Основи економічної теорії

31. Ринок та ринкова інфраструктура в Україні: реальний стан та проблеми

Ринкова інфраструктура повинна бути пропорційна рівню розвитку виробництва на кожному етапі розвитку суспільства. Сучасна економіка вимагає наявності потужних промислових і торгово-складських комплексів, інформаційно-комерційних мереж, високоефективних засобів фінансово-кредитних розрахунків тощо. Особливо важливе значення ринкова інфраструктура має для розміщення продуктивних сил та економічного розвитку регіонів.

Мороз А.М. визначає ринкову інфраструктуру як сукупність (в ідеальному випадку – комплекс) установ, організацій та інших суб’єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні. Залежно від видів ринку, вона поділяється на інфраструктуру ринку капіталу , ринку засобів виробництва, ринку праці.

Ринковій економіці необхідна інфраструктура — система взаємозалежних спеціалізованих організацій, система взаємозалежних потоків товарів, послуг, грошей, цінних паперів і робочої сили. Наприклад, на товарному ринку діють товарні біржі, підприємства оптової і роздрібної торгівлі, фірми, що займаються посередницької діяльності, і т.п. Раніше відзначалося, що ринкова система потребує в розвитій системі акумуляції заощаджень, ядром якої є фондові біржі і банки.

Комерційні банки і фондові біржі мають загальне функціональне значення — акумулювати заощадження для наступного їхнього інвестування. Водночас вони різняться по цілі діяльності, характеру операцій і ризику.

Біржа являє собою організований оптовий ринок. По типі біржового товару розрізняють товарні, фондові і валютні біржі. У сучасній економіці існують публічно-правові і державні біржі. Діяльність біржі регламентуються її статутом. На біржі діють посередники — брокери, що виконують доручення клієнтів, і дилери, що купують і продають товари. Спеціалісти (джоббери) курирують визначену групу товарів і цінних паперів корпорації або галузі.

Біржа, як барометр, характеризує стан усього народного господарства, індикаторами якого є біржові курси (ринкові ціни). Вони формуються під впливом попиту і пропозиції. Структура попиту на цінні папери багато в чому визначається загальноекономічними чинниками, динаміку який вгадати досить складно. Структура пропозиції цінних паперів залежить від мікроекономічних чинників.

32. Заробітна плата: сутність, форми. Номінальна та реальна заробітна плата. Заробітна плата в Україні

Розрізняють заробітну плату основну і додаткову.

Основна заробітна плата робітника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, встановлених чинним законодавством. Вона враховує стійкі відмінності у кваліфікації, складності роботи, умовах праці, інтенсивності та відповідальності.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата – це грошова сума, яку отримує робітник за продаж капіталістові своєї робочої сили. Її розміри не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника, рівень його споживання. Водночас без показника номінальної заробітної плати не можливо обчислити реальної заробітної плати.

Реальна заробітна плата – це кількість споживання вартостей ( товарів і послуг), яку робітник може придбати за свій грошовий заробіток за певного рівня цін після сплати податків. Отже, рівень реальної заробітної плати залежить від:

1) номінальної заробітної плати;

2) рівня цін на предмети споживання та послуги (індекс вартості життя);

3) податків, які сплачують робітники до бюджету держави і фондів соціального страхування.

Додаткова оплата залежить від результатів господарської діяльності підприємства і встановлюється у вигляді премій, винагород, компенсацій, надбавок і доплат, які не передбачені законодавством, або понад розміри, встановлені законодавством. Вона враховує фактори виробничого процесу, які важко передбачити наперед, і виплачується за певні індивідуальні досягнення: професійну майстерність, перевиконання норм виробітку, сумісництво професій, неперервний виробничий стаж. У ній враховуються надбавки за особливі умови роботи, колективні результати праці, що оплачуються з фонду матеріального стимулювання.

Ситуація в сфері реалізації трудового потенціалу України залишається складною. Протягом затяжного трансформаційного періоду відбулися знецінення і поступова деградація трудових ресурсів. Високий рівень бідності населення залишається суттєвою перешкодою успішного завершення ринкових реформ. Базисним протиріччям є економічно не обґрунтована і соціально несправедлива занижена ціна праці. Як складова економічної системи заробітна плата вкрай неефективно виконує свої функції – відтворення робочої сили і стимулювання праці. Відтак реформування заробітної плати є одним з головних напрямів подальших перетворень національної економіки. Таке реформування передбачає перегляд основних підходів до формування заробітної плати, а також інструментів впливу держави на сферу оплати праці.

Проблема удосконалення оплати праці є вузловою в системі соціально-економічних відносин не тільки тому, що торкається інтересів основної частини населення країни, але і в зв’язку з тим, що впливає на всі параметру ринку: через механізми попиту та пропозиції – на структуру виробництва і його динаміку; через конкуренцію між працею та капіталом – на технологічний рівень виробництва і його ефективність; на якість робочої сили; на рівень зайнятості; динаміку цін і інфляцію.

33. Прибуток як економічна категорія та фактори, що його визначають. Норма прибутку

У загальному вигляді під прибутком розуміють суму коштів, на яку доходи від продажу товарів (послуг) перевищують витрати на виробництво і продаж цих товарів (послуг). У такому значенні він визначається як різниця у грошовому виразі між виручкою (сумою продажів) від реалізації продукту господарської діяльності і сумою витрат на фактори виробництва, що забезпечують цю діяльність. Прибуток — найбільш узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства і економіки загалом. Нині аналіз прибутку здійснюється на двох рівнях: мікроекономічному (рівень підприємства) і макроекономічному (рівень економіки), кожному з яких відповідає свій вид звітності, своя мета. Так, рівень підприємства дає змогу розглянути процес утворення прибутку, а макрорівень — показати місце прибутку в національному доході держави.

Першочергове значення для отримання прибутку має реалізація вироблених товарів і послуг, що дає можливість відшкодувати витрачені кошти й отримати певну суму понад витрачене. Затримка в реалізації призводить до порушення нормального циклу виробництва, а затяжний її характер може спричинити економічну кризу перевиробництва. Прибутковість підприємств, незалежно від форми власності, є вираженням того, наскільки повно задовольняються потреби суспільства і як вирішується проблема раціонального використання обмежених ресурсів на підприємстві і в економіці загалом. Прибуток є дійовим інструментом управління економікою, стимулом для її ефективного функціонування.

Прибуток не є сталою величиною, його розмір зумовлено кількома чинниками:

• кількістю залучених коштів (що більше коштів вкладено у виробництво, то більші обсяги виробництва і більший прибуток);

• співвідношенням прибутку і витрат (прибутковістю капіталовкладень);

• рівнем технічного розвитку виробництва та його технологічними особливостями (скорочення витрат на виробництво збільшує частку прибутку в ціні продукту);

• швидкістю обороту капіталу (прискорення обороту капіталу навіть за фіксованих капіталовкладень сприяє збільшенню обсягів виробництва і прибутку);

• ринковою ціною на вироблену продукцію (коливання ціни приводить до коливання розміру прибутку; ціна, сформована на рівні витрат, виключає можливість отримання прибутку, тоді як ціна, що перевищує витрати, прямо впливає на його обсяг). Диференціація прибутку різних підприємств і галузей в умовах ринку створює постійні стимули для пошуку можливостей отримати надприбуток. Надлишковий прибуток — це відмінність суспільної (ринкової) вартості (ціни) та індивідуальної вартості (ціни) виробництва з вищою продуктивністю праці. Він може створюватись у результаті діяльності суб'єктів підприємницької діяльності за сприятливіших природних умов (у сільському господарстві, добувній промисловості), за сприятливіших економічних умов. Підприємство також може одержувати такий прибуток унаслідок діяльності за сприятливіших умов, створених зусиллями самого виробничого колективу (використання внутрішніх резервів, раціоналізація).

Негативним для суспільства є отримання надприбутку в результаті недосконалого ціноутворення або диктату цін з боку держави і монополістів. Адже ціна — суб'єктивна категорія. До утворення надлишкового прибутку можуть призвести й інфляційні процеси.

У конкурентній економіці прибуток виконує такі функції:

• розвитку виробництва, оскільки частина прибутку знову вкладається в розширення та становлення виробництва, підготовку і перепідготовку кадрів, преміювання працівників тощо;

• стимулу виробництва, оскільки прибуток спонукає підприємця до пошуку нових, нетрадиційних рішень у виробництві та реалізації продукції;

• орієнтира доцільного розподілу ресурсів, оскільки прибуток показує, яку галузь слід розвивати, а яку — скорочувати як неконкурентоспроможну.

Економічна наука розробила широкий спектр показників оцінки прибутку виходячи з конкретної мети, що ставить перед собою підприємство.

34. Позичковий процент. Норма процента

Позичковий процент або процент за кредит (від латинського pro centrum — на сотню) — це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.

Економічна природа позичкового процента обумовлена існуванням товарного виробництва та пов’язаних з ним кредитних відносин. За призначенням позичковий процент, з одного боку, відображає ефективність використання позичкового капіталу; з іншого боку, він повинен забезпечувати доходи банку, компенсувати його витрати. В умовах ринкової економіки суть його розглядається більшістю економістів як ціна капіталу, взятого у кредит. Логіка такого визначення проста: оскільки позичальник-підприємець виступає покупцем капіталу-товару, то й процент, виплачуваний ним кредиторові, представляє ціну цього капіталу. Безперечно, тут не слід розуміти ціну капіталу як вираз вартості. Позичковий процент є не що інше, як частина середнього прибутку, котру підприємець платить власнику капіталу за користування споживною вартістю позиченого капіталу. У даному випадку сплата процента характеризує передачу певної частини вартості без одержання еквівалента. Вартість процента повністю переходить від позичальника до кредитора.

Норма процента знаходиться у певній залежності від норми прибутку. Вважається, що норма процента може коливатись від нуля (мінімальна межа) до середньої норми прибутку (максимальна межа). Мінімальну межу норми процента точно визначити не можливо, але вона не повинна дорівнювати нулю бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора.

Слід розрізняти ринкову норму процента, котра безпосередньо формується на монетарному ринку, і середню норму, тобто норму процента за певний період. Ринкова норма процента, перш за все, залежить від кон’юнктури ринку тобто співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу. Свого максимального рівня вона досягає в період найбільшого загострення економічної кризи, саме тоді, коли норма прибутку падає до мінімуму. Адже в даній ситуації вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи грошові капітали від знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до відносного зменшення депозитів. Разом з тим, під час кризи виникає масова гонитва за грішми як засобами платежу і значно зростає попит на позичковий капітал, для погашення боргових зобов’язань.

35. Рента та її форми. Ціна землі

Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі. Відомо, що ефективність сільськогосподарського виробництва залежить від багатьох факторів і насамперед від раціонального використання землі, її родючості. Розрізняють природну та економічну родючість ґрунтів. Природною родючістю є сукупність фізичних, хімічних і біологічних властивостей ґрунтів, а економічна — це результат поліпшення цих властивостей за рахунок проведення людьми заходів, спрямованих на покращання методів землеробства та проведення різних видів меліорації.

