Основи наукових досліджень

1. Основні етапи еволюції науки та їх характеристика.

2. Кореляційний аналіз: основні задачі і етапи, сутність якісної оцінки міцності зв’язку між факторною і результативною ознаками.

3. Методологічні характеристики вимірювальних приладів.

4. Мета, завдання і значення сертифікації.

5. Які стандарти встановлюють терміни та визначення основних понять в сфері стандартизації.

Список використаної літератури.

1. Основні етапи еволюції науки та їх характеристика

Виникнення науки в Європі сягає 6-5 століття до н. є. Одним із головних ареалів її виникнення була Давня Греція. Соціально-економічні, культурні, духовні умови, що склалися у містах-державах, сприяли зруйнуванню міфологічних систем, а рівень розвитку виробництва і соціально-економічних відносин спричинив розділення розумової та фізичної праці. Справа у тому, що окремі елементи наукових знань існували і у більш давньому суспільстві, але вони мали розрізнений характер.

Ще Платон, Сократ і Арістотель висунули на перший план діалектичну природу мислення. Так, Арістотель вивчав принципи побудови суджень, питання термінології, правила умовисновків та ін. А. Ф. Бекон та Г. Галілей у XVI-XVII столітті обґрунтували, що наукове пізнання базується лише на планомірному експерименті.

Рене Декарт розробив правила раціоналістичного методу, відповідно до якого достовірними слід вважати тільки ті положення, які чітко і виразно усвідомлюються. Гегель затвердив діалектику, як загальний метод пізнання й духовної діяльності, а також зробив спробу розкрити протиріччя розвитку буття і мислення.

Сьогодні дослідження і методи науки широко використовуються у розробці програм соціального та економічного розвитку. Наукове пізнання істотно відрізняється від звичайного пізнання. Науковий та життєвий досвід відрізняються своєю глибиною, спрямованістю і мовою (справа у тому, що звичайна мова не є достатньою для адекватного, чіткого і багатозначного відбиття оточуючої дійсності). Потому, щоб описати феномени, наука виробляє свою, спеціальну мову, яка здатна описати явища, що вивчаються.

Вироблення чіткої термінології — неодмінна вимога наукової термінології. Наукове знання передбачає більшу глибину обгрунтування і системності, а наукове дослідження відрізняється від звичайного методами пізнання.

Поняття наука формується на основі єдиного гносеологічного і соціологічного підходу до розкриття її природи. З огляду на принципове значення цього поняття в методології наукового пізнання наведемо деякі типові визначення науки.

Відповідно до І. І. Леммана [1], наука — це цілісна, самостійна соціальна система, особлива форма діяльності людей, що об'єднує вчених, техніку, установи. Наука служить для пізнання об'єктивних законів природи, суспільства і людської свідомості з метою передбачення подій та практично революційного перетворення дійсності.

І. С. Алексеев [2] розкриває сутність науки наступним чином. Це сфера людської діяльності, функцією якої є утворення і теоре-тична систематизація об'єктивних знань про дійсність, що оточує людину. Наука — це одна із форм суспільної свідомості людини. У перебігу історичних подій наука перетворюється у продуктивну силу суспільства та найважливіший соціальний інститут.

Наука містить у собі не лише власну діяльність людини, спрямовану на одержання знань, але й результат цієї діяльності — суму отриманих на даний момент наукових знань, які у сукупності утворюють наукову картину світу.

Термін «наука» вживається для позначення окремих галузей наукового знання. Безпосередня мета науки — описання, пояс-нення, передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення на основі законів, що нею вивчаються. Тобто у широкому значенні, мета науки — це теоретичне віддзеркален-ня дійсності.

Заслуговує на увагу й таке визначення поняття «наука». Наука — це сфера дослідницької діяльності, що спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство і процеси мислення. Вона містить у собі всі умови і моменти цього виробництва, а саме: вчених з їх знаннями і здібностями, кваліфікацією і досвідом, з поділом і кооперацією наукової праці, наукові установи, експериментальне і лабораторне устаткування, методи науково-дослідної роботи, поняття і категоріальний апарат, систему наукової інформації, а також усю суму знань, що виступають як попередні посилання або засоби (чи результати) наукового пізнання.

