Основні етапи розвитку соціології

Вступ.

1. Передумови виникнення соціології.

2. Основні етапи становлення і розвитку соціології як науки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поява соціології як самостійної науки була викликана розвитком суспільства й суспільствознавства наприкінці XVIII — початку XIX століття. У цей час світ переживав глибокі соціальні зміни, пов'язані з переходом від традиційного до індустріального суспільства. Саме ці глибокі зміни, викликані потребами капіталістичного суспільства, що розвивалося, заклали ті об'єктивні передумови, що стали основою становлення й оформлення соціології як самостійної галузі наукового знання. Серед них дослідники виділяють три групи чинників (чи передумов), що сприяли виникненню сучасної соціології.

1. Соціально-економічні чинники (передумови), такі як індустріальна революція, ринок вільної праці, урбанізація (тобто зростання ролі міст у розвитку суспільства), розвиток торгівлі і багато чого іншого з наслідками, що впливають на спосіб життя людей, змінюють соціальну структуру, суспільні відносини.

2. Соціально-політичні чинники (передумови), серед яких новий со-ціальний порядок, панування буржуазних верств, влада капіталу, державна бюрократія, демократизм і т.ін.

3. Інтелектуальні чинники (передумови), такі як філософські ідеї епохи Просвітництва з її духовними орієнтирами — гуманізмом, раціоналізмом, з домінантами прогресу, свободи особистості, наукового знання, ідеями Вольтера, Руссо, Сен-Сімона і багатьох інших.

Крім цього, суб'єктивно процес становлення соціології стимулювався прагненням перебороти описовість, абстрактність науки про суспільство і направити її шляхом наукового аналізу конкретних подій життєдіяльності суспільства, заснованого на науковому спостереженні й експерименті.

1. Передумови виникнення соціології

З найдавніших часів людину цікавили не тільки загадки і явища навколишньої природи (розливи рік, землетруси, виверження вулканів, зміна пори року чи дня і ночі), але і проблеми, пов'язані з її власним існуванням серед інших людей. Дійсно, чому люди прагнуть жити серед інших людей, а не відокремлено? Що змушує їх проводити між собою кордони, розділятися на окремі держави і ворогувати один з одним? Чому одним дозволено користуватися багатьма благами, а іншим відмовлено у всьому?

Пошук відповідей на ці й інші запитання змусив вчених і мислителів стародавності звернути свій погляд на людину і на суспільство, в якому вона існує. Прикладом таких роздумів слугують книги філософів лаоської школи Моцзи, з яких починалися перші спроби на основі спостережень і міркувань визначити шляхи найкращого правління, виховання молоді, а також умови для діяльності з найбільшою користю і т.ін. А індійські тексти "Махабхарати", наприклад, визначають порядок громадського життя, необхідний для досягнення могутності правителів і щастя для всіх людей.

Антична думка дала новий поштовх дослідженням соціальної сфери, заклала ще ряд елементів у фундамент основ соціології. Такі роботи Платона, як "Держава", "Закони", а також "Політика" Арістотеля поклали початок вивченню окремих суспільних інститутів, зокрема держави, родини, права. Уперше античні філософи звернулися до проблеми місця людини в суспільстві. Автори античних творів поставили вчення про людину і суспільство на теоретичну основу. Це знайшло вираження в зразках логіко-понятійного аналізу (Платон), емпірико-наукового (Арістотель) й історико-політичного (Полібій) дослідження соціальних проблем сучасного їм суспільства.

Епоху Відродження по праву можна вважати новим етапом у розвитку соціальної думки. У цей період з'являються спрямовані на вивчення різних сторін суспільства нові шукання, які безумовно можна віднести до галузі соціології. Еразм Роттердамський, Томас Мор, Нікколо Макіавеллі, Мішель Монтень — далеко не повний перелік імен великих середньовічних учених, що піднімали проблеми людських відносин у суспільстві. У результаті стала складатися модель суспільства, що нагадувала громаду, де порядок і моральні норми регулювалися волею Бога і традиціями. Людина в такій системі світобудови відігравала дуже незначну роль.

