Основні області утруднення в педагогічній взаємодії

Категорія (предмет): Педагогіка

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Характеристика поняття „взаємодія”.

2. Труднощі, бар’єри та деформації у спілкуванні.

3. Утруднення спілкування у сфері міжособистої взаємодії.

4. Проблеми виходу із ситуації утрудненого спілкування та корекція спілкування.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Результатом зусиль багатьох учених (філософів, соціологів, психологів, етнографів, культурологів, психотерапевтів) стало виникнення напряму в психології, який дістав назву соціальна психологія утрудненого спілкування. Це складний феномен, який має як об'єктивну, так і суб'єктивну природу й формується у просторі координат «культура — особистість — спілкування». Дане поняття використовується як у широкому, так і у вузькому значенні. Широкий контекст категорії «утруднене спілкування» містить такі явища, як труднощі, збої, бар'єри, конфлікти, перепони тощо, а вузький — фіксує незначні труднощі спілкування, які долаються партнерами у процесі взаємодії. До важливих характеристик утрудненого спілкування належать також ступінь вираження труднощів, їхня глибина та інтенсивність. Іншими словами, у вузькому смислі слова утруднене спілкування характеризується незначними тертями і збоями у сфері міжособистісної взаємодії. Йому властиві: неперервність контактів між партнерами; певний ступінь усвідомлення учасниками взаємодії наявних труднощів; пошук причин, котрі ведуть до ускладнення спілкування; намагання самостійно подолати соціально-перцептивні, комунікативні, інтерактивні утруднення. А широкий смисл цього поняття містить усі види і форми спілкування, які спричиняють деструктивні зміни в поведінці партнерів, переривання контактів і припинення спілкування, зниження рівня усвідомлення труднощів у спілкуванні, зменшення намагань самостійного виходу із труднощів, що виникли. І як результат — у співрозмовників може сформуватися тривожне ставлення до будь-якої ситуації спілкування.

1. Характеристика поняття „взаємодія”

Поняття «взаємодія» надзвичайно багатозначне. З погляду філософії ця категорія являє собою одну із загальних форм взаємозв’язку між явищами. її суть полягає у зворотному впливі одного предмета чи явища на інше. Отож взаємодія відтворює процеси впливу об'єктів один на одного, їх взаємну зумовленість і породження одним об'єктом іншого. В соціології вживається дефініція «соціальна взаємодія» для визначення такої форми спілкування осіб, соціальних спільнот, угруповань, за якою систематично здійснюється їхній вплив один на одного, реалізується соціальна дія кожного з партнерів, досягається пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсу дій і певний ступінь солідарності або згоди між ними.

Суспільство — це система взаємодій людини з іншими людьми. Різноманітні соціальні відносини, суб'єктом яких є особистість, зумовлені багатоманітністю соціальних інтересів. Соціальні стосунки мають об'єктивний характер, але для кожної людини вони, відбиваючись у її внутрішньому світі, набувають особистісного забарвлення, що виявляється в конкретній поведінці людини, її почуттях, настроях та ін. Саме тому в конкретній реальності як факт постає міжособистісний соціально-психологічний аспект соціальних відносин. Тобто міжособистісні стосунки формуються не поза суспільними, а всередині них, як персоніфіковане відтворення знеособлених соціальних зв'язків. Інакше кажучи, у взаємодії суспільні відносини «дані» через ту реальну соціальну діяльність, частиною (або формою організації) якої вона є (за Г. Андреєвою). Міжособистісні стосунки визначають тип взаємодії, тобто це буде суперництво чи співробітництво, а також ступінь вираження цього типу (більш або менш успішне, ефективне співробітництво). Безпосередні умови життєдіяльності людини впливають на формування міжособистісних контактів. Тому їхнім підґрунтям є емоційна забарвленість. Адже відомо, що результат вашої взаємодії з іншою людиною буде різним залежно від того, в доброму ви настрої чи ні, перелякані чи, навпаки, розлючені. Емоція спонукує до дії, вона відіграє важливу роль у встановленні й супроводі таких стосунків, як дружба, кохання, шлюб. За допомогою емоції людина може «інфікувати» власним станом (переляком, сміхом та ін.) свого партнера зі взаємодії, який на-початку міг зовсім інакше реагувати на предмет обговорення. Емоція також впливає на когнітивну переробку інформації, дає змогу проявляти гнучкість поведінки індивіда у взаємодії з іншим.

