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби призначаються на посаду та звільняються з посади начальниками Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції за поданням начальників відділів державної виконавчої служби зазначених управлінь юстиції Заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України – начальник відділу примусового виконання рішень, заступники директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, державні виконавці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції призначаються на посаду та звільняються з посади Міністром юстиції України за поданням директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України. Директор Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України призначається на посаду та звільняється з посади Міністром юстиції України.

Згідно зі статтею 10 Закону “Про Державну виконавчу службу” контроль за діяльністю державних виконавців здійснюють Міністерство юстиції України через Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, а Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції – через відповідні відділи державної виконавчої служби.

На сьогодні структурна і організаційна побудова Державної виконавчої служби не забезпечує ефективного функціонування цієї структури, оскільки перебуваючи в підпорядкуванні Міністерства юстиції України, міністр якого за посадою є членом Кабінету Міністрів України, виникають сумніви стосовно неупередженості державних виконавців у частині виконання судових рішень. Рішень, з яких відповідачем є Кабінет Міністрів України або один з центральних органів державної виконавчої влади, крім того аналогічна проблема виникає при виконанні рішень Європейського Суду з прав людини з огляду на те, що також в цьому випадку основним відповідачем у справі є Кабінет Міністрів України [179]. Отже, може бути порушено закріплений у законі принцип неупередженості державного виконавця.

Для усунення цього недоліку необхідно вивести Державну виконавчу службу з підпорядкування Міністерства юстиції України та надати їй статус центрального органу виконавчої влади з спеціальним статусом. Вбачаємо за доцільне, подання стосовно призначення на посаду кандидатури керівника цього органу вносити Президентом України до Верховної Ради України, а сам керівник цього органу повинен бути підзвітним і підконтрольним виключно Верховній Раді України.

Безумовно, через специфіки виконання судових рішень державні виконавці зустрічають різні перешкоди, які не можна в стислі строки повністю і якісно усунути, за умов міжвідомчої співпраці з органами внутрішніх справ. Таким чином, на нашу думку, необхідно створити силовий підрозділ у складі Державної виконавчої служби України з статусом правоохоронного органу, за прикладом податкової міліції, що є складовою Державної податкової служби України.

Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, Державну виконавчу службу можна визначити як систему спеціальних органів Міністерства юстиції України, які наділені адміністративно-юрисдикційними повноваженнями та здійснюють управління в сфері організації діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

2.2. Державний виконавець

Поняття правового статусу державного виконавця перебуває у взаємозв’язку з більш загальним поняттям – правового статусу особистості. Остання в основному досліджується в межах науки теорії держави і права. Стосовно нього А.С. Мордовець та В.Н. Синюков зазначають: “Проблема правого статусу особистості важлива та багатогранна. Вона порушує всю діалектику відносин людини і суспільства, громадянина і держави. У структуру правого статусу юристи часто включають і такі елементи, як законні інтереси, правові принципи, правовідносини загального (статутного типу), правосуб’єктність. У вузькому значені категорія “правовий статус особи” характеризує обсяг прав і свобод, якими володіє людина – суб’єкт права. Вони ж (права і свободи) складають основний зміст, ядро правового статусу [180, с.480 – 481]. О.Ф. Скакун розглядає правовий статус особистості у системі закріплених в нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності. Відповідно до них індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві. На її думку, структура правового статусу особистості може бути подана у вигляді таких елементів: правосуб’єктності, права, свободи, обов’язки та відповідальність [181, с. 409]. В.М. Корельський та В.Д. Перевалов зазначають: “Правовий статус особистості – це правовий стан людини, що відображає її фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством та державою”[182, с. 503].

У науковій літературі розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний статуси [180, с. 485; 181, с. 413]. Загальний статус особи є узагальненим і однаковим для усіх, незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю й визначеністю; передбачає рівність прав та обов’язків громадян, рівність усіх перед законом; є основним для інших різновидів правового статусу. Спеціальний статус характеризує представника тієї або іншої соціальної групи, який наділений згідно з нормативно-правовими актами спеціальними, додатковими правами, обов’язками, обмеженнями та відповідальністю. Цей вид правового статусу обумовлений особливостями стану особи і потребами його функціональної спеціальної активності, наприклад, учень, робітник, державний службовець. Спеціальний статус є обмеженням або доповненням загального правового статусу. Індивідуальний статус являє собою сукупність персоніфікованих прав та обов’язків у їхніх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, сімейний стан, релігійні переконання). Необхідно зазначити, що ці статуси накладаються один на одне і на практиці є неподільними. Загальний правовий статус у всіх громадян – один, спеціальних статусів – багато, індивідуальних – стільки, скільки осіб мешкає в державі. Спеціальні статуси конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп. Спеціальні статуси можуть знаходитися як у межах однієї галузі права, наприклад, державно-правовий статус депутата, статус підприємця, так і мати комплексний характер (статус посадової особи, державного службовця) [180, с. 414].

Спеціальний правовий статус мають і державні виконавці, які займають посади в органах Державної виконавчої служби і є державними службовцями. Так, ст. 12 Закону України “Про державну службу” [183] встановлює додаткові вимоги до державного службовця. Також, із формулювання ст. 6 Закону України “Про державну виконавчу службу” [127] ці вимоги пред’являються і до державного виконавця, з чого випливає, що державним виконавцем не може бути:

– особа, визнана у встановленому порядку недієздатною;

– особа, яка має судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

– особа, яка у разі її прийняття на роботу буде безпосередньо підпорядкована або підлегла особі, яка є її близьким родичем чи свояком.

Характеризуючи діяльності державного виконавця, необхідно врахувати наступні моменти: юридичну значимість виконуваних функцій; характер та обсяг повноважень; наявність розпорядчих повноважень; види і форми державної діяльності; значення у реалізації функцій органів; характер взаємовідносин між службовцями; ступінь самостійності у здійсненні наданих повноважень.

Важливою ознакою у визначення ролі державного виконавця у виконавчому провадженні є наявність владних повноважень. Владу розглядають у різних аспектах, зокрема у соціальному, психологічному, гносеологічному, організаційному, політичному [184, с. 11]. Здійснюючи характеристику правового статусу державного виконавця, потрібно звернути увагу на організаційно-правовий аспект влади. У цьому розумінні її визначають як спосіб нав’язувати свою волю іншим суб’єктам і скеровувати їхню поведінку і дії у напрямі, який визначений відповідно до правових норм [185, с. 137–138].

Її детальна характеристика передбачає виділення конкретних прав: 1) право вимагати; 2) право на позитивні дії; 3) праводомагання.

Право вимагати – забезпечує виконання або дотримання юридичного обов’язку іншою особою. Цьому праву кореспондуються відповідні юридичні обов’язки.

Право на активні дії гарантує можливість особи самій вчиняти юридично значимі дії. Це право поєднується із правом вимагати від інших осіб утримання від певних дій, а отже, воно пов’язується із юридичними обов’язками.

Праводомагання проявляється у можливості використання апарату державного примусу проти зобов’язаної особи. Це право з’являється у правовідносинах не з самого початку, а за умов наявності додаткових обставин (невиконання обов’язків) для забезпечення правового впливу на порушника юридичного обов’язку. Таким чином, праводомагання є тією ланкою, яка поєднує регулятивні та охоронні правовідносини.

Правовий зв’язок суб’єктивного права і юридичного обов’язку проявляється у тому, що здійснення засадничого елементу суб’єктивного права – права вимагати – призводить до необхідності дотримання юридичного обов’язку з боку зобов’язаного, що, у свою чергу (за відсутності виконання), призводить до дії іншого елементу суб’єктивного права – праводомагання.

Залежно від наявності владних повноважень розрізняють дві групи службовців: які наділені владними повноваженнями, і які не наділені такими повноваженнями. При цьому посадовими особами є група службовців, які з метою реалізації управлінських функцій у відповідній організаційній структурі, наділені владними повноваженнями.

Уперше серед учених – адміністративістів поняття посадової особи сформулював І.І. Євтихієв [186, с. 49–58]. Як основну ознаку, автор назвав зайняття посади у державній установі та підприємстві. Негативним моментом такої позиції є ототожнення посадової особи з іншими державними службовцями, які також займають посади. Лише врахування функціонально-правового змісту посади надає можливість виділити посадову особу як окрему категорію державних службовців. С.С. Студенкін застерігав, що віднесення всіх посадових осіб до державних службовців не дозволяє останніх вважати посадовими особами [187, с. 77]. Таке твердження було уточнено Ц.А.Ямпольською. Вона вказала на спеціальний обсяг службових повноважень посадової особи, які й визначають особливість її правового статусу. Але автор наголошував лише на праві посадових осіб вчиняти юридично значимі дії проявом яких є видання адміністративних актів [188, с. 41]. Така позиція неодноразово піддавалася критиці в юридичній літературі, зокрема, В.М.Горшенєвим, І.М. Пахомовим, Ю.О. Петровим [189, с. 15; 190, с. 55; 191, с.35]. Діяльність посадових осіб не полягає лише в прийнятті адміністративних актів, вони також вчиняють велику кількість інших організаційних дій, що охоплюють управління людськими і матеріальними ресурсами і спрямовані на забезпечення діяльності всієї організаційної структури. Таким чином, посадова особа є носієм виконавчо-розпорядчих повноважень, що забезпечує виконання управлінських функцій, які, у свою чергу, обумовлені компетенцією організації. Реалізуючи службові повноваження, вона одночасно здійснює виконання завдань і функцій відповідної організації та здійснює управління людьми, “впливаючи на їх поведінку з допомогою юридично-владних дій” [192, с. 16]. Наявність права вчиняти юридично-владні дії є важливою ознакою, що дозволяє відмежувати посадову особу від інших службовців.

Як уже зазначалося, з метою виконання управлінських функцій посадові особи наділені владними повноваженнями. Слушно наголосити, що влада є не тільки суб’єктивним правом спрямовувати волю підлеглих чи людей, які є залежними від них, але і “обов’язком робити це правильно і законно, мудро та етично”[193, с. 52]. Отже, влада одночасно є суб’єктивним правом і обов’язком посадової особи, що випливає із статусу займаної неї посади. Це положення підтримали прихильники трактування як у широкому, так і вузькому значенні поняття посадова особа, зокрема Д.М. Бахрах [194, с. 106] і Л.Є. Кисіль [195,с.30].

Основним елементом правового статусу державного службовця є його посадові права і обов’язки. “У якості основного елемента правового статусу державного службовця, розкриваючого демократизм державної служби і обумовлюючого її ефективне функціонування, виступають права державного службовця. Державний службовець, як і будь який суб’єкт права, має конституційно встановлені права. Однак, з точки зору державно-службової діяльності, найважливішим аспектом вивчення є службові права, реалізація яких і дозволяє вести мову про функціонування державної служби. Службові права прямо пов’язані з виконанням посадових обов’язків” [196, с. 321 – 322].

“Службовець, який займає посаду в будь-якому різновиді служби, – зазначає В.М. Манохін, – усю свою службову діяльність здійснює лише на підставі тих прав, які йому надані, і обов’язків, що на нього покладені, їх комплекс – повноваження службовця – визначають зміст та межі його діяльності” [197, с. 169].

Права працівників органів Державної виконавчої служби – соматичне поняття, що охоплює декілька рівнів: права державного службовця та безпосередньо права державного виконавця. Обсяг прав збільшується від державного службовця до державного виконавця. Це пов’язано з поступовим ускладненням відповідного правового статусу, внаслідок якого збільшується коло посадових прав. Отже, державний виконавець має, поряд із правами державного службовця і специфічні посадові права, необхідні йому для безпосереднього виконання своїх функціональних обов’язків. І навпаки, державний службовець не має тих прав, що має державний виконавець. Звідси пізнання змістовності прав державного виконавця передбачає з’ясування характеру прав державного службовця України.

Статус, цілі, завдання державного службовця, а відповідно і права державного службовця, реалізуючи які він здійснює посадові повноваження, є вихідними від інтересів цілей і завдань громадян та суспільства загалом [198, с.79].

Службові права державного службовця в літературі поділяються на загальні, політичні, соціально-майнові та не майнові [199, с. 44].

Закон України “Про державну службу” [183] визначає основні права державних службовців. Однак їхній перелік у даному нормативному акті не можна вважати вичерпним, адже вони також містяться і у типових кваліфікаційних характеристиках, посадових положеннях та інструкціях.

Зважаючи на функціональну спрямованість змісту прав державних службовців, є сенс поділити їх на службові і особисті. Службові права пов’язані з виконанням посадових обов’язків, (їх ще називають повноваженнями). Існують загальнослужбові і посадові повноваження. До загальнослужбових відносяться повноваження, якими володіє кожен державний службовець. Законом України “Про державну службу” [183] закріплені права службовцем на:

– безперешкодне ознайомлення з матеріалами, що створюються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення;

– одержання від державних органів, підприємств, установ, організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідної інформації з питань, що належать до їхньої компетенції;

– затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця;

– можливість брати участь у розгляді питань і приймати в межах своїх повноважень рішення.

Величезна кількість посадових повноважень зумовлена різноманітністю посад державної служби. Особисті права покликані забезпечувати ефективну діяльність службовця, його зацікавленість в отриманні премій, в просуванні по державній службі тощо. У цій групі можна виділити права, пов’язані:

– з кар’єрою державного службовця;

– з реалізацією його прав на матеріальне забезпечення, відпочинок, пільг;

– з реалізацією його прав на соціально-правовий захист.

До прав, пов’язаних із кар’єрою потрібно віднести права на:

– участь у конкурсі на заміщення посад більш високої категорії;

– на просування по службі з урахуванням здібностей та кваліфікації, суспільного виконання своїх обов’язків;

– перепідготовку (перекваліфікацію) і підвищення кваліфікації.

Підгрупа прав державного службовця на матеріальне забезпечення і відпочинок включає права на:

– оплату праці, залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

– грошове утримання та інші виплати, передбачені правовими актами;

– щорічну оплачувану відпустку тривалістю тридцять календарних днів, якщо законодавством не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу;

– безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці;

– пенсійне забезпечення за вислугу років і грошову допомогу;

– державний службовець та члени його сім’ї, які проживають разом з ним, мають право користуватися у встановленому порядку безплатним медичним обслуговуванням у державних закладах охорони здоров’я;

Для захисту своїх прав і законних інтересів державний службовець може використовувати право на:

– соціальний і правовий захист відповідно до його статусу;

– проведення за його вимогою службового розслідування з метою зняття безпідставних на думку державного службовця звинувачень або підозр;

– звернення для захисту своїх законних прав та інтересів у відповідні вищі державні та судові органи для вирішення спорів, пов’язаних із проходженням державної служби, в тому числі з питань проведення атестації їхніх результатів, змісту виданих характеристик, прийому на державну службу, реалізацію прав, переведення на іншу державну посаду, дисциплінарної відповідальності, недотримання гарантій правового і соціального захисту, звільнення з державної служби.

Основними обов’язками державних службовців відповідно до Закону України “Про державну службу” є: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їхньої компетенції, недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків; своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відомою під час виконання обов’язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; постійне вдосконалення організації своєї роботи і підвищення професійної кваліфікації; сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість у роботі [183].

Державний службовець під час виконання службових повноважень і поза межами державної служби не повинен вчиняти дій, які можуть негативно вплинути на його моральне обличчя. Йому забороняється приймати від фізичних та юридичних осіб подарунки, інші цінні речі та послуги, надання яких входить до його службових повноважень.

Він повинний утримуватися від виконання іншої роботи, яка заважає йому належним чином виконувати свої повноваження. Він зобов’язаний виконувати свої повноваження неупереджено і не має право надавати будь-яких переваг та виявляти прихильність до окремих фізичних чи юридичних осіб. Йому слід уникати дій, які можуть викликати уявлення щодо його упередженості у вирішенні державних справ.

Безумовно, що для визначення правового статусу державного виконавця як посадової особи, нам необхідно проаналізувати комплекс прав і обов’язків, якими він наділений. Так, для виконання покладених на державного виконавця завдань йому надаються такі права:

– одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію;

– здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень стосовно працюючих у них боржників;

– входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, за потреби примусово відкривати їх в установленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища;

– накладати арешт на майно боржника, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;

– накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які перебувають на рахунках і вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах;

– використовувати за згодою власника нежилі приміщення, що є в комунальній власності, та інші приміщення – для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна;

– звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз’ясненням рішення, порушувати клопотання про зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання;

– звертання до суду з поданням про розшук боржника або дитини;

– викликати громадян і посадових осіб щодо виконавчих документів, що перебувають у виконавчому провадженні;

– залучати до проведення виконавчих дій понятих, інших осіб у встановленому законом порядку, а також експертів, спеціалістів, у тому числі для оцінки майна;

– накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом;

– здійснювати інші повноваження.

Державний виконавець наділений досить широкими обов’язками з примусового виконання постанов суддів та актів інших органів, причому обов’язкам законодавець приділяє значно більше уваги, ніж правам, висуваючи їх на перше місце. Так, державний виконавець зобов’язаний вживати заходи примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії, а також перед початком виконавчих дій зобов’язаний роз’яснити сторонам їхні права та обов’язки; проводячи виконавчі дії – здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб, скласти розрахунок щодо розподілу коштів між стягувачами, задовольнити вимоги боржника щодо звернення стягнення в першу чергу на те майно, на яке вкаже боржник, якщо це не порушує інтереси стягувача і не ускладнює виконання рішення, за необхідності визначити розмір заборгованості при стягненні аліментів, подбати про забезпечення умов реалізації майна боржника, що не обмежують його законних інтересів та інші.

Реалізовуючи свої права та виконуючи обов’язки, державний виконавець займає активну позицію у виконавчому провадженні.

Державний виконавець приймає рішення про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого документа. Він відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред’явлення для примусового виконання якого минув. Державний виконавець, починаючи виконувати рішення, повинен пересвідчитися чи отримана боржником копія постанови про відкриття виконавчого провадження і чи здійсненні ним дії спрямовані на добровільне виконання рішення у встановлений постановою строк. За наявності обставин, що перешкоджають провадженню виконавчих дій або несвоєчасного одержання сторонами документів виконавчого провадження, державний виконавець може відкласти виконавчі дії за заявою стягувача або за заявою боржника, або за власної ініціативи на строк до 10 днів. У свою чергу, якщо є обставини які ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою має право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також встановлення чи про зміну способу і порядку виконання.

Державний виконавець на власний розсуд, за наявності обставин, передбачених ст. 35 Закону України “Про виконавче провадження” [66], має право зупинити виконавче провадження. Крім того, він має право накладати звернення стягнення на майно боржника на підставі виконавчих документів. При цьому оцінка майна боржника проводиться державним виконавцем, якщо вартість майна не перевищує сто неоподаткованих мінімумів доходів громадян за ринковими цінами, які діють на день проведення оцінки. Державний виконавець передає майно, на яке накладено арешт, на зберігання боржникові або іншим особам, під розписку в акті опису. У разі присудження стягувачеві предметів, зазначених у виконавчому документі, державний виконавець вилучає ці предмети у боржника і передає їх стягувачеві, про що складає акт передачі. У разі знищення речі, що повинна, бути передана стягувачеві в натурі, державний виконавець складає акт про неможливість виконання, який є підставою для закриття виконавчого провадження. Якщо виконавчий документ зобов’язує боржника вчинити певні дії або утрималися від їхнього вчинення, державний виконавець визначає йому строк добровільного виконання рішення.

У разі невиконання без повноважних причин цих вимог державний виконавець застосовує до боржника штрафні санкції чи інші заходи передбачені законодавством, і призначає новий строк виконання.

Очевидно, що повноваження, якими наділений державний виконавець, мають владний характер і пов’язані з реалізацією функцій управління у сфері виконавчого провадження. Усе це дає нам підстави визначити адміністративно-правовий статус державного виконавця як державного службовця і посадової особи. Дана позиція цілком узгоджується зі ст.2 Закону України “Про державну службу” [183], згідно з якою посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їхнього апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

На підставі цього, потрібно виділити такі ознаки державного виконавця як посадової особи:

– перебування на державній службі;

– заміщення посади в структурі Державної виконавчої служби;

– здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій при реалізації повноважень, пов’язаних із виконанням рішень, ухвал і постанов судів і виконавчих документів інших органів, виконання яких покладено на державного виконавця;

– виконання службових повноважень у сфері виконавчого провадження за рахунок державних коштів.

Для повноти дослідження правового статусу державного виконавця, який є державним службовцем, необхідно з’ясувати обмеження, пов’язані з прийняттям на посаду державного виконавця і проходження ним державної служби. Надаючи всім громадянам України рівне право доступу на державну службу, законодавець разом з тим встановлює коло обмежень, пов’язаних із прийняттям на державну службу та проходження державної служби [200, с. 92]. Головна мета правообмежень полягає в забезпеченні ефективного функціонування державної служби у встановленні правових перешкод можливому зловживанню державних службовців, створенні посадових повноважень і реалізації встановлених Конституцією прав і свобод службовців [201, с. 21].

