Основні концепції демократії

1. Демократичні принципи організації і функціонування державної влади.
2. Демократія і права людини.
3. Демократія і законність в умовах формування правової держави.

Демократичні принципи організаціїі функціонування державної влади.

Що таке демократія? Більшість наших співвітчизників і сучасників над цим, мабуть, не задумується, вважаючи, що "і так усе ясно". Однак багато хто не в змозі, як показують результати численних опитувань, дати досить ясну й осмислену відповідь на це питання. Судження висловлюються наївні, вигадливі і дивні. Так, у газеті "Аргументи і факти" (№8, 1988) приводяться наступні відповіді: "говорити те, що думаєш"(31%), воля вибору (13,2%), рівність людей незалежно від посад (8,7%), справедливі відносини між людьми (7%), "коли нагорі слухають, що говорять унизу"(6,1%), влада народу (5%) і т.п. Подібні дані привели "Московські новини" (№4, 1992): "коли люди поєднуються і допомагають один одному", "можливість робити те, що тобі подобається" і т.п.

Справа не на багато полегшується, коли звертаєшся до книг і політологічних авторитетів. Наявність безлічі тлумачень демократії визнає і намагається звести до чотирьох "значень" В.П.Пугачов ("Основи політології", М.,1992). Шість визначень демократії дає Юзеф Бохеньський ("Сто марновірств", М.,1993). Це досить узагальнені розуміння демократії. Фактично ж трактувань демократії не один десяток. Істотні розходження виявляються навіть у тому випадку, коли демократія розглядається непредвзято і під одним якимсь визначеним кутом зору, наприклад, як система "правління народу". Почате Девидом Хелдом ('Models of Democracy', Oxf., 1987) узагальнення подібних аналітичних трактувань "правління народу" дало дев'ять базових моделей, деякі з який утворять якісно різні версії.

Усі ці факти й обставини мало кого можуть утішити. У кінцевому рахунку, більшість людей зовсім не цікавить, хто і як трактує поняття демократії. Люди, як правило, хочуть знати, що ж представляє із себе демократія "насправді".

Поняття демократії поширюється на усі форми держави, у якому народу належить верховенство у встановленні влади і контроль над нею. При цьому допускається, що свою верховну владу народ може виявляти як безпосередньо, так і через представників. Відповідно до цього демократія визначається, насамперед, як форма держави, у якій верховенство належить загальній волі народу. Це є самоврядування народу, без його розходження на «чорних і білих», «пролетарів і буржуазію», тобто всієї маси народу в сукупності. Отже, демократичній ідеї однаково суперечить усяке класове панування, усяке штучне узвишшя однієї людини над іншим, якими б людьми вони ні були. Таким чином, класова демократична теорія, сприйнята більшовиками, була протиріччям самої собі.

На підставі цих визначень монархічна Великобританія вважається в тому числі сучасною теорією не менш демократичною, ніж республіканська Франція. Так само і ряд інших монархічних країн, як Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди вважаються незрівнянно більш демократичними, чим проголошені такими багато держав чи Африки Латинської Америки.

Висунувши як загальний ідеал державного розвитку ідеал правової держави, ми найчастіше розглядаємо демократію як одну з форм правової держави. З цього погляду демократія означає можливо повну свободу особи, волю її шукань, волю змагання думок і систем. Якщо Платон істота демократії вбачав у тім, що кожна людина одержує тут можливість жити, у відповідності зі своїми бажаннями, те це визначення як не можна краще підходить до сучасному розумінню демократії. І зараз ідеї демократії відповідає можливо повний і вільний прояв людської індивідуальності, відкритість для будь-яких напрямків і проявів творчості і т.п. І хоча практично демократія являє собою керування більшості, але, як улучно сказав Рузвельт, «кращим свідченням любові до волі є те положення, у яке ставиться меншість. Кожна людина повинна мати однакову з іншими можливість виявити свою сутність».

Кельзен знайшов для цієї системи відносин вдале визначення, назвавши її системою політичного релятивізму. Це значить, що якщо система політичного абсолютизму являє собою необмежене панування якого-небудь одного політичного порядку, однієї сукупності вірувань, поглядів із принциповим запереченням і забороною всіх інших, то система політичного релятивізму не знає в суспільному житті ніякого абсолютного порядку, вірувань, поглядів. Усі політичні думки і напрямки для неї відносні, кожне має право на увагу і повагу. Саме релятивізм є той світогляд, що передбачається демократичною ідеєю. Тому вона і відкриває для кожного переконання можливість виявляти себе й у вільному змаганні з іншими переконаннями затверджувати своє значення. Демократична ідея вимагає волі для усіх, без яких би то ні було вилучень і лише з обмеженнями, що випливають з умов спілкування.