Із суспільством людина пов'язана системою реальних зв'язків, основними елементами яких є суб'єкти зв'язку, предмет зв'язку, тобто те, з приводу чого здійснюється зв'язок, і механізм свідомого регулювання стосунків між суб'єктами. Конкретний зв'язок відбувається у формі контакту і, власне, взаємодії. Контакт можна вважати першою сходинкою реальної взаємодії, водночас він може бути й самостійним явищем, яке у взаємодію не переростає. За таких умов він є поверховий, швидкоплинний, у ньому відсутня система споріднених дій суб'єктів один з одним. Зразком такого контакту може слугувати обмін люб'язностями під час спілкування з бібліотекарем. Натомість взаємодія — це систематичні, досить регулярні дії суб'єктів один на одного, які мають на меті викликати певну відповідну реакцію, котра породжує нову реакцію того, хто робить вплив. Тобто відбувається обмін діями, зароджується спорідненість дій обох суб'єктів, їхня координація, стійкість інтересів, планування спільної діяльності, розподіл функцій тощо. Дії сприяють взаємному регулюванню, взаємовпливу, взаємному контролю, взаємодопомозі. Все це передбачає, що кожен з учасників взаємодії зробить свій внесок у виконання спільного завдання, коректуючи свої дії, враховуючи попередній досвід, активізуючи власні здібності й можливості партнера. Із сказаного випливає, що в соціально-психологічному контексті під взаємодією розуміють не лише взаємозалежний обмін діями, а передусім організацію людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності. Тобто, спілкуючись, обмінюючись інформацією, людина виробляє форми й норми спільних дій, організовує й координує ці дії. Постановка питання саме таким чином не припускає відриву комунікації від взаємодії і не ототожнює ці поняття. Зазвичай стратегія взаємодії зумовлена характером суспільних стосунків, які представлені виконуваною соціальною діяльністю, а тактика — визначається безпосереднім уявленням про партнера (його наміри, мотиви, установки).

Усі види взаємодії традиційно поділяють на дві групи: співробітництво і суперництво. До першої групи належать дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність (відомі й інші терміни для позначення цього виду взаємодії: кооперація, згода, пристосування, асоціація). Друга група охоплює дії, що тією чи іншою мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи перепони на шляху до порозуміння. Цей вид взаємодії позначається такими поняттями, як конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація. Згадана класифікація використовує так званий дихотомічний поділ усіх видів взаємодій. Інша класифікація у своїй основі має кількісний аспект, тобто йдеться про кількість суб'єктів, які беруть участь у взаємодії. Згідно з цією класифікацією розрізняють взаємодію між групами, між особистістю і групою, між двома особистостями (діада).

Багато хто з дослідників намагається виокремити дрібніші одиниці взаємодії, що піддаються емпіричному спостереженню, контролю та реєстрації. Зокрема, Р. Бейлз розробив схему, яка дає змогу за єдиним планом реєструвати різні види взаємодій у групі. Усі взірці взаємодій, які спостерігав дослідник, були поділені на дванадцять видів, котрі, своєю чергою, зведені в чотири категорії. Група під час виконання певного спільного завдання здійснює послідовний перехід від однієї фази до іншої: орієнтування членів групи щодо спільного завдання, оцінка ходу виконання завдання, контроль і ухвалення рішення. При цьому позитивні і негативні емоції супроводжують цей процес та відповідні дії членів групи. Попри те, що схема Р. Бейлза дістала широке застосування, вона має низку критичних зауважень. Вони передусім стосуються того, чому саме ці, а не інші, види взаємодій виокремлені, і чому їх є саме дванадцять. Основне зауваження зводиться до того, що вона не враховує змісту спільної діяльності, а до уваги бере лише форми взаємодії.

2. Труднощі, бар’єри та деформації у спілкуванні

Будь-які труднощі, бар'єри та деформації можна розглядати з позицій різних галузей психології. Так, з позиції загальної психології труднощі спілкування зазвичай зводять до тих характеристик психічних процесів, станів і властивостей людини, які не відповідають показникам психологічно оптимального спілкування. При цьому під психологічно оптимальним спілкуванням розуміють такий процес, за якого реалізуються цілі учасників спілкування відповідно до мотивів, що їх зумовлюють, та способів спілкування, які не викликають у партнерів почуття незадоволеності. Тобто досліджують як типові для всіх нормальних людей феномени спілкування, закономірності й механізми його протікання, так і ті, що не відповідають критеріям норми. Відомі такі психологічні причини, які не сприяють досягненню мети, викликають незадоволення частковим або не досягнутим результатом: нереальні цілі, неадекватна оцінка партнера, його здібностей та інтересів, неправильне уявлення про свої власні можливості, використання таких способів спілкування, які не підходять в даній ситуації. Характер названих труднощів багато в чому залежить від змісту або спрямованості мотивації, вплив якої проявляється в порушенні певної функції спілкування.