Аналіз суті та юридичної природи обмежень, пов’язаних зі службою в державних органах, підприємствах, установах, організаціях, дозволяє зробити ряд висновків стосовно правообмежень, пов’язаних із проходженням державної служби в органах державної виконавчої служби:

– під правообмеженнями, пов’язаними з державною службою в органах державної виконавчої служби, потрібно розуміти визначені нормативно-правовими актами умови, що обумовлюють для працівника державної виконавчої служби певні правові межі, вихід за які тягне застосування відповідного виду юридичної відповідальності;

– за своїм призначенням правообмеження мають на меті забезпечити ефективність функціонування державної служби в органах державної виконавчої служби;

– обмеження для державного службовця державної виконавчої служби мають абсолютний характер, а це означає, що вони поширюють свою дію на нього протягом усього часу перебування на державній службі і не можуть бути скасованими або заміненими на інші;

– за своєю метою встановленні правообмеження мають гарантувати якісну професійну діяльність щодо виконання повноважень органів державної виконавчої служби; перешкодити можливим зловживанням своїми службовими правами і обов’язками з боку державних виконавців; забезпечити правові засади для незалежної службової діяльності; гарантувати дотримання державними виконавцями прав, свобод і законних інтересів громадян;

– розуміти встановлені правообмеження необхідно в двох основних напрямах: по-перше, не сумісності посад у структурі державної виконавчої служби з іншими видами діяльності; по-друге, забезпечення дисципліни під час реалізації державним виконавцем своїх посадових обов’язків;

– юридична природа правообмеження полягає у тому, що державний виконавець на період знаходження на державній службі позбавляється певних прав, які включаються в коло прав громадянина, що визначають його статус.

Відповідно до ст. 8 Закону України “Про державну виконавчу службу” [183], державним виконавцем може бути громадянин України, який має юридичну освіту, здатний за своїми особистими і діловими якостями виконувати покладені на нього обов'язки. При цьому заступником директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України – начальником відділу примусового виконання рішень, заступником начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальником підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, його заступником, головним державним виконавцем, старшим державним виконавцем підрозділу примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, начальником районного, міського (міста обласного значення), районного в місті відділу державної виконавчої служби відповідного управління юстиції призначається громадянин, який постійно проживає на території України не менше п'яти років, має вищу юридичну освіту і стаж юридичної роботи не менш як три роки.

Стосовно інших обмежень, то ст. 8 Закону України “Про державну виконавчу службу” відсилає до Закону України “Про державну службу”.

Згідно з ст. 12 та ст. 16 Закону України “Про державну службу” [183] обмеження, пов’язані з державною службою, поділяються на дві групи:

– обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу;

– обмеження, пов’язані з проходженням державної служби.

Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу, є традиційними – визнання особи у встановленому порядку недієздатною, наявність судимості, що є несумісною із заняттям посади, безпосередня підпорядкованість або підлеглість особам, які є близькими родичами чи свояками.

У ч.1 ст. 16 Закону України “Про державну службу” [183] за назвою “Обмеження, пов’язані з проходженням державної служби” вказано: “Державний службовець не має права вчиняти дії, передбачені статтями 1 і 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією”. У ст. 1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” [202] під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Корупційними діяннями є:

– незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їхнього придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їхньої фактичної (дійсної) вартості;

– одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, предметів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.

У ст. 5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” [202] встановлено, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права:

– сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;

– займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб у справах державного органу, в якому вона працює а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);

– входити самостійно чи через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємства, кредитно-фінансових установах, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність;

– відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію. Державний службовець, який є посадовою особою, немає права: сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно-банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг чи інших переваг; неправомірно втручатися, використовуючи своє становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконання ними своїх повноважень; бути повіреним третіх осіб у справах органу, діяльність якого він контролює; надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки і прийняття нормативно-правових актів чи рішень. Також державні службовці не мають права брати участь у страйках та вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу. Інші обмеження пов’язані з проходженням державної служби окремими категоріями державних службовців встановлюється винятково законодавчими актами України.

Отже, якщо державний виконавець порушує встановлені законодавством правообмеження і це діяння не містить у собі складу кримінального злочину, до нього можуть застосовуватися відповідні дисциплінарні стягнення. Керівник органу державної виконавчої служби, який не прийняв у межах своєї компетенції заходів, передбачених законодавством про державну службу, стосовно підлеглого йому державного виконавця винного у порушенні встановлених правообмежень, а також який не подав у правоохоронні органи держави відповідної інформації, може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності згідно з чинним законодавством.

Діяльність державних виконавців з виконання рішень суддів та інших державних органів, регламентується за допомогою нормативно-правових актів. Однак правові норми регулюють лише найважливіші процедури і операції цієї діяльності. За їхніми межами залишається безліч взаємовідносин державних виконавців з державою, суспільством, поміж собою, численні колізії, що виникають у процесі їхньої діяльності і не піддаються правовому регулюванню. “Чим вище кваліфікація і статус посадової особи, тим менш стандартизованим стає процес вирішення неповторюваних, оригінальних завдань, тим ширше стає можливість вибору варіанта дії, особистого розсуду. А це уже поле дії соціальних норм – нори моралі, регулююча роль яких стає сьогодні важливим фактором підвищення ефективності і авторитету державної служби” [203, с.596]. Державна служба в органах, структурах Державної виконавчої служби прямо пов’язана з мораллю, моральним обличчям працівника цих органів.

Таким чином, дотримання державним виконавцем моральних зобов’язань і вимог, застосованих на загальновизначених етичних стандартах і принципах, покликано:

– сприяти зміцненню авторитету державної виконавчої служби;

– викликати довіру учасників виконавчого провадження до дій державного виконавця;

– забезпечувати єдині морально-правові засади для ефективних і погоджених дій у сфері виконавчого провадження.

Вищевикладене свідчить про те, що в процесі становлення державної служби в органах Державної виконавчої служби одним із основних завдань є розроблення культурно-етичних норм і вимог до поведінки державних виконавців. Гостра актуальність цього питання обґрунтовується тим, що проблему застосування етичних норм і правил у практичній діяльності державних виконавців врегульовано нормативно-правовими актами на належному рівні не було. “Практика, що складалися за попередньою системою, вважала людину “простим гвинтиком” і тим самим звільнила службовця від дотримання будь-яких норм поведінки. Від службовця вимагали “одноманітного” підходу, який не врахував специфіки особливих випадків. У бюрократичній машині було порушено зв’язок з безпосередньою діяльністю: бюрократ відслідковував лише хід і етапи справи (моральний бік проблеми його не цікавив), він задовольнявся відповідністю зовнішнім формам і не відчував необхідності, важливості змін і вдосконалення своєї поведінки” [204, с.54]. Як зазначає О.В. Понеделков, на той час у представників державного апарату були інші уявлення про обов’язок, честь, мораль, ділові й особисті якості, а саме:

– замість колективності керівництва — авторитарні, командні методи і підходи;

– замість режиму діалогу, спору і відвертої розмови – режим директив;

– замість компетентності, досвідченості, аналізу проблеми – догматизм;

– замість вивчення можливостей соціальних груп і осіб та створення умов для їхнього саморозвитку – нав’язування зверху схем діяльності [205, с. 185].

Не відпрацьовані і не зафіксовані відповідно нормативні стандарти культурно-етичної поведінки державних виконавців і зараз. Все це надає особливої актуальності проблемам наукового осмислення етичної поведінки державних виконавців.

Отже, вкрай важливим, у даному випадку, є застосування саме морально-етичних норм. Однією з галузей нормативної етики є так звана “правова етика”, яка розглядає закономірності дії правової моралі. Саме дія моральних норм у юридичній галузі є одним із предметів дослідження правничої етики. Отже, враховуючи вищевикладене, службовий етикет державного виконавця можна визначити як традиційно встановлену в сфері примусового виконання рішень судів та інших органів й підтверджена документально форму дотримання етичних норм і правил, правомірності поведінки у взаєминах між співробітниками державної виконавчої служби та будь-якими учасниками виконавчого провадження.

Стосовно ж законодавчо-нормативного регулювання етичної поведінки державних виконавців, то тут можна говорити лише про аспекти, які зафіксовані в Законі України “Про державну службу” [183], у загальних правилах поведінки державного службовця [206]. Фрагментарність цих нормативно-правових актів щодо регламентування використання культурно-етичних вимог у практичній діяльності державних виконавців має специфічний характер. По-перше, вони не містять повного переліку загальних етичних вимог до державних службовців. По-друге, вони неспроможні об’єктивно відобразити усі аспекти етикету саме державних виконавців, які, поряд з загальними культурно-етичними вимогами до поведінки державних службовців, мають й свої, властиві лише цьому виду професійної діяльності.

Вбачається за доцільне, щоб нормативно-правове забезпечення культурно-етичних вимог, що ставляться до роботи державних виконавців регламентувалося спеціальним законодавством, що регулює здійснення виконавчого провадження.

Важливо звернути увагу на те, що ефективна реалізація наданих державним виконавцям прав, дотримання правообмежень забезпечується системою спеціальних правових засобів – юридичних гарантій. Гарантіями для державного службовця є встановленні в законодавстві засадничі положення, які характеризують соціально-правовий бік статусу державного службовця. Державному службовцю гарантується: умови роботи, що забезпечують виконання ним посадових обов’язків; грошове утримання та виплати передбачені законом та іншими нормативно-правовими актами; щорічна оплачувана відпустка; медичне обслуговування державних службовців та членів його сім’ї; у тому числі після виходу його на пенсію; перепідготовка (перекваліфікація) та підвищення кваліфікації на період навчання; обов’язковість отримання згоди державного службовця на переведення на іншу державну посаду державної служби; пенсійне забезпечення членів сім’ї державного службовця у випадку його смерті, яка настала у зв’язку з виконанням посадових обов’язків державне страхування на випадок спричинення шкоди здоров’ю або майну у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків; обов’язкове державне соціальне страхування на випадок хвороби чи втрати працездатності в період проходження державної служби; захист його і членів його сім’ї від насилля, погроз, інших неправомірних дій у зв’язку з виконанням ним посадових обов’язків у порядку, встановленому чинним законодавством. Державному службовцю залежно від умов проходження ним державної служби, надається у випадках і порядку, встановлених нормативно-правовими актами, місце для проживання, службовий транспорт або грошова компенсація транспортних витрат.

Як відомо, термін “гарантія” у перекладі з французької (garantie) означає поруку, умову, забезпечення чого-небудь [207, с. 315]. Гарантувати означає забезпечувати, зробити реальним. Крім того, термін “гарантія” застосовується для позначення способів і засобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення. Гарантіями також називають і умови, необхідні для реалізації тих чи інших прав [208, с. 280]. Поняття “гарантії” охоплює усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на забезпечення й реалізацію прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод їхнього неповного або неналежного здійснення і захист прав від порушень. Ці фактори дуже різноманітні і за своєю природою та характером виступають як умови, засоби, способи, прийоми та методи забезпечення процесу реалізації прав і свобод учасників суспільних відносин [209, с. 29; 210, с. 216].

Гарантії державних виконавців потрібні для максимально ефективного втілення в життя їхнього правового статусу. Метою встановлених гарантій проходження служби державним виконавцем є забезпечення дотримання вимог законодавства, створення умов для найбільш повного здійснення наданих прав учасникам правовідносин, що виникають щодо виконання рішень судів та інших державних органів. Ці гарантії також необхідні для того, щоб виключити або до мінімізувати випадки порушення законів, прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина.

У свою чергу, юридичні гарантії посадових прав і обов’язків державних виконавців можна визначити, якщо указати на сферу їхнього формування. У літературі під юридичними гарантіями розуміються ті правові засоби і способи, за допомогою яких у суспільстві забезпечується громадянам реалізація їхніх прав і свобод [211, с. 12]. Юридичні гарантії службових прав і свобод цієї категорії державних службовців різноманітні та досить об’ємні. Але їх об’єднує одна загальна властивість: усі вони повинні бути виражені та закріплені в нормативно-правових актах. Ці гарантії повинні передусім виявлятися у положеннях законодавства, що розкривають і конкретизують посадові права і обов’язки державних виконавців, установлюють порядок їхнього здійснення й реалізації.

Однією з юридичних гарантій є соціально-правовий захист державних виконавців. Так, стабільність і ефективність державної служби в органах Державної виконавчої служби досягається насамперед за рахунок формування інтересу до неї працівників цих органів щодо оцінки її як соціальної корисності, так і престижності як особливого різновиду службово-трудової діяльності.

Правовою основою регламентації соціально-правового захисту державних виконавців є Закон України “Про державну виконавчу службу” [127]. Згідно зі ст. 14 Закону України “Про державну виконавчу службу”, держава гарантує правовий і соціальних захист державних виконавців і членів їхніх сімей. На них повністю поширюються гарантії соціально-правого захисту, передбачені статтями 14-18 вищезазначеного нормативно-правового акта. Відповідно до нормативних принципів, зазначених у цих статтях: держава гарантує захист здоров’я, честі, гідності, житла, майна державних виконавців та членів їхніх сімей від злочинних посягань та інших протиправних дій; державні виконавці, які потребують покращення житлових умов, протягом одного року забезпечуються службовим житлом у першочерговому порядку на час виконання повноважень за кошти державного чи місцевого бюджету; державні виконавці мають право на першочергове встановлення квартирних телефонів; державний виконавець підлягає обов’язковому державному страхуванню на суму десятирічного заробітку за останньою посадою, яку він займає; збитки завдані майну державного виконавця чи членів його сім’ї у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків, відшкодовуються в повному обсязі; заробітна плата державного виконавця складається з посадового окладу, премії, доплати за ранг і надбавки за вислугу років, а також інших надбавок; за забезпечення реального, своєчасного і законного виконання виконавчого документа державні виконавці одержують винагороду; державним виконавцям, які за рішенням керівника відповідного органу Державної виконавчої служби використовують у службових цілях власний транспорт, виплачується грошова компенсація; державний виконавець під час службового відрядження користується правом придбання без черги проїзних документів на всі види транспорту і влаштуватися у готелі; державні виконавці забезпечуються безоплатним форменим одягом.

Враховуючи вищезазначене, на нашу думку, необхідно у Законі України “Про державну виконавчу службу” розмістити окремий розділ за назвою: “Гарантії діяльності державного виконавця”.

Однією з умов законної реалізації державними виконавцем покладених на нього державою посадових повноважень є встановлення юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання своїх посадових обов’язків. Відповідальність виявляється у застосуванні до державного службовця різних стягнень та покарань за вчинення дій, що юридично визначаються забороненими. Диференціюють чотири види відповідальності державних службовців: 1) дисциплінарну; 2) адміністративну; 3) матеріальну; 4) кримінальну. У свою чергу у стратегії реформування системи державної служби в Україні, затверджені Указом Президента України від 14 квітня 2000 року № 599/2000, прямо зазначається, що державний службовець у встановленому порядку повинен нести відповідальність за допущені ним порушення законодавства, невиконання чи неналежне виконання своїх обов’язків. Зазначається, що необхідно створити чіткий і прозорий механізм відповідальності державних службовців [212, с. 41]. Варто зазначити, що Закон України “Про державну виконавчу службу”[127] у ст. 11 визначає чотири види юридичної відповідальності, до якої може бути притягнутий державний виконавець, а саме:

– дисциплінарну;

– матеріальну;

– адміністративну;

– кримінальну.

При цьому, вважаємо, назріла об’єктивна необхідність, пов’язана з урахуванням специфіки правового статусу державного виконавця, чітко визначити у Законі України “Про державну виконавчу службу” процедури дисциплінарного провадження, порядок проведення службових розслідувань, створення апеляційних комісій. Підсумовуючи, розгляд суті, соціального призначення, характеру і природи юридичних гарантій проходження служби державними виконавцями, зробимо деякі висновки і пропозиції щодо удосконалення їхнього нормативно-правового регулювання.

Отже, підсумовуючи вищевикладене слід зазначити, що державний виконавець є посадовою особою, яка наділена державно-владними повноваженнями і правомочна виступати від імені держави. Таким чином, на нашу думку, можна визначити державного виконавця, як державного службовця, що є посадовою особою Державної виконавчої служби, наділеного владними повноваженнями в сфері виконавчого провадження з можливістю безпосереднього вчинення виконавчих дій та застосування заходів адміністративного примусу в визначених законом випадках.

2.3. Суд, учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій

Роль суду у виконавчому провадженні є досить важливою і багатоаспектною. Вона полягає в тому, що суд здійснює функції адміністративної юстиції у виконавчому провадженні і вирішує цілий ряд питань виконавчого провадження. Згідно з ч. 1 ст. 55 Конституції України [121] кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, навіть не зазначення ролі суду як контролюючого органу в ст. 8 Закону “Про Державну виконавчу службу” [127] не може вплинути на загальну концепцію правової системи, в якій чітко визначене місце суду як контролюючого органу. При чому такий контроль має всі ознаки адміністративної юстиції.

В останні роки з’явилося багато наукових публікацій і праць, у яких особлива увага приділяється саме інституту адміністративної юстиції, в якому деякі автори вбачають судово-контрольний інструмент держави, що забезпечує законність у державному управлінні [213, c. 3–9].

За умов наявність різних наукових поглядів стосовно сутності, змісту та форми існування адміністративної юстиції, а також звертаючи увагу на дискусію, яка існує навколо самого терміна “адміністративна юстиція” протягом тривалого часу, вважаємо за доцільне визначити основні якості цього правового явища.

Поняття та характеристика змісту адміністративної юстиції є питаннями, навколо яких виникало багато суперечностей у наукових працях російських і українських теоретиків.

У Росії проблему дослідження юридичної природи адміністративної юстиції відображено в працях російських науковців уже наприкінці ХІХ ст.

Найбільш характерною рисою російських теоретичних досліджень було акцентування уваги на оскарженні дій адміністрації, саме з цим юридичним елементом адміністративної юстиції тісно пов’язані теоретичні розробки щодо змісту та значення самої адміністративної юстиції.

Як зазначав М.М. Коркунов: “Адміністративно-судна справа існує у всіх випадках, коли справа стосується правомірності дій адміністрації і саме – про надання, визнання, позбавлення або здійснення якогось права, які не надані на розсуд адміністрації” [214, c. 107].

Професор О.І. Єлістратов прямо вказував, що “під ім’ям адміністративної юстиції необхідно розуміти інститут судового оскарження актів управління. Право адміністративного позову є правом громадянина на судовий захист у випадках порушення його публічної правомочності” [215, c.187].

У радянські часи розвиток юридичної науки в частині дослідження феномену адміністративної юстиції був обмежений впливом комуністичної ідеології, що спричинило появу критичних поглядів на цей інститут і, найголовніше, на необхідність його існування в радянській правовій системі. Проте зазначимо, що це не стало на заваді виникненню якісно нових поглядів на зміст цього правового явища і розвитку теоретичних уявлень про нього.

Безперечно, що інститут скарги продовжував займати провідне місце в дослідженнях адміністративної юстиції перших років радянської влади, а в деяких працях розглядався як засаднича ознака цього інституту.

Так, М.Д. Загряцков у праці “Адміністративна юстиція і право скарги” вказував на те, що адміністративна юстиція необхідна тому, що дії посадових осіб управлінського апарату поєднують у собі специфічні елементи, які не охоплюються ні кримінальною, ні цивільною юстицією. Під адміністративною юстицією він розумів “особливий порядок розгляду скарг на незакономірні адміністративні акти за участю особи, яка скаржиться в якості сторони, що має своїм наслідком відміну або виправлення актів” [216, c.13, 16].

О.І. Єлістратов, залишившись на розробленій ним теоретичній основі, зазначав неможливість існування адміністративної юстиції поза права оскарження актів управління, але конкретизував – судового оскарження.

Він вказував, що адміністративну юстицію не треба змішувати з випадками, коли сама адміністрація виступає “суддею” в управлінських справах, розглядаючи скарги на підлеглих посадових осіб, які видали акти управління, що порушують суб’єктивні права громадян [217, c. 174].

Дещо під схожим кутом зору розглядав адміністративну юстицію проф. В.Л. Кобалевський. Він розумів її як особливий вид судової діяльності, спрямованої на захист публічних суб’єктивних прав і інтересів громадян шляхом скасування, а в певних випадках зміни неправомірних актів управління [218, c. 195–198] .

В українському сучасному науковому трактуванні адміністративної юстиції охоплюється організаційний і процесуальний аспекти існування та функціонування даного явища.

Так, В.С. Стефанюк у своїх роботах розглядає адміністративну юстицію як систему судових органів, які контролюють дотримання законності в сфері державного управління шляхом вирішення в адміністративному процесуальному порядку публічно-правових спорів, що виникають у зв’язку зі зверненням фізичних чи юридичних осіб до органів державного управління або їхніх посадових чи службових осіб [219, c. 11].

Дане поняття охопило також і функціональне призначення адміністративної юстиції, яке реалізовується за допомогою однієї з її найважливіших функцій – контрольної.