Під час вивчення якості земель установлюється якість ґрунту (верхнього родючого шару землі), визначається його тип (чорнозем, червонозем, суглинок та ін.), механічний склад, забезпеченість поживними речовинами, ступінь і характер ерозії, засоленість та інші природні властивості. Розраховуються агрохімічні показники ґрунтів за їх впливом на врожайність сільськогосподарських культур. Агрохімічні властивості та інші ознаки ґрунтів дозволяють здійснити їх агропромислове групування і класифікацію за класами бонітету. Кращі ґрунти належать до 1 класу бонітету й оцінюються, наприклад, у 100 балів. Їх беруть за еталон. Інші ґрунти мають нижчі класи бонітету.

У реальній дійсності як для землевласника, так і для землекористувача має значення економічна родючість як результат природних і штучно створених можливостей землі. Економічна родючість залежить від рівня розвитку продуктивних сил, виробничих відносин, які характеризують ту чи іншу економічну систему. Критерієм економічної родючості ґрунтів є обсяг урожаю, отриманого з площ, що мали однакову природну родючість.

Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником певної частки додаткового продукту у вигляді земельної ренти.

Таким чином, земельна рента є економічною формою реалізації земельної власності. Виділяють такі основні різновиди земельної ренти: диференціальна, абсолютна, монопольна. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі.

Незалежно від форм власності на землю утворюється диференціальна рента. Її причиною є монополія на землю як на об’єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференціальної ренти.

Ціна землі — капіталізована земельна рента, яка приносить прибуток у вигляді відсотку. На основі приватної власності на землю виникає її купівля та продаж. Ціна землі відрізняється від цін на інші товари. Земля — це благо природи, а не продукт праці. Тим не менш вона приймає товарний вигляд.

Земля позбавлена вартості, але має ціну. Купівля землі означає купівлю права на отримання з земельної ренти, прибутку; її ціна виникає на цій основі. Чим більшу ренту дає земельна ділянка, тим більше грошей будуть платити за неї покупці, отже, ціна землі буде більша. Впливає на ціну земні і норма позичкового відсотка. Покупець землі завжди порівнює ренту з позичковим відсотком, який він може отримати, якщо покладе гроші до банку. Ціна землі дорівнює сумі грошей, яка будучи віддана в позику, щорічно приносить дохід, рівний ренті, що отримується з цієї землі.

36. Підприємство в ринковій економіці. Види підприємств. Державні та колективні підприємства. Господарські товариства. Підприємництво

Економічна сутність підприємства полягає в тому, що воно має на меті одержання прибутку, його діяльність спрямована на отримання прибутку після реалізації товару, об'єктивними умовами його існування є безперервний, постійно повторюваний процес виробництва, тобто відтворення. Факторами виробництва його є робоча сила і виробничі фонди.

Як економічне явище підприємство характеризується певною сукупністю продуктивних сил і виробничих відносин. По-перше, воно має певну кількість засобів виробництва і робітників, що дає можливість виконувати закінчений цикл операцій і здійснювати випуск продукції. Підприємство також характеризується певною організацією виробничого процесу, спрямованого на досягнення економічної ефективності.

Залежно від основних форм власності (приватна, колективна, державна) розрізняють такі організаційні види підприємств — одноосібне володіння, партнерство, або товариство, корпорація (акціонерне товариство), державне підприємство (рис. 1).

Розрізняють підприємства малі, середні та великі.

Малими вважають підприємства з певною кількістю працюючих. Так, у США до цієї категорії належать підприємства, на яких зайнято до 500, у Японії — до 300 чол. Українським законодавством до малих підприємств віднесено підприємства з кількістю зайнятих 15-200 чол. залежно від галузі або виду діяльності.

Малі підприємства засновуються на будь-якій формі власності та здійснюють діяльність у виробничій, комерційній, фінансовій, страховій та інших сферах.

Підприємства класифікують також за сферою, видом господарської діяльності. Зумовлено це тим, що існує суспільний поділ праці, відповідно до якого утворюються підприємства сільськогосподарські, промислові, будівельні, транспортні, фінансові, торговельні, наукові, сфери обслуговування.

37. Малий і великий бізнес, необхідність їх поєднання. Проблема малого бізнесу в Україні

Малі підприємства відіграють важливу роль у ринковій економіці. Вони роблять її гнучкою, активно впливають на кон'юнктурні зміни, забезпечують насиченість ринку товарами, послугами, сприяють послабленню монополізму. Так, у промислове розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 відсотків їхньої загальної кількості та створюють 20-60 відсотків валового національного продукту. Особливо важливе значення цих підприємств у розвитку сфери послуг і торгівлі.

Через свою масовість малі підприємства забезпечують вдвічі більшу зайнятість населення на нових робочих місцях, ніж великі підприємства, що значно знижує напруженість у суспільстві, пов'язану з безробіттям.

У період переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки малі підприємства сприяють розвитку конкуренції, структурній перебудові економіки, формуванню нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальною базою ринкових перетворень. Це є гарантією незворотності руху української економіки до ринку.

Малих підприємств в Україні ще небагато. За експертними оцінками, в них працює близько 2 млн. чол., або 10 відсотків всього зайнятого населення. Частка прибутку, одержаного малими підприємствами, в загальній сумі прибутку господарств країни становить лише 5 відсотків.

Для того щоб малі підприємства стали невід'ємним елементом економіки України, з тими позитивними функціями, які вони виконують у розвинених країнах, треба стимулювати їхній розвиток.

Середні підприємства здійснюють виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Вони здатні швидко реагувати на кон'юнктуру ринку завдяки оснащеності сучасною технікою і технологією, можливості впровадження нових ідей у виробництво. Це надає їм певних переваг як перед малими, так і перед великими підприємствами. Ці переваги полягають у тому, що малим підприємствам не завжди вистачає коштів для застосування науково-технічних досягнень, а великим — мобільності для переналагодження виробництва. Заміна і оновлення основних фондів у великих обсягах може призвести до значного падіння норми рентабельності, особливо на початковому етапі випуску нової продукції.

Великі підприємства виготовляють масову продукцію стабільного асортименту. Це значно зменшує витрати на виробництво такої продукції, дає змогу знижувати ціни на неї та робити її доступною для масового споживача.

Переваги великих підприємств полягають і в тому, що вони активно формують ринок, створюючи нові види товарів і послуг. Такі підприємства здійснюють великомасштабне фінансування у розробку науково-технічних проектів.

Аргументом на користь великих підприємств є і те, як показує світовий досвід, що на них зосереджено виробництво найновіших наукомістких галузей, які спеціалізуються на виготовленні персональних комп'ютерів, роботів, електронних виробів тощо. Все це означає, що в перехідний період до ринкових відносин дрібнити великі підприємства не завжди доцільно. Критерієм трансформації великих підприємств має бути тільки соціально-економічна ефективність.

38. Фермерські господарства. Фермерство в Україні

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про фермерське господарство" фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Характеристика фермерського господарства.

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян. Це означає, що засновниками фермерського господарства, а також його членами мають браво бути лише фізичні особи.

На відміну від законодавства, що регулює діяльність колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), Закон України "Про фермерське господарство" чітко розрізняє засновників та членів господарства. Так, за змістом ст. 5 Закону засновником фермерського господарства може бути кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства. Членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень статуту фермерського господарства (ст. З Закону).

Останнє суттєво відрізняє фермерське господарство від схожої правової конструкції КСП. Фермерське господарство може бути створене лише родичами або членами сім'ї (ч. 2 ст. 1 Закону), водночас як КСП — будь-якими фізичними особами незалежно від наявності у них кровних (родинних) відносин.

Фермерське господарство створюється громадянами, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. На відміну від КСП, законодавство, що регулює діяльність фермерських господарств, не містить традиційних положень щодо його права на здійснення "будь-якої діяльності, не забороненої законом". Усі положення Закону України "Про фермерське господарство" спрямовані на підкреслення його спеціалізації — роботу в галузі сільського господарства. Так, згідно з ч. 2 ст. 24 Закону фермерське господарство, зокрема, самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію.

Крім того, у галузі фермерського господарства існує інститут професійного відбору громадян — засновників господарства. Згідно зі ст. 6 Закону такий відбір проводить районна (міська) професійна комісія з питань створення фермерських господарств, до складу якої включаються представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, представники Асоціації фермерів та приватних землевласників і громадських організацій (див. Положення про порядок проведення професійного відбору з питань створення фермерських господарств, затв. наказом Міністерства аграрної політики України та Міністерства праці та соціальної політики України від 17 грудня 2003 р. № 452/335).

Висновок комісії про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для державної реєстрації фермерського господарства і надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності відповідно до Земельного кодексу України. Вимог щодо такого відбору законодавство, що регулює діяльність КСП, не містить.

Метою діяльності фермерського господарства є отримання прибутку, що підкреслює підприємницький характер його діяльності.

39. Реформування аграрного сектора економіки в Україні

Однією з умов успішного реформування аграрного сектора економіки України є активізація продуктивної зайнятості сільського населення, яка значною мірою залежить від дієвості та гнучкості механізму її державного регулювання. У зв’язку з цим державна політика у сфері зайнятості сільського населення має бути спрямована на досягнення оптимального кількісно-якісного співвідношення попиту і пропозиції на ринку праці в аграрному секторі економіки та посилення здатності забезпечувати потреби трудоактивного населення в продуктивних робочих місцях у різних сферах прикладання праці у сільській місцевості. Це зумовлює необхідність дослідження основних факторів підвищення продуктивної зайнятості сільського населення, яка забезпечується шляхом вжиття системи науково обґрунтованих і взаємопов’язаних соціально-економічних та організаційно-управлінських заходів, що впливають на всі форми ефективного використання трудового потенціалу в аграрному секторі економіки України.

Складні процеси формування земельних, майнових, соціально-трудових та організаційно-виробничих відносин спричинили зменшення попиту на робочу силу та вивільнення працівників із сільського господарства. Це суттєво позначилося на формуванні ринку праці в аграрному секторі, загострило існуючі проблеми у сфері зайнятості сільського населення та породило нові. На сьогодні механізми ринкового саморегулювання у сфері зайнятості сільського населення практично не діють. Найважливіший регулятор – заробітна плата – не забезпечує навіть біологічного виживання сільського працівника, а отже, не виконує ні відтворювальної, ні стимулюючої функції. В умовах, коли більшість новостворених сільськогосподарських підприємств збиткова, такі важливі механізми саморегулювання, як конкуренція, банківський відсоток та прибуток, також практично не діють.

40. Витрати виробництва та підприємницький дохід

Кожного виробника цікавить питання, скільки товару виробляти і скільки продавати залежно від ціни і витрат на його виробництво. Для виробництва продукції підприємець повинен зробити певні витрати. До таких витрат належать елементи факторів виробництва, які використовуються у виробництві. Це витрати на оплату живої праці (заробітну плату); на будівлі та обладнання (інвестиції); оплату природних ресурсів (води, корисних копалин, що використовуються як сировина та матеріали) та палива; оплату інших енергоносіїв.

Виробничі витрати — це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують осягнення кінцевого результату господарської діяльності.

Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру. Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), трудомісткими — галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика). Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) — це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.

Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробника, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону.

Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток — мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу. Вирізнення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми.

Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний.

Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами. Економічний підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Таким чином, економічні (вмінені) витрати — справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання ресурсів.

Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:

1. Довгостроковий період функціонування фірми — це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити всі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності.

2. Короткостроковий період — це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.

Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є перемінною (природні й трудові ресурси), а друга частина — постійною. Тому короткостроковий період нерідко називають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а друга — змінні.

41. Домогосподарство як суб'єкт ринкової економіки. Доходи та витрати домогосподарств. Домогосподарства в Україні

Центральне місце в цих відносинах належить домогосподарствам (домашнім господарствам).

Домашнє господарство – це економічно відокремлена група населення, яка самостійно, власними зусиллями отримує дохід і самостійно здійснює витрати. Вона фактично співпадає з сім’єю, якій притаманні вказані риси. Наприклад, якщо дві чи три сім’ї, батьки, сини, внуки проживають разом і ведуть домашнє господарство не відокремлено, а спільно, то вони становитимуть одне домогосподарство. Якщо ж ці дві, три сім’ї розділились на окремі, господарюючі в домашніх умовах, суб’єкти, то це вже буде відповідно два чи три домогосподарства.

Економіка працює завдяки домогосподарствам і заради домогосподарств. Останні виступають основними споживачами кінцевої продукції, саме для них виготовляються предмети споживання, які задовольняють потреби людини. Отже, домогосподарство – основні покупці на ринку. Водночас вони і продавці на ринку, однак продавці не готової продукції, а ресурсів з яких виготовляються товари і послуги. Тобто домашнє господарство – це первинний елемент економіки, що складається з однієї чи більше осіб, які ведуть спільне господарство, виконуючи такі функції: забезпечення економіки факторами виробництва; використання зароблених при цьому коштів для поточного споживання товарів послуг і заощаджень з метою задоволення своїх потреб.

В Україні, якщо вважати склад сім’ї три чоловіка, налічується біля 16 млн. домогосподарств.

Щоб домогосподарства успішно виконували свої функції, вони повинні отримувати певний обсяг доходів за рахунок певних джерел. Звідки домогосподарства можуть отримувати грошові кошти у своє розпорядження? Частково в даній темі відповідь на поставлене запитання вже дана. Головне джерело доходів — це доходи від ресурсів, які домогосподарства поставляють суспільному виробництву, або ж доходи від факторів виробництва. Але цим не вичерпуються доходи, що отримують домогосподарства, слід враховувати також трансферти.

Трансфертні платежі — це всі виплати, які відповідають його реальному економічному внеску, але не еквівалентні виробничим витратам.

Статистика України виокремлює такі статті доходів населення:

· оплата праці членів сім’ї;

· пенсії, стипендії, допомоги, субсидії, дотації на путівки до санаторно-курортних установ для дорослих і дітей, на утримання дітей у дошкільних закладах;

· надходження від особистого підсобного господарства;

· дохід з інших джерел.

Структура доходів населення за джерелами досить різноманітна і залежить від структури суспільних відносин країни, рівня розвитку продуктивних сил.

Отже, сукупний дохід домогосподарства — це вся сума доходів, які воно отримує в грошовій чи натуральній формі з будь-яких джерел.

42. Менеджмент підприємства: суть та функції

Менеджмент є, по-перше, теорією управління виробництвом, а, по-друге, практикою управлінської діяльності. Як економічна теорія менеджмент вивчає систему організаційних відносин впливу на виробництво. Досліджуються такі аспекти управління, як організація діяльності підприємства, використання робочої сили, стимули та умови праці, інженерно-економічні рішення тощо. Практичний менеджмент — функціональна реалізація вимог його в діяльності підприємств-товаровиробників.

Діяльність підприємств-товаровиробників передбачає вишукування величезної кількості можливостей з розв'язання повсякденних і стратегічних завдань закупівлі сировини, матеріалів, енергії, залучення робітників, вирішення фінансових проблем, налагодження взаємозв'язків з іншими підприємствами, фірмами, організаціями, регіонами, виробництва товарів і пошуку споживачів, визначення ринку підприємства та його сегментів тощо.

Це зумовлює появу менеджменту як особливої, відносно відокремленої діяльності підприємства щодо організації виробництва і збуту товарів.

Отже, менеджмент — це цілеспрямований організаційний вплив на діяльність підприємства в умовах ринку для досягнення цілей, поставлених перед підприємством, і одержання прибутку.

Менеджмент підприємства можна класифікувати так:

· система організаційних відносин;

· особливий вид розподілу людської праці, що характеризує діяльність щодо організації виробництва і збуту товарів;

· відокремлена діяльність щодо впливу на підприємства-товаровиробники і споживачів у певних ринкових умовах.

Менеджмент зумовлює необхідність відповідних фахівців з організації виробничого і збутового процесів — менеджерів.

Звичайно, управляти, керувати, впливати потрібно на будь-який процес, що відбувається в суспільстві, державі, регіоні тощо. А менеджер — це не пересічний керівник, а тільки той, хто цілеспрямовано впливає на виробництво, організовує його, вивчає ринок за допомогою маркетингу, добре знає кон'юнктуру та динаміку попиту, спрямовує діяльність підприємства на задоволення потреб споживачів з урахуванням вимог ринку.

Менеджери як творча сила організації виробництва на підприємстві відіграють особливу роль. Їхня діяльність відбиває тенденцію економічної децентралізації управління суспільним виробництвом в умовах високих темпів наукового прогресу, широкого розвитку малого бізнесу, венчурних (пошукових) фірм тощо. Зростання акціонерних форм підприємства посилює роль менеджерів у суспільному виробництві. З розвитком менеджменту і зростанням ролі менеджерів в управлінні підприємствами змінюються не тільки організацій-но-економічні, а й соціально-економічні відносини. Власники капіталу все більше втрачають безпосередній контроль над підприємством.

Менеджмент підприємств відрізняється від інших видів управління (уряд, політичні партії, церква, громадські організації) тим, що він організаційними діями ринкової спрямованості забезпечує реалізацію мети підприємницької діяльності товаровиробників.

43. Необхідність, суть та функції маркетингу. Сегментація ринку

Маркетинг — це комплексна система організації виробництва і збуту, орієнтована на можливо повніше задоволення швидко змінних і все більш різноманітних потреб конкретних груп покупців за допомогою ринку і отримання на цій основі стійкого прибутку і конкурентних переваг.

Як методологія ринкової діяльності маркетинг знаходить широке застосування в різних видах підприємництва. Маркетингова діяльність охоплює:

· області ринку: товарна, грошово-фінансова, трудова;

· види товарів: матеріальні блага і послуги (види діяльності);

· типи споживачів: кінцеві споживачі, підприємства-споживачі;

· галузі підприємництва: промисловість, сільське господарство, торгівля, будівництво, транспорт, банки, страхування, побутові послуги, спорт, культура, освіта і др.;

· сфери ринку: внутрішня, зовнішня.

Разом з підприємництвом принципи і методи маркетингу широко використовуються і в нeкoммepчecкoй діяльності (маркетинг ідей, маркетинг місць, маркетинг осіб, маркетинг організація і т.д.).

Будучи генеральною господарською функцією багатьох фірм-товаровиробників, маркетинг, у свою чергу, виконує ряд функцій, що розкривають його творчий потенціал:

аналітична функція маркетингу — це вивчення і оцінка зовнішнього (в першу чергу ринковою) і внутрішнього середовища фірми;

продуктовий-виробнича функція — це створення нових товарів, які б найбільш відповідали вимогам споживачів. Маркетинг впливає на виробництво, намагаючись зробити його досить гнучким, здатним проводити конкурентоздатні товари, відповідні техніко-економічним параметрам, і з відносно низькими витратами;

збутова функція — ця функція маркетингу включає все те, що відбувається з товарами в проміжку часу після його виробництва і до початку споживання.

Система руху товару забезпечує підприємству (і споживачеві) створення таких умов, щоб товар був там, де він потрібний, в той час, коли він потрібний, в тих кількостях, в яких він затребуваний, і тієї якості (збереження часу транспортування), на яку розраховує споживач;

функція управління і контролю — встановлення максимально можливої планомірності і пропорційності в діяльності підприємства, особливо в рамках його довгострокових стратегічних цілей.

При цьому головне управлінське завдання керівництва підприємства полягає в тому, щоб зменшити ступінь нeвизначеності і ризику в господарській діяльності і забезпечити концентрацію ресурсу на вибраних пріоритетних напрямах.

Сегментація ринку — це поділ ринку на окремі області для збуту товарів. Сегментація відбувається по ряді ознак:

· Географічний (враховується розмір регіону, щільність і кількість населення).

· Демографічний (враховуються всі критерії населення).

· Соціально-економічний (враховується утворення, професії, прибутки населення).

· Психологічний (враховуються особливості окремого індивіда).

44. Національна економіка як ціле. Поняття макроекономічної рівноваги

Макроекономіка досліджує сутність, результати та наслідки спільної економічної діяльності всіх учасників народного господарства.

Специфічним завданням макроекономіки є пізнання, систематизація, узагальнення та пояснення процесів, які обумовлюються механізмом функціонування народного господарства в цілому. Слід розрізняти макроекономіку як сферу народного господарства і макроекономіку як науку. М. як наука об'єктом свого дослідження має економічну систему суспільства як сукупність усіх елементів і сфер економіки і суспільних економічних відносин. Отже, предмет макроекономіки включає:

— національну економіку як єдине ціле, тобто макроекономічну систему,

— окремі агрегати економіки, які охоплюють всі або великі групи однорідних або подібних індивідуальних економічних суб'єктів та їх економічні зв'язки (сфера матеріального і сфера нематеріального виробництва, державний і приватний сектори, сфера домашніх господарств тощо),

— сфери економічної системи (виробництво, розподіл, обмін і споживання суспільного продукту),

— економічні зв'язки між суб'єктами економічної системи (соціально-економічні і організаційно-економічні відносини),

— стратегію економічної поведінки держави, тобто макроекономічне регулювання і основи економічної політики.

Система загальної рівноваги ґрунтується на досягненні узгодженості часткових оптимумів прибутку для усіх підприємств з частковими оптимумами корисності для усіх споживачів.

Центральне місце в сучасних неокласичних моделях макроекономічної рівноваги займають проблеми високих темпів економічного зростання, виходячи із наявних виробничих факторів та їх використання. Найбільш чітко це відображено у так званих виробничих функціях.

В макроекономічних моделях економічного зростання виробничі функції відображають технологічний взаємозв’язок між обсягом суспільного продукту і різними виробничими ресурсами (капіталом, працею, землею, технічним прогресом тощо). У цьому полягає економічний зміст функції. Кожна виробнича функція описує певну макроекономічну модель.

45. Сукупні доходи та витрати: необхідність їх урівноваження

Сукупні доходи населення, їхній рівень, структура, засоби одержання і диференціація є показниками економічного і соціального добробуту суспільства. Розподіл їх має яскраво виражене соціально-політичне забарвлення, визначаючи майнову і соціальну диференціацію.