У площині вікової психології також вивчаються труднощі спілкування, які виникають через належність його учасників до різних вікових груп. Несхожість їхнього життєвого досвіду накладає відбиток не лише на уявлення співрозмовників про світ, його природу, суспільство, але й на конкретну поведінку індивідів у реальних ситуаціях життєдіяльності. Стосовно процесу спілкування, то несхожість життєвого досвіду проявляється в неідентичних рівнях розвитку і проявах пізнавальних процесів, неоднакових запасах і характерах переживань та багатствах поведінкових форм, що своєю чергою по-різному співвідноситься з мотиваційно-потребовою сферою, яка вирізняється своєю специфікою в різних вікових групах. У зв'язку з цим в аналізі такого роду труднощів психологи радять враховувати психологічні характеристики кожної вікової групи для того, щоб робити поправку на їхній прояв у дитини, підлітка або людини похилого віку.

Педагогічна психологія розглядає дещо інші труднощі спілкування, пов'язуючи їх зі «смугою відчуження», тобто з виникненням напруження між учителем та учнем, яке характеризується передусім нездатністю вчителя контролювати свої дії та вчинки, свою оцінку, своє ставлення до дітей. І як наслідок, дитина випадає з поля зору вчителя, адже останній її не сприймає і не усвідомлює відчуження. Коли ж відчуження усвідомлюється, то вчитель намагається виокремити ознаки неприйняття, які зазвичай характеризуються негативними оцінками, а позитивні відшуковуються свідомо.

Зрештою відчуження може виникнути і як засіб власного захисту особистості вчителя. Такі вчителі вирізняються підвищеною тривожністю за свій статус, введенням жорстких вимог тощо. За таких умов учинки дітей розцінюються як навмисні, які призводять до порушення порядку. На грунті «смуги відчуження» виникають труднощі педагогічного спілкування, які об'єднують у такі групи: інформаційні (проявляються в невмінні повідомити інформацію, висловити свою думку, завершити повідомлення та ін.), регуляційні (пов'язані з невмінням стимулювати активність вихованців) та труднощі реалізації афективних функцій (невміння схвалювати думку учня, погоджуватися з нею тощо). Було виявлено залежність прояву цих труднощів від ступеня сформованості в учителя здатності спрямовувати на учнів власні стани і психічні властивості. За умов, коли в педагога спостерігається дефіцит якостей емпатії, ідентифікації, рефлексії, то спілкування з ним набуває конфігурації формальної взаємодії, що призводить до деформації розвитку емоційної сфери в дітей. Якщо дорослими не задовольняється потреба учня в довірливому спілкуванні, то виникає емоційна незбалансованість реакції дитини на звернення до неї людей, які її оточують, появі в учня ознак агресивності й деструкцій у поведінці. Однак надлишок довірливого спілкування веде до інфантилізму.

З позиції психології управління труднощі спілкування розглядаються в контексті ділової взаємодії. Як основні можна виокремити труднощі, пов'язані із входженням особистості в групу, трудовий колектив. Практика управління засвідчує, що не кожному керівникові, особливо новачкові, відразу вдається адаптуватися до умов життя в організації, завоювати повагу й довіру підлеглих.

Назвемо причини цього: обмануті очікування, нестача уваги від вищого керівництва, відсутність можливості вирізнитися в очах інших керівників успішним вирішенням складного завдання, соціально-психологічна глухота (зневага до соціально-психологічних особливостей управлінської діяльності, яка призводить до конфліктів з підлеглими і організацією загалом), пасивність, ігнорування реальних критеріїв оцінки, неприйняття іншої людини, внутрішня скутість і т. п.