І. С. Алексеев [2] стверджує, що начатки елементарного знання сягають найдавнішого періоду розвитку людського суспільства.

Початкові знання носили характер емпіричних правил для конкретних видів діяльності людини, поповнючись безпосереднім породженням їх ціною матеріальних дій. На цьому ґрунті людство накопичило значний обсяг вихідних відомостей про навколишній світ і, власне, про себе. Свідченням цього є історія розвитку країн Давнього Сходу, Вавилону, Єгипту, Індії, Китаю.

У попередній історії науки певну роль зіграла також і міфологія, де знайшли відбиток прагнення людей побудувати загальну картину явищ оточуючого світу за допомогою уяв і фантазії. Таким шляхом виникли релігійно-антропоморфні уявлення про надприродні сили, які панують у природі і стоять над нею.

У виникненні науки вирішальне значення мали й соціальні умови, зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Однією з умов виникнення науки стало поділення праці на фі-зичну і розумову.

У зв'язку з цим у Давній Греції (VI-IV ст. до н. є.) виникли теоретичні концепції, які пояснювали реальний світ через концепцію закономірного початку (Фалес — на рубежі VII-VI ст. до н. є. і Де-мокріт на рубежі V-IV ст. до н. е.). Даний етап розвитку пізнання отримав назву натуральної філософії.

Натурфілософія, відокремившись від міфології, перетворилася у філософію природи, особливістю якої стало переважно умоглядне її тлумачення як єдиного цілого.

Спочатку вона синкретично (без поділу на складові) поєднувала у собі філософію і природознавство. Але це ще не було наукою, оскільки її результатом не могло бути відкриття об'єктивних законів реального світу.

Найбільш характерною рисою пізнання в цю епоху було виді-лення і опис найзагальніших та найсуттєвіших моментів і явищ природи, суспільства і мислення.

Б. М. Кедров [3] підкреслював, що відкриття законів укладає головну задачу будь-якої науки. Доки відповідні закони не відкриті, людина може лише описувати явища, збирати і систематизувати факти, накопичувати емпіричний матеріал. Це ще не є наукою. У всякому разі — це ще не та дана, розвинена форма, що має визначення науки.

Надалі такий засіб пізнання призвів до встановлення деяких суттєвих принципів, тверджень і до описового формулювання низки законів, що стали початком виникнення окремих галузей знання, які відокремилися від натурфілософії: логіки (Арістотель, IV ст. до н. е.), геометрії (Евклід, IV ст. до н. е.), механіки (Архімед, III ст. до н. е.), астрономії (Птолемей, друга чверть II ст. н. е.).

Панування релігійно-містичного світогляду в епоху середньовіччя загальмувало, але не зупинило процес пізнання. Нові важливі досягнення в ряді сфер знання в цю епоху пов'язані з іменами видатних мислителів та вчених Арабського Сходу і Середньої Азії (Ібн Сіни, перша чверть XI ст.; Ібн-Рушда, кінець XII ст.; Біруні, середина XII ст.) та ін.

У Європі під впливом їх вчення виникла схоластика, з позицій якої робилися спроби дати науково-теоретичне обгрунтування релігійному світогляду в різноманітних його проявах.

Філософським грунтом схоластики служили ідеї вчених ан-тичного світу (Платона та Арістотеля, IV ст. до н. е.), погляди яких схоласти пристосовували до своїх цілей. Водночас схоластика сприяла формуванню і розвитку культури, формального мислення і мистецтва теоретичних суперечок та дискусій.

Розвиток середньовічної алхімії пробудив інтерес до емпіричного вивчення хімічних речовин, а астрології — до постійного спостереження за небесними тілами, що, безперечно, сприяло становленню матеріальної бази астрономії.

Основи сучасної науки стали складатися в епоху Відродження. Цьому сприяли такі обставини: наявність визначеної суми знань, досягнутих у минулому; виникнення капіталістичного засобу виробництва, однією із основних умов розвитку якого був прогрес науки, що підірвав панування релігійного світогляду революційними ідеями даної епохи і нових досягнень науки, які на початку займали важливе місце в духовному житті суспільства; озброєність науки (поряд із спостереженням і описом) новими експериментальними методами вивчення явищ.