Розподіл доходів тісно пов'язаний з розподілом ресурсів. Через диференціацію доходів у громадському житті виявляються ті взаємозв'язки, що приховані за розподілом ресурсів. Всі економічні процеси протікають у певному соціальному середовищі, тому розмежування економічної і соціальної сторін систем суспільної взаємодії умовно й абстрактно. Аналіз розподілу результатів виробництва у формі розподілу доходів дозволяє оцінити, чи правильно суспільство вирішує розподільне питання.

Пануюче в сучасній економічній теорії пояснення джерел і принципів формування доходів основано на теорії чинників і їхньої граничної продуктивності. Теорія граничної продуктивності акцентована на аналізі функціональних зв'язків між різноманітними частинами доходу.

Різноманітні напрямки економічної теорії по-різному пояснюють джерела доходів, але єдині в тому, що кожний виробничий чинник пов'язаний із певним доходом, що дає можливість інтегрувати різноманітні уявлення. Трактування основних проблем теорії доходів у сучасних умовах значно відрізняється від уявлень минулого. Ріст національного добробуту і створення систем соціального регулювання значно згладжують проблеми класового протистояння. Проте аналіз співвідношення долей праці і капіталу в сукупних доходах признається загальнозначущим і широко використовується в сучасному економічному аналізі.

46. Сукупний попит і сукупна пропозиція: їх урівноваження

Модель економічного кругообігу дає загальне уявлення про економічну рівновагу. Тому вона не може відповісти на питання, яким чином ринковий механізм забезпечує цю рівновагу. Щоб відповісти на це запитання потрібно уявити все виробництво товарів та послуг як один сукупний товар, тобто як реальний ВВП (національний продукт) і розглянути такі категорії, як сукупний попит і сукупна пропозиція.

Сукупний попит (СПо) – це реальний обсяг національного продукту, який економіка має намір закупити з метою задоволення своїх платоспроміжних потреб. У грошовій (номінальній) формі сукупний попит визначається сукупними витратами економіки на закупівлю товарів та послуг, які складаються із споживчих витрат, валових інвестицій, державних закупок і чистого експорту. Співвідношення між сукупним попитом і сукупними витратами можна виразити формулою:

Спо · Ц = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ,

де Ц – середня ціна на товари та послуги.

За своєю формою крива сукупного попиту аналогічна кривій одно товарного попиту, тобто попиту на окремі види товарів (хліб, цукор, вугілля тощо). Але за своїм змістом вони суттєво відрізняються. Однотоварний попит знаходиться в оберненій залежності від ціни товару безпосередньо. Чим вища ціна – тим нижчий однотоварний попит і навпаки. Це пояснюється ефектом доходу та ефектом заміщення. Коли ціна падає, незмінний номінальний доход дає змогу покупцям придбати більше окремих товарів та послуг, оскільки він збільшується в реальному вимірі (ефект доходу). Крім того, зниження ціни на певний товар означає, що він став дешевший, порівняно з іншими товарами аналогічного призначення. Це означає, що зниження ціни певного товару буде стимулювати покупців до заміщення цим товаром інших, аналогічних товарів, ціна яких не змінилася. Отже, зниження ціни певного товару і примушує споживачів збільшувати на нього попит (ефект заміщення).

Сукупна пропозиція (СПр) – це такий загальний обсяг національного продукту, який економіка пропонує для продажу з метою отримання прибутку.

Потенційна величина сукупної пропозиції залежить від запасу капіталу та технологічного рівня виробництва. В межах потенційної величини сукупна пропозиція є функцією товарних цін та середніх витрат (СеВ), тобто витрат на виробництво одиниці товару:

СПр = f (Ц; СеВ).

Наведена функція свідчить про те, що на сукупну пропозицію впливають два види факторів: ціна і нецінові фактори, вплив яких опосередковується через середні витрати.

Важливою властивістю, яка притаманна ринковій економіці, є постійне тяжіння до рівноваги. В узагальненому вигляді економічна рівновага є рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто СПо = СПр.

Рівновага в економіці постійно порушується. Її порушення може викликатися змінами в сукупному попиті внаслідок зміни запланованих сукупних витрат або в сукупній пропозиції внаслідок зміни середніх витрат. Але вона постійно відновлюється ринком за іншого рівня ВВП і за інших цін. Розглянемо механізм відновлення економічної рівноваги на основі моделі СПо-СПр внаслідок її порушення почергово сукупним попитом і сукупною пропозицією.

47. Класичний, кейнсіанський та монетаристський погляди на макроекономічну рівновагу

Першою теорією загальної економічної рівноваги стала концепція М.Е.Вальраса, який на основі своєї теорії розробив абстрактну модель ринкової рівноваги. Ця математична модель відображає формування попиту і пропозиції по всій номенклатурі товарів; рівняння попиту і пропозиції на кожний товар будуються як функції цін усіх товарів. В результаті взаємодії між кількістю товарів та ії цінами у кінцевому рахунку попит і пропозиція вирівнюються.

У 20 ст. продовжувалось удосконалення неокласичних макроекономічних моделей. Сучасний представник неокласичної теорії Дж.Гікс далі розвинув вихідну модель Вальраса. Модель Гікса утворює математичну систему, якій загальна економічна рівновага визначається трьома групами рівнянь, які описують:

1. Досягнення максимуму корисності для кожного споживача при обмеженій величині його доходу

2. Одержання максимуму прибутку для кожного підприємця при обмеженні характеру і обсягу продукції, яку вони випускають.

3. Умови рівності попиту і пропозиції по всій номенклатурі товарів і утворення прибутку як різниці між цінами купівлі і продажу.

Отже, система загальної рівноваги ґрунтується на досягненні узгодженості часткових оптимумів прибутку для усіх підприємств з частковими оптимумами корисності для усіх споживачів.

Центральне місце в сучасних неокласичних моделях макроекономічної рівноваги займають проблеми високих темпів економічного зростання, виходячи із наявних виробничих факторів та їх використання. Найбільш чітко це відображено у так званих виробничих функціях.

В макроекономічних моделях економічного зростання виробничі функції відображають технологічний взаємозв”язок між обсягом суспільного продукту і різними виробничими ресурсами (капіталом, працею, землею, технічним прогресом тощо). У цьому полягає економічний зміст функції. Кожна виробнича функція описує певну макроекономічну модель.

Слід відзначити, що до 30-х років 20ст. не існувало поняття “макроекономіка” (макроеконмічну теорію почав розробляти Дж.М.Кейнс), не існувало й особливої потреби в розробці макроекономічних моделей як моделей активного реголювання пропорцій суспільного виробництва і встановлення його рівноваги. Потреба у створенні такої моделі виникла тоді, коли стало зрозуміло, що ринковий механізм не в змозі подолати наростаючі диспропорції, відновити втрачену рівновагу, тобто у 20-30 роках 20ст.

48. Основні макроекономічні показники. Валовий внутрішній (національний) продукт

Найважливішим макроринком є товарний. З нього починається аналіз взаємозв'язків між суб'єктами та окремими ринками на рівні національної економіки. Індикаторами його стану є макроекономічні показники (за СНР):

валовий внутрішній продукт (Gross domestic product) — ВВП (GDP);

валовий національний дохід (Gross national income) — ВНД (GNI);

чистий внутрішній продукт (Pure domestic product) — ЧВП (PDP);

національний дохід (National incom) — НД (Л/7);

особистий дохід (Personal income) — ОД (PI);

особистий дохід у розпорядженні (Personal disposable income) — ОДР (PDI).

Валовий внутрішній продукт (GDP) — показник сукупного обсягу діяльності суб'єктів господарювання, який, на відміну від валового випуску, не включає виробниче (проміжне) споживання. ВВП — це загальна ринкова вартість кінцевої продукції, виробленої резидентами країни за рік.

Сучасна західна економічна теорія передбачає, що в його створенні беруть участь усі, хто отримує дохід. Але через те що частина доходів отримується в тіньовій економіці, не обліковується статистичними органами і не оподатковується, вирізняють офіційний та неофіційний валовий внутрішній продукт. Спроба статистичних органів включити певну частку неофіційного ВВП до обсягу офіційного призводить до необґрунтованого завищення податкової бази, доходів бюджету, невиконання дохідних статей бюджету.

Тіньова економіка в Україні досягла такого розвитку й поширення, що в поєднанні із загальною криміналізацією суспільства почала загрожувати економічній та національній безпеці України.

Обсяги тіньової економічної діяльності досягли масштабів, за яких її недооцінювання, неврахування призводять до значних помилок у визначенні макроекономічних показників, економічних і фінансових пропорцій.

49. Циклічність як форма руху ринкової економіки

Циклічність економічного розвитку – це регулярні коливання рівнів ділової активності, при яких зростання активності (виробництва) замінюється спадом, який, у свою чергу, потім замінюється зростанням. ЇЇ характеризують підйоми і спади в економіці, що періодично повторюються протягом ряду років. Такі коливання відбуваються відносно столітнього, або довгострокового тренда (умовної лінії, яка характеризує загальну спрямованість змін економічних показників).

Періоди підвищення економічної активності супроводжуються в основному екстенсивним розвитком, а періоди пониження – початком переважно інтенсивного розвитку. В наслідок цього цикл є постійною динамічною характеристикою ринкової економіки, без нього не відбувається економічного розвитку. Економічний цикл – це форма руху і розвитку ринкової економіки, природний спосіб економічного саморегулювання, коли ринок стихійно відновлює пропорційність економіки і втрачену рівновагу.

Враховуючи основний елемент економічного циклу – економічні кризи, можна дати й іншу назву економічному циклу – рух виробництва від однієї економічної кризи до початку іншої.

Економісти вперше звернули увагу на циклічний характер макроекономічних процесів, зіткнувшись із періодичними кризами перевиробництва в Англії у 20-х роках ХІХ століття. Виявилось, що хід і тривалість економічних циклів підкоряються певним закономірностям.

В економічній літературі виділяються такі цикли: за одне століття, за декілька десятиліть, нормальні економічні цикли, малі цикли, специфічні коливання всередині окремих галузей економіки ( наприклад, сільського господарства) і т.д.

50. Зайнятість та безробіття. Заходи держави по обмеженню безробіття. Стан ринку праці і безробіття в Україні

Стан зайнятості є одним з основних індикаторів національної економіки. В ньому відображається те, як в суспільстві використовуються ресурси праці, а відповідно і можливості економічного росту. Основними параметрами, що характеризують стан зайнятості, становище на ринку праці можна назвати:

* економічно активне населення (робоча сила);

* економічно неактивне населення (не входить в склад робочої сили).

До економічно неактивного населення відносяться:

а) особи віком до 16 років;

б) особи, які знаходяться в психіатричних лікарнях та виправних закладах;

в) пенсіонери, студенти, домогосподарки та інші особи, які вибули із складу робочої сили — непрацюючі і не шукаючі роботи. Економічно активне населення у всіх країнах складається із трьох частин: зайняте, незайняте, безробітне.

