Основи економіки природокористування
Категорія (предмет): Економічна теоріяВступ.
1. Сутність і особливості природокористування.
2. Принципи природокористування, їх класифікація.
3. Екологізація економіки та шляхи подолання екологічних криз.
4. Система економічних оцінок природних ресурсів.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Економіка природокористування — новий розділ екології, в якому вивчаються питання економічної оцінки природних ресурсів, негативний вплив забруднення природного середовища, процеси та явища суспільного життя, викликані нестачею природних ресурсів, величезним зростанням виробництва й забрудненням усіх сфер Землі. Як і в інших науках, базою економіки природокористування є знання основних екологічних законів, законів розвитку природи й суспільства.
Економіка природокористування вивчає характер співвідношення позитивних і негативних змін природних умов, міру використання суспільством природного середовища у зв'язку з виробничими відносинами між людьми за даними конкретних економічних наук, а також геології, біології, ґрунтознавства, лісівництва, демографії, метеорології, гідрології тощо. Як самостійна наука економіка природокористування сформувалася у 60-70-тих роках XX ст.
Вперше поняття "природокористування" було запропоноване російським екологом Ю.М. Куражковським у 1959 р. За його визначенням, природокористування — це регулювання всіх типів використання природних ресурсів для господарства та охорони здоров'я.
Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських органів у галузі навколишнього природного середовища.
1. Сутність і особливості природокористування
Розвиток продуктивних сил, зростання обсягів природокористування й темпів забруднення довкілля за одночасного вичерпання природних ресурсів, погіршення здоров'я працездатного населення, зниження продуктивності праці — все це зумовило формування економіки природокористування — нової галузі науки, що вивчає методи найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, кругообігу речовин у природі. Витрати, пов'язані з підтриманням цієї рівноваги, йдуть на збереження економічно найсприятливіших умов відтворення матеріальних благ, як нині, так і в майбутньому.
У процесі розвитку суспільства постійно виникають суперечності між зростаючими потребами людей і обмеженими можливостями біосфери. Врахувати й оцінити їх має економіка природокористування, оперуючи переважно такою складовою природного середовища, як природні ресурси — елементи й сили природи, які людина може використати для своїх життєвих потреб.
При вивченні природних ресурсів із цієї точки зору слід урахувати такі їх основні особливості. Головними природними ресурсами є земля як просторова основа життя, виробництва, й в першу чергу — родючі землі, повітря, моря, океани, річки, озера та підземні води,рослини й тварини, корисні копалини (енергетично-мінеральна та будівельна сировина).
Нині вважається, що всі природні ресурси вичерпні, різниться лише час їх вичерпності. Умовно невичерпними можна вважати енергію сонця, вітру, морів та океанів, геотермальну. Природні ресурси поділяють на невідновні, частково відновні й умовно відновні. До частково відновних належать ліси, ґрунти, деякі види тваринного й рослинного світу.
Ресурси розрізняють також за їхньою взаємозамінністю. До тих, що можуть замінятися, належать різні види енергії, сировини (чорні метали, алюміній, будівельні матеріали тощо). Практично незамінними є повітря та вода.
При визначенні запасів ресурсів води, корисних копалин користуються поняттями ступінь вивченості та ступінь розвіданості ресурсів. Так, вітчизняні геологи розрізняють чотири ступені вивченості ресурсів корисних копалин:
А — родовища детально розвіданих і вивчених ресурсів, які можна передавати в експлуатацію;
В — попередньо розвідані ресурси з приблизно визначеними межами поширення родовищ;
С1 — мало розвідані та вивчені родовища;
С2 — перспективні райони розвитку родовищ корисних копалин, визначені на основі наукових прогнозів.
В інших країнах користуються дещо іншими класифікаціями природних ресурсів, але вони близькі за змістом до наведених[5, c. 164-166].
