Основні цілі,завдання та функції етнополітології

Вступ.

1.Структура етнополітології.

2.Основні функції етнополітології.

3.Місце етнополітології в системі суспільних наук.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Етпополітологія — це наука про закономірності взаємодії етнонаціональної та політичної сфер або просто про етнополітичну царину людського буття.

Тут потрібно зробити кілька зауважень, уточнень і роз'яснень. Почнемо із назви нової науки і дослідницької концепції. Перш за все, відзначимо, що вона мала б бути дещо ширшою. Адже етнополітологія об'єднує доробок таких етнічних наук як етнологія, націологія, етнодержавознавство, етнополітика, політична етнологія, і зрозуміло, такої важливої науки як політологія. Із врахуванням всього цього, нова наука мала б називатись "етнонаціополітологією".

На наш погляд, етнологія, як наука, ширша за націологію у часі, просторі і кількості об'єктів дослідження. Адже, націологію можна розглядати і як окрему, самостійну науку, і як складову етнології, один з наукових етнонапрямків.

По-перше, етнологія досліджує етноси протягом всього часу їх існування.

По-друге, вона вивчає всі етноси, яких сьогодні, за різними даними, нараховується від 4 до 10 тисяч. Причому у всіх їх формах, зокрема, родах-племенах-народах-націях.

По-третє, етнологія досліджує етнос і всі його "уламки" — етнічні групи — незалежно від країни та/чи регіону їх проживання, тобто як екстериторіальні утворення.

1.Структура етнополітології та її закономірності

Етнополітологія як наука і навчальна дисципліна має власну структуру Нагадаємо, що термін "'структура" походить від латинського слова "structura" — внутрішній устрій, розташування, будова. Структура етнополітології відбиває її внутрішній устрій, відносну самостійність окремих її частин, які мають свою внутрішню логіку. Її основними елементами є:

1. Історія етнополітичної думки, де вивчаються основні етапи зародження і розвитку етнополітичної думки з часів Стародавньої Греції і Риму та Київської Русі до сучасних зарубіжних і вітчизняних етнополітичних концепцій і теорій.

2. Теоретико-методологічні засади, де висвітлюються теоретико-концептуальні та методологічні основи аналізу етнополітичних процесів, з'ясовуються їх закономірності й тенденції (trends ) відпрацьовується понятійно-термінологічний апарат, визначаються функції, цілі і завдання етнополітологи тощо.

3. Теорія етнічності, де всебічно аналізуються етнічні форми існування людства, а також концепції етнічності, індивідуальної і групової етнічної ідентичності, етнічної стратифікації, етнічної мобілізації та багатьох інших.

4. Теорія нації, де досліджуються вітчизняні та західні теорії нації, зокрема психологічна, культурологічна, етнічна, політична та ін., з'ясовуються взаємовідносини між нацією, особою, етнічністю, класом і людством, між їхніми інтересами і цінностями, вивчається місце і роль національної ідеї, в тому числі й української, в суспільно-політичному житті.

5. Теорія етніцизму, де вивчається / точніше — ще має вивчатись / природа, сутність і характер етніцизму, умови і наслідки його піднесення і послаблення, місце і роль цього дивовижного феномену в житті окремих етносів, націй і людства в цілому.

6. Теорія націоналізму, де всебічно досліджується природа, характер, типи і різновиди націоналізму, в тому числі й українського, причини і наслідки його вибуху та занепаду, місце і роль цього надзвичайно складного й суперечливого феномену в суспільно — політичному розвитку.

7. Теорія етнонаціональної політики, де розглядаються причини й наслідки політизації етнічностей, їх місце і роль на політичній арені, аналізуються зміст і характер, цілі і завдання, типи і види світонаціональної політики, ії основні засади і принципи, зокрема, рівноправності й самовизначення народів, суверенітету, вивчаються спільне і особливе етнонаціональної політики в Україні.

8. Теорія національно — державного устрою, де дається порівняльній аналіз форм устрою поліетнічних держав, з'ясовуються достоїнства і вразливі місця унітарного та федеративного устрою держав, вивчається світовий досвід вирішення етнополітичних проблем, розглядаються принципи побудови і функціонування конфедерації, співдружності та співтовариства держав тощо.

