Організації та об´єднання роботодавців як суб´єкти соціального партнерства

Вступ.

1. Статус організацій підприємців у соціально-трудовій сфері.

2. Основні форми соціального партнерства в Україні на сучасному етапі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Світовий досвід переконливо засвідчує, що проблеми економіки і суспільного життя, в тому числі у сфері застосування найманої праці, вирішуються оптимально, якщо реалізується орієнтація не на конфронтацію, а на досягнення соціальної злагоди, узгодження інтересів різних суспільних груп. Стрижнем соціального партнерства є принцип співробітництва між роботодавцями і найманими працівниками, який реалізується у формах проведення переговорів, укладення колективних договорів та колективних угод, узгодження проектів нормативно-правових актів, консультацій при прийнятті рішень соціальними партнерами на всіх рівнях.

Предметом соціального партнерства виступають колективні відносини між соціальними партнерами із участі трудових колективів у встановленні умов праці; з участі трудових колективів в управлінні організаціями, на яких вони працюють; щодо укладення і виконання колективних договорів та колективних угод на галузевому, регіональному, національному рівнях; щодо діяльності професійних спілок та інших представницьких органів трудового колективу в соціально-трудових відносинах; щодо утворення та діяльності об'єднань роботодавців; з вирішення індивідуальних та колективних трудових спорів. До сфери соціального партнерства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати; забезпечення нормального режиму праці й відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні працею на підприємстві, в розподілі прибутку для забезпечення соціальної діяльності підприємства, у визначенні соціальних стандартів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів, вирішенні колективних трудових спорів тощо.

1. Статус організацій підприємців у соціально-трудовій сфері

Суб'єктами соціального партнерства як визначеного типу соціально-трудових відносин є власники, підприємці та наймані працівники, які вступають на ринку праці у певні стосунки з питання купівлі-продажу робочої сили.

Об'єднання роботодавців визначаються як незалежні від держави, створені на добровільній основі самостійні організації, які можуть мати права юридичної особи. Вони виступають як представники роботодавців у діяльності тристоронніх органів, при проведенні колективних переговорів для укладання угод, здійснення контролю за виконанням угод, участі у вирішенні колективних трудових спорів тощо.

Згідно із ст. 2 Конвенції МОП №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 p. трудівники і підприємці без якої б то не було різниці мають право створювати на свій вибір організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації з єдиною умовою підлеглості статутам цих останніх. З Конвенції МОП №87 випливає, що до організації трудівників та підприємців застосовуються однакові принципи і норми. Йдеться про право виробляти свої статути й адміністративні регламенти, вільно обирати своїх представників, організувати свій апарат і свою діяльність і формулювати свою програму дій (ст. 3); організації трудівників і підприємців не підлягають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку (ст. 4); організації трудівників і підприємців мають право створювати федерації та конфедерації, а також право приєднуватися до них, а кожна така організація, федерація або конфедерація має право вступати до міжнародних організацій трудівників і підприємців (ст. 5);

ці організації можуть набувати прав юридичної особи (ст. 7) та ін. У цій Конвенції термін "організація" означає будь-яку організацію трудівників або підприємців, що має за мету забезпечення і захист інтересів трудівників та підприємців.

МОП визнає необхідність повного дотримання автономії організацій підприємців і трудівників. Конвенція №87 про свободу асоціації та захист права на організацію 1948 p. забороняє усяке втручання державних органів влади, здатне обмежити ці права або перешкодити їхньому законному здійсненню (ч. 2 ст. 3), а Конвенція №98 про право на організацію і на ведення колективних переговорів 1949 p. передбачає, що організації трудівників і підприємців мають належний захист проти будь-яких актів втручання з боку одні одних чи з боку їхніх агентів або членів у створення й діяльність організацій та керування ними (ч. 1 ст. 2); дії, що мають за мету сприяти заснуванню організацій трудівників під пануванням підприємців чи організацій підприємців або підтримувати організації трудівників шляхом фінансування чи іншим шляхом з метою поставити такі організації під контроль підприємців чи організацій підприємців, розглядаються як втручання у зміст цієї статті.

