Основи місцевого самоврядування

Категорія (предмет): Політика, політологія

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Сучасні зарубіжні моделі місцевого самоврядування.

2. Характерні особливості місцевого самоврядування в сучасній Україні.

3. Самоврядування в м. Києві: уроки історії і сучасність.

4. Декларація прав людини та її відношення до засад місцевого самоврядування.

5. Вибори та референдуми в Україні.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Місцеве самоврядування в Україні є самостійною галуззю права, яке представляє собою сукупність правових норм, що регулюють правові відносини в системі місцевого самоврядування.

Вирішально на формування та розвиток європейської моделі місцевого самоврядування вплинула сучасна правова доктрина. Зарубіжні науковці, наприклад, З. Баллейст, М. Мутталіб, М. Алі Хан, Р. Граверт,

Е.К. Пейдж, муніципальне управління тлумачать як відносно децентралізовану форму державного управління на місцях. Останнім часом у муніципальній доктрині акцент з питань свободи й невтручання центральної влади в сферу місцевого самоврядування зміщено в бік таких цінностей, як раціональність, ефективність, ощадливість. Це зумовлено тим, що в теперішньому світі стрімко розвивається доктрина сервісної держави.

Європейська модель місцевого самоврядування стає інструментом розв’язання локальних проблем, надання соціальних послуг, реалізації інтересів територіальних громад. Поширилась теорія вільної громади, прихильники якої керуються рівнозначністю місцевого самоврядування, муніципальної та державної влад. Вони доводять, що місцеве самоврядування – такий самий природний організм, як і держава.

Вітчизняні науковці, як-от В.М. Кампо, О.В. Батанов, В.В. Кравченко, М.П. Орзіх, М.О. Баймуратов, європейську модель місцевого самоврядування вбачають у втіленні природних прав і свобод людини й громадянина та в цілковитому унезалежненні від виконавчої гілки влади. Така модель має гарантувати реальну участь громадян у справах місцевого самоврядування. Визначальну роль у муніципальному житті мають відігравати політичні партії, що гарантуватиме високий рівень надання необхідних громадянам різноманітних муніципальних послуг.

1. Сучасні зарубіжні моделі місцевого самоврядування

Однією з ознак демократичної держави та громадянського суспільства є наявність децентралізованого управління. Цілковито реалізувати демократичні засади в державі неможливо без наявності місцевого самоврядування, діяльність якого ґрунтується на демократичних принципах.

Ідеї субсидіарності та децентралізації належать до головних цінностей управління суспільними справами в європейських країнах. Саме Рада Європи, як гарант прав людини та прихильник демократичних принципів управління, запропонувала чітку правову форму, яка має характер засадничих принципів організації й функціонування місцевого самоврядування, що закріплено в Європейській хартії місцевого самоврядування (далі – Хартія). Головна ідея Хартії полягає в забезпеченні розвитку місцевого самоврядування – однієї з підвалин демократичного суспільства.

Кожна європейська держава виробила свою концепцію децентралізації. Але слід пам’ятати, що Європа не є одноманітним регіоном, позаяк у кожній європейській країні є свої особливості, обумовлені історичними, культурними та соціально-економічними особливостями.

Одним з визначальних чинників розвитку місцевого самоврядування в Європі ХХ ст. стало поширення політичної ідеології державного управління. Моделі місцевого самоврядування в державах стійкої демократії, новодемократичних і пострадянських країнах різняться за певними концептуальними ознаками.

Рада Європи виробила стандарти щодо організації й управління на місцях на засадах місцевого самоврядування, що стало об’єднавчим чинником стосовно європейської моделі місцевого самоврядування. На основі Хартії можна реалізувати безліч різних моделей місцевого самоврядування. Приєднавшись до Хартії, кожна з держав зобов’язана дотримуватись загальноєвропейських стандартів, але при цьому має виробити свою національну модель місцевого самоврядування на основі власних потреб і традицій.

Згідно з нормативним означенням, за Хартією, «місцеве самоврядування означає» право та спроможність місцевих властей у межах закону та своєї компетенції регулювати й управляти суттєвою часткою суспільних справ в інтересах населення. Це право реалізовують ради або збори, що формуються на демократичних засадах.