9. Теорія етнополітичних конфліктів, де аналізуються причини виникнення, природа і характер етнополітичних конфліктів, вивчаються методи їх прогнозування, запобігання екскалації та врегулювання, ведуться пошуки досягнення, збереження і зміцнення етнополітичної стабільності.

10. Теорія етнополітичної культури, де розробляється концепція самої етнополітичної культури, з'ясовуються ії основні риси і критерії, визначаються шляхи формування високої етнополітичної культури як окремої особи, так і цілого суспільства[3,c. 26-28].

Звичайно, можуть бути й інші варіанти структури етнополітологи, але на сьогодні цей здається найбільш оптимальним.

Предмет етнополітології, як і інших суспільних наук , фіксується в його "законах" і закономірностях, визначеннях і категоріях. І тут виникає законне питання. А чи існують закони суспільного розвитку взагалі, і етнополітичних процесів, зокрема?

Відповісти на це запитання надзвичайно важко. Сьогодні з цього приводу існують, за нашим аналізом, Щонайменше три точки зорз'. Одна група вчених, головним чином західних, відкидає саму ідею про існування якихось там законів суспільного життя і замість неї висуває т.зв. "теорію хаосу". На думку другої групи вчених, переважно колишніх радянських суспільствознавців, всі процеси суспільно-політичного життя обумовлені діями низки тих чи інших законів, пізнання яких дає можливість впливати на швидкість, характер і напрямок розвитку цих процесів, тобто "творити історію". Нарешті, третя група, а це частина західних та деякі сучасні вітчизняні науковці, не відкидають ідею існування законів суспільного розвитку і наполегливо шукають їх, визнаючи, що поряд з цими законами існують і певні закономірності. Загалом вони не заперечують, але й не абсолютизують дію тих чи інших "законів" і "закономірностей", а том; як правило, беруть ці терміни в лапки.

Здається, остання точка зору є коректною і більш продуктивною. Але автор займає дещо іншу позицію. Толерантно ставлячись до думки про існування "законів суспільного розвитку" та "теорії хаосу у розвитку суспільних відносин", він тим не менш вважає, що тут можна говорити про існування лише певних закономірностей та/чи тенденцій (trends). Більше того, на нашу думку поряд із цими закономірностями і тенденціями, а подекуди і всупереч їм, діють алогічне, стихійне та іраціональне, вносячи часам безладдя і навіть хаос в суспільне життя народів та людства. Це зовсім не означає, що не варто вести пошуки цих закономірностей та/чи тенденцій. Якраз навпаки.

Виявленням "законів", закономірностей і тенденцій — цією надзвичайно важкою і невдячною, але потрібною справою — займались Арістотель, Ж.Боден, Ш.Монтеск'є, Гердер, Гегель, А.Тойнбі та багато інших, їх спільними зусиллями вдалось і, мабуть, ще вдасться виявити чимало "законів", закономірностей і тенденцій суспільного розвитку, в тому числі й в етнополітичній царині[1, c. 14-15].

Найбільший інтерес тут становлять, зокрема, "закон нерівномірного розвитку етносів", який досить вдало використовують у своїх працях англійські вчені Т.Наірн, І.Уоллерстайн та інші; "залізний закон етнічності", відкритий ще на початку XX ст. "батьком" етноконфліктології У.Самнером; тенденція політизації етніч-ностей, обгрунтована Дж.Ротшильдом; тенденції дезінтеграції колоніальних імперій та суверенізації етнічностсй, прізвища відкривачів яких важко встановити тощо. Ці та інші відомі вже "закони", закономірності та тенденції, а також запропоновані автором закономірності "ланцюгової реакції", "циклічного характеру етнополітичного розвитку" та. деякі інші ще будуть розглянуті. Схоже, і це мабуть, теж може бути визнано закономірністю, що там, де народи обізнані із науково обґрунтованими закономірностями та/чи тенденціями етнополітичного життя, а уряди і еліти здатні до їх критично-конструктивного врахування, панує етонополітична стабільність, переважають доцентрові тенденції, превалюють інтеграційні процеси як на рівні окремих держав, так і цілих регіонів та континентів (Західна Європа, Північна Америка тощо)[3, c. 29].