Пізніше діячі епохи Просвітництва докорінно змінили погляд на суспільство і на місце людини в ньому. Клод Адріан Гельвецій, Дені Дідро, Жан-Жак Руссо, Вольтер починають аналізувати структуру суспільства, визначати джерела виникнення нерівності, неоднорідності суспільства, виявляти роль релігії в соціальних процесах. Створюючи механістичну, раціональну модель суспільства, вони розглядають окрему людину як незалежний суб'єкт, поведінка якого залежить в основному від його власних вольових зусиль.

У цей період італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668-1744) спробував створити основу нової науки про суспільство, розробити схему "руху націй". Ця спроба залишилася тоді одинокою. Майже всі дослідження в даній області хибували фрагментарністю, несистематичністю, тому не можна сказати, що соціологія як наука виникла в той час. Аналіз суспільства, поведінки людини в групі, проблеми неоднорідності і нерівності не привертали належної уваги дослідників, і досягнення у сфері вивчення суспільних явищ були незначними в порівнянні з успіхами в інших галузях науки.

Досить наївні погляди на суспільство і людину панували в науковому світі порівняно довго, доти, доки ускладнення людських відносин, утворення складних організацій, розвиток різних сфер людського життя не привели до необхідності практичного розв'язання проблем взаємин між людьми і соціальними спільнотами, створення дієздатних організацій, покликаних вирішувати різні соціальні конфлікти й ін.

Між тим усвідомлення потреби у вивченні соціальних спільнот людей, процесів їх розвитку і функціонування відбулося порівняно недавно. Людство здійснило фундаментальні відкриття буквально у всіх сферах природничих наук, у той час як у вивченні людини і її місця в суспільстві, людських взаємин спостерігалися бездіяльність і значне відставання.

Поштовхом до дослідження соціальних питань послужив, перш за все, розвиток суспільного виробництва. Використовуючи природні ресурси, розширюючи таким чином сферу виробництва, люди стикнулися з обмеженістю цих ресурсів, у результаті чого єдиним способом збільшення продуктивності праці стало раціональне використання робочої сили, або, іншими словами, людей, зайнятих у виробництві матеріальних благ. Якщо на початку XIX століття робітники слугували доповненням до ресурсів і механізмів і тільки механізми треба було винаходити й удосконалювати, то в середині століття стало очевидним, що складною технікою можуть керувати лише грамотні і зацікавлені у своїй діяльності люди.

Крім того, ускладнення всіх сфер життєдіяльності людей значно загострило проблему взаємодії між ними, управління цими взаємодіями і створення соціального порядку в суспільстві. Коли ці проблеми постали і були усвідомлені, виникли передумови формування і розвитку нової науки, що вивчала б асоціації людей, їх поведінку в цих асоціаціях, а також взаємодії між людьми і результати таких взаємодій.

Отже, нові форми економічного і політичного життя вимагали конкретного наукового аналізу. Виникла потреба переходу від загальних абстрактних філософських роздумів про суспільство, тенденції його розвитку до позитивної науки про суспільство як про живе функціонуюче утворення. Оскільки суворі наукові методи пізнання були вироблені і застосовувалися в цей період природознавством, соціологія підпадає під його вплив. У період свого становлення соціологія розвивається під загальним прапором позитивізму. Безперечно, соціологія мала багату й різноманітну передісторію, але її власна історія починається лише в XIX сторіччі, коли постало питання про створення позитивної науки про суспільство, яка б спиралася на точно встановлені наукові факти.

2. Основні етапи становлення і розвитку соціології як науки

У становленні і розвитку соціології як самостійної науки можна виділити декілька етапів.

Початковий етап пов'язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера і К. Маркса. Це етап глобальних концепцій розвитку суспільства. Орієнтація на перехід до позитивної науки поєднувалася зі створенням загальних, певною мірою абстрактних, теорій.