Проте цей підхід до аналізу адміністративної юстиції як контрольного засобу не був досить оригінальним. Ще за радянських часів визнавалося, що радянська адміністративна юстиція як інститут судового контролю за законністю дій радянських державних органів, хоча і в обмеженому виді, але існує [220, c. 172–176]. Пропонувалося навіть застосовувати термін “судовий контроль за законністю дій органів державного управління”, при цьому вживаючи право існування адміністративної юстиції як юридико-технічний термін [221, c. 99–108].

На нашу думку, контроль повинен досліджуватися у взаємозв’язку з основним призначенням і метою адміністративної юстиції, якими є захист прав і свобод громадян.

Зазначимо, що українській юридичній літературі відоме й інше трактування адміністративної юстиції, яке пов’язує її з оскарженням. Так, В.Кампо вказує, що “адміністративна юстиція – це вид правосуддя, який здійснюється з метою розгляду скарг громадян, їхніх об’єднань, інших юридичних і фізичних осіб на незаконні дії (бездіяльність) органів виконавчої влади, їхніх посадових осіб і деяких інших структур публічної влади, що завдають позивачам матеріальних і моральних збитків” [222, c. 149].

Право на оскарження дій чи бездіяльності органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, у тому числі в судовому порядку, є складовою конституційного комплексу прав і свобод людини і громадянина.

Зауважимо, що оскарження громадянином дій органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування носить характер не тільки суб’єктивного права [223, c. 23–32], але й виступає як юридично-процесуальна гарантія захисту інших основних прав і свобод: особистих, економічних, культурних і політичних – тобто воно є “правом на захист інших прав” [224, c. 115–117].

У цьому випадку доцільно зазначити, що право на оскарження є “однією з правових форм опосередкування” [225, c. 40] адміністративно-правових відносин конфліктного типу. Воно виходить із особливостей адміністративно-правових та інших відносин, побудованих на засадах нерівності. Тому в інтересах справи право однієї сторони вирішувати, чи потрібно використовувати владу, повинно бути урівноважено правом іншої сторони оскаржити акт, вимагати його перегляду [226, c. 44].

Здійснюючи своє право на оскарження в сфері виконавчого провадження, громадянин створює юридичні підстави розгляду і вирішення адміністративного спору в межах системи адміністративної юстиції.

Скарга, таким чином, з’являється в сфері публічно-правових відносин, є “юридично релевантною формою критики, якій громадяни піддають роботу апарату” [227, c. 9] і має на меті захист та відновлення прав і свобод громадян.

Оскарження є найважливішим процесуальним елементом ініціювання особою адміністративно-спірних правовідносин, за допомогою якого вона намагається обґрунтувати неправомірність дій (бездіяльності) державного службовця, які прямо впливають і позначаються на змісті правосуб’єктності громадянина (звужується чи порушується коло прав або з’являється непередбачене законодавством коло обов’язків) за допомогою судової процедури в органах адміністративної юстиції.

Зазначимо, що право на оскарження і безпосередня реалізація процедури оскарження співвідносяться як встановлена законодавством можливість скористатися адміністративно-юстиційним захистом і відповідно практичні дії щодо реалізації цієї можливості, тобто оскарженням є відповідна реалізація за правилами судового адміністративного процесу суб’єктивного права на оскарження.

Враховуючи викладене вище, на нашу думку, базовим елементом і засадою, яка визначає здійснення адміністративної юстиції в сфері виконавчого провадження є адміністративний спір, що ініціюється особою, яка оскаржує дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби чи державного виконавця.

Особи в сфері виконавчого провадження реалізують більшість своїх прав і свобод, які є складовою їхнього правового статусу. З цією метою вони вступають у відносини типу “орган державної виконавчої служби – особа”.

Звернення особи до органу державної виконавчої служби є тим юридичним фактом, що породжує адміністративно-правові відносини, змістом яких є суб’єктивні права та обов’язки сторін, при цьому згода вказаного органу на вступ в такі відносини не потрібна.

В.В. Сажина, визначаючи об’єкт адміністративно-правового спору, вказувала на “неналежну управлінську діяльність” [228, c. 37]. Відповідно об’єктом адміністративно-правового спору у сфері виконавчого провадження є рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця

Отже, вважаємо, що адміністративна юстиція в сфері виконавчого провадження виокремлюється саме специфікою спору, яка є складовою її змісту і характеризується тим, що:

а) це спір про права та обов’язки суб’єктів виконавчого провадження “громадянин – орган державної виконавчої служби чи державний виконавець”, що виникає у зв’язку з реалізацією публічно-владних повноважень у сфері виконавчого провадження;

б) виникнення такого спору обумовлено наявністю адміністративного конфлікту, а підставою його ініціювання є факт оскарження особою дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби чи державного виконавця.

Отже, необхідно визначити, що у виконавчому провадженні адміністративна юстиція як контролююча функція суду має не постійний і навіть не періодичний характер, а ініціюється особами, які беруть участь у виконавчому провадженні. Тобто лише з відповідним процесуальним засобом порушення адміністративного чи цивільного процесу пов’язується контрольна функція суду, а саме: зі скаргою або позовною заявою.

Важливо зазначити, суд, який раніше представляли судові виконавці, більше не виконує судові рішення, а лише спрямовує їх до виконання, що полягає у видачі виконавчого листа, а безпосередньо примусове виконання судових рішень здійснюється Державною виконавчою службою відповідно до Закону України “Про виконавче провадження”.

Суд також вирішує й інші суттєві питання виконавчого провадження: видача виконавчого документа, видача дубліката виконавчого документа, поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання, роз’яснення рішення, розстрочка та відстрочка виконання, зміна способу і порядку виконання, поворот виконання, вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу, про оголошення розшуку боржника або дитини, видача дозволу на виконання рішень іноземних судів та інших.

Важливу роль у виконавчому провадженні відіграють учасники виконавчого провадження, до яких належать сторони виконавчого провадження, тобто стягувач і боржник, представники сторін, органи державної влади та місцевого самоврядування.

Сторони є головними та обов’язковими учасниками виконавчого провадження, що мають особисту заінтересованість у результатах виконавчих дій. Так, П.П. Заворотько та М.Й. Штефан [229, с. 75]розуміють під сторонами таких осіб у судовому виконанні (громадян чи юридичних осіб), спір яких був розглянутий компетентними органами і які мають суб’єктивний матеріально-правовий інтерес у наслідках виконання.

При цьому, необхідно зазначити, що рішення суду чи іншого органу про стягнення з однієї особи на користь іншої ще не дають достатніх підстав вважати, що ці особи автоматично набувають статусу сторін виконавчого провадження. Особи (стягувач та боржник) стають сторонами лише після відкриття виконавчого провадження, що обов’язково оформляється винесенням державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження.

Сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. У Законі “Про виконавче провадження” (ст. 11) стягувач визначається як фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ, а боржник – як фізична або юридична особа, яка зобов’язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов’язки, передбачені рішенням), або утриматися від їхнього вчинення. Крім того, поняття сторони виконавчого провадження залежно від змісту акта, що підлягає виконанню, може включати кілька стягувачів або боржників. Передбачена у виконавчому провадженні і участь неповнолітніх як однієї із сторін, а також правонаступників і представників сторін.

Стягувачем, на думку М.Й. Штефана, М.П. Омельченко та С.М.Штефана [230, с. 19], є сторона, право якої визнане рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу і реалізується проведенням на її користь виконання.

Досить часто боржник є особою, яка в цивільному процесі займала процесуальне становище відповідача, а стягував відповідно позивача. Проте важливо пам’ятати, що у випадку відмови у задоволенні позову сам позивач може набути статусу боржника у виконавчому провадженні зі стягнення судових витрат. Також не виключена ситуація, коли у виконавчому провадженні чітко не можна визначити боржника і стягувача, наприклад, при укладанні мирової угоди, коли кожна із сторін взаємно зобов’язується здійснити визначені цією угодою дії на користь іншої сторони (передати гроші, майно, виконати роботу). У такому випадку кожна із сторін може одночасно виступати як боржник і стягувач. До цього ж необхідно враховувати, що у виконавчому провадженні поняття “стягувач” значно ширше поняття “позивач”. Це можна пояснити тим, що виконуються не тільки судові акти, але й акти інших органів (постанови органів і посадових осіб, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, постанови державного виконавця та ін.).

Законом „Про виконавче провадження” закріплюються загальні права сторін. Так, стягувач і боржник мають право знайомитися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні і письмові пояснення в процесі виконавчих дій (ч. 1 ст.29 Закону), оспорювати належність майна і його оцінку (ч. 2 ст. 29 Закону), оскаржувати постанови і дії державного виконавця (ст. 36, 37, 38, 39, 40 Закону), укладати мирову угоду, заявляти відвід державному виконавцю, спеціалісту та перекладачу (ст. 17 Закону). Протягом 3-х днів сторони мають право подати письмове заперечення на розрахунок державного виконавця щодо розподілу коштів між стягувачами, якщо суми для повного задоволення всіх вимог недостатньо (ст. 43 Закону).

Наведений у ст. 29 Закону „Про виконавче провадження” перелік прав, якими наділяються сторони у виконавчому провадженні, не є вичерпним. Крім перерахованих у ньому, сторони мають і багато інших прав, що дозволяють їм надійно захищати свої інтереси у виконавчому провадженні. Зокрема, сторони мають право брати участь у виконавчому провадженні через представників, у необхідних випадках – запросити перекладача та інші. Стягувачеві роз’яснюється, що він має право відмовитися від примусового стягнення, зменшити розмір стягнення, надати боржнику відстрочку або розстрочку виконання.

Крім загальних прав сторін, можна виділити окремо права стягувача та права боржника. Так, стягувач має право знати, де перебуває виконавчий документ у даний момент, оскільки на державного виконавця покладається обов’язок повідомляти стягувача про всі переміщення виконавчого документа (ст. 20 Закону), має право звертатись із заявою про поновлення пропущеного строку пред’явлення виконавчого документа до виконання (ст. 23 Закону), має право звернутися з позовом до юридичної особи, яка зобов’язана провадити стягнення коштів з боржника, у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи (ст. 86 Закону).

Боржник має право вказати майно, на яке потрібно звернути стягнення, у першу чергу визначити, в якій послідовності необхідно продавати майно, оскаржити визначену державним виконавцем оцінку описаного майна.

До обов’язків боржника належать зобов’язання нести витрати, пов’язані з проведенням виконання, сплачувати виконавчий збір, допускати державного виконавця до проведення огляду приміщень, майна тощо.

Науковий аналіз прав і обов’язків стягувача і боржника дає підстави дійти висновку, що вони органічно кореспондують повноваження державного виконавця, забезпечуючи захист прав та інтересів сторін. Проте в разі вчинення державним виконавцем незаконних дій або відмови у здійсненні необхідних виконавчих дій стягувач і боржник мають право їх оскаржити.

Переходячи до розгляду питання щодо представництва у виконавчому провадженні, необхідно проаналізувати теоретичну позицію Д.М. Сибильова, який вважає представництво у виконавчому провадженні цілком пов’язаним лише з матеріальними правовідносинами, а не процесуальними [231, с. 21]. З такими твердженнями не можна погодитися, оскільки саме поняття “виконавче провадження” вказує на процесуальний характер діяльності його суб’єктів. До того ж представники сторін мають процесуальну зацікавленість у результатах виконання виконавчого документа, що виданий на користь чи в інтересах сторін. Здійснюючи класифікацію інституту представництва у виконавчому провадженні, можна виділити як законне, так і договірне представництво. Законним є представництво інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних судом недієздатними та безвісно відсутніми, а підставами для допуску законних представників відповідно є свідоцтво про народження дитини або рішення суду, акт про призначення опікуном або піклувальником. Договірним є представництво, що здійснюється у виконавчому провадженні на підставі договору доручення (адвокат, співстягувач, будь-який громадянин) або трудового договору (юрисконсульт), повноваження цих представників підтверджується дорученням, що оформлюється відповідно до вимог закону. Проте існують випадки, коли договірний представник не може замінити боржника у виконавчому провадженні, наприклад, у разі, коли згідно зі ст. 76 Закону боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії, участь представника не допускається.

Викладення в ч. 4 ст. 12 Закону положення про те, що участь юридичних осіб у виконавчому провадженні здійснюється їхніми керівниками чи органами, посадовими особами, які діють у межах повноважень, наданих їм законом, вимагає суттєвої конкретизації повноважень представника юридичної особи. Так, як у цьому випадку регламентується не просто представництво юридичної особи, а її участь у виконавчому провадженні як сторони, то вищезазначене положення Закону було б необхідно більш чітко визначити. Як відомо, представництво інтересів юридичної особи є елементом її дієздатності. Так, юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе обов¢язки за допомогою своїх органів, які для цього наділяються правами законом і статутом (положенням). Порядок призначення або обрання керівних органів юридичної особи визначається їхнім статутом (положенням).

Загальним є правило про те, що представником підприємства є його керівник (директор), який наймається або призначається власником або уповноваженим ним органом і з яким укладається контракт. Статутом чи положенням (а також контрактом) визначаються межі реалізації повноважень, які керівнику надаються для здійснення господарської та іншої діяльності. Проте, окрім вже зазначеного статус керівника повинен підтверджуватися наказом про призначення на посаду, випискою з рішення зборів, що посвідчує факт обрання колегіальним органом або контрактом. Тому державний виконавець повинен завжди вирішувати питання про допущення та обсяг повноважень представника юридичної особи. Особливо це питання набуває додаткової ваги, коли від волевиявлення представника залежатиме послідовність або зміст процесуальних дій державного виконавця.

Оскільки статутом чи положенням право керівника підприємства може обмежуватися щодо вчинення певних видів угод або їхнього розміру, то необхідно перевірити не лише наявність документа, який підтверджує службові права керівника, а й у наявності повноважень у представника на вчинення саме цієї угоди. Для цього державний виконавець може витребувати відповідні витяги зі статутів чи положень. Важливо пам’ятати, що керівник може діяти на підставі контракту тощо. Тому державний виконавець повинен роз’яснити керівнику, який діє від імені юридичної особи, протиправність діяльності, що виходить за межі його повноважень, і недопустимість здійснення представницької функції в період відпустки, оскільки це може стати підставою для його особистої відповідальності.

Іншим випадком є надання доручення керівнику або іншому працівнику підприємства, установи, організації уповноваженим органом юридичної особи, яким йому встановлюються чіткі повноваження на укладення угоди від імені цієї юридичної особи [232, с. 201–204].

Важливу місце у виконавчому провадженні посідає прокурор. Так, згідно зі ст. 18 Закону “Про виконавче провадження” прокурор бере участь у виконавчому провадженні, звернувшись до державного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді. Безумовно, що у цьому випадку ми можемо віднести прокурора до учасників виконавчого провадження, оскільки є очевидним, що він володіє процесуальними правами стягувача, які визначені ст. 29 Закону. Отже, виходячи з характеру виконуваної, в цьому випадку функції є всі підстави стверджувати, що прокурор здійснює представництво.

Необхідно зазначити, що Конституція України і чинне Законодавство прямо не ставить представницькі функції прокурора в залежність від його попередніх дій. Таким чином при участі прокурора, згідно з чинним законодавством, немає зв’язку між представництвом у суді і у виконавчому провадженні. Це окремі види представництва.

Також до учасників виконавчого провадження необхідно віднести і органи державної влади та місцевого самоврядування, що мають державну зацікавленість у результатах виконання.

З аналізу пункту 3 ст. 18 Закону, де йдеться про те, що державний виконавець відкриває виконавче провадження в інших передбачених законом випадках, випливає, що такими випадками є відкриття виконавчого провадження з ініціативи органів державної влади та місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, що звертаються на захист прав і свобод інших осіб. Більше того, Інструкція про проведення виконавчих дій (п.2.1.1) називає ще цілий ряд органів, що відносяться до цього поняття, якими є представники органів і установ освіти, медичні працівники, а також представники інших органів та установ.

Якщо відносити певних осіб до учасників виконавчого провадження враховуючи їхню зацікавленість у юридичних наслідках виконавчих дій, ми б могли до них віднести також і працівників органів внутрішніх справ, так як вони також мають певну державну зацікавленість у виконанні рішень. Так, у ст.5 Закону говориться, що державний виконавець має право звернутися до суду з поданням про розшук боржника або дитини, а суд – оголосити розшук боржника або дитини, виконання чого буде покладено на органи внутрішніх справ.

Коло осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій, складають перекладачі, спеціалісти, особи та організації, що здійснюють розшукові та охоронні функції, спеціалізовані організації, що реалізують майно боржника на аукціонах та на комісійних засадах.

Проте, визначений нормативно-правовими актами правовий статус цілого ряду органів та осіб, які мають певне відношення до виконавчого провадження, не дає нам підстав їх включати до складу осіб, які залучаються до проведення виконавчих дій. Зокрема, ними є спеціалізовані організації, які реалізують майно боржника на аукціонах і на комісійних засадах, здійснюють його оцінку, а також зберігачі майна боржника та інші

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що суб’єкти виконавчого провадження відіграють значну роль при здійсненні виконавчих дій, а кожен суб’єкт повинен мати відповідну правосуб’єктність для того, щоб брати участь у виконавчому провадженні.

Висновки до розділу

На підставі вищевикладеного можемо зробити такі висновки по другому розділу.

Державна виконавча служба, хоч і водить до системи органів Міністерства юстиції України, але складає відносно замкнуту і незалежну систему. У зв’язку з цим існує внутрішня система підпорядкування в самій ДВС, що полягає в особливому порядку призначення на посаду та звільнення з посади державних виконавців.

Враховуючи викладе вище, Державну виконавчу службу можна визначити яксистему спеціальних органів Міністерства юстиції України, які наділені адміністративно-юрисдикційними повноваженнями і здійснюють управління в сфері діяльності суб’єктів виконавчого провадження.

Права державних виконавців – соматичне поняття, що охоплює декілька рівнів: права державного службовця, права державного службовця органів Міністерства юстиції України, безпосередньо права державного виконавця.

Державний виконавець як посадова особа характеризується наступними ознаками:

– перебування на державній службі;

– заміщення посади в структурі Державної виконавчої служби;

– здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій при реалізації повноважень, пов’язаних із виконанням рішень, ухвал і постанов судів і виконавчих документів інших органів, виконання яких покладено на державного виконавця;

– виконання службових повноважень у сфері виконавчого провадження за рахунок державних коштів.

У Законі України “Про державну виконавчу службу” необхідно розмістити окремий розділ за назвою: “Гарантії діяльності державного виконавця”.

Роль суду у виконавчому провадженні є досить важливою і багатофункціональною. Вона полягає в тому, що суд здійснює функції адміністративної юстиції у виконавчому провадженні і направляє судові рішення до виконання, а також вирішує й інші суттєві питання виконавчого провадження.

Висловлена думка про те, що адміністративна юстиція в сфері виконавчого провадження виокремлюється саме специфікою спору, яка є складовою її змісту і характеризується тим, що:

а) це спір про права та обов’язки суб’єктів виконавчого провадження “громадянин – орган державної виконавчої служби чи державний виконавець”, що виникає у зв’язку з реалізацією управлінських функцій у сфері виконавчого провадження;

РОЗДІЛ ІІІ

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ПРАВ СУБ’ЄКТІВ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ

3.1. Адміністративна відповідальність за невиконання вимог державного виконавця

Проголошення Україною статусу незалежної суверенної держави та визнання її такою світовим співтовариством поставило перед українською юридичною наукою завдання пошуку та дослідження шляхів зміцнення суверенітету українського народу, побудови демократичної правової держави. Юридична наука повинна сприяти розвиткові якісно нових, заснованих на гуманістичних засадах методів управління; розробці конкретних правових механізмів переходу від командно-адміністративної моделі керівництва суспільними процесами до демократичної; підвищенню ефективності застосування адміністративно-правових засобів впливу. Зважаючи на поставлене завдання, значної актуальності в сучасних умовах набуває питання застосування органами Державної виконавчої служби адміністративно-правових засобів впливу до правопорушників у сфері виконавчого провадження.

Державні компетентні органи і їхні посадові особи застосовують різні засоби державного примусу. Самостійним видом державного примусу є адміністративний примус. М.І. Єропкін визначає його так: "Адміністративний примус – це застосування органами державного управління (а також судами, суддями), а у випадках делегування відповідних державно-владних повноважень – громадськими організаціями передбачених законом заходів, що виявляються в спонуканні до виконання громадянами, посадовими особами юридичних обов'язків із метою припинення протиправних дій, притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення або забезпечення громадської безпеки" [233, с. 105–108].

Необхідно звернути увагу на те, що за своєю суттю адміністративний примус є примусом правовим. Використання органами держави примусових заходів суворо регламентовано законом і здійснюється на його підставі. Свавільне застосування примусових заходів є протиправними діями, за вчинення яких винна посадова особа може бути притягнута до відповідного виду юридичної відповідальності. Отже, адміністративний примус повинен застосовуватися на підставі певних принципів, дотримання яких змогло б запобігти порушенню закону. На нашу думку, такими принципами є:

1.Законність. Юридична суть цього принципу полягає в обов’язку максимально чіткої і точної реалізації правових приписів. Притягувати особу до певного виду юридичної відповідальності можуть тільки компетентні органи в порядку, встановленому законом, і лише на його підставі.