Важливу роль у формуванні структури і зайнятості відіграє ринок робочої сили. Він є невід'ємною складовою частиною системи ринкового господарства. Під ринком робочої сили (ринком праці) розуміють сукупність засобів, установ та соціальних організацій, з допомогою яких роботодавці наймають працівників для реалізації своїх проектів, а ті, хто шукає роботу, знаходять її відповідно до своєї професії, кваліфікації, бажання тощо. Ринок робочої сили характеризується системою відносин між продавцями (власниками) робочої сили і її покупцями та відповідною інфраструктурою.

Головними суб'єктами ринку робочої сили є найманий працівник та роботодавець. Кожен з них має свою суспільну форму і розгалужену структуру. Систему суб'єктів ринку робочої сили доповнюють посередники.

Український ринок праці та зайнятість мають свої особливості. Йдеться про ті з них, що виявились упродовж 90-х років ХХ ст. Акцентування уваги саме на цьому періоді зумовлене тим, що раніше в Україні існувала інша економічна система. Отже, в останнє десятиріччя відбулись такі зміни:

* Скорочення зайнятості і зростання рівня безробіття, починається з середини 90-х років. Основною причиною звільнень працівників є розпочата структурна перебудова економіки: припинення діяльності підприємств, продукція яких не знаходить збуту або виявляється неконкурентоздатною, перехід до інших форм власності. Такі процеси переживали всі країни перехідної економіки і скрізь, де вони розпочинались, зростала кількість безробітних, але в умовах, коли перехід до ринку відбувається послідовно, працездатні, звільнені з державних установ та підприємств, знаходять роботу на нових підприємствах недержавної форми власності, розпочинають власну справу тощо.

* Існування в Україні вимушеної неповної зайнятості (прихованого безробіття). До тих, хто є неповно зайнятими, належать люди, які перебувають у вимушених відпустках з ініціативи адміністрації, працюють неповний робочий день або тиждень.

* Зміна структури зайнятості, тобто співвідношення між людьми, що працюють у різних сферах (галузях) економіки.

Завданням сучасного етапу в сфері регулювання зайнятості є перехід до активної політики на ринку праці, яка, на жаль, не здійснюється зараз. В основу має бути покладена модель управління, центральними елементами якої є основні регулятори ринкової організації праці: заробітна плата як ціна послуг праці, конкуренція на ринку праці, трудова мобільність, рівень безробіття. Саме за цими параметрами здійснюється, з одного боку, саморегулювання на ринку праці, а з іншого — відбувається втручання держави, яка реалізує координуючу, стимулюючу чи обмежуючу роль у процесі управління.

Пріоритетними напрямками реформування українського ринку праці є вдосконалення системи оплати праці, розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, соціальна підтримка окремих груп, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; запобігання зростанню безробіття через створення робочих місць за рахунок різних джерел фінансування, впровадження механізмів звільнення і перерозподілу, реструктуризації економіки і піднесення вітчизняного виробництва.

51. Інфляція: суть, причини, рівень

Розрізняють два типи інфляції — збалансовану і не збалансовану. При збалансованій інфляції ціни піднімаються відносно помірно і одночасно на більшість товарів і послуг. В цьому випадку за результатами середньорічного росту цін піднімається процентна ставка банку, і таким чином ситуація стає рівносильній ситуації із стабільними цінами.

У випадку незбалансованої інфляції ціни на різноманітні товари і послуги підвищуються і по різному на кожний тип товару.

Існують і інші види класифікації інфляції, наприклад, очікувана і неочікувана.

Очікувану інфляцію можна прогнозувати на якийсь період часу і вона в основному є прямим результатом дії уряду.

Неочікуванна інфляція характеризується раптовим стрибком цін, що негативно відбивається на системі оподаткування і грошового обігу.

Залежно від характеру інфляційного процесу і темпів його зростання розрізняють три типи інфляції:

Повзуча інфляція. Характерною її ознакою є плавне щорічне зростання цін в межах до 10%. В розвинутих країнах щорічне зростання цін на 3-4% використовується для кращого, точнішого збалансування товарно-грошової маси і як додатковий стимул керованого зростання виробництва й вдосконалення його структури.

Галопуюча інфляція. Вона викликає щорічний темп зростання цін на 10-15%, а інколи й до 100%. Взаємодія темпів галопуючої інфляції з цінами контрактів досягається шляхом включення прогнозованих індексів зростання цін до вартості контрактів. Рух грошей прискорюється за рахунок прискорення їх матеріалізації у товари. Небезпека галопуючої інфляції в тому, що вона здатна швидко деформувати структуру виробництва й реалізації товарів і вийти з-під контролю суспільства.

Гіперінфляція. їй властиве стрибкоподібне зростання цін понад 100% у рік та збільшення їх відриву від заробітної плати і руйнування добробуту, що охоплює навіть забезпечені прошарки населення. Гіперінфляція стимулює наближення економічного краху. Підприємствам стає вигідніше нагромаджувати сировину і готову продукцію, що збільшує попит на неї і у такий спосіб посилює інфляційний тиск на економіку. Виробники і населення, щоб компенсувати втрати від інфляції, нагромаджують величезні невиробничі матеріальні цінності й ювелірні вироби. Гіперінфляцію переживають переважно ті країни, які здійснюють докорінну ломку своїх економічних структур. Одним із проявів гіперінфляції є надшвидке зростання товарних цін, знецінення грошової одиниці, розлад платіжного обороту, порушення нормальних господарських зв'язків. При цьому гроші втрачають здатність виконувати свої функції, а господарські зв'язки набирають натурально-речової форми — бартеру. Зростання цін, що перевищує темп у 50% щомісячно, класифікують як супергіперінфляцію. На цій стадії знецінення грошей набуває характеру самопоновлюваного процесу, коли зростання цін вимагає збільшення емісії грошей, а зростання пропозиції грошей спричиняє новий виток зростання цін[11, c. 3].

52. Антиінфляційна політика держави. Інфляція в Україні в 90-х роках (XX ст.) та на сучасному етапі

Пом'якшити негативні соціально-економічні наслідки інфляції можливо лише в разі ефективного регулювання рівня інфляції, розробки науково обґрунтованої антиінфляційної політики. Розрізняють прогнозовану й непрогнозовану інфляцію. Особливу загрозу становить непрогнозована інфляція,у подоланні якої значну роль відіграє правильно визначена,зважена антиінфляційна політика.

Мета антиінфляційної політики держави полягає у встановленні контролю за інфляцією і досягненні прийнятних для народного господарства темпів її зростання. Спроби впоратись з інфляцією шляхом грошової рестриктивної політики в наших умовах мають значно більші негативні наслідки, ніж сама інфляція, оскільки призводять до скорочення виробництва, зростання неплатежів у всіх секторах економіки, відкладання виплат за державним зовнішнім і внутрішнім боргами. Вкрай негативні наслідки має така політика й для соціальної сфери: зростає безробіття, своєчасно не виплачуються заробітна плата, пенсії, різко знижується рівень життя населення.

Ефективна антиінфляційна політика має базуватись на об'єктивних економічно обґрунтованих системних прогнозах.

Системне прогнозування інфляційних процесів передбачає визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів,а також оцінки, з одного боку, — ступеня впливу причинно зумовлюваних монетарних, фінансових та інших макропоказників на індекс інфляції, з другого, оцінки впливу інфляції на динаміку реального валового внутрішнього продукту.

Щодо визначення тенденцій у динаміці індексу інфляції за період, що досліджується, то відсутній аналітичний тренд, який би з достатньою точністю описував зміну індексу інфляції, що свідчить про неможливість короткострокового прогнозування індексу інфляції за допомогою аналітичних трендів.

Необхідність подолання тривалої економічної кризи в Україні потребувала, насамперед, досягнення макрофінансової стабілізації як основної передумови виходу на позитивну економічну динаміку. Макрофінансова стабілізація, у свою чергу, багато в чому залежить від стабільності національної валюти, стан якої характеризується показниками інфляції (дефляції). Інфляція з позицій макроекономічної і макрофінансової стабілізації розглядається з двох сторін. По-перше, як один з параметрів стабільності, як головний макрофінансовий індикатор. По-друге, як засіб впливу на макроекономічну рівновагу (точніше,не сама інфляція,а грошова політика).

Адаптаційна політика спрямована також на гасіння інфляційних очікувань, тобто на подолання страху суб'єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Стикаючись із постійним зростанням цін і намагаючись хоча б зберегти свій життєвий рівень, населення зменшує свої заощадження і збільшує поточний попит. Підвищення останнього викликає чергове зростання цін, яке посилює адаптивні інфляційні очікування. Таким чином утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самопродукуючий механізм інфляції, який важко зупинити.

53. Податки як засіб макроекономічного регулювання. Оподаткування в Україні

На сьогодні у науковій літературі приділяється велика увага проблемам реформування системи оподаткування, проблемам реформування міжбюджетних відносин в Україні. Проте у своїх дослідженнях науковці розглядають переважно фінансові особливості цих відносин. На наш погляд, проблема обґрунтування даної теми потребує вдосконалення.

В Україні протягом останнього десятиріччя формується нова система економічних відносин, в основу яких покладені сучасні ринкові принципи та засади державного регулювання соціально – економічних процесів, фінансово – економічна криза попередніх років значною мірою зумовлена тим, що, застосовуючи широкий набір методів та інструментів у регулюванні економічних процесів, законодавча та виконавча влада мало враховують їх причинно – наслідкові зв’язки, особливо у сфері встановлення і стягнення податків як основного джерела формування доходів бюджету. Існуюча на сьогодні система оподаткування є надто недосконалою, що не дозволяє забезпечувати своєчасне і достатнє формування доходів зведеного бюджету. Розвиток економіки будь-якої країни належить до відання держави. З цим пов’язані як право, так і обов’язок державних органів впливати на цей розвиток – стимулювати, коли стан національної економіки погіршується, та встановлювати обмеження, коли є ризик „перегріву” через надшвидкі темпи економічного піднесення. Україні через об’єктивні обставини ризик „перегріву”, на жаль, не загрожує, тому роль держави зводиться до розроблення та реалізації економічної політики, спрямованої на забезпечення економічного зростання. Існує багато перешкод, які неможливо оминути й необхідно долати. Навколо того, як це слід робити, й точиться більшість суперечок. Основоположними напрямками державної економічної політики, як правило, визнаються забезпечення певного рівня економічного зростання, забезпечення максимально можливої зайнятості населення, встановлення контролю над інфляцією для стабілізації цін та інші. Вони визначають загальний напрям дій держави в економічній сфері, які включають у себе цілий ряд заходів. Одним із складників економічної політики є податкова політика.

Податкова політика являє собою діяльність держави у сфері податків і є однією зі складових економічної і фінансової політики. Податкова політика використовується як інструмент регулювання відтворювального процесу та соціального добробуту суспільства. Самостійну податкову політику Україна розпочала проводити, коли здобула незалежність. Взагалі податкова політика є одним із елементів системи оподаткування, вона визначає, по-перше, яку частку ВВП (валового внутрішнього продукту) за допомогою податків вилучити до бюджету, по-друге, як ця частка має розподілятися між окремими платниками податків, між окремими територіями, між соціальними верствами населення.