З цього означення випливає, що місцевій владі задля ефективного виконання своїх функцій обов’язково необхідна організаційна та фінансова автономія. Акцентується увага на реальній спроможності вирішувати питання місцевого значення, приймаючи управлінські рішення та забезпечуючи їх належними засобами (фінансовими, матеріальними, кадровими тощо). Серед суб’єктів місцевого самоврядування в Хартії на перше місце поставлені «ради або збори», а вже потім – територіальна громада з її безпосередніми формами демократії. Особливу увагу там зосереджено на компетенційному та фінансовому забезпеченнях місцевого самоврядування, свободі вибору оптимальних структур управління й засобів, тобто на вільному визначенні організаційної структури.

Кожна держава-член Ради Європи виробила свою модель місцевого самоврядування, яка не порушує основних визначених у Хартії засад.

Залежно від рівня демократії та гарантованості прав і свобод громадян можна сказати, що в країнах стійкої демократії муніципальне право є всебічною гарантією цих прав і свобод; у новодемократичних країнах – достатньою гарантією; а в країнах перехідної демократії – недостатньою[4, c. 56-59].

Розгляньмо європейську модель місцевого самоврядування в країнах стійкої демократії на прикладі ФРН та Швеції.

Зокрема, ст. 25 Основного Закону ФРН надає громадянам право в рамках законів регулювати всі питання місцевого характеру під власну відповідальність.

У справах щодо місцевих сфер відання громади мають «всеохопні» повноваження. Територіальні округи, утворені з кількох громад, мають право на самоврядування в рамках регульованої законом сфери їхнього відання. У цій же статті закріплено право громадян на отримання достатнього фінансового забезпечення для виконання завдань самоврядування. Між ландтагом, земельним парламентом, та адміністрацією землі діє ланцюжок відносин демократичного контролю й відповідальності. Громада згідно з гарантією самоврядування вирішує всі справи місцевого характеру під власну відповідальність. Самоврядна громада самостійна фінансово, організаційно, стосовно планування та кадрових питань.

У Швеції основні принципи місцевої автономії викладено в «Урядовому акті», одному з трьох головних документів шведської Конституції 1975 року. Тут зазначено, що муніципалітети й округи мають право встановлювати податки в межах своєї території, а приймати рішення вповноважені виборні представники в муніципальних та окружних радах. Закон про місцеве самоврядування 1977 року визначив, що місцеві ради «самі керують власними справами». Себто місцеві органи влади уповноважені діяти в інтересах тамтешніх жителів. Але рішення мають стосуватися питань, що становлять громадівський інтерес, у межах сфери її повноважень.

Ознаками моделі місцевого самоврядування в країнах стійкої демократії є такі:

1. Місцеве самоврядування спирається на громадянське суспільство, де громадяни проявляють готовність до перебрання на себе політичної відповідальності.

2. Місцева влада формує та виконує завдання на демократичній основі й залишається прозорою для громадян.

3. Чітко визначений на законодавчому рівні принцип субсидіарності. Всі проблеми, які можна вирішити в межах місцевості чи регіону, вилучені з адміністративного поля центрального органу державної влади.

4. Ефективність місцевої кадрової політики забезпечується спеціальною освітою фахівців, а також упровадженням особливої етики місцевого управління.

У новодемократичних державах (Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія тощо) місцеве самоврядування характеризується певними особливостями. Ст. 16 Конституції Польщі визначає, що всі жителі одиниць основного територіального поділу силою закону становлять самоврядну спільноту. Місцеве самоврядування бере участь у виконанні окремих функцій державної влади. Суспільні завдання, пов’язані із задоволенням потреб самоврядної спільноти, виконує одиниця місцевого самоврядування як свої власні. Закон може зобов’язати її виконувати й інші завдання, якщо це випливає з обґрунтованих потреб держави. Місцевому самоврядуванню забезпечується участь у державних доходах з огляду на покладені на нього завдання.

Теорія відродження місцевого самоврядування в країнах Центральної Європи має своєю основою теорію вільних громад, яку пристосовує до сучасних потреб країни. Вона проголошує місцеве самоврядування самостійним і незалежним від центральної влади інститутом.

Європейська модель місцевого самоврядування в новодемократичних країнах Європи основана на державницьких позиціях і характеризується такими ознаками:

1. Формування органів місцевого самоврядування на демократичних засадах і забезпечення реальної участі громадян у муніципальному житті.