Розвиваючись, людство наростаючими темпами збільшувало кількість і обсяги споживання усіх видів природних ресурсів. Зростання за останні 150 років майже у 130 разів лише промислового виробництва зумовило небачений рівень споживання всіх видів природних ресурсів. Так, США, колишній СРСР, а також країни Західної Європи майже повністю вичерпали таку сировину, як вугілля, сіль, поліметали, марганець, залізні руди, ліс. Подальший неконтрольований, некерований розвиток людської діяльності може мати катастрофічні наслідки для життя всієї планети. Тому головним завданням економіки природокористування є вивчення якнайкращих варіантів адаптації глобальної соціально-економічної системи до змін, що відбуваються в біосфері, визначення оптимальних антропогенних навантажень на природне середовище з використанням усіх можливих економічних стимулів. Ця наука має розробити основні принципи дії цих стимулів.
Для розвитку економіки будь-якої країни важливі три основні фактори: 1) головний — трудові ресурси (населення); 2) засоби виробництва (знаряддя праці сільського господарства, транспорту, будівництва, технології тощо); 3) природні ресурси. Ці фактори завжди використовуються суспільством комплексно: раніше майже безконтрольно, нині — дедалі упорядкованій, з урахуванням майбутнього впливу на природу.
Одним із принципових моментів при вирішенні завдань економіки природокористування є необхідність застосування інтегрованого підходу до збереження й раціонального використання природних ресурсів, тобто ресурси мають розглядатися, як єдине ціле в умовах багатостороннього впливу на них людини.
Реальні потреби у природних ресурсах необхідно визначати з урахуванням взаємозаміни факторів виробництва, а оцінювати їх й одержувати з них продукцію слід як єдиний комплекс, як цілісну природно-продуктову систему. Щоб це вирішити, необхідно для кожного природного ресурсу чи групи ресурсів побудувати природно-продуктовий ланцюг, який з'єднує первинні природні фактори з кінцевою продукцією.
Вдосконалення природокористування — міжгалузева проблема, при вирішенні якої мають бути враховані можливості навіть далеких від природи галузей (наприклад, кібернетики), визначатися альтернативні варіанти й передбачатися досягнення ефекту протягом тривалого періоду[2, c. 103-105].
Існують три шляхи соціально-економічного зростання:
1) нарощування маси тих же ресурсів, що застосовуються в процесі відтворення, без зміни ефективності їх використання;
2) нарощування маси тих же ресурсів одночасно з підвищенням ефективності їх використання; 3) підвищення ефективності використання всіх видів ресурсів без нарощування їх виробництва.
Найкращим, звичайно, є третій шлях — шлях інтенсивного зростання. Перший — класично екстенсивний, найбільш згубний для природи. Нині переважає другий шлях, перехідний, при якому шкода, заподіяна природі, обчислюється мільярдами гривень. Повний перехід на інтенсивний шлях розвитку потребує докорінних змін в економічному механізмі, запровадження прогресивних відносин на конкурентній основі з обов'язковим урахуванням природоємності. А ці зміни можливі лише за умови масових зрушень у свідомості людей.
Нині суспільство й навколишнє середовище слід розглядати як складну соціально-еколого-економічну систему. Донедавна економічну ефективність нової технології, проекту чи заходу визначали тільки за тим, дешевше чи дорожче порівняно з іншими технологіями, проект буде коштувати (з урахуванням витрат на додаткову продукцію та транспортного чи господарського ефекту, але без визначення шкоди, заподіяної природі на далеку перспективу). Сучасний підхід з урахуванням екологічних наслідків має обов'язково включати розрахунок показників шкоди, заподіяної забрудненням чи негативними змінами природного середовища.
Розрізняють кілька видів шкоди: 1) економічна (збитки від зниження врожайності через низький рівень господарювання; втрати, спричинені смертністю та непрацездатністю людей на шкідливих виробництвах із недосконалими технологіями); 2) соціальна (збитки, зумовлені міграцією населення через по-гіршення стану природного середовища, війни чи національні конфлікти та втрати рекреаційних зон); 3) втрати через падіння престижності певних професій і згортання галузей виробництва[7, c. 51-52].
2. Принципи природокористування, їх класифікація
Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання — основний принцип у взаємовідносинах суспільства з природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. В такому аспекті охорона природи є необхідною умовою використання її ресурсів і служить підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, з одного боку, і відтворювальними можливостями природи — з другого, що особливо важливо за високої технічної оснащеності сучасного виробництва.
Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і по-господарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо якщо йдеться про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.
