Основи соціальної економіки

Вступ

1. Соціальний капітал

2. Обґрунтування нерівності індивідів у суспільстві

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Соціальний капітал необхідний для успіху кожної країни в сфері нового глобального економічного і політичного устрою. У праці "Соціальний капітал і світова економіка" Френсіс Фукуяма зазначає, що "здорова капіталістична економіка опирається передусім на досить високий рівень соціального капіталу громадянського суспільства, що сприяє підвищенню самоорганізації в бізнесі, корпораціях і подібних структурах… Саме тенденція до самоорганізації життєво необхідна для ефективної діяльності демократичних політичних інститутів” [12; 92].

Проведені у 90-ті роки емпіричні дослідження ефектів соціального капіталу засвідчили, що соціальний капітал має множинні джерела свого формування, найважливіші з яких можуть бути об'єднані у дві групи:

1) “досконалі джерела” — ціннісні солідарності, обмежені солідарності;

2) “інструментальні джерела” — взаємний обмін, примусова довіра. [13; 8-9]

Кожне з цих джерел дає змогу отримати соціальні вигоди через введення у соціальні структури та соціальні мережі.

Соціальний капітал в узагальненій формі можна визначити як такий, що за своєю суттю охоплює сукупність недержавних і некомерційних суб’єктів соціального життя, мережу їхніх взаємозв’язків, цінності та норм, які вони використовують, а також різні види діяльності, які виконують з власної ініціативи в рамках сформованої мережі зв’язків з дотриманням усталеної системи цінностей і норм.

1. Соціальний капітал

У літературі зустрічаються найрізноманітніші трактування та підходи до розуміння категорії “соціальний капітал”. Назвемо основні: 1) визначення соціального капіталу як умови формування та функціонування громадянського суспільства; 2) ототожнення громадянського суспільства та соціального капіталу; 3) розуміння соціального капіталу як однієї зі складових громадянського суспільства.

Аргументами щодо “політичності” цієї категорії можуть бути назви декількох праць: “Соціальний капітал і політика” Джекмена та Міллера, “Соціальний капітал і політична участь” Мілнера, “Політичні цінності, соціальний капітал і політична участь” Келнера, “Соціальний капітал в регіонах і залучення до політики на локальному рівні” Деккера та інші [1].

Шведський дослідник Ян Торелом [2] запропонував структурну модель соціального капіталу та політичної участі (див. рис.1)

Термін “соціальний капітал” тільки недавно увійшов у науковий обіг. Як зазначив британський дослідник Едрю Пассі, час його виникнення – 10-12 років тому [3; 12]. Сьогодні його активно використовують у різних наукових соціальних дисциплінах і в громадській політиці. Є певні спроби систематизації основних методологічних підходів до вивчення соціального капіталу як наукової категорії [4].

Ідею соціального капіталу започаткували та розвинули такі дослідники: П’єр Бурдьє, Джеймс Колман, Роберт Патнам, Френсіс Фукуяма. Вони пов’язували її з підвищенням ефективності урядів, економічного розвитку й економічної діяльності.

В Україні впровадження категорії “соціальний капітал” у науковий обіг тільки започатковується. Вперше питання про евристичну цінність цієї категорії розглянула професор Антоніна Колодій, яка на науковій конференції “Громадянське суспільство і соціальні перетворення в Україні” виступила з доповіддю “Соціальний капітал: зміст та евристична цінність концепції” [5].

Термін "соціальний капітал" набув міжнародного та мультидисциплінарного вжитку. По-різному трактують його суть. Найпоширенішим є трактування поняття “соціальний капітал” як інфраструктури і змісту автономних соціальних відносин.

Інколи ставлять знак тотожності між соціальним капіталом та третім сектором. Так вважав англійський дослідник Майкл Лок у своїй доповіді “Добровільна діяльність як соціальний капітал” [6; 8].

Системний аналіз феномена “соціального капіталу” запропонував П.Бурдьє. Специфіка соціального капіталу у нього визначається відносинами “реціпроситі” (“reciprocity”) — очікуванням взаємного обміну, які підтримуються існуючими в конкретному суспільстві ринками та культурою. П.Бурдьє визначив соціальний капітал як “сукупність актуальних чи потенційних ресурсів, що пов'язані з наявністю міцних мереж зв'язків, більш-менш інституціалізованими відносинами взаємного знайомства і визнання” [7; 48]. Таке визначення стверджує, що соціальні мережі не виникають самі собою, а конструюються через залучення спеціальних стратегій, зорієнтованих на інституалізацію групових відносин. Інституалізація соціальних зв'язків допомагає використовувати як надійне джерело одержання інших соціальних вигод.

Аналіз явища соціального капіталу дає змогу виділити три найважливіші структурні компоненти:

1) соціальні відносини, завдяки яким індивіди можуть мати доступ до ресурсів їхніх партнерів у спілкуванні;

2) обсяг і якість доступних ресурсів партнера спілкування;

3) відносини “реціпроситі”, чи взаємності обміну.

Соціальний капітал, на відміну від інших вимірів громадянського суспільства, найтісніше пов'язаний з іншими формами капіталу, тому що його існування передбачає обов'язкову наявність інших значимих капіталів.

Економічну сутність соціального капіталу проаналізував український професор Веніамін Сікора: “Соціальний капітал стає головним напрямом економічного мислення в сфері економічного розвитку і фактично утверджується як нова парадигма. Соціальний капітал фактично складає 78 % у сукупному багатстві розвинених ринкових економік. Соціальний капітал виробляє те, без чого не може існувати ринкова економіка — довіру між людьми. Зараз на Заході — фактичний бум літератури, видаються сотні праць, статей, де обґрунтовується, що в разі відсутності певного рівня довіри між людьми в країні вся влада, все господарювання, вся лібералізація — це лише втрата часу” [8].

Реалізувати соціальний капітал можна, конвертуючи його в інші значимі форми капіталу. Використовуючи соціальні капітали, актори можуть отримувати прямий доступ до економічних ресурсів; можуть збільшувати свій культурний капітал через контакти з експертами, компетентними людьми, які втілюють культурний капітал; можуть приєднуватися до інститутів, що пов'язані з присудженням, розподілом привілеїв. З іншого боку, набуття соціального капіталу вимагає вкладення економічних, культурних, символічних ресурсів. Хоча П.Бурдьє стверджував, що результати володіння соціальним капіталом зводяться до економічного капіталу, проте їх не можна розглядати як альтернативні форми. Соціальний капітал має власну динаміку і характеризується порівняно з економічним капіталом, більшою невизначеністю і меншою прозорістю.

Саме завдяки П.Бурдьє з 80-х років виникло активне дослідницьке зацікавлення до вивчення різних форм капіталу і зумовлених ними соціальних практик. Дослідники реалізували методологічну установку П.Бурдьє на важливість різних форм капіталу в конструюванні соціальних нерівностей і на зниження значення економічного капіталу у формі акумульованої людської праці.

Дискусії з приводу соціального капіталу, його сутності і ролі у визначенні соціальних можливостей свідчать про потрібність цієї категорії, принаймні тому, що вона:

1) фокусує увагу на позитивних наслідках соціальних комунікацій;

2) показує як можуть неекономічні ресурси бути важливим джерелом соціального впливу.

Вагомий внесок у дослідження категорії “соціальний капітал” зробив Роберт Д.Патнам. Він стверджував, що “громадянське суспільство характеризується активною й орієнтованою на суспільні цілі позицією громадян, егалітарними політичними відносинами і заснованими на довірі і співпраці суспільними відносинами”. Усе це в сукупності Патнам називає “соціальним капіталом”. Громадяни, здобуваючи соціальний капітал завдяки участі в організаціях громадянського суспільства, надалі можуть використовувати його для зміцнення демократичних принципів в управлінні державою. Довготривалі дослідження, проведені Патнамом в Італії, підтвердили, що мережа місцевих добровільних організацій створює соціальний капітал — громадянські цінності, навички та знання, — потрібні для консолідації демократії. "Люди, зацікавлені в демократії, її консолідації й ефективності, повинні передусім сприяти формуванню громадянського суспільства. Ми підтримуємо тих, хто виступає за трансформацію місцевих структур і реформи на місцевому рівні з метою створення соціального капіталу, а не лише за загальнодержавні ініціативи, оскільки саме так можна домогтися ефективного функціонування демократії", – писав він [9; 24].

Найважливішим досягненням формування соціального капіталу в Італії (як і будь-якій іншій країні) – є висока довіра громадян одне до одного. Люди можуть співпрацювати ефективніше задля досягнення спільних цілей і реалізації спільних інтересів, якщо вони довіряють одне одному. Навпаки, відчужені, розрізнені і цинічно налаштовані люди мають більше шансів виявитися за межами громадянського суспільства у когорті невдах.

2. Обґрунтування нерівності індивідів у суспільстві

Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми. Домінуюча культура є наслідком нав'язування панівною групою своїх норм, цінностей, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на свої цінності. Однак, розкриваючи суперечності культури, джерела її розвитку, він надто акцентує на відмінностях культур, байдужий до їх спільних рис.

Структура, обумовлюючи стратифікацію суспільства, спричиняє соціальну нерівність індивідів та груп, що зумовлює системну якість структури та не дає підстав розглядати її як множину елементів. Насамперед соціальна нерівність можлива тільки тоді, коли значущість людини закріплюється інституціонально та становить основу класифікації, тобто має статусне закріплення. Вертикальна класифікація є універсальною, адже вона притаманна будь-якому суспільству та й зустрічається у будь-який культурі. Але доки соціальна нерівність не усвідомлена й не інтерпретується як така, вона навіть не визнається членами суспільства й сприймається як іманентний природі чи даний Богом порядок. Це стосується насамперед традиційних суспільств. У сучасних суспільствах значно зростає кількість класифікаційних критеріїв, які взаємодіють, переплітаються між собою, створюючи складні структури, а сама нерівність інтерпретується так, що дає змогу розглядати її як джерело суспільних конфліктів та дискурсів. У періоди кризи суспільства порушується відносна закритість існуючих у ньому страт, межі стають більш прозорими, а процес соціальної мобільності — дедалі активнішим. Саме тоді виникає можливість появи "несистемних" елементів, які здатні істотно вплинути на соціальну структури та спричинити її трансформацію. Слід зазначити, що структура, створюючи всілякі форми суспільного життя, відтворює та підтримує принципи поведінки індивідів, які у свою чергу ґрунтуються на процесах комунікації. З цього приводу розгляд соціокультурних передумов соціальних інновацій перетинається з дослідженням значення мови у життєздатності соціуму.

Бідність і соціальна нерівність — прямий наслідок державної політики й ідеологічних принципів, якими керуються владні структури. Вони не є, отже, неминучими. Однак долаються довго і болісно.

У суспільстві завжди існує велика кількість соціальних груп, які різняться за своїм становищем у системі соціальних зв'язків, тобто завжди існує соціальна нерівність. Тому ще одним важливим процесом соціального життя соціальна стратифікація. В перекладі з латинської strata — це верства, пласт, прошарок. Соціальна стратифікація вказує на розшарування суспільства на різні соціальні верстви, групи, спільноти. Вона відображає соціальну неоднорідність суспільства, різне соціальне становище його членів, їх соціальну нерівність.

Соціологи сходяться на думці, що в суспільстві існують вищий, середній та нижчий класи або страти. Ці страти мають ще й свою внутрішню диференціацію. Американський соціолог Л.Уорнер, наприклад, наводить п'ять ознак класу (рід занять, джерело на розмір доходу, район проживання, тип житла) і виділяє шість класів — від вищого, до якого належать найбільш високопоставлені люди, потім менш високопоставлені, до вищої та нижчої верств середнього класу і до вищої та нижчої верств робітників. До вищої верстви вищого класу зараховують найбільш високопоставлених за народженням та багатством, до нижчих — тих, хто недавно розбагатів. До вищої гостей середнього класу зараховують дрібних бізнесменів, торгівців, учителів офіцерів поліції, середній управлінський персонал. Нижчий клас також складається з двох груп. У його верхній групі — робітничий клас, обслуговуючий персонал, ремісники. До нижчої — належать безпритульні, безробітні, збіднілі старики і т.д.

Найбільш складну структуру має середній клас, оскільки об'єднає і бізнесменів, і людей найманої праці.

Соціальне розшарування різноманітно впливає на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні політичні інститути. По-перше, особливість впливу на політичні процеси і політичні системи, інститути зв'язана з класовим розшаруванням суспільства. Відомо, марксизм визначає клас як велику соціальну спільність людей, що займає особливе становище в системі суспільного виробництва і що має власну відзнаку від інших груп, ставленням до засобів виробництва. Панівний у відносинах власності клас є і політичним панівним класом. Звичайно в суспільстві існує два основних класи, відносини між якими визначаються експлуатацією і боротьбою. Всі інші класи і соціальні верстви — проміжні, що примикають до того або іншого основного класу. По-друге, для визначення ролі та діяльності соціальної спільності в політичному житті суспільства вчені в сучасних умовах нерідко використовують поняття клас, але дають істотно відмінне від марксизму пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі та діяльності соціальних спільностей в політичному житті суспільства становить інтерес підхід Макса Вебера до характеристики класів, що пропонує врахування не тільки ставлення до засобів виробництва, але й розмір багатства, прибутку, рівня утворення, юридичних привілеїв та інших визначень, що проявляються в способі життя і почутті належності до відповідної соціальної спільності, групи.

Між статусом соціальних верств, груп та індивідів, що визначає відносини рівності і політична та нерівності та політичними ресурсами поведінка особи існують відмінності. Розподіл прибутків, багатства, знання, професії, організаційних позицій, поділу ресурсів, засобів, з допомогою яких кожний індивід або соціальна спільність впливають на поведінку інших суб'єктів у різноманітних обставинах. В разі такого використання засоби влади стають політичними засобами, що не можуть бути лише інтересами наслідків впливу соціально-економічних факторів.

Соціальні суб'єкти, що контролюють управлінські органи держави, можуть використати владні можливості для перебудови первісного розподілу політичних ресурсів як результату функціонування соціально-економічних інститутів з допомогою податку на прибуток або нав'язати обмеження інвестування тощо. Контролюючі політичну владу соціальні верстви, групи можуть також створити і розподілити нові політичні засоби (виборче право, право створення політичних партій тощо). Еквівалентом екстремальної нерівності в політичних ресурсах, засобах виступає і екстремальна нерівність в розподілі ключових ресурсів, засобів: прибуток, багатство, престиж, освіта тощо[15, c. 77-79].

Висновки

Підсумовуючи загальнотеоретичний огляд концепції соціального капіталу, вважаємо, що, незважаючи на активні наукові та аналітичні розвідки з проблеми соціального капіталу в останнє десятиріччя, досі немає однозначних і узгоджених відповідей на принципові запитання щодо суті цієї категорії.

По-перше, є розбіжності у питанні нагромадження “соціального капіталу”. Чи це процес “природний” і багатовіковий (пов’язаний із традиціями, ментальністю)? Чи можна “імплантувати” цей феномен через свідомі впливи, спрямовані на його прискорене створення? Прихильники позитивної відповіді на друге запитання посилаються на досвід післявоєнної Німеччини, яка за кілька років змогла перетворитися у промислово розвинуту державу з інтегрованим населенням.

По-друге, чи соціальний капітал є однозначно позитивним явищем? Чи він грунтується лише на високій довірі у суспільстві? Чи можлива ситуація, коли наявність соціального капіталу немає нічого спільного з довірою та демократичними цінностями? Прихильники другого трактування наводять як аргумент існування соціального капіталу у формі “блату” у колишньому Радянському Союзі, та клієнтели у пострадянських та посткомуністичних суспільствах.

Незважаючи на розбіжності у наукових підходах стосовно цього явища, можна виділити основні характеристики категорії “соціальний капітал” як наукової проблеми і практичного явища суспільного життя.

По-перше, незаперечним є існування феномена “соціального капіталу”. Сьогодні налічується багато фундаментальних праць із цієї проблематики.

По-друге, недвозначною є також теза про вирішальне значення соціального капіталу у становленні громадянського суспільства, зміцнення демократичних принципів, успішного економічного розвитку (Р.Патнам, Ф.Фукуяма та ін.).

По-третє, абсолютна більшість дослідників вважає, що саме громадські організації, добровільні асоціації (третій сектор) становлять основу соціального капіталу. Тому розглядати вплив і роль громадських організацій у демократичних суспільствах необхідно, враховуючи їхнє розуміння як ключового елемента соціального капіталу.

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

6. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

7. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

9. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

10. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

11. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

12. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

13. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

14. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

15. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

16. Черниш Н. Соціологія : Курс лекцій/ Наталія Черниш,; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -3-є вид., перероблене і доп.. -Львів: Кальварія, 2003. -540 с.