Основні характерні риси (сталі ознаки) рабовласницької системи господарства

Вступ.

1. Історія виникнення системи рабовласництва.

2. Особливості східного рабства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Рабство — стан суспільства, у якому допускається можливість знаходження деяких людей (називаних рабами) у власності в інших людей. Пан цілком володіє особистістю свого раба на правах власності. Будучи власністю іншого, раб не належить самому собі й не вправі собою розпоряджатися.

Для підтримки життя й задоволення потреб людини потрібен праця, що забезпечує виробництво всього необхідного. Для досягнення ефективності виробництва життєво необхідний поділ праці. При організації такого поділу важкий і нецікавий (насамперед , фізичний) праця, природно, є найбільш непривабливим. На певному етапі розвитку суспільства виникла можливість позбавляти деяких людей волі, примушувати їх до найбільш непривабливої праці й привласнювати результати цієї праці. Це й було початком рабовласництва. Люди, позбавлені волі й змушені трудитися для хазяїна, і називаються рабами.

За словами Аристотеля, раб являє собою лише "живе знаряддя", одушевлену власність, в'ючну худобу ( мовою римського права — res, тобто річ). Раби звичайно використовуються як робоча сила в сільськогосподарському й іншому виробництві, як слуг, або для задоволення інших потреб хазяїна. Речовий характер раба, насамперед , виражається в тім, що всі продукти рабської праці стають власністю власника; зате й турбота про прогодування й про інші потреби рабів лежить на хазяїні. Раб не має своєї власності, він може розпоряджатися лише тим, що пан побажає дати йому. Раб не може вступати в законний шлюб без дозволу пана, тривалість шлюбного зв'язку — якщо вона дозволена — залежить від сваволі рабовласника, якому належать також і діти раба. Як і всяка складова частина майна, раб може стати предметом усіляких торговельних угод.

1. Історія виникнення системи рабовласництва

По сучасних поданнях, в епоху первісного суспільства рабовласництво спочатку було відсутнє повністю, потім з'явилося, але не мало масового характеру. Причиною цього був низький рівень організації виробництва, а спочатку — добування їжі й необхідних для життя предметів, при якому людина не могла зробити більше, ніж необхідно для підтримки його життя. У таких умовах обіг кого-небудь у рабство було безглуздо, тому що раб не приносив користі хазяїнові. У цей період, властиво, рабів як таких не було, а були тільки бранці, узяті на війні. З найдавніших часів бранець уважався власністю того, хто його захопив. Ця, сформована в первісному суспільстві, практика з'явилася фундаментом для виникнення рабовласництва, оскільки закріпила подання про можливість володіння іншою людиною.

У міжплемінних війнах бранців-чоловіків, як правило, або не брали зовсім, або вбивали (у місцях, де був розповсюджений канібалізм — поїдали), або приймали в перемігше плем'я. Зрозуміло, були виключення, коли полонених чоловіків залишали в живі й змушували працювати, або використовували як міновий товар, але загальною практикою це не було. Деякі виключення становили чоловіки-раби, особливо коштовні через якісь свої особисті якості, здатностей, умінь. У масі ж більший інтерес представляли захоплені жінки, як для народження дітей, так і для господарських робіт; тим більше, що гарантувати підпорядкування жінок було набагато простіше.

Рабство з'явилося й поширилося в суспільствах, що перейшли до сільськогосподарського виробництва. З одного боку, це виробництво, особливо при примітивній техніці, вимагає досить значних витрат праці, з іншого боку — працівник може зробити істотно більше, ніж необхідно для підтримки його життя. Користування рабською працею стало економічно виправданим і, природно, широко поширилося. Тоді й зложилася рабовласницька система, що проіснувала багато століть — як мінімум, з античних часів до XVІІІ століття, а подекуди й довше.

У цій системі раби становили особливий клас, з якого звичайно виділялася категорія особистих, або домашніх рабів. Домашні раби завжди перебували при будинку, інші ж працювали поза ним: у поле, на будівництві, ходили за худобою й так далі. Положення домашніх рабів було помітно краще: вони були особисто відомі панові, жили з ним більш-менш загальним життям, до відомого ступеня входили до складу його родини. Положення інших рабів, особисто мало відомих панові, часто майже не відрізнялося від положення свійських тварина, а іноді бувало й гіршим. Необхідність утримання більших мас рабів у підпорядкуванні привела до появи відповідної юридичної підтримки права володіння рабами. Крім того, що сам хазяїн звичайно мав працівників, чиїм завданням був нагляд за рабами, закони суворо переслідували рабів, що спробували бігти від хазяїна або збунтуватися. Для втихомирення таких рабів широко застосовувалися самі жорстокі міри. Незважаючи на це, втечі й повстання рабів були нерідкі.

У міру росту культури й освіченості суспільства серед домашніх рабів виділився ще один привілейований клас — раби, цінність яких визначалася їхніми знаннями й здатностями до наук і мистецтв. Існували раби-актори, з і вихователі, перекладачі, переписувачі. Рівень утворення й здатностей таких з нерідко значно перевищував рівень їхніх хазяїв, що, втім, далеко не завжди полегшувало їхнє життя[2, c. 56-59].