Багато вчених називають демократію вільним правлінням (free government). Це ще раз показує, якою мірою поняття волі нерозривно сполучається з представленням про демократичну форму держави і, здавалося б, вичерпує його.

Демократизація і сучасна демократія по своїй суті є з'єднання всіх можливих і так чи інакше випробуваних форм політичного опосередкування дій і форм організації. Цю ідею трохи парадоксально загострив У. Черчілль, виступаючи в британському парламенті 11 листопада 1947 року. "Демократія, — сказав він, — найгірша форма правління, якщо не вважати всі інші, котрі час від часу піддавалися перевірці".

Демократія погана своєю всеїдністю (плюралізмом, толерантністю). Це тягне безліч неминучих витрат, наприклад, багаторазове дублювання функцій, проробленню безлічі альтернатив і т.п. У результаті система по визначенню не може бути досить ефективної для того, скажемо, щоб "наздогнати і перегнати" чи "здійснити радикальну реформу", за пару років утиснувши країну в рамки капіталізму зразка К. Маркса. Для ефективного рішення таких задач саме і годить тоталітаризм. Він чи подібні "однозначні" системи, що претендують на максимальну ефективність, саме і піддаються, по думці Черчілля, перевірці. Вона звичайно підтверджує ефективність "однозначної" системи, але відразу показує руйнівність, а те і просто безглуздість поставлених цілей. З погляду Черчілля, краще не спокушати долю погонею за небувалими і зверхефективними формами правління, а задовільнятися "гіршим" — змішанням того, що працює і дозволяє нехай повільно, але вірно вирішувати практичні задачі.

Сучасна демократія рішуче відрізняється від класичної, хоча і зв'язана з нею, як, утім, і з класичною монархією й аристократією, з тимократією і теократією, з іншими приватними формами правління. Відмінність сучасної демократії від безлічі ранніх змішаних систем полягає в послідовності і раціональності з'єднання випробуваних часом політичних структур і зв'язаних з ними функцій. Те, що ми називаємо демократичними принципами і процедурами власне кажучи є раціональними засобами забезпечення стійкості і стабільності масивних, щільних і багаторівневих політичних систем сучасності. Сучасна демократія в результаті з'являється як раціональне і критичне освоєння складними модернізованими політичними системами спадщини всіх трьох епох, гнучке і прагматичне його використання.

Що значить бути демократом сьогодні? Відповідей на це питання може бути дана безліч. З погляду розглянутих проблем бути демократом означає насамперед знайти здатність до неупередженої і всебічної оцінки максимального числа, а в ідеалі всіх наявних альтернатив. Це означає також максимально повне знання політичної спадщини всіх епох політичного розвитку, здатність раціонально освоїти ця спадщина і використовувати його в повсякденному політичному житті.

Демократія і права людини.

Питання прав і сбовод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої і зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод людини, їхньої практичної реалізації є тим критерієм, по якому оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Коли говорять про демократичну державу, то в першу чергу мають через його соціальність: які права і волі проголошені в цій державі і як громадяни можуть користатися цими правами, як держава піклується про своїх громадян.

Воля людини — це вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто зв'язані із самим існуванням і розвитком, і придбані, котрі в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у дозволі державних справ тощо). Саме воля створює умови для реального придбання прав і їхньої реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти в межах, установлених правовим статусом. Слід зазначити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом волі людини.

Серед прикладів – Велика хартія вільностей, прийнята в 1215 р. Там написано: « Жодна людина не може бути схоплений, укладений у в'язницю, чи позбавлений свого майна, чи знедолений законом, чи в будь-якому виді знищений, також ми не можемо переслідувати його чи намагатися заарештувати його, за винятком випадків, коли винесене правове рішення його чи співгромадянами законодавством держави. Нікому не буде продано, відмовлене чи відстрочене його право на правосуддя.»