В зв'язку з цим раціональне використання і відтворення .природних ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі прискорення науково-технічного прогресу.
Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління, пов'язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Стосовно природокористування це означає послідовний розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність.
Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання планової системи взаємопов'язаних показників, так і дійовий контроль за їх реалізацією. Перспективне і поточне планування раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища в кінцевому підсумку виходить з накреслених темпів зростання сукупного суспільного продукту, національного доходу і підйому життєвого рівня трудящих.
Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як за територією, так і за галузями народного господарства, виключення порушень природних взаємозв'язків у навколишньому природному середовищі.
Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім середовищем.
Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності[14, c. 28-29].
3. Екологізація економіки та шляхи подолання екологічних криз
Через різке погіршення екологічного стану України Верховна Рада в 1991 р. оголосила всю територію країни зоною екологічного лиха. За декілька років до цього спеціалістами Української Академії наук була вперше розроблена й складена карта стану навколишнього середовища України за окремими компонентами природи.
Розв'язання проблем поліпшення екологічного стану території країни у першу чергу слід починати із впровадження системи природоохоронних заходів у тих регіонах, де в останні роки екологічна обстановка найбільш напружена і які мають найбільше соціально-економічне значення для нашої держави.
Уряд визнав такими регіонами Поліський, Карпатський. Донецько-Придніпровський та Азово-Чорноморський з річкою Дніпром.
Як зазначалося раніше, головною причиною виникнення екологічних криз є переспоживання природних ресурсів, яке, у свою чергу, вимагає зростання виробничих і соціальних витрат суспільства.
З метою обмеження надлишків споживання природних багатств потрібно створити систему регулювання природокористуванням. Будь-яка система повинна мати за мету обмеження надлишкового споживання природних багатств. Регулювання повинне бути спрямоване на систему суспільних відносин, а через неї — на природокористування. А через те, що суспільні відносини є не що інше, як відносини власності, то об'єктом регулювання виступають якраз вони.
Необхідно обмежувати володіння і користування природними умовами, виходячи з інтересів суспільного відтворення, тому що приватний (частковий) інтерес із приводу використання природних багатств є тільки частиною інтересу всезагального — інтересу відтворення людського суспільства взагалі.
Витрати на охорону навколишнього середовища досить значні і не під силу приватному бізнесу, який дуже часто ігнорує декларований принцип "забруднювач платить". Тому єдиною силою, яка здатна контролювати природокористуван-ня є держава, як ідеальний представник інтересів суспільства у справі використання ресурсів природного середовища.
Для досягнення цілей екологічної політики держава застосовує методи, які умовно можна поділити на дві групи: адміністративні і економічні.
Адміністративні методи управління ще називають позаекономічними методами примусу. До таких методів належить:
діяльність держави по встановленню нормативів з використання навколишнього середовища; заборони на використання сировини, ресурсів і технологій у певних умовах; штрафні санкції; розробка природоохоронних законів, карні процедури по відношенню до порушників.
Економічні методи управління полягають у допомозі держави фірмам і підприємцям при проведенні встановленої державою природоохоронної політики. До цих методів також належать створення умов, у яких природоохоронна діяльність стає вигідною для приватного сектора. До цієї групи відносяться: кредити; позики; субсидії; надання пільг; встановлення необхідних правил; міжнародний захист інтересів власних компаній, які проводять встановлену державою екологічну політику.
Хоча поділ методів управління умовний, однак ці методи відповідають цілям держави з раціонального використання і охорони природних ресурсів. Дійсно, власник підприємства не бачить принципової різниці між різними важелями впливу на нього, але і ті, і інші мають своєю метою зміну ціни на сировину і готову продукцію і, як результат, впливають на конкурентні умови[17, c. 241-243].
Як правило, адміністративний вплив застосовується тоді, коли зростання соціальних витрат найбільш значний і немає гарантій успішного застосування більш легких інструментів ринкового регулювання.
Держава змушена контролювати природокористування, тому, що екологічні кризи породжують не тільки екологічні, соціальні, економічні негативні наслідки, а й політичні.