Положення рабів поступово, шляхом дуже довгої еволюції, змінювалося до кращого. Розумний погляд на власну господарську вигоду змушував панів до ощадливого відношення до рабів і зм'якшення їх участи; це викликалося також і міркуваннями безпеки, особливо коли раби в кількісному відношенні перевершували вільні класи населення. Зміна відносини до рабів спочатку відбивалося в релігійних приписаннях і звичаях, а потім і в писаних законах (правда, можна відзначити, що закон спочатку взяв під захист свійських тварина, і тільки потім — рабів). Зрозуміло, ні про яке з рабів у правах з вільними людьми мови не було: за той самий провина раба карали незрівнянно суворіше, ніж вільної людини, вона не міг скаржитися до суду на кривдника, не міг володіти власністю, одружуватися ; як і раніше пан міг його продавати, дарувати, тиранити й т.д. Однак уже не можна було безкарно вбити або скалічити раба. З'явилися правила, що регулювали звільнення раба, положення рабині, що завагітніла від свого пана, положення її дитини; у деяких випадках звичай або закон давав рабові право перемінити свого пана. Проте, раб все-таки залишався річчю; міри, які приймалися для захисту раба від сваволі пана, носили чисто поліцейський характер і випливали з міркувань, що не мали нічого загального з визнанням за рабом прав особистості.

Знищити інститут рабовласництва змогла лише корінна зміна економічних умов, чому сприяло саме рабовласництво, впливаючи в прогресивному змісті на громадську організацію. Сама поява рабства в первісному суспільстві було вже відомим прогресом, що полягає хоча б у тім, що припинилося вбивство всіх переможених. Зі збільшенням числа рабів збільшується спеціалізація, з'являються нові економічні функції, техніка добування й обробки сировини значно піднімається. Поки населення, порівняно із площею зручної для обробки землі, незначно, праця рабів робить набагато більше, ніж потрібно на їхній зміст. При цьому необхідність уважного нагляду за працею невільників змушує тримати їх разом у великій кількості, і концентрація приносить ще більші вигоди.

Однак вигідність ця із часом зменшувалася. Неминуче наступав момент, коли при невільничій праці виробництво переставала зростати, при тім що зміст раба постійно дорожчало. Техніка добування й обробки при розумовій тупості, що неминуча для рабів, не може розвиватися далі певних меж. Праця, що стимулюється страхом покарання, сам по собі неуспішний і непродуктивний: навіть фізичну силу раби не додають до справи й наполовину. Все це підривало інститут рабства. Нові господарські відносини, які в різних державах обумовлювалися різними причинами, створили новий інститут кріпосництва, породивши новий стан невільних, прикріплених до землі й поставлених під владу землевласника селян, які, однак, при всій обмеженості своїх прав, не є вже власністю власника. Масштаби використання рабської праці звузилися, клас рабів-хліборобів зник. У Європі рабство збереглося як, переважно, домашнє, однак існувало на всім протязі Середніх століть. Захопленням рабів і работоргівлею займалися скандинавські вікінги. Італійські купці (генуезці й венеціанці), що володіли торговельними факторіями на Чорному й Азовському морях, купували рабів (слов'ян, тюрок, черкессів) у татаро-монголів і продавали їх у країни середземноморського басейну, як мусульманські, так і християнські. (Див. також Генуэзские колонії в Північне Причорномор'я). Раби слов'янського походження відзначаються в XІ столітті в нотаріальних актах деяких італійських і південно-французських міст (Руссільон)[8, c. 23-25].

2. Особливості східного рабства

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н. е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н. е. Склалися два типи господарської організації — східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н. е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних, поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н. е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об'єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади.

Умови життя раба визначаються лише гуманністю або вигодою рабовласника. Перша була й залишається рідкістю; друга змушує діяти по-різному залежно від того, наскільки важко діставати нових рабів. Процес вирощування рабів з дитинства — повільний, дорогою, що вимагає досить великого контингенту рабів-"виробників", тому навіть абсолютно антигуманний рабовласник змушений забезпечувати рабам рівень життя, достатній для підтримки працездатності й загального здоров'я; але в місцях, де добувати дорослих і здорових рабів легко, їхнім життям не дорожать і розморюють роботою.

Раб не є суб'єктом права як особистість, як людина. Ні у відношенні до свого пана, ні у відношенні до третіх осіб раб не користується ніяким правовим захистом як самостійна особа. Пан може звертатися з рабами за своїм розсудом. Убивство раба паном — законне право останнього, а кимсь іншим — розглядається як замах на майно пана, а не як злочин проти особистості. У багатьох випадках за збиток, нанесений рабом інтересам третіх осіб, також несе відповідальність хазяїн раба. Лише на пізніх етапах існування рабовласницького суспільства раби одержали деякі права, але досить незначні.

На перших стадіях розвитку єдиною, а надалі досить істотною постачальницею рабів у всіх народів служила війна, супроводжувана полоном воїнів супротивника й викраденням людей, що проживають на його території. Коли інститут рабовласництва усталився й став основою економічного ладу, до цього джерела додалися інші[6, c. 44-47].