Сучасні держави формувалися з однієї сторони під впливом гасел французької буржуазної революції. Французька Декларація прав людину і громадянина 1789 рік проголосила, що «усі те, що не заборонено законом, те дозволено». У Росії ж приблизно в цей час, у зводі законів, установленим Петром I , існувала норма, по якій «поліція припиняє всяку новизну, законам противну».

Цей шлях вибрали ті держави, що формувалися під впливом пролетарських гасел. Але установки буржуазно – демократичних революцій і в цьому випадку одержали втілення. Права і волі в Конституції соціалістичних країн були навіть ширше, ніж у країнах Заходу, однак не був передбачений механізм здійснення громадянами своїх прав. Їхнє здійснення стримувалося і відсутністю економічних свобод. Як зараз видно, ближче усього підійшли до створення правових держав ті країни, де найбільш розвита ринок. Крім того, на шляху реалізації прав і свобод у соціалістичних країнах стояла адміністративно-командна система, з її заборонами і санкціями, громадянам треба було одержувати дозвіл влади на здійснення багатьох дій.

Але які би права і волі не гарантувалися, вони не можуть бути безмежні. В загальній декларації прав людини (прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 році) сказано: «при здійсненні своїх прав і свобод, кожна людина повинна піддаватися тільки таким обмеженням, що встановлені законом, винятково з метою забезпечення визнання і поваги прав і свобод інших громадян і задоволення справедливих вимог моралі суспільного порядку і демократичного суспільства». Там же затверджується, що «кожна людина повинна мати всі права і волями без якого-небудь розходження у відношенні кольору шкіри, раси, мови, релігії, політичних чи інших тверджень, майнового положення, національного і соціального походження».

Теорія права і правова практика розрізняють поняття "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, зв'язаних із самою людською істотою, його існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. По Конституції України до цього виду прав належать: право на життя, право на повагу до достоїнства людини, право на волю й особисту недоторканність, право на невтручання в особисте і сімейне життя, тощо.

Що ж стосується прав громадянина, то вони обумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їхніми інституціями. Основу цього виду прав складає приналежність людини до держави, громадянином якого він є.

Демократизації процесу, зв'язаного з проголошенням і захистом прав людини, у значній мірі сприяло прийняття ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації і розробки механізму міжнародного захисту прав людини в державах, що підписали відповідні міжнародні документи.

Усі права і волі можна розділити на 3 великі групи:

• цивільні права і волі. Вони охоплюють фундаментальні аспекти волі людини, виражають основи існування людства. Це право на життя, на волю й особисту недоторканність, недоторканність житла, волю пересування, вибір місця проживання, вільний виїзд і в'їзд у будь-яку країну, право на волю думки, слова і т.д.
• політичні права і волі. Це право на волю мирних зборів, право на участь у керуванні країною, право участі у виборах, тобто право обирати і бути обраним.
• Економічні, соціальні і культурні права і волі. Це право на працю, на відпочинок, на безкоштовне медичне обслуговування в системі державної охорони здоров'я, право на соціальне забезпечення по старості, у випадку непрацездатності, право на утворення. Право на приватну власність, тобто кожний має право володіти, користатися і розпоряджатися своїм майном.

Крім того, громадянин має право захищати свої права всіма способами, що не суперечать закону.

Але будь-яке демократичне суспільство встає перед проблемою того, яким образом захистити проголошені права і волі громадян. Гарантії прав і свобод – це умови, засобу, міри, спрямовані на забезпечення практичного їхнього здійснення, на їхню охорону і захист. Гарантії повинні бути економічні, політичні, правові. Правові гарантії – це, насамперед, нормативно-правові акти, видавані державою, що встановлюють порядок реалізації прав і свобод, що передбачають заходи для їхньої охорони і захисту, відповідальність за їхні порушення.

Державні органи не повинні мати надзвичайно широкі повноваження, що дозволяло б їм втручатися в діяльність людей.

Ще один найважливіший принцип демократії — визнання невід'ємного права народу на вибір своєї долі і форми держави, на народовладдя. При цьому в правовій державі права людини не можуть ігноруватися «в ім'я» інтересів тієї чи іншої нації, чи класу якої-небудь ідеї. Без волі кожного немає волі суспільства, немає волі народу і держави.

Органічне сполучення прав людини і прав народу, суверенітету особистості і держави забезпечується формуванням цивілізованого цивільного суспільства.