У країнах з розвинутими ринковими відносинами організації підприємців відіграють активну роль у суспільному житті, співпрацюють з державними органами, профспілками працівників, їхня діяльність спрямована на узгодження державних і корпоративних інтересів, представництво і захист соціально-економічних прав та інтересів роботодавців.

У країнах із розвинутою економікою об'єднання роботодавців — юридичних осіб є найбільш поширеними представниками інтересів роботодавців. В Україні та Російській Федерації об'єднання роботодавців також створюються як об'єднання юридичних осіб. Об'єднання роботодавців створюються за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознакою.

2. Основні форми соціального партнерства в Україні на сучасному етапі

Організації роботодавців почали створюватись в Україні на початку 90-х років. Однією з перших організацій підприємців в Україні, що була заснована у 1992 p. з метою захисту прав промисловців і підприємців, став Український союз промисловців і підприємців. Це — неурядова неприбуткова громадська організація, яка об'єднує сьогодні 16 тис. членів — промислові, будівельні, транспортні, наукові, комерційні та інші підприємницькі структури, підприємництва різних форм власності (підприємства державні й приватні та змішаної форми власності).

Спілка підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств вирішує питання захисту інтересів підприємців та лобіювання, проводить семінари, консультації. Створено координаційно-експертний центр, до якого входять 12 об'єднань підприємців. Спілка співпрацює з близько 400 регіональними та місцевими об'єднаннями роботодавців.

Саме налагодження функціонування системи соціального партнерства в Україні є запорукою підтримки відповідного рівня конкурентоспроможності найманих працівників і налагодження соціального діалогу в суспільстві. Так, актуальним на сучасному етапі розвитку вітчизняної економіки є вивчення особливостей становлення соціального партнерства в Україні, виявлення недоліків функціонування і розробка напрямів подальшого його вдосконалення.

Підґрунтям зародження системи соціального партнерства в Україні стали Кодекс законів про працю, Декрет Кабінету міністрів “Про оплату праці” (1992 р.), Указ Президента “Про національну раду соціального партнерства ” (1993 р.), закони “Про підприємництва” (1991 р.), “Про охорону праці” (1992 р.),“Про колективні договори і угоди” (1993 р.), “Про оплату праці” (1995 р.). Подальшим розвитком законодавчого забезпечення регулювання соціально-трудових відносин стало прийняття законів “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” (1998 р.), „Про профспілки, їх права та гарантії діяльності” (1999 р.), „Про організації роботодавців” (2001 р.).

Верховною Радою України в травні 2001 року прийнято Закону України N 2436-III «Про організації роботодавців», цей закон визначає наступні організаційні форми організацій роботодавців: місцеві, обласні, республіканські, всеукраїнські. Практика закріплення прав роботодавців окремим законом характерна для міжнародного досвіду, а також витікає із зобов'язань України як члена МОП. Україною ратифіковано вже 58 конвенцій МОП.

На сьогодні в Україні найбільшою організацією роботодавців є Федерація роботодавців (ФРУ), яка є єдиною структурою, що має членські організації у всіх регіонах країни. Всього ж в структуру ФРУ входять понад 5000 підприємств, об'єднані довкола 500 регіональних і галузевих організацій працедавців. ФРУ має зв'язки і за кордоном, оскільки є членом Міжнародній організації Роботодавців (МОР), в яку входять об'єднання працедавців 115 країн світу. МОР координує позиції роботодавців, які беруть участь в роботі генеральних конференцій МОП, у тому числі при розгляді питань про представництво національних об'єднань працедавців в керівних органах МОП. 5 квітня 2008 року ФРУ, уряд і профспілки підписали Генеральну угоду на 2008-2009 рр., в рамках якої сторони узяли на себе близько 250 взаємних зобов'язань в області соціально-економічної політики у тому числі розробки проектів законодавчих актів і інших нормативних документів, які стосуються сфери економічних і соціально-трудових відносин.

