Основи бізнесу

1. Класифікація підприємств за видами діяльності.

2. Особливості розробки бізнес-плану на транспортних підприємствах.

3. Культура мови бізнесмена.

Список використаної літератури.

1. Класифікація підприємств за видами діяльності

Підприємство є виробником і забезпечує процес виробництва на основі самооплатності та самостійності. Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства, ступінь задоволення населення країни матеріальними і духовними благами.

Відповідно до Господарського кодексу України (ст. 63) у нашій країні можуть діяти підприємства таких видів:

• приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

• підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

• комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

• державне підприємство, що діє на основі державної власності;

• підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).

У разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. У залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є державні, комунальні, а також підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Розглянемо докладніше деякі види підприємств.

Державне підприємство являє собою організаційно-правову форму підприємства, що ґрунтується на державній власності і поділяється на державне унітарне або комерційне підприємство (ст. 73, 74 ГКУ). Таке підприємство має особливості правового становища щодо недержавних підприємств. Ці особливості обумовлені способом відчуження функцій власника від функцій керування майном у державному підприємстві. Саме державне підприємство як майновий комплекс є об'єктом права державної власності.

Колективне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, яка ґрунтується на одному або декількох видах колективної власності.

Це підприємство належить колективові співвласників (засновників, учасників), що діють як один суб'єкт права колективної власності. Отже, колективне підприємство, поки воно діє, — це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники й учасники є власниками часток (паїв, акцій, внесків) у майні підприємства.

Колективні підприємства можуть функціонувати у вигляді колективного сільськогосподарського підприємства, акціонерного або іншого статутного господарського товариства, виробничого кооперативу, підприємства суспільної або релігійної організації, підприємства, створеного господарським об'єднанням.

Специфічним видом колективного підприємства є орендне підприємство (ст. 22 Закону «Про власність»).

В орендному підприємстві орендар має право самостійно розподіляти господарський розрахунковий дохід, використовувати його на розвиток виробництва, соціальні потреби й оплату праці на свій розсуд (оренда — форма господарювання, а не вид власності). Оренда — це зафіксована орендодавцем величина, встановлена орендарем плата на визначений період.

Приватне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства, заснованого на приватній власності однією або кількома фізичними особами.

Згідно із законодавством України власник цього підприємства є одночасно і підприємцем, тобто власність і керування майном у приватному підприємстві не відокремлюються.

Відповідно до суб'єктів права приватної власності, визначених Законом «Про власність», можна виділити три види приватних підприємств:

• індивідуальне приватне підприємство, що ґрунтується на приватній власності і роботі однієї фізичної особи (підприємство однієї особи);

• сімейне приватне підприємство, яке ґрунтується на приватній власності і роботі громадян, що про

живають спільно як члени однієї родини (наприклад, сімейним підприємством може бути селянське (фермерське) господарство);

• приватне підприємство з правом наймання робочої сили, що ґрунтується на приватній власності окремого громадянина України, який використовує найману працю.

Спільне підприємство — це організаційна форма підприємства, заснованого за законами України на базі об'єднання майна різних форм власності. Спільні підприємства, як правило, мають форму господарських товариств, тобто є суб'єктами права колективної власності. Засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи, громадяни України й інших держав.

Підприємство з іноземними інвестиціями — це підприємство будь-якої форми власності, створене згідно із законодавством України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого складає не менше 10 відсотків.

Підприємство здобуває статус підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Іноземне підприємство — це організаційно-правова форма підприємства із місцезнаходженням в Україні, створеного згідно з законодавством іноземної держави, майно якого цілком є власністю іноземних громадян, юридичних осіб або держави.

Визначення «іноземне» означає, що підприємство підкоряється різним юрисдикціям. Порядок створення і внутрішньої діяльності іноземного підприємства регулюється законодавством країни, якій воно належить, І законодавство України не регулює ці відносини. Разом з тим умови реєстрації та діяльності іноземного підприємства в Україні регулюються українським законодавством, тобто на іноземні підприємства поширюється національний правовий режим господарської діяльності.

Відповідно до обсягів господарського обороту підприємства і чисельності його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене до категорії малих підприємств.

До малих підприємств належать новостворені і діючі підприємства:

• у промисловості й будівництві — з чисельністю працівників до 200 чоловік;

• в інших галузях виробничої сфери — з чисельністю працівників до 50 чоловік;

• у науці й науковому обслуговуванні — з чисельністю працівників до 100 чоловік;

• у галузях невиробничої сфери — з чисельністю працівників до 25 чоловік;

• у роздрібній торгівлі — з чисельністю працівників до 25 чоловік.

Казенні підприємства створюються в галузях народного господарства, в яких:

• законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам;

• основним (понад п'ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) є держава;

• за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів;

• переважаючим (понад п'ятдесят відсотків) є виробництво суспільне необхідної продукції (робіт, послуг), яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним;

• приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

Казенне підприємство створюється за рішенням Кабінету Міністрів України. У рішенні про створення казенного підприємства визначаються обсяг і характер основної діяльності підприємства, а також орган, до сфери управління якого входить підприємство, що створюється. Реорганізація і ліквідація казенного підприємства проводяться відповідно до вимог Господарського кодексу за рішенням органу, до компетенції якого належить створення цього підприємства.