Засновником соціології був відомий французький вчений Огюст Конт (1798-1857). Його часто називають батьком соціології, тому що саме він уперше спробував застосувати для вивчення суспільства науковий підхід, заснований на спостереженні й експерименті. Він вважав, що соціологія, яку він спочатку називав "соціальною фізикою", повинна запозичити з природничих наук об'єктивність, перевірність, доказовість. "Соціальна фізика" складалася з двох взаємозалежних частин: соціальної статики і соціальної динаміки. Соціальна статика вивчає структуру суспільства, функції його основних інститутів, а соціальна динаміка — процеси соціальних змін. Суспільство, за Контом, — складна система відносин, цілісний організм, про окремі структурні елементи якого можна судити тільки за співвідношенням із цілим. Еволюційний розвиток приводить до встановлення фундаментального соціального порядку.

Конт також вважав, що за допомогою науки можна знайти ті приховані закони, що керують усіма суспільствами. Використовуючи методологічні і світоглядні установки Сен-Сімона (секретарем у якого він працював), Конт спробував сформулювати основний закон, що сприяв би трансформації донаукового знання про суспільство в наукове знання, тобто в закон, якому підкоряється суспільний прогрес. Відповідно до цього закону, що одержав у Конта назву "закону трьох стадій", знання про людину і суспільство проходить три стадії: теологічну (чи релігійну), метафізичну і позитивну (чи наукову). Спочатку в суспільстві домінують релігійно-метафізичні уявлення — фікції, а потім настає епоха домінування позитивної науки, чи позитивізму взагалі. І якщо в природознавстві науковий принцип був уже взятий на озброєння, то в суспільствознавстві цього поки що не сталося. Тому Конт вважав за важливе розробити спочатку систему наук, у якій визначити місце соціальної науки і її особливого предмета, а вже потім представити цю науку як систему — систему соціології, і нарешті, спираючи на неї, побудувати систему суспільства.

У соціології англійського вченого Герберта Спенсера (1820-1903) чітко виражена натуралістична тенденція, відповідно до якої суспільство уподібнюється біологічному організму, що розвивається за законами загальної еволюції. Спенсер розвиває вчення про соціальні інститути як про механізми самоорганізації спільного життя, людей, розробляє типологію суспільств і т.ін.

Вихідним пунктом у соціології Карла Маркса (1818-1883) також був позитивізм, Маркс створив матеріалістичне вчення про суспільство, відповідно до якого визначальною силою в розвитку суспільства є спосіб виробництва матеріальних благ. За Марксом, розвиток суспільства носить закономірний і поступально прогресивний характер. Реалізуючи системний підхід до аналізу суспільства, він створює теорію суспільно-економічної формації, що розкриває взаємозв'язки між різними сторонами суспільства. Він вважав, що історична зміна формацій відбувається шляхом вирішення протиріч, конфліктів./Таким чином, К. Маркс уперше представив суспільство як продукт Історичного розвитку, як структуру, що динамічно розвивається. Він обґрунтував виникнення соціальної нерівності і проаналізував соціальні конфлікти як явище, необхідне для суспільного розвитку і прогресу.

Соціологічний позитивізм був провідним напрямом у розвитку соціології XIX століття; його основні концепції розроблялися також англійським ученим Джоном Міллем (1806-1876) і французьким соціологом Емілем Дюркгеймом (1858-1917). Роль соціології з погляду засновників позитивізму полягала насамперед у вивченні і спостереженні соціальних фактів і соціальних процесів суспільного життя, їхньому описі і систематизації. Характерними рисами раннього позитивізму були, в основному, натуралізм, органіцизм, еволюціонізм і феноменізм, що будувалися на моделях біології, анатомії, фізіології людини, а також частково і механіки.

Теоретики позитивізму постулювали наявність незмінних законів функціонування і розвитку суспільства. Вони розглядалися ними як частина чи продовження природних законів і разом з останніми трактувалися ними як феноменалістські (тобто у вигляді уявлень у свідомості індивідів), що виключало саму можливість об'єктивного пізнання сутності й причин соціальних явищ. Суспільство досліджувалося прихильниками позитивізму не стільки в динаміці, скільки у статиці — як система в стані рівноваги.