Податкова політика передбачає: встановлення і зміну податкової системи (визначення видів податків, а також ролі кожного з них у формуванні бюджету); визначення податкових пільг, податкових ставок, їх диференціацію; визначення податкоспроможності даного регіону; визначення механізму обчислення і зарахування податків до відповідних бюджетів.

54. Державний бюджет: структура надходжень та видатків. Бюджетний дефіцит. Державний борг

Бюджет як складова частина фінансових відносин має з ними певні спільні риси, але в наш час можливо виділити також характерні особливості, а саме :

— бюджет є основним інструментом перерозподілу національного доходу;

— бюджет концентрує значні фінансові ресурси, які є основою задоволення першочергових економічних і соціальних потреб держави;

— задовольняючи першочергові потреби держави, бюджетні відносини є головними в фінансових відносинах;

— бюджет є формою відображення інтересів суспільних груп, які реалізують ці інтереси через систему виборчого права.

Бюджетні відносини органічно пов'язані з функціонуванням держави і мають відношення як до базису, так і до надбудови.

При формуванні Державного бюджету основною задачею є його збалансованість або говорячи іншими словами якнайближче наблизитися до ідеального варіанта — це повне покриття витрат прибутками й утворення залишку засобів, тобто перевищення прибутків над витратами.

Важливим елементом стратегії макроекономічного управління є зменшення розміру бюджетного дефіциту. Сучасна економічна думка пропонує багато концепцій бюджетного дефіциту, за допомогою яких визначається ефективність фіскальної політики та її вплив на економічну систему. Найважливішими з них є такі:

загальний дефіцит бюджету, який називають також “фактичним” чи “касовим”, утворюється державними витратами, які перевищують державні доходи та субсидії;

зовнішній дефіцит дорівнює зовнішнім видаткам держави за винятком державних надходжень від зовнішніх джерел;

внутрішній дефіцит – це загальний дефіцит “мінус” зовнішній дефіцит;

операційний дефіцит визначається як загальний дефіцит за винятком інфляційної частки процентних платежів;

первинний дефіцит є різницею між величиною загального дефіциту і сумою всіх процентних платежів;

поточний бюджетний дефіцит /надлишок/ утворюється поточними державними доходами за винятком поточних видатків.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може шляхом накопичення заборгованості – прострочування платежів по боргах або закуплені товари, а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи мають неінфляційний характер.

Боргове фінансування дефіциту бюджету веде до накопичення державного боргу, який потрібно обслуговувати. Обслуговування боргу пов’язане з виплатою відсотків по ньому й поступовою сплатою основної суми боргу.

55. Державний бюджет України на поточний рік

Прогнозні макропоказники економічного та соціального розвитку України на 2009 р. затверджені Постановою КМУ № 799 від 10 вересня 2008 р. та застосовані як підґрунтя формування проекту Державного бюджету на 2009 рік передбачають збереження високих темпів економічного зростання (6 % на рік) при суттєвому зниженні інфляції як роздрібних (до 9,5 %), так і оптових (до 18,5 %) цін (Таблиця 1). Прогнозуються випереджаюче зростання прибутків прибуткових підприємств, незначне збільшення частки витрат на оплату праці у ВВП (з 33,4 % до 33,9 %) та продовження більш динамічного приросту імпорту, ніж експорту, що призведе до збільшення дефіциту зовнішньої торгівлі в 1,6 разу. При цьому співвідношення обороту зовнішньої торгівлі та ВВП (у перерахунку за курсом НБУ станом на середину вересня 2008 р.) залишається сталим – на рівні близько 92 %.

Попередній аналіз проекту бюджету 2009 р. дозволяє зробити висновки, що запропонований бюджет у цілому підтримує тенденцію щодо зростання рівня життя громадян, закладену в попередні роки.

Аналіз Державного бюджету на 2009 рік дозволяє дійти висновку, що загалом бюджет забезпечує фінансовими ресурсами виконання важливих соціальних завдань, які поставлені на 2009 р., зокрема: вихід мінімальної заробітної плати на рівень прожиткового мінімуму; підвищення та вирівнювання грошового забезпечення робітників силових відомств; виплата грошової допомоги з урахуванням підняття прожиткового мінімуму.

Таким чином, аналіз Закону України «Про Державний бюджет на 2009 рік» дозволяє зробити висновок про відсутність принципових змін у бюджетній політиці порівняно з попередніми роками. Запропонований законопроект містить вади, традиційно притаманні бюджетній політиці України, та не спрямований на здійснення необхідних структурних зрушень в економічній та соціальній сферах. Значне збільшення надходжень, насамперед отримане внаслідок високої інфляційної динаміки 2008 року, мало б сприяти посиленню концентрації видатків на завданнях, безпосередньо пов’язаних із напрямами, які можуть послабити вплив інфляційних чинників. Для поточної ситуації в Україні такими напрямами є:

— підвищення ефективності ресурсовикористання, зокрема – зменшення енергоємності виробництва та побуту;

— збільшення обсягів виробництва сільгосппродукції та підвищення продуктивності галузі;

— забезпечення цільового характеру соціальних видатків з метою зменшення їх інфляціогенного впливу.

Між тим, відповідних змін у структурі видаткової частини бюджету не відбулося. Значною мірою необхідним змінам перешкоджає відсутність належної нормативно-правової бази, зокрема – щодо вдосконалення системи оподаткування, реорганізації соціальної сфери, модернізації системи державної підтримки суб’єктів господарювання. Отже, зазначені проблеми мають бути враховані та вирішуватися в пріоритетному порядку для забезпечення формування Державного бюджету–2010 на нових стратегічних засадах, передбачених, у тому числі, стратегічними орієнтирами, вміщеними у Прогнозі показників зведеного бюджету України за основними видами доходів, видатків і фінансування на 2010-2012 рр., затвердженому Постановою КМУ від 13 вересня 2008 р.

56. Попит на гроші та пропозиція грошей. Грошово-кредитна політика держави

Грошовому ринку властиві елементи звичайного ринку — попит, пропозиція, ціна. Особливості грошового ринку визначають особливості кожного з елементів: попит має форму попиту на позики, пропозиція — форму пропозиції позик, а ціна — форму відсотка на позичені кошти.

Розмір відсотка визначається не величиною вартості, яку несуть у собі позичені гроші, а їх споживчою вартістю – здатністю надавати позичальнику потрібні блага. Тому розмір відсоткового платежу залежить не лише від розміру позики, а й від терміну її дії.

Грошовий ринок відображає попит на гроші та їхню пропозицію.

Під пропозицією грошей (МS) мається на увазі загальна кількість грошей, що перебувають в обігу; вона складається із агрегатів МІ, М2, МЗ.

Попит на гроші — це платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір заплатити за необхідні для них товари та послуги.

Попит на гроші (МD) формується з таких складових:

— попит на гроші як засоби обігу (діловий, операційний або попит на гроші для здійснення угод);

— попит на гроші як засоби збереження вартості (попит на гроші як активи, попит на запасну вартість, або спекулятивний попит).

Чим вищий рівень прибутку в суспільстві, тим більше укладається угод; чим вищий рівень цін, тим більше необхідно грошей для укладання угод у межах національної економіки. Модель грошового ринку подано на рис. 2.

По горизонтальній осі відкладається розмір грошової маси, а по вертикальній – відсоток (ціна грошей). Попит на грошову масу зменшується із збільшенням відсотка. Чим більший відсоток, тим менш розумно зберігати свої кошти у вигляді готівки. Краще мати їх у вигляді засобів, що дають прибуток. Зі зниженням відсоткової ставки попит на грошову масу зростає[6, c. 243-245].

57. Кейнсіанські та монетаристські уявлення про грошове регулювання економіки

На відміну від своїх попередників, які здійснювали аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць, Дж.М. Кейнс значно розширив межі дослідження, зробивши спробу розглянути національне капіталістичне господарство загалом, оперуючи величинами, які визначають рівень і темпи зростання національного доходу – споживання, нагромадження, інвестиції, заощадження, зайнятість.

Монетаризм як течія економічної наукової думки має розгалужену структуру. Він привертає увагу економістів, які по-різному тлумачать ті чи інші аспекти економічної теорії та політики. Відсутність єдиного концептуального підходу до монетаризму як напряму економічної теорії зумовлює відмінності у трактуванні його основного змісту. У широкому розумінні монетаризм – це теорія, що вивчає вплив грошей і грошово-кредитної політики на стан економіки загалом. Монетаризм у вузькому значенні трактується як відповідна "система теоретичних поглядів, згідно з якою регулювання грошової маси є визначальним чинником впливу на динаміку грошових доходів" [6,с. 377]. У підручнику "Гроші, банківська справа і грошово-кредитна політика" наведено таке означення: "Монетаризм – школа економічної думки, яка акцентує увагу на змінах у кількості грошей, що перебувають в обігу, як визначальної функції цін, доходів і зайнятості" [7, с. 245]. М. Фрідмен пише: "Те, що ми звикли називати кількісною теорією грошей, тепер називається монетаризмом". Але необхідно уточнити, що монетаризм – це не просто кількісна теорія, а сучасний варіант кількісної теорії грошей. Йдеться про використання монетаризмом лише методологічної основи класичної кількісної теорії. У підручнику Е.Дж. Долана, К.Д. Кемпбелла і Р.Дж. Кемпбелла наголошено, що "визнання обмеженості методу класичної кількісної теорії є наріжним каменем школи монетаризму" [7, с. 246]. У західній літературі утвердилась думка про те, що поняття "монетаризм" не слід пов'язувати з чітко визначеною теоретичною концепцією. Йдеться про розуміння монетаризму як грошової політики держави, що може опиратися навіть на суперечливі одна одній теоретичні бази.

Монетаристи виступають прихильниками вільного ринку. На їхню думку, держава негативно впливає на економіку – створює негнучкість, яка послаблює здатність ринкової системи забезпечувати стабільність; вона провадить фіскальну і кредитно-грошову політику, що спричинює ту нестабільність, для боротьби з якою вони призначені. Монетаристський підхід полягає в тому, що ринки достатньо конкурентні і система ринкової конкуренції забезпечує високий ступінь макроекономічної стабільності. Ідеї монетаризму сягають періоду класичної економічної теорії, згідно з якою гнучкість цін і ставок заробітної плати, яка забезпечується ринковою конкуренцією, призводить до того, що зміни сукупних витрат впливають на ціни продукції і ресурсів, а не на рівень виробництва і зайнятості, тобто ринкова система забезпечує значну макроекономічну стабільність лише за умови, що держава не втручається у функціонування економіки.

58. Макроекономічне регулювання в Україні в сучасних умовах

1. Правові методи. Практика державного регулювання економіки в розвинених країнах свідчить про те, що в механізмі регулювання беруть участь правові, адміністративні та економічні методи (Додаток А). Під методами розуміють засоби впливу держави на сферу підприємництва з метою створення або забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до прийнятої національної економічної політики.

Правове регулювання — це діяльність органів державної влади й управління щодо встановлення та контроль за дотриманням обов'язкових юридичних правил поведінки суб'єктів права.