2. Активна участь місцевих і регіональних органів виконавчої влади в муніципальному житті, а саме у фінансовому забезпеченні та наділенні делегованими повноваженнями.

3. Унеможливлення прямого протистояння між органами місцевого самоврядування та державної влади; ефективність адміністративного судочинства.

4. Посилення ролі політичних партій у формуванні місцевих влад і вирішенні питань громади.

Модель самоврядування в пострадянських країнах склалася в результаті роздержавлення місцевих органів влади радянських часів та припинення панування в них комуністичної партії. Запровадження інституту місцевого самоврядування в пострадянських країнах не вплинуло на зміну суспільно-політичного ладу та формування демократичних засад управління суспільством. На відміну від змін, що відбулись у країнах Центральної Європи, в пострадянських країнах (Казахстан, Росія, Білорусь) місцеве самоврядування від початку розвивається на засадах радянської системи. Керівництво в його органах перебрали державні бюрократи, які були представниками радянського комуністичного режиму. Це призвело до того, що почала розвиватись номенклатурно-бюрократична модель місцевого самоврядування, для якої характерні такі риси:

1. Місцеві власті в політичному, адміністративному й фінансовому планах контролює виконавча влада.

2. Громадяни територіальних громад не відіграють важливої ролі в муніципальному житті; населення бере участь тільки з огляду на корпоративні інтереси місцевих бюрократів чи бізнесової еліти.

3. Брак дієвих механізмів взаємовідносин між органами місцевого самоврядування та мешканцями територіальної громади, що є наслідком атомізованої концепції територіальних громад. Органи місцевого самоврядування вважають, що виконують завдання держави на місцях і є відповідальними перед нею. В такому разі мешканці територіальних громад з їхніми інтересами відходять на другий план і місцева влада фактично не несе відповідальності за наслідки своєї діяльності.

4. Держава в особі виконавчої гілки влади продовжує зухвало втручатися в діяльність муніципальних органів. Застосовуються різноманітні контрольно-ревізійні перевірки, зміщення посадовців місцевого самоврядування тощо. Тому про форми автономії місцевого самоврядування, що передбачені Хартією та моделями місцевого самоврядування в країнах стійкої демократії, не може бути й мови.

Доводиться констатувати, що в Україні побутує патерналістська концепція прав людини. Законодавство в державі основується на державній теорії в тому сенсі, що гарантії місцевого самоврядування зведені до намагання все вирішити й розподілити на урядовому рівні. Наслідком є нерозмежування державної та комунальної власності (крім землі), брак самостійних місцевих бюджетів. Формально місцеве самоврядування повністю належить міським і сільським територіальним громадам, а фактично перебуває під контролем державних органів, які нерозвиненість структури і традицій демократичного самоврядування використовують на власну користь.

Представники Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи ще 1995 року запропонували реалізувати в Україні й інших країнах СНД новодемократичну консервативно-ліберальну модель місцевого самоврядування. Ця модель передбачає:

— право місцевої влади провадити діяльність винятково в інтересах своєї територіальної спільноти;

— достатність ресурсів місцевої влади, що дає змогу виконувати власні й делеговані державою функції.

Можна сподіватися, що під впливом загальнодемократичних перетворень у суспільстві Україна перейде від номенклатурно-бюрократичної, традиціоналістської до європейської ліберально-демократичної моделі місцевого самоврядування. Це слід розуміти так, що законодавчі положення, насамперед конституційні, із суто номінальних, ідеологічних мають перетворитися на дійові політико-правові механізми. Адже переваги ліберально-консервативної моделі місцевого самоврядування в умовах України очевидні. Отже, проблема реалізації європейської моделі місцевого самоврядування має велике практичне значення[9, c. 113-115].

Щоб реалізувати таку модель в Україні, потрібні реформи правових, політичних, економічних, соціальних і культурних засад місцевого самоврядування. Реалізація європейської моделі місцевого самоврядування в Україні ускладнюється тим, що в суспільстві й надалі домінують перехідні типи правових і політичних культур: традиційна, радикально-популістська, бюрократична тощо. А новодемократична правова й політична культура (лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму) ще не зайняла належного місця в політико-правовому житті держави. Однак історичний перехід до такої моделі об’єктивний, а тому недоліки й упущення на цьому шляху не можуть завадити йому.