Характер взаємин держави й особистості є найважливішим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Особистість — це індивідуально визначена сукупність соціально-значимих властивостей людини, що виявляються у відносинах між людьми. Поняття особистості, особистісні характеристики окремої людини органічно зв'язані із суспільством, його особливостями. Суспільство — це що історично розвивається система відносин між людьми, продукт взаємодії людей у процесі їхньої спільної життєдіяльності. Суспільство й особистість — взаємозумовлюючі один одного явища, що існують лише в нерозривній єдності.

Держава — це не тільки особливим образом організований розряд людей, що систематично займається керуванням і примусом. Держава це також і внутрішній пристрій суспільства, особливий вид організації людського суспільства як цілого, що забезпечує територіальне, юридичне і політичне єднання населення.

Громадянин — це особистість у її відношенні до держави і права. Якості громадянина стають важливою рисою, що характеризує положення людини в суспільстві. Стан у громадянстві є юридичною і морально-політичною підставою для особистості виконувати обов'язки громадянина, користатися правами і свободами, установленими державою для своїх громадян

Демократія і законність в умовахформування правової держави

Той факт, що право існує і розвивається у відомому протиборстві з державою, з достатньою повнотою і наочністю виявляє себе при демократичному рішенні. Право як явище цивілізації і культури формується й удосконалюється остільки, оскільки воно відповідно до принципів демократії обмежує державну владу, установлює для діяльності державних органів послідовно дозвільний порядок, упорядковує цю владу через відпрацьовані процесуальні і процедурні форми.

Правова держава — це така форма організації і діяльності державної влади, що будується у взаєминах з індивідами і їхніми різними об'єднаннями на основі норм права.

У правовій державі закони регулюють найбільш важливі відносини, що бідують у правовому регулюванні.

Нормативно-правові акти в залежності від своєї юридичної чинності, утворять систему законодавства.

Юридична чинність — це ступінь підпорядкованості даного нормативно-правового акта, його місцем в ієрархії правових актів. Конституція володіє вищою юридичною чинністю. Жодна людина, жодна галузь влади не має право ігнорувати конституцію. Там закріплені фундаментальні основи життєдіяльності суспільства.

Слідом за Конституцією по юридичній чинності йдуть закони. Закони видаються по основних питаннях життя суспільства. Вони безпосередньо виражають волю держави. Всі інші нормативно-правові акти видаються на основі й у виконання законів. Закони не підлягають твердженню з боку іншого державного органа, крім вищого представницьких. Закони можуть бути змінені чи скасовані тільки іншими законами.

Крім законів у систему законодавства входять підзаконні акти уряду, міністерств і відомств. Вони регулюють відносини в межах своєї компетенції, усередині відповідних областей економіки і підзаконні акти місцевих органів влади (регулюють питання місцевого значення).

У правовій державі головне місце по обсязі регулювання займають закони. Число підзаконних актів повинне бути якнайменше. Дуже важливе питання про пряму дію законів, щоб закон не обростав інструкціями.

У правовій державі повинна існувати система контролю за тим, щоб у законах проявилася загальнонародна, а не індивідуальна чи групова воля. Верховенство закону, що не відповідає загальнолюдським цінностям, може принести до встановлення диктатури система контролю повинна гарантувати дотримання законності, не допускати сваволю.

У правовій державі ці функції будуть покладені на судову систему. Суди є провідниками Конституції. Вони повинні мати право перевірки законності дій законодавчої і виконавчої влади. На практиці важлива не сама Конституція, вона є декларацією, а конституційна система, у яку входить судова система конституційного нагляду. Конституції СРСР проголошувала багато прав і волі, але вони не мали ніякого відношення до дійсності. З іншого боку, Англія ніколи не мала Конституції, але вона є демократичною країною.

Конституційні суди, Верховні суди і суди нижчестоящі в правовій державі повинні мати величезну силу. Для цього суди повинні бути незалежні. Судді повинні обиратися довічно, щоб мати можливість вирішувати питання, не спираючи на думку людей, що коштують у влади.

По своїй природі, по задачах і функціям діяльність держави неоднорідна. Вона поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. Автором концепції поділу влади» у її класичному варіанті з'явився Монтеск'є. При розробці він спирався на досвід своїх попередників: Платона, Аристотеля, Локка.