Стосовно процедури накладення адміністративних стягнень, цей принцип полягає в тому, що уповноважений орган, який розглядає справу про адміністративне правопорушення, може застосувати до винної особи тільки стягнення, передбачене конкретною правовою нормою, що була порушена, і лише в межах, визначених її санкцією.

2.Принцип рівності всіх перед законом та органом, який розглядає справу.

3.Персоналізації адміністративного стягнення.

4.Принцип об’єктивності та неупередженості. Вимога об’єктивності полягає в тому, що всі факти, які мають відношення до справи, необхідно брати до уваги, повинна визначатися важливість кожного з них. Натомість, чинники, що не мають відношення до справи, не повинні враховуватися при прийнятті адміністративного акта [234, с. 4]. У дослідженнях російських учених аналогічний за суттю принцип отримав назву об’єктивної (матеріальної) істини. Одночасно С.С.Алексєєв вказує на його універсальний характер і зазначає, що цей принцип є принципом юридичного пізнання [235, с. 321]. У роботах науковців, присвячених вивченню принципів права інших держав, зокрема, Бельгії і Франції, відповідний принцип носить назву добросовісної адміністрації. Він включає в себе вимоги щодо виваженості, об’єктивності мотивації рішень і дій влади, їхньої відкритості, прозорості, уважності, необхідності дотримання встановлених правил [236].

Тобто при винесенні рішення уповноваженні органи повинні діяти так, щоб якомога повніше дослідити обставини справи з метою винести обґрунтоване рішення і ствердити довіру як до цих органів, так і до держави в цілому.

5.У правовій науці і практиці наступний принцип отримав назву презумпція невинуватості [237]. Він проявляється в тому, що адміністративне стягнення може бути застосовано тільки до особи, вина якої була доведена належним чином. Наявність вини не може просто передбачатися в зв’язку з фактом правопорушення. Якщо особа не виконала покладене на неї законом зобов’язання, не можна автоматично вважати її винною, оскільки в адміністративному праві діє принцип презумпції невинуватості [238].

6.Принцип невідворотності застосування адміністративного стягнення до особи, вина якої у вчиненні протиправного проступку була встановлена у передбаченому законом порядку. Цей принцип означає, що особа, винна у вчиненні адміністративного проступку, за який законодавством передбачено застосування відповідного виду адміністративної відповідальності, повинна бути піддана стягненню. Певною мірою, це є профілактичний захід щодо можливої подальшої неправомірної поведінки суб’єкта, з іншого боку – це необхідна “компенсація” суспільству і державі, правові норми яких було порушено. Крім зазначеного, це забезпечує інформаційну складову, яка проявляється у обізнаності інших членів суспільства щодо наслідків неправомірної поведінки. Поряд з цим потрібно зауважити, що не йдеться про виняткові обставини, за яких особу, винну у вчиненні адміністративного проступку, не може бути притягнено до відповідальності, наприклад, це діяння в стані необхідної оборони, крайньої необхідності та в стані неосудності.

7.Відповідності провини і покарання. Зміст цього принципу розкривається у співвідношенні характеру вчиненого проступку з урахуванням суспільної небезпеки та його суспільної шкідливості до покарання, яке застосовується уповноваженим органом держави. Отже, не можна визнати прийнятним застосування необґрунтовано суворого покарання за незначний адміністративний проступок. Практичній реалізації цього принципу сприяє сама санкція статті, в якій встановлюються межі стягнення (від мінімального до максимального).

8.Усунення подвійності покарання за вчинення одного проступку. Цей принцип полягає у неможливості притягнення особи двічі до адміністративної відповідальності за одне і те ж саме правопорушення.

9.Особливе значення має дотримання принципу верховенства закону. Цей принцип є дуже важливим, з огляду на те, на шляху до побудови України як правової держави пріоритетними напрямами є гарантування і забезпечення за допомогою юридичних засобів основних прав і свобод людини і громадянина. При застосуванні до правопорушника адміністративних стягнень, а також під час провадження, в справі про адміністративне правопорушення уповноважений орган зобов’язаний належним чином відноситися до особи, не порушуючи загальновстановлених громадських прав і прав учасника адміністративного провадження і забезпечувати детальне та неупереджене дослідження всіх обставин справи.

Близьким за змістом до цього принципу є принцип сумлінності, що використовується в законодавчих актах зарубіжних країн [239]. Під цим принципом мається на увазі право кожного на поводження з ним державними органами та посадовими особами без свавілля та з повагою до гідності особи.

10.Також можна виокремити принцип чинності законодавства, що регулює питання адміністративної відповідальності. Стаття58 Конституції України містить положення, згідно з яким “закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їхнього вчинення не визнавалися законом як правопорушення”.

Таким чином, враховуючи необхідність удосконалення правового забезпечення прав і основних свобод людини і громадянина, дотримання основних принципів застосування адміністративних стягнень є важливою основою для розвитку взаємовідносин між громадянами, юридичними особами та відповідними органами управління на засадах поваги до “букви” закону і один до одного. Дії уповноважених органів базуються на праві, сприяють не тільки правильному та обґрунтованому впливу на правопорушника, а й забезпечують об’єктивність вирішення справи, що впливає на підвищення правової культури та поваги до закону.

Стаття 188-13 Кодексу України про адміністративні правопорушення [240] передбачає відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця. З аналізу вищезазначеної статті випливає, що суб’єктом притягнення до відповідальності є органи Державної виконавчої служби.

Отже, за наявності достатніх підстав державний виконавець може притягнути особу до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного проступку, передбаченого ст. 188 – 13 КУпАП.

Загальновизнано, що підставою для притягнення до відповідальності є наявність складу правопорушення (corpus delicti) [241, с. 358–359; 242, с. 46; 243, с. 147]. Відсутність хоча б одного із елементів складу правопорушення робить неможливим притягнення до відповідальності.

Не можна не згадати і про більш складні теоретичні конструкції юридичної відповідальності, де підставами притягнення до відповідальності є: нормативно-правові, правосуб’єктні, юридико-формальні ознаки. До перших відноситься встановлення відповідальності безпосередньо нормативним актом чи договором, до других – наявність деліктоздатності у суб’єкта, що порушив норму права, до третіх – саме склад правопорушення [244, с. 84]. Потрібно зауважити, що така конструкція значним чином відображає природу приватних деліктів, які дійсно можуть визначатися на договірних засадах. Для публічних деліктів є характерним те, що вони передбачені безпосередньо нормою права.

Адміністративним правопорушенням визнається лише таке діяння, якому притаманні всі елементи його складу. Загальнотеоретичне та практичне значення такого підходу є беззаперечним. Тому вбачається необхідним аналіз складу правопорушень за статтею, що передбачає відповідальність за невиконання законних вимог державного виконавця. Оскільки до складу адміністративного правопорушення входять його об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона [245, с. 195; ], тотакий підхід до аналізу зазначених елементів доцільно використовувати і надалі.

Підставою для виділення адміністративної відповідальності за невиконання законних вимог державного виконавця щодо усунення порушень законодавства про виконавче провадження є ті процеси, що відбуваються в сфері виконавчого провадження. Об’єктивна необхідність подолання на нинішньому етапі розвитку суспільства порушень законодавства про виконавче провадження пояснюється перш за все потребою у забезпеченні законних прав і інтересів стягувача, а також створенням умов для належного виконання рішень суду та інших державних органів.

З об’єктивного боку ці порушення характеризуються суспільною небезпекою як засадничою правовою категорією властивою адміністративному правопорушенню. Водночас суспільна небезпека перебуває у безпосередньому взаємозв’язку із елементами складу правопорушення. Важливо зазначити, що якщо об’єктивна сторона та об’єкт є відносно стабільними, то суб’єкт і суб’єктивна сторона відповідно мають елемент суб’єктивізму. Отже, оцінюємо суспільну небезпеку правопорушення через особу самого правопорушника, а це дозволяє дослідити суспільну небезпеку правопорушення, з погляду, об’єктивно-суб’єктивної категорії. Поряд з тим, спосіб учинення правопорушення також указує на певні особливості його вчиненого: інтенсивність, періодичність тощо. Це, в свою чергу, впливає на розмір заподіяної правопорушенням шкоди, а отже, і на кваліфікацію самого правопорушення.

Тож, з урахування наведеного, встановлений порядок державного управління в сфері виконання рішень суду та інших державних органів є об’єктом суспільних відносин, рівень соціальної цінності яких є достатнім для їхньої окремої адміністративно правової охорони.

Дотримання вимог матеріального і процесуального законодавства є гарантією дотримання законності при провадженні у справах про невиконання законних вимог державного виконавця. Матеріальні засади пов’язуються із встановленням складу правопорушення, тому доцільно більш детально зупинитися на аналізі елементів складу цього адміністративного проступку: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони.

Об’єкт адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 188–13 КУпАП „Невиконання законних вимог державного виконавця” є проявом загального об’єкта адміністративного правопорушення – всього того, на що воно посягає: суспільні відносини, що охороняються адміністративним правом [246, с. 15], майнові та особисті немайнові права фізичних та юридичних осіб [247, с. 184], правопорядок. Прийнято розрізняти загальний об’єкт – “сукупність суспільних відносин, які охороняються законодавством про адміністративні правопорушення” [248, с. 163]. Крім загального, виділяється родовий, видовий і безпосередній об’єкт адміністративного правопорушення [249, с. 48].

За критерій диференціації загального, родового, видового і безпосереднього об’єкта адміністративного правопорушення покладено ступінь узагальнення охоронюваних адміністративним правом суспільних відносин. Як видно із зазначеного вище, у загального об’єкта адміністративного правопорушення найбільший ступінь узагальнення, а у подальшому рівень узагальнення понижується при виділенні родових і видових правовідносин. Безумовно, що найбільш детальну характеристику конкретного адміністративного проступку дає аналіз безпосереднього об’єкта.

Родовим об’єктом адміністративного проступку, передбаченого ст. 188–13 КУпАП „Невиконання законних вимог державного виконавця”, є встановлений порядок державного управління.

Видовим об’єктом стосовно вищезазначеної статті є встановлений порядок державного управління в сфері виконавчого провадження.

Безпосереднім об’єктом складу адміністративного правопорушення передбаченого цією статтею, є суспільні відносини щодо виконання законних вимог державного виконавця, втрати або несвоєчасного відправлення виконавчих документів, неподання або подання неправдивих відомостей про майновий стан боржника, неповідомлення боржника про зміну місця роботи (знаходження ), а також неявка без поважних причин за викликом державного виконавця.

Не менш важливим є питання про предмет правопорушення невиконання законних вимог державного виконавця. Предмет такого правопорушення вказує на безпосередній зв’язок об’єкта із об’єктивною стороною та іншими елементами складу правопорушення. Він впливає на фактичні ознаки останнього, характер і ступінь його суспільної небезпеки.

Зазначимо, що у науці адміністративного права питання про предмет адміністративного правопорушення, на нашу думку, не було на належному рівні досліджено, порівнюючи з наукою кримінального права. Проте не можна не погодитися з твердженням, що чітке визначення предмета адміністративного правопорушення дає підстави правильно його кваліфікувати та відмежувати від інших подібних правопорушень. Крім того, у випадках, коли предмет передбачено як ознаку складу адміністративного правопорушення, то його встановлення є обов’язковим.

Здебільшого предмет правопорушення визначається як речі матеріального світу, або речі, через вплив на які суб’єкт завдає шкоду об’єкту [250, с. 130].

Не здійснюючи детального аналізу існуючих у кримінальному праві концепцій щодо предмета правопорушення, вважаємо за можливе розглядати предмет правопорушення як структурний елемент об’єкта злочину. Оскільки він є складовим об’єкта злочину, то відповідно самостійного значення не має. Так В.С. Никифоров вважає, що предмет злочину співвідноситься із об’єктом не як частина неназваної єдності, розташованої зовні одна одної, а як складова частина цілого із самим цим цілим, яке, крім предмета, включає у себе й інші елементи [251, с. 130]. Водночас зв’язок об’єкта правопорушення і його предмета може бути різним.

Предмет правопорушення або виступає у вигляді матеріального виразу суспільних відносин, входить до його структури як речовий компонент, або нероздільно пов’язаний із суспільними відносинами і є обов’язковою передумовою або свідченням їхнього існування і нормального функціонування [252, с.18–22].

Предмет правопорушення повинен бути матеріальним, уречевленим продуктом суспільних відносин, що охороняються законом.

Важливим є питання про ознаки предмета правопорушення: фізичну, юридичну і соціальну. Перша відображає певні матеріально-речові якості і розглядається як матеріальне явище об’єктивного світу.

Під юридичною ознакою мають на увазі формалізацію цього предмета у диспозиції норми права. Це означає, що предмет правопорушення повинен бути прямо вказаний у законі або безпосередньо випливати з його змісту.

Соціальна ознака предмета правопорушення проявляється у нерозривному зв’язку із суспільними відносинами, які є об’єктом правопорушення або умовою їхнього повноцінного функціонування.

Враховуючи викладене, предметом адміністративного проступку, передбаченого ст. 188–13 КУпАП "Невиконання законних вимог державного виконавця”, можна вважати вимоги державного виконавця як акти правозастосування, відомості про доходи і майновий стан боржника, що зафіксовані у відповідних документах, а також дії зобов'язаних осіб.

Об’єктивну сторону невиконання законних вимог державного виконавця характеризують ознаки самого акта зовнішньої поведінки правопорушника [253, с. 35;]. Це суспільно небезпечні і протиправні діяння, що проявляються як посягання на охоронювані адміністративним правом інтереси. Законодавство відносить до них діяння (дія чи бездіяльність), їхні шкідливі наслідки, причинний зв’язок між першим і другим, а також місце, час, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення правопорушення. Разом усі вони і складають об’єктивну сторону.

У науці адміністративного, аналогічно з наукою кримінального права, були зроблені спроби до обов’язкових ознак об’єктивної сторони включити його суспільну небезпечність, протиправність, наслідки, причинний зв’язок [254, с. 51]. Проте з такою позицією важко погодитися, оскільки вони характеризують адміністративне правопорушення взагалі. Загальні ознаки адміністративного правопорушення і ознаки його об’єктивної сторони не повинні змішуватися між собою. Але потрібно пам’ятати, що ці ознаки взаємозв’язані.

Наслідком правопорушення є заподіяння шкоди, збитку (моральної шкоди). Вони як і причинний зв’язок є ознаками, обов’язковими для правопорушення з матеріальним складом. Саме діяння (дія чи бездіяльність) є обов’язковими як для формального, так і для матеріального складу.

Згідно зі ст. 9 КУпАП до ознак об’єктивної сторони адміністративного правопорушення (проступку), перш за все, відносяться діяння (дії чи бездіяльність), що посягають на громадський порядок, власність, права і свободи громадян на встановлений порядок управління.

Передусім ці діяння характеризуються протиправністю та винністю. Але основною ознакою адміністративного проступку є протиправність діяння. Без неї, як зовнішнього прояву людської поведінки, не існує самого адміністративного правопорушення, а всі інші ознаки втрачають свій сенс. Тобто вони є факультативними.

Посягнути на будь-який об’єкт, що стоїть під охороною закону означає одночасно нанести йому шкоду. Таким чином, можна стверджувати, що не існує правопорушень, які б не спричинили шкоди об’єкту адміністративно-правової охорони.

У випадку невиконання законних вимог державного виконавця підривається авторитет судової гілки влади, заподіюється шкода інтересам стягувача, порушується порядок державного управляння в сфері виконавчого провадження, що призводить до зволікання або до зупинення виконання судового рішення.

Враховуючи вищевикладене, можна однозначно стверджувати, що склад адміністративного проступку, передбаченого ст. 188–13 КУпАП "Невиконання законних вимог державного виконавця", за своїми ознаками є формальним, а об'єктивна сторона виражається як дією, так і бездіяльністю.

Суб’єктом адміністративного проступку передбаченого ст. 188-13 КУпАП “Невиконання законних вимог державного виконавця”, є фізична особа, яка вчинила правопорушення, за умови, що вона досягла віку притягнення до адміністративної відповідальності.

Для суб’єкта адміністративного проступку, передбаченого ст. 188–13 КУпАП, характерні такі ознаки, як досягнення встановленого законом віку, тобто наявність у неї адміністративної деліктоздатності. Сюди включається також вимога про осудність цієї особи.

Адміністративним законодавством та наукою адміністративного права виділяються два види суб’єкта правопорушення: загальний і спеціальний. При цьому суб’єкт адміністративного проступку передбаченого ст. 188-13 КУпАП, є загальним.

Визнання суб’єктом вищезазначеного адміністративного правопорушення фізичної особи пов’язано з принципом персоніфікації та особистої відповідальності цієї особи за вчинене нею правопорушення [255, с.99–100]. Це пояснюється необхідністю з’ясування особистості правопорушника, а при призначенні покарання – врахування суб’єктивних чинників, що пом’якшують чи обтяжують його вину. Персональний підхід до виявлення ролі та ступеня участі кожного суб’єкта у вчиненні правопорушення дозволяє ефективно проводити профілактичну роботу, а також застосовувати індивідуальний підхід до призначення покарання кожному із учасників, особливо групових правопорушень.

Суб’єктивна сторона будь-якого адміністративного проступку полягає у відображенні психічних процесів, які відбувалися у свідомості порушника в момент вчинення правопорушення, усвідомлення його вчинення, оцінки результату. Вона характеризує волю порушника і визначає його поведінку не тільки у момент вчинення правопорушення, а і після його вчинення. Якщо об’єктивна сторона зазначеного правопорушення характеризує його з зовні, то його внутрішньою характеристикою є суб’єктивна.

У науці адміністративного права часто до ознак суб’єктивної сторони правопорушення відноситься вина, мотив і мета вчинення правопорушення. При цьому вина інколи ототожнюється із суб’єктивною стороною, що є лише поверховим її сприйняттям [256, с. 62]. Така позиція характеризується тим, що реально умисел виникає на підставі певного мотиву і проявляться у діянні, спрямованому на досягнення певної мети. У зв’язку з цим мотив, мета і емоції постають як необхідні елементи вини. Звідси випливає, що суб’єктивною стороною правопорушення є вина, а отже, вона характеризується мотивом, метою, ефектом.

Водночас вина є обов’язковою ознакою всякого правопорушення, а її відсутність виключає відповідальність. На відміну від вини, мотив і мета є факультативними ознаками суб’єктивної сторони правопорушення, що можуть впливати на призначення покарання як обставини, що обтяжують або пом’якшують покарання. У зв’язку з цим, доречно буде зазначити, що при накладенні стягнення, обставини, що обтяжують або пом’якшують відповідальність, можуть бути враховані за виняткової умови, що вони перебувають за межами складу правопорушення.

Беззаперечно, що вина є обов’язковою і основною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого адміністративного проступку. Хоча дана позиція в науці адміністративного права раніше піддавалася критиці ( з тих мотивів, що вина, на відміну від кримінального права, не визнавалася обов’язковим елементом застосуванням адміністративної відповідальності. Так, видний російський адміністративіст В.М. Гесеен писав: “питання про суб'єктивну винуватість особи відносно системи адміністративних стягнень ніякої ролі не відіграє” [257, с. 32]. Справді, адміністративне право при конструкції норм права досить рідко послуговується формулюванням “дії, що вчинена навмисно”. Це швидше виняток із правила.

Проте ст. 7 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1961 р. “Про подальше удосконалення застосування штрафів, які накладаються в адміністративному порядку” [258] було встановлено, що штраф може бути накладений на особу, яка винна у вчиненні адміністративного проступку. У подальшому це принципове положення було поширене на всі адміністративні corpus delicti. Уже Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративні правопорушення це питання було вирішене остаточно в конструкції легального визначення адміністративного проступку. У такому ж виді воно перейшло і у КУпАП Української РСР.

Винність є невід’ємною властивістю адміністративного правопорушення, а також підставою притягнення винної особи до адміністративної відповідальності. Вина постає обов’язковою умовою для цього. Фактично вона є психічним ставленням правопорушника до вчинення суспільно небезпечного діяння і його наслідків, яке проявляється у формі умислу чи необережності. Правопорушення, передбачені ст. 188–13 КУпАП “Невиконання законних вимог державного виконавця”, у більшості випадків вчиняються умисно, хоч можуть бути вчиненні і з необережності.

Форма вини відображає внутрішній зв’язок і спосіб упорядкування психічної діяльності правопорушника під час його скоєння. Здебільшого під “формою вини” розуміють установлене законом певне сполучення інтелектуальних і вольових ознак, які свідчать про ставлення винної особи до вчинюваного нею діяння (дії чи бездіяльності) та його наслідків” [259, с. 234].

Правове значення вини полягає у її впливі на ступінь суспільної небезпеки діяння і створенні можливостей для розмежування протиправної від правомірної поведінки, а також у питаннях визначення кваліфікації самого правопорушення та у тих випадках, коли проводиться диференціація адміністративної відповідальності. Поряд з тим вона виступає юридичною підставою для індивідуалізації покарання за діяння, які можуть бути вчинені як навмисно, так і необережно.