2. Характерні особливості місцевого самоврядування в сучасній Україні

Сучасна Україна — це країна невичерпного потенціалу, її надра багаті вугіллям, залізною рудою, марганцем, нікелем, ураном. Чорноземи України визнані найкращими в світі. Україна володіє значним банком унікальних технологій та наукових роз-робок, реалізація яких відкриває нові можливості для власного і світового прогресу. Запуск супутника Землі «Січ» ввів Україну до складу космічних держав. Вантажні літаки, що не мають аналогів у світі, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни та дизельні двигуни, висококласні тепловози — все це є на виробничому конвеєрі України.

Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ Сімферополь, Чернігів, Запоріжжя і Одеса — визнані в світі центри культури, освіти і науки. В Україні була створена перша в Європі електронна обчислювальна машина. Генна інженерія і біотехнології, монокристали і штучні алмази, технологія зварювання, в тому числі й космічного, дослідження в галузях радіаційного матеріалознавства і надтвердих технологій, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології та хімії ставлять Україну до ряду передових високорозвинутих країн зі значним науково-технічним потенціалом.

У травні 1945 року Україна стала одним із засновників ООН.

Загальновідомо, що одне з важливих місць у системі життєдіяльності людини, суспільства, держави належить селам, селищам і містам в яких практично сконцентровані всі ланки влади, ресурси (населення, земля, надра) і комунікації. Сьогодні ми можемо констатувати, що вперше за останні кілька сотень років в Україні реалізуються на практиці ідеї місцевої влади — влади місцевого самоврядування, які були чинними в нашій державі 500 років тому. Магдебурзьке право — це історичний документ, що заклав перші підвалини демократичного самоврядування в Києві та інших містах України, визначив права й обов'язки територіальної громади.

Магдебурзьке право — це сьогоднішнє закріплення в нашому законодавстві (Конституції України, Законах України) принципу самоврядування — наявності певного права в територіальних громад.

Таким чином, відкривається реальна перспектива вдосконалення і розвитку самоврядування в селах, селищах, містах, столиці нашої держави на новому історичному етапі.

У Конституції України 1996 р. вперше за новітніх часів на конституційному рівні проголошено, що «В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування» (ст. 7 Конституції України) і закріплено поняття місцевого самоврядування, яке визначається як право «територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів Україні» (ст. 140 Конституції України).

Як бачимо, в Україні, сьогодні в стадії становлення і формування знаходиться самостійна навчальна дисципліна, наука, галузь законодавства і напрямок практичної діяльності в сфері місцевого самоврядування.

Вивчення навчальної дисципліни «Місцеве самоврядування в країні» передбачено навчальними планами юридичних вузів України.

Місцеве самоврядування в Україні — це комплексна галузь українського права, що представляє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі організації місцевого самоврядування і вирішення територіальною громадою безпосередньо через органи місцевого самоврядування питань місцевого значення, а також у процесі реалізації окремих державних повноважень, якими можуть наділятися органи місцевого самоврядування[7, c. 28-29].

3. Самоврядування в м. Києві: уроки історії і сучасність

Місцеве самоврядування в Україні має давню історію. Управління в українських містах та регіонах традиційно базувалося на використанні різних історичних форм місцевого самоврядування (вічового права, магдебурзького права, козацького самоврядування, земства тощо), що відповідало загальним тенденціям розвитку європейської цивілізації.

За часів Київської Русі різні форми місцевого самоврядування (сільська, міська та регіональна) складаються та розвиваються на основі звичаєвого права.

Так, на рівні регіону елементи самоврядування знаходили свій вияв у вічах. Для вічової організації управління характерним був більш-менш чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Зокрема, до відання князя відносилися судочинство, адміністративне управління, податкова політика. Віча відали питаннями війни і миру, закликали або виганяли князя, брали участь у формуванні адміністративних та судових органів тощо.

Суб'єктом міського самоврядування виступали міські громади, які користувалися значною адміністративною, господарською і судовою автономією. Найважливіші питання міського життя вирішувалися на міських вічах, а для розгляду поточних справ з числа вільних городян обирався війт та інші посадові особи міського самоврядування.

