Основні ідеї європейської ліберальної політичної філософії

1. Основні ідеї європейської ліберальної політичної філософії

2. Ідеї Ш.Монтеск’є про розподіл влад

Список використаної літератури

1. Основні ідеї європейської ліберальної політичної філософії

Лібералізм (лат. liberalis — вільний) — політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Поняття це потрапило до політичного словника в 30—40-х роках XIX ст. Але його ідейно-теоретичне коріння і перші спроби практичного втілення (в Англії, США) сягають XVII—XVIII ст. Ідейно-моральне ядро класичного лібералізму сформували такі положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей; автономія індивідуальної свободи; раціоналізація й доброчинність діяльності людини; визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією.

Історично виникнення класичного лібералізму пов'язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії. Однак у класичному лібералізмі свобода ще не вступала в драматичні відносини з новими капіталістичними відносинами. Вона розглядалася як рівність, як свобода для всіх, а індивідуалізм — як розвиток і самовираження особистості.

Ідеологом буржуазного лібералізму Франції першої половини XIX ст. був Бенжамен Констан (1767—1830), який вважав, що свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від державної влади. Свобода людини — це особиста, громадянська свобода. Права громадянина існують незалежно від державної влади. Політична свобода, держава, на думку Констана, є лише засобом забезпечення громадянської свободи. Влада, яка порушує громадянську свободу, перетворюється на тиранію, ліквідує засади власного існування. Звідси висновок: політична влада, кому б вона не належала — монарху, народові, — не може бути абсолютною. Межі її — у правах особистості.

Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвропейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції декого з них.

Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767—1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його політичне вчення викладене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян детально регламентувалось і контролювалось державою.

Для нових народів, тобто для народів передових країн тогочасної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади вже не має колишнього значення. Для них свобода — це передусім особиста, громадянська свобода, яка полягає в певній незалежності індивідів від державної влади[5, c.183-185].

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина вже не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні самі працювати й не терплять втручання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обгрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків громадянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи.

Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосереджену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який входить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу[8, c. 91-92].

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіє де Токвіль (1805—1859) — історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця — «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності.

Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи.

Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досягненню єдності, балансу рівності і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу державної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристократії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встановлює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає душителем свободи. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий грунт для деспотизму. Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. На його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостатніми умовами справді людського буття[11, c. 243-245].

Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності і благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переконання знайшло обґрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748—1832), яке дістало назву «утилітаризм» (від лат. — користь, вигода).

Англійський мислитель Ієремія Бентам (1748—1832) у творах «Принципи законодавства», «Керівні основи конституційного кодексу для всіх держав» сформулював теорію утилітаризму, взявши за основу принцип корисності. Відповідно дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов'язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. У цьому полягає головний закон соціально-політичного життя. Особистість (її вигода і щастя) є метою, а держава — засобом. І. Бентам заперечував революції, покладаючись на реформи. Завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості людей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватновласницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення законності, підконтрольності діяльності посадових осіб.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічними, бо їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою — найбільше щастя найбільшої кількості людей.

Погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спочатку він підтримував конституційну монархію в Англії і засуджував демократію як «анархію». Та згодом виступив з гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як її політичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної.

Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. А виконавча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто змінюються. Ці та інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток політичної науки.

Як політична течія лібералізм розвивався не лише в Західній Європі, США, а й у Російській імперії, до якої входила Україна, що було зумовлено розвитком капіталістичного ладу.

В останній третині XIX ст. почав складатися новий тип лібералізму — неолібералізм, або «соціальний» лібералізм (Дж. Гобсон, Т. Грін, Ф. Науман, Дж. Джеліотті, Дж. Дьюї та ін.)[1, c. 42-44].

2. Ідеї Ш.Монтеск’є про розподіл влад

Ідея поділу влади, висунута ще античними мислителями (Арістотель), була розвинута в епоху буржуазних революцій (зокрема, французьким правителем Монтеск'є) у противагу абсолютизму і феодальній сваволі. Зачатки доктрини поділу влади вбачаються вже в працях видатних мислителів Древньої Еллади і Древнього Рима. Серед них можна виділити Арістотеля (384-322 р.м. до н.е), Энікура (від 341- 270 р.м. до. н.э), Полібія ( 201- 120 р.м. до н.э). Проте авторство належить, безперечно, двом мислителям, що стали деякою мірою провісниками революційних змін у своїх країнах: англійцю Джонові Локку (1632- 1704) і французу Шарлю Монтеск'є (1689-1755).

Ш. Монтеск'є зробив цю концепцію цілком завершеною і такою, що мала стрункий вид. І, що не менше важливо, у його інтерпретації концепція поділу влади одержала свій відбиток і закріплення в конституційних актах, багато з яких зберігають свою дію і по сьогоднішній день.

Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права, багатоманітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат, величина території, рельєф місцевості, грунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний — породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах — схильні до підкорення чужій волі тощо.

Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держави люди жили за природними законами, до яких належать рівність, прагнення до миру, добування їжі, бажання жити спільно та ін. Людина за своєю природою не агресивна і властолюбна, а слабка й боязка істота, що прагне до рівності й миру з іншими. Слабкість людей штовхає їх до об'єднання в суспільство, в якому вони набувають сили, але втрачають рівність і мир. Війни спонукають людей до встановлення позитивних законів. До таких законів належать міжнародне право (визначає відносини між народами), політичне право (визначає відносини між правителями і підданими) і цивільне право (регулює відносини між громадянами).