У роботі «Про дух законів» Монтеск'є писали: «Коли законодавчі виконавчі сили об'єднані в тому самому чи людині органі магістратури, то воля неможлива, тому що можуть виникнути побоювання, що той самий чи монарх тиран зможе ввести тиранічні закони. Знову ж волі не може бути, якщо судова влада не розділена з законодавчої і виконавчий. Якщо вона об'єднана з законодавчою владою, життя і волі суб'єкта будуть піддані довільному контролю, суддя перетворюється в законодавця. Якщо вона об'єднана з виконавчою владою, то суддя може надходити з усією жорстокістю гнобителя.»

Цей принцип став фундаментальним Французької Декларації прав людини, прийнятої в 1879 році. У ній говориться: « будь-яке суспільство, у якому гарантії прав чи не захищений поділ влади не визначена, не має конституції взагалі».

Суть принципу поділу влади (пізніше в США це одержало назву система перевірок, утримань, балансів і противаг) полягає в тім, що існує законодавча влада (конгрес, парламент). У її компетенцію входить прийняття законодавчих актів. Існує виконавча влада в особі Президента, прем'єр-міністра, що разом з державним апаратом організує керування країною, виконання законів на території країни. І судова влада, у задачу якої входить контроль за тим, щоб ці 2 влади здійснювали свою діяльність на основі й у виконання Конституції й інших законодавчих актів. На сучасному етапі Конституції всіх країн визнали поділ влади, як основний.

Жодному з органів не належить уся державна влада в її повному обсязі. Забороняється здійснювати функції, що належать іншому органу. Але поділ влади не абсолютно. Це діючий механізм, що досягають єдності на основі узгодження і спеціальних правових процедур, передбачених у тому числі і на випадок конфлікту й екстремальних ситуацій.

Принцип поділу влади має величезне соціальне значення. У своєму ідеалі він повинний означати, що рішення, що мають велике значення для народу, не можуть бути прийняті доти, поки по цьому питанню не досягнуто згоди з боку всіх галузей влади. У противному випадку, зосереджена в одних руках влада, буде приймати тільки вигідні для себе закони, буде використовувати політичні привілеї у своїх інтересах, на шкоду інтересам народу.

Законодавча влада – вища влада в державі, тому що закони обов'язкові для усіх. Виконавча влада має великі права, у тому числі правом законодавчої ініціативи, правом вето, але її діяльність повинна бути підзаконна. Значення незалежності судової влади величезно як в інтересах держави, так і в інтересах окремої особистості. Судді повинні бути незалежні від політичних симпатій і інтриг, і повинні підкоряться тільки закону. Але принцип поділу влади не повинний означати їхнього поділу на рівні протиріччя. Владність, як основна ознака держави повинна бути єдиної і цілісний. Це єдність не дозволяє порушувати питання, яка влада важливіше? Інакше виникає ситуація, характерна для сьогоднішньої України. Боротьба влади приводять до посилення корупції, розвалу економіки, зниженню життєвого рівня народу.

Відступ від конституції, зневага до закону створюють зручну атмосферу для різного роду зловживань, сваволі і злочинів. Росте організована злочинність. Цілі райони виходять з-під контролю законів. Правоохоронні органи не можуть протистояти цим явищам, і самі виявляються ураженими деформаційними процесами. От чому формування демократичної держави зв'язано, насамперед, з верховенством закону і режимом законності, а для цього необхідно, щоб закон, у першу чергу конституція, мав значення безпосередньо діючого права. Але при усій важливості закону і законності для правової держави, воно не може бути зведено, як говорилося вище до інституційно-правового рівня. У форму закону може бути, фактично, убрані державна сваволя і тоді, як результат, правопорушуюче законодавство.

Держава, проголошуючи права і волі громадян, наділяє їх і обов'язками, тобто особистість і державу вступають у правовідносини, тобто відносини, у яких суб'єкти реалізують свої права й обов'язки. На скількох рівноправні сторони в цих відносинах, по цьому можна судити про правову державу.

Обов'язки записані в Конституції. Кожен громадянин повинний, у першу чергу, дотримувати Конституції, закони, норми права, поважати права і волі інших громадян.

Правова держава має визначені обов'язки перед своїми громадянами.