Географічна школа в соціології, що поєднує велику кількість різних натуралістичних теорій. Теоретики цієї школи (О. Монтеск'є, Л. Мечников, К. Ріттер, Г. Бокль та інші) визнавали провідним чинником соціальних змін і вихідним пунктом соціологічного аналізу суспільства, його буття, порядку й організації географічне середовище і його окремі компоненти (клімат, ландшафт, довжину берегової лінії і т. ін.). Вони, як правило, недооцінювали масштаби історичної діяльності людей щодо перетворення природного середовища в культурне і того величезного потенціалу розвитку суспільства, закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних чинників.

Демографічна школа в соціології, представники якої (А. Гійяр, А. Казані, В. Мірабо й інші) вважали головним чинником розвитку суспільства зростання народонаселення. Ця школа поклала початок розвитку демографії — самостійної науки про населення, яка вивчає його чисельність, склад, структуру, поділ за територіями і т.ін.

Расово-антропологічна школа в соціології є свого роду різновидом натуралістичного і біологічного напрямів соціальної думки. Представники даної школи (Ж. Гобіно, X. Чемберлен і ін.) вважали, що розвиток суспільства залежить, перш за все, від спадковості, "расового відбору" і боротьби "вищих" і "нижчих" рас. Однією з різновидів расово-антропологічної школи була так звана антропосоціологія, що намагалася встановити пряму залежність між класовою належністю й антропологічними параметрами індивідів.

Органічна школа в соціології походить від діалектики Г. Гегеля і класичного ідеалізму Ф. Шеллінга. Представники цієї школи розглядали суспільство як аналог природного організму, а соціальне життя намагалися пояснити за допомогою прямої проекції біологічних закономірностей. Ця школа відіграла певну позитивну роль у розвитку соціології. Так, сучасна соціологія визнає деяку подібність між функціонуванням суспільства й організму, хоча й не перебільшує її.

Слід зазначити, що поява органіцизму в сучасній соціології (у структурному функціоналізмі, у соціобіології й ін.) — це частина більш широкого процесу зближення біології із суспільними науками.

Соціальний дарвінізм як школа в соціології, що ґрунтується на позиціях натуралізму, склалася на основі біологічних впливів у суспільних науках. її представники (Г. Спенсер, Р. Вормс, Л. Гумплович, У. Самнер, А. Шефле й ін.) намагалися звести закони розвитку суспільства до біологічних закономірностей природного відбору, виживання найбільш пристосованих, до установок теорій інстинкту, спадковості і т.ін. Головна ідея представників цієї школи полягає в тому, що основою соціальної структури суспільства є природні здібності людини. І будь-який соціальний стан не може вступити в протиріччя з природничо-науковими законами, що керують людиною.

Соціальний механіцизм — один із напрямів натуралізму в соціології, представники якого (Л. Кетле, В. Парето й інші), виходячи з класичної механіки, намагалися пояснити суспільне життя і поведінку людини механічними закономірностями, широко використовуючи при цьому фізичну термінологію. Соціальна структура зводилася до суми її елементів, а суспільство розумілося як механічний агрегат. При всій неспроможності своєї методології прихильники цієї школи зробили помітний внесок у теорію і методику соціальних змін і використання в соціології елементів кібернетики і загальної теорії систем.

На межі ХІХ-ХХ століть широке поширення одержала психологічна школа (чи психологічний напрям у соціології), що прийшла на зміну примітивним біолого-натуралістичним теоріям, характерним для індивідуальної психології. Інтерес до психологічних теорій був викликаний насамперед потребою врахування складної сукупності соціальних чинників, а також пояснення мотивації людської поведінки в суспільстві і її соціальних механізмів.

Представники біхевіоризму (дослівний переклад з англійської — поведінки) — зокрема американський психолог Дж. Уотен (1878-1958) — на основі досліджень російських учених І. Павлова і В. Бехтерева зробив висновок, що всі суспільні явища і процеси зводяться до взаємодії між стимулами, які впливають на людський організм, і відповідними реакціями цього організму, де основними механізмами, що визначають суспільне життя, виступають фізіологічні механізми умовних рефлексів.