Потреба людей, які живуть у суспільстві, у спільних законах зумовлює необхідність утворення держави. Позитивні закони, вважав Ш. Монтеск'є, мають відповідати природі, формі правління, географічним чинникам, способу життя населення, його чисельності, звичаям тощо. Вирішальний вплив на закони, на його думку, справляють природа і форма державного правління. Характер форми правління Ш. Монтеск'є визначає в залежності від кількості тих, хто здійснює владу. За цією ознакою він виокремлює три форми правління: республіку, монархію і деспотію. За республіканського правління верховна влада перебуває в руках усього народу (демократія) або його частини (аристократія). Монархія — це правління однієї особи, здійснюване на основі законів. У деспотії все визначається волею та свавіллям однієї особи поза всілякими законами і правилами[4, c. 109-110].

Для характеристики кожної форми правління III. Монтеск'є вводить поняття «принцип правління», під яким розуміє те, що примушує державу діяти, ті пристрасті, які рухають нею. У республіці, особливо в демократії, таким принципом є доброчесність, у монархії — честь, в деспотії — страх.

Мислитель різко засуджував деспотію, протиставляв їй республіку й конституційну монархію як помірковане правління.

Особливу увагу Ш. Монтеск'є приділяє проблемі співвідношення закону і свободи. Суть політичної свободи, на його Думку, полягає в тому, щоб робити не те, що хочеш, а те, що Дозволяють закони. Звідси його знаменитий вислів: «Свобода є право робити все, що дозволено законами». Мислитель наголошував, що політична свобода можлива лише за поміркованих форм правління, а не в деспотії. Державою, в якій найповніше здійснюється політична свобода, є монархія. Політичним ідеалом Ш. Монтеск'є була англійська конституційна монархія.

Ш. Монтеск'є наголошував, що й за поміркованого правління політична свобода може бути лише там, де виключена можливість зловживання владою; для цього в державі необхідно здійснити поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Основна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження її в одних руках і зловживання нею.

Треба, щоб різні влади могли взаємно стримувати одна одну. Визначальною в системі поділу влади III. Монтеск'є вважав законодавчу. Ідея поділу державної влади є однією з головних не лише у вченні Ш. Монтеск'є, а й у політичній науці в цілому.

Шарль-Луї Монтеск'є у праці "Про дух законів" переходить від простого розподілу влад до перерозподілу впливів між різними політичними силами суспільства. Якщо Дж. Локк розумів природний стан існування людства як "війну всіх проти всіх", то Ш. Монтеск'є вихідну позицію у "Трактаті про обов'язки" визначає як мирне співіснування людей. Щоб зміцнити мирний спокій у державі, Ш. Монтеск'є пропонує кожному станові виділити частину верховної влади. Законодавчу владу він пропонує поділити між буржуазією і феодалами, утворивши двопалатний парламент. Виконавчу владу можна залишити для дворянства (королівському урядові), який має відповідати перед народом (буржуазією).

Ш. Монтеск'є докладно характеризує проблему форм правління і принципів управління. У трактаті "Про дух законів" він виділяє три форми правління: монархічну, деспотичну й республіканську. За принципами правління він поділяє держави на монархії, деспотії, аристократії і демократії. Важливе місце посідає інститут суддів, які мали бути незалежні від інших влад і посад. Судді, на його думку, у демократіях здійснюють лише судочинство. Судова влада ставала рівноправною в тріаді влад. Вона мала уособлювати структуру з обраних представників від народу. Судді залучалися до здійснення правосуддя тільки на визначений час. Разом з тим він твердив, що "судова влада у певному розумінні не є владою"[9, c. 241-243].

Ш. Монтеск'є особливо велике значення надавав ідеї рівноваги влад, а також формуванню системи "стримувань і противаг". Монарх як глава виконавчої влади мав володіти правом вето й обмежувати дії законодавчих зборів, щоб вони не стали деспотичною владою. Виконавча влада в особі монарха мала володіти законодавчою ініціативою і правом розпускати парламент. Законодавча влада мала б право контролювати виконання прийнятих нею законів. Ш. Монтеск'є, на відміну від Дж. Локка, виступав за повну рівновагу влад і навіть їх відокремлення у незалежні влади. Кожна з цих влад урівноважувала б дві інші, стримувала б їх, і всі були б урівноваженими. "Не може бути свободи, якщо судова влада не відділена від законодавчої і виконавчої". Все це пропонувалося заради єдиного — гарантувати безпеку громадян від сваволі влади й забезпечити політичні свободи. Класичним стало розуміння Ш. Монтеск'є свободи, як "права робити все, що дозволено законами". Отже, Дж. Локк і Ш. Монтеск'є заклали основи теорії рівноваги і розподілу влад, їх диференціації.

Монтеск'є говорив не стільки про змістовий поділ самої влади, скільки про політичний поділ праці у керівництві державою і розподіл владних повноважень між різними соціальними верствами.

1) Ш.Монтеск'є є прихильником поділу влади. Він висунув ідею розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

2)На думку Монтеск'є, народ не в змозі виконувати владу безпосередньо.

3)Засобом забезпечення законності Монтеск'є вважав принцип “поділу влади” на три гілки.

Монтеск'є пояснював установлення правової державності необхідністю свободи в цивільному товаристві. “Свобода є право робити усе, що дозволено законами.

Якби громадянин міг робити те, що забороняється законами, то в нього не було би свободи, тому що теж саме могли б робити й інші громадяни”. Таким чином, політична свобода в Монтеск'є означає встановлення законності і безпеки[11, c. 192-193].

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.