2. Особливості розробки бізнес-плану на транспортних підприємствах

Бізнес-план – це ретельно підготовлений плановий документ, який розкриває усі сторони будь-якого започатковуваного комерційного проекту. Він дозволяє передбачати заходи щодо реалізації нової ідеї, визначати необхідне фінансове забезпечення і отримання певного зиску. Практично його можна вважати формою експертної оцінки доцільності та ефективності здійснення тієї або іншої підприємницької ідеї.

Бізнес-план – це документ, який містить систему ув’язаних в часі та в просторі та узгоджених з метою і ресурсами заходів і дій, спрямованих на отримання максимального прибутку внаслідок реалізації підприємницького проекту (угоди).

Бізнес-планування включає в себе три етапи:

підготовчий період – підбір виконавців, консультантів та експертів, постановка завдання і розподіл обов’язків між виконавцями, розробка календарного плану (графіка) виконання робіт, збір вихідної інформації;

розробка бізнес-плану;

презентація бізнес-плану – доведення основних положень бізнес плану до потенційних інвесторів.

Складанню бізнес-плану передує визначення цілей власного бізнесу в загалі і бізнес-плану зокрема.

Бізнес-план охоплює як зовнішні, так і внутрішні цілі. Основна зовнішня ціль полягає в тому, щоб запевнити майбутніх партнерів і кредиторів в успіху справи. Головна внутрішня ціль бізнес-плану – бути основою управління підприємницькою діяльністю. Конкретні цілі розкривають зміст і особливості планових заходів, особливості самого підприємства, специфіку його діяльності.

Кожне завдання плану може бути розв'язане лише у взаємозв’язку з іншими. Центром бізнес-плану є концентрація фінансових ресурсів. Саме бізнес-план виступає важливим засобом збільшення капіталу підприємства. Процес складання плану дає змогу глибоко проаналізувати розпочату справу у всіх деталях. Бізнес-план є основою бізнес-пропозиції у переговорах з майбутніми партнерами, він відіграє важливу роль при комплектуванні основного персоналу підприємства.

Таким чином, бізнес-план, по-перше, може бути використаний для розробки концепції бізнесу, для детального відпрацювання стратегії, для попередження помилок шляхом детального аналізу маркетингу, фінансів, виробничої діяльності підприємства.

По-друге, бізнес-план є інструментом, за допомогою якого суб’єкт господарювання може оцінити фактичні результати своєї діяльності за певний період.

По-третє, бізнес-план є засобом залучення коштів.

Розробка бізнес-планів характерна для всіх форм та видів підприємництва, це складова частина підприємницьких угод виробничого, торгово-комерційного і фінансово-кредитного характеру.

Особливості бізнес планування на транспортному підприємстві. Діяльність компанії забезпечить достатнім обсягом фінансових ресурсів для виплати відсотків по кредиту й поверненні основної суми боргу, зі збереженням платоспроможності підприємства. Динаміка наростання чистого прибутку дозволяє забезпечити повернення основної суми кредиту в запланований термін.

Основне джерело повернення основного боргу й виплати відсотків — виторг від наданих послуг.

Всі роботи, пов'язані з покупкою й оцінкою автотранспорту, планується закінчити протягом одного місяця з початку кредитування.

3. Культура мови бізнесмена

Безпосереднє спілкування — це мовне спілкування у найбільш розвиненому виді. Воно підкріплюється мімікою, жестами, інтонацією тощо. По суті, в цьому виді спілкування вся людська сутність стає своєрідним його «знаряддям».

Спілкування суттєво впливає на розвиток усіх потреб людини; в ньому завжди наявний комунікативний момент.

На основі безпосереднього спілкування виникло опосередковане: письмо (зауважимо: тут має місце втрата міміки, жестів, інтонації тощо), масові засоби інформування: газета, радіо, телебачення, книга, відео, комп'ютер, музичні записи тощо.

Але крім правил культурної поведінки існує ще й професіональний етикет. В житті завжди були і залишаються відносини, які забезпечують найвищу ефективність у виконанні професійних функцій.

В тім чи іншім колективі, групі працівників, співробітників, ділових людей складаються конкретні традиції, які з часом набирають силу моральних принципів і складають етикет даної групи , спільності.

Діловий етикет – це результат довгого відбору правил і форм найбільш доцільної поведінки, які б сприяли успіху в ділових відносинах. Не завжди легко довелось опанування цих правил, тому підприємець “від сохи“, нерідко не схвалює їх говорячи “Навіщо мені все це?”.

Можна дотримуватись і даного принципу, але якщо ви хочете встановити міцні ділові відносини з зарубіжними партнерами, то знання ділового етикету зарубіжних країн є обов’язковим.