Ще одна група труднощів пов'язана з розвитком стосунків з членами організації: неприйняття допомоги від партнерів, намагання зайняти у взаємодії позицію експерта, негнучкість рольової поведінки, напруженість у стосунках між керівниками-початківцями й досвідченими (йдеться про так званий віковий конфлікт), почуття суперництва й ревнощів між формальним і неформальним лідером.

Третю групу труднощів становлять комунікативні труднощі, котрі пов'язані з невмінням висловити власну думку, провести дискусію, нараду, аргументовано довести свою правоту.

Четверта група труднощів у спілкуванні містить суб'єктивні обмеження (чинники, які утруднюють і стримують результати управлінського спілкування): невміння керувати собою, незнання своїх психофізіологічних можливостей, соціально-професійного потенціалу; розпливчаті особисті цінності; невиразні цілі; загальмований саморозвиток; невміння розв'язувати проблеми; брак творчого підходу; невміння впливати на людей; недостатнє розуміння особливостей управлінської діяльності; слабкі навички керівництва; невміння навчати; низька здатність формувати групу.

Юридична психологія також розглядає труднощі спілкування. Йдеться про спілкування слідчого і підозрюваного, слідчого і потерпілого, спілкування, що розгортається між учасниками судового процесу, між особами, які перебувають у місцях позбавлення волі. Часто труднощі виникають у спілкуванні з неповнолітніми правопорушниками, особливо з тими, які постійно конфліктують з оточенням, що виражається в агресії, або в ухиленні від будь-яких контактів.

З позиції психології особистості труднощі у спілкуванні розглядаються в контексті індивідуально-особистісних відмінностей. Різні індивідуальні особливості по-різному деформують спілкування. Назвемо ці індивідуальні особливості: егоцентризм (людина, яка надміру сконцентрована на собі і своїх власних думках, переживаннях тощо, не здатна адекватно сприймати іншого учасника взаємодії, що проявляється в бракові співчуття до співрозмовника, у відсутності координації дій з партнером); когнітивна складність особистості (низький рівень когнітивної складності особистості спричинює підвищену ворожість і агресивність у спілкуванні; когнітивно складні люди частіше відчувають радість з приводу спілкування, аніж когнітивно прості, котрі нерідко переживають нерозуміння їх оточенням); надмірна вразливість (за наявної потреби у спілкуванні такі люди не реалізують її через виняткову стриманість, підвищений рівень тривожності, високий ступінь самозаперечення, самоприниження); надмірна сором'язливість; відчуженість; самотність та ін.

З позиції соціальної психології всі, перелічені вище групи труднощів, тією чи іншою мірою розглядаються. Детально також вивчаються всілякого роду бар'єри у спілкуванні. Зокрема комунікативні бар'єри, тобто такі психологічні перешкоди, які встановлюються на шляху отримання інформації. Серед них виокремлюють логічний, стилістичний, семантичний, фонетичний бар'єри. Відомі наукові праці, в яких аналізуються психологічні бар'єри у спілкуванні, під якими розуміються стійкі установки, психологічні настрої особистості, стани людини, які за певних обставин перешкоджають спілкуванню, призводять до його збоїв. Є дослідження, де розглядаються соціально-перцептивні (пов'язані з неадекватним сприйманням, розумінням, оцінкою партнерів один одного) та інтерактивні (пов'язані із труднощами у взаємодії) бар'єри.

3. Утруднення спілкування у сфері міжособистої взаємодії

Утруднене спілкування розглядається дослідниками в кількох площинах: як соціально-психологічний феномен, що проявляється лише в ситуації взаємодії, соціального спілкування; як явище об'єктивне, що представлене в невідповідності цілі й результату, обраної моделі спілкування й реального процесу взаємодії; як явище суб'єктивне, яке проявляється в різного роду переживаннях індивідів, в основі яких можуть бути незадоволені потреби, внутрішньо-особистісні конфлікти. Щодо труднощів, які виникають у спілкуванні (причини утрудненого спілкування), то їх класифікують таким чином:

— об'єктивні, породжені реальною взаємодією, та суб'єктивні, що стосуються різних аспектів функціонування особистості чи групи;

— первинні, тобто природні умови життя групи, та вторинні, породжені різними психогенними й соціогенними впливами;

— усвідомлювані, реально присутні в ситуації спілкування і неусвідомлювані, ті, що суб'єктивно не переживаються особистістю і групою;

— ситуативні й стійкі;

— міжкультурні й культурно-специфічні;

— загальновікові й гендерні, статеві;

— індивідуально-психолог{чні, особистісні, соціально-психологічні;

— когнітивно-емоційні, мотиваційні та інструментальні (навички спілкування, норми, правила етикету, ритуали тощо);

— компоненти структури спішування (соціально-перцептивні, комунікативні, інтерактивні);

— вербальні й невербальні.