Економічну основу міського самоврядування становила міська корпоративна власність, у тому числі й на землю. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші повинності.

Суб'єктом сільського самоврядування виступала сільська громада — верв, яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю у корпоративній власності, представляла своїх громадян у відносинах з іншими громадами, феодалами, державною владою.

Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, особливо в містах та містечках, отримали подальший розвиток у формі війтівства. В цей час виникає досить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст та міськими громадами, яка була обумовлена статусом міста.

Так, у великокнязівських містах поряд з органами міського самоврядування функціонувала старостинська адміністрація — міський орган державної влади,- очолювана старостою, який призначався центральною владою. Війтів обирали на міських вічах, що в документах отримали назви: «громада», «копа», «купа». Юридизації міське самоврядування у формі війтівства набуває з прийняттям Литовських статутів (1529, 1566, 1688 pp.), якими були узаконені міські віча.

У містах, що знаходилися у приватній або церковній власності, функціонувала замкова адміністрація, яку очолював призначений власником намісник, урядник, тіун тощо.

Важливе значення для подальшого розвитку місцевого самоврядування в Україні мало магдебурзьке право, що починає поширюватися на українські міста починаючи від середини XIV ст. Магдебурзьке право передбачало надання міській громаді права запровадити модель міського самоврядування на зразок управління німецьким містом Магдебургом і в деяких документах отримало назву німецького або саксонського права.

Першому українському місту (Сянок) магдебурзьке право було дароване Галицьким князем Болеславом-Юрієм 1339 року, в 1356 році його отримав Львів, а в 1374 -Кам'янець-Подільський. Поширення магдебурзького права в Україні значно прискорилося після входження її земель до складу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського. Так, в 1432 р. магдебурзьке право надано Луцьку, в 1442 p.- Снятину, в 1444 p.- Житомиру, в 1494 р. (1498 р.) — Києву, в 1498 p.- Дубну, в 1518 р.- Ковелю, в 1524 p.- Уторопам, у 1547 p.- Берестечку, в 1564 р.- Брацлаву, в 1584 p.- Корсуню, в 1585 p.- Переяславу, в 1600 р.- Каневу, в 1640 р. — Вінниці.

На жаль, поступальний розвиток місцевого самоврядування було перервано з втратою державної самостійності України в 1920 р. та встановленням централізованої системи територіальної організації влади, яка передбачала пряме державне управління на всіх субнаціональних територіальних рівнях, формально — через єдину систему органів державної влади — Ради народних депутатів, а фактично — через централізовану, підпорядковану по вертикалі систему партійних органів.

Розвал монопартійної командно-адміністративної системи управління, відновлення та розбудова на демократичних засадах української державності об'єктивно призвели до пошуку такої організації влади, яка відповідала б як національним традиціям, так і сучасним світовим та європейським демократичним вимогам, була б спрямована на забезпечення прав і свобод людини, задоволення її потреб, підвищення ефективності надання громадських послуг.

Нова модель влади вже не могла базуватися на політико-організаційному принципі «вертикалі влади», реалізація якого фактично відсторонює людину від участі в управлінні державними та громадськими справами. Світовий та європейський досвід переконливо свідчить, що в демократичному суспільстві територіальна організація влади може будуватися лише на основі обов’язкового використання місцевого самоврядування — специфічної форми публічної влади територіальних громад, в рамках якої забезпечується реалізація їх права здійснювати управління в межах відповідних територіальних одиниць, самостійно вирішувати всі питання місцевого значення. Місцеве самоврядування сьогодні виступає важливим фактором демократизації суспільного життя, децентралізації управління та необхідною передумовою становлення громадянського суспільства, наближення влади до її джерела — народу. І навпаки, місцеве самоврядування може ефективно функціонувати лише за умови наявності розвинутих елементів громадянського суспільства[2, c. 89-91].

Зрозуміло, що Україна, декларуючи створення незалежної, демократичної, правової держави, формуючи, з врахуванням світового досвіду, власну модель організації влади, прийти до визнання місцевого самоврядування як єдино можливої форми організації публічної влади на місцях.