2.Основні функції етнополітології

Важливе місце у становленні й розвитку будь — якої науки, особливо нової, займають проблеми визначення її функцій. Виходячи з аналізу предмета етнополітології, автор визначає її функції наступним чином:

1. Теоретико- пізнавальна функція, під якою мається на увазі вивчення, аналіз, систематизація, узагальнення й роз'яснення основних закономірностей і тенденцій розвитку й функціонування етнополітичного життя та різних теорій і концепцій етнополітичних процесів.

2. Методологічна функція, котра передбачає визначення засобів, методів і принципів пізнання та впливу на етнополітичні процеси, розробку й уточнення понятійно- категоріального апарату етнополітології як науки та за їх допомогою формулювання закономірностей і тенденцій етнополітичного життя.

3. Критична функція, суть якої полягає у критичному аналізі теоретичніх положень і практики етнонаціональної політики. Ця функція є надзвичайно важливою і конструктивною бо, як зазначав К.Поппер, "критика, якщо вона і не особливо переконлива може мати велику цінність, оскільки вона здатна викликати у захисників теорії, яка піддається критиці, сумніви у загальноприйнятих поглядах, що в свою чергу, може призвести до важливих відкрить".

4. Світоглядна функція, що полягає у тому; щоб впливати на формування етнополітичної свідомості й культури, а також етнополітичну орієнтацію та поведінку окремих осіб, партій, спільнот, їх еліт тощо.

5. Інтегративна функція, що особливо притаманна етнополітології, і передбачає інтеграцію знань, отриманих іншими загальними науками і, перш за все, "етнонауками" та "етнонапрямками", про що вже йшлося.

6. Функція моделювання, під якою мається на увазі розробка формальних, евристичних, математичних та інших моделей етнополітичних процесів. Пошуки в цьому напрямку ведуться зарубіжними і вітчизняними вченими.

7. Прогностична функція, головним завданням якої є передбачення наслідків тих чи інших рішень, виконання планів, впровадження в життя різноманітних теорій і концепцій, підготовка середньо — та короткострокових прогнозів можливого розвитку етнополітичних процесів і явищ. Можна по-різному ставитись до можливостей і точності етнополітологічних прогнозів, але чимало з них здійснюється[3, c. 21-23].

Підтвердження цьому — передбачення, зроблені ще в 60 — 70-х роках З.Бжезинським, Г.Каррер Д'Анкос, Р.Пайпсом, Б.Уорд та деякими іншими західними вченими, про неминучість дезінтеграції тодішніх СРСР та СФРЮ, інтеграції Західної Європи тощо. Слід сподіватись, що із розвитком етнополітології, використанням нею досягнень інших наук, зокрема, математики, інформатики і кібернетики та більш широким застосуванням методу моделювання, точність цих прогнозів значно зросте.

8. Прикладна функція, сутність якої полягає у тому, щоб на основі пізнання закономірностей розвитку етнополітичних процесів виробляти рекомендації для практичної етнонаціональної політики.

Тут слід зауважити, що ставлення західних вчених до цієї функції неоднозначне. Деякі з них взагалі заперечують можливість, а головне потребу підготовки цих рекомендацій. Інші, навпаки, вважають цю функцію найбільш суттєвою і охоче пропонують свої рекомендації. Так, в одній з робіт американського дослідника Е.Френсіса міститься 131 пропозиція з проблем етнополітології та етнонаціональної політики. Як би там не було, але сьогодні на Заході працюють десятки відповідних наукових центрів і університетських кафедр, більшість з яких займається розробкою рекомендацій, в тому числі щодо посттоталітарних країн. Варто підкреслити що ці рекомендації є науково обґрунтованими і мають альтернативний характер.