При плануванні можливих шляхів виходу із екологічних криз необхідно дотримуватися таких критеріїв: 1) можливі екологічні наслідки; 2) технічна можливість здійснення; 3) величина інвестицій і їх ефективність; 4) соціальні наслідки.
Враховуючи досвід розвинених країн, можна розглядати такі шляхи виходу з екологічних криз:
1) структурна перебудова економіки регіону;
2) ліквідація неефективних виробництв;
3) скорочення витрат природних ресурсів.
Стратегія заходів і напрямів діяльності на шляху виходу з екологічних криз може мати такий зміст:
— визначення навантаження на людину і на екологічні системи, порівняння його з допустимими і критичними навантаженнями;
— розробка критеріїв допустимості і критичних рівнів впливу на живі організми і різні елементи біосфери;
— оцінка екологічного, економічного і естетичного збитку;
— прогнозування антропогенних впливів (зв'язаних із забрудненням) на біосферу, на погоду і клімат;
— визначення зон забруднення і зон підвищеної небезпеки;
— організація моніторингу забруднень;
— організація моніторингу реакції біоти на антропогенний вплив;
— виявлення пріоритетних напрямів для прийняття мір з урахуванням фактичного стану природного середовища, екологічного, економічного і естетичного збитку (при максимізації виробничого процесу);
— розробка схем очищення скидів і викидів забруднюючих речовин;
— розробка безвідходних і маловідходних технологічних процесів;
— планування розвитку народного господарства в різних регіонах з урахуванням екологічного резерву і економічних можливостей;
— вибір різних варіантів технічних і технологічних рішень, оптимальне розміщення підприємств, що мають вплив на навколишнє середовище;
— визначення масштабу розвитку деяких напрямів людської діяльності з урахуванням екологічних і економічних обмежень їх впливу на природне середовище[13, c. 79-81].
Деякий досвід екологізації економіки в Україні вже є: розроблено та прийнято ряд природоохоронних законів, створена система державного управління природокористування, екологічний моніторинг, сформовано інструменти економічного впливу на природокористувачів (податки, дотації, пільги, штрафи), фонди екології.
Для реалізації програми виходу з екологічної кризи, структурних змін важливе значення має розробка ефективних механізмів реалізації, пряме та індикативне державне регулювання, використання ринкових і стимулюючих інструментів. Надзвичайно важливо розробити достатньо жорсткі економічні і правові регулятори, які забезпечували б надійний економічний захист земельних, водних ресурсів та атмосфери. Така система повинна включати плату за використання водних і земельних ресурсів; грошову оцінку цих ресурсів; механізм дійових штрафних санкцій за порушення нормативів природокористування; посилення контролю і санкцій за вмістом шкідливих речовин у сільськогосподарській продукції тощо.
Для поліпшення екологічної ситуації в Україні необхідно здійснити такі термінові заходи:
— створення економічних стимулів для проведення екологічних заходів, як це вже ефективно практикується у США, Японії, Німеччині (заохочення комплексного використання сировини, відходів, вторинної продукції, переходи на маловідходні і безвідходні технології);
— збільшення витрат на охорону природи та прискорення темпів будівництва природоохоронних об'єктів, устаткування;
— активізація правоохоронних і природоохоронних органів, захист і підвищення прав останніх, перегляд розмірів штрафів і характеру покарання за екологічні злочини повною в концепції сталого розвитку. Тому в більшості випадків пріоритет повинен надаватися інтересам довгострокової екологічної стабілізації.
Для поліпшення екологічної ситуації в Україні необхідно здійснити такі термінові заходи:
— створення економічних стимулів для проведення екологічних заходів, як це вже ефективно практикується у США, Японії, Німеччині (заохочення комплексного використання сировини, відходів, вторинної продукції, переходи на маловідходні і безвідходні технології);
— активізація правоохоронних і природоохоронних органів, захист і підвищення прав останніх, перегляд розмірів штрафів і характеру покарання за екологічні злочини у відповідності з діючими на Заході нормами (США, Німеччина);
— проведення незалежних наукових комплексних екологічних експертиз із метою складання екологічного прогнозу і виробництва рекомендацій локального масштабу (в усіх регіонах силами місцевих екологів);
— активна пропаганда передового екологічного досвіду в центральній і місцевій пресі, по телебаченню;
— активізація екологічної освіти у школах, вузах та екологічного виховання населення за допомогою телебачення, преси, кіно, природоохоронних товариств;
— врахування громадської думки при вирішенні питань будівництва промислових, енергетичних, військових об'єктів тощо;
— заборона будь-яких відхилень від проектів, шкідливих довкіллю[8, c. 164-166].