Загалом мотив і мета адміністративного правопорушення визнаються факультативними ознаками суб’єктивної сторони складу проступку. Під мотивом мається на увазі усвідомлене особою внутрішнє прагнення до вчинення проступку. Метою є наслідок,, якого бажала досягти особа при вчиненні даного адміністративного правопорушення.

Законодавець не визначив наявність мети та мотиву як обов'язкових ознак складу адміністративного проступку передбаченого ст. 188–13 КУпАП. Проте, як правило, мотив вчинення даного проступку – корисливий, а метою найчастіше є створення перешкод для задоволення вимог стягувача.

Стосовно застосування адміністративних санкцій за вчинення цього проступку, то державний виконавець наділений правом накладання штрафів на громадян і посадових осіб.

Відповідальність у вигляді штрафу, що встановлена у виконавчому провадженні, є адміністративною. На думку Д.М. Лук’янця [260, с. 6], необхідними та достатніми ознаками адміністративної відповідальності є такі:

– суб’єктом притягнення до відповідальності є орган адміністративної юрисдикції (орган виконавчої влади, а у передбачених законом випадках – суд);

– порядок притягнення до відповідальності регламентується нормами адміністративного права, що містяться у відповідних нормативно-правових актах;

– між суб’єктом притягнення до відповідальності і органом адміністративної юрисдикції, відсутні відносини службового підпорядкування.

Початком адміністративно-юрисдикційних правовідносин завжди є виявлення факту вчинення адміністративного проступку, його фіксація у відповідному процесуальному документі. Стосовно фізичних осіб таким документом виступає протокол про адміністративне правопорушення. Протокол є первинним процесуальним документом, який повинен відображати всі обставини справи. Законодавство України містить перелік реквізитів, які необхідно обов’язково зазначати у протоколі, а саме: дата, місце складання, дані посадової особи, яка склала протокол; дані щодо особи правопорушника, місце та час вчинення адміністративного проступку, класифікація відповідно до закону, що передбачає відповідальність за його вчинення; дані щодо свідків, потерпілих; пояснення правопорушника та інші відомості, що мають значення для справи (докази, та будь-які інші фактичні дані, які встановлюють наявність або відсутність адміністративного правопорушення). При складанні протоколу особі необхідно пояснити його процесуальні права та обов’язки. Він може відмовитися від підписання, про що робиться відповідний запис.

Фактично складання протоколу є порушенням справи про адміністративний проступок (за винятком тих випадків, коли законодавець передбачає можливість не складати протокол). Одночасно законодавством передбачено підстави, за наявності яких провадження в справі про адміністративне правопорушення виключається. Стаття 247 КУпАП передбачає наступні обставини щодо фізичних осіб:

1)відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

2)недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку;

3)неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;

4)вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;

5)видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;

6)скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;

7)закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу;

8)наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи;

9)смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

Важливою умовою припинення провадження щодо притягнення до адміністративної відповідальності є сплив строку, передбаченого ст.38 КУпАП.

Стосовно процедури накладення адміністративних стягнень за порушення, передбачені ст. 188–13 КУпАП, то в цілому вона збігається з загальною процедурою накладення адміністративного стягнення. Так, можна зазначити, що правовідносини в процесі застосування адміністративних стягнень до фізичних осіб за вищезазначеною статтею складається з наступних стадій:

1)порушення справи про адміністративне правопорушення;

2)розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення рішення;

3)оскарження;

4)виконання рішення, застосування адміністративного стягнення.

Крім, ст. 188–13 КУпАП, особа може бути притягнута до адміністративної відповідальності за вчинення проступку у сфері виконавчого провадження і на підставі ст. 88 Закону України "Про виконавче провадження" Незважаючи на те, що йдеться про правопорушення у виконавчому провадженні, за які може наставати відповідальність, які мали б бути подібними, законодавець займає іншу позицію та викладає їх у різних варіантах. Якщо у Кодексі правопорушення має назву невиконання законних вимог державного виконавця щодо усунення порушень законодавства про виконавче провадження, то в Законі це викладено навіть як два різних правопорушення:

– порушення вимог цього Закону;

– невиконання законних вимог державного виконавця громадянами чи посадовими особами.

Отже, виходячи з приписів, що містяться у наведених нормативних актах, державному виконавцю залишається накладати штраф у виконавчому провадженні за невиконання його законних вимог, посилаючись або на Закон, або на Кодекс, то за всі інші порушення вимог Закону “Про виконавче провадження” – лише на Закон.

Очевидно, що зазначені статті мають розбіжності неприпустимі для недопущення зловживання державним виконавцем своїми правами при проведенні виконавчих дій. Отже, ці розбіжності в законодавстві потрібно усунути.

Питання про порядок накладання штрафу державним виконавцем згідно з ст. 88 Закону України "Про виконавче провадження" законодавчо не визначене, але в даному випадку, на нашу думку, правила порядку накладення стягнення, зазначені в розділі IV КУпАП, повинні поширюватись і в разі притягнення особи за вчинення правопорушення, передбаченого вищезазначеною статтею у виконавчому провадженні. До речі, останнім часом з’являються пропозиції [261]щодо складання протоколів про адміністративне правопорушення державним виконавцем, а розгляду справи – начальником відповідного відділу ДВС.

Не встановлює Закон України “Про виконавче провадження” і строків притягнення особи до відповідальності, що робить повноваження державного виконавця фактично безконтрольними, тому необхідно поширити встановлений ст. 38 КУпАП двохмісячний строк з моменту вчинення правопорушення – для притягнення особи до відповідальності, і 15-денний (ст.277 КУпАП) – для розгляду справи.

По-іншому вирішуються питання про відповідальність за вчинені правопорушення, передбачені ст. 87 Закону України „Про виконавче провадження”.

Так, згідно з положеннями, вищезазначеної статті Закону „Відповідальність за невиконання рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії та рішення про поновлення на роботі”, боржник несе адміністративну відповідальність, якщо у встановленій державним виконавцем строк він не виконав дії, які можуть бути виконані лише боржником, або ж не виконав рішення про поновлення на роботі. У цих випадках державний виконавець виносить постанову про накладання штрафу на боржника, яка затверджується начальником відповідного органу державної виконавчої служби.

Якщо боржник не виконає без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, а також невиконання ним рішення про поновлення на роботі, державний виконавець має право винести постанову про накладення штрафу на боржника.

Факт невиконання рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, державний виконавець засвідчує актом, в якому чітко викладається зміст порушення. Фізична чи посадова особа зобов’язані дати письмові пояснення за фактом порушення і підписати акт. У разі відмови фізичної або посадової особи від учинення зазначених дій державний виконавець робить позначку в акті. Таким чином, у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, які можуть бути виконані лише боржником, та рішення про поновлення на роботі, державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника – фізичну особу, в розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб — від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на боржника – юридичну особу – від двадцяти до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і призначає новий строк для виконання цих дій.

У частині другій цієї статті передбачено, що постанова державного виконавця про накладення штрафу в обов'язковому порядку затверджується начальником районного, міського (міст обласного значення) або районного у містах органу державного виконання .

У випадку повторного невиконання боржником рішення державний виконавець накладає на боржника штраф, але вже у подвійному розмірі.

У разі подальшого невиконання боржником рішення державний виконавець вправі порушити клопотання перед судом про кримінальну відповідальність боржника, якщо боржник не виконує рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії, а також за наявності ознак злочину у діях особи, яка порушує вимоги законодавства про виконавче провадження.

3.2. Адміністративний та судовий порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців

Виходячи з редакції Закону “Про виконавче провадження” можна виділити 2 основні види оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців:

адміністративний порядок оскарження;
судовий порядок оскарження.

Адміністративний порядок оскарження, як звернення за захистом своїх прав і законних інтересів громадянином до державного органу, пройшло в Україні складний та тривалий період розвитку.

Ще з перших років радянської влади у науці адміністративного права визнавалося, що особистість не є чимось самим цінним. Вона є лише гвинтиком величезної машини, тому й забезпечення її прав стоїть на другому місці [262, с.29–30]. Хоча в подальшому радянська держава звертала увагу на проблему всебічного забезпечення прав громадян, проте реальних гарантій для цього на справді не існувало. Поряд з тим багато прав, які були закріпленими у конституціях радянських республік, носили декларативний характер, і не в останню чергу завдяки непрямій дії конституційних норм.

Як наслідок, до оскарження громадянами неправомірних дій органів державного управління їхніх посадових чи службових осіб ставилися як до можливості здійснення ефективного контролю за діяльністю органів державного управляння, а вже у другу чергу як до можливості захисту суб'єктивних прав громадян.

Проте, навіть і з такого погляду, питання позасудового оскарження традиційно знаходилася в полі зору держави. Можливість оскарження важливих актів, що стосуються здійснення розпорядницьких актів управління, була встановлена ст. 158 Адміністративного кодексу УРСР [263]. На союзному рівні в 30-ті роки минулого століття основними нормативними актами, що закріплювали право громадян на оскарження і врегульовували порядок провадження по скаргах були: Постанова ЦВК СРСР від 13 квітня 1933 р. “Про розгляд скарг трудящих і прийняття по них необхідних мір” [264], що встановлювало процедуру прийому, направлення і розгляду скарг; Постанова ЦВК СРСР від 14 грудня 1935 р. “Про положення справ з розбором скарг трудящих” [265] і Постанова Комісії радянського контролю при РНК СРСР (затверджена РНК СРСР 22 – 26 травня 1936 р.) “Про розгляд скарг трудящих” [266], що регламентували порядок реєстрації скарг, зобов'язували дотримувати термінів їхнього розгляду і систематично контролювати постановку роботи із скаргами у низових ланках державного апарату. Найважливішим нормативним актом, що визначав організаційний і правовий порядок роботи із скаргами, стала Постанова 1935 р. У ній були зафіксовані конкретні правила прийому, розгляду і розв’язання скарг, обов'язкові для всіх державних органів і громадських організацій [267, с. 107].

Наприкінці 60-х років виникла потреба подальшого вдосконалення законодавства про порядок розгляду звернень громадян, у тому числі й скарг. Акти 30-х років багато в чому застаріли і не відповідали вимогам часу. Значним їхнім недоліком було те, що в них не було врегульовано порядок розгляду звернень громадян, не передбачалися процесуальні форми діяльності державних і громадських органів з їхнього розв’язання, що сприяло ослабленню юридичних гарантій охорони прав і законних інтересів громадян [268, с. 65].

Прийнятий у 1968 р. Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок розгляду пропозицій, заяв і скарг громадян” (викладений 4 березня 1980 р. у новій редакції) [269] був спрямований на посилення гарантій прав громадян у сфері державного управління. Указ став першим союзним нормативним актом, у якому була зроблена спроба врегулювати цю проблему в цілому. Соціально-політична сутність цього акта у той час була досить велика. Разом з тим у ньому, як зазначається, містилося багато недоліків, пробілів у регулюванні цієї сфери суспільних відносин, зокрема, він не гарантував громадянину рівне з органом державного управління процесуальне положення при розгляді скарги, не була вирішена проблема доказів, інстанційності подачі скарги, ухвалення рішення і т.д. [270, с. 33]. Крім того, процедура оскарження окремих дій органів державного управління було регламентовано неймовірно великою кількістю інших нормативних актів (т. з. спеціальні скарги), що поза будь-яким сумнівом, створювало суттєві перешкоди в реалізації прав громадян на оскарження.

В умовах демократизації державного і громадського життя, розширення кола суб'єктів адміністративного права, практичної реалізації Конституції України 1996 р. виникла необхідність у новому правовому регулюванні процедури з розгляду скарг в адміністративному порядку. Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 2 жовтня 1996 р. Закону України “Про звернення громадян” [271], відповідно до якого громадянин може звернутися з вимогою про поновлення прав і захисту законних інтересів, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Враховуюче викладене, можна перейти до безпосередньої характеристики адміністративного оскарження в сфері виконавчого провадження.

У статті 85 Закону “Про виконавче провадження” зазначено, що у виконавчому провадженні можна оскаржити рішення, дії чи бездіяльність не лише державного виконавця, але й інших посадових осіб ДВС.

Саме при оскарженні дій державного виконавця постають проблеми стосовно визначення об’єкта оскарження, суб’єктів оскарження, підвідомчості скарг на дії державного виконавця та порядку подачі та розгляду скарги.

Об’єктом оскарження є рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб Державної виконавчої служби.

Аналіз норм Закону дає підстави стверджувати, що немає значення, яким процесуальним документом оформлені дії державного виконавця: постановою, в тому числі затвердженою начальником відповідного відділу ДВС, актом, резолюцією на заяві заінтересованої особи, листом чи в іншій формі чи не оформлені, всі вони можуть бути оскаржені заінтересованими особами.

Згідно зі ст. 10 Закону “Про виконавче провадження” суб’єктами оскарження є учасники виконавчого провадження. Стаття 29 Закону України “Про виконавче провадження” (Права та обов’язки сторін та інших осіб у виконавчому провадженні) надає сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження право оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження.

Підвідомчість скарг на дії державного виконавця. Законом встановлено альтернативний порядок оскарження дій та бездіяльності державного виконавця: до начальника відповідного структурного підрозділу ДВС або безпосередньо до адміністративного суду за місцем знаходження відповідного структурного підрозділу ДВС. Про подання скарги суд повідомляє відповідний структурний підрозділ ДВС.

Питання подачі та розгляду скарги на рішення, дії та бездіяльність державних виконавців потрібно розглянути відповідно до наведеної класифікації порядку оскарження.

Необхідно зазначити, що порядок адміністративного оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців не регламентовано нормативно.

У даному випадку необхідно керуватися положенням статті 40 Конституції України, згідно з якою усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб тих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, а також загальними положеннями адміністративного права, що надають можливість громадянам звернутися зі скаргою відповідно до Закону України “Про звернення громадян”, згідно з якою громадянин може звернутися з вимогою про поновлення прав і захисту законних інтересів, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

Аналіз норм Закону України “Про звернення громадян” дозволяє виділити наступні стадії провадження по розгляду скарг громадян:

а) порушення провадження по скарзі і перевірка відомостей, що містяться в ній;

б) розгляд скарги по суті й ухвалення рішення по ній;

в) оскарження чи опротестування рішення по скарзі;

г) виконання рішення по скарзі.

Стадія порушення провадження по скарзі починається з прийому скарги, отриманої від громадянина в усній або письмовій формі – присланої поштою, чи переданої громадянином особисто чи через уповноважену особу, в порядку підпорядкованості вищому органу чи посадовій особі. До скарги додаються наявні у громадянина рішення чи копії рішень, що приймалися по його зверненню раніше, а також інші документи, необхідні для розгляду скарги. Усі скарги підлягають реєстрації в день надходження. На даній стадії перевіряється, чи є підстави для повернення скарги, при цьому скарга повертається, якщо: 1) не дотримані встановлені вимоги до скарги (ст. 5 Закону України “Про звернення громадян” – у скарзі повинні бути зазначені прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладена суть скарги. Письмова скарга повинна бути підписана заявником (заявниками) із зазначенням дати. Скарга, оформлена без дотримання цих вимог, повертається заявнику з відповідними роз'ясненнями не пізніше ніж через десять днів із дня її надходження.); 2) скарга не містить дані, необхідні для ухвалення обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, у такому випадку вона в п'ятиденний термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями. Також з'ясовується, чи підлягає зазначена скарга розгляду (ст. 8 Закону України “Про звернення громадян” – письмова скарга без указівки місця проживання, не підписана автором (авторами), а також така, з якої не можна установити авторство, визнається анонімною і розгляду не підлягає. Не розглядаються повторні скарги тим самим органам від того самого громадянина, по тому самому питанню, якщо перша вирішена по суті, а також ті скарги, терміни розгляду яких пропущені, а також скарги осіб, визнаних судом недієздатними. Рішення про припинення розгляду такого звертання приймає керівник органу, про що повідомляється особі, що подала скаргу). Ще однією процесуальною дією на даній стадії є перевірка відповідності питань, порушених у скарзі, повноваженням органу, що одержав скаргу, у випадку невідповідності така скарга в термін не більше п'яти днів пересилається за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється скаржнику. Далі може виникнути необхідність перевірити відомості, наведені у скарзі. За необхідності, для перевірки скарги на місця можуть бути направлені працівники. Орган, який розглядає скаргу, може за потреби запитувати додаткові матеріали по скарзі в органах (у посадових осіб), чиї рішення, дії або бездіяльність оскаржуються. За результатами перевірки скарги складається мотивована довідка, що підписується особами, які проводили перевірку. Як правило, цими ж особами готується і візується проект рішення.

На наступній стадії провадиться розгляд скарги по суті й ухвалення рішення по ній. Для цього, насамперед, необхідна наявність усіх даних для ухвалення обґрунтованого рішення по скарзі. За наявності достатніх матеріалів у справі (доказів) проводиться їхня правова оцінка (кваліфікація), на підставі якої і виноситься рішення по скарзі. У випадку винесення позитивного рішення по скарзі воно може скасовувати чи змінювати рішення, яке оскаржується, якщо воно не відповідає закону чи іншим нормативним актам, містити перелік заходів для припинення неправомірних дій, забезпечення поновлення порушених прав, відшкодуванню матеріальних збитків, заподіяних громадянину в результаті обмеження його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущене порушення. Орган, яких розглядає скаргу, зобов'язаний виявляти, усувати причини й умови, що сприяли порушенням, що також може бути відображено в рішенні по скарзі. Громадянину повинна бути направлена письмова відповідь про результати розгляду скарги, при цьому у випадку визнання скарги необґрунтованою громадянину повинно бути роз'яснено порядок оскарження прийнятого рішення. Вказівок про терміни повідомлення громадянам про результати розгляду їхніх скарг у законі не міститься. На практиці зазначені терміни повинні відповідати звичайним термінам проходження листа поштою від органу до місця проживання громадянина.

Стадія оскарження чи опротестування рішення по скарзі є факультативною, при цьому, як вказано вище, громадянин сповіщається у письмовій формі про результат перевірки скарги і суть прийнятого рішення, також йому роз'яснюється порядок оскарження прийнятого по скарзі рішення.

Виконання рішення по скарзі покладається, на органи державної влади і місцевого самоврядування, їхніх керівників та інших посадових осіб, які розглядали скаргу, які зобов'язані невідкладно вживати заходів для припинення неправомірних дій, забезпечення поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв'язку із скаргою рішень.

Начальник відповідного структурного підрозділу ДВС при розгляді скарги перевіряє законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, дії або бездіяльності і приймає одне з таких рішень: залишає рішення, дію або бездіяльність, які оскаржуються, без змін, а скаргу – без задоволення; скасовує рішення, яке оскаржується, у разі невідповідності його актам законодавства. В останньому випадку в своїй постанові начальник відділу ДВС повідомляє державного виконавця про прийняте рішення і зазначає, які дії йому потрібно вчинити. У разі незгоди з результатами розгляду скарги скаржник має право звернутися зі скаргою у вищестоящий орган або оскаржити рішення до суду.

На відміну від адміністративного способу розгляду скарг громадян розвиток судового порядку у нашій країні йшов поволі. За часів радянської влади з кінця 20-х років до 1937 р. сфера судового контролю уточнювалася, але активно не розвивалася.

Після прийняття Конституції СРСР 1936 р. інститут судового контролю продовжував розвиватися. У 1937 р. було видане перше після прийняття Конституції СРСР 1936 р. Положення про вибори до Верховної Ради СРСР [272], у ст. 16 – 19 якого закріплювався порядок оскарження неправильностей у списках виборців. Першою інстанцією для розв’язання спору став виконком відповідної місцевої ради депутатів трудящих. У випадку незгоди з рішенням виконкому громадянин міг звернутися в народний суд. Рішення суду, прийняте у відкритому судовому розгляді, було остаточним.

Адміністративний позовний процес у судах був зв'язаний і з розглядом багатьох інших справ: на дії осіб, які виконують деякі адміністративні рішення, про скасування чи зміну розміру штрафу, накладеного в адміністративному порядку, про незаконну відмову в прийомі на роботу чи звільненні з роботи тощо [273, с. 85]. Зміст подібних справ полягав у тому, щоб захистити законні інтереси громадян і встановити відповідність актів, що суперечать закону.

Видання нормативних актів, що передбачають судову процедуру оскарження по деяких категоріях справ дало новий імпульс для наукового аналізу проблем адміністративного процесу і судового контролю за діяльністю органів державного управління [274, с. 144]. У науковій літературі того періоду була висловлена думка, що є підстава стверджувати про розширення компетенції суду з перевірки законності в діяльності органів державного управління [275, с. 134].

Подальшому розвитку інституту судового контролю послужило прийняття 21 червня 1961 р. Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про подальше обмеження застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку” [276], що надав право особам, підданим штрафу в адміністративному порядку, оскаржити постанову про накладення штрафу до суду.

Потім інститут судового контролю отримав свій розвиток у цивільних процесуальних кодексах усіх союзних республік, прийнятих у 1963 – 1964 р. У них були включені глави, у яких регулювався порядок розгляду судами справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

У цей період судами в цивільно-процесуальному порядку розглядалося близько 30 видів справ, пов'язаних із судовою оцінкою законності й обґрунтованості індивідуальних рішень органів державного управління, які стосуються суб'єктивних прав громадян [277, с. 239].