Нова історія місцевого самоврядування в Україні розпочинається після прийняття 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», де воно визначалося як «територіальна самоорганізація громадян для самостійного вирішення безпосередньо або через державні і громадські органи, які вони обирають, усіх питань місцевого життя, виходячи з інтересів населення, на основі законів Української РСР та власної фінансово-економічної бази». Прийняття Закону стало першою спробою трансформувати місцеві ради (які на той час входили до єдиної системи органів державної влади) всіх те-риторіальних рівнів в органи місцевого самоврядування.

Наступним кроком у становленні місцевого самоврядування в Україні стало прийняття 26 березня 1992 р. нової редакції Закону (тепер він мав назву Закон України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»), в якій передбачалося впровадження інститутів місцевого і регіонального самоврядування.

Надійною правовою основою місцевого самоврядування стала Конституція України 1996 p., де самоврядування визнане одним із елементів конституційного ладу держави. Прийняття Конституції відкрило простір для становлення реального місцевого самоврядування в Україні.

Правові засади місцевого самоврядування також закріплені в нині чинному Законі України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні».

Перший досвід свідчить, що цей процес проходить досить складно та суперечливо. Розвиток місцевого самоврядування в Україні стримується, насамперед, економічними чинниками, відсутністю достатніх матеріальних та фінансових ресурсів для здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування. Немаловажну роль відіграють також і чинники політичного, правового та психологічного характеру. Це й відсутність реального суб'єкта місцевого самоврядування — самодостатньої територіальної громади, яка володіла б необхідними матеріальними і фінансовими ресурсами, мала б належні внутрішні джерела формування доходної частини місцевого бюджету, і недостатнє правове забезпечення значного масиву питань організації і функціонування місцевого самоврядування, та існування в суспільній свідомості, в свідомості значної частини політичних, державних і муніципальних діячів старих стереотипів сприйняття місцевого самоврядування; відсутність нових механізмів взаємовідносин органів місцевого самоврядування з територіальною громадою та її підрозділами, громадськими організаціями, підприємствами, установами та організаціями приватного сектора, інших форм власності; недостатній рівень саморегуляції територіальної громади тощо.

Значною мірою вплив негативних чинників на розвиток місцевого самоврядування та стан соціально-економічного розвитку українських міст можна зменшити шляхом реалізації програм, спрямованих на налагодження взаємодії та співпраці на засадах рівноправності між різними елементами системи місцевого самоврядування, між муніципальним, приватним і громадським секторами, між органами і посадовими особами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, об'єднаннями підприємців, ініціативними групами членів територіальної громади, що формуються з метою залучення громадян до безпосередньої участі у здійсненні функцій місцевого самоврядування.

Над проблемою місцевого самоврядування в Україні сьогодні працює велика плеяда українських дослідників.

Перші результати свідчать, що місцеве самоврядування в Україні — це довгострокова стратегія розвитку суспільства на демократичних засадах[1, c. 31-33]

4. Декларація прав людини та її відношення до засад місцевого самоврядування

За Декларацією кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.

Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників.

Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування (Ст. 21-22).

Декларація є результатом усвідомлення необхідності визначення нормативних орієнтирів діяльності організацій громадянського суспільства (ОГС), які б дали змогу звіряти з ними діяльність цих організацій. Текст Декларації є результатом колективного обговорення в середовищі українських ОГС основних її положень та цілей і виражає спільну волю некомерційних організацій України застосовувати нижченаведені принципи.

Декларація є важливим кроком до створення системи добровільного саморегулювання ОГС. Усвідомлення етичного виміру діяльності створює підґрунтя для довгострокового успіху некомерційних організацій та більшої відповідності їхньої діяльності потребам різних верств суспільства.

Попри декларативний характер цього документу, Декларацію слід вважати свого роду угодою між ОГС України, яка відображає їхнє розуміння своїх базисних цінностей, принципів та завдань. Така угода дасть змогу українським ОГС та їхнім співробітникам ефективніше розробляти та реалізовувати проекти соціального спрямування та формувати позицію для побудови відносин з окремими суб’єктами, органами влади та іншими організаціями, легше формувати коаліції ОГС. Розуміння норм Декларації повинно допомогти співробітникам ОГС краще виконувати свої зобов’язання перед організаціями.

Декларація покликана відіграти ключову роль у встановленні високих стандартів роботи співробітників ОГС та спрямувати їхню діяльність на досягнення спільної мети. Крім того, вона повинна допомогти співробітникам українських ОГС та їхнім клієнтам розвинути відчуття особистої моральної цілісності.