4. Система економічних оцінок природних ресурсів
Багато видів природних ресурсів є не лише предметом праці а й його результатом. До того ж як предмет праці одні і ті ж ресурси мають багато корисних властивостей, ефект від використання яких неоднаковий. Тому існує постійна потреба в оцінці економічного змісту природних ресурсів.
Природні ресурси є часткою природного середовища, яке сформувалось без участі людини і потім було залучене в господарський оборот. Елементи природного середовища стають для суспільства ресурсами лише на певній стадії розвитку продуктивних сил, коли з'являється потреба в них і можливість їх використання. Так, вода в природному стані є даром природи. Вона знаходиться поза всяким господарським обігом і не підлягає грошовій оцінці. Інша річ, коли вода, взята з джерел зрошення, набуває нової якості під впливом засобів і праці, вкладеної в процесі будівництва та експлуатації каналів і споруд. У цьому випадку вона має певну вартість і є ресурсом для суспільства. Перетворення ж води з продукту природи в зрошувальну означає перетворення її в засіб виробництва.
Залучені в господарський обіг природні ресурси є важливим фактором виробництва і не можуть не враховуватись у національному багатстві. Природні ресурси, залучені у виробництво, є носієм виробничих відносин і втілюють у собі єдність споживної вартості та вартості. Все це викликає необхідність розглядати природні ресурси як економічну категорію.
У логіці виділяють чотири компоненти оцінок: суб'єкт, об'єкт, характер і основа оцінки. Суб'єкт — це той компонент, через який «проводиться» ідея релятивізму (відносності) в оцінюванні, тобто ідея необхідності співвідношення кожної оцінки з вимогами суб'єкта. Самі по собі при-родн'і умови і ресурси ні погані, ні хороші, питання про їх цінність постає лише, коли людина вступає у взаємодію з ними в процесі господарської-діяльності. Отже, характер оцінки буде змінюватись залежно від мети, для якої вона здійснюється. Не можна, наприклад, оцінити клімат чи природу певного регіону як сприятливі чи несприятливі. При такому формулюванні залишається незрозумілим, для якого саме виду діяльності сприятливий чи несприятливий природний комплекс або який-небудь його компонент. Правильними будуть такі формулювання: «природні умови несприятливі для розвитку хімічної промисловості» або «клімат сприятливий для вирощування озимої пшениці».
Отже, предметом для оцінки є взаємодія «об'єкта» і «суб'єкта» в кожній конкретній ситуації, а критерії оцінки формуються залежно від її мети.
Оцінки історичні, вони змінюються не лише від суб'єкта до суб'єкта, але в одного і того ж суб'єкта з плином часу.
Справа не лише в тому, що на різних етапах господарської діяльності може змінюватися значення, цінність того чи іншого ресурсу. Справа ще й в системі виробничих відносин. Річ, що оцінюється певним суб'єктом позитивно, може через деякий час стати для нього зовсім нецікавою, отже, і не цінною, або навпаки. Тому оцінка природних умов і ресурсів історично відносна і залежить від цілої низки умов — соціальних, економічних, природних, науково-технічних, від стану і ступеня використання самих природних ресурсів і ступеня рівноваги природного середовища.
Підвищена увага в наш час приділяється економічним оцінкам природних ресурсів, хоча вони дотепер залишаються ще недостатньо обґрунтованими.
Суспільству важливо знати, скільки потрібно докласти праці, щоб замістити ті чи інші ресурси, які були вилучені в природі. Отже, оцінка — це не лише елемент товарного виробництва, вона важлива для будь-якого суспільства, оскільки дає змогу зберігати працю або попереджувати її втрати в майбутньому. Оцінка повинна відображати _ не стільки фактичні витрати, пов'язані з використанням, скільки значущість природних ресурсів для народного господарства[11, c. 169-171].