Прийнята в 1977 р. нова Конституція СРСР у ст. 58 закріпила право громадян СРСР на оскарження дії службових осіб, державних і громадських органів. Дії службових осіб, які вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень і які ущемляють права громадян, могли бути у встановленому законом порядку оскаржені до суду [278]. Аналогічна норма містилася в ст. 56 Конституції УРСР 1978 р. [279] Таким чином, інститут судового контролю у сфері державного управління набув нового політичного і правового змісту: вперше в нашій країні праву на оскарження управлінських дій було надано конституційний статус.

Для втілення зазначеної конституційної норми потрібен був спеціальний закон, юридичною основою якого повинна була стати ч. 2 ст. 58 Конституції СРСР. Адже після прийняття Конституції СРСР, невідомо жодної справи, розгляд якої судом було б засновано на прямій дії ст. 58 і виходив би за межі цивільно-процесуального порядку, передбаченого відповідними главами ЦПК [280, с. 19].

Реалізація ст. 58 Конституції СРСР почалася тільки в 1987 р., коли Верховна Рада СРСР 30 червня 1987 р. прийняла Закон СРСР “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій посадових осіб, що ущемляють права громадян” [281]. Текст закону було доопрацьовано і 20 жовтня 1987 р. Верховна Рада СРСР внесла в цей акт зміни, зокрема надав громадянину право звертатися із скаргою на незаконні дії посадової особи безпосередньо в суд поза залежністю від попереднього оскарження таких дій вищому органу чи посадовій особі.

Відповідно до Законів СРСР від 30 червня 1987 року “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, що ущемляють права громадян” і від 20 жовтня 1987 року “Про внесення змін до Закону СРСР "Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, що ущемляють права громадян”, Указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 січня 1988 року “Про внесення змін до деяких законодавчих актів СРСР у зв'язку з Законом СРСР “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, що ущемляють права громадян” Президія Верховної Ради Української РСР 25 квітня 1988 р. доповнила Цивільний процесуальний кодекс Української РСР главою 31-А “Скарги на неправомірні дії службових осіб, що ущемляють права громадян” [282].

Але оскарженню згідно з Законом СРСР “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, що ущемляють права громадян” підлягали тільки дії, які одноособово здійснювалися посадовими особами від свого імені чи імені органу, який вони представляють. Акти, які було прийнято управлінськими органами, колегіально судовому оскарженню не підлягали. А найбільш розповсюджені рішення, що порушують права громадян, приймалися колегіально і тому залишалися за межами судового оскарження [283, с. 47–48]. Таким чином, прийняття такого закону виявилося недієвим. Він суттєво звужував можливості судового захисту прав громадян, оскільки дії, що ущемляють права громадян, головним чином виявляються не у вчинках окремих посадових осіб, а в рішеннях саме державних органів, які зазначені особи представляють.

Уже після першого року застосування Закону СРСР “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій посадових осіб, що ущемляють права громадян” стала очевидною компетенційна безпорадність судів у захисті прав громадян проти адміністративного свавілля [284, с. 91]. А вищезазначені обмеження у Законі практично паралізували право громадян на судовий захист від незаконних дій органів управління [285, с. 21].

З метою подальшого удосконалювання інституту судового контролю у сфері державного управління, посилення правового механізму гарантій прав особи постала потреба у законодавчо обґрунтованому вирішенні проблем, пов'язаних із встановленням підвідомчості справ, що виникають з адміністративно-правових відносин.

У результаті 2 листопада 1989 р. було прийнято новий Закон “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що ущемляють права громадян” [286]. Згідно з приписами нового закону судовому контролю підлягали дії не тільки посадових осіб, а й органів управління, якщо іншими законами Союзу РСР і союзних республік не був передбачений інший порядок їхнього оскарження. Але це було дуже значним і свавільним обмеженням процедури судового оскарження. Таким чином, будь-який союзний чи республіканський закон міг, використовуючи дане положення, анулювати право особи на звернення із скаргою до суду.

Отже, згаданий Закон СРСР “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, що ущемляють права громадян” був лише певним етапом на шляху розширення судового контролю у сфері державного управління.

Наступний крок у напрямку до зазначеної мети був зроблений уже після проголошення незалежності України. Законом України “Про внесення зміни в статтю 56 Конституції (Основного Закону) України” [287] від 31 жовтня 1995 року зазначена стаття була викладена в новій редакції, що значно розширювало предмет оскарження, який включав тепер рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності.

Відповідно до цього глава 31-А ЦПК України також була викладена в новій редакції Законом України “Про внесення змін у статті 235, 236 і главу 31-А Цивільного процесуального кодексу України” [288] від 31 жовтня 1995 р. До рішень, дій чи бездіяльності, що можуть бути оскаржені, належать колегіальні й одноособові рішення, дії чи бездіяльність, у зв'язку з якими громадянин вважає, що: порушено чи порушуються його права чи свободи; створені чи створюються перешкоди для реалізації ним своїх конституційних прав чи свобод, що вжиті заходи щодо реалізації його прав є недостатніми; на нього покладені обов'язки, не передбачені законодавством чи передбачені законодавством, але без урахування конкретних обставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися, чи покладені вони не уповноваженими на це особою чи органом; він притягнутий до відповідальності, не передбаченої законом, чи до нього застосоване стягнення без передбачених законом підстав, чи неправомочними службовою особою чи органом.

У Конституції України 1996 р. (ст. 55) також закріплено право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб [120]. З урахуванням посилення гарантій захисту прав громадян від незаконних дій органів виконавчої влади і закріпленого Конституцією принципу спеціалізації побудови системи судів загальної юрисдикції необхідна подальша конкретизація, детальна розробка відповідних юридичних процедур. Наступний етап розвитку в Україні інституту судового оскарження громадянами неправомірних дій органів виконавчої влади пов'язаний із функціонуванням спеціалізованих адміністративних судів, яке передбачене Законом України “Про судоустрій України” [289], що покликані, перш за все, забезпечити дієвий захист прав громадян у їхніх відносинах з органами виконавчої влади.

Таким чином, сьогодні значно зросла роль судового порядку оскарження. Норма ч. 2 ст. 124 Конституції України, поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають в Україні. Отже, винесення рішення при адміністративному оскарженні не може позбавляти особу права наступного судового оскарження. Доцільно звернути увагу й на результативність судового контролю за адміністративними рішеннями у сфері захисту суб'єктивних прав громадян, а також за відповідним функціонуванням органів виконавчої влади. Розв’язуючи конкретні справи, суди відновлюють права громадян, а також систематично аналізують причини виникнення недоліків у діяльності органів виконавчої влади, повідомляють про це зацікавлені органи, що є важливим чинником поліпшення роботи державного апарату. Тому суди й оцінюються юристами різних країн як органи, які забезпечують найбільш дієвий контроль за дотриманням законності адміністрацією, а вилучення з компетенції судів адміністративних спорів – як один із способів зберегти могутність адміністрації [290, с. 72–73].

Досліджуючи судовий порядок оскарження як особливий вид судового контролю в сфері державного управління, необхідно зазначити, що даний контроль здійснюється не систематично, не повсякденно, як це має місце з реалізацією контрольної функції спеціалізованими контролюючими органами або прокурорським наглядом за законністю у державному управлінні, а періодично, лише при розгляді судами адміністративних справ. Такий контроль, на нашу думку, проявляється через безпосереднє втручання суду у діяльність органу державного управління в процесі розгляду справ про адміністративно-правові спори. Суд, аналізуючи та здійснюючи оцінку правового акта певного управлінського органу з підстав відповідності їх чинному законодавству, приймає рішення у справі, яким може змінити або скасувати акт управління, чим фактично втручається у сферу діяльності цього органу.

Тенденція розширення сфери судового захисту прав і свобод громадян та юридичних осіб носить нині в Україні закономірний характер. Право на судове оскарження не тільки дозволяє громадянам отримати захист своїх прав, але й дисциплінує посадових осіб. Необхідно наголосити, що засадничою умовою процедури здійснення суб’єктивного права громадянина або юридичної особи є відповідний кореспондуючий обов’язок кожного органу державного управління, місцевого самоврядування, інших організацій та їхніх посадових осіб діяти в межах закону та відповідати за свої протизаконні дії стосовно будь-якого громадянина перед судом.

Питання про порядок оскарження незаконних рішень, дій чи бездіяльності посадових осіб Державної виконавчої служби до суду регламентується Кодексом адміністративного судочинства України [291]. Зазначеним Кодексом встановлено, що адміністративний позов подається до адміністративного суду у формі письмової позовної заяви особисто позивачем або його представником або позовна заява може бути надіслана до адміністративного суду поштою.

Позовну заяву може бути подано до суду:

– у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів;

– у триденний строк з дня, коли особа дізналася чи повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.

При чому адміністративний позов може містити вимоги про:

– скасування або визнання не чинним рішення державного виконавця повністю чи окремих його положень;

– зобов'язання державного виконавця прийняти рішення або вчинити певні дії;

– зобов'язання державного виконавця утриматися від вчинення певних дій;

– стягнення з Державної виконавчої служби коштів на відшкодування шкоди, завданої незаконним рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця;

– виконання державним виконавцем зупиненої чи не вчиненої дії;

– встановлення наявності чи відсутності компетенції державного виконавця на вчинення певних дій.

Відповідачем у справах щодо рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органів державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби.

Питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує не пізніше наступного дня після надходження позовної заяви до адміністративного суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків позовної заяви, у разі залишення позовної заяви без руху. При цьому суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи, може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їхнього відновлення необхідно буде докласти значних зусиль і витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця.

Необхідно зазначити, що подання адміністративного позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення державного виконавця, але суд у порядку забезпечення адміністративного позову може відповідною ухвалою зупинити дію рішення державного виконавця чи його окремих положень, що оскаржуються. Але в даному випадку ухвалу негайно необхідно надіслати державному виконавцю, що прийняв рішення; вона є обов'язковою для виконання.

Важливо зазначити, що адміністративний позов, крім вищезазначеного способу, може бути забезпечено забороною державному виконавцю вчиняти певні дії.

Кодексом адміністративного судочинства України, як додаткова гарантія захисту прав позивача, встановлено, що адміністративна справа щодо рішень, дій, або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби вирішується судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.

Якщо розглянути переваги адміністративного та судового порядку розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність державних виконавців, то для громадянина або юридичної особи, що є стягувачем або боржником, адміністративний порядок оскарження є більш зручним, оскільки він є безоплатним порівняно з судовим порядком, швидким, і передує судовому та не позбавляє громадянина права на судове оскарження рішення відповідного органу чи посадової особи.

Таким чином, визначення процедури оскарження рішень, дій і бездіяльності державних виконавців та інших посадових осіб ДВС, особливо адміністративної, є суттєвою гарантією забезпечення прав сторін у виконавчому провадженні, а правильне і своєчасне вирішення скарг на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців та інших посадових осіб ДВС має важливе значення

Висновки до розділу

На підставі вищевикладеного ми можемо зробити наступні висновки по третьому розділу:

Адміністративний примус реалізується на підставі певних принципів. Такими принципами є:

1.Законність.

2.Принцип рівності всіх перед законом та органом, який вирішує справу.

3.Індивідуалізація адміністративного стягнення.

4.Принцип об’єктивності та неупередженості.

5.Презумпція невинуватості.

6.Принцип невідворотності застосування адміністративного стягнення до особи, щодо якої було доведено вину та протиправність поведінки.

7.Відповідність провини і покарання чи принцип пропорційності.

8.Усунення подвійності покарання.

9.Принцип верховенства закону.

Склад адміністративного проступку, передбаченого ст. 188-13 КУпАП „Невиконання законних вимог державного виконавця”, є наступним:

— родовим об’єктом цього адміністративного проступку є встановлений порядок державного управління, видовим об’єктом є встановлений порядок державного управління в сфері виконавчого провадження, безпосереднім об’єктом є суспільні відносини щодо виконання законних вимог державного виконавця, втрати або несвоєчасного відправлення виконавчих документів, неподання або подання неправдивих відомостей про майновий стан боржника, неповідомлення боржника про зміну місця роботи (знаходження), а також неявка без поважних причин за викликом державного виконавця, предметом є вимоги державного виконавця як акти правозастосування, відомості про доходи і майновий стан боржника, що зафіксовані у відповідних документах, а також дії зобов'язаних осіб;

– склад вищезазначеного адміністративного проступку є формальним, а об'єктивна сторона виражається як дією, так і бездіяльністю;

– суб’єкт цього адміністративного проступку є загальним;

– правопорушення, передбачені цією статтею, у більшості випадків вчиняються умисно, хоч можуть бути вчиненні і з необережності;

– законодавець не визначив наявність мети та мотиву як обов'язкових ознак складу адміністративного проступку, передбаченого ст. 188–13 КупАП. Проте, як правило, мотив вчинення даного проступку – корисливий, а метою найчастіше є створення перешкод для задоволення вимог стягувача.

Процедура накладення адміністративних стягнень за порушення передбаченні ст. 188–13 КУпАП, у цілому збігається з загальною процедурою накладення адміністративного стягнення.

Порядок накладання штрафу державним виконавцем згідно зі ст. 88 Закону України "Про виконавче провадження" законодавчо не визначено, але в даному випадку правила порядку накладення стягнення, зазначені в розділі IV КУпАП, повинні поширюватись і в разі притягнення особи за вчинення правопорушення, передбаченого вищезазначеною статтею у виконавчому провадженні.

Вказано на існування у виконавчому провадженні двох основних видів оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців: 1) адміністративний порядок оскарження; 2) судовий порядок оскарження.

Специфікою адміністративного порядку оскарження, що склався у виконавчому провадженні, є те, що:

1. Згідно з Законом України “Про виконавче провадження” суб’єктами оскарження є учасники виконавчого провадження;

2. Законом України “Про виконавче провадження” встановлено альтернативний порядок оскарження дій та бездіяльності державного виконавця.

3. У випадку оскарження, рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця потрібно керуватися положенням статті 40 Конституції України, згідно з яким усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, а також загальними положеннями адміністративного права, що дозволяють громадянам звернутися зі скаргою відповідно до Закону України “Про звернення громадян”. Вони можуть звернутися з вимогою про поновлення прав і захисту законних інтересів, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

4. Аналіз норм Закону України “Про звернення громадян” дозволяє виділити такі стадії провадження по розгляду скарг громадян:

а) порушення провадження за скаргою і перевірка відомостей, що містяться в ній;

б) розгляд скарги по суті й ухвалення рішення по ній;

в) оскарження чи опротестування рішення по скарзі;

г) виконання рішення по скарзі.

Аналізуючи судовий порядок оскарження, вказано на те, що за часів радянської влади сфера судового контролю активно не розвивалася, проте на сьогодні роль судового порядку оскарження значно зросла. Норма ч. 2 ст. 124 Конституції України поширила юрисдикцію судів на всі правовідносини, що виникають в Україні. Таким чином, винесення рішення при адміністративному оскарженні не може виключати наступного судового оскарження.

Розглядаючи судовий порядок оскарження як специфічний вид судового контролю в сфері виконавчого провадження, зазначено, що цей контроль здійснюється не систематично, не повсякденно, а періодично, лише при розгляді загальними судами адміністративних справ.

Аргументовано висновок щодо переваги адміністративного порядку оскарження дій державних виконавців над судовим внаслідок безоплатності, порівняно з судовим, та оперативності.

ВИСНОВКИ

В Україні триває поступова переоцінка, переосмислення політико-правових ідей та цінностей, відбувається процес оновлення системи права, її галузей та інститутів, трансформація практики правозастосування. Становлення ринкових відносин, формування нового правового простору, зміна соціальних пріоритетів призводять до необхідності по-новому, більш ґрунтовно, дослідити усталені правові інститути, які створюють фундамент правової системи та забезпечують належний рівень функціонування правових відносин у країні.

У період формування правової держави значну роль відіграє один з основних інститутів адміністративного права – інститут виконавчого провадження. Важливе місце в системі інституту виконавчого провадження посідають його суб’єкти. Саме дослідження системи суб’єктів виконавчого провадження сприяє цілісному розумінню інституту виконавчого провадження.

Актуальність наукового дослідження проблеми організаційно–правових засад діяльності суб’єктів виконавчого провадження ґрунтується на певних факторах:

– економічному -побудова ринкової економіки потребує державного регулювання відносин щодо примусової реалізації суб’єктами виконавчого провадження рішень конкретними правовими засобами, в той же час коло цих засобів, підстави застосування та їхні види повинні визначатися на законодавчому рівні;

– політичному -необхідність створення та підтримки режиму законності в сфері здійснення виконавчого провадження з метою забезпечення захисту прав та свобод громадян;

– нормативно-правовому -створення в Україні, нового та реформування чинного адміністративного законодавства, що регулює діяльність суб’єктів виконавчого провадження, повинно відбуватися на підставі науково обґрунтованого урахування тих соціальних, економічних, політичних змін, що відбуваються з метою створення ефективного правового механізму захисту суспільних відносин.

Таким чином, у результаті проведеного наукового дослідження сформульовано наступні наукові положення. Основні з них такі:

1.Розглядаючи сутність правовідносин, що виникають під час здійснення виконавчого провадження, доведено, що вони за своєю суттю є адміністративними.

2. Зроблено висновок про те, що виконавче провадження поєднує в собі адміністративно-процедурну та адміністративно-юрисдикційну ознаки.

3. Встановлено, що під стадією виконавчого провадження потрібно розуміти сукупність взаємообумовлених процесуальних дій суб’єктів виконавчого провадження, спрямованих на досягнення певної етапної мети щодо примусової реалізації виконавчих документів.

4. Обґрунтовано існування у виконавчому провадженні таких стадій:

– відкриття виконавчого провадження;

– здійснення виконавчого провадження

– заключної стадії.

5. Аргументовано висновок, що поняття “учасники виконавчого провадження” не включає в себе осіб, що хоч і не є безпосередніми учасниками виконавчого провадження, проте внаслідок реалізації контрольних повноважень стосовно виконавчого провадження є безумовно його суб’єктами. Такими особами є Державна виконавча служба і суд, наприклад, коли вони розглядають скарги на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців і за результатами розгляду приймають акти, що мають юридичне значення для виконавчого провадження.

6. Дано визначення суб’єкта виконавчого провадження, яким є особа (фізична, юридична) яка бере участь у виконавчому провадженні або безпосередньо сприяє його ефективному здійсненню через реалізацію наданих їй контрольних повноважень.

7. Обґрунтовано застосування системного методу для вивчення суб’єктів виконавчого провадження.

8. Виділено ознаки, властиві системі суб’єктів виконавчого провадження, а саме:

– функціональна цілеспрямованість, тобто прагнення до досягнення спільної загальної мети;

– єдність і взаємообумовленість компонентів (елементів);

– входження складовою до системи більш високого порядку.

9. Визначено, що основними функціями управління, притаманними системі суб’єктів виконавчого провадження, є:

– забезпечення неухильного дотримання законодавства, що регулює здійснення виконавчого провадження;

– створення умов для повноцінного функціонування кожного з суб’єктів виконавчого провадження;

– підтримання на належному рівні взаємозв’язків між суб’єктами виконавчого провадження.

10. Обґрунтовано, що контроль у системі суб’єктів виконавчого провадження є плюралістичним за своєю суттю, тобто здійснюється, крім державного виконавця і суду, ще й сторонами та іншими зацікавленими особами, хоч при цьому контрольні повноваження державного виконавця поширюються на дії всіх суб’єктів виконавчого провадження. Контрольна ж функція сторін та інших зацікавлених осіб у виконавчому провадженні зумовлена передусім особистою зацікавленістю у діях державного виконавця.

11. Встановлено, що в системі суб’єктів виконавчого провадження контроль здійснюється за такими напрямками:

– оскарження дій посадових осіб Державної виконавчої служби;

– захист прав стягувача у виконавчому провадженні;

– відповідальність за невиконання рішення, що зобов’язує боржника виконати певні дії;

12. Проведено нову наукову класифікацію суб’єктів виконавчого провадження:

– особи, які залучаються до проведення виконавчих дій (спеціалісти, перекладачі, поняті, зберігачі майна боржника, спеціалізовані організації, які оцінюють і реалізують майно боржника);

– особи, які сприяють виконавчому провадженню (суд, Державна виконавча служба).

13. Сформульовано поняття системи суб’єктів виконавчого провадження. Так, система суб’єктів виконавчого провадження – це передбачена нормативно-правовими актами сукупність юридичних і фізичних осіб, що мають спільну мету, взаємозв’язок, внутрішню єдність та самостійність у реалізації свого правового статусу в сфері виконавчого провадження.