Декларація має превентивний характер і ухвалюється не у відповідь на проблеми чи кризи в ОГС, а радше як засіб їх попередження та мінімізації[8, c. 64-65].

5. Вибори та референдуми в Україні

Найбільш демократичним способом формування органів місцевого самоврядування є вибори. В Україні шляхом виборів формуються сільські, селищні і міські ради та заміщуються посади сільських, селищних і міських голів. Виборний порядок формування районних та обласних рад як органів самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, також випливає із змісту і духу Конституції. Проте особлива природа і роль цих рад вимагає диференційованого підходу до порядку їх формування, на що вказують перехідні положення Основного Закону (ч. 2 п. 8).

За Конституцією депутатів сільських, селищних і міських рад, сільських, селищних і міських голів обирають жителі сіл, селищ і міст на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Наступні вибори депутатів і голів мають відбутися у березні 1998 p., як зазначено в ч. 1 п. 8 Перехідних положень Конституції. Основний Закон передбачає як чергові (через 4 роки), так і позачергові (до закінчення 4-річного терміну) комунальні вибори. Верховна Рада України призначає чергові і позачергові вибори до органів^ місцевого самоврядування (п. ЗО ст. 85 Конституції). Позачергові вибори депутатів і голів можуть проводитися тільки одночасно.

Вибори органів місцевого самоврядування є вільними: виборцям гарантується вільне волевиявлення. Право голосу на комунальних виборах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Кожен громадянин, який має право голосу, може бути обраним в органи місцевого самоврядування.

Конституція встановлює несумісність між заняттям посад Президента України (ч. 4 ст. 103), членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 120), професійних суддів (ч. 2 ст. 127) і представницьким мандатом чи діяльністю в органах місцевого самоврядування. Закони України встановлюють і в інших випадках несумісність між державною та самоврядною діяльністю, що, безперечно, свідчить про існування "розподілу влади" міждержавним управлінням і місцевим самоврядуванням. Порядок організації і проведення комунальних виборів регулюється законом.

Комунальні вибори мають не тільки юридичне, але й політичне значення. На них проходять апробацію комунальна політика політичних партій, блоків та окремих діячів, формуються політичні коаліції, що виборюють комунальну владу тощо. Вибори — це і форма реалізації права громадян брати участь в управлінні справами місцевого самоврядування тощо. Звичайно, поряд з парламентськими і президентськими виборами комунальні вибори в політичному рейтингу є менш значними, але від них часто більше залежить в житті рядових громадян, ніж від будь-яких інших виборів[3, c. 12-13].

Для вирішення важливих питань територіальних громад в селах, селищах і містах можуть проводитися місцеві референдуми. Право голосу на них, як і на комунальних виборах, мають громадяни України, які досягай на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.

Конституція закріплює положення про те, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів (ч. 1 ст. 143). Місцеві референдуми можуть служити повною противагою органам місцевого самоврядування, коли ті ігнорують інтереси територіальних громад. Такий референдум може висловити недовіру сільській, селищній і міській раді та сільському, селищному і міському голові. Однак організувати і провести місцевий референдум не дуже просто і тому він використовується частіше як форма санкціонування рішень органів місцевого самоврядування або виявлення позиції територіальних громад з окремих питань місцевого значення. Інші питання, крім місцевого значення, референдум не вправі вирішувати.

Предметна компетенція місцевого референдуму, з огляду на введення інституту територіальної громади, певним чином розширяється. Особливо це стосується договірних засад у взаєминах органів місцевого самоврядування, створення спільних комунальних підприємств та організацій тощо.

Стосовно ж районних та обласних референдумів, то про них в Конституції не згадується. Однак такі референдуми можливі згідно з чинним законодавством, яке ще не приведено у відповідність до нового Основного Закону. їх доцільність обмежується контролем за діяльністю районних та обласних рад, можливо деякими іншими питаннями місцевого значення. Але районні та обласні референдуми, як це показав досвід 1991—1992 pp., у ряді регіонів України (Закарпаття, Крим) містять небезпеку бути втягнутими у боротьбу з центральною владою, а також — між районними та обласними радами, з одного боку, і місцевими державними адміністраціями — з другого. Такі референдуми слід розцінювати як неконструктивні, оскільки можуть викликати різні невдоволення, розхитувати стабільність в регіонах.