Отже, функції етнополітології полягають в тому, щоб, говорячи словами О.Конта, "знати — щоб передбачити, передбачити — щоб могти". Могти позбутись ворожнечі й ненависті, покласти край кровопролитним конфліктам і війнам, забезпечити етнополітичну стабільність і національну безпеку, без чого годі й мріяти про мир, добробут і щастя на українській землі та на планеті[5, c. 28-29].

Які ж конкретно цілі і завдання можуть бути покладені на етнополітологію взагалі, і в незалежній Україні, зокрема? Детальний виклад цих цілей і завдань зайняв би дуже багато місця/тому краще обмежитись їх простим переліком. Це, перш за все: допомогти звільнитись від догм та стереотипів догматичного етнополітичного мислення та оволодіти критичним етнополітичним мисленням, яке є єдиною перепусткою у світове цивілізоване співтовариство; знайомити із справді науковими вітчизняними та західними етнополітичними теоріями і концепціями; показати справжнє місце і роль етнонаціональних спільнот в політичному житті суспільства; аналізувати глибинні причини етнополітичного ренесансу в Україні; дослідити зародження і розвиток, сутність, характер і значення української національної ідеї; дати об'єктивний ґрунтовний аналіз таким надзвичайно складним і суперечливим феноменам як етніцизм і націоналізм; висвітлювати загальне й особливе, досягнення, перешкоди та перспективи національно-державного будівництва в Україні; дати конструктивно-критичний аналіз переваг і недоліків різних форм державного устрою поліетнічних держав /унітаризму та федералізму/; розкривати сутність і принципи справді демократичної етнонаціональної політики; озброїти знанням та вмінням аналізувати причини виникнення і загострення етнополітичних та етнорегіональних конфліктів, пошуку методів і засобів їх запобігання й врегулювання, а також виявлення шляхів збереження та зміцнення етнополітичної стабільності як одного з головних чинників національної безпеки України.

Все це — на перспективу. А поки що перед етнополітологією в Україні стоять більш прозаїчні завдання. По-перше, закріпити позиції як нової науки. А, по — друге, увійти до вузівських навчальних програм рівноправною навчальною дисципліною. Для цього етнополітологія має всі підстави. Вона відповідає всім вимогам, які має задовольняти наука взагалі. У неї є власні реально існуючі й доступні для дослідження об'єкт і предмет, власні методологічні засади, понятійно-категоріальний апарат, а також функції і завдання. На думку автора актуальність і значимість розвитку етнополітології взагалі і, зокрема, для молодої незалежної України не викликають сумнівів.

Звичайно, етнополітологія не "чарівна паличка" і не панацея від усіх етнополітичних проблем. Але "ниткою Аріадни" у цих вкрай заплутаних, таємничих і небезпечних "етнополітичних лабірінтах" вона вповні може бути[3, c. 36-38].

3.Місце етнополітології в системі суспільних наук

В незалежній Україні етнополітологія вже знайшла своє власне "місце під сонцем". Однак, остаточне вирішення цієї проблеми вимагає певного перегляду існуючого "реєстру" наук про суспільство та сфери їх дослідження.

Відрадно відзначити, що це вже відбувається. Йде могутній об^єктивний процес дезінтеграції і водночас інтеграції наук. При цьому чимало з них вже зникли взагалі, частина об’єдналась та/чи об'єднуються з іншими науками, але ще більше їх народилось, народжується і досить бурхливо розвивається. Серед останніх — політологія, екологія, конфліктологія та ін. Особливо великі зміни відбулись серед наук, які досліджують етнонаціональні проблеми. Зокрема відродилась етнологія, оновилась націологія, з'явились нові етнонапрямки: етноісторія, етнофілософія, етносоціологія та інші.

Та найважливішим досягненням останніх років можна вважати народження і становлення наук, які вивчають етнополітичну царину людського буття, зокрема, етнополітології та етнодержавознавства.

Отже, місце етнополітології, з одного боку — серед загальних наук, а з іншого — серед етнонаук та етнонапрямків.