Взаємозв'язок особистості і спілкування базується на процесі взаємодетермінації: особистісні утворення впливають на результати спілкування, а ті, своєю чергою, впливають на особистість, формуючи її соціально-перцептивну сферу, систему стосунків, навички й уміння комунікативної поведінки тощо. Залежно від того, якими є інтегральні особистісні утворення і як вони впливають на спілкування, змінюючи його характеристики, виникає сукупність ознак утрудненого чи неутрудненого спілкування. Відомі найсуттєвіші для ситуацій утрудненої взаємодії характеристики: наявність бар'єру на шляху досягнення цілей партнерів; збільшення нервово-психічного напруження; демонстрація нерозуміння; збої в інтеракції. При цьому ситуація утрудненої взаємодії передбачає таку ситуацію, за якої один або обидва партнери є суб'єктами утрудненого спілкування. Вони по-різному усвідомлюють соціальні потреби іншого, заважають досягненню цілей спілкування, у результаті чого один або обидва учасники спілкування відчувають гострі емоційні переживаний, які супроводжуються демонстрацією нерозуміння, нервово-психічним напруженням тощо.

Уявлення про особистість як про суб'єкт утрудненого спілкування лежить у площині вивчення загальних характеристик суб'єкта спілкування, наділеного властивістю суб'єктності (тобто всіма характеристиками суб'єкта), що проявляється в перетворювальній активності учасників спілкування й у встановленні суб'єктивних зв'язків індивіда з іншими людьми. До інтегральних властивостей суб'єкта спілкування належать: автономність, свобода, діяльність, гармонійність, цілеспрямованість, усвідомленість, цілісність, перетворювальна активність (її інтенсивність, спрямованість, якість), «нормальність» — «анормальність», які співвідносяться з явищами руйнації чи творення і проявляються в системі стосунків. Виходячи із зазначеного, наявні два фундаментальні типи особистостей як суб'єктів спілкування: суб'єкт утрудненого спілкування і суб'єкт не-утрудненого спілкування, перетворювальна активність яких різниться за трьома параметрами (спрямованість, якість, інтенсивність) і представлена в системі стосунку до іншого. Вчені (В. Лабунська та ін.) згрупували соціально-психологічні і психологічні характеристики особистості (спрямованість, установки, ціннісні орієнтації, система стосунків особистості, стилі, стратегії взаємодії, соціально-перцептивні утворення, навички й уміння в галузі комунікативної діяльності, рольові, статус ні позиції особистості й відповідність її поведінки соціокультурним і моральним нормам), на основі чого описали психологічний портрет суб'єкта як утрудненого, так і неутрудненого спілкування.