Найзмістовніша бесіда втрачає дуже багато, якщо мова співрозмовника забруднена жаргонними словами, якщо наголос, вимова й інтонація ріжуть слух. Треба, намагатися говорити ясно, спокійно й стримано, в помірному тоні. За дуже швидкою мовою важко стежити, від дуже повільної — стаєш нетерплячим. Кожне сказане слово, склад і звук повинні звучати ясно. Негарна манірна мова, в якій, наприклад, намагаються розтягнути «по-іноземному» голосні звуки, вимовляють через ніс тощо.

Всі дефекти мови, які не залежать від органічних недоліків (а іноді навіть і такі), можна виправити, старанно тренуючись.

Дратує, коли співрозмовник при розмові постійно вживає слова-паразити «розумієш», «от», «між іншим», не кажучи вже про непристойні слова. Неввічливо виражати своє ставлення до чогось вигуками «ага», «угу», «гм», «ого» тощо.

Убога мова, що пістрявіє модерними неологізмами, такими, як «рубати» замість «їсти», «кімарити» замість «спати» тощо. Хто любить свою рідну мову, не перекручує її.

Щодо іноземних слів, то їх можна вживати лише тоді, коли знаєш їхнє правильне значення й вимову.

Мовний етикет у діловому спілкуванні передбачає лояльне, шанобливе ставлення до співрозмовника, використання загальнокультурних норм спілкування, судження, форми вираження.

Важливим елементом мовного етикету виступає вітання. З нього починається будь-який вид мовного спілкування, незалежно від того, були до цього представлені один одному співрозмовники у минулому чи ні. Золотим правилом для представників будь-якої нації є те, що вітає, здоровається першим той, хто першим помітив партнера. Вихованість і моральний етикет не вбачають у черговості вітання приниження своєї чи чужої гідності. Однак при зустрічі знайомого, старшого за віком чи положенням, передбачається, що молодший вітає старшого першим. Вербальні форми типу «здорові будьте», «вітаю вас» можуть бути доповнені невеликим уклоном.

Рукостискання у вітанні, не будучи обов'язковим, звичайно символізує визначені відносини між людьми. При цьому молодший за віком чи положенням не повинен робити спроби першим простягнути руку. В арабській культурі це представляється крайньою невихованістю. При вході в приміщення, привітавшись за руку з одним, потрібно зробити це і з іншими (у товаристві не можна виділяти людей). Якщо в приміщенні знаходяться незнайомі, потрібно акт вітання супроводити коротким знайомством. При рукостисканні необхідно дивитися в очі тому, кому простягається рука. Непристойно подавати ліву руку, якщо права зайнята, треба звільнити її. Відвідувач, входячи в приміщення, першим вітає присутніх. Це стосується всіх, незалежно від віку чи посадового положення. Присутні в приміщенні, у яке увійшов відвідувач, відповідають не хором, як у класі, а по черзі, починаючи з того, хто ближче чи кому це зручно. Але якщо, припустимо, у нашій культурі люди, зайняті терміновою роботою, віддаючи належне загальному вітанню відвідувача, можуть обмежитися просто кивком голови, що сигналізує про те, що відвідувача помічено і його вітання прийняте, то для носіїв арабської культури таке мінімальне вітання неприпустиме. Відсутність же прояву уваги для представників будь-якої культури до вітання відвідувача — акт зневаги, приниження його гідності, невиконання вимог мовного етикету і в кінцевому підсумку поганий стиль ділового спілкування.

Важливим елементом мовного етикету, пов'язаним з початком спілкування, виступає звертання, що виражається в адресації до співрозмовника по імені, по батькові, прізвищу, посадовій чи професійній ознаці.

Особливе функціональне навантаження несе комплімент. Це елемент мовного етикету, у якому міститься деяке перебільшення позитивних якостей людини. По своїй сутності комплімент містить у собі психологічний механізм уселяння, створення атракції, тобто взаємної привабливості. Механізм компліменту містить у собі проголошення приємних слів, що перебільшують якості співрозмовника, викликаючи в нього почуття задоволення, позитивних емоцій, створення позитивного ставлення до себе чи до обговорюваного питання. Найефективнішим буде комплімент, зроблений на тлі антикомпліменту собі самому. Такий контрастний метод спонукує співрозмовника до компліменту у відповідь, до прагнення сказати люб'язність, а обмін люб'язностями — гарний початок будь-якої розмови.

Список використаної літератури

1. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

2. Дратвер Б. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник/ Борис Дратвер; М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.Винниченка. — Кіровоград, 2004. — 186 с.

3. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.

4. Кісельов А. Основи бізнесу: Підручник для екон. спец. вузів/ Аркадій Кісельов,; Відп. ред. Ю.М.Мальчин. — К.: Вища школа, 2005. – 190 с.

5. Мочерний С. Основи підприємницької діяльності: Посібник/ Степан Мочерний, Олександр Устенко, Сергій Чеботар. — К.: Академія, 2006. — 279 с.

6. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник, Дмитро Закатнов та ін.; М-во освіти і науки України, АПН України, Ін-т проблем виховання. — Кіровоград, 2004. — 223 с.