Родоначальники школи психології народів — німецькі соціологи М. Лацарус (1824-1903) і X. Штейнталь (1823-1899) — основною історичною силою суспільного розвитку вважали "народний дух", що виражає психічну подібність індивідів однієї нації.

У рамках психологічного напряму розроблялися також проблеми групової соціології. Яскравим представником цієї течії, а також одним із засновників соціальної психології вважається Г. Лебон (1841-1931) — французький соціолог і соціальний психолог. У своїй головній роботі "Психологія натовпу" він першим сформулював фундаментальну роль емоцій у суспільних справах, а також питання анонімності, сугестивності, психічного зараження й інших подібних явищ, що відбуваються у натовпі.

Визначним представником психологічного напряму в соціології по праву є відомий австрійський психолог, соціальний мислитель і лікар Зітмунд Фрейд (1856-1939) — засновник теорії психоаналізу, який стверджував, що першорядну роль у житті суспільства грає психіка окремих соціальних груп.

Таким чином, різні наукові школи позитивістського спрямування в соціологи були першими школами на шляху формування соціології як самостійної наукової і навчальної дисципліни.

Слід зазначити, що на межі ХІХ-ХХ століть соціологія переживає якісно новий етап: усвідомлюється обмеженість абстрактно-теоретичних методів пізнання, що переважали на першому етапі, ставиться питання про виділення соціології у самостійну цілісну науку. Найбільш яскраві представники соціології в цей час — М. Вебер, Г. Зіммель, Е. Дюркгейм. їх поєднує думка про принципову відмінність законів суспільного розвитку від законів природи, про своєрідність соціологічних методів пізнання. Саме в результаті їх зусиль соціологія перетворилася на науку з власним предметом, теорією і можливостями для емпіричних підтверджень різних аспектів цієї теорії.

Для творів Макса Вебера (1864-1920), відомого німецького економіста, історика і соціолога, характерні, перш за все, глибоке проникнення в пред-мет дослідження, пошук вихідних, базових елементів, за допомогою яких можна було б прийти до розуміння закономірностей суспільного розвитку. Перебуваючи під впливом Маркса і Ніцше, Вебер, однак, розробив власну соціологічну теорію ("розуміючу соціологію"), яка і зараз впливає на всі наукові соціологічні теорії і на діяльність соціологів всіх країн світу.

Великий внесок в інституціалізацію соціології як наукової і навчальної дисципліни зробив Еміль Дюркгейм (1858-1917) — засновник французької соціологічної школи. Він прагнув насамперед до автономії соціології, відділенню її предмета від предмета інших наук про суспільство, а також до пояснення всіх феноменів суспільного життя винятково із соціологічних позицій.

Е. Дюркгейм, на відміну від Вебера, вважав, що суспільство — це надіндивідуальне буття, існування і закономірності якого не залежать від дій окремих індивідів. Об'єднуючись у групи, люди відразу починають підкорятися правилам і нормам, які він називав "колективною свідомістю". Кожна соціальна одиниця повинна виконувати визначену функцію, необхідну для існування суспільства як цілого. Однак функціонування окремих частин соціального цілого може бути порушено, і тоді ці частини стають перекрученою, погано функціонуючою формою соціальної організації. Дюркгейм багато уваги приділяв вивченню форм, а також видів девіантної поведінки, тобто такої, що відхиляється від загальноприйнятих норм і правил. Уведений ним до наукового вжитку термін "аномія" дозволяє дати пояснення причин поведінки, що відхиляється, дефектів соціальних норм і докладно класифікувати типи такої поведінки.

Вчення про суспільство Е. Дюркгейма лягло в основу багатьох сучасних соціологічних теорій і, перш за все, структурно-функціонального аналізу. Численні послідовники створили дюркгеймівську соціологічну школу, а сучасні вчені справедливо називають Дюркгейма класиком соціології.

Подальший розвиток у цей період знаходять такі напрями соціологічного аналізу, як структурно-функціональний аналіз, конфліктний і системний підходи, формулюються положення символічного інтеракціонізму. У першій половині XX століття настає етап бурхливого розвитку емпіричної соціології. На цьому етапі розвиваються методи збору й аналізу емпіричної інформації, теорія виміру.