Для виконання своїх обов'язків держава виконує ряд функцій:

• господарсько-організаційну, у якій крім інших входить контроль за мірою праці і мірою споживання, податкова політика й ін. Держава повинна стежити, щоб не політика, а економіка визначала економічний розвиток суспільства.
• В обов'язку держави входить правоохоронна функція.
• Соціальна. Правова держава повинна забезпечити прийнятне життя для усіх своїх громадян. Це податкове регулювання, забезпечення зайнятості населення, підтримка безробітних. В обов'язку держави входить підтримка охорони здоров'я, утворення, пенсійного забезпечення, культури, науки.
• Екологічна. Правова держава зацікавлена в збереженні навколишнього середовища і воно повиннео зробити всі, щоб виробництво і контроль були зосереджені в одних руках.
• Функція правосуддя. У демократичній державі дуже важливе дотримання демократичних основ правосуддя. Це:
• Здійснення правосуддя тільки судом
• Утворення судів на основі виборності.
• Незалежність судів.
• Право громадян на судовий захист
• Презумпція невинності
• Функція оборони від зовнішніх ворогів.

За невиконання своїх обов'язків громадяни несуть відповідальність. Особливе місце належить юридичної відповідальності. Юридична відповідальність має на меті показати правопорушнику, точніше зробити виховний вплив на навколишніх. Кожному виду правопорушення відповідає особливий вид юридичної відповідальності: карна, адміністративна, цивільно-правова, дисциплінарна.

У правовій державі повинні неухильно дотримуватися принципи юридичної відповідальності – законність, справедливість, доцільність.

У правовій державі не тільки громадяни несуть відповідальність за не виконання своїх обов'язків, але і держава, усі його органи і посадові особи несуть відповідальність за свої дії перед громадянами. Мова йде про взаємну відповідальність держави з однієї сторони й усіх хто вступає з ним у правовідносини, з іншої. Суспільство має потребу в контролі державою і його органами. Відомо, що деякі представники влади зловживають своїми службовими повноваженнями, існує хабарництво.

Функції контролю за діяльністю держави покладена на суд, тобто в компетенцію судів входить задача вирішувати чи переступають границі дозволеного законом державні органи. У компетенцію Конституційних судів входить контроль відповідності видаваних законів конституції. Суди займаються позовами окремих громадян до держави. Предмет позовів випливає з чи помилок порушень, допущених державними органами. Відповідно до законодавства, посадові особи, що допустили помилки чи зловживаючівладою, несуть відповідну відповідальність.

Такі основні характеристики правової держави.

Узагальнюючи, можна сказати, що в основі організації і діяльності правової держави лежить принцип поділу влади: законодавчої, виконавчої і судовий. Кожна влада здійснює свої строго обкреслені функції. І разом вони стримують і врівноважують один одного, забезпечуючи тим самим гарантію проти порушення демократичних норм і зловживання владою. А крім того, самі громадяни через загальну виборчу систему мають можливість контролювати влади й у разі потреби коректувати їхньої дії.

Державна влада в правовій державі підзаконна. Її під законність доповнюється визнанням за окремою особистістю невід'ємних і недоторканних прав, що передують самій державі. Недоторканість особи забезпечується законом.

Правова держава має ряд загальних і об'єднуючих усіх членів цивільного суспільства правових основ, що по своїй суті носять надкласовий і загальнолюдський характер.

Отже, правова держава забезпечує:

1. Верховенство закону у всіх сферах громадського життя.

2. Реальність прав особистості, створення умов для її вільного розвитку.

3. Взаємну відповідальність держави й особистості

4. Міцний режим законності і стабільності правового порядку.

Відповідно, в умовах формування правової держави необхідними умовами є демократія і законність.

Література:

1. Основи конституційного права України. Під ред. В.В. Копєйчикова. — К., "Юрінком Інтер", 1998.
2. Загальна теорія держави і права. В.В. Копєйчиков. — К.: "Юрінком Інтер", 1997.
3. Новгородцев П.И. Про суспільний ідеал. — М., «Наука», 1991.
4. Брайс Д. Сучасні демократії. — М., «Прогрес», 1992.
5. Кельзен Х. Про сутність і значення демократії. — М., «Проспект», 1996.
6. Верховенство права. Збірник. — М.: 1992р. «Прогрес»
7. Історія політичних і правових навчань. — М.: Юр. лит-ра, 1991рік
8. Хропанюк В. Н. Теорія Держави і Права. — М., 1995.
9. Політологічний словник. Навчальний посібник. Під ред. В.Ф. Хампова. — М.:Вища школа, 1995.