Співпрацюючи з усіма цими науками, спираючись на їх досягнення, етнополітологія дає можливість по-новому подивитись на історію людства, його сучасне і майбутнє, побачити багатовимірність людини і світу, збагнути величезну самоцінність етнонаціональних спільнот, побачити їх нерозривний зв'язок із політикою, зрозуміти природу етно- та національно-визвольних змагань, з'ясувати, нарешті, справжні сутність і характер, місце і роль етніцизму та націоналізму, виявити діалектику особистих, етнічних, національних, класових, державних і вселюдських інтересів і цінностей, з'ясувати причини загострення і шляхи врегулювання етнополітичних конфліктів тощо.

Підсумовуючи наведене, ще раз відзначимо, що етнополітологія пройшла досить складний шлях зародження і розвитку. На Заході вона вже утвердилась як окрема наука і навчальна дисципліна. Будучи наукою про взаємодію етнонаціональної та політичної сфер людського буття та новою дослідницькою концепцією, етнополітологія має власний понятійно-категоріальний апарат, власні предмет та об'єкт дослідження[3, c. 25-26].

Як і будь-яка інша суспільна наука, етнополітологія має загальні й специфічні методи та принципи дослідження. Найбільш цікавими та ефективними серед них є принципи наукового плюралізму; світ-системного аналізу, етноісторичний, етнофілософський, етно-соціологічний, етнодержавологічний, етнокомунікативний, етнополітологічний, моделювання та багато інших.

Методологічною підвалиною етнополітологи є критичне етнополі-тичне мислення. На відміну від догматичного етнополітичного мислення з його формаційним, класовим та партійним підходами, критичне мислення базується на цивілізаційному та гуманістичному принципах. По суті справи, критичне етнополітичне мислення перетворилось на нову метапарадигму і є ключем до розуміння й розв'язання етнополітичних проблем на мікро-, мезо- та макрорівнях.

Актуальність розвитку етнополітології як загальної науки, дослідницької концепції та навчальної дисципліни дедалі зростає. Це зумовлено низкою об'єктивних і суб'єктивних, загальних і специфічних чинників. Особливо потрібна етнополітолога для посттоталітарних держав, над якими "дамокловим мечем" висять небезпека етнополітичних конфліктів та загроза єдності й территоріальної цілісності.

В незалежній Україні етнополітологія перебуває в стані становлення. Вона вбирає в себе, інтегрує і синтезує теоретичні розробки вітчизняних мислителів, котрі творили від часів Київської Русі до 30-х років XX сторіччя; багатьох українських науковців-емігрантів, дисидентів, тих сучасних дослідників, які стояли частково або переходять на позиції критичного етнополітичного мислення, а також західних вчених. Слід особливо наголосити, що 1997 р. Вища атестаційна комісія (ВАК) України, нарешті, визнала і затвердила етнополітологію та етнодержавознавство як нову спеціальність (23.00.05.). Подальший розвиток етнополітології як загальної науки, нової дослідницької концепції та навчальної дисципліни сприятиме збереженню і зміцненню етнополітичної стабільності — найважливішого чинника національної безпеки України.

Проте, і на Заході і, тим паче, в Україні етнополітологія лише стає справді загальною, інтегральною наукою, новою дослідницькою концепцією та навчальною дисципліною. На цьому шляху у неї ще багато проблем, перешкод і труднощів. Але попри їх всі, етнополітологія зміцнює своє законне місце серед інших наук про людину, суспільство і людство. Етнополітична царина людського буття давно вже повинна була стати і, нарешті, стає об'єктом дослідження окремої, спеціальної, загальної академічної науки. Занадто дорогу ціну вже сплатило (дві світові, безліч етно- та національно-визвольних воєн) і платить ( десятки кривавих етнополітичних конфліктів) людство за нехтування чи недостатню увагу політичних еліт та наукового співтовариства до цієї найскладнішої, найчуттєвішої і найважливішої царини.

Однак є надія, що становлення і розвиток етнополітологи може певною мірою допомогти народам і людству хоча б у третьому тисячолітті запобігти ескалації етнополітичних конфліктів, зберегти етнополітичну стабільність та зміцнити етнополітичну безпеку[4, c. 23].