Серед правових методів регулювання економіки важливе місце посідають закони, спрямовані на тривале правове регулювання ринку.

Постанови, укази, декрети, рішення виконують функції короткотермінового, або оперативного регулювання.

В Україні створена певна правова основа для функціонування ринкових відносин, зокрема, прийняті Конституція та Закони "Про власність", "Про банки і банківську діяльність", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції", "Про банкрутство", "Про інвестиційну діяльність", "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про державне мито", "Про єдиний митний тариф", "Про оплату праці" та ін.; укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів; нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.

Однак досвід функціонування народного господарства в Україні свідчить про недоліки чинного правового регулювання. Насамперед, до них належать некомплектність законодавчої бази, невідповідність законів умовам господарювання, нестабільність та недієвість. Отже, можна стверджувати про недосконалість та неефективність правових методів регулювання ринку.

Ефект правових методів регулювання ринку знижується у зв'язку з протиріччями між прийнятими законами, постановами і рішеннями, які приймаються урядом та органами виконавчої влади на місцях. Низьким залишається і рівень виконання рішень та постанов.

Говорячи про правові методи регулювання ринку, треба пам'ятати, що розроблення і прийняття законів — складний процес, який вимагає від усіх його учасників високої компетенції, витримки і сміливості.

2. Адміністративні методи. У системі державного регулювання домінуючими залишились адміністративні методи. їхня суть полягає у прямому втручанні в діяльність товаровиробника шляхом доведення обов'язкових до виконання державних замовлень (контрактів), ліцензування, квотування норм і стандартів щодо регламентації відповідності вимогам внутрішнього і зовнішнього ринків, державного підприємництва.

До адміністративних методів потрібно віднести: визначення і підтримку мінімально допустимих рівнів життя населення; контроль над монопольними ринками; захист внутрішнього ринку і національних інтересів у системі міжнародного співробітництва; реалізацію цільових програм.

Адміністративні методи випливають з потреби врегулювання деяких видів економічної діяльності для захисту інтересів громадян і суспільства в цілому, довкілля, міжнародної співпраці.

За нормальних умов господарювання адміністративні методи відіграють другорядну роль. їх використання стає доцільним за умов недієвості ринкового механізму або в екстремальних ситуаціях.

Ліцензування здійснюється з метою недопущення на ринок неякісної продукції (послуг), впорядкування підприємницької діяльності у тих сферах, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії — це спеціальні дозволи, які отримують суб'єкти підприєм-ницької діяльності на здійснення окремих її видів. В Україні вони видаються на пошук та експлуатацію родовищ корисних копалин, виготовлення та реалізацію медикаментів, хімічних речовин, горілчаних виробів, тютюнової продукції, здійснення медичної, ветеринарної, юридичної практики тощо. Ліцензії видаються також спеціалізованим підприємствам і організаціям на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, аудиторських послуг, експорт деяких видів товарів, здійснення операцій з валютою, цінними паперами та ін.

Державне підприємництво передбачає перелік і механізм створення, функціонування підприємств з державною формою власності на засоби виробництва. Державний сектор економіки утворюється з декількох причин: з метою створення робочих місць, у зв'язку з потребами оборони, для утримання галузей комунального господарства — водо-, тепло- та енергопостачання, зв'язку, муніципального та залізничного транспорту.

В Україні державний сектор є вагомим. Однак спостерігається перелом у реформуванні відносин власності. Станом на 1 січня 2003 р. форму власності змінили близько сотні тисяч підприємств і організацій. Нині понад 70 % обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах.

На період становлення ринкового господарства у сфері державного підприємництва залишаються: оборонна промисловість, залізничний транспорт, лінії електро- та газопостачання, зв'язок, виготовлення валюти та стратегічних матеріалів тощо.

Управління державним майном ґрунтується на принципах відновлення галузевого управління. Взаємовідносини з керівниками державних підприємств регламентуються контрактами з ними. Загальні принципи і методичні основи управління майном держави розробляє Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України. Встановлений перелік показників, за якими оцінюється ефективність використання державного майна і прибутку.

59. Форми міжнародних економічних відносин

У світовому господарстві все більше розвивається така специфічна форма міжнародних відносин, як світова (всесвітня) торгівля. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.

Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов'язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

Міжнародна економічна допомога — це надання капіталу в грошовій чи товарній формі суб’єктами однієї країни у власність суб’єктам іншої країни на умовах безоплатності, неповернення тобто безвідшкодності.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах: трудової, сімейної, туристичної тощо. Провідна роль у МЕВ належить трудовій міграції, так званій міжнародній міграції робочої сили.

60. Міжнародний поділ праці та фактори, що його визначають. Світове господарство

Міжнародний поділ праці – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транспортування мають бути обопільно вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається загальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка мас абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Важливою формою суспільного поділу праці є географічний, або територіальний, поділ праці. Він полягає в спеціалізації окремих територій на виробництві певних товарів і послуг й виникненні товарного обміну між ними такими товарами та послугами, які в районах спеціалізації продукуються з порівняно меншими витратами. При цьому, формування спеціалізації території може бути зумовлений як природно-ресурсними чинниками (можливість вирощування певних сільськогосподарських культур, наявність тієї чи іншої мінеральної сировини тощо), так і економічними та соціальними передумовами (наявність кваліфікованих трудових ресурсів, капіталу та ін.), історичними та національними особливостями. Звичайно, чим більший вибір взаємодіючих чинників і передумов може використати та чи інша територія або країна, тим більші її можливості участі в географічному поділі праці. У тому й особливість географічного поділу праці, що він дає змогу нівелювати або й зовсім зняти проблеми, викликані, наприклад, нестачею ресурсів в будь-якому районі країни. Географічний поділ праці виникає між територіями незалежно від того, мають вони державний суверенітет, чи ні[4, c. 154-156].

61.Міжнародна торгівля. Світова ціна. Протекціонізм і лібералізм у міжнародній торгівлі. Світова організація торгівлі (СОТ)

Світова (всесвітня) торгівля — це торгівля, яка передбачає переміщення товарів та послуг за межі державних кордонів. її ще можна трактувати як відносини країн з метою вивезення (експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг.

У фіксований митною статистикою обсяг експорту товарів залежно від їх походження і призначення входять:

1. Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і перероблених) у даній країні.

2. Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфабрикатів, для перероблення за кордоном під митним контролем з наступним поверненням.

3. Реекспорт — вивезення товарів, раніше завезених з-за кордону, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товарних біржах тощо.

4. Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на виставки, ярмарки тощо) з наступним їх поверненням, а також вивезення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, виставки, ярмарки тощо).

5. Постачання в рамках транснаціональних корпорацій (ТНК), а також вивезення продукції в порядку прямих виробничих зв'язків. У обсяг імпорту входить:

1. Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.

2. Реімпорт — зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних товарів, раніше вивезених туди.

3. Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у даній країні й вивезення за кордон.

4. Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмарки) товари.

5. Імпортне постачання продукції в рамках ТНК.

До товарів, крім матеріальної продукції, або "видимих" благ, належать призначені для продажу продукти інтелектуальної праці — патенти, ліцензії, ноу-хау, фірмові знаки та інші види експортних документів[17, c. 14-16].

До міжнародної торгівлі послугами належать транспортні послуги, фрахт, міжнародний туризм, банківські, біржові та посередницькі послуги, страхові операції, рекламні заходи, ярмарки, обмін в галузі культури, інформації та інші "невидимі" блага.

В ролі продавців і покупців виступають держави, державні та недержавні організації, окремі особи, приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.

62.Платіжний баланс країни

Платіжний баланс відіграє роль макроекономічної моделі, яка систематично відображає економічні операції, що здійснюються між національною економікою та іншими країнами світу.

Платіжний баланс — співвідношення між платежами, які здійсненні економічними суб’єктами даної країни в інших країнах , та надходженнями, які одержані ними з інших країн за певний період часу (квартал, рік). Якщо надходження з-за кордону перевищують платежі, то баланс буде активним, а при перевищенні платежів над надходженнями — пасивним. При активному сальдо платіжного балансу збільшуються надходження іноземної валюти в країну, що призводить до зростання валютних резервів держави. Пасивне сальдо спричиняє відплив іноземної валюти з країни і призводить до зменшення валютних резервів.

Стан платіжного балансу країни визначається її економічним потенціалом, особливостями структури економіки, участю економічних агентів країни в міжнародній кооперації, зв’язками із світовим ринком позичкових капіталів, станом державного регулювання економіки і зовнішньоекономічних відносин. Тому платіжний баланс чітко відображає економічне становище країни, широко використовується в інтересах прогнозування і макроекономічного регулювання.

За формою складання платіжний баланс визначається як платіжний звіт за певний період часу, в якому відображаються усі економічні ситуації між резидентами і неризедентами держави. Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерського обліку: кожна економічна операція має подвійний запис ¾ по кредиту однієї статті та дебету іншої. Це правило свідчить про те, що більшість економічних операцій за суттю є обміном економічними цінностями. У випадку, коли має місце безвідплатне надання економічних цінностей (товарів, послуг або фінансових активів), для відображення цієї операції подвійним записом запроваджується особлива стаття “трансферти” — це група операцій проведених на безвідплатній основі.

Таким чином, сума кредитових проводок повинна співпадати з сумою дебетових, а загальне сальдо завжди повинно дорівнювати нулю. Але на практиці баланс ніколи не досягається. Розбіжності, що можуть мати місце між сумами кредитових та дебетових проводок називаються “чисті помилки та упущення” і відображаються у відповідній балансуючій статті.

У більшості країн платіжні баланси розробляються за схемою, яка рекомендована Міжнародним валютним фондом. За характером операцій платіжні баланси включають два розділи: баланс поточних операцій; баланс капіталів та фінансових операцій. Поточними є операції з товарами, послугами, доходами та поточні трансферти. Капітальні операції пов’язані з інвестиційною діяльністю і являють собою операції з активами та зобов’язаннями. До них можна віднести: прямі та портфельні інвестиції, середньострокові та довгострокові кредити, короткострокові міжбанківські кредити, резервні активи.

63. Міжнародна валютна система

Міжнародні валютні відносини — сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв’язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає

Валютна система – Форма організації міжнародних грошових відносин; сукупність правил та механізмів, що забезпечують співвідношення між валютами.

В економічній літературі (Рязанова, Мороз) виділяють національну, міжнародні (регіональну) і світову валютні системи. Боринець “Міжнародні фінанси” виділяє тільки національну та світову (с.85).

— Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

— Міжнародна (регіональна) валютна система — це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн (Мороз, с.46). Прикладом такої системи є створена.

Валютна система країн ЄС – це специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливання курсів національних валют та їх взаємну ув’язку (Боринець, с.79).

Світова валютна система – це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно–розрахунковий оборот у рамках світового господарства (Боринець, с.85).

— це спеціально розроблена державами та закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин між всіма чи значною кількістю країн світу.

Світова валютна (грошова) система діє як грошова система окремої країни і виконує подібні функції.