14. Охарактеризовано такі принципи функціонування суб’єктів виконавчого провадження: верховенства права, законності, системності, гласності, пріоритетності прав громадян, реординації, субординації, професіоналізму і компетентності посадових осіб Державної виконавчої служби, персональної відповідальності посадових осіб Державної виконавчої служби, контролю, неупередженості державного виконавця, планомірності, гарантованості прав осіб у виконавчому провадженні, багатосторонності виконавчого провадження, недопущення зловживань своїми правами, відводу державного виконавця, експерта, спеціаліста, перекладача, строковості пред'явлення виконавчих документів до виконання, добровільного виконання рішень, примусового виконання рішень, відстрочки або розстрочки виконання, встановлення чи зміни способу і порядку виконання рішення, черговості задоволення вимог стягувачів, покриття витрат виконавчого провадження за рахунок позабюджетних коштів, одноособовості прийняття рішення в конкретному виконавчому провадженні, своєчасності виконання рішень, обов’язковості вимог державного виконавця, повного виконання рішень, пріоритетності звернення стягнення на майно боржників-громадян, безпосередності виконавчої діяльності.

15. Обґрунтовано, що адміністративно-правовий статус державного виконавця включає в себе адміністративні статуси державного службовця і посадової особи.

На підставі цього виділено такі ознаки державного виконавця, як посадової особи:

– перебування на державній службі;

– заміщення посади в структурі Державної виконавчої служби;

– виконання службових повноважень у сфері виконавчого провадження за рахунок державних коштів.

16. Дано теоретичне визначення службовому етикету державного виконавця, яким єтрадиційно встановлена в сфері примусового виконання рішень судів та інших органів й підтверджена документально форма дотримання етичних норм і правил, правомірності поведінки у взаєминах між співробітниками державної виконавчої служби та будь-якими учасниками виконавчого провадження.

17. Дано визначення державного виконавця, яким є державний службовець, що є посадовою особою Державної виконавчої служби, наділений владними повноваженнями в сфері виконавчого провадження з можливістю безпосереднього вчинення виконавчих дій та застосування заходів адміністративного примусу в визначених законом випадках.

18. Обґрунтовано необхідність чіткого визначення у Законі України “Про державну виконавчу службу” процедури дисциплінарного провадження та порядку проведення службових розслідувань.

19. Вказано на потребу розміщення у Законі України “Про державну виконавчу службу” окремого розділу за назвою: “Гарантії діяльності державного виконавця”.

20. Звертається увага на те, що адміністративна юстиція у сфері виконавчого провадження характеризується тим, що:

а) це спір про права та обов’язки суб’єктів виконавчого провадження “громадянин – орган державної виконавчої служби чи державний виконавець”, що виникає у зв’язку з реалізацією управлінських функцій у сфері виконавчого провадження;

21. Дано визначення Державної виконавчої служби, яка єспеціальним органом державної виконавчої влади, що перебуває в структурі Міністерства юстиції України, наділений адміністративно-юрисдикційними повноваженнями та здійснює управління в сфері виконавчого провадження.

22. Встановлено, що:

– родовим об’єктом адміністративного проступку, передбаченого ст. 188–13 КУпАП „Невиконання законних вимог державного виконавця”, є встановлений порядок державного управління, видовим об’єктом, є встановлений порядок державного управління в сфері виконавчого провадження, безпосереднім об’єктом є суспільні відносини щодо виконання законних вимог державного виконавця, втрати або несвоєчасного відправлення виконавчих документів, неподання або подання неправдивих відомостей про майновий стан боржника, неповідомлення боржника про зміну місця роботи (находження), а також неявка без поважних причин за викликом державного виконавця, предметом є вимоги державного виконавця як акти правозастосування, відомості про доходи і майновий стан боржника, що зафіксовані у відповідних документах, а також дії зобов'язаних осіб;

– суб’єкт цього адміністративного проступку є загальним;

– правопорушення, передбачені цією статтею, у більшості випадків вчиняються умисно, хоч можуть бути вчинені і з необережності;

– законодавець не визначив наявність мети та мотиву як обов'язкових ознак складу адміністративного проступку передбаченого ст. 188–13 КУпАП. Проте, як правило, мотив вчинення даного проступку – корисливий, а метою найчастіше є створення перешкод для задоволення вимог стягувача.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Памятники русского права. Памятники права феодально-раздробленной Руси ХII-ХV вв. Псковска и Новгородска судни грамоты / Под ред. С.В. Юшкова. – Вып.2. – М.: Госюриздат, 1953. – 442 с.

2. Валеева Р.Х. Гражданские взыскания в русском дореформенном процессе // Известия ВУЗов. Правоведение. – 1961. – № 1. – С. 148–152.

3. Саксонське зерцало (перша половина XIII ст.): В 2 ч. – Кн. 2. – Ст. 56 // Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: У 2 т. – Т. І: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак. / За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Ін Юре 1998. – 504 с.

4. Малышев К. Курс гражданского судопроизводства: В III т. – 2-е, испр. и доп. изд. – Т. I. – Спб.: Тип. Стасюлевича, 1876. – 444 с.

5. Пашук А.Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в 17-18 ст. 1648–1782. – Львів: вид-во Львівського ун-ту, 1967. – 179 с.

6. Заворотько П.П., Пастухов В.П. Виконання судових рішень в Українській РСР (історико-правовий нарис). – К.: Вища школа, 1973. – 216 с.

7. Пастухов В.П. История развития законодательства об исполнении судебных решений: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Киевский гос. университет им. Т.Г.Шевченко. – К., 1970. – 20 с.

8. Валеева Р.Х. Органы исполнения судебных решений в гражданском процессуальном праве: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / ЛГУ им.А.А. Жданова, Ленинград, 1961. – 18 с.

9. Шимановский В.М. О некоторых недостатках, встречающихся на практике при приведении решений в исполнение по Уставу 20 ноября 1864 г. / Цит. за кн. Заворотько П.П., Пастухов В.П. Виконання судових рішень в Українській РСР (історико-правовий нарис). – К.: Вища школа, 1973. – 216 с.

10. Евреинов К. История телесных наказаний в России: Дополненное статьями запрещенными старым правительством //без тит. листа. – 234 с.

11. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Ін Юре, 1997. – 608 с.

12. Баранкова В.В. Виконання судових рішень // Цивільне процесуальне право України / За ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 1999. – 592 с.

13. Юков М.К. Самостоятельность норм, регулирующих исполнительное производство // Проблемы совершенствования Гражданского процессуального кодекса РСФСР:Науч. труды Свердловск. юрид. института. – Свердловськ, – 1975. – Вып. 40. – С. 91–97.

14. Шерстюк В.М. О месте норм исполнительного производства в системе права Российской Федерации // Вестник МГУ. Серия Право. – 1995 – № 1. – С. 12–18.

15. Білоусов Ю. Цивільне виконавче право як самостійна галузь права // Газета “Закон і Бізнес”. – 3-9 лютого. – 2001 р. – С. 3.

16. Юридичний словник – довідник / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Феміна, 1996. – 696 с.

17. Русско-украинский словарь терминов по теории государства и права: Учебное пособие / Рук. авт. кол. Панов Н.И. – Харьков: Типография “Полиграфкнига”, 1993. – 165 с.; Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева.– М.: Право и Закон, 1996. – 424 с.

18. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.

19. Бахрах Д.Н. Административное право:Учебник для вузов. – М.:издательство БЕК, 1999. – 368 с.

20. Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.

21. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2000. – 520 с.

22. Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. – М.: Издательство “Юридическая литература”, 1964. – 158 с.

23. Шерстюк В.М. О месте норм исполнительного производства в системе права Российской Федерации // Вестник МГУ. – Серия Право. – 1995. – № 1. – С. 12–18.

24. Зайцев И.М. О функциях гражданского судопроизводства // Проблемы применения норм гражданского процессуального права / Межвузовский сборник научных трудов. – Свердловськ, 1986. – С. 14–19.

25. Бахрах Д.Н. Административное право:Учебник для вузов. – М.:Издательство БЕК, 1999. — 368 с.

26. Адміністративне право України : Підручник для юрид. вузів і фак. / За ред. Ю.П. Битяка. – Х.: Право, 2000. – 520 с.

27. Масленников М.Я. Применение административных взысканий. – Калинин, 1986. –75 с.

28. Шергин А.П. Административная юрисдикция. – М.: Юрид. лит., 1979.– 144 с.

29. Блинохватов В.А. Об административной юрисдикции в определении понятия советского административного процесса // Формы государственного управления. – М., 1983. – С. 134–141.

30. Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. – М.: Юрид. лит., 1964. – 188 с.

31. Управленческие процедуры / Б.М. Лазарев, И.Ш. Муксинов, А.Ф. Ноздрачев и др.: АН СССР, Ин-т госуд. и права. – М.: Наука, 1988. – 271 с.

32. Юридическая процессуальная форма: Теория и практика / Под общ. ред. чл.-кор. АН СССР П.Е. Недбайло и д-ра юрид. наук В.М. Горшенева. – М.: Юрид лит., 1976. – 279 с.

33. Процессуальная норма и отношения в советском праве: Сб. науч. труд. – Воронеж, 1985. – 208 с.

34. Коваль Л.В. Адміністративне право: Курс лекцій для студентів юридичних вузів та факультетів. – 3-є вид. – К.: Вентурі, 1998. – 208 с.

35. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Административное право Украины (общая часть). Учебное пособие. – Х.: ООО “Одисей”, 1999. – 224 с.

36. Бахрах Д.Н., Ренов Э.Н. Производство по делам об административных правонарушениях. – М.: Знание, 1989. – 95 с.

37. Адміністративне право України: Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін.; За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2001. – 528 с.

38. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

39. Сорокин В.Д. Проблемы административного процесса: Учебник. – М.: Юрид. лит., 1968. – 142 с.

40. Гончарук С.Т. Адміністративне право України: Навчальний посібник. – Київ, 2000. – 240 с.

41. Масленников М.Я. Административно-юрисдикционный процесс: сущность и актуальные вопросы правоприменения по делам об административных правонарушениях. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1990. – 209 с.

42. Застрожная О.К. Советский административный процесс. – Воронеж, 1985. – 100 с.

43. Хаманева Н.Ю. Защита прав граждан в сфере исполнительной власти. – М., 1997. – 203 с.

44. Лория В.А. Административно-процессуальная деятельность и виды административных производств // Советское государство и право. – 1978. – №1. – С. 119–122.

45. Якимов А.Ю. Административно-юрисдикционный процесс и административно-юрисдикционное производство // Государство и право. – 1999. – №3. – С. 5–10.

46. Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закл. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336 с.

47. Бахрах Д.Н. Административное право:Учебник для вузов.– М. :издательство БЕК, 1999. – 368 с.

48. Теория юридического процесса / Под ред. В.М. Горшенева. – Х., 1985. – 192 с.

49. Джагупов Г.В. Діяльність міліції щодо виконання постанов про накладення адміністративних стягнень: Дис…канд. юрид. наук: 12.00.07. – Х., 2002. – 214 с.

50. Пособие по исполнительному производству для судебных приставов-исполнителей: Учебное пособие / Под ред. И.В. Решетниковой. – М.: Статут, 2000. – 304 с.

51. Ширшиков А.М. Исполнение судебных решений. – М.: Юр.лит., 1966. – 108 с.

52. Авдюков М.Г. Исполнение судебных решений. – М.: Госюриздат, 1960. – 119 с.

53. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове виконання: Для викладачів і студентів юрид. вузів, працівників суду, прокуратури, юрисконсультів підприємств, установ, організацій. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1967. – 263 с.

54. Загальна теорія держави і права: Підручник / За редакцією проф. М.В. Цвіка, доц. В.Д. Ткаченка, проф. О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 427с.

55. Алексеев С.С. Общая теория права. В 2-х томах. Т.П. – М.: Юридическая литература, 1982. – 360 с.

56. Манохин В.М. Порядок формирования органов государственного управления. – М.: Госюриздат, 1963.

57. Советское административное право / Под ред. Студеникина С.С. – Госюриздат, 1958.

58. Комаров С.А. Общая теория государства и права. – М.: Юрайт, 1997.

59. Бачило И.Л. Функции органов управления (правовые проблемы оформления и реализации). – М.: Юрид. лит-ра, 1976.

60. Коренев А.П. Административное право России. Часть 1. – М.: Юристъ, 1996.

61. Старилов Ю.Н. Служебное право. – М.: Издательство БЕК, 1996.

62. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. –К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

63. Ківалов С.В, Біла Р.Л. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. – Одеса: Юридична література, 2002. – 311 с.

64. Тихомиров Ю.А. Административное право: Учебник. – М.: 1998, 798с.

65. Административное право: Учебник. / Под ред. Козлова Ю.М., Л.ЛПопова. – М.: Юристъ, 1999. – 728 с.

66. “Про виконавче провадження” Закон України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV. // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 24. – Ст. 207.

67. Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні: Навчальний посібник. – К.:Атіка, 2002 .– 480 с.

68. Маркарян Э.С. Системное иссследование человеческой деятельности // Вопросы философии. – 1972. – № 10. – С. 77–87.

69. Блауберг И.В., Юдин Е.Г. Становление и сущность системного подхода. – М.: Наука, 1973. – 270 с.

70. Науменко Л.К. Диалектика Гегеля и системный подход // Философские науки. – 1974.– № 4. – С. 95–103.

71. Гайденко П.П. У истоков понятия системы. Проблемы единого и многого в философии Платона // Системные исследования. – 1979. – М.: Наука, 1980. – С. 358–379.

72. Кузьмин В.П. Принцип системности в теории и методологии К.Маркса. – М.: Политиздат, 1986. – 398 с.

73. Янг С. Системное управление организаций. – М.: Сов. радио, 1976. – 455 с.

74. Тиунова Л.Б. Системные связи правовой действительности : методология и теория .– СПб.: Изд-во С.-Петерберг. ун-та, 1991.– 135 с.

75.Садовский В.Н. Основание общей теории систем. – М.: Наука, 1974. – 279 с.

76. Берталанфі Людвиг фон Общая теория систем – критический обзор. // Исследования по общей теории систем. / Об. Переводов. – М., 1969. – С. 611.

77. Гаазе-Рапопорт М.Г. Большие системы. // Методологические проблемы кибернетики, т. 11. – М., 1970. – С. 156.

78. Тюхтин В.С. Отражения, система, кибернетика. Теория отражения в сфере кибернетики и системного подхода. – М.: Наука, 1972. – 256 с.

79. Афанасьев В.Г. Системность и общество. – М.: Политиздат, 1980. – 368 с.

80. Тюхтин В.С. Отражение, системы, кибернетика. – М.: Наука,1972.– 256 с.

81. Поспелов Г.С., Ириков В.А. Программно-целевое планирование в управлениии. – М.: Сов. радио, 1976.– 440 с.

82. Саркисян С.А., Голованов Л.В. Прогнозирование развития больших систем.– М.: Статистика, 1975. – 192 с.

83. Петрушенко Л.А. Единство системности, организованности и самодвижения. – М.: Мысль, 1975.– 286 с.

84. Сагатовский В.Н. Опыт построения категориального аппарата системного подхода. // Философские науки.– 1976. – № 3. – С 75–77.

85. Афанасьев В.Г. Общество: системность, познания и управления – М.: Политиздат, 1981. – 432 с.

86. Философский энциклопедический словарь. Гл. Ред. Л.Я. Сухарева. – М.: Советская энциклопедия, 1984. – 415 с.

87. Афанасьев В.Г. Управления как целесообразная деятельность человека. Общественные науки. – 1978. – №2. – С.33–38.

88. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1996. – 361 с.

89. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1996. – 428 с.

90. Государственное управление: основы теории и организации. Учебник. / Под ред. В.А. Козбаченко. – М.: Статут, 2000. – 912 с.

91. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.

92. Малков В.Д., Веселый, В.З. Система функций социального управления. Лекция. – М.: Академия МВД СССР, 1987. – 25 с.

93. Производительность труда «белых воротничков» / Под общ. ред. В.В. Зотова. Перевод с англ. – М.: Прогрес, 1989. – 246 с.

94. Каган М.С. Человеческая деятельность .- М.: Политиздат, 1974. – 328 с.

95. Гринько Ю.И. Исполнения судебных решений. – М.: Юрид. лит., 1966. – 108 с.

96. Заворотько П.П. Процесуальные гарантии исполнения судебного решения. – М.: Юр. лит., 1974. – 559 с.

97. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове виконання: Для викладачів, студентів юрид. вузів, працівників суду, прокуратури, юрисконсультів, підприємств, установ, організацій. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1967. – 263 с.

98. Худенко В.В. Учасники исполнительного производства: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Саратовский юрид. институт им. Д.Курского. – Саратов, 1992. – 22 с.

99. Ширшиков А.М. Исполнения судебных решений. – М.: Юрид. лит., 1966. – 108 с.

100. Сибилев Д.М. Закон Украины “Об исполнительном производстве: научно-практический комментарий”. – Харьков: Консум, 2000. – 128 с.

101. Морозова И.Б., Треушников А.М. Исполнительное производство: Учебно-практическое пособие. – М.: Городец, 1999. – 328с.

102. Смирнов О.В. Основные принципы советского трудового права. – М.: Юрид.лит., 1977. – 213 с.

103. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в 2-х т. – Свердловск: Свердл. Юрид. Ин-т, 1972. – Т. 1. – 396 с.

104. Лукашева Е.А. Принципы социалистического права // Советское государство и право. – 1970. – № 6 – С. 21–29.

105. Алексеев С.С. Общая теория права. В 2-х т. Г.У. – М.: Юрид лит., 1981 – 360 с.

106. Васильев А.М. О правовых идеях-принципах // Советское государство и право. – 1975. – № 3. – С. 11–18.

107. Келина С.Г., Кудрявцев В.Н. Принципы советского уголовного права. – М.: наука, 1988. – 173 с.

108. Семенов В.М. Конституционные принципы, гражданского судопроизводства. – М.: Юрид.лит., 1982. – 150 с.

109. Семенов В.М. Принципы советского гражданского процессуального права: Автореф. дис.… док. юр. наук. – Свердловск, 1965. – С.8–18.

110. Явич Л.С. Право развитого социалистического общества. Сущность и принципы. – М.: Юрид.лит., 1978. – 223 с.

111. Денисов А.И. ХХIV съезд и вопросы государства и права. – М.: Юрид.лит., 1972. – С. 95.

112. Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность. – М.: Юрид.лит., 1973. – 344 с.

113. Лившищ Р.З., Никитинский В.И. Принципы советского трудового права // Советское государство и право. – 1974. – № 8.

114. Борисов Г.А. О системе принципов, действующих в правовой сфере // Проблемы правоведения: Метод. научн. сб. – К.: Вища шк., 1974. – Вип. 34. – С. 14 – 25.

115. Свердлык Г.А. Принципы советского гражданского права. Красноярск: Изд-во Красноярск. ун-та, 1985. – С.105–192.

116. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права і держави: Посіб. для студентів зі спеціальності «Правознавство». – Вид. 2-ге, зі змінами і доповненнями. – К.: 1994. – 236 с.

117. Атаманчук Г.В. Теорія государственного управления. Курс лекций. – М.: Юрид. лит., 1997. – 400 с.

118. Основы управления в органах внутренних дел. Учебник. Под ред. д.ю.н., проф. А.Л. Коренева. – М.: МЮН МВД России, Изд-во Щит – М, 1999. –356 с.

119. Авдонин В.С., Карпов Е.Л., Науменко А.Б. Правоохранительные органы. Сборник схем: Учебное пособие для юридических вузов / Отв. ред. канд. юрид. наук доц. Г.В. Дроздов. – М.: Новый юрист, 1997. – 112 с.

120. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Україна, 1996.

121. Євтіхієв О.Ф. Основи радянського адміністративного права. – К., 1928. – 296 с.

122. Шемшученко Ю., Авер’янов В. Людина і реформування адміністративного права // Урядовий кур’єр. – 23 березня. – 2000. – № 53. – С.9.

123. Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування / За заг. ред. В.Б. Авер’янова, І.Б. Коліушко. – К.: Вид-во Укр. акад. держ. управління при Президентові України, 1999. – 50с.

124. Про державну виконавчу службу Закон України від 24 березня 1998 р.// Відомості Верховної Ради. – 1998. – № 36–37. – Ст. 243.

125. Goralchyk Wojciech. Zasada kompetencyjnosci w prawie adminictracyjnym. – Warszawa, 1986.–238 s.

126. Эрдман К., Шефер В., Мундхенке Э. Организационная структура правительства и структура управления. – R. v. Decker’s Verlag, Heidelberg, – 1996. – 126 с.

127. Административное право зарубежных стран / Под. ред. ВасильеваР.Ф. – Иваново: Изд-во ИГУ, 1987 – 146 с.

128. Атаманчук Г.В. Обеспечение рациональности государственного управления. – М.: Юрид. лит-ра, 1980. – 256 с.

129. Самсонов В.Н. Административное законодательство: понятие, содержание, реформа. – Харьков: Основа, 1991. – 117 с.

130.З абарний Г.Г., Калюжний Р.А., Шкарупа В.К. Основи держави і права: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2001 – 236 с.

131. Основи правознавства: Навчальний посібник / Ківалов С.В., Баймуратов М.О., Біла Л.Р., Полянський Ю.Є., Додін Є.В. – К. : Знання, 2001. – 364 с.