Природний приріст рабського населення. Крім того, з'явилися закони, по яких боржник, не спроможний сплатити свій борг, ставав рабом кредитора, за деякі злочини карали рабством, нарешті, широка батьківська влада дозволяла продавати своїх дітей і дружину в рабство. Одним зі способів перетворитися в раба — холопа на Русі була можливість продати самого себе в присутності свідків. Існувала (і продовжує існувати) практика звернення до рабства вільних людей шляхом прямого безпідставного примуса. Який би не був, втім, джерело рабства, завжди й скрізь зберігалася основна ідея про те, що раб є військовополонений — і цей погляд відбився не тільки на долі окремих рабів, але й на всій історії розвитку інституту.

Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворивши вільних селян на залежних від себе виробників. Згодом стародавні єгиптяни навчилися виплавляти бронзові вироби, виробляти тонке льняне полотно, прикраси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку досягла обробка каменю. І сьогодні дивують своєю величчю і таємничістю єгипетські піраміди.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірами, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни — члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім'ї. 525 року до н. е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Як і в Єгипті, тут Тигр і Євфрат, розливаючись, щедро удобрювали поля. Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожаї. Проте для цього треба було звести могутні протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Найпоширенішими сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, просо, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, фігові, фінікові дерева, яблуні. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення — селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. З ремісничих професій поширеними були каменярі, теслярі, ковалі, пекарі, металурги. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV—III тис. до н. е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.

У ІІІ тис. до н. е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус — патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім'ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н. е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хаммурапі (1792—1750 pp. до н. е.). Як і в Месопотамії в цілому, головною галуззю господарства вавилонян було землеробство. За Хаммурапі будувалися грандіозні канали. Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини. Значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля. Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, ремісничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали, камінь. Існувало лихварство[4, c. 39-40].

Економіка східного рабства характерна і для Стародавньої Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н. е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. Знаряддя праці виготовлялися як з металу (міді, бронзи), так і з каменю.

Гончарі славилися своїми глиняними виробами, ткачі — бавовняними тканинами. Вторгнення завойовників на деякий час загальмувало господарську діяльність місцевих жителів. Тільки в II—І тис. до н. е. спостерігалося швидке піднесення економіки Індо-Ганзької долини. Використовуючи залізні знаряддя праці, землероби на зрошуваних полях збирали два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, льону, бавовнику, рису. Високого рівня розвитку досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна справа тощо. Цілі райони Індії включилися в обмінну торгівлю. Кашмір торгував вовною, Гімалаї — золотом, Пенджаб — кіньми, південь — дорогоцінними каменями, схід — слонами. З'явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з'явилися у формі шматочків срібла з печаткою лише у V ст. до н. е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.

Особливості східного рабства можна узагальнити так.

1. Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя — сільське господарство — залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

2. Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

3. Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

4. Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягла свого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного рабства.

В економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалась у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними джерелами рабства були війни та піратство, то у країнах античного світу набуло поширення боргове рабство, хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни залишалися одним з важливих джерел поповнення армії рабів.

У Стародавній Греції переважало міське, промислово-торгове рабство. У Стародавньому Римі при наявності величезних земельних масивів панувало латифундійне рабство. Господарство було замкненим, натуральним, хоча в цей період уже зароджувалися торгово-грошові відносини[3, c. 29-31].

Висновки

Підсумовуючи, слід відзначити, що для країн Стародавнього Сходу характерними були сталість сільської общини і державна власність на землю. Община прагнула не допускати розвитку відносин власності на землю. Основна сфера економічного життя — сільське господарство — залишалось поза рабовласницьким виробництвом. Тільки частково праця рабів використовувалась для обробітку ґрунту, особливо в системі царського і храмового господарства. Головним джерелом рабства були війни, піратство, боргове рабство. Праця рабів використовувалась однобоко і була непродуктивною. Її застосовували для обслуговування рабовласників, на будівництві пірамід, каналів і т. п. Східне рабство не було класичним. Тут перепліталися общинні та рабовласницькі елементи.

Таким чином, досить високий для свого часу рівень економічного розвитку був досягнутий країнами Древнього Сходу на основі іригаційного землеробства. Тут намітився значний культурний і соціальний прогрес, активну роль в організації господарства грали державні структури. Разом з тим очевидно, що господарський розвиток давньосхідних цивілізацій має загальні риси. Серед них можна назвати такі, як:

1) сполучення елементів господарства, властивих первіснообщинному ладу і ранньокласовому суспільству;

2) стійкість громади, що пояснюється необхідністю створення штучних зрошувальних і осушувальних каналів, що було під силу тільки значній групі людей;

3) стійкість держави, що взяли на себе функції розпорядження іригаційними роботами, що монополізували право організації всіх суспільних робіт; наявність храмового чи царського господарства, що було центром економічного життя;

4) слабкий розвиток приватної власності на землю.

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів/ Юрій Боєв, Світлана Боєва,; Ред. І. В. Туз. -К.: Вища шк., 2004. -173 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.

3. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.

4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.

5. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.

6. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. -Суми: Університетська книга, 2001. -308 с.

7. Черкашина Н. Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.

8. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.