Призначенням (функціями) будь-якої валютної системи є:

— сприяння розвитку товарообмінних операцій

— встановлення правил та механізмів для забезпечення співвідношень між національними грошовими відносинами

— здійснення платежів для покриття угод

— забезпечення стійкої одиниці вартості і стандарту відкладених платежів

Головне завдання світової валютної системи:

— ефективне опосередкування платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міжнародної діяльності;

— створення сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці;

— забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва.

Ключові вимоги, які необхідні для успішного функціонування світової валютної системи:

— Забезпечення відповідної ліквідності. Ця умова припускає існування офіційних резервів в урядів країн, які приймають участь у міжнародній торгівлі. Також потребує стимулів для того, щоб комерційні банки, які діють в якості дилерів, що торгують іноземною валютою, мали достатні її резерви для забезпечення потреб приватного сектору.

— Дія механізму вирівнювання (регулювання). Ця мета потребує, щоб: окремі країни проводили економічну та фінансову політику, яка б сприяла підтриманню збалансованої міжнародної системи платежів; фінансові механізми забезпечували регулювання платіжного балансу; уряди сприяли збереженню рівноваги на ринках іноземної валюти.

— Впевненість у міжнародній грошовій системі. Якщо фірми та інвестори приватного сектору будуть впевнені у тому, що уряди проводять політику, яка веде до збалансованої міжнародної системі платежів. Вони будуть мати довіру до системи. Міжнародні організації, такі як МВФ, намагаються сприяти проведенню такої політики урядами. У доповнення до цього уряди здійснюють спільні зусилля для того , щоб викликати довіру до системи.

64. Міжнародні фінансово-кредитні установи

Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації створюються на базі багатосторонніх угод між державами. Їхня мета — сприяти розвитку зовнішньої торгівлі і міжнародного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їх валют, надання кредитів цим країнам та гарантування приватних позик за кордоном.

Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), який сьогодні є головною установою Світового банку. Окрім МБРР до структури Світового банку входять: Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародний Центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

У липні 1944 р. представники 44 країн на валютно-фінансовій конференції 00Н, що відбулася у Бреттон-Вудсі (СІЛА), підписали "Заключний акт", складовими якого були статути Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції та розвитку.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи Організації Об'єднаних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 р. Місце перебування — Вашингтон.

Згідно із Статутом метою створення МВФ було сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн — членів Фонду, здійснення системи заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам — членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.

Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються із внесків країн-членів, для кожної з яких встановлюється вступна квота, залежно від частки країни в світовій торгівлі. Ця квота переглядається кожні п'ять років. Квота країн — членів МВФ під час дії Бреттон-Вудської валютної системи складалася з 25% у золоті і 75% у національній валюті даної країни, а з моменту введення в дію Кінгстонської валютної системи ця квота становить 22,7% у вільно конвертованій і 77,3% у національній валюті.

Протягом майже піввікового функціонування Міжнародний валютний фонд виявив неабияку гнучкість і велике вміння пристосовуватись до мінливих умов розвитку міжнародних валютних відносин. Так, МВФ успішно забезпечував функціонування Бреттон-Вудської системи, яка проіснувала до початку 70-х років, відігравши значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних і валютно-фінансових зв'язків у світовому господарстві. Фонд вчасно відреагував на зміни у світовій господарській системі, обгрунтувавши основні принципи нової Кінгстонської валютної системи, став засновником створення нової міжнародної грошової одиниці — СДР.

Міжнародний валютний фонд в основному здійснює контроль за функціонуванням міжнародної валютної системи, валютною політикою і валютними курсами країн — членів МВФ, за дотриманням ними певного кодексу поведінки в міжнародних валютних відносинах, включаючи надання допомоги тим чи іншим країнам у вигляді короткострокових кредитів у випадку виникнення труднощів, пов'язаних із станом платіжного балансу.

Головним завданням Світового банку є сприяння сталому економічному зростанню, яке приводить до скорочення бідності в країнах, що розвиваються, наданням допомоги у зростанні виробництва через довгострокове фінансування проектів і програм розвитку.

В той час як Міжнародний валютний фонд може надавати позики будь-якій із країн — членів МВФ, яка відчуває нестачу іноземної валюти для покриття короткострокових фінансових зобов'язань кредиторам в інших країнах. Світовий банк надає такі позики переважно бідним країнам.

Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15—20 років і мають п'ятирічний пільговий період. Ці позики надаються країнам, які продемонстрували певний економічний зріст та соціальний прогрес. Кожна позика надається уряду чи під його гарантії зацікавленій країні. Відсоткова ставка позик змінюється кожні шість місяців і орієнтується на рівень відсоткових ставок міжнародних ринків позикового капіталу. Поточна відсоткова ставка становить 7,6%. Ці відсоткові ставки залежать від наявних у Банку коштів, які надходять від продажу облігацій МБРР на світових ринках капіталу, нерозподіленого прибутку, погашення раніше наданих позик та додаткових пожертвувань економічно розвинутих країн.

Рішення про надання кредиту приймаються Банком на основі експертних оцінок МВФ та попередніх оцінок ефективності проекту, що здійснюється експертною комісією МБРР, причому технічна допомога (експертиза) входить до умов надання кредитів. Обумовлюються також необхідність надання допомоги, типи тих чи інших проектів, потреба у фінансуванні тощо.

65. Форми міжнародного підприємництва

Міжнародний бізнес – це частина загальної системи МЕВ, що відповідає стосункам, пов’язаним з діловою діяльністю промислового, комерційного, валютно-фінансового, перевізного типів. Кожна форма МЕВ відображена в міжнародному бізнесі, і виходячи з них можна говорити про такі види міжнародного бізнесу, як валютний, промисловий, фінансово-кредитний, торговий, аграрний,- кожен з яких, має свої підвиди.

Найпоказовішим проявом міжнародного бізнесу є спільне підприємництво та транснаціональний бізнес.

Спільне підприємництво – це діяльність в якій бере участь спільний капітал, що утворився з пайових внесків партнерів двох, або більше країн, котрі спільно здійснюють господарську діяльність, керуючи створеним спільним підприємством і розподіляючи між собою отримані прибутки пропорційно до вкладених капіталів.

Класифікують СП за такими ознаками:

1.Принадлежність учасників(промислово розвинуті; що розвиваються; суб”єкти країн з перехідною економікою).

2.Структура партнерів(приватні, державні, змішані).

3.Доля участі партнерів у капіталі СП(яка процентна доля місцевого чи іноземного партнера в СП).

4.Вид діяльності СП.

Суб'єктами міжнародної підприємницької діяльності є її учасники, які спроможні ефективно працювати задля реалізації власних бізнесових інтересів. Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єктами такої діяльності визнаються:

1) фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;

2) юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;

3) структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

4) спільні підприємства, що мають постійне місцезнаходження в Україні.

66. Особливості входження України у сучасне світове господарство

Можна виділити три визначальних передумови, реалізація яких створить сприятливі можливості для включення економіки України в глобальні процеси і структури. Мова йде про системну ринкову трансформацію, реструктуризацію і відвертість економіки. Головним в цій тріаді є, очевидно, перший блок, що передбачає системну трансформацію економіки від ізоляціонізму до відвертості, перехід від тоталітарно-директивної моделі суспільства до ринкової. Досвід свідчить, що ринкова трансформація розвивається у трьох основних напрямах: лібералізація економіки, приватизація власності, інституціоналізація (створення ринкової інфраструктури). При цьому виняткову роль для України грає створення атрибутів загальноекономічної і ринкової інфраструктури, стан відвертості економіки для більш широкого її включення в торгово-економічні, фінансово-інвестиційні, виробниче-технологічні глобальні процеси.

У Україні прийнятий ряд законів, що створюють номінальні можливості для включення її економіки в світове господарство, в міжнародний розподіл праці. Це, зокрема, закони «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про спеціальні (вільних) економічні зони» і інш. Тільки на початок 1997 р. було створено 3328 спільних підприємства, на основі чого залучено біля 500 млн. дол. США прямих зарубіжних інвестицій. Цей процес розвивається і далі. Є всі основи стверджувати, що в Україні формуються економічні, матеріальні, інституційні і інші передумови для поступового включення її економіки в світогосподарські процеси і структури.

67. Європейсткий вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України /газ."Урядовий кур'єр", 2002, 4 червня/

З метою організаційного та пропагандистського забезпечення реалізації завдань, які випливають із послань Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році" та "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 — 2011 роки":

1. Кабінету Міністрів України, Адміністрації Президента України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити:

1) до 1 липня 2002 року:

видання послань Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році" та "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 — 2011 роки" (далі — послання Президента України) масовим тиражем і широке висвітлення їх положень у центральних та місцевих засобах масової інформації;

організацію семінарів та брифінгів для представників засобів масової інформації щодо роз'яснення основних соціально-економічних, внутрішньополітичних та міжнародних аспектів послань Президента України;

2) проведення протягом 2002 року нарад з основних питань, визначених у посланнях Президента України:

реалізація політики європейської та євроатлантичної інтеграції;

розвиток внутрішнього ринку;

інноваційна діяльність та науково-технічний прогрес;

формування ринку землі несільськогосподарського призначення;

поглиблення економічних відносин з Російською Федерацією;

3) систематичний аналіз діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування стосовно виконання завдань, що випливають із послань Президента України, висвітлення досвіду цієї діяльності в засобах масової інформації.

2. Кабінету Міністрів України:

1) забезпечити:

розроблення до 1 липня 2002 року методичних та довідкових матеріалів на допомогу викладачам суспільних наук, працівникам органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування щодо роз'яснення основних положень послань Президента України;

виготовлення до 1 липня 2002 року плакатів, буклетів, інших пропагандистських матеріалів з висвітлення змісту послань Президента України;

обговорення до 1 серпня 2002 року завдань, що випливають із послань Президента України, на розширеному засіданні Уряду, колегіях центральних органів виконавчої влади;

вивчення протягом вересня — листопада поточного року основних положень послань Президента України у вищих, професійно-технічних та загальноосвітніх навчальних закладах;

2) організувати до 1 вересня 2002 року поширення текстів послань Президента України у зарубіжних країнах через дипломатичні представництва України за кордоном та дипломатичні представництва іноземних держав в Україні, а також здійснювати протягом 2002 року роз'яснення основних положень послань Президента України.

Список використаної літератури

1. Дзюбик С. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Степан Дзюбик, Ольга Ривак,. — К.: Знання , 2006. — 481 с.

2. Дратвер Б. Основи економічної теорії: (Матеріали для вивчення курсу): Навчальний посібник на допомогу студентам-заочникам/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник,; Мін-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.К.Винниченка . — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. — 87 с.

3. Крупка М. Основи економічної теорії: Підручник/ Михайло Крупка, Петро Островерх, Сергій Реверчук,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. — К.: Атіка, 2001. — 343с.

4. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко, . — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. – 614 с.

5. Основи економічної теорії: Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. — К.: Алерта, 2005. — 510 с.

6. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В'ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.

7. Рудавка С. І. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Вінниця: Тезис, 2003. — 340 с.

8. Уразов А. Основи економічної теорії: Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . — К.: МАУП, 2005. – 323 с.