132. Денисов А.И. Теория государства и права. – М.: Юрид. лит., 1980. – 215 с.

133. Колодій А.М., Копєйчиков В.В. Теорія держави і права. – К.: Юрінформ, 1995. – 185 с.

134. Теория государства и права. Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997. – 672 с.

135. Советское административное право / Под ред. Р.С. Павловского. – Киев: Вища школа, 1986. – 415 с.

136. Ямпольская Ц.А. Органы советского государственного управления в современный период. – М.: Юрид. лит., 1954. – 165 с.

137. Василенков П.Т. Органы советского государства и их система на современном этапе. – М.: Юрид. лит., 1967. – 230 с.

138. Манохин В.М. Органы советского государственного управления. – Саратов, 1962. – 138 с.

139. Юридический энциклопедический словарь / Под ред. А.Я.Сухарева. – М.: Советская энциклопедия, 1984. – 415 с.

140. Козлов Ю.М. Органы советского государственного управления (понятие и конституционная система). – М.: Юрид. лит., 1960. – 189 с.

141. Сиренко В.Ф. Интересы – власть – управление. – К.: Наук. думка, 1991. – 154 с.

142. Про державні нагороди України Закон України від 16 березня 2000 р. Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 21. -Ст. 162.

143. Петров Г.И. О понятии органа государственной власти в СССР // Вестник Ленингр. ун-та. – 1956. – № 5. – С. 81–86.

144. Козлов Ю.М. Исполнительная власть: сущность, функции // Весник МГУ. Серня: Право. – 1992. – № 4. – С. 6.

145. Правознавство. – К.: МП Леся, 2001. – 310 с.

146. Чиркин В.Е. Государствоведение. – М.: Юристь, 1999. – 400 с.

147. Георгіця А.З. Конституційно-правові інститути зарубіжних країн. – Чернівці: Рута, 1994. – 138 с.

148. Зеркин Д.П. Основы политологии. – Ростов на Дону: Феникс. – 1999. – 544 с.

149. Коваленко А.А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: Теорія і практика: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2002. – 512 с.

150. Конституція України – Основний закон суспільства, держави, людини: науково-методичні рекомендації / В.І. Луговий (ред.) – К.: Вид-во УАДУ, 1997. – 156 с.

151. Энциклопедический юридический словарь / Под. ред. В.Е.Крутских. – М.: ИНФРА – М., 1999. – 368 с.

152. Гончаров Д.В., Гонтарева И.Б. Введение в политическую науку. – М.: Юристь, 1998. – 237 с.

153. Про заходи щодо впровадження Конституції адміністративної реформи в країні: Указ Президента від 22.07.1998 р. № 810 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 21. – Ст. 32.

154. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.

155. Лазарев Б.М. Государственное управление на этапе перестройки. – М.: Юрид. лит., 1988. – 320 с.

156. Власов В.А., Студеникин С.С. Советское административное право. – Иркутск, 1959. – 280 с.

157. Кислицин И.М. К вопросу о понятии советского государственного управления. – М.: Юрид. лит., 1957. – 165 с.

158. Авер’янов В.Б. Державне управління: теорія і практика. – К.: Юрінформ, 1998. – 530 с.

159. Советское административное право. Государственное управление и административное право. -М.: Юрид. лит., 1978. – 257 с.

160. Курашвили Б.П. Очерк теории государственного управления. М.: Юрид. лит., 1987. – 280 с.

161. Атаманчук Г.В. Сущность государственного управления. – М.: Юрид. лит., 1979. – 153 с.

162. Советское административное право / Д.Н. Бахрах, Е.В. Додин, Я.А.Здир, 168.В.М. Манохин, В.И. Новоселов и др./ Под ред. В.М.Манохина. – М.: Юрид. лит., 1977. – 544 с.

163. Тихомиров Ю.А. Механизм управления в развитом социалистическом обществе. -М.: Наука, 1978. -336 с.

164. Юзьков Л.П. Государственное управление в политической системе развитого социализма. – Киев: Вища школа, 1983. – 180 с.

165. Власов В.А. Советский государственный аппарат. – М.: Юрид. лит., 1959. – 165 с.

166. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид. лит., 1966. -156 с.

167. Дюрягин И.Я. Право и управление. -М.: Юрид. лит., 1981. – 135 с.

168. Демократизация аппарата управления / В.В. Цветков, В.Ф.Сиренко, М.Ф. Орзих и др. / Отв. ред. В.В. Цветков, В.Ф. Сиренко. – К.: Наук. думка, 1990. – 297 с.

169. Адміністративне право України: Підручник / За загальною редакцією академіка С.В. Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003. – 896с.

170. Административное право Украины. – 2-е изд., перероб. и доп./ Учебник для студентов высш. учеб. заведений юрид. спец. / Ю.П. Битяк, В.В.Богуцький, В.П. Гаращук и др.; Под ред. проф. Ю.П. Битяка. – Харьков: Право, 2003. – 576 с.

171. Дождев Д.В. Римское частное право: Учеб. для вузов / Под ред. В.С. Нерсесянца. – М.: ИНФРА М– НОРМА, 1996.

172. Загальна теорія держави і права: Підручник / За редакцією. М.В.Цвіка,. В.Д. Ткаченка,. О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 427 с.

173. Советское административное право / Под ред. Студеникина С.С. – М.: Госюриздат., 1958.

174. Манохин В.М. Порядок формирование органов государственного управления. – М.: Госюриздат, 1963.

175. Бачило И.Л. Функции органов управления (правовые проблемы оформления и реализации). – М.: Юрид. лит-ра, 1976.

176. Комаров С.А. Общая теория государства и права. – М.: Юрайт, 1997.

177. Коренев А.П. Административное право Росии. Часть 1. – М.: Юристь, 1996.

178. Старилов Ю.Н. Служебное право. – М.: Издательство БЕК, 1996.

179. Leuprecht P. Execution of Judgements and Decision // The European System for the Protection of Human Rights.– Dordecht, 1993. – P. 798.

180. Теория права и государства. Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Право и закон, 2001. – 576 с.

181. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.

182. Теория права и государства. Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1998. – 570 с.

183. Про державну службу Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. — № 52. – Ст. 490.

184. Кордун О.О., Ващенко К.О., Павленко Р.М. Особливості виконавчої влади в пострадянській України. / (За заг. ред. О.О. Кордуна): Монографія. – К.: МАУП, 2000. – 248 с.

185. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: Изд-кая гр. НОРМА-ИНФРА, 1998. – 507 с.

186. Евтихиев И.И., Власов В.А. Административное право СССР. – М., 1946. – 302с.

187. Студеникин С.С. К вопросу о советской государственной службе // В кн.: “Вопросы советского административного права”. – М. – Л., 1949. – С. 61-96.

188. Ямпольская Ц.А. О должностном лице в советском государственном аппарате. – В кн.: Вопросы административного права. – М.–Л., 1949. – С. 134–153.

189. Горшенев В.М., Петришин О.В. Природа статуса должностного лица // Проблемы социалистической законности: Респ. межвед. научн. сб. / Отв. ред. В.Я. Таций. – Харьков: Выща школа, 1998. – Вып. 22.– С. 9–16.

190. Пахомов И.Н. Виды советских государственных служащих, их права и обязанности. – Львов. – 1965. – С. 71.

191. Петров Ю.А. О понятии должностного лица // Правоведение. – 1974. – № 6. – С. 31–36.

192. Усольцев А.Г. Должностное лицо в советском государственном управлении // Правоведение. – 1987. – №2. – С. 13–19.

193. Бельский К.С. Административная власть государственного служащего. / В Межвуз. сб. научн. труд.: “Служба в государственных и общественных организациях.” – Свердловск, 1998. – С. 49–63.

194. Бахрах Д.М. Адмистративное право. – М.: БЕК, 1996. – 368 с.

195. Кисіль Л.Є. Наукове тлумачення понять “посада” і “посадова особа” / В зб. наук. допов. “Наукові засади реформування державної служби в Україні” За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К., 2000. – С. 27–30.

196. Старилов Ю.Н. Служебное право. Учебник. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 698 с.

197. Манохин В.Н. Служба и служащий в Российской Федерации: правовое регулирование. – М.: Юрист, 1997. – 296 с.

198. Дубенко С.Д. Державна служба: сучасний стан і перспективи розвитку // Державне управління: теорія і практика. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 381 с.

199. Дубенко С.Д. Державна служба в Україні. Посібник. – К.: УАДУ, 1998. – 381 с.

200. Адміністративне право України / За ред. Ю.П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.

201. Ноздрачев А.Б. Правоограничения государственных служащих в России // Право и экономика. – 1995. – № 15. – С. 18 – 23.

202. Про боротьбу з корупцією: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 34. – Ст. 266.

203. Государственная служба: теория и организация. Курс лекций / Кол. авт.: Охотский Е.В., Игнатов В.Г., Латов Б.В. и др. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. – 640 с.

204. Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні / За заг. ред. Н.Д. Нижник. – К.: Видавничий Дім “Інюре”, 1999. – 239 с.

205. Понеделков А.В. Элита (политико-административная элита: проблемы методологии, социологии, культуры). – Ростов на Дону: Изд-во Северо-Кавказского научн. центра, 1995. – 418 с.

206. Загальні правила поведінки державного службовця, затверджені Наказом Головдержслужби України від 23 жовтня 2000 року № 58 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2003. – № 1.

207. Толковый словарь русского языка / Под ред. Д.Н. Умакова. – Т. 1. – М.: Мыналь, 1935.

208. Флейшиц Е.А. Соотношение правоспособности и субъективных прав. – М.: Госюриздат, 1960. – 317 с.

209. Міцкевич А.В. О гарантиях прав и свобод советских граждан в общенародном социалистическом государстве // Советское государство и право. – 1963. – № 8 – С. 21–25.

210. Витрук Н.В. О юридических средствах обеспечения реализации и охраны советских граждан // Правоведение. – 1964. – № 4. – С. 26 – 30.

211. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. – Х.: “Основа”, 1996. – 398 с.

212. Стратегія реформування системи державної служби в Україні: Указ Президента України від 14 квітня 2000 року № 599/2000 // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2002. – № 1. – С. 37–43.

213. Стефанюк В. Судовий контроль за діяльністю органів державної влади // Право України. – 1998. – № 3. – С. 3–9.

214. Коркунов Н.М. Очерк теории административной юстиции // Журнал гражданского и уголовного права. – 1885. – № 8. – С. 107.

215. Елистратов А.И. Учебник русского административного права. – М., 1911. – 223 с.

216. Загряцков М.Д. Административная юстиция и право жалобы. – М., 1925. – 356 с.

217. Елистратов А.И. Очерк административного права. – М., 1923. – 187 с.

218. Кобалевский В.Л. Административная юстиция в положительном Советском праве. // Вестник советской юстиции. – 1923. – № 8. – С. 195–198.

219. Стефанюк В. Правова обумовленість запровадження адміністративної юстиції в Україні. Автореф. дис… к.ю.н: 12.00.07. – К., 2000. – С. 25.

220. Пискотин М.И. Налоги с сельского населения в СССР. – М., 1957. – 193 с.

221. Боннер А.Т. Буржуазная административная юстиция // Правоведение. – 1969. – № 1. – С. 99–108.

222. Кампо В. Становлення демократичної судової влади: суспільно-політичні аспекти // Становлення владних структур в Україні (1991–1996) / Редкол.: О.Гарань, В. Кулик, О. Майборода. – К., 1997. – 203 с.

223. Ремнев В.И. Право жалобы в СССР. – М., 1964. – 184 с.

224. Бельский К.С. Рецензия на монографию Ю.Н. Старилова Административная юстиция. Проблемы теории. // Государство и право. – 1999. – № 8. – С. 115–117.

225. Карасева Конституционное право на обжалование. – М., 1989. – 248с.

226. Бахрах Д.Н. Административное право. – М., 1993. – 357 с.

227. Козлов Ю.М. Институт права жалобы по советскому административному праву: Автореф. дисс….канд. юр. наук. – М., 1953. – С. 23.

228. Сажина В.В. Административная юстиция: к теории и истории вопроса. // Советское государство и право. – 1989. – №9. – С. 37.

229. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Судове виконання: Для викладачів і студентів юрид. вузів, працівників суду, прокуратури, юрисконсультів підприємств, установ, організацій. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1967. – 263 с.

230. Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання судових рішень: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 320 с.

231. Сибилев Д.М. Закон Украины “Об исполнительном производстве”: Научно-практический комментарий. – Х.: Легас, 2000. – 112 с.

232. Фурса С.Я., Фурса Є.І. Нотаріат в Україні: Загальна частина. – К.: Вентурі, 1999. – 208 с.

233. Еропкин М.И. Административное принуждение // В сб. Методы и формы государственного управления. – М., 1977. – С. 105–128.

234. Доповідь правничого радника офісу генерального прокурора Ірландії п. Артура Планкетта та почесного голови адміністративного трибуналу Калсруга (Німеччина) п. Едуарда Лібермана та судді адміністративного апеляційного суду Франції пані Міррей Гірс на семінарі з питань Адміністративної юстиції. – К., 1997. – 23–24 квітня -С.3.

235. Алексеев С.С. Теория права. – Издание 2-е, переработанное и дополненное. – М.: БЕК, 1995. – 310 с.

236. Кононов А.Л. Об общих принципах права во Французской и Бельгийской судебной практике по административным делам // Государство и право. – 2001. -№ 3. -С. 85.

237. Якимов А.Ю. Принципы административно-юрисдикционного процесса // Государство и право. – 1999. -№ 5. -С. 5–11

238. Студеникина М.С. Что такое административная ответственность? – М., 1990. -С. 27.

239. Конституція Швейцарії, Switzeland’s New Federal Constitution 18/12/1998 / Робочий переклад українською мовою зроблено Андрієнко А.О., головним консультантом Управління по забезпеченню зв’язків з Верховною Радою України Адміністрації президента України. – К., 2000.

240. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради Української РСР .– 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.

241. Афанасьев К.К. Роль административного договора в реализации гражданами Украины конституционных прав и свобод. // Вісник ЛІВС МВС України, 1999. – № 3. – С. 3–13.

242. Авер’янов А.Б. Українське адміністративне право: черговий етап реформування // Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування: Збірник наукових праць. – Суми.: ВВП “Мрія-1” ЛТД: Ініціатива, 2000.

243. Степанов В. Декларация по интеллектуальной собственности: новые ориентиры, новые задачи // Интеллектуальная собственность. Авторское право и смежные права. – № 4. – 2002. – С. 11–13.

244. Пушкин А., Шишка Р., Рябоконь И. Предпринимательская деятельность и результаты творческого труда // Бізнес-Информ. – 1994. – № 8. – С. 16.

245. Тім Трейнер Практика правозастосування та боротьба з котрафактною продукцією // Інтелектуальний капітал. – 2002. – № 1. – С. 36.

246. Адміністративне право України: Підручник для юридичних вузів і факультетів / Ю.П. Бітяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін.; За ред. Ю.П.Бітяка. – Х.: Право, 2001. – 528 с.

247. Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях. – М. – 2001.

248. Административное право Украины (Общая часть): Учебное пособие. – Х., 1999. – 224 с.

249. Бахрах Д.Н., Ренов Э.Н. Производство по делам об админастративных правонарушениях. – М.: Знание, 1989. – 96 с.

250. Крайнєв П. Патентна політика: якою їй бути? // Інтелектуальний потенціал. –2002. – № 1. – С. 14–15.

251. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М., 1977. – 288 с.

252. Новицкий И.Б. Римское частное право. – М., 1948. – 366 с.

253. Патон Б. Читачам журналу Інтелектуальний капітал // Інтелектуальний капітал. – 2002. – № 1. – С. 4.

254. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посібник / За заг. ред. А.Т. Комзюка. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. – 78 с.

255. Костилев В.В. Адміністративна відповідальність за правопорушення у соціальній сфері // Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод та обов’язків: Науковий збірник. – Х.: УАДУ, 2000. – С. 179–181.

256. Керимов Д.А. Проблемы общей теории государства и права. – М., 2000. – 188 с.

257. Гесеен В.М. Административное право. – М. – СПб., 1903. – 244 с.

258. Про подальше удосконалення застосування штрафів, що накладаються в адміністративному порядку: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1961 р. // Відомості Верховної Ради СРСР. – 1991 № 35. – Ст. 368.

259. Дахно И. И. Патентно-лицензионная работа. – К., 1996. – 256 с.

260. Лук’янець Д.М. Підстави адміністративної відповідальності суб’єктів підприємницької діяльності // Автореф. дис… канд. юр. наук: 12.00.07 / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2000. – 19 с.

261. Кононенко О. Адміністративна відповідальність за Законом України “Про виконавче провадження” // Право України. – 2001. – № 5. – С.103–106.

262. Карадже-Искров Н.П. Новейшая эволюция административного права. – Иркутск: Гос. университет, 1927. – 39 с.

263. Адміністративний кодекс УРСР. – К.: Радянське будівництво, 1934. – 245 с.

264. О рассмотрении жалоб трудящихся и принятии по ним необходимых мер: Постановление ЦИК СССР от 13 апреля 1933 г. // СЗ СССР. – 1933. – № 26. – Ст. 153.

265. О положении дел с разбором жалоб трудящихся: Постановление ЦИК СССР от 14 декабря 1935 г. // СЗ СССР. – 1936. – № 31. – Ст. 274.

266. О рассмотрении жалоб трудящихся: Постановление Комиссии советского контроля при СНК СССР (утверждено СНК СССР 22 – 26 мая 1936 г.) // СЗ СССР. – 1936. – № 31. – Ст. 276.

267. Мальков В. Советское законодательство о жалобах и заявлениях. – М.: Изд. Моск. ун-та, 1967. – 108 с.

268. Салищева Н.Г., Смолярчук В.И. Работа государственных органов по разрешению предложений, заявлений и жалоб граждан // Советское государство и право. – 1968. – № 10. – С. 64–73.

269. О порядке рассмотрения предложений, заявлений и жалоб граждан: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 12 апреля 1968 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1968. – № 17. – Ст. 144; 1980. – № 11. – Ст. 192.

270. Хаманева Н.Ю. Теоретические проблемы административно-правового спора // Государство и право. – 1998. – № 12. – С. 29–36.

271. Про звернення громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України – 1996. – № 47. – Ст. 256.

272. Положение о выборах в Верховный Совет СССР // СЗ СССР. – 1937. – № 43. – Ст. 182.

273. О сохранении жилищного фонда: Постановление ЦИК и СНК СССР // СЗ СССР. – 1937. – № 69. – Ст. 314.

274. Салищева Н.Г. Административный процесс в СССР. – М.: Юридическая литература, 1964. – 158 с.

275. Лунев А.Е., Студеникин С.С., Ямпольская Ц.А. Социалистическая законность в советском государственном управлении. – М.: Юрид. изд-во Минюста СССР, 1948. – 136 с.

276. О дальнейшем ограничении применения штрафов, налагаемых в административном порядке: Указ Президиума Верховного Совета СССР от 21 июня 1961 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1961. – № 36. – Ст. 368.

277. Ремнев В.И. Социалистическая законность в государственном управлении. – М.: Наука,1979. – 301 с.

278. Конституция СССР// Ведомости Верховного Совета СССР. – 1977. – № 41. – Ст. 617.

279. Конституція УРСР // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1978. – № 18. – Ст. 268.

280. Чечот Д.М. Конституция СССР и судебный контроль за административной деятельностью // Правоведение. – 1979. – № 3. – С. 18–23.

281. О порядке обжалования в суд неправомерных действий должностных лиц, ущемляющих права граждан: Закон СССР от 30 июня 1987 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1987. – № 26. – Ст. 388.

282. Про внесення доповнень і змін до Цивільного процесуального кодексу Української РСР: Указ Президії Верховної Ради УРСР від 25 квітня 1988 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1988. – № 19. – Ст. 480.

283. Права человека: проблемы и перспективы. / Редкол.: Лукашева Е. А. (отв. ред.) и др.; АН СССР. Ин-т государства и права. –М., 1990. –155 с.

284. Судебная реформа: Сборник обзоров / Т.Г. Моршакова. – М.: ИНИОН, 1990. – 94 с.

285. Авилина И. Судебное обжалование неправомерных действий, ущемляющих права граждан // Советская юстиция. – 1990. – № 3. – С. 21–23.

286. О порядке обжалования в суд неправомерных действий органов государственного управления и должностных лиц, ущемляющих права граждан: Закон СССР от 2 ноября 1989 г. // Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. – 1989. – № 20. – Ст. 416.

287. Про внесення зміни в статтю 56 Конституції (Основного Закону) України: Закон України від 31 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 42. – Ст. 303.

288. Про внесення змін до статей 235, 236 і глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України: Закон України від 31жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 42. – Ст. 301.

289. Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 року // Офіційний вісник України. – 2002. – № 10. – Ст. 441.

290. Шарвен Г. Юстиция во Франции: Судебный аппарат и классовая борьба / Под ред. Л. Ф. Шарапова: Пер. с фр. Н. Л. Тумановой. – М.: Прогресс, 1978. – 136 с.

291. Кодекс адміністративного судочинства України – К.: Берес, 2005. – С. 128.