У другій половині XX століття усвідомлюється необхідність синтезу теорії й емпірії, йдуть пошуки загальної теорії, набувають бурхливого розвитку спеціальні соціологічні теорії. Великий внесок у розвиток соціології зробили на цьому етапі видатний американський соціолог російського походження Питирим Сорокін (1889-1968) та його учні і послідовники, американські вчені Толкотт Парсонс (1902-1979) і Роберт Мертон (нар. 1910).

Разом з тим спеціалізація і методологічний плюралізм призвели в цей період і до певних негативних наслідків. Для соціології стають характерними розірваність елементів, фрагментація, піддається сумніву цілісність соціологічного знання, вона розглядається як набір безлічі спеціальних теорій і конкретних досліджень. Однак у 70-90-ті роки XX ст. соціологія приходить до розуміння необхідності сполучення різних методологічних підходів і напрямів соціологічного аналізу. Різні теоретичні підходи вже не розглядаються як протилежні, взаємовиключні.

У цьому зв'язку польський соціолог П. Штомпка наводить слова американського соціолога Дж. Александера про те, що "нормою стає синтезування, а не полемічне теоретизування". Прикладами такого синтезування П. Штомпка вважає концепцію багатомірності Дж. Александера, концепцію структуралізації Е. Гіденса, теорію соціальної комунікації Ю. Хабермаса, теорію символічних впливів П. Бурд'є, свою теорію соціального становлення й ін.

Варто особливо підкреслити, що сучасне відновлення соціології полягає в тому, що вона переходить від описовості фактів до їх аналітичних узагальнень. Так поступово, етап за етапом, відбувався розвиток усіх структурних елементів соціологічної системи наукового знання.

Висновки

Передумови виникнення соціології почали формуватися ще у творах вчених і мислителів стародавніх часів. Антична філософська думка, представлена працями Платона, Арістотеля, Полібія та ін. поклала початок вивченню суспільства та його складових. Нових поштовхів розвитку соціальної думки надали праці мислителів епохи Відродження (Е. Роттердамський, Т. Мор, Н. Макіавеллі, М. Монтень), які створили модель суспільства, що нагадувала громаду, де порядок і моральні засади регулювались волею Бога і традиціями. Діячі епохи Просвітництва (Гельвецій, Дідро, Руссо, Вольтер, Віко) створили механістичну, раціональну модель суспільства, в якій людина є незалежним суб'єктом, поведінка якого залежить від власних вольових зусиль. У той же час дослідження суспільства в період протосоціології суттєво відставало від розвитку інших наук.

Виникнення соціології як самостійної науки було викликано потребами переходу від традиційного до індустріального суспільства. Початковий етап її становлення пов'язаний з іменами О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та орієнтацією на перехід до позитивної науки.

Розвиток вітчизняної (російської та української) соціології відбувався під впливом західноєвропейських соціологічних теорій але на теренах національного соціокультурного простору. Оригінальні ідеї і концепції Н. Михайловського, М. Дашковського, П. Струве, М. Туган-Барановського, Г. Зеленого, В. Бехтерева, П. Сорокіна та ін. увійшли до світової системи соціологічного знання.

Список використаної літератури

1. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

2. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

3. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

4. Додонов Р. Соціологія: Навч. посібник для курсантів і студ. вищих навч. закл. МВС України / Донецький юридичний ін-т МВС при Донецькому національному ун-ті. — Донецьк, 2005. — 224с.

5. Жоль К. Соціологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Либідь, 2005. — 440с.

6. 8.Лукашевич М. Соціологія : Базовий курс: Навчальний посібник/ Микола Лукашевич, Микола Туленков,; . -К.: Каравела, 2005. -310 с.

7. Макеєв С. Соціологія: Навч. посібник / Сергій Олексійович Макеєв (ред.). — 2.вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2003. — 454с.

8. Попова І. Соціологія: Пропедевтичний курс : Підручник для студ. вузів/ Ірина Попова,; Пер. з рос. В.П.Недашківський. -2-е вид.. -К.: Тандем, 1998. -270 с.

9. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

10. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.