Акти, прийняті на місцевих референдумах в межах повноважень, визначених законами, є обов'язковими на території відповідного села, селища і міста. Порушення актів місцевого референдуму оскаржуються органами місцевого самоврядування в судовому порядку. Неконституційні і незаконні акти місцевого референдуму зупиняються у встановленому законом порядку і передаються на розгляд судових органів[3, c. 15-16].

Висновки

Після проголошення державної незалежності України перед суспільством і державою постали важливі проблеми, пов'язані з розбудовою місцевого самоврядування як одного з ключових елементів взаємодії територіальних громад, держави та особи. У колі цих проблем особлива роль належить утвердженню правових засад місцевого самоврядування відповідно до Конституції України 1996 p., яка фактично вивела місцеве самоврядування на рівень одного з провідних інститутів демократичного конституційного ладу.

Місцеве самоврядування, як і парламентаризм, розподіл влади, незалежні суди та інші атрибути демократичного політичного режиму, поступово входить в політико-правове життя українського суспільства.

Після тривалого панування тоталітарного режиму відродження місцевого самоврядування має на меті не повернення назад, а рух вперед, до створення самобутньої системи самоврядування. Ця система має спиратися на минулий вітчизняний досвід (позитивний і негативний), враховувати тенденції розвитку українського суспільства, а також багатий досвід комунальних (муніципальних) реформ в зарубіжних країнах і вихід на міжнародні стандарти розвитку місцевого самоврядування, закладені, зокрема, у Всесвітній декларації місцевого самоврядування 1985 р. та Європейській хартії про місцеве самоврядування 1985 р. Шлях України до Європи лежить також і через ратифікацію Європейської хартії, що, природньо, підвищить вимоги до української системи місцевого самоврядування.

Чи існує українська модель місцевого самоврядування? На нашу думку, така модель закладена в новій Конституції України і її необхідно наповнити конкретним змістом. Для цього потрібен час і титанічна праця.

Список використаних джерел

1. Іщенко О. Місцеве самоврядування: світовий досвід та особливості української моделі: громадсько-політична література/ Олексій Іщенко,; Ред. М. Верменчук; Ін-т законодавчих передбачень і правової експертизи. — К., 2003. — 603 с.

2. Біленчук П. Місцеве самоврядування в Україні: Муніципальне право: Навчальний посібник для вузів/ Петро Біленчук, Віктор Кравченко, Микола Підмогильний; Європ. ун-т управл., безпеки та інформ.-правових технологій; Т-во науковців по сприянню муніципальній реформі "Юрблагодійконсалтинг". — К.: Атіка, 2000. – 302 с.

3. Кампо В. Місцеве самоврядування в Україні: брошура/ Володимир Кампо,; Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (гол. ред.), Ф.Г. Бурчак, В.В. Цвєтков та ін.; НАНУ, Ін-т держ. і права ім. В.М.Корецького . — К.: Ін Юре, 1997. — 32 с.

4. Місцеве самоврядування: 10 років здобутків/ Фонд сприяння місцевому само-врядуванню України при президентові України; Ред. М. Пухтинський. — К.: Атіка, 2002. — 367 с.

5. Місцеве самоврядування в Україні: історія, стан, перспективи: Зб. матеріалів/ Укл. Олег Бабенко,. — Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 2006. — 124 с.

6. Місцеве самоврядування в Україні: досвід, проблеми, перспективи: Укл. Євген Дмитрович Прудченко; Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека. — Дніпропетровськ. – 2006. — 55 с

7. Погорілко В. Конституційне право України: Підручник/ Віктор Погорілко, Владислав Федоренко; За заг. ред. Віктора Погорілка,; М-во освіти і науки України. — К.: Наукова думка: Прецедент, 2006. — 338 с.

8. Прієшкіна О. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання безпосередньої демократії: Навчальний посібник/ Ольга Прієшкіна,. — К.: Кондор, 2004. — 332 с.

9. Ткачук А. Місцеве самоврядування: світовий та український досвід: Посібник/ А.Ткачук, Р.Агранофф, Т.Браун; Пер. В.Поліщук. — К.: Заповіт, 1997. — 186 с.