В науці нового часу експеримент стає провідним методом дослідження і радикально розширює сферу пізнання реальності, тісно поєднуючи теоретичні міркування з практичним «іспитом» природи. Внаслідок значно посилилася пізнавальна могутність науки XVI-XVII ст.

Це глибоке перетворення науки було першою науковою рево-люцією (Галілей, 1632 p., 1663 p.; Копернік, 1543 р.; Гарвей, 1628 p.; Декарт, 1637 p., 1644 p.; Гюйгенс 1690 p.; Ньютон, 1676 p. та ін.).

Використовуючи закони механіки, пояснювалася суть не лише фізичних і хімічних, але й біологічних явищ (Ламетрі, 1715 р., 1747 р.; Бореллі, 1666 р. 1682 р. та ін.). Положення механістичного матеріалізму складали основу теорії пізнання і наукової методології того часу.

У XVIII ст. і на початку XIX ст. на цій ідейній, науково-теоретичній і практичній основі був накопичений, систематизований та узагальнений великий за обсягом матеріал у конкретних галузях природознавства (Ейлер, 1736 р., 1744 р.; Ломоносов, 1742 р.; Лаплас, 1796 p., 1825 p.), предметом вивчення якого були явища дійсності. Проте в цей і в наступні періоди механістичний матеріалізм все-таки не задовольняв ідейним потребам природознавства у поясненні нових даних, одержуваних наукою.

Нові революційні зміни в науці пов'язані з відкриттям закону збереження і перетворення речовини та енергії (Маєр, Джоуль, Гельмгольц, Ломоносов, 1848 р.), клітинної будови рослинних і тваринних організмів (Шлейден, Шванн, 1838 p., 1839 p.), законів органічного світу (Дарвін, 1859 p.), періодичної системи елементів (Менделєєв, 1870 p.).

Ідея розвитку стає визначальною ідеєю в науці.

Наприкінці ХІХ — початку XX ст. відбувався підрив класичних уявлень про реальний світ у зв'язку з відкриттями електрону (Том-сон, 1898 р.), рентгенівського випромінювання (Рентген, 1895 р.), радіоактивності та інших явищ (П. Кюрі, М. Склодовська-Кюрі, 1895 p.), значення яких не можна було пояснити на основі механістичного світогляду. Це збільшувалося інтенсивним проникненням суб'єктивного ідеалізму до природознавства.

Назріла криза розв'язалася новою революцією в науці, яка почалася у фізиці (Планк, 1900 p.; Ейнштейн, 1905 p., 1916 p., 1924 p.) і охопила всі основні галузі науки. Як відомо, М. Планк висунув гіпотезу про існування квантів світла. А. Ейнштейн розробив спеціальну та основи загальної теорії відносності.

Перехід до пізнання нових рівнів матерії обумовив корінну переоцінку значення цілої низки основних понять колишньої науки — атом, простір і час, маса, енергія тощо. Все це означало радикальну зміну основ наукового мислення і зробило глибокий вплив на подальший розвиток науки в цілому.

Наступний етап наукової революції припадає на 20—30-і pp. XX століття. Саме у цей період була створена квантова механіка, багато галузей науки перейшли до вивчення складних системних об'єктів.

У біології вперше була сформульована теорія рівнів організації живих систем, зросла пізнавальна могутність науки, розширилися її взаємозв'язки з технікою, а також з усіма сторонами суспільної діяльності, посилилася тенденція перетворення науки у продуктивну силу і підвищилася її роль у суспільстві (Лазарев, Трифонов, 1980 p.).

Створилися передумови для новітнього етапу розвитку науки, які обумовили у 50-і роки XX ст. сучасну науково-технічну революцію. Найбільш характерні риси цього періоду науки розглянуті у багатьох сучасних спеціальних монографіях і підручниках.

Отже, в історії людства відбувалися закономірні зміни щодо «спокійних» і революційних періодів розвитку науки, яка знаходилася в єдиному потоці процесів, що відбувалися і відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що наука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому.