Висновки
Отже, одним з основних факторів виходу із глобальної екологічної кризи є якомога ширше та швидше впровадження найновіших технологій різних виробництв, перш за все — найсучасніших технологічних процесів у базових галузях виробництва (чорна та кольорова металургія, газо- та нафтовидобувна промисловість, транспортування сировини, обробка найважливіших матеріалів, виробництво енергії). Впровадження таких технологій є свідченням зміни ставлення людини до природи через зменшення витрат сировини (тобто потреб у природних ресурсах) і енерговитрат, підвищення якості виробництва і зменшення його вартості. Характер технології — один із найважливіших показників ступеня використання людством наукових досягнень.
Погодження взаємозв'язків в економіці і природокористуванні є надзвичайно складним завданням, але їх необхідно врахувати під час пошуку методів найефективнішого впливу людини на природу для підтримання динамічної рівноваги, кругообігу речовин у природі.
Вихід з екологічних криз на основі структурної перебудови економіки має свої особливості. Можна вказати принаймні три такі особливості: можливе регіональне неспівпадання територій проведення альтернативних заходів і територій власне екологічної кризи; галузеве або продуктове неспівпадання результатів альтернативних заходів: комплексний характер інвестиційної політики при подоланні екологічних криз. Наприклад, альтернативні варіанти розв'язання екологічної проблеми можуть здійснюватися без будь-якого просторового зв'язку із зоною екологічної кризи. По-друге, розвиток хімічної промисловості (хімічний комплекс) може дати еколого-економічний ефект за рахунок економії ресурсів у сільському господарстві. По-третє, структурна перебудова може зачіпати економіку не тільки даного регіону України, а й інших держав.
Список використаної літератури
1. Нестеров П.М., Нестеров А.П. Экономика природопользования и рынок. Учеб. для вузов. М.: ЮНИТИ, 1997. – 413 с.
2. Джигирей В.С., Сторожук В.М., Яцюк Р.А. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: Підручник. – Л: Афіша, 2001. – 272 с.
3. Екология города. Под ред. Стольберга Ф.В.: Учебник. – К.: Либра, 2000. – 464 с.
4. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика. Концептуальні засади сучасного розвитку. – К.: Знання України, 2002. – 598 с.
5. Злобін Ю.А. Основи екології: Підручник. – К.: Лібра, 1998. – 248 с.
6. Екология. Под. ред. Боголюбова: Учеб. пособие. – М.: Знание, 1997. – 288 с.
7. Мельник Л.Г. Екологічна економіка: Підручник. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2003. – 348 с.
8. Колотило Д.М. Екологія і економіка. – К.: КНЕУ, 1999. – 368 с.
9. Дикань В.Л., Дейнека О.Г. та ін. Основи екології та природокористування: Навч. посібник. – Харків: ОЛАНТ, 2002. – 384 с.
10. Шевчук В.Я., Гусєв М.В. та ін. Економіка та екологія водних ресурсів Дніпра: Посібник. – К.: Вища школа, 1996. – 207 с.
11. Бойчук Ю.Д., Солошенко Е.М., Бугай О.В. Екологія і охорона навколишнього середовища: Навч. посібник. – Суми: Університетська книга, 2002. – 284 с.
12. Шевчук В.Я., Саталкін Ю.М. та ін. Модернізація виробництва і системно-екологічний підхід: Посібник з екологічного менеджменту. – К.: СИМВОЛ-Т, 1997. – 245 с.
13. Чапек В.Н. Экономика природопользования: Учеб. пособие. – М.: ПРИОР, 2000. – 208 с.
14. Бобылев С.Н., Ходжаев А.Ш. Экономика природопользования: Учебное пособие. – М.: ТЕИС, 1997. – 272 с.
15. Гирусов Э.В. Экология и экономика природопользования. – М.: Закон и право, 1998. – 455 с.
16. Шевчук В.Я., Саталкін, Ю.М. та ін. Екологічний аудит: Навч. посібник. – К.: Символ – Т., 1997. – 221 с.
17. Білявський Г.О., Бутинко Л.І., Навроцький В.М. Основи екології: теорія і практикум: Навч. посібник. – К.: Лібра, 2002. – 352 с.