4. Проблеми виходу із ситуації утрудненого спілкування та корекція спілкування

Стосовно проблеми виходу із ситуації утрудненого спілкування, то, як вважають дослідники, він можливий за умови дотримання принципів рівності (зв'язок двох або більше рівноактивних, рівноунікальних суб'єктів), взаємної детермінації (взаємодія суб'єктів, котрі впливають один на одного), усвідомлення себе та оточення через свою представленість в інших. (здатність бути суб'єктом перетворення поведінки і свідомості оточення через свою представленість у них), нерівності взаємної детермінації (ідеться про особистісний спосіб існування кожного із партнерів), неоднаковості (визнається право партнера бути індивідуальністю). Важливою умовою виходу із ситуацій утрудненого спілкування є рефлексія та механізм усвідомлення себе. Отож людина, яка не усвідомлює себе в ролі суб'єкта спілкування, не має чіткого внутрішнього образу, так чи інакше приречена на тертя і збої у спілкуванні. При цьому низький рівень рефлективного аналізу своєї системи стосунків до іншого, особливостей спілкування перетворює суб'єкта утрудненого спілкування у «важкого» партнера, який: наділений низьким рівнем усвідомлення себе в ролі «об'єктивної» детермінанти, що утруднює як своє власне спілкування, так і інших; особливостями своєї індивідуальності призводить до виникнення труднощів у процесі взаємодії з ним більшості партнерів; вбачає причину труднощів, які він переживає, в особливостях індивідуальності і спілкування партнера, і перекладає відповідальність-за причини виникнення, перебіг та наслідки ситуації на іншого. Однак, будучи «важким» партнером для іншого, людина в більшості випадків не усвідомлює себе джерелом утрудненого спілкування. Як бачимо, поняття «суб'єкт утрудненого спілкування» і «важкий партнер спілкування» не збігаються. Утруднене спілкування передусім розглядається як таке, що супроводжується емоційним напруженням. Тобто «ефективність» і «утруднення» не є протилежними характеристиками спілкування. Ось чому можливі такі варіанти: утруднене, але ефективне спілкування (партнери переживають емоційне напруження, але досягають позитивних результатів); утруднене й неефективне спілкування (характеризується емоційним напруженням і невідповідністю досягнутих результатів заданим цілям); неутруднене й ефективне спілкування (відсутнє емоційне напруження й результати спілкування збігаються із заданими цілями); неутруднене і неефективне спілкування (відсутнє емоційне напруження й не збігається результат із заданими цілями). Тільки у зв'язку з іншою людиною суб'єкт утрудненого спілкування може посідати статус «важкого» партнера, допомога якому полягає у створенні для нього спеціальних умов, що призводять до розвитку рефлексії з приводу себе як суб'єкта спілкування (психотерапевтична робота, групи тренінгу, індивідуальне консультування тощо).

Окрім розглянутих шляхів запобігання труднощам спілкування, рекомендуються й інші засоби, зокрема корекція спілкування.

Вона має будуватися на основі діагностики труднощів мотиваційного характеру. Йдеться про те, що змінювати необхідно не лише зовнішній, операціональний бік спілкування, але й розкривати глибинні причини утруднень. Таке поєднання дасть змогу гармонізувати, оптимізувати й гуманізувати людську взаємодію. Отож корекційна робота має враховувати вік, стать, індивідуальні особливості людини, специфіку соціалізації, вид діяльності. її слід спрямовувати не стільки на відпрацювання необхідних навичок спілкування, скільки на корекцію ставлення до інших людей і пов'язаної з цим самооцінки, подолання внутрішніх конфліктів, самосвідомості. Для цього спеціалісти радять застосовувати такі форми, як навчання самоаналізу, застосування групового соціально-психологічного тренінгу. При цьому в поведінковому тренінгу варто застосовувати рольову гру, групову дискусію, різні інноваційні ігри.

Деформації спілкування пов'язані з відхиленням від норм взаємодії, які прийняті в суспільстві й відповідають світовим стандартам. Світові стандарти в галузі міжнародного права регулюють соціальні відносини, а вони, своєю чергою, впливають на норми конкретного міжособистісного спілкування, враховуючи соціокультурну та етнопсихологічну специфіку. Основні критерії, які характеризують нормальний стан соціальних стосунків, мають базуватися на гарантіях свободи совісті, слова, на праві власності, пересування, таємниці листування, телефонних розмов, на нормах моралі й культури. Названі цінності формують основу нормальних, цивілізованих стосунків, а відхилення від них призводить до деформацій соціальних стосунків і спілкування.

Передусім деформації соціальних відносин спричиняють деформацію спільнот, груп і особистості як суб'єкта спілкування. Йдеться про соціальну патологію, яка проявляється у викривленні шкали цінностей, пріоритетів особистості, її Я-образу, самооцінки, у втраті культури, моральності, самоповаги й гідності людини, в набутті індивідом ознак комплексу неповноцінності, у зростанні проституції, наркоманії, кількості самогубств тощо. Соціальна патологія призводить до мілітаризації суспільної думки, до масової містифікації (захоплення шаманством, чаклунством), до наявності у сфері локусу контролю зовнішньої стратегії поведінки (пояснення невдач зовнішніми перешкодами), формування одномірної людини, якій властиві некритичність, відсутність індивідуальності, конформність, зниження активності, підвищена навіюваність та ін. Вважається, що основою деформацій соціальних відносин і спілкування є етатизм — абсолютизація ролі держави стосовно життя суспільства. Є такі види деформації соціальних стосунків: ізоляційна, жорстко нормативна (перетворення особистості на «гвинтик»), хаотична, штучно конфліктна, моральна (дегуманізація стосунків, знецінення людського життя), кримінальна (засилля злочинного світу, зрощення влади й мафії тощо).

Висновки