2. Кореляційний аналіз: основні задачі і етапи, сутність якісної оцінки міцності зв’язку між факторною і результативною ознаками

Кореляційний аналіз – це статистичне дослідження (стохастичної) залежності між випадковими величинами (англ. correlation – взаємозв’язок).

Головні завдання кореляційного аналізу:

1) оцінка за вибірковими даними коефіцієнтів кореляції;

2) перевірка значущості вибіркових коефіцієнтів кореляції або кореляційного відношення;

3) оцінка близькості виявленого зв’язку до лінійного;

4) побудова довірчого інтервалу для коефіцієнтів кореляції.

Кореляція може бути позитивною та негативною (можлива також ситуація відсутності статистичного зв’язку — наприклад, для незалежних випадкових величин). Від’ємна кореляція – кореляція, при якій збільшення однієї змінної пов’язане зі зменшенням іншої, при цьому коефіцієнт кореляції від’ємний. Додатна кореляція – кореляція, при якій збільшення однієї змінної пов’язане зі збільшенням іншої, при цьому коефіцієнт кореляції додатній.

Кореляційний аналіз – метод обробки статистичних даних, що полягає у вивченні коефіцієнту кореляції між змінними. При цьому порівнюються коефіцієнти між однією парою або множиною пар ознак для встановлення між ними статистичної взаємодії.

Мета кореляційного аналізу – забезпечити отримання деякої інформації про одну змінну за допомогою іншої змінної. В випадках, коли можливе досягнення мети, говорять, що змінні корелюють. В самому загальному вигляді сприйняття гіпотези про наявність кореляції означає, що зміна значення змінної А відбудеться одночасно з пропорційною зміною значення В.

Кореляція відображає лише лінійну залежність величин, але не відображає їх функціональної зв’язаності. Наприклад, якщо обчислити коефіцієнт кореляції між величинами A = sin(x) та B = cos(x), він буде наближений до нуля, тобто залежність між величинами відсутня. Між тим, величини А та В очевидно зв’язані між собою за законом sin²(x) + cos²(x) = 1.

Метою аналізу кореляції є дослідження тісноти зв'язку між явищами. Кореляційний аналіз є одним, але не єдиним методом виявлення зв'язку між явищами. Але тільки кореляційний аналіз дає просту оцінку тісноти зв'язку. Говорячи про кореляційний аналіз, не можна забувати регресійний аналіз. Він є методом статистичного аналізу зв'язку між явищами, який має на меті аналіз форми зв'язку. Між ознаками економічних явищ переважають кореляційні зв'язки. Простою кореляцією прийнято називати кореляцію між двома змінними. Узагальнюючою оцінкою тісноти зв'язку поміж двома змінними є індекс кореляції [2]:

R = iй квадрат вiдхилень фактичних значень результативного показника вiд теоретичного, розрахованих на основi регресiї.

3. Методологічні характеристики вимірювальних приладів

Згідно з ДСТУ 2681, визначення цифрового вимірювального приладу базується на формі подання результату вимірювання, тобто особливість цифрових вимірювальних приладів (ЦВП) полягає в тому, що результат вимірювання відбивається на показувальному пристрої у вигляді числа, як правило, десяткового, або символів. Ця особливість належить до зовнішніх ознак ЦВП, вона не обумовлює їхніх принципів побудови і технічних характеристик, але забезпечує зручність відліку і, головне, усуває суб'єктивні помилки оператора. Проте таке визначення ЦВП не враховує іншу, загальноприйняту особливість наявність автоматичного переходу від аналогової до дискретної форми подання одного або двох сигналів на якомусь етапі їх перетворення в приладі, що виконується аналого-цифровим перетворювачем (АЦП). Аналого-цифрове перетворення є принципово якісною відзнакою ЦВП і помітно впливає на їх технічні, особливо метрологічні характеристики.

Обов'язковими функціональними компонентами ЦВП є АЦП і цифровий відліковий пристрій. До складу ЦВП завжди входять також вхідні лінійні або масштабні перетворювачі (подільники напруги, підсилювачі), які забезпечують до того ж високий опір приладу. Вхідні пристрої залежно від призначення та принципу побудови ЦВП можуть мати формувачі імпульсів і функціональні перетворювачі, наприклад, перетворювачі різних характеристик змінних напруг, фазового зсуву, потужності в постійну напругу, постійної напруги в частоту і т. ін. Складовими ЦВП можуть бути арифметично-логічні пристрої, призначені для виконання різних обчислювальних операцій (арифметичних, розв'язання систем рівнянь) і логічних операцій. Синхронізацію роботи всіх ланок ЦВП забезпечує блок, або пристрій, керування (або мікропроцесорний контролер) тієї чи іншої складності залежно від розгалуженості функціональних зв'язків між блоками та прийнятої процедури вимірювань ЦВП, а також генератори тактових або зразкових імпульсів. Сучасні ЦВП, як правило, споряджені інтерфейсним блоком (або пристроєм) для зв'язку з зовнішніми засобами вимірювальної техніки, засобами обчислювальної техніки тощо. Для цифрових вимірювальних приладів використовують усі основні технічні характеристики вимірювальних приладів, проте окремі з них потребують пояснення з урахуванням специфіки ЦВП.

4. Мета, завдання і значення сертифікації

Державну систему сертифікації створює державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації — національний орган України з сертифікації, який проводить та координує роботу щодо забезпечення її функціонування, а саме:

· визначає основні принципи, структуру та правила системи сертифікації України;

· затверджує переліки продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації, та визначає її запровадження;

· призначає органи з сертифікації продукції;

· абзац п'ятий статті 14 виключено встановлює правила визнання сертифікатів інших країн;

· розглядає спірні питання з випробувань і дотримання правил сертифікації продукції;

· веде Реєстр державної системи сертифікації;

· організує інформаційне забезпечення з питань сертифікації.

Державний комітет України по стандартизації, метрології та сертифікації в межах своєї компетенції несе відповідальність за дотримання правил і порядку сертифікації продукції.

В Україні прийнято розрізняти обов’язкову і добровільну сертифікацію. Обов’язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління господарюючими суб’єктами, охоплює у всіх випадках перевірку і випробування продукції з метою визначення її характеристик (показників) та подальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов’язковими, за ініціативою самих суб’єктів господарювання (тих або інших видів суспільної діяльності) на договірних засадах.

Господарюючі суб’єкти (виготовлювачі, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації) повинні:

· у встановлених терміні і порядку проводити сертифікацію відповідних об’єктів;

· забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, на узгодженість до якого вона сертифікована;

· припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлена її невідповідність вимогам певного нормативного документу або закінчився термін дії сертифікату.

· Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів слугує створювана мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) по найважливіших видах продукції виробничо-технічного і культурно- побутового призначення.

· Упродовж останніх років почали формуватися міжнародні системи сертифікації. Координацією заходів по створенню таких систем займається спеціальний комітет по сертифікації – СЕРТИКО, що діє у складі ІСО. Цим комітетом розроблені:

· правила і порядок здійснення сертифікації продукції;

· критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);

· умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до сертифікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції).

У ряді країн уже функціонують акредитовані у СЕРТИКО ІСО і визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції. Зокрема у США діє центр по випробуванню тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції – автомобілів, Чехії і Словаччині – електроустаткування та медичної техніки.

На початку 1993 року Україна стала членом ІСО та Міжнародної електротехнічної комісії – ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності більш ніж 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів по стандартизації і сертифікації та використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.

Для набуття максимально можливого зиску та іміджу надійного партнера на зовнішньому ринку підприємствам бажано створювати і сертифікувати також власні системи якості. Згідно з міжнародним стандартом ІСО 8402 “Якість. Словник” система якості являє собою сукупність організаційної структури, відповідальності, процедур, процесів і ресурсів, що забезпечує здійснення загального керування якістю. Відповідний рівень такої системи підтримується сертифікатом, який видається підприємству на певний строк – один рік, два роки тощо. Правом видачі сертифікату на систему якості може володіти національний орган по сертифікації; у необхідних випадках йому надається можливість делегувати таку функцію акредитованій для цієї мети організації. Для оцінки системи якості та отримання сертифікату на неї дозволяється залучати будь-яку закордонну фірму, що займається сертифікацією. Вагомість сертифікату і рівень довіри до нього залежить від іміджу організації, яка видає такий документ.

На підприємствах України аналогічні системи якості ще треба створювати. Вони повинні обов’язково передбачати комплексне управління якістю, що вимагає лише колективної діяльності і спільних зусиль. З огляду на це можна окреслити головні принципи (моменти) формування системи якості:

підготовка усіх категорій кадрів найвищого професійного рівня (необхідну якість забезпечують люди, а не машини);

безпосередня зацікавленість першого керівника та усього ешелону керівництва підприємства у повсякчасному розв’язанні проблем якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної якості продукції; підпорядкування поставленій меті організаційної структури системи (зокрема здійснюване нерідко на практиці сполучення посад заступника директора підприємства з питань якості та начальника відділу технічного контролю вкрай недоцільне, оскільки технічний контроль – це далеко не саме головне у системі);

управління якістю продукції за участю усіх без винятку працівників підприємства (від директора до робітника);

поточний розподіл відповідальності між підрозділами і їх керівниками; залучення робітників до повсякденної роботи у цьому напрямку через гуртки якості (за досвідом Японії, США) тощо.

При цьому дуже важливою і вкрай необхідною треба визнати активну політику підтримки підприємств у справі розробки, запровадження і сертифікації систем якості продукції.

Усі показники якості продукції поділяють на такі групи:

1) диференційовані (одиничні, комплексні) показники, що характеризують одну або кілька властивостей одиниці продукції. Система одиничних показників наведена в табл. 1. [6, с. 189-191];

2) загальні — показники якості всього обсягу продукції, що її виробляє підприємство, незалежно від її виду і призначення.

До цієї групи належать такі показники:

— співвідношення сертифікованої і несертифікованої продукції;

— питома вага;

— нової продукції в загальному її обсязі;

— продукції вищої категорії якості;

— продукції, що відповідає міжнародним стандартам;

— продукції, що експортується.

Крім двох розглянутих груп існує третя група непрямих показників якості продукції, яка характеризується штрафами за неякісну продукцію; обсягом і питомою вагою забракованої продукції; втратами від браку тощо. Показниками якості цієї групи є:

— гарантійний термін роботи, кількість і вартість гарантійних ремонтів у розрахунку на один виріб;

— наявність рекламацій, їх кількість і вартість;

— рівень попиту на даний виріб тощо.

5. Які стандарти встановлюють терміни та визначення основних понять в сфері стандартизації

Для успішної діяльності в галузі стандартизації, як і в інших галузях науки і техніки, потрібна точна, науково обґрунтована термінологія. Невпорядкованість термінології перешкоджає взаєморозумінню спеціалістів, створенню єдиних методик, негативно впливає на впровадження обчислювальної техніки в управлінні народним господарством.

Питанням стандартизації термінології надається велике значення як за кордоном, так і в нашій країні. Потреба у стандартизації науково-технічної термінології обумовлюється тим, що терміни, поняття та визначення є невід'ємною частиною нормативної, технічної, проектно-конструкторської і технологічної документації.

В Україні упорядкування і стандартизацію термінології здійснюють Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики Держстандарту України (УкрНДІССІ), Академія наук України, галузеві науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади і науково-технічні товариства. Розроблено комплекс стандартів термінології в основних галузях знань та галузях народного господарства.

Визначення терміна "стандартизація" пройшло тривалий еволюційний шлях. Уявлення людей про стандартизацію формувалось У процесі розвитку науки і техніки, удосконалюванні форм і методів виробництва. З поширенням науково-технічних та економічних зв’язків на національному та міжнародному рівнях відбувалося уточнення терміну "стандартизація" паралельно з розвитком самої стандартизації. На різних етапах цей термін відображав досягнутий рівень її розвитку. Термін "стандартизація" з'явився в російському технічному словнику в післяреволюційні роки під впливом зарубіжного досвіду промислового виробництва.

У 1952 p. Міжнародною організацією зі стандартизації (ISO) створено Комітет по вивченню наукових принципів стандартизації (STACO), який здійснює розробку та перегляд визначення найважливіших термінів у галузі стандартизації. Починаючи з 1962 p., коли ISO прийняла перше визначення терміна "стандартизація", періодично відбувалось його уточнення, що відображало розвиток стандартизації, обумовлений рівнем розвитку науково-технічного прогресу. Сучасний термін має наступне визначення "стандартизація" — це діяльність з метою досягнення оптимального ступеня упорядкування в певній галузі шляхом встановлення положень для загального і багаторазового використання реально існуючих чи можливих завдань.

На перший погляд, це визначення здається складним, але його можна пояснити по-іншому. Стандартизація — це галузь сумісної діяльності вчених, інженерів, економістів, яка полягає перш за все у відборі із численних видів продукції (процесів, робіт, послуг) однакового призначення, одного або невеликої кількості видів цієї продукції (процесів, робіт, послуг) з найкращими якісними показниками і властивостями. Відібрані зразки продукції (процесів робіт, послуг) повинні відповідати сучасному досягненню науки та техніки, практичному досвіду і задовольняти потреби людини та суспільства. Стандартизація встановлює єдині, найбільш раціональні для народного господарства норми, параметри, розміри продукції (процесів, робіт, послуг), вимоги до якості та технології виготовлення, методи контролю та випробувань, правила пакування маркування, транспортування та зберігання. Прогресивні вимоги до розробки, виробництва і застосування продукції (процесів робіт послуг) встановлюються на основі науково-технічного прогресу і повинні визначати не тільки основу сучасного, але і майбутній розвиток народного господарства.

У певних умовах стандартизація може мати негативний вплив на розвиток виробництва і якість готових виробів. Це може бути у тому випадку, коли стандарти та інші нормативні документи будуть розроблені бо урахування досягнень науки і техніки, або вони не будуть своєчасно переглянуті з урахуванням цих досягнень і з деяким випередженням.

На основі цього, предметом стандартизації як науки є варіанти повторювальних ситуацій чи інформація по цих варіантах. Тому стандартизацію слід розглядати як одну із складових частин загальної науки з управління — кібернетики (науки про системи і методи управління), як одного із методів переробки інформації з метою знаходження оптимального, обов'язкового рішення. На основі обробки великої кількості різних варіантів, рішення однієї й тієї ж повторюваної задачі за допомогою методів стандартизації виробляються обов'язкові оптимальні вимоги, норми, правила, що заносяться у стандарти чи інші нормативні документи.

Наслідком діяльності в галузі стандартизації є створення нормативних документів. Через нормативні документи стандартизація впливає на сфери трудової діяльності людини, на розвиток народного господарства країни, прискорення науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання сировини, матеріалів, енергетичних ресурсів, підвищення якості продукції (процесів, робіт, послуг).

Нормативний документ (НД) — документ, що встановлює правила, загальні принципи чи характеристики щодо різних видів діяльності або їх результатів. НД розробляються на об'єкти стандартизації, які обов'язкові для використання в певних галузях діяльності, в установленому порядку і затверджуються компетентними органами. До НД належать стандарти, технічні умови, зводи правил, регламенти, керівні документі, державні класифікатори тощо.

Об'єкт стандартизації — це предмет, який підлягає стандартизації. До об'єктів стандартизації належать продукція, процеси, послуги, які однаковою мірою стосуються будь-якого матеріалу, компонента, обладнання, системи, їх сумісності, а також правила, поняття, визначення, процедури, функції, методи, що служать предметом роботи зі стандартизації і можуть бути охарактеризовані кількісно і якісно за допомогою понять, визначень, умовних одиниць тощо. На усі об'єкти стандартизації розробляються стандарти.

Слово "стандарт" (від англ. standard) в буквальному розумінні означає норма, зразок, мірило, а в широкому — це зразок або еталон якості, через який держава здійснює наукове обґрунтоване управління якістю. Стандарт є основним нормативним документом у галузі стандартизації. Правильне визначення цього терміну має важливе значення. Згідно з ДСТУ 1.0 цей термін має таке визначення: стандарт — нормативний документ, розроблений на засадах відсутності протиріч з істотних питань з боку більшості зацікавлених сторін і затверджений визнаним органом, у якому встановлені для загального та багаторазового використання правила, вимоги, загальні принципи чи характеристики щодо різних видів діяльності або їх результатів для досягнення оптимального ступеня упорядкування в певній галузі. Стандарти можуть бути розроблені як на матеріальні предмети (продукцію, еталони, зразки тощо), так і на норми, правила, вимоги до об'єктів організаційно-методичного та загальнотехнічного характеру.

Стандарт є результатом конкретної роботи зі стандартизації, яка виконується на основі досягнень науки, техніки та практичного досвіду, і має визначений юридичний статус на всіх рівнях управління народним господарством.

У системі нормативної документації технічні умови посідають особливе місце, адже вони є основним документом на постачання продукції. Технічні умови (ТУ) встановлюють певні вимоги до конкретної продукції і є невід'ємною часткою комплексу технічної документації на продукцію, в якій належить визначати комплексність показників. Ці показники повинні забезпечувати повну характеристику споживчих властивостей виробів і можливість всебічного визначення та контролю якості виробів, які підлягають виготовленню та постачанню споживачам.

Список використаної літератури

. Артюх С. Основи наукових досліджень: [підручник] / Українська інженерно-педагогічна академія. — Х. : УІПА, 2006. — 277с.

2. Афанасьєв А. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2005. — 96с.

3. Білоусова Т. Основи наукових досліджень: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Кам'янець-Подільський держ. ун-т. — Кам'янець-Подільський, 2004. — 120с.

4. Габович А. Основи наукових досліджень: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., які навч. за напрямом "Інформаційна безпека" / Державний ун-т інформаційно-комунікаційних технологій / Володимир Олексійович Хорошко (ред.). — К. : ДУІКТ, 2006. — 174с.

5. Грищенко І. Основи наукових досліджень: Навч. посібник / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : Вид-во КНТЕУ, 2001. — 185с.

6. Ковальчук В. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Володимир Ковальчук, Лев Моїсєєв; Під наук. ред. В. О. Дроздова; М-во науки і освіти України, Акад. пед. наук України, Південний наук. центр АПН України. — 3-є вид. перероб. і доп.. — Київ: ВД "Професіонал", 2005. — 238 с.

7. Крушельницька О. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний посібник/ Ольга Крушельницька,. — К.: Кондор, 2003. — 189 с.

8. Малюга Н. Наукові дослідження в бухгалтерському обліку: Навчальний посібник/ Наталія Малюга,; Ред. Ф. Ф. Бутинець; М-во освіти і науки України, ЖДТУ. — Житомир: ПП "Рута", 2003. — 475 с.

9. Микитюк О. Наукові дослідження: Навчально-методичний посібник/ Олександр Микитюк, Володимир Соловйов, Світлана Васильєва,; За загальною ред. І. Ф. Прокопенка. — Харків: Скорпіон, 2003. – 77 с.

10. П’ятницька-Позднякова І. Основи наукових досліджень у вищій школі: Навчальний посібник/ Ірина П’ятницька-Позднякова,; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 115 с.

11. Пілюшенко В. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення: Навчаль-ний посібник/ Віталій Пілюшенко, Ірина Шкрабак, Едвін Славенко,. — К.: Лібра, 2004. — 342 с.

12. Романчиков В. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Володимир Романчиков; Українська академія бізнесу та підприємництва. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 254 с.

13. Філіпенко А. Основи наукових досліджень: Конспект лекцій/ Антон Філіпенко,. — К.: Академвидав, 2004, 2005. — 207 с.

14. Федунець А. Методологія виконання наукового дослідження, написання, оформлення, захисту дисертації: Навчально-практичне вид./ Анатолий Федунець,. — Кіровоград: Реклама, 2001. — 297 с.

15. Цехмістрова Г. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Галина Цехмістрова,; М-во освіти і науки України, КУТЕП. — К.: Слово, 2003. — 235 с.

16. Шломчак Г. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник/ Георгій Шломчак,; Мін-во освіти і науки України, Нац. металургійна академія України. — Дніпропетровськ: Пороги, 2005. — 161 с.