Нині в Україні існує низка як традиційних, старих за походженням профспілок, більшість яких об’єднує Федерація профспілок України, так і різноманітних “нових” профспілок: вільних, підприємців, фермерів, молодіжних жіночих тощо.

Протягом 2004 року Міністерством юстиції України було зареєстровано 5 всеукраїнських профспілок та 1 профспілкове об‘єднання, після чого, станом на 1 січня 2005 року, їх кількість в Україні склала 106. Більшість всеукраїнських профспілок та їх об‘єднань, зареєстрованих в країні протягом 13 років незалежності, діють в порівняно обмеженій кількості сфер. Переважно це транспортна галузь, паливно-енергетичний, агропромисловий комплекси та сфера підприємництва. Зокрема, 8 професійних спілок об‘єднують працівників транспортної галузі, 8 – паливно-енергетичного комплексу, 7 – підприємців малого та середнього бізнесу, 5 – авіаційної галузі, 5 – водного господарства, 4 – машинобудування, 3 – агропромислового комплексу. В Україні також зареєстровано 12 об‘єднань професійних спілок – конгресів, ліг, федерацій тощо.

Довгостроковими цілями діяльності профспілок є забезпечення повної занятості; покращення умов праці; стабільне зростання заробітної плати; стабільність угод між роботодавцями й найманими працівниками, подальше вдосконалення їх змісту. Їх реалізація потребує приділення додаткової уваги керівними органами профспілкових організацій наступним напрямам: дослідження нормативної бази щодо вирішення поточних задач; наближення цілей профспілкових організації до вирішення питань, які турбують її членів на різних рівнях; постійне вивчення потреб членів профспілкових організації; збільшення чисельності членів профспілкових організацій; контролю за дотриманням колективних угод; підвищення якості професійної навчання членів профспілок тощо.

Основним засобом соціального партнерства є колективно-договірне регулювання соціально-трудових відносин, яке реалізується через систему угод на федеральному, галузевому, територіальному, професійному рівнях, а також за допомогою укладання колективних договорів на підприємствах, в організаціях і установах. Зміст колективних угод не охоплює всі важливі сторони соціально-трудових відносин, у зв’язку з чим не забезпечується достатній соціальних захист, не здійснюється належна підтримка і збереження знань і навичок найманих працівників.

Необхідним є додаткове, більш конкретизоване прописування змісту угод, особливо стосовно постійного підвищення кваліфікації працівників і додаткових соціальних гарантій.

Недостатньо використовуються можливості колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин на підприємствах недержавної форм власності. В деяких акціонерних товариствах не створено профспілкових організацій, а ті що існують діють недостатньо ефективно.

Отже, система соціального партнерства в Україні не є цілком сформованою і має наступні недоліки:

— недорозвинені деякі елементи системи: законодавчі, організаційні, соціально-економічні тощо;

— зміст колективних угод не охоплює всі важливі сторони соціально-трудових відносин;

— недостатня кількість залучення найманих працівників до процесу колективно-договірного регулювання;

— недостатньо налагодженою є взаємодія соціальних партнерів на регіональному і галузевому рівнях;

— профспілки не виконують повною мірою своїх функцій, стосовно захисту соціально-економічних прав і інтересів найманих працівників;

— не має цілком сформованого класу роботодавців, як активного суб’єкту соціального партнерства;

— підписання колективних угод не гарантує їх сумлінного виконання, що подекуди пов’язано з невмінням і небажанням соціальних партнерів досягати компромісу;

— недостатньою є матеріальна база громадських організацій, які опікуються питаннями соціального партнерства.

Висновки

В узагальненому розумінні предметом соціального партнерства може бути будь-яке питання соціально-економічного змісту в суспільному житті, щодо якого соціальні партнери вважають за потрібне досягти згоди. З другого боку, норми про соціальне партнерство тією своєю частиною, що регулюють сферу застосування найманої праці, складають інститут колективного трудового права. Тобто соціальне партнерство можна розглядати як принцип діяльності суб'єктів колективних трудових відносин і як правовий інститут. Соціальне партнерство як правовий інститут — це сукупність норм, що регламентують відносини між соціальними партнерами — трудовими колективами найманих працівників та їхніми представниками (профспілками та іншими представниками) і роботодавцями та їхніми представниками, в також між об'єднаннями вказаних суб'єктів щодо врегулювання трудових і соціально-економічних відносин у сфері застосування найманої праці й вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).

В Україні існували окремі форми соціального партнерства: колективні договори, виробничі наради, ради трудових колективів. Однак ринкові відносини вимагають створення нового правового механізму регулювання колективних відносин у суспільстві. Якщо на рівні підприємства колективна співпраця між соціальними партнерами була врегульована певним чином, то на регіональному, галузевому, національному рівнях необхідно було встановлювати цілком нову для нашої держави правову модель. Перш за все виникла проблема належного представництва, тобто створення повноправних представницьких органів як від найманих працівників, так і від роботодавців.

Таким чином, для подальшого вдосконалення системи соціального партнерства в Україні доцільним є: залучення до системи партнерських відносин соціальних груп і прошарків, які в даний час в неї не включені; реформування законодавчих й нормативних актів з питань соціального партнерства й соціально-трудових відносин, з метою приведення їх у відповідність із нормами міжнародного права; прискорення ухвалення законодавчих актів, які безпосередньо стосуються системи соціального партнерства і її складових; проведення додаткових заходів з боку держави, щодо мотивації роботодавців до участі в соціальному діалозі; проведення заходів по підвищенню поінформованості широких мас суспільства про соціальне партнерство тощо.

Список використаної літератури

1. Болотіна, Н. Б. Трудове право України [Електронний ресурс] / Н. Б. Болотіна, Г. І. Чанишева. — 2008.

2. Жуков В. Соціальне партнерство — запорука злагоди в суспільстві //Праця і зар-плата. — 2008. — 27 серпня. — C. 4-6

3. Жуков, В. І. Соціальне партнерство в Україні : навч. посібник / В. І. Жуков, А. Скуратівський. — К. : УАДУ, 2000. — 200 c.

4. Колосок А.М. Соціально- трудове партнерство як елемент договірного процесу/ А.М. Колосок //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 12. — C. 76- 83.

5. Кононенко, М. М. Соціальне партнерство як тип соціального управління [Електронний ресурс] / М. М. Кононенко. 2009. — Режим доступу : http://www.nbuv.ua/e-journals/DeBu/2007-2/doc/3/04/.pdf.

6. Кудряченко А. Соціальне партнерство: європейський досвід і Україна //Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 3. — C. 132-141. — Бібліогр. : 13 назв.

7. Нижник Н. Соціальне партнерство як виклик сьогодення //Політичний менеджмент. — 2005. — № 2. — C. 46-54.

8. Нижник, Н. Соціальне партнерство як виклик сьогодення / Н. Нижник, Дубенко, Л. Пашко // Політичний менеджмент. — 2005. — № 2 (11). — С. 46-54

9. Новіков В. Імперативи розвитку ефективного соціального партнерства //Економіка України. — 2005. — № 1. — C. 80-86

10. Оленцевич Н. Соціальне партнерство: деякі питання теорії та практики становлення в Україні //Економіст. — 2005. — № 8. — C. 70-74.

11. Остапенко Л. Важливий етап у зміцненні соціального партнерства в Україні //Праця і зарплата. — 2008. — 4 червня. — C. 5-6

12. Павлишин В. Розвиток соціального партнерства в Україні: Практичні кроки Уряду, Міністерства праці та соціальної політики й органів викогавчої влади //Справочник кадровика. — 2004. — № 9. — C. 5-8

13. Трунова Г. Уповноваження трудовим колективом органи як суб'єкт соціального партнерства //Право України. — 2007 . — № 9 . — С. 50 — 52 .

14. Трунова Г. Колективні угоди — акти соціального партнерства //Юридична Україна. — 2007. — № 10. — C. 51-57

15. Трунова Г. Правові аспекти діяльності організацій роботодавців як суб'єктів соціального партнерства //Юридична Україна. — 2007. — № 2. — C. 63-67.