Висновки

Сьогодні на Заході існують десятки різних наукових шкіл, котрі розробляють безліч етнонаціональних та етнополітичних концепцій, теорій, парадигм і моделей, які постійно вдосконалюються і майже кожні 10-15 років змінюються. Це запобігає їх догматизації і робить більш коректними. Разом із тим, розвиток концепцій дещо запізнюється від розвитку самих етнополітичних процесів, майже всім концепціям притаманний європо- та/чи американоцентризм, все ще бракує моделей та узагальнюючих теорій тощо.

Більшість західних і особливо вітчизняних вчених ще не усвідомлюють (на жаль), що етнонаціональна та політична сфера людського буття є взаємозалежними і взаємообумовленими феноменами і становлять єдину, цілісну і нерозривну царину — етнополітичну.

Лише в Україні її досліджують представники понад двох десятків окремих наук та наукових напрямків, серед яких етнологія, націологія, етнофілософія, етносоціологія, етнодержавознавство, етнополітика, політична етнологія та ін. Але потрібна окрема, спеціальна, загальна наука, яка б, по-перше, вивчала саме етнополітичну царину; по-друге, інтегрувала відповідний теоретичний доробок інших етнонаук та етнонапрямків; по-третє, служила новою дослідницькою концепцією; по-четверте, розробляла теоретичні засади, принципи і методи для практичної етнонаціональної політики і, нарешті, стала новою навчальною дисципліною.

Найкраще цю роль може виконати етнополітологія — наука про місце і роль етнонаціональних спільнот (етносів, націй, етнічних та національних груп) в історії людської цивілізації та політичному житті суспільства, про їх відносини між собою, а також із державою та її органами, про закономірності етнополітичних процесів, про рушійні сили етнічних і національних рухів та їх ідеології (етніцизм та націоналізм), про засади й принципи етнонаціональної політики, шляхи і методи врегулювання етнополітичних конфліктів та забезпечення етнополітичної стабільності в окремій державі та у світі в цілому.

Саме така наука народжується сьогодні в Україні. Актуальність і перспективи її подальшого розвитку величезні. Вона має своє власне дослідницьке поле — етнополітичну царину людського буття, власні предмет і об'єкт вивчення, власну методологічну базу — критичне етнополітичне мислення та низку спеціальних методів дослідження, власний понятійно-категоріальний апарат, зростаючу кількість прихильників серед вчених, офіційне визнання та певні досягнення тощо.

Тісно співпрацюючи з іншими науками, спираючись на їх досягнення, етнополітолога дає можливість по-новому подивитись на історію людства, його сучасне й майбутнє, побачити багатовимірність людини і людства, збагнути величезну самоцінність етнонаціональних спільнот, побачити їх нерозривний зв’язок із політикою, зрозуміти природу етно- і національно-визвольних змагань, виявити діалектику особистих, етнічних, національних, класових, державних і вселюдських інтересів, з'ясувати причини загострення і шляхи врегулювання етнополітичних конфліктів тощо. Коротко говорячи, етнополітологія може і повинна внести свій вклад у вирішення багатьох складних проблем, які виникли перед людством на порозі третього тисячоліття.

Список використаної літератури

1. Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень / І.Ф. Курас (ред.). — К., 2002. — 295с.

2. Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф., м. Київ, 27-28 вересня 2003 р. / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ; Асоціація національно- культурних об'єднань України / О.М. Майборода (відп.ред.) — К. : Світогляд, 2004. — 257с.

3. Картунов О. Вступ до етнополітології: Науково- навч. посібник / Інститут економіки, управління та господарського права. — К., 1999. — 300с.

4. Курас І. Етнополітологія: Перші кроки становлення / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. — К. : Генеза, 2004. — 734с.

5. Політологічні та соціологічні студії: зб. наук. пр. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. Кафедра політології. Буковинський політологічний центр / А.М. Круглашов (наук.ред.). — Чернівці : Рута, 2005 -. Т. 3 : Етнополітика й етнополітологія країн Центральної